Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 40 страниц)

«Сніп»: від Корсуна до Міхновського

А коли ніхто не читатиме наших газет, навіщо їх і видавати? Тільки перевід грошей! А без своїх газет, без своєї школи загине наш нарід без боротьби.

М. Міхновський

У «Короткому нарисі історії Харківського університету» Д. Багалія наводяться спогади М. Костомарова про часи його спілкування з харківськими діячами. « У цей час(1840 р. – І. Б.-Т.), – значить він, – я зійшовся з цілим гуртком молодих людей, що так само, як я, були віддані ідеї відродити малоросійську мову й літературу; це були: Корсун, молодий чоловік, вихованець Харківського університету, та ін.» Багалій, згадуючи надалі про той науково-літературний рух у Харкові 1840-их років, також вказує на його провідних діячів; зокрема з харківської професури це були Гулак-Артемовський, Метлинський, Срезневський, Квітка-Основ’яненко та Костомаров. Серед видавців того часу Багалій вирізняє Н. Бецького та О. Корсуна. Про цього останнього він пише: « Корсун видав малоросійський літературний збірник „Сніп“, в якому, між іншим, уміщено трагедію Костомарова „Переяславська ніч“ і так само його переклади з Байрона». Це було в Харкові 1841-го року; від того часу проклятий період репресій та туподумства тривав аж до початку XX-го століття – майже 70 років. І майже стільки залишалося до відродження «Снопу» М. Міхновським у Харкові 1912-го року – вже як « єдиної української часописі на Слобідській Україні».

Через «технічні умови та адміністративні утиски» М. Міхновський встигає видати в Харкові лише одне число своєї газети – « політичної, економічної, літературної та громадської часописі „Слобожанщина“». Тоді ж царським урядом було відхилено пропозицію В. Шемета щодо видання ним тижневика «Хліборобська Справа». Зауважимо, що той самий В. Шемет від 1899-го по 1904-ий роки підлягав п’яти обшукам вже як гласний Лубенської міської думи і два роки перебував під « особливим наглядом».

Харків. Земська управа. 1900-ті роки

Про тогочасне політичне життя в Україні також писав Дмитро Антонович, один із засновників Революційної української партії: « Після революції 1905 року прийшла майже десятилітня реакція, царський уряд завдав дуже тяжких ударів усім крайнім лівим, революційним і соціялістичним організаціям. Одних вислали, другі мусили еміґрувати, треті відійшли від революційної праці, почуваючи, що хвиля революції іде на спад…» Йшли на спад і державницькі тенденції у світогляді колишніх провідних верств політичної України. Слід нагадати, що ідеї М. Міхновського, викладені ним у програмі «Самостійна Україна», вважались у тодішньому суспільстві за утопію та політичну некультурність.

У січні 1912-го року М. Міхновський разом із редактором М. Біленьким починають видавати у Харкові «Сніп» – « єдину часопись для інтеліґенцїї в Слобідській Україні». Під ту пору це було вже офіційне видання, яким опікувався «присяжний повірений, гласний Харківської Городської Думи, голова Ради III Харківського Товариства Взаємного Кредиту» – Микола Міхновський. Всупереч заідеологізованим твердженням щодо виключно політичного характеру видавничої справи харківського адвоката вільно буде зазначити, що протягом 1912-го року в «Снопі» було надруковано чимало матеріялів також з публіцистичного доробку Міхновського. Зокрема це були його статті про М. Лисенка, І. Франка, О. Пчілку, М. Кропивницького, М. Грушевського, М. Садовського. Завдяки національному забарвленню матеріялів цього часопису можна було з певністю твердити про достойне відродження М. Міхновським « малоросійського збірника» О. Корсуна, от лишень здійсненого на більш свідомому патріотичному рівні.

Проте не вільно забувати, що відносно ліберальне ставлення царського уряду на початку XX-го століття до соціяльно-економічних зрушень в імперії здебільшого не мало ніякого відношення до України. Хоча й почала існувати Державна Дума, а цензуру було назагал скасовано – щодо суспільно-політичного життя нашого краю можна сказати, що жорстоке приборкання « всього вкраїнського» під ту пору навіть посилилось. Навіть радикали не йшли у своїх вимогах далі заснування української преси та українізації шкіл.

Також серед ширшого загалу російської інтеліґенції в Україні набувала сили політика додатків до платні за « зросійщення краю». З цього приводу цікаво буде простежити стратегію русифікаторської політики, що її провадила царська Росія, зокрема на прикладі доповіді полтавського губернатора фон Баґґовута міністрові внутрішніх справ від 4-го лютого 1914-го року. У ній губернатор висунув таку програму політико-просвітницького характеру:

1. «Призначати на посади вчителів, за можливости, лише великоросів.

2. На посаду інспекторів та директорів народних училищ призначати виключно великоросів.

3. Будь-якого вчителя, що проявляє схильність до українства, негайно звільняти.

4. Скласти правдиву історію малоросійського народу, в якій розтлумачувати, що „україна“ – це „окраїна“ держави за давніх часів.

5. Запровадити обов’язкові екскурсії учнів усіх навчальних закладів до Москви, Нижнього Новгорода та інших історичних місць, але тільки не до Києва.

6. Зовсім не дозволяти загальноосвітніх курсів для учнів.

7. Звернути пильну увагу на сільське духовенство та його політичні переконання: благочинних призначати з особливою ретельністю, на голову єпархій ставити виключно великоросів, причому затятих та енергійних; утискати тих священників, які заражені українофільством; єпархіяльних наглядачів за школами призначати лише з великоросів.

8. Звернути особливу увагу на семінарії, призначати ректорів виключно з великоросів, звільняючи інших; учбовий персонал мусить бути лише з великоросів; за семінарії слід узятися й викорінити тамтешній дух українства.

9. Необхідно субсидувати деякі газети в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі та ін. з метою боротьби проти українців; у газетах вказувати на тотожність великоросів з українцями і пояснювати, що малоросійська мова виникла шляхом полонізації російської мови у давнину; розтлумачувати, що „україна“ – означає окраїну Росії та Польщі, і що ніколи українського народу не було; доводити необхідність великоруської мови як загальнодержавної та літературної, а також те, що малоросійська мова, як суто народна, не має ні літератури, ні майбутнього.

10. Усіма засобами викорінювати вживання назви „Україна“ та „український“.

11. Намагатися, щоб євреї не пристали до українського руху – виселяти їх із сільської місцевости, не створювати нових містечок і заважати економічному поступу єврейства.

12. Загалом на різні посади не допускати людей, котрі коли-небудь, хоча б у далекому минулому, мали стосунки з українським елементом».

Слід зауважити, що такими ж методами боротьби з «народною» пресою тодішня влада користувалась аж до 1917-го року. До того часу, від 1914-го року починаючи, офіційне українське друковане слово було заборонене.

Провидець українських хліборобів

Ідеолог хліборобів-власників зрозумів, що словесну аґітацію скінчено, що настав новий момент демонстрації української гостинності.

І. Дніпровський

Згадуючи у своїх писаннях період українських визвольних змагань 1917—1921 pp., Д. Донцов указував на те, що « незважаючи на задурених соціялістичних провідників, не за ідеал людської кошари, не за нову панщину змагалась тоді Україна, а за приватну власність, за людську гідність, неможливу без перших двох».

Серед тих, хто поєднував конечність цих ідей з постулятом самостійности України, спричинившись таким чином до формування націоналістичного світогляду в широких колах інтеліґенції, були Микола Міхновський, Іван Липа, а також брати Володимир та Сергій Шемети.

Саме ці сили органічно протистояли навалі чужої «мудрости», яка у вигляді соціялістичних догм була силоміць накинута нашому народові Росією. Втім, попри те, що згаданими догмами на був наснажений соціялістичний провід молодої Держави, серед ширшого загалу вже впевнено ясніла думка щодо нездатности українських соціялістів організувати державне життя.

Обкладинка збірника «Хліборобська Україна». 1920 рік

Період політичного хаосу в Україні за часів Центральної Ради, а згодом переходу влади до гетьмана П. Скоропадського заступила доба правління Директорії – « цієї купки інтеліґентів та дрібного офіцерства, що грається в соціялізм», як значив про цю спільноту І. Дніпровський у невиданому романі «Народе мій». Але за нової влади також залишалися актуальними проблеми, які могли бути опановані лише в контексті розгляду національних ознак українства, заклавши тим самим наріжний камінь державницької політики будь-якого уряду. І вирішення цих проблем було тим більш важке, що на той час в Україні, як писав у своїх спогадах П. Скоропадський, « все поділилося на різко протилежні угруповання: одне українське – різко шовіністичне, друге – рішуче не хотіло знати ніякого українського».

Отже, за тими силами, що боротьба між ними мусила вирішити подальшу долю України, на період грудня 1918-го року вже впевнено стояли реальні політичні організації. Однією з них була партія хліборобів – саме те « шовіністичне» відгалуження, як його визначив П. Скоропадський, у національній, приватновласницькій проблемі українського господарства. Той самий Д. Донцов роз’яснював клясичну позицію цього явища, пишучи, що « народ був настроєний „шовіністично“, бо любив тільки свою країну, її природу, мешканців, спогади минулого, весь уклад життя – любив свій край і поза ним – ніякого іншого».

Українська демократична хліборобська партія була політичною організацією українських самостійників-державників (оформлена початково як Українська демократична партія), заснованою М. Міхновським на установчому з’їзді в Лубнах 29-го червня 1917-го року. Крім М. Міхновського, до її проводу на той час входили: Д. Донцов, В. Липинський та брати Шемети. Про хліборобів гетьман П. Скоропадський писав: « Ця партія, на жаль, нечисленна, одкидала крайності в питаннях соці-яльних, обстоювала принципи приватної власности і взагалі, уникаючи всякої демагогії і теоретичности, дбала про цілком реальну постанову справи… Вона складалася з самих найбільш переконаних українців-самостійників школи Міхновського».

З тієї школи, завважмо, вийшов також В. Шемет, провидець і вольово-ідейний лідер хліборобів-власників. Яким же був шлях цього політичного діяча, найближчого друга й соратника М. Міхновського?

Після закінчення гімназії В. Шемет вчиться в Петербурзькому, а згодом Київському університеті, який закінчує « по природознавчому факультеті». Ще студентом він складає в Лубнах осередок української Громади (заснованої О. Кониським у 1897-му році), внаслідок чого, за рік по закінченні університету, вже працюючи інструктором по Міністерству земельних справ, Шемет був звільнений з посади « за терміновою телеграмою».

Переслідування В. Шемета царською жандармерією почалося ще за студентських років, зокрема за статтю в газеті «Буковина», в якій автор відстоював ідею української автономії. Керуючись нею як провідною метою своєї політичної діяльности, В. Шемет зазнає значних утисків з боку тодішньої влади. Так, від 1899-ий по 1904-ий роки він підлягав 5 обшукам та протягом року мав заборону на в’їзд до Чернігівської та Київської губерній. Окрім того, два роки знаходився під « особливим наглядом» за свою промову, виголошену на земських зборах з приводу асигнування кредитів на пам’ятник Гоголю в Сорочинцях. У тій промові В. Шемет, зокрема, зазначав: « Мало цінувати Гоголя як письменника. Він як письменник і як громадський діяч не виконав свого громадського обов’язку перед своїм українським народом, хоч усе взяв од українського народу. Я мало обвинувачую Гоголя, бо він був жертвою суспільства, був хорий. Та коли допомагати справі будування його пам’ятника, то я стою за те, щоб на тому пам’ятнику було написано: „Жертве психической раздвоенности, которая глубоко коренилась в раздвоенности национальной“».

За життя В. Шемет мав значну популярність серед свідомого загалу селянства й інтеліґенції, завдяки чому перебував у великій немилости у влади – вже як гласний Лубенської міської Думи, член товариства взаємодопомоги вчителів та сільськогосподарського товариства. Виступаючи оборонцем прав селянства у своїх промовах в Державній Думі, В. Шемет завжди наголошував на тому, що «тільки тоді український народ буде задоволений, коли він буде мати можливість сам будувати свою долю».

Щодо земельної справи цей діяч дотримувався тих самих принципів. Уже як депутат від Полтавщини він проголошував у своїй промові на 1-ій сесії Державної Думи влітку 1906-го року: « Розв’язання земельного питання не тільки дає можливість, а й накладає обов’язок на всіх щирих прихильників волі для національного самовизначення сей великий принцип у аграрному законі».

Відповідно до цього було й ставлення царського уряду до такого роду проявів крамоли в імперських органах влади. Розповідаючи про черговий обшук у В. Шемета в грудні 1906-го року, тодішній кореспондент газети «Рідний край» наголошував на увазі, яку приділяли цьому діячеві представники влади. « Під час трусу, – писав він, – будинок Шемета з усіх боків оточили поліцейські і півсотні козаків, котрі розганяли натовп народу, який, дізнавшись про цю надзвичайну подію, зібравсь звідусіль і запруджував вулицю коло будинку. До цього треба зауважити, що в Лубнах давно уже йде чутка, що власті хочуть арештувати Шемета, щоб таким чином позбутися небажаного кандидата на члена Думи, бо виборці дуже хочуть знову обрати його на кандидата, а „монархісти“ сим дуже обурені і, кажуть, що ніби-то зробили на його офіціальний донос, як на крамольника…»

Як член Української демократичної партії, а згодом також Української народної партії, створеної М. Міхновським ще в 1902-му році, В. Шемет був причетний до видавничої діяльности цих організацій як редактор селянського часопису «Хлібороб».

Майбутній міністр Центральної Ради Г. Стешенко називав це видання « першою ластівкою українського шовінізму». Це був перший відгук на появу «Хлібороба», що з’явився за редакцією В. Шемета 12-го грудня 1905-го року в Лубнах коштами української громади міста. Заходами редактора було видано п’ять чисел часопису, після чого він був заборонений як видання, що намагалося стати на чолі селянського руху й, по суті, було інформаційним органом підпільної УНП, в якому друкувався М. Міхновський та інші члени цієї партії. Вже в останніх числах часопис аґітував за організацію в Києві Всеукраїнського селянського з’їзду, який би вирішив питання про автономію.

Про змішані шлюби й меценатство

Не можна будувати державу, одночасно руйнуючи суспільство.

Ю. Олєша

Життя відомого харківського промисловця Олексія Кириловича Алчевського завершилося трагедією. Смерть турботливого батька родини, багатолітнього мецената власної жінки заздалегідь була передбачена й мала цілком символічний, мовити б, «український» характер. У теперішні часи зубожіння людської моралі та загалом занепаду основних підвалин християнської етики важко уявити собі те, що мусив відчувати християнин, який вирішив накласти на себе руки.

Досі відомо було лише те, що внаслідок відмови міністра фінансів Вітте виділити кредит начебто збанкрутілому О. Алчевському, той у відчаї кинувся під потяг. Проте нікому не спадало на думку дослідити глибшу причину трагічної смерті поважного промисловця. Адже кредит усе-таки був йому виділений, але в сумі, яка явно не влаштовувала його дружину. Тож він пише передсмертного листа, втім, не до дружини Христини Данилівни (що було б природно), а до сина Григорія, сповіщаючи, що своєю смертю рятує родину. Зауважмо, що всі гроші нібито « збанкрутілого» в рік російської кризи (1901 р.) О. Алчевського пішли на виплату боргів, що дозволило-таки його дружині продовжити в Харкові справу недільних шкіл для дорослих.

Родина Алчевських. Харків, 1900 рік

Юність Христини Данилівни минула в Курську, де вчителював її батько, викладач міського училища Д. Журавльов. Через гнітючу атмосферу в типовій російській родині, де батько, швидко пропивши посаг дружини, б’є дітей, ненавидить власну працю, забороняючи дочці вчитися грамоти (« Навіщо дівчині грамота? – питався сей „вчитель“. – Щоби строчити любовні цидулки?»), де життя споконвіку переходить у злиднях, дочка Христина втрачає повагу й любов до голови родини. « Батька я не любила, – визнавала вона пізніше, – це був бездушний егоїст, який часом несправедливо ображав мою бідну матір, що страшенно збурювало проти нього моє дитяче серце». Єдина людина, що вчила її любови, людина « любляча, рвійна, із світлим розумом і даром привертати серця людей», була її мати, яка померла, коли Христині виповнилося шістнадцять років. Чи встигла вона чогось навчити єдину дочку? Адже перед тим редакція «Северной пчелы» не знайшла у примітивних віршах дванадцятирічної дівчини, написаних під враженням подій Кримської війни 1853—1856 pp., нічого, крім відображення « типового російського почуття і народної войовничости».

Загалом до зустрічі з майбутнім чоловіком-українцем про жадну просвітянську діяльність Христині Данилівні Журавльовій не йшлося, адже України як такої для неї просто не існувало – засліплена ура-патріотичними настроями загалу, навіть вже перебуваючи в Харкові, де в часі московсько-турецької війни 1877—1878 pp. вона допомагає пораненим солдатам у шпиталях, Христина проголошувала: « Якщо існує теплота сердешна, чесність, поезія, задушевність, щирість, сердечність, то це саме серед простого народу. Якщо вірити в майбутнє Росії, то тільки покладаючи всі надії на цей дивовижний, великодушний, самовідданий народ. Якщо чекати месії, який врятує нас, то тільки від нього».

З розвитком « революційно-демократичного» руху 1860-их років, як і будь-якого руху російської інтеліґенції, що в результаті своїх духовних метань зазвичай приходила до руїнницьких, заколотницьких настроїв, Христина Данилівна й собі захопилася проросійсько-анархічною ідеологією. Досить швидко відійшовши від «народницьких» настроїв, вона закликає А. Ґерцена: « Пошліть же нам свіжий дощ, оживіть наші поля і зірвіть наші кораблі з якорів… Ви повинні звернути увагу на прохання, на мою вимогу. Ви до цього зобов’язалися своєю любов’ю до тієї самої Росії, яку я люблю і в майбутнє якої вірую». При цьому цілком вірогідно, що підписатися під тим закликом псевдонімом « Українка» (як і під дальшим зверненням «До сестер» у «Колоколі» 1863-го року, де Алчевська наголошує на суто російських патріотичних цінностях) її умовив власний чоловік, Олексій Кирилович Алчевський, котрий уже тоді залучав дружину до українських ідей. Під його впливом Христина Данилівна з часом позбавляється псевдореволюційних настроїв, кидаючи читати Ґерцена з Фоєрбахом і поринаючи в стихію людських почувань, де відкриває для себе чужу й незнану їй жертовність українського народу, визнаючи: « Гірко було мені втрачати гарячу віру юнацьких років, та мало-помалу почала наближатися до понять тих людей, які здавалися мені чесними і правдивими». Не знати, чи зникнув портрет Ґерцена з харківського помешкання Алчевської, проте його доробок надовго заступили твори Тараса Шевченка, а також взаємини з найближчими друзями її чоловіка – М. Сумцовим, Д. Багалієм, М. Міхновським, Б. Грінченком.

У 1862-му році, вийшовши заміж, Христина Данилівна разом із чоловіком Олексієм Кириловичем Алчевським переїздить до Харкова. « Опинившись у великому культурному місті, – згадувала приголомшена провінціялка, – я все полум’яніла бажанням поринути в громадську діяльність і зробити в житті щось велике, хороше». Заперечуючи накинені з часом твердження щодо вірности Алчевської власній юнацькій мрії – навчанню трудового народу – слід зазначити, що проблему « великого, хорошого» розв’язав, знову ж таки, її чоловік, котрий дозволив нелеґально відкрити приватну недільну школу у себе вдома, всіляко підтримуючи на дусі власну дружину. Відтак 22-го березня 1870-го року Харківська недільна школа X. Алчевської була відкрита офіційно, а вже коли Олексій Кирилович став великим промисловцем, першим на Донбасі виявивши поклади вугілля, 1896-го року було збудовано окреме приміщення (на кошти із процентів від акцій, що їх Алчевський відписав на школу, себто близько 50 тис. крб.). На той час це була єдина в імперії школа, яка мала власне приміщення. « Потрібен характер, щоб створити справу, але ще більше віри й характеру потрібно, щоб вести її», – писали в нарисі, присвяченому п’ятдесятиріччю педагогічної діяльности X. Алчевської. Спитаймося при цьому – чиєї саме віри і чийого характеру?

« Твоя праця – ідеялістична й велика, роби так завжди, а моя – проза миттьова», – частенько казав X. Алчевській її чоловік, який спонукав присвятити усе життя шкільній діяльности і якого історія завжди ставить на друге місце. «При тому тато гірко осміхався, гадаючи, що після його смерти ніхто не пошанує й не зрозуміє його життя», – згадувала наймолодша дочка Олексія Кириловича, майбутня поетка Христя Алчевська, і додавала про ставлення батька до матері: « Він був українець, щиро співчуваючий її праці». Втім, сама Христина Данилівна не дуже зважала на чоловіка, невдовзі високо злетівши на крилах слави. Варто лише згадати, як під час важкої хвороби у вересні 1886-го року вона заповідала усі свої папери колезі А. Калмиковій, а не власному чоловікові. Не дивно, що так само ставилася вона й до родини. Інакше бути не могло. У дитячій групі сімейної школи, яку X. Алчевська організувала у своєму домі, навчали російською мовою. Загалом в родині робилося все, щоб малоросійськими настроями не накликати гніву влади на офіційну материну школу.

Від проросійських тенденцій дітей Алчевських спершу рятувала старенька няня-українка, яка виростила їх усіх, а вже потім до того потайки спричинився батько. « Як я підростала, – згадувала мала Христя, – самий тільки батько читав мені Шевченка, з якого добув собі й переписав рідкий тоді повний „Кавказ“ та „Сон“ і підшив до друкованих уступів свого „Кобзаря“. Мріяв він про те також, щоб власними силами й коштами де-небудь на вулиці чи в садку в Харкові поставити пам’ятника Шевченку. Проте в родині в нас панувала російська мова». До речі, таємничість Алчевського у дечому ріднила його з приятелем-адвокатом Міхновським, обережною та усамітненою людиною. « Батько мав вдачу самотньої людини, – зазначає Христя Алчевська, – і частенько читав мені „Циганів“ пушкінських і вказував на нещирість і неґативні боки цивілізації великих міст та псевдокультурного громадянства. „Стыдятся, мысли топят, / Торгуют волею своей, / Главы пред идолами клонят / И просят денег и цепей“. Ці слова читав він мені з щирим захопленням, з патосом, держачи в руках перед собою томик Пушкіна і втопивши свої блакитні замріяні очі в далечінь. Напівсиві кучері часом падали йому на чоло, а в голосі чулась гірка свідомість того, що й він є такий же раб міста, як ті, що „прохають ланцюгів і грошей“». Додамо від себе: і раб власної жінки, що з типово українською жертовністю поклав власні ідейні захоплення на вівтар родини, проте не схиливши голови перед «ідолом». Адже знати, що Олексій Кирилович ще замолоду мав потяг до просвітництва, заснувавши в Сумах єдину на той час громадську книгозбірню. Погруддя Т. Шевченка, про яке завше мріяв, таки було встановлене ним у власній харківській садибі, ставши першим в Україні пам'ятником Кобзарю. Також Олексій Кирилович був ініціятором та засновником школи в с. Олексіївка на Луганщині, де знаходилися його вугільні копальні. Проте основним його досягненням було утримання та виховання власної родини, звідки вийшли широко знані діячі української культури: поетка Христя Алчевська, оперний співець Іван Алчевський та композитор Григорій Алчевський. З упливом часу, зваживши на бібліографічні нашарування історично задавненої стаґнації, чи з можемо ми гідно пошанувати також матір цієї родини – Христину Данилівну Алчевську, з дому Журавльову?