Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 40 страниц)

Містер-Твістер у Країні Рад

Ніяких сантиментів тут немає. Ми змусимо цього хлопчика писати щоденник про Радянську країну і через півроку видамо цей щоденник, а хлопчика відішлемо назад у Німеччину. Заробимо!

М. Кольцов

У 1930-их роках за добру традицію в колах західніх інтелектуалів став помпезний ритуал відвідування Радянського Союзу на запрошення тамтешнього літературного начальства. З одного боку, це було широко рекламоване шоу сталінського режиму. З іншого боку, зарубіжні ґастролери непогано заробляли під час своєї візити до СРСР. У списку запрошених, зокрема, відзначилися: Бернард Шов, Анрі Барбюс, Еміль Людвіґ, Герберт Велз, Ромен Ролян, Андре Жід, Ліон Фойхтванґер, Рафаель Альберті.

Ліон Фойхтванґер

Результатом поїздок більшости з цих візитерів до комуністичного раю зазвичай ставала зустріч і бесіда зі Сталіним. Щоправда, бачився вождь не з усіма вищезгаданими письменниками. Так, Андре Жіда й Андре Мальро І. Сталін не прийняв, і за кілька місяців після повернення Жіда в Париж реакція ображеного візитера не забарилася. Здавалося б, французький письменник, що до середини 1930-их років відігравав провідну ролю в антифашистському русі західньої інтеліґенції, нарешті відвідав у липні—серпні 1936 року Радянський Союз. Натомість написана під враженням цієї поїздки книга «Повернення з СРСР» А. Жіда стала одним з найважливіших свідчень проти сталінського режиму. Інші посланники, проґресивні виразники світової суспільної думки, таких книжок після повернення з Москви не писали. Зокрема, тексти бесід І. Сталіна з Е. Людвіґом і Г. Велзом, які відвідали СРСР на початку 1930-их років, були опубліковані одразу ж після зустрічей з вождем. Л. Фойхтванґер видав книжку «Москва 1937», а в Р. Роляна вийшов друком «Московський щоденник». Щоправда, текст самої бесіди І. Сталіна з Р. Роляном пролежав в архіві п’ятдесят років, будучи опублікованим вже у 1990-их, а про зустріч вождя з Б. Шовом знати лише зі скупих показань свідків, оприлюднених у посмертній книзі письменника.

Зрозуміло, що розмови з вождем СРСР заздалегідь ретельно готувалися, а теми узгоджувались, але іноді зарубіжному гостеві ніби як дозволялося загнати грізного співрозмовника на слизьке, аби він з честю вийшов з підступної ідеологічної пастки. « Я боюсь, що вжите вами слово „демократія!“ не зовсім вдале, – обережно значив Л. Фойхтванґер, прибувши до Москви в грудні 1936-го року на зустріч із І. Сталіним. – На Заході 150 років під словом „демократія“ розуміють лише формальну демократію. Чи не можна було вигадати інше слово?» Усміхнувшись, Сталін зауважив: « У нас не просто демократія, перенесена з буржуазних країн. У нас демократія незвичайна, з додатком „соціялістична“, а це зовсім інше. Без цього додатку плутанина буде. Водночас ми не хочемо відмовлятися від слова „демократія“, адже ми учні европейських демократів, які довели, що для діла не досить самої лише тисячі портретів людини з вусами».

Андре Жід

На зауваження Л. Фойхтванґера щодо несмаку поклоніння вождеві І. Сталін лише знизав плечима. Після підступного вчинку А. Жіда з його критикою сталінізму в книзі «Повернення з СРСР» генсек з недовірою ставився до зарубіжних паломників. Так, обговорюючи в контексті нещодавньої візити А. Жіда ще й приїзд Л. Фойхтванґера, сердито калямбурив: « Як би цей єврей не виявився жидом». Що ж до вищезгаданого питання американського гостя про комплекс вождізму в населення, І. Сталін відповідав, мовляв, вибачає селян і робітників, які були заклопотані іншими справами й не встигли розвинути в собі гарний смак. Коли ж зарубіжний вояжер закинув, що навіть люди з гарним смаком виставляють портрети й бюсти Сталіна не лише у вікнах, але навіть у таких несподіваних місцях, як виставка Рембрандта, радянський вождь спохмурнів і висловив припущення, що це, мабуть, люди, які досить пізно визнали існуючий режим і тепер намагаються довести свою відданість з подвоєною ретельністю. Або це шкідники, що намагаються в такий спосіб дискредитувати вождя пролетаріяту. « Дурень-підлабузник, – уточнив І. Сталін, – іноді гірший за сотню ворогів». З іншого боку, мовляв вождь, весь цей «революційний» рейвах він терпить лише через те, що знає, яку наївну радість приносить святкова метушня її улаштовувачам і що все це стосується його не як приватної особи, але як чільного представника радянського ладу.

« І все ж таки, – не вгавав Л. Фойхтванґер, – ваші погруддя негарні, погано зроблені. Де б вони не стояли – чи то на виставці з нагоди плянування Москви, а чи на виставці Рембрандта – перш за все згадуєш Сталіна, міркуючи: ну чому таке погане погруддя?» У відповідь були звинувачені бюрократи, які бояться, що відсутність погруддя вождя викличе гнів начальства. « До будь-якої партії, що перемагає, примазуються кар’єристи, – розтлумачив І. Сталін культ своєї особи. – Вони намагаються захистити себе за принципом мімікрії – встановлюють погруддя, пишуть гасла, в які самі не вірять. Що ж до поганої якости погрудь, то іноді це через невміння вибрати кращі. Я бачив, наприклад, на першотравневій демонстрації портрети мої, а також моїх товаришів, які були схожі на чортів. Люди несуть їх захоплено, а самі не розуміють, що портрети негодящі. Втім, не можна видати наказ, аби несли хороші – ну їх до біса! Ніколи займатися такими речами, у нас повно важливіших справ, тому на погруддя з портретами, як правило, не надто зважаєш».

Утім, як було зазначено, не лише зацікавлення специфікою радянського ладу привертало увагу зарубіжних ґастролерів до СРСР. Дехто з них завдяки явному чи удаваному зацікавленню Країною Рад зміг суттєво покращити власне фінансове становище. У принципі, радянський уряд чудово знав про таку кон’юнктурну позицію західніх інтелектуалів, але не заперечував: ідеологічний зиск від співпраці на користь Радянського Союзу був набагато більший.

Так, 5 жовтня 1932-го року в Кремлі І. Сталін зустрічається з Анрі Барбюсом. Мова була про Амстердамський антифашистський конгрес лівої інтеліґенції, який відкрив нові обрії в розвідувальній і підривній діяльності Кремля за кордоном. Розуміючи свою користь у цій справі, А. Барбюс на зустрічі з вождем одразу просить грошей, і вже 12-го жовтня полум’яному письменнику-антимілітаристу повідомляють, що він одержить без малого чотириста тисяч французьких франків на витрати Амстердамського конгресу. Дотримуючись правил ідеологічної гри, задоволений А. Барбюс у вдячному листі на ім’я І. Сталіна пише: « Як Ви дали мені зрозуміти, товариші Стасова і Шверник привезли мені гроші, зібрані радянськими пролетарями для амстердамського руху. Ця значна сума, яка складає близько 385 000 франків, буде передана в Париж, де я одержу її в посольстві. Я дякую Вам від усього серця, дорогий товаришу, за чудовий прийом, що був мені тут зроблений. Важко бути гідним його, але я спробую».

Анрі Барбюс

Вже 4-го листопада 1932-го року А. Барбюс вислав до Сталіна першу спробу відробити видані кошти, а саме – статтю «Між двох культур», в якій оточення вождя збентежило формулювання про « незалежність літературного і політичного руху». Розчулений Сталін вимагає видрукувати статтю без змін, адже вона підписана, тож за будь-які помилки відповідатиме автор. Стаття була надрукована з «хибною» оцінкою літературного процесу в СРСР.

На відміну від скандального фіналу, ознаменованого візитом А. Жіда, який жодної вдячної телеграми Сталіну не відправляв, а виїхав із Союзу тихо, без зайвої помпи, наприкінці серпня 1936-го року, прощання з Фойхтванґером було широко афішованим. « Залишаючи Радянський Союз, – урочисто листував він до Сталіна напередодні свого від’їзду, – я почуваю потребу сказати Вам, гідному представнику радянського народу, яким глибоким переживанням була для мене ця подорож у Вашу країну. Той, хто вивчає Вашу країну і Ваш народ без упередження, повинен радісно захоплюватися всім тим, що досягнуто за ці двадцять років. Людський розум одержав тут блискучу перемогу. Хто бачив, з якою міццю і з яким розумом Ви і Ваш народ захищаєте і розширюєте свої досягнення, той, залишаючи Радянський Союз, повинен бути впевнений, що немає на світі такої сили, яка змогла б знищити збудований у Вашій країні соціялізм».

Невдовзі радянські читачі, які так само «повинні» були радіти, що живуть в соціялістичному раю, були сповіщені про вихід друком в Амстердамі книги «Москва 1937» німецького письменника-антифашиста Л. Фойхтванґера. Передбачаючи її неминучий переклад російською мовою у вигляді радянського видання, інформаційне комюніке попереджало про необхідність правильного прочитання книги Л. Фойхтванґера. « Книжка містить ряд помилок і неправильних оцінок, – застерігали радянські цензори. – У цих помилках легко може розібратися радянський читач. Проте книжка становить інтерес і значення як спроба чесно і сумлінно вивчити Радянський Союз».

Отже, для того, щоби стати бажаним гостем в СРСР, західньому ґастролерові виявилось досить бути « одним з деяких не-комуністичних письменників Заходу», хто не склав зброї перед фашизмом і не боїться правди. Головною заслугою Фойхтванґера в очах Сталіна стало те, що « у той час, коли буржуазні акули пера, в угоду капіталізму і фашизму, змагаються у фабрикацїі злісної неправди і наклепу проти СРСР, Фойхтванґер намагається дошукатися правди про СРСР і зрозуміти його особливості». Це був безперечний натяк у бік невдячного гостя А. Жіда й компанії. Директива Сталіна до Політбюра була однозначна – 200 тисяч накладу книги «Москва 1937» Л. Фойхтванґера з визначенням не лише видавництва, але також чималого гонорару.

Річ у тім, що на той час в СРСР тривала підготовка до виборів у Верховну Раду першого скликання, тож акцію з візитою і книгою Л. Фойхтванґера хитромудрий вождь розцінював як важливий елемент передвиборної аґітаційної пропаґанди. Адже вперше усім без обмеженні (крім в’язнів тюрем і таборів) було надане право обирати й бути обраними до всесоюзного «парляменту». Тож публікація книги Л. Фойхтванґера була якраз на часі, створюючи ілюзію можливости й реального існування конструктивної критики сталінського режиму.

У березні 1937-го року СРСР відвідали еспанські поети й літератори Рафаель Альберті з дружиною Марією Тересою Леон. Зокрема, Р. Альберті у серпні 1934-го року був гостем Першого з’їзду радянських письменників. До речі, саме після згаданої зустрічі з Альберті і Леон у березні 1937 року в Москві Сталін втратив інтерес до західніх паломників-вояжерів, а також будь-яких контактів з лівою західньоевропейською інтеліґенцією. Будучи заклопотаним великою чисткою в СРСР і стратегічним курсом на зближення з нацистською Німеччиною, він перестане вважати перемогу Народнього фронту в Еспанїї та в інших 34 західноевропейських країнах за реальну перспективу і зробить остаточний вибір на користь зовнішньополітичного аґресивного талітаризму (майбутній розділ Польщі, окупація Прибалтійських держав, анексія Молдавії, війна з Фінляндією і т. д).

Так уже вийшло, що бесіда І. Сталіна з Л. Фойхтванґером стала передостанньою в черзі філософських зустрічей вождя із західніми інтелектуалами. Загибель організаторів таких візитів, зокрема Н. Бухаріна, М. Кольцова, І. Бабеля та ін., унеможливила подальше загравання письменників-ґастролерів з радянською «демократією», і відчайдушні заклики донедавна проханого Ромена Роляна до Сталіна виявити гуманізм у відношенні жертв терору залишилися без відповіді. Після зустрічі з Рафаелем Альберті й Марією Тересою Леон у березні 1937-го року Сталін узагалі скасував традицію задушевних бесід з кумирами західньої інтеліґенції.

Соціялізм як релігія серця

Я впевнений, якби мені сьогодні сказали, що я не повернуся в СРСР, я б сів посередині вулиці й заплакав: «Хочу до мами.» Звісно, ці дві мами різні: у них це Росія, у мене – СРСР.

А. Родченко

Вальтер Беньямін, звичайно ж, знав, що в Росії відбулася подія, яка претендувала на альтернативу капіталізму як релігії, чому була присвячена одна з його філософських праць. Цією подією стала «революція» більшовиків, і В. Беньямін чудово знав про неї. Річ у тім, що в Італії він познайомився з революціонеркою з Риги на ім’я Ася Лацис, котра не лише розповідала йому про революцію, але й сама була представницею революційної культури. Закохавшись у неї, бідний філософ закохався в химеру виходу з-під гніту капіталізму як культу.

Втім, приїхавши до Москви, В. Беньямін усвідомлює, що помилявся, а нове «революційне» життя його заворожує й водночас лякає. Адже прибуває він до столиці пролетарської революції не тільки для того, щоби бути ближче до коханої жінки та написати есей «Москва» для журналу «Die Kreatur», але й запропонувати свої послуги молодій Країні Рад, сподіваючись стати европейським кореспондентом в якому-небудь з московських видань. Але виявилось, що тут купують не працю, а людину, включно з правом на її думку. Багато хто з вищезгаданих закордонних ґастролерів погоджувався на такі умови, й не в останню чергу заради грошей. « Подальші міркування: вступати в партію? – вагається В. Беньямін у 1927-му році. – Вирішальні переваги: тверда позиція, наявність мандата. Організований, гарантований контакт із людьми. Проти цього рішення: бути комуністом у державі, де панує пролетаріят, означає повністю відмовитися від особистої незалежности. Право на облаштування свого життя, так би мовити, надається партії». Словом, іноземний візитер і сумнівний «попутник» цінував мандат не настільки, щоби заради нього відмовитися від « особистої незалежности», ставши ідеологічним співробітником партії.

З одного боку, В. Беньямін бачив, що підвалини капіталістичного культу в СРСР якщо не повністю зруйновані, то добряче розхитані. Насамперед впадало в око зовсім інше, ніж у Европі, відчуття часу, що в Країні Рад не дуже цінувалося: на вулицях ніхто не поспішав, адже «світле майбуття» все одно було неминуче. « Мені здається, що такої кількости годинникарів, як у Москві, немає в жадному місті, – відзначає В. Беньямін у 1926-му році. – Це тим більше дивно, оскільки люди тут не надто цінують час. Але на те, очевидно, існують історичні причини». До речі, гроші під ту пору так само не дуже цінувалися, а випадкові для радянської влади непмани-багатії навіть зневажалися за своє нереволюційне багатство. « НЕП, з одного боку, дозволений, з іншого боку – допущений лише тому, що наразі це в державних інтересах, – зауважував В. Беньямін. – Кожен непман може стати черговою жертвою повороту у фінансовій політиці». Себто владі не було потрібне багатство, їй була потрібна влада. І це незважаючи на те, що пролетарське життя проживалось здебільшого в руїнах. Житло було умебльоване залишками експропрійованої в буржуїв дореволюційної розкоші, колишні квартири стали комунальними, і в них мешкало по кілька родин. « У цих приміщеннях, що виглядають немов лазарет після недавньої інспекції, люди можуть винести життя, тому що приміщення відчужені від них самим способом життя, – жахається Беньямін. – Вони проводять час на роботі, у клюбі, на вулиці».

Вальтер Беньямін

Утім, у своєму щоденнику В. Беньямін не ставить остаточної діягнози СРСР, мовляв, перехід ще не завершено. Так, капіталізм тут підірваний, але хіба важко підірвати те, що не було розвинуте? До того ж, скасування капіталістичних правил породило не очікувану «демократичну» вольницю, чи пак анархістський вакуум, але безліч інших, часто не менш суворих заборон. Самим революційним друзям В. Беньяміна на кшталт Райха чи Лаціс здавалося, що наявність «потрібних» заборон – це продукт їхнього «революційного» вибору, але спостережливий іноземець бачив фіктивність цього вибору, ґрунтованого на ненависті до клясових ворогів.

В. Беньямін, на відміну від багатьох його зарубіжних колеґ-ґастролерів не переносив на комунізм і революцію власну надію на подолання капіталізму як релігії. У СРСР він зрозумів більшовицьку «революцію» не як здолання капіталізму, але як щось інше. Можливо, це було внутрішнє небажання нових «революційних» панів ущент руйнувати зручний для них колишній монархістський, а нині тоталітарний лад, чудово інтерпретований у романі «Правда» М. Чертанова і Д. Бикова?

Країна Рад виявилась для Беньяміна не альтернативою капіталістичному Заходу, а всього лише клясичним форпостом селянської культури, що донині прагла закидати буржуїв шапками. Москва в щоденнику Беньяміна – це велике село. « Сільська сутність Москви, – зазначає він, – зненацька відкривається у приміських вулицях із усією відвертістю ясно й безумовно. Можливо, немає іншого такого міста, у якому величезні площі виявляються по-селянськи безформними й немов би розмитими після негоди розталим снігом і дощем».

Як у цьому селі могла відбутися пролетарська революція?

Отже, революційна віра його коханої Асі Лаціс та її друга Райха нічого не пояснює для В. Беньяміна, і він починає самотужки шукати інших симптомів комуністичної релігії, невидимих самим «революціонерам». Так, він зауважує страх і обережність, з якими висловлюються думки, несанкціоновані партією. Він розуміє, що матеріяльна експропріяція перекинулася на сферу духовного життя, але самі «революціонери» не зауважували своєї жертви.

Замість власної думки в СРСР висловлювалась думка колективу, підтверджена партійною оцінкою. Життя в післяреволюційній Москві, відзначає Беньямін у 1927-му році, « наскрізь політизоване», а сам він потрапив в епіцентр комуністичної релігії з культом Леніна, марксистською догматикою і комуністичною теологією. « Я не беруся все це оцінити, – значив бідака у 1926-м році. – Абсолютно неможливо передбачити, що з усього цього вийде. Може, справжня соціялістична спільнота, а можливо, зовсім інше. Битва, у ході якої це з'ясується, нині у самому розпалі».

Утім, до того моменту комунізм в СРСР уже став називатися соціялізмом, остаточно відмовившись від компромісу з капіталізмом, втіленим у 1920-их роках у фігурі непмана, і ставши ще менш прозорим для «невдах візитерів». Сам « очарованный странник» В. Беньямін невдовзі скінчив життя самогубством у містечку Порт-Бу, що на франко-еспанському кордоні, а його «революційні» друзі Лаціс і Райх були репресовані.

Дванадцять обручів пекла

Подорож його не змінила, тому що в дорогу він брав самого себе.

Сенека

Сьогодні про Вальтера Беньяміна чомусь згадують мало, і це не дивно, адже він приїхав до СРСР за покликом серця, а не заради ефемерної «письменницької» мети з ідеологічним присмаком шпіонажу й бажанням підзаробити грошей. Тому зараховувати цього підсліпуватого романтика до славної компанії західніх паломників у СРСР було б прикрою помилкою. До речі, сам В. Беньямін вважав, що існує три помилкових розуміння історії: історія як універсальний історичний процес зі своєю телеологією; історія як історична оповідь, яку можна зручно викладати; а також історія як історицизм, себто опис « чистих фактів», пов’язаних лінійною причинно-наслідковою залежністю. Історія, запевняв В. Беньямін у роботі «Про поняття історії», не має фіксованого змісту, нескінченно реконструюючись у сьогоденні, будучи джерелом і ареною сьогоднішньої боротьби й конфліктів. Вона затиснута між утопією майбутнього і трагедією минулого. « Саме так повинен виглядати ангел історії, – описував В. Беньямін картину Е. Мунка, маючи, звичайно ж, на увазі власну особу. – Його лик звернений до минулого. Там, де для нас – ланцюжок майбутніх подій, там він бачить суцільну катастрофу, що безперестану нагромаджує руїни над руїнами і звалює усе це до його ніг. Він би міг залишитися, щоб підняти мертвих і зліпити уламки. Але шквальний вітер, що несеться з раю, наповнює його крила з такою силою, що він уже не може їх скласти. Вітер нестримно несе його в майбутнє, до якого він обернений спиною, у той час як гора уламків перед ним піднімається до неба».

Харків. Палац Праці. 1930-ті роки

Отже, з уваги на те, що історія, за В. Беньяміном, затиснута у лещатах утопії з трагедією, не дивно, що історія нерозділеного кохання самого В. Беньяміна з соціялізмом несподіваним чином виринула на поверхню літературної історії вже за нинішніх часів. Так, у своєму постмодерністському романі «Дванадцять обручів» (2003) Ю. Андрухович прирікає героїв, запрошених загадковим Ильком Варцабичем (Сатаною) – наче пріснопам’ятним І. Сталіним у випадку із запрошенням до СРСР західніх інтелектуалів – до високогірного пансіонату « десь поміж Галичиною і Трансильванією», на неминучу загибель (фізичну або моральну). При цьому автор свідомо вказує на зв’язок історії із ритуальним паломництвом закордонних письменників 1920—30 років, описаним ними у власних спогадах. « Всі ці екстатичні нотатки подорожнього видавалися щонайменше банальними і наївними, коли не переписаними з повного зібрання творів якого-небудь Роллана чи Рільке», – значив Ю. Андрухович щодо кореспонденцій з України одного з головних героїв свого роману, австрійського підданого Карла-Йозефа Цумбруннена. Насправді ж у романі «Дванадцять обручів» реанімується історія кохання відомого німецького філософа Вальтера Беньяміна, зафіксована в його власному «Московському щоденнику».

Три моменти були важливі для поїздки взимку 1926-го року інфантильного літератора на вільних хлібах Беньяміна до Москви (так само, як « підсліпуватого шукача пригод і фотографа» Цумбруннена в романі Андруховича – до Львова « постнезалежних» часів). У першу чергу – це любов В. Беньяміна до латиської революціонерки Асі Лаціс (Роми Воронич у романі), а також ревність до її сердечного друга Бернгарда Райха (в Андруховича – Артура Пепи). По-друге, західнього гостя вабило бажання ближче пізнати ситуацію у новій Росії (Україні). Нарешті, так само, як Цумбруннен у «Дванадцяти обручах», В. Беньямін плянував написати цикл статей про Москву, а його перебування в Росії також фінансувалося за рахунок попередньо отриманого авансу в журналі «Die Kreatur». « Тутешнє життя – ніби в студеній дзеркальній залі, де будь-яка зупинка і осмислення ситуації даються величезним зусиллям через холод: треба півдня готуватися до того, аби вкинути листа у поштову скриньку чи вийти до крамниці», – нотував В. Беньямін у щоденнику. « Якщо вони витримають цю зиму, то їм судилося добре майбутнє», – підтверджував романний Цумбруннен у листах до віденських друзів. « Житлова проблема породжує тут дивний ефект: коли ідеш ввечері вулицею, то бачиш, як майже у кожному вікні по всіх будинках світиться», – чудувався Беньямін у 1920-их. « Не так давно тут знову почали надовго вимикати світло», – журився Цумбруннен у 1990-их.

Так само, як його прототип, Андруховичів герой не спромігся вивчити мову абориґенів. Вертаючись до Відня, він привіз із собою дерев’яного лакованого орла. Беньямін притарабанив до Берліна дерев’яне іграшкове авто і статтю «Російські іграшки». У Москві на Беньяміна взагалі нападає приступ колекціонування, що межував з божевіллям: він гарячково скуповує глиняні іграшки, паперові китайські рибки, лаковані скриньки, різдвяні ялинкові прикраси і т. д., і т. п. З одного боку, це допомагає йому перебороти навколишнє відчуження, створивши навколо себе звичне середовище, а з іншого – служить постійним нагадуванням про ту загадкову обставину, що столиця світової революції є також столицею світового селянства.

Обидва персонажі – Беньямін і Цумбруннен – залежали одразу від багатьох речей. Наприклад, від нерозуміння чужої мови, від статусу і проблем іноземця, від примх і поганого гумору коханих жінок, від браку води, сірників і горіхової горілки. До речі, обох покинули їхні коханки. Щоправда, один писав, мовляв, « місце, яке у моєму житті займає Москва, я можу пізнати лише через тебе», а другий, якби не трагічна розв’язка, так довіку « і ходив би за нею, ніби побитий пес, і все випрошував би якісь чергові українські візи для чергових таємних побачень».

Між іншим, Ж. Дерріда у власному «Поверненні з Москви» (1995) виокремлює вищезгадані мандри у самостійний жанр паломництва на «обрану Батьківщину», що сягає свого апогею у 1920—30-их років, – у контексті того впливу, що його мав «революційний Жовтень» на ліву інтеліґенцію Заходу (В. Беньямін, А. Жід, Р. Ролян, Р. Ет’ємбль). Саме цей жанр породив, як знати, не одну « дюжину ножів у спину революції» в білоеміґрантській пресі.