Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"
Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко
Жанры:
Культурология
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 40 страниц)
И как один умрём
В борьбе за это.
З популярної червоно армійської пісні
Це була єдина дорога до загірніх озер невідомої комуни.
М. Хвильовий
У вересні 1937-го року в Києві відбувся черговий пленум ЦК КП(б)У, який проходив під знаком розгрому тих українських сил, які уявили себе «новими панами» і прагли відокремлення від Москви. В. Молотов, на підставі телефонної розмови зі Сталіним, поставив перед українським Політбюром ультиматум: прийняти пропозицію ЦК ВКП(б), скласти з себе обов’язки членів Політбюра і затвердити на пленумі першим секретарем ЦК КП(б)У Н. Хрущова. Всі присутні на пленумі члени й кандидати Політбюра відповіли на цей ультиматум одностайною і категоричною відмовою. Тоді В. Молотов запропонував останню можливість: пленум розпустити і для остаточного вияснення й вирішення цього питання завтра ж виїхати всім членам українського Політбюра в Москву на спільну нараду з Політбюром ЦК ВКП(б), тобто зі Сталіним.
Панас Любченко
Пропозицію В. Молотова більшість членів Політбюра ЦК КП(б)У прийняла примирливо в надії, очевидно, все ж таки договоритися в Москві. Лише голова уряду України П. Любченко поставився до цієї пропозиції з недовірою. Він виголосив промову, в якій підкреслив, що поведінка російської делеґації на пленумі українського ЦК від початку до кінця провокаційна і нельояльна. Мовляв, атмосфера недовір’я до керівників української республіки, яку вони створили з першого дня приїзду, виходить з прихованої політики Кремля, що має глибоке історичне, економічне й політичне коріння, тому жадні переговори в Москві ні до чого не приведуть. Вирішення суперечливого питання повинно статися на місці, не тільки на Політбюрі, але й ширше, на пленумі. Ухвала пленуму повинна бути законом і для уповноважених із Москви.
Промова П. Любченка не знайшла підтримки в більшости присутніх, тому, прийнявши пропозицію В. Молотова, вирішили пленум розпустити й завтра виїхати до Москви.
Таким несподіваним чином провалилася «надзвичайна місія» Кремля в Києві. Також це було ідейне банкрутство самого П. Любченка, і то не лише як голови українського радянського уряду, але й як колишнього провідника боротьбістської партії. Банкрутувала також допіру революційна й бойова політична течія, в передових лавах якої був П. Любченко, який після краху вирішив накласти на себе руки. Повернувшись із пленуму додому на Фундуклеївську вулицю, він, відіславши дітей у літню резиденцію у Святошині, пострілами з бравнінґа вбиває дружину й себе.
Ранком усі члени Політбюра та їхні російські колеґи, що зібралися від’їжджати до Москви, були вражені звісткою про смерть Любченка. Цій події «Правда» за 2 вересня 1937 року присвятила на четвертій сторінці в розділі «Хроніка» кілька рядків петиту.
« Заплутавшись у своїх антирадянських зв'язках і, очевидно, боячись відповідальности перед українським народом за зраду інтересів України, 30 серпня колишній Голова Ради Народних Комісарів України Любченко покінчив життя самогубством», – повідомила «Правда» 2-го вересня 1937-го року.
Після вікопомного пленуму в Україні відбувся тотальний погром усіх вищих партійних, урядових, господарчих, культурних організацій. Були знищені майже всі секретарі обкомів партії, голови облвиконкомів, міськрад, керівники й директори всіх великих державних підприємств, фабрик, заводів. Нові масові арешти пройшли в Спілці письменників України, в наукових, педагогічних і культурних організаціях республіки.
Після самогубства П. Любченка й переговорів українського Політбюра в Кремлі прийшли негайні арешти членів Політбюра І. Шелехеса, С. Кудрявцева, М. Попова, В. Чернявського та інших. Одного за другим почали скидати народних комісарів і членів уряду. Першим був заступник голови Раднаркому В. Порайко, далі начальник управління в справах мистецтв А. Хвиля, наркомзем О. Шліхтер, наркомфін Рекіс, наркомос В. Затонський, секретар ВУЦВК Ю. Войцехівський та інші. Також були заарештовані прибічники політики «нового курсу», носії генеральної сталінської лінії в літературі: голова Спілки письменників України поет І. Кулик, драматург І. Микитенко, прозаїк І. Кириленко, критики В. Коряк, Б. Коваленко, П. Колесник, І. Йосипчук та багато інших.
Обезголовлений уряд України, за вказівками розгубленого правителя України Г. Петровського, тимчасово очолив обраний XIII з’їздом молодий комуніст М. Бондаренко.
Умирая, Вы о нас забыли,
Даже попрощаться не могли…
Господи, хотя бы позвонили!..
Просто к телефону подошли!..
А. Вертинский
З усіх причин в історії самогубств 1910—1930-их років найбільш безглуздим видавалось наслідування кумира, чи пак підпорядкування моді, оскільки це тягло за собою масову загибель людей. Навряд чи кумири, чиї життя і смерть були на очах у мільйонів, замислювались над цим, зважуючись на добровільний відхід з життя. Так, у 1925 році, коли повісився Сергій Єсенін, по Росії в середовищі молоді прокотилася хвиля самогубств. Зокрема Галина Беніславська, коханка Сергія Єсеніна, вистрілила в себе на його могилі менше ніж через рік після загибелі поета. « Свій передсмертний лист, як мені переказували, Галя написала на цигарковій коробці, – значить А. Марієнґоф. – Я читав його в музейній копії. „У цій могилі для мене все найдорожче“, – написала вона. Курила Галя по-чоловічому, глибоко затягуючись і випускаючи дим з носа. „Якщо фінка буде застромлена після пострілу в могилу, – стояло наприкінці листа, – виходить, навіть тоді я не шкодувала. Якщо передумаю – закину її далеко“. Одна осічка. На жаль, я не знаю, чи застромила вона фінку в могилу, а чи закинула її далеко. Краще б уже застромила. Стрілялася Галя з поганенького револьверчика – з „бульдога“».
Алєксандр Грін
Ліля Брік, близька подруга В. Маяковського, покінчила з собою в старості через перелом шийки стегна. Будучи смертельно хворим, хотів застрелитися М. Булґаков, спонукаючи дружину дістати йому револьвер. Наклав на себе руки невигойно хворий на туберкульоз відомий супротивник В. Леніна меншовик Ніколай Чхеїдзе. Французький революціонер Поль Ляфарґ і його дружина Лаура (дочка Карла Маркса) сприйняли старість як хворобу. Відчувши старечу неміч, вони прийняли отруту.
Схожа на невиліковну хворобу також нещаслива любов. Восени 1921-го року кинулася в Неву з Тучкова моста Настасія Чеботаревська, ружина письменника Федора Сологуба. « Я знаю, чому загинула Настя, – казала з цього приводу А. Ахматова. – Цього ніхто до пуття не знає, а я знаю, як усе це було і чому. Вона психічно занедужала через невдалу любов. Їй тоді було років сорок два, вона закохалася в людину холодну, байдужу. Він спочатку дивувався, часто одержуючи запрошення до Сологубів. Потім, коли довідався про почуття до нього Настасії Миколаївни, перестав там бувати. Вона тягла мене до себе в кімнату й говорила, говорила про нього без кінця, годинами. Іноді вона одягала білу сукню і йшла до нього звірятися в коханні… Востаннє я бачила її за кілька днів до смерти: вона проводжала мене… Усю дорогу вона говорила про свою любов – ні про що інше говорити вже не могла. Коли вона кинулася в Неву, вона йшла до своєї сестри. Це було точно встановлене, що вийшла вона з будинку, щоб піти до сестри, але, не дійшовши два будинки, кинулася в Неву».
У житті письменника Алєксандра Гріна, який, крім творчого доробку, мав також терористично-есерівське минуле, існувала хай не самогубна, але не менш кривава історія. Прототипом героїнь кількох оповідань Гріна була Єкатерина Бібергаль, дочка народовольця, також революціонерка – саме з тих, що не вагаючись віддавали життя за терор. Натурально, письменник упадав за нею. Вони то сварилися, то мирилися, і якось під час сварки Грін вистрілив у коханку з револьвера. Куля пробила лівий бік, але дівчина залишилася жива.
Поет-імажиніст Вадім Шершеневич також закохався у 1920-их в акторку Юлію Діжур, яка відповідала йому взаємністю. Під час чергової сварки він пішов геть, заявивши, що ніколи не повернеться. У такий спосіб поет хотів провчити дівчину. Нещасна кілька разів телефонувала до нього, але безрезультатно, після чого вистрілила з револьвера собі в серце. « Трагічно загинула людина, яку я любив, – значив згодом В. Шершеневич. – Про смерть я довідався з газет, і ще кілька днів після смерти цієї жінки я одержував від неї, уже мертвої, листи. Листи з Києва до Москви йшли довше, ніж куля від дула до скроні».
До того ж, які вони були, ці листи самогубців, написані або у стані афекту, або знічев’я чи нудьги? Про це, зокрема, значив у «Моїх університетах» М. Ґорький:
« Прочинилися рипучі двері з крамниці, війнула руда ряднина, з-під неї виткнулось рожеве веселе личко прикажчиці Насті, вона запитала:
– Ви що робите?
– Пишу.
– Вірші?
– Ні.
Макар струснув головою і несподівано для себе сказав:
– Записку про свою смерть. І не можу написати…
– Ах, як дотепно! – вигукнула Настя, зморщивши носик, теж рожевий.
Макар дивися на неї, відчуваючи, як у ньому раптом спалахнула, наче вогник лямпади, якась маленька, несмілива надія, а дівчина, помовчавши і всміхаючись, мовила:
– Ви краще почистіть мені чобітки – завтра Стрельський грає Гамлета, я піду дивитися, – почистите?
– Ні, – сказав Макар, зітхнувши й гасячи надію».
А все чому? Тому, що, як співав А. Вертинський: « Он был другом Магдалины. / Только другом – не мужчиной. / Чистил ей трико бензином, / И смеялась Магдалина: / „Ну какой же ты мужчина! / Ты, мужчина, пахнешь псиной“. / Бедный Пикколо-Бамбино…»
Отже, зазвичай самогубство здійснюється через неспроможність проспівати пісню свого відчаю. Так, 2-го жовтня 1977-го року повісилася у власному гаражі Марі-Терез Вальтер, що була коханкою художника Пабло Пікассо. Їхня дочка заявила, що мати так і не змогла перебороти своєї бурхливої пристрасти до Пікассо і, коли той помер, вирішила, що повинна піти за ним, щоб продовжувати піклуватися про нього. Так само, але через дев’ять років, себто 15-го жовтня 1986-го року, вчинила, застрелившись, також офіційна вдова художника – Жаклін Пікассо.
« Складалось враження, що Пікассо залишився для неї живою людиною, – згадує Ауреліо Торренте, директор мадридського Музею сучасного мистецтва. – Біля входу у свій будинок у Нотр-дам-де-ві вона встановила величезний портрет Пікассо. Постійно дивилася на цей портрет, радилася з ним…»
Скульптура, натурщиця і виліплена голова. Пабло Пікассо. 1933 рік
Таку саму ситуацію, що мала місце після самогубства М. Хвильового в 1933-му році, описує у своєму щоденнику І. Дніпровський:
« Куліш повісив на стіні портрет нашого друга, і сидячи на канапі, жестикулює до нього:
– Григорович…
Жаль, ніжність, розуміння».
Слід зазначити, що алькогольну мелодику 1930-их надалі продовжило в літературі не так багато авторів. Причому мається на увазі не «фізіологія» жанру, себто не опис бенкетування, але світоглядний модус із психологічно-фабульним катарсисом як наслідування пригаслої романтики Загірньої комуни, відтак, типовий приклад «запліднення» пролетарською естетикою а ля Хвильовий спостерігаємо на прикладі творчости донецького літератора О. Солов’я. Який, до речі, цілком свідомо називає себе « пролетарським письменником». У його романі «Ельза», згідно із хваленою романтикою вітаїзму, картини світу міняються з кожною випитою чаркою. Випивання, як знати, не лінійна путь, але зміна пролеткультівських вимірів: філологія, абстинентство, знову влада тексту над «живим» життям.
Але в кожному сумному жарті з 1930-их є частка гарту, і дехто з персонажів новочасного роману «Ельза» наснажує на актуальні думки з приводу «інфікованого» пролетарською естетикою «незалежного» покоління. При цьому навряд чи це буде розумування про героя-оповідача, який сам про себе значить: « Але що я можу писати? Тим більше, коли зважити на той факт, що з мене кепський письмачок, парвеню, пролетар і так далі». Те саме «пролетарське» виховання робить з нього також «неабиякого» коханця: « Жінка почувається жінкою саме тоді, коли до неї ставляться брутально».
І тим не менш, саме вищезгаданий парвеню-оповідач допомагає приглянутись до головної героїні Ельзи, віддзеркалюючи її в скельцях свого звичайнісінького «пролетарського» безумства. Ельза в романі – особа доволі таємнича, рішуча й енергійна, немов її попередниці з 1920—30-их років на кшталт Л. Брік чи Р. Троянкер. Вона то підозрює друзів-сусідів у гомосексуальному зв’язку, то кохається з одним, а гуляє з іншим, то п’є з обома, то не п’є зовсім, а ходить, можливо, на службу. Або не ходить, а, знову-таки, « підводиться з колін, витираючи рукою вологі губи, і сідає поруч зі мною біля розчахнутого вікна… потім легенько тягне мене за рукав: – Тобі не сподобалось?»
Загалом Ельза в романі О. Солов’я схожа на героїнь багатьох нинішніх опусів з поля екстремального чтива на кшталт «Мачо не плачуть» І. Стогова. Але тамтешні фурії з гарпіями, як правило, мають персональний досвід суїциду. Себто протягом такої самої, як у донецькій прозі, пиятики-любові демонструють нам через захаращений недоїдками стіл свої пошрамовані зап’ястки. Тож Ельзу, слід сподіватися, чекає те саме. Наприклад, стрибок у сюжетну нірвану попідручки з кимсь із романних партнерів. Адже на початку XX-го століття, про яке мовилося вище і про яке часом розводиться автор «Ельзи», вставляючи до своєї оповіді факти біографії письменника Г. Міллера і його коханки Джун, це було досить модне явище. Варто згадати подвійне самогубство актора М. Ліндера і його дружини або подібну акцію молодого письменника В. Дмітрієва і його подруги, літераторки О. Ляшко, що трапилась після смерти В. Маяковського й наробила багато галасу. « Усе-таки письменник – дурень або дурник, – роз’яснює ситуацію В. Нарбікова. – З дурня можна спитати. З дурника – ні. Натомість жінка буває цілковитою дурепою, може комусь зламати життя».
« Все кепсько з того часу, як ти пішла», – бідкаються в «Ельзі». « Не перебільшуй, все буде добре», – відповідають головному героєві. До речі, так само, як в естетиці «захалявної» творчости 1920—30-их, коли опис «живого» життя ховали у письменницькі щоденники, роман О. Солов’я схожий на щоденникову, але наразі «неприховану» прозу. Мовляв, що можна приховати, нотуючи в щоденнику? « Колір її волосся чи губної помади? Довжину спіднички чи вигляд панчіх? Запах її парфумів чи смак ром-коли на її (твоїх) губах? Але ж найсуттєвіше не запишеш».
Як знати з історії 1920—30-их років, існують печалі, які не лікуються смертю, тому що їх набагато легше полікувати життям і його переінакшеною мрією. Тому часом навіть буттєві фіяско, ці дорогоцінні подробиці життя – спідниця, панчохи, ром-кола на протизаплідних устах – письменник змушений віддавати комусь із героїв власного творива: тому, хто потерпить поразку замість нього. Хоч за кожним героєм завжди стоїть авторова любов. Себто віра й надія на те, що вона зникне разом зі смертю того героя.
Зрештою, не буває світла без темного царства, де від 1930-их років тривають сумнозвісні «ночі Гофмана». Це пролетарське царство уособлює в «Ельзі» донецький кагал художників, до якого належить не головний, але знаковий герой роману, а саме – художник Терен. Мало не побутовий геній. « А генії тут взагалі не затримуються, – значить автор. – Життя ковтає їх молодими, відпускаючи їм максимум двадцять п’ять – тридцять років… Так мистецтво відходить на маргінес життя. Натомість приходить водка або дешевий міцний портвейн».
Що сказати з цього приводу? Що це найбільш значуще місце в романі, оскільки розкриває глибинну суть «кохання» усіх «революційних» персонажів не лише в романі О. Солов’я, але й у соцреалістичній парадигмі 1920—30-их? Адже зазвичай в літературі ми бачимо душевнохворого індивіда на тлі людей здорових, де він виглядає ориґінальним суб’єктом: про нього дбають, за нього хвилюються, його називають невизнаним генієм. Але якщо цього хворого «художника» примістити у романний контекст, то вільно буде спостерегти, що здорові люди є індивідуальні й неповторні, натомість душевнохворі оповідачі – одноманітні й нудні, а їхні дії наперед передбачувані: чи сяде в калюжу, чи затопить у пику, чи, зрештою, застрелиться.
Що ж до «портвейну», повсюдно цитованого в романі Г. Міллера, то автор «Ельзи», мабуть, недаремно пов’язує ці два артефакти своєї творчої наснаги, мовляв, « коли Генрі створює безумні сторінки, це божевілля, викликане життям, а не його відсутністю». Те саме «контрастний» художник Терен, про якого гукає Ельза: « Думала, він алкоголік, але ні. Він – невиліковний… Мистецтво не залишає йому шансів на нормальне людське життя».
І тут, здається, пролягає межа, що відділяє романтику 1920—30-их років від решти періодів з радянського життя. Справа в тому, що над будь-яким генієм-мистцем завжди тяжіє дамоклів меч божевілля: він змушений рятуватися від безумства постійними творчими актами, які скріплюють розхристану душу. Щойно він припиняє творити, як перетворюється на безумця, або тікає в алькоголізм, наркоманію, любов. І це надзвичайно складне творче життя з точки зору пересічного читача виглядає аномальним.
Між тим, за формальними ознаками майже кожному з мистців можна поставити психіятричну діягнозу, що й робилося неодноразово. Так, у 1920-их роках були винесені наступні вердикти: « фізику – Краєвичу, шаблю – Уборевичу, вулицю – Петровському, а пустоту – Котовському». Часом клінічна картина цілком накладається на душевне життя письменника і, відповідно, на долю його романних героїв. Але мало хто з критиків-психіятрів може вчасно помітити, що навіть донецька душа найчорнішого генія іноді не вміщається в рамки психіятрично-методологічних категорій. А як кинешся по тому, то, буває, що й нема вже кого торсати за рукав, питаючи: «Тобі не сподобалось?»
Культура общепиту
Хотелось выпить и закусить, повторить,
не стесняясь счетом,
а потом наивно спросить:
– Может быть, что-нибудь есть еще там?
Б. Слуцкий
Вип’єм, хлопче, бо груди в Борзоконя жаль розриває. Вип’єм, закусим раками…
В. Барка
И летят в одном аккорде
Люди, рюмки и обед.
С. Черный
…Рефлексувати в Україні на тему їдла й питва – марна справа й гибле діло. Дискурс тілесного низу в тутешній літературі розквітає сьогодні буйним квітом, а ось із цим – біда. « Іди в кубельце спогаду; сховайся», – пропонує В. Стус порефлексувати на тему героїчної минувшини. « И мышонок в баночку из-под шпротин / Прибежит рыдать обо мне», – відгукується звідти Л. Кисельов.
Ні, щось там по різноманітних текстах сучасної української літератури прозово і в риму випивають і закусюють, але щоб вирахувати у літературознавчий спосіб – як саме і скільки: цього нема. Або ось чому, наприклад, сталося так, що від « ананасов в шампанском» І. Сєвєряніна, « долек мандарина» Н. Гумільова і навіть « рябчиков жуй» В. Маяковського та « пятерки на тетерку» Н. Олєйнікова ми, проминувши « яєшню з салом» Є. Плужника, « харроший шашлик» М. Семенка й « пиво з раками» М. Хвильового, повернулися до « бутербродів з мастурбою» В. Цибулька в « усе той сон страшний – / Шампанське й самогон / Плюс вермут й тепле пиво» Ю. Позаяка?
Євген Плужник
Не важко, мабуть, сказати – чому, але ж не каже ніхто. « Років із п'ять тому я написала статтю „Пристрасть та їжа: творча драма Коцюбинського“, – згадувала С. Павличко. – Почали приходити гнівні листи: „Як можна!“» Справді, не можна. Ось, наприклад, зважилися були в Дрогобичі на конференцію «про це» (наче у Москві початку 1990-их на семінар «їжа й питво в літературі»), попросив було автор сих рядків збірник надіслати, а прийшло натомість «Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя: поезія Петра Скунця». Треба вам Петра Скунця на сніданок?..
І виходить, що, окрім як простувати шляхом «Російської кухні у вигнанні» П. Вайля і А. Ґеніса, а чи «Книги їжі» І. Клеха, назва якої перелицьована з «Книги води» Е. Лімонова, нічого нам з цією темою в літературознавстві не залишається. Але, писав Т. Шевченко, « аж шум шумує у серці, як згадаєш, яку гірку випив та ще й досі п'є наш славний люд козачий, а таки не втеряв серце». Не втеряємо його також ми, особливо тут, на «незалежних» теренах письменства, « де серце, – як значить місцевий О. Соловей, – кров і триста грам сирого м'яса».
Відтак, навіть півкіло натужних розумувань про дискурс їжі й питва в літературі не застерігає від п’янкої дії неминучої при такій розмові інтертекстуальности. Тож згадаймо, як і в хрестоматійних російських пенатах з гастрономічною рефлексією донедавна було не дуже. Пригадується, Лєнський у Пушкіна випив усього лише «брусничной воды», і то на нього швидка настя напала. « Соленых рыжиков не ест, и чай ему не пьется», – пригадуєте? « Выпил чаю / не полегшало», – відгукнувся через століття московський мінімаліст А. Макаров-Кротков. Ну, потім ще Н. Греч описував, як переїв, бідака, на обіді у Ф. Булґаріна, так що вночі « обкакався й довелося вставати і йти митися». В Я. Гашека фельдкурат Кац не вставав і на ранок, розмірковуючи з похмілля, хто ж його так звечора облив, що він приклеївся штаньми до шкіряної отоманки.
Натомість сучасна історіографія їдла з питвом щоразу повниться рефлексіями на тему того, як « я видал, как барин едал». І мало кому ходить за порівняльну аналізу спожитого у різні соціокультурні епохи. Адже це, між іншим, дозволяє визначити ту межу, що чітко розрізняє період дорадянського й тоталітарного існування будь-якої культури. Ось як, наприклад, відблискує столове життя одного з представників буржуйського роду Ґоліциних, а саме – Михайла Ґоліцина, який був свого часу повітовим головою дворянства, потім гласним Московської міської Думи від проґресивної партії, міністром, а після жовтневого перевороту більшовиків служив у Народному банку, сидів у тульській в’язниці, по виході на волю й поверненні до Москви працював економістом у Держпляні, а після звільнення допрацював у Дмитрові й помер 69-річним у 1942 році в Москві.
Оскільки « с веком державным я был лишь ребячески связан», як значив О. Мандельштам, то спогадують зазвичай про дитинство. Тим паче, якщо воно минуло за колишніх панських часів, адже за «незалежної», наприклад, епохи, коли автор сих рядків зустрічався в 1991-му році з нащадками роду Ґоліциних з нагоди «дворянської» справи, мовити, властиво, вже не було про що. Отже, задовго до радянської влади денний розклад дворянська родина мала такий: ранком усі пили чай або каву з калачами, булками й т. п. та з маслом кружечками, що купувалося на Петровському ринку. Дітям давали по одному або по два яйця. О дванадцятій годині, а згодом о пів на першу, був сніданок, що складався з двох страв – однієї м’ясної з гарніром та іншої у вигляді риби або яєчні чи омлету, якого-небудь ґатунку каші з маслом, пирога, млинчиків і т. п. О третій або четвертій пили чай, причому якщо це був прийомний день, то чай подавали протягом усього прийому до п’ятої години, або ж він розливався господинею будинку; тоді замість самовара на чайному столику стояла срібна бульотка зі спиртовою конфоркою знизу. До щоденного чаю подавалися здобні кренделі, сухе печиво чи бублики.
Обід у дворянському дитинстві був о п’ятій годині, з часом пересувався на пів на шосту, потім на шосту або пів на сьому. Великі звані обіди бували о сьомій годині. Обід зазвичай складався з чотирьох страв: із супу з пиріжками або борщу з кашею і ватрушками, з рибної або овочевої страви, з печені у вигляді качок, що надсилалися з маєтків, індичок чи гусаків, тетеревів або рябчиків, куріпок і, нарешті, із солодкого, або тістечок, як тоді говорили, що складалися з морозива або парфе, із шарлоту з яблуками, компоту в кавуні, крему або безе з бісквітом, гур’євської каші, пудинґу з палаючим навколо ромом і т. д. До кожної страви за сніданком та обідом ставилася тарілочка зі шматочком білого й чорного хліба.
Після обіду пили каву, а перед ним за окремим столиком закушували сардинами, оселедцем, ковбасою, яким-небудь сиром, причому чоловіки пили горілку чисту (№ 21 Петра Смирнова вважалася найкращою) або з додатком кюммеля. Годині о дев’ятій – пів на десяту подавався чай з печивом, бубликами, виборзьким кренделем. Дорослі чоловіки за обідом зазвичай пили червоне французьке вино й часто пиво, а жінки й діти – воду з вином. Дехто куштував мадеру, а за кавою – коньяк і лікери. У дні народження та іменини пили за столом шампанське, французьке, карбованців п’ять – п’ять з половиною за пляшку, і лише пізніше з’явилося більш дешеве – за 2 крб. 50 коп. – «Абрау-Дюрсо»; винуватець торжества з числа дітей з келихом у руках обходив усіх, хто сидів за столом. В урочистих випадках до обіду подавали артишоки з голяндським соусом.
Згодом, уже за радянської влади, так розмаїто про гастрономічні забави розкулачене дворянство писало хіба що в еміґрації або в тайних щоденниках скорбного совдепівського життя. Втім, за часів общепиту справа не покращала навіть у леґітимних авторів з пролетарського цеху письменників. У сенсі того, що не наважувався народ широко рефлексувати на цю спокусливу тему. «Тоді я був п’яниця, всіх боявся, усім лестив, – прохоплюється Ю. Олєша в щоденнику. – Пив як ніхто – валявся на вулиці, раптом кинув, тепер боюсь ковтнути – теж огидно». А якщо й наважувався-таки оприлюднити свою гастрономічну поему той самий одеський клясик Ю. Олєша, то виходив з того хіба що черговий вирок общепитівському режиму, що скалічував письменника з «нових панів» номенклятурною вседозволеністю. « Я письменник і журналіст, – значив Ю. Олєша. – Я заробляю багато й маю можливість багато пити й спати. Я можу щодня бенкетувати. І я щодня бенкетую. Бенкетують мої друзі, письменники. Сидимо за столом, бенкетуємо, розмовляємо, жартуємо, регочемо. З якого приводу? Без жодного приводу. Ніякого свята нема, ні усередині, ні зовні, – а ми бенкетуємо. У консервних бляшанках – коричневе рідиво; коричневе рідиво на тарілках.
Несуть коричневе рідиво, ділять, вирує пара; виловлюють гриби в коричневій рідині. Які милі всі! Які приємні! Як приємно пити, закушувати, спілкуватися…
Я переповнений коричневим рідивом.
На світанку я повертаюся додому, валюся в одязі на ліжко й засинаю. Сплячого, мучать мене напади печії, і напад уві сні стає гуртом гостей, що збігають до мене по сходах, вдираються в двері, лементуючи й змахуючи, і раптово зникають…
Пюре. Треба харчуватися самим пюре. Якщо я скажу: я хочу їсти пюре – засміються й скажуть: так їжте, хто ж вам заважає.
І дійсно, ніхто не заважає. Треба купити картоплі й попросити сусідку зварити мені пюре. Або піти до веґетаріянської їдальні. Зрештою, навіть бенкетуючи, можна замовити пюре.
Ексцентрично – але це так: я мрію про пюре! Я не хочу коричневих рідин. Але ж це мерзенне панське міркування. Адже багато хто мріє про м’ясо… Я переситився. У мене тугий гаманець. Я можу вибирати. Виходить, потрібно викинути гаманець, перестати заробляти, – можливо, це шлях до чистоти, що у думках моїх алегорично існує у вигляді пюре?
Я пишу віршовані фейлетони у великій газеті, за кожен фейлетон платять мені стільки, скільки одержує шляховий сторож на місяць. Іноді потрібно два фейлетони в день. Заробіток мій у газеті досягає семисот карбованців на місяць. Також я працюю як письменник. Я написав роман „Заздрість“, роман мав успіх, і мені відчинилися двері. Театри замовили мені п’єси, журнали чекають від мене творів, я одержую аванси.
І от у якомусь невидимому щоденнику я роблю запис: занадто багато бенкетів у моєму житті. Поверніть мені чистоту, я набряк… я знайду чистоту мою, втрачену невідомо де й коли. Життя моє потворне… я стану жебраком… Я схоплю кінчик нитки й розплутаю клубок».
Отже, радянській літературній номенклятурі жилося непогано. Балерина Майя Плісецька, котра саме в родині Бріків познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Родіоном Щедріним, згадувала: « Грошей у них водилося сила-силенна. Вона смітила ними направо й наліво. Не вела рахунку. Коли кликала мене в гості, оплачувала таксі. Так з усіма друзями. Обідній стіл, що затишно притулився до стіни, на якій один до одного красувалися ориґінали Шагала, Малєвіча, Лєже, Піросмані, живопис самого Маяковського, завжди був повний страв. Ікра, лососина, балик, шинка, солоні гриби, крижана горілка, настояна по весні на бруньках чорної смородини. А із французькою оказією – свіжі устриці, мідії, запашні сири».
« Письменники не голодують, – так само стверджував критик В. Полонський 1931-го року. – Заробляють більше, ніж письменники в будь-якій країні. Ніколи письменник не був у такій пошані, як тепер. За ними доглядають. Видають пайки. Забезпечують усе, що треба. Особливо попутники: ці – постійні іменинники. Нещодавно видали 70-ти письменникам, по-перше – пайки: ікра, ковбаса, усяка їжа із раднаркомівського кооперативу, все, чого позбавлені прості смертні. Крім того – по ордеру на покупку речей на 300 крб. – за дешевою ціною. Багато хто одержав квартири в кооперативному будинку письменників, тобто вибудуваному на гроші уряду. Леонов заробляє тисяч до 50-ти в рік, Пільняк – не менше. Нікіфоров – пролетарський письменник, дещо менше. Новіков-Прібой – каже Н. П. Смірнов – тисяч сто в рік. Гладков близько того. Але незважаючи на це – всі вони незадоволені. Їм здається, що їх притискають. Усяку спробу оподаткувати на користь держави вважають замахом на кишеню й кричать „ґвалт“».
Половий. Художник Б. Кустодієв. 1920 рік
Тож не дивно, що частенько в житті пролетарських письменників виникла ситуація, коли « тут сперва запой, а после мордобой», як підказує Г. Русаков. Або й того гірше. Ось згадує наприклад, учасник шістдесятницької школи «барачної» поезії Є. Кропивницький про знайомого художника Ф. Чернова. Мовляв, пригостили його якось на дружньому обіді келишком вина. Без задньої ж думки, повірте! Ну, той, натурально, подякував і далі вже за столом – ні-ні. А наступного дня з’ясувалося, що ударився-таки в запой, сердега, і так пропив аж до останнього дня, коли руки на себе наклав. « При вході на Олімп, – напучує С. Залиґін у „Старечих записах“, – пред’являють книги, а не вози порожніх пляшок». Що ж поробиш, міг би відказати йому товариш Сталін, коли « інших письменників у мене для вас немає». На безриб’ї і рак риба, а в степу і хрущ м’ясо.
Прикметно, що в українському варіянті питного дискурсу великих одкровень також не завважуємо. Наприклад, у розгнузданій тріюмфальності комункульту 1920—30-их років, де партійне п’янство було ніби як леґалізоване, все одно бракує куражу з циганами. Пили й заїдали якось приречено, потайки, здебільшого наодинці, як М. Хвильовий. Відомо, до чого все це призводило. « Пив Семенко здорово, йому допомагали пити приятелі, – довідуємось з діяріюшу тієї леґендарної епохи. – Частенько Дніпровий напивався до того, що падав і його доводилося виносити». Навіть найсумирніші письмаки типу В. Свідзінського звірялися у схильности до епікурейства: « Багато їм. П’ю силу горілки». Патетичну ж сонату бенкетування розучували здебільшого з молодими, нестійкими бійцями пролітфронту: « А ригати ми тебе виведемо на кришу того будинку, де живе Хвильовий». Хто б не схотів? Що призводило до не менш патосних наслідків: « І тоді на ранок дивись – опохміляючись солоним огірком, і напишу на користь роботящому людові…»
