Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 40 страниц)

«Революція» і «держава»

Шкідництво – підрив державної промисловости, транспорту, торгівлі, грошового обігу або кредитної системи, а також кооперації, здійснений із контрреволюційною метою шляхом відповідного використання державних установ і підприємств або протистояння їхній нормальній діяльності.

Карний кодекс СРСР

Добре відома теза комуністичної теорії про поступове відмирання держави після ліквідації експлуататорського ладу і про перехід суспільства до комуністичного самоврядування трудящих. Це благе побажання ніколи не було втілено в життя. Натомість реальністю всіх без винятку комуністичних утворень стало інше – тоталітарна держава, заснована не на договорі, а на відкритому та явному придушенні групою вождів більшости громадян. Але якщо нове бездержавне суспільство комуністам не вдалося створити (втім, не знати, чи хотіли вони цього взагалі), то знищити стару державу й суспільство їм удалося пречудово.

Держава виступає як правова форма з визначеною формою правонаступности щодо законодавства і владних відносин. Саме ця правова форма була знищена більшовиками 22-го листопада 1917-го року, коли одним єдиним указом Рада народних комісарів скасувала геть усі закони Російської держави. Справжні причини цього акту маловідомі. Справа в тому, що того ж дня, але на кілька годин раніше державний Сенат (вищий владний орган суду й нагляду Росії, що пережив смуту 1917 р.) на своїх загальних зборах виніс рішення не визнавати Раду народних комісарів за орган, що був нав’язаний суспільству в результаті насильницького захоплення влади й, до того ж, не вписаний до системи державних органів Росії, визначеної Основними державними законами 1906-го року. Втім, було вже запізно, і постанову Сенату навіть не видрукували, оскільки «революційні» робітники сенатської друкарні відмовилися її набирати як контрреволюційну. Натомість згаданий декрет Ради народних комісарів, що скасовував усі діючі допіру закони Російської імперії, не лише був широко розповсюджений друком, але й донині фактично залишається чинним на території Росії.

Отже, знищивши право, більшовики, по суті, скасували імперію, чи пак державу. До речі, існують цілком формальні свідчення убивства більшовиками російської держави. Наприклад, залишався географічний простір, на якому до 25-го жовтня перебувала Росія, залишався народ, що ще недавно Росію населяв, але ні народ, ні територія самі по собі державою, зрозуміло, бути не можуть.

Свою власну державу більшовицькі вожді створювали заново, на порожнім «імперськім» місці, лише використовуючи підручний просторовий і людський матеріял. Тому зовсім не випадково, що і колишній прапор, і старий герб Росії були відразу відкинуті. На відміну від Тимчасового уряду, який ще намагався «гратися» із двоглавим орлом, відбираючи в нього скіпетр, державу, корону і провінційні герби або опускаючи долу (на візантійський штиб) крила, більшовики просто викинули цю «візантійську» спадщину на смітник історії.

Новий герб не мав жодних натяків на зв’язок із колишньою геральдичною символікою імперської Росії. « Простой рабочий молот / Упал па лунный серп. / Какие силы могут / Разрушить этот герб?», – риторично питала Н. Матвєєва. Справді, руйнувати будь-що було вже годі, оскільки держави з тисячолітньою історією більш не існувало. Точніше, вона розчинилася в Комуністичному Інтернаціоналі, ставши, на думку більшовиків, чудовим пляцдармом для світової соціялістичної революції.

Звичайно, не вся Росія скорилася цій нігілістичній волі. Опір більшовизму й активне, збройне, і пасивне протистояння продовжувалося багато років. « Якби в цей трагічний момент нашої історії не знайшлося серед Російського народу людей, готових повстати проти божевілля і злочинів радянської влади і принести свою кров і життя за Батьківщину, яка занепадає, це був би не народ, а гній для добрива безмежних полів Старого Континенту, приречений на колонізацію прибульців із Заходу і Сходу. На щастя, ми належимо до замученого, але великого російського народу», – писав у Парижі генерал Антон Денікін.

Антон Денікін

Там, куди приходили під час Громадянської війни 1917—1922-их років білі війська, відновлювався російський закон і порядок, діяли російські суди, адміністративні установи й державні влади, у тому числі, до речі, також державний Сенат, що засідав у Ялті до останніх днів білого Криму, себто до листопада 1921-го року. « Знищення більшовицької анархії і запровадження в країні правового порядку» (А. Денікін) незмінно ставилися на перше місце в списку задач білого руху. Колишня Росія ніби виникала там, звідки вдавалося вигнати більшовиків, і зникала відразу ж разом із приходом червоних військ. Коли ж поверталися більшовики, «батьківщина» знову ставала поняттям достоту «розірваним», чи пак «зруйновним».

Втім, попри те, що від середини 1930-их років комуністична система вже не руйнувала свою «батьківщину» цілеспрямовано, ця «батьківщина» руйнувалася сама. До 1950-их років ще діяла інерція сімейних моральних норм старого російського суспільства (теж далекого від ідеалу, особливо в останнє передреволюційне двадцятиліття), але не маючи в основі свідомого релігійного імператива, вона більш не відтворювалася в більшости нерелігійних родин. Звичку до сімейного укладу батьки не вміли передати дітям.

Крім того, руйнуванню родини у величезній мірі сприяли масові арешти, страти, висилки. У десятиліття ленінського і сталінського терору руйнувалися мільйони родин, побутові підвалини стали вкрай хиткими. Діти тисяч репресованих батьків відправлялися в дитячі будинки. Народжувати дітей за цих обставинах багато хто вважав за божевілля й безвідповідальність.

Іосиф Сталін із дочкою. 1935 рік

Що ж до інших, більш складних соціяльних форм колишнього імперського зразка на кшталт місцевого самоврядування, господарської громади, трудового колективу, то вони цілком були узяті під контроль комуністичної влади і зруйновані до кінця НЕПу. Нові ж економічні, соціяльні та політичні спільноти створювалися виключно зверху, бюрократично. Ці співтовариства були або мертві від народження, або використовувалися бюрократією для кращого контролю над суспільством.

«Новий світ» більшовики не побудували, але старий, звичайний людський, справді зруйнували «дощенту», намагаючись перетворити, і багато в чому перетворивши колишній державний лад імперії на « людський матеріял».

Частина 4
ОБРАЗ МІСТА В КУЛЬТУРІ 1920-ИХ РОКІВ

Джой-Пом-Дан

Рубіжне… знову путь… Володине… Кабанне…

нарешті Сватове, і крикнув потяг: «Стій!»

В. Сосюра

Загальне становище СРСР: революція доїхала до станції, вивантажується, і держава відбудовується.

Я. Бортник

…У 1934-му році столиця Української РСР перенеслася до Києва. Як це сталося? Принаймні не так стихійно, як 11-го березня 1918-го року, коли Радянський уряд переїхав з Петрограда в Москву, оскільки безпосередньою причиною переїзду послужив наступ у лютні 1918-го німецьких військ. Втім, якщо мова про суто технічні заходи, то досить буде згадати, що в обох випадках, і зокрема стосовно Харкова, цієї примарної «першої столиці», виїхало хіба що з півтора десятка більшовиків. Якщо ж говорити про справжні причини, то, мабуть, варто-таки розглянутися трохи ширше.

Харків. Будинок Держпромисловости у процесі будівництва. 1929 рік

« Акт українського уряду і ЦК КП(б)У має особливе значення не тільки для самої України, не тільки для СРСР, але також і міжнародне», – писалося натоді в офіційному речнику «Революція та національності». Під ту пору йшлося про поширення радянофільських тенденцій на весь радянофобський світ, задля чого повсюдно застосовувалося активне переміщення чевенґурівської атрибутики: столиць, річок, садків, а також безпосередньо народів.

Що залишалося Харкову? Після столичної евфорії часів Постишевського прокураторства майже нічого. Єгипетська незворушність Держпрому, на диво непосидючі пам’ятники й могили корифеїв слова, науки й театру, окраїнна фантасмагорія Будинку «Слово», а також міщанський псевдоклясицизм центральних вулиць, дві чи три з яких були дбайливо «обагрені» революційною кров’ю.

Одне слово, була у зайчика хатка-луб’янка. У Куліша був собака Джой, у Хвильового – Пом, у Любченка – Дан. « А за Тагайським мостом, де починається робітничий поселок – реальні результати капебеу», – приречено нотував автор спалених «Вальдшнепів».

Позаду у Харкова були зруйновані церкви й розкуркулене селянство, кілька номенклятурних самогубств, низка політичних процесів і ще купа малоцікавих подій, корисних, тим не менш, для кращого розуміння нащадками тієї хрестоматійної епохи.

У наступному десятилітті місто ніби як оклигувало від клінічної смерти. Горіло й відроджувалось, чіпляло на свої фасади тризуби, відозви та червоних аґентів. Словом, активно підтримувало «новий порядок». Подальші часи були вже не такі веселі й героїчні. Зникли куряж, голярні і Свідзінський з незакінченим пасьянсом. Натомість на парканах з’явилися спеціальні скриньки для доносів.

З часом громадянський стиль у зоряній архітектурі Харкова знову повільно трансформувався в імпресіонізм з незмінним домішком сюрреалізму. У 1960-их тут жив Е. Лімонов і помирав В. Єрмілов. У 1970-их збудували метро. У 1980-их відбувся перший в історії Радянського Союзу страйк іноземних студентів і приїхали грузинські «Бітлз». Нарешті, у 1990-их роках у місцевому видавництві видали повного Альбера Камю, висадили на повітря філармонію і відкрили перший «Макдональдс».

Сьогоднішній Харків кочує у своєму власному часі, і нажиті ним скарби – від багатонаціональности до плодів культурної взаємодії – виявляються на цьому шляху непотрібним балястом. У крайньому разі можна поступитися і вмістом кишень, і самим одягом, не згадуючи про культові споруди міста на кшталт Держпрому чи Будинку «Слово», але розпухла торба його душі лишиться непідйомною. Назовні в народ це завжди виходило намацаними у тій торбі прикметниками до субстанціонального ейдосу «Харків»: пролетарський, залізничний, бронетанковий. У міста постійно питалися, яке ж воно насправді. « Харків, Харків, де твоє обличчя?» – розпочинав естетику допитів у далеких 1930-их П. Тичина. « А він гарний, твій Харків?» – продовжує сумніватися у 1990-их М. Єлізаров.

Здається, у всіх історичних зайд не було сили звірити весь список еманаційних імен, які виходили з магічних глибин слобідського ляндшафту до профанічних просторів соціюму. Тому по відношенню до першої столиці УРСР відроблялися чистою рефлексією. « Вийшов я з потягу в Харкові, зробив неспішне коло по місту й побачив, що це справді чудове місто», – писав А. Гайдар. « Я радий, що звідти вирвався – Харків жахливе місто», – сумнівався В. Маяковський. « Хто нахарків?!» – гримає при тому провідник у залізничній пляцкарті. « Я – на Харків», – озивається подорожній. « То давай прибирай!» – наказують споконвічно.

Загалом Харків – це місто постполітики, посткультури, постлітератури. Це вщерть висмоктані новими столицями слобідські «свердловини духовности», а також безперечна кузня кадрів, себто зручна сходинка у велику політику, культуру, бізнес. З неї нещодавно стартували політик О. Дьомін, художник В. Сидоренко, співачка М. Бурмака… Річ у тому, що для столичної, київської інтеліґенції існує проблема обслуговування. Для залишків харківської – такої проблеми немає. Тутешній владі інтеліґенція просто не потрібна, настільки завдання цієї влади далекі від публічної, відкритої політики. Скажімо, виділяють Музею Слобожанщини, який вже понад десять років існує у Харкові лише на папері, відповідне місцеперебування – офіційно, поважно й остаточно – а вже наступного ранку стає відомо, що той будинок продано вночі на аукціоні. Кому? Не питайте, бо й дітей своїх не побачите, як запевнив голова місцевого Управління культури.

Тож у Харкові не існує такої, як у Києві-столиці, продажности, але й немає можливости здійснити який-небудь «культурний проект». Скажімо, знайти гроші на видання принципово нового літературного журналу, який би був поза спілчанством. Набагато легше нищити створюване поза владними структурами. Як то: закривати «незручну» ґалерею «Український Засів» лише через те, що вона представляла сучасне українське мистецтво без «допомоги» Спілки художників; не брати на розповсюдження жадне з україномовних видань – до відродженої по місту мережі «Союздруку».

Вищезгаданий провінціялізм розпочинається з провінціялізму як місцевих можновладців, так і просто багатих людей. Вони наварюють гроші до грошей, і навіть виправдального куряжу в них немає. Таке враження, ніби триває нудна бухгалтерська робота і головне – вирішити свої проблеми з губернатором, а для цього журнали й художники не потрібні. Не кажучи вже про якусь там «Україну».

Поза тим існує також провінціялізм духовний. Скажімо, чи з великого дива свідомі верстви споконвічно міщанського Харкова заповзялися свого часу відроджувати просвітянські символи, пам’ятники та іншу хохломанську сіверянщину? Зрозуміло, що багато створити їм не дали, і все завершилося спорудженням на залізничному вокзалі недорікуватої статуї отця Федора з «Дванадцяти стільців». Але все ж таки, чому? Нещастя, дорогі мої чухраїнці, саме лише нещастя вчить нас читати історію у зворотному напрямі. Ми навчилися вирішувати ґлобальні, прокляті питання, прославляти Харків будуванням танків, метрополітенів і «єврейським питанням», але рівняння звичайного людського життя ми розв’язувати не вміємо.

Тому-то світ ідей у рахманній Слобідщині – у певному сенсі неіснуючий і засоби його оприлюднення відрізняються від загальноприйнятих. Всі патріотичні фантазії цього заповідника ім. Міхновського й Хоткевича виявляються марнотратними, чи пак дармограйними. Хоч розшукану могилу Хвильового таки відновлюють. Щоправда, на території Молодіжного парку, поблизу стадіону. І центральну площу звуть тепер іменем Незалежності. Хоч пам’ятника Леніну з неї не прибирають. І навіть станцію метро «Комсомольська» перейменовують. Але називають наразі іменем маршала Жукова. Того самого, що хотів виселити до Сибіру всіх, хто залишався під час війни 1941—45-их років, на окупованій неприятелем території. Мовляв, нехай в Сибіру будують свою Україну. Себто слобідське дармограйство передбачає називання не якихось ментальних світів далекого комуністичного минулого, де вільно було нахаркати в душу Харкова, а – бажання надати їм топонімічної єдності в межах одного міста. Звідси постає ідіосинкразійна творчість галюциноґенного типу, орієнтована на утримання самограйно утвореної реальности на зручній для творця відстані.

Тож історія рідного Харкова у братів-слобожан своя власна, як, до речі, і гідність. У кока-кольному сьогоденні вона пречудово складається у восьмеро, розгладжується на згинах і з легкістю запихається у внутрішню кишеню кожуха. І вже потім можна звертатися до Сороса по гроші. В такий спосіб, сам того не усвідомлюючи, Хаків бере участь в унікальному експерименті нашої доби, який не має аналогів – у створенні нормативної культури, яка позбавлена духовної ієрархії, культури горизонтальної, такої, що урівнює в правах все від «Макдональдса» до Шевченка.

Харків. Цирк Муссурі. Вул. Благовіщенська. 1920-ті роки

І нинішній герой-письменник також бере участь з усім населенням у загальному експерименті країни, в якій відміна совісті узаконена, як 70 років тому відміна релігії. Ось він завертає до місцевого відділку Спілки письменників, а там голова з літфондівським помагайлом пораються із символічно заіржавілим замком: «Петровичу, блін, Петровичу!» Решта з того добровільно-спортивного товариства пенсіонерів гуманітарної орієнтації – спілчанські дідусі й бабусі, які регулярно збираються для вирішення своїх проблем і зворушуються в основному при словах «будинок творчости», «путівка» й «поїздка». Це гідні нащадки всіх тих забронзовілих Шовкоплясів, Багмутів і Вирганів, яко вимерлих мастодонтів соцреалістичної епохи, а також заціпенілих з метафізичного жаху перед системою Муратових, Мисиків і Гордієнків, найвищим проявом патріотизму яких було потаємне передавання з рук в руки «петлюрівської» читанки «Сяйво», укладеної (тсс! тихо!) самим ворогом народу Зеровим.

Але існує в Харкові безперечно паралельне, чи пак богемне, життя. Звичайно, тутешня богема не створює і не міняє цінностей, але вона їх вибирає. Вона демонструє самим трибом свого робінзонівського існування на цьому незалюдненому слобідському острові те, як деякі авторські зусилля, безглузді й позаекономічні, можуть раптом стати, нехай навіть для невеличкого гурту людей, предметом украй необхідним. Ця богема, що у відповідному кількісному й якісному складі гуртується у Харкові довкола Літературного музею на чолі з тамтешнім гуру Валером Бондарем (з чийого мистецького підвалу вийшов відомий поетичний гурт «Червона Фіра» на чолі з С. Жаданом), створює різновид «езотеричної» культури для внутрішнього вжитку. Таким чином, харківська субкультура, замикаючись, стає кастою – зі своєю абориґенною вірою у відповідну «внутрішню» Україну і своєю мовою, якої ніхто не розуміє і не потребує. Так національне автсайдерство знаходить своє виправдання в ідеології грошового елітаризму. І чим вишуканіша мова подібного «державного» існування, тим ясніший розподіл на тих-хто-розуміє й усіх інших. Але яка там мова?! Як, наприклад, у випадку із закриттям вже всередині 1990-их років єдиної в місті ґалереї сучасного українського мистецтва. Неслухняним язиком, з поганою малоросійською вимовою, голова місцевого управління культури вирік: «Цей, як його, „Український Засів“ закрити». І цей, як його, «Український Засів» закрився. Наче віко труни над черговим періодом «українізації». І владою знову були відновлені колишні кримінально-культурні структури із своєю братвою і номенклятурою.

Харків. Майдан Рози Люксембург. 1930-ті роки

Тож віко закрилося, і хоч відпочатку не було ніякої «першої столиці», а просто у наказному порядку до міста в’їхало півтора десятка більшовиків, хоч і не було ніяких політичних самогубств, а стрілялися здебільшого по-п’яні; хоч і не було ніякого «трудового тилу», а самі лише покинуті напризволяще, а по війні репресовані чухраїнці; хоч і не в українському мистецтві річ, а в конкретному антиукраїнському середовищі… хоч ні столиці, ні самогубств, ні середовища… автор, тим не менш, не розділяє цього ліберального захвату: мовляв, нічого не було. Як же ж не було?! А усе це – що таке?..

З-поміж згаданих подій в пам’яті залишаються якісь окраїнні, водевільні «роки життя», схожі на недоречні влітку ялинкові прикраси чи на всюдисущу вату між віконницями. Тісно пов’язані між собою, ті компостовані страхом привокзальні роки мало чим різняться один від одного, третій від другого, зрештою, кожен з них від самого себе, оберненого на дев’яносто гуральняних градусів і накрученого, наче на трофейному патефоні, із самісінького золотушного початку.

І крім метафізичного жаху і туги, інколи буває вільно відчути невтішну мудрість подібної уніфікованої відповіді на уніфіковану порожнечу вітру, дощу і несходимих кілометрів усієї цієї Слобожанської Швайцарії із Степовою Гелладою включно.

Степова Геллада як Слобожанська Швайцарія

 
Как называется страна?
Дались вам эти имена!
Я из страны, товарищ,
где нет дорог, ведущих в Рим,
где в небе дым нерастворим
и где снежок нетающ.
 

Л. Лосев

Традиційна система стосунків, що споконвіку існували між державою і суспільством, а також мистецтвом і суспільною ролею окремих його видів, останнім часом, як стає бачити, значно змінилася. У відповідний спосіб змінилися й орієнтири та стратегія теперішніх мистців в Україні, що примусили останніх по-новому глянути на самий сенс сучасного мистецтва. Себто на очі стає проблема актуальної теорії «оновленої» культури, явищем якої нині вільно вважати хіба лише внесення «профанного» елемента в поле традиційного культурного дискурсу, що, у свою чергу, тягне за собою обов’язковий момент переоцінки цінностей.

Так уже виходило, що протягом численних своїх письменницьких мандрів авторові сих рядків завше випадало займатися згаданою «переоцінкою» достотно на марґінесі, себто у найвіддаленіших місцях рідних, і не дуже, міських меґаполісів. Мабуть, не варто було б наразі зупинятися на розгляді містичної мапи тих харківських салтівок і роганей чи московських мар’їних і бібірєвих, якби їхня окраїнна філософія цілком за М. Фуко не перекидалася тихою сапою на центральні райони соціокультурної структури – туди, де, здається, обов’язково мусить відбуватися щось безумно важливе. Натомість уже тут…

Час побіля тих випомпованих усіма столицями світу слобідських «свердловин духовности» тягнеться повільно й ліниво. Зміна царя у першопрестольній і районного депутата чи дільничого міліціонера на місцях обертається лише млявою чехардою крамничок та незначною реорганізацією роботи місцевої пивної. Відстані, розраховані «прорабами перестройки» на недалеке «світле майбутнє», тут пригнічують і приголомшують. Джерелом такої загарбницької архітектури «аванґарду» на колишніх приміських колгоспних полях, без сумніву, було ліве мистецтво. Його основа, як знати, – « на твій безумний світ – один одвіт – відказ». Звичайно, добре, якщо на стіні музею висить картина Пікассо і відмовляється від світу – це її особиста справа. Якщо ж подібним чином поводить себе забутий богом міський мікрорайон, то життя в ньому перетворюється на суцільну пригоду. Свого часу авторові сих рядків довелося саме через це розлучитися з близькою людиною: дівчина не знала, не хотіла й боялась харківської Салтівки свого коханого, куди люди вростають наче в бурштин – безвиїзно. На цих засніжених вулицях краще жити, ніж гостювати. Тут можна спокійно зустріти старість і вмерти, що й зробив авторів дід, довголітній український політв’язень, завсідник численних виселок і пересилок, завітавши до онука на якусь пару-трійку днів з далекої Галичини.

Як правило, тамтешній барліг письменника чи художника знаходиться на найвищому поверсі якого-небудь експериментального хмарочосу, обов’язково поблизу об’їзної траси, куди його занесла нещаслива доля. Загалом же вищезгадана урбаністична архітектура – це життя навпаки. Якщо, скажімо, існує місто, до того ж, всесвітньо знана слобідська столиця – не буде міста, а буде дезурбанізація. Але якщо основою дезурбанізованого пейзажу є приватна хатинка під стріхою, де й місця лише для молитов, – не буде хати. Буде монстр-хмарочос посеред колгоспних полів, відданих владою зубожілим абориґенам під городи, аби на мітинґи не ходили.

З висоти свого поверху, своєї, мовити б, соціяльної ніші, дивиться мистець на свій засніжений край. Здається, що там, біля нього, вже немає Бога, проте повітря бракує також для пекельного смутку: так, з десяток мільйонів молекул озону, зимно, темно й самотньо. Він курить на кухні, підпираючи спиною своє минуле, в якому Светоній, Монтень і обов’язковий Розанов (позаяк Розанову завжди було до тебе діло, а це ж так важливо, адже сьогодні нікому ні до кого нема ніякого діла!). Таке враження, що одного дня він вистрибнув за борт, а корабель Великих Звершень пішов собі далі, причому й досі невідомо, хто з них справді порятувався: люди на кораблі чи мистець на кухні? Трапляється, хтось із тих пасажирів, що, наче коти, – так і залишилися з «незалежницькими» бантами на грудях, добивається, нарешті, до нашого мистця. Мовляв, половина людства на землі живе з надіями на краще! Але мистцеві, виявляється, цілком достатньо тієї половини, і, зачинивши двері за метушливим приходьком, він спішить дослухати до кінця свого нескінченного Сальваторе Адамо і додивитися бійку горобців на підвіконні. Здається, вже сьогодні він свято переконаний у тому, що в сучасної української культури є тільки одне майбутнє: її минуле.

Харків. Будинок робітників-металістів. 1930-ті роки

Культура культурна, відказує він по телефону на запрошення до чергового «круглого столу», тільки тому, що вона мертва – не варто її відроджувати. Воістину всі ми ще встигнемо коли-небудь стати культурою, натомість «живим» життям – уже ніколи! І розливається нудьгою другий том Монтеня, і знову має слушність невгамовний Дерріда, коли значить, що ми живемо в «кінці кінця» і що сей постмодерністський період вже ніколи не завершиться.

Відтак, коли дивишся зі свого харківського акрополя на далекі вогники, які одиноко мерехтять в темряві, наче золоті зуби у страдницькому роті Паніковського, то розумієш, що серце Европи і твій дім – тут, і що без цього не було би тебе і всього того, що ти любиш. Загалом тут усе якось інакше. Сидиш собі, не маючи потреби в жадному з жителів планети, сидиш, дослухаючись до нічних шерехів та розмов за стінами фанерної долі, де, можливо, буяє життя, а ти, бляха-муха, все одно сидиш, наче інвалід після чергової спроби суїциду. Про погоду надворі взнаєш з відблисків на шибці, про настрій подружки – з хлюпотіння води у ванній, про ставлення Гондурасу до Парагваю – з мерехтіння на стелі телевізійних тіней. Подібне бачення – це світо-бачення, себто те, що збирає докупи все разом, витворюючи своєрідний образ епохи індивідуалізму, супроти розрекламованої сучасної американської політики «ґлобал вілідж», чи пак «тотального села». Також подібне чуття – це схоплення музики часу – і зовнішньої, і тайної, з усіма її напівтонами у будь-якому регістрі.

Автора таких писань наразі дуже легко звинуватити в соціяльному песимізмі та дріб’язковости, хоча йому ходить лише про максимальну полісемію. Мовляв, якщо існує вільний підприємець і вільний селянин, то чому вільні художники, літератори та журналісти, якщо вони ніде не притулилися служити, в очах закону й досьогодні – ніхто: ті ж самі тунеядці-нероби, хіба що саджати поки не звелено. Також зрозуміло, що таке «брюссельське мереживо» письменницьких рефлексій, де за означенням О. Мандельштама, все тримається лише на проколах, прогулах та розтинах творчого повітря, наразі абсолютно непридатне в якости посібника з проблем світобудови. Проте це вкрай необхідно тим, хто хотів би порозумітися із самим собою – з естетичної точки зору в першу чергу. Тож сучасних мистців вільно розділити на тих, хто намагається навести лад в усьому світі, і тих, хто наводить лад у самому собі. Причому навіть ті останні інколи не розуміють, що у вищеописаному добровільному вигнанні ними набувається дещо набагато більше за написаний текст чи успішно продану картину, а саме – внутрішнє бачення. І лише осліплені забобонами чи задурені пропаґандою схильні вважати, що подібне «вигнання» прирікає мистця на німоту. Можливо, теперішня влада, засуджуючи його на остракізм, також і собі гадає, що мистець задихнеться там, на «внутрішній еміґрації». Але такого штибу метафори значною мірою облудні. Тому що мистецтво – ґрунт для самого себе: воно живиться не стільки соками життя, скільки спогадами й фантазіями, не стільки тим, що стовбичить в уяві художника. Чергове Ріо Інженейро, до прикладу, де цілу ніч можна проговорити з приятелем про Фіхте з Вермеєром, жадного разу не закинувши йому про партію «Снікерса», і де слово «мистецтво» тісно пов’язане зі словом «свобода», яка, у свою чергу, не пахне попкорном і бананами.

Можливо, все вищесказане, леґітимізуючи подібне містичне світобачення, наново утверджує єдність сакрального і профанного у цьому світі. Адже він складається не з речей, а з процесів, і будь-яку думку не можна висловити об’єктивно, позаяк неможливо виключити спостерігача з процесу спостереження. Також у всесвіті людської культури не існує нічого ґрунтовного чи другорядного, така система – це павутиння рівнозалежних і однаково важливих процесів, тому що за всі часи пізнавання світу переходило не від частки до єдиного цілого, а навпаки – від нагромадження смислів до загубленого у містичних блуканнях потаймиру, проте завше незалежного «я». Тому сьогоднішній мистець аж ніяк не винахідник, а скоріше збирач і хранитель згаданих смислів. Він не автор, а співавтор нової спільноти, який допомагає сучасному всесвітові культури, що допіру був необачно розділений колективістським позитивізмом на дрібні частки, знову об’єднатися в єдине ціле. Це цілісний та синхронний світ свідомих свого покликання одинаків, в якому немає нічого окремішнього, зайвого чи непотрібного, а є натомість кристалізована вічність падаючого снігу, себто суцільна гармонія і призабута «краса життя».

Харків. Сквер 12-го листопада. 1930-ті роки