Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 40 страниц)

Американо-радянська трагедія

Як на мене, художник завжди у вигнанні: чи то в робочому кабінеті, а чи в спальні, біля настільної лампи.

В. Набоков

Випадок Теодора Драйзера унікальний хоча б тим, що, на відміну від решти зарубіжних письменників, фінансово зацікавлених в симпатії до них Країни Рад, у «справі» автора «Американської трагедії» (1925) – так само, як в історії В. Беньяміна – складно замішані політика й любов, світоглядні зміни і звичайнісінькі аспекти побуту. Відвідини Т. Драйзером СРСР також демонструють більш загальні механізми візитів іноземних інтелектуалів до Країни Рад – механізми, що вивчені менш ретельно, ніж політичне низькопоклонство.

Отже, Т. Драйзер був запрошений відвідати Радянський Союз восени 1927-го року з нагоди 10-річчя Жовтневої революції, і запрошений саме як « видатний діяч Америки». Інтелектуально сформувавшись між 1890-им і 1914-им роками, а також будучи фінансово незалежним письменником, автором трилогії «Фінансист» (1912), «Титан» (1914) і «Геній» (1915), Т. Драйзер належав до нью-йоркської богеми, мав купу любовних зв’язків і явно нудився «буржуазним» світом. Усе це, а також факт « сексуальної приналежности Т. Драйзера до тієї ж категорії, що й шимпанзе», про що значили його біографи, викликали зацікавлення радянською системою, «революційними» морально-статевими стосунками тощо. До речі, до Комуністичної партії США письменника не прийняли саме через його захоплення «практичними» досягненнями радянського соціялізму, а не глибоке розуміння комуністичної ідеології.

Хай там як, але приїхавши 1927-го року в СРСР, 58-річний Т. Драйзер, відвідавши Москву, Ленінград, Нижній Новгород, Київ, Харків, а також Крим і Закавказзя, знайшов тут чергове своє кохання. Ним стала 34-літня американка Рут Кенел, з якою письменник познайомився в Москві і яка мешкала тут уже п’ять років, займаючись перекладами Драйзера в Держвидаві та бібліотеці Комінтерна. «Безпартійна спеціялістка» і «не зовсім радянська жінка», як рекомендувала її своєму партійному начальству голова ВОКС О. Каменєва, на прохання самого Т. Драйзера повинна була супроводжувати його в подорожі Радянським Союзом, а згодом редаґувати подорожні нотатки.

Враження американського письменника від побаченого в Країні Рад, які він одразу почав фіксувати у своєму щоденнику і які згодом, а саме 1928-го року, вийшли окремою книгою «Драйзер дивиться на Росію» (1928), разюче різнилися від решти панегіриків з-під пера його зарубіжних колеґ-візитерів. У першу чергу це стосується важливої для Т. Драйзера теми національного характеру й загалом мотиву «Азії». У той час, коли Радянський Союз сприймався ним у якості потенційно проґресивного суспільного експерименту, сама «Росія» видавалася країною захоплюючою та екзотичною, але також відсталою, примітивною, азіятською і неохайною. Зокрема питання чистоти й санітарії, тема жахливо низької якости їжі й житла в СРСР, а також описи жалюгідного вигляду радянських людей займають у щоденнику Т. Драйзера значне місце. « Якщо ви знайомі із сьогоднішньою Росією, принаймні, якщо ви ретельні у питаннях санітарії, – зауважував письменник, – ви завжди будете обурюватися повсюдним брудом, і вас ніколи не буде залишати одна нав'язлива думка – про те, що в постелі можуть виявитися клопи, а в супі – тарган».

Зокрема аналіза поїздки Т. Драйзера допомагає оцінити найважливіший зв’язок між політикою і повсякденністю, чи пак побутом. Саме з «азіятськими» звичаями й умовами повсякденного життя в СРСР у першу чергу стикалися західні візитери, і ці явища одразу ж викликали в них асоціяції з економічною, культурною, «азіятською» відсталістю. Втім, мало хто з них, фінансово зацікавлених у миролюбному фіналі поїздки, висловлювався пре це вголос – на відміну від Т. Драйзера, чиї повсякденні враження від Росії безпосередньо й щоразу впливали на зміни в його політичних оцінках.

Так, спочатку Т. Драйзер прямо й опосередковано порівнював усе, ще бачив у Країні Рад, із промисловою цивілізацією Америки, себто тим, ще він активно захищав за кордоном і не менш активно засуджував удома. Саме тому, що Радянський Союз прагнув до модернізації, у результаті якої мусила зникнути багатовікова відсталість, – що мало для Т. Драйзера ще більше значення, ніж захист Радянським Союзом пригноблених, – письменник розбавляв різку критику і скарги з приводу умов життя СРСР численними похвалами на адресу радянської країни. « Я, звичайно, над ними злегка жартую, але мене в них щось інтригує, – нотував американський сибарит. – Вони мені позитивно подобаються. Я прощаю їм усі їхні гріхи, усі їхні недогляди і провини – навіть їхню жахливу їжу».

Теодор Драйзер. 1918 рік

Натомість згодом, через погіршення його самопочуття, стосунків із коханкою, а також побутових умов за межами столиці Т. Драйзер виявляв усе більшу антипатію до тих самих народних мас, на захист яких він так часто виступав. « Подібні на отару маси викликають у мене відчутті нудоти. Мої враження про Росію назавжди зіпсовані через холод і бруд». Р. Кенел, яка повсюди супроводжувала письменника, згадуючи у своїх власних подорожніх нотатках його розмови « про санітарію, тарганів і клопів», сама зауважує в типово драйзерівській манері те, як їм дали « гуляш, через який Бела Кун розпочав би ще одну революцію». « Так, мене хвилює думка про те, що в Москві – точніше, скрізь у Росії – я не зможу смачно і добре харчуватися, – підтверджував Т. Драйзер. – Після мого приїзду пройшло усього небагато часу, але я починаю усе більше звертатися до горілки – до чистої горілки, до горілки з чаєм, до горілки в десерті – для того, щоб полегшити собі процес харчування».

Таким чином, перебуваючи в СРСР у 1927—1928 роках., Т. Драйзер обурювався тим, що нормальний побут, який сприймався ним за необхідний ступінь комфорту, для радянського населення був неймовірним і видавався буржуазною розкішшю. Зокрема, супроводжуюча Р. Кенел відзначала чіткий зв’язок між змінами в настрої письменника та якістю їжі й житла. Тісний зв’язок між поглядами американського Містера-Твістера на радянську версію комунізму і його сприйняттям російського «бруду» кілька разів доводився до відома ВОКС.

Утім, сам письменник не крився, публікуючи у «Чикаґо дейлі ньюс» 1928-го року свої враження від подорожі Країною Рад. Погляди Т. Драйзера були зведені в цій публікації в одне парадоксальне ціле, що представляло собою типове для письменника дивне сполучення похвал і навмисно різкої критики. Він з перебільшеним ентузіязмом виражав свою «величезну радість» з приводу радянської антирелігійної політики, таланта радянських керівників, розмаху житлового будівництва, а також нових шкіл і наукових установ, що виникали по всій країні. Але тут-таки письменник заявляв, що все це – досягнення « видатного гурту ідеялістів» (тобто більшовицького керівництва), а не влади «трудящих». Заодно він виставляв себе довічним «індивідуалістом», що підтримує « індивідуальне прагнення до удосконалювання». Далі знову пов’язував національний характер, радянську політику й побут.

Харків. Студентське містечко «Толкачевка». 1931 рік

Таким чином, прочитавши ошелешеним радянським господарям лекцію про чистоту, він додавав, що « і російський темперамент, і здійснення радянської програми (а можливо, і те, й інше) містять у собі деякі очевидні дефекти». Щоразу вживаючи слово «росіянин» майже як лайку, Т. Драйзер визначав гігієну не лише за важливу державну справу й запоруку на процвітання країни, але й за « саму суть людської особистости». « Так багато говорите про майбутнє, хоч так багато можна зробити просто зараз, – таврував Т. Драйзер радянських можновладців. – Російське житло, російське обійстя, російська вулиця, російський туалет, російський готель, ставлення кожного окремого росіянина до свого зовнішнього вигляду – усе це повідомляє гостю з Заходу щось таке, що не може робити чести країні, не може сприйматися за здорове явище й не може бути виправдано бідністю. Ваші готелі, потяги, залі й ресторани занадто брудні й занадто погано обладнані. Ви занадто рідко миєте свої вікна… Бас дуже багато живе в одній кімнаті, але ви чомусь називаєте це неподобство комуністичним духом».

« Я хотел бы / жить / и умереть в Париже, / если б не было / такой земли – / Москва», – проголошував В. Маяковський у 1925-му році. Наприкінці своєї подорожі, вже у 1928-му році, Т. Драйзер з гіркотою заявив: « Я краще помру в Сполучених Штатах, аніж буду жити тут».

Під огнем степової свободи

Колись в полеміці зі мною писав Хвильовий, що «коли треба буде», то «ми знайдемо місце» таким добродіям «в штабі Духоніна».

Д. Донцов

« Шановний пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою!», – і собі, слідом за М. Хвильовим, гукав В. Сосюра в поемі «Відповідь» 1927-го року, «забуваючи», що факт можливої зустрічі двох поетів, а в часі громадянської війни – бравих вояків, підпадає під сумнів з огляду на те, що обидва знаходились по один бік барикад. Хоч невідомо, чи в таких уже добрих стосунках, в яких була тодішня урядова армія УНР, сотником якої виступав Є. Маланюк, з певними «народними» силами, котрі заслуги своїх прихильників визначали не інакше як подарунками з одіозними написами на кшталт «Володьці Сосюрі від Махна».

Володимир Сосюра

Можна зазначити лише, що надалі можливість «спіткання» відсувалась у невизначене майбутнє, бо шляхи Є. Маланюка пролягли спочатку до Польщі, а потім до Чехо-Словаччини (1922 p.). Банди Махна, як знати, були розбиті у серпні того ж року.

На невідомий йому Сосюрин виклик Є. Маланюк зміг би відповісти власним рядком 1917 року: « І все ж таки начальний дух – Любов!» Але не будемо підтасовувати факти, ілюструючи їх влучними цитатами, бо сам Маланюк завше був проти сентиментальности й мелодраматизму в творчості, вважаючи, що « відходить дрібне, неістотне, мале і пусте…» Зрештою, колишній вояк згодом сам знайшов філософське спростування, хоч і не вирішення, цієї проблеми, написавши у сумнозвісному 1933-му році: « Ані шаблі, ані ножа / Не схрестити в останнім герці! / Та ж камінно-мертва душа, / Те ж безлюбе і чорне серце…»

До цього часу, ще на початку 1920-их років, Є. Маланюк, перебуваючи в еміґрації, встигає видати поетичні збірки «Стилет і стилос» (1925) і «Гербарій» (1926), після чого потрапляє під жорстоку критику в Україні як «поет державотворчих концепцій». Його щире бажання виборсатися з комплексу «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й організації в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо, з чого тішились діяспорні літературознавці, дало можливість радянській критиці назавжди приклеїти до поета ярлик «українського фашиста».

Євген Маланюк

Щоб зрозуміти зумовленість безлічі мотивів неприйняття творчости цього митця, треба згадати про її першоджерела. Адже тією силою, що наснажувала й надихала Є. Маланюка, були ідеї Дмитра Донцова. На той час ім’я Донцова, з огляду на його волюнтаристську ідеологію авторитарности, було для української критики – а отже, для читацького загалу так само – символом відвертого фашизму.

Задля остаточного заполітизування Є. Маланюка було долучено ще й факт його співпраці з «Літературно-науковим вісником», який Д. Донцов відродив у Львові 1922 року. Напевно, для того, щоб (за виразом тогочасної критики) « підривати невеселе й невеличке кострище продажного фашизму». Насправді ж довкола цього видання заснованого на початку століття І. Франком, згуртувалися проґресивні українські сили, творчість яких мала виразний політичний і художній напрям, що, звичайно ж, не співпадав з радянською ідеологією. Через певну жертовність цього середовища згодом було віддано на поталу тій самій вульґарно-соціологічній ідеології таких митців, як В. Бобинський, М. Ірчан та І. Крушельницький, котрі, виїхавши на Велику Україну будувати «світле майбутнє», були фізично знищені.

Отже, в Україні твори Є. Маланюка не друкувались, і робилося це з огляду на те, що його поезії могли мати великий вплив на читача. Натомість і вплив, і читацька любов, і молодечий запал (« ми ще зустрінемось в бою») мали інші поети. А саме ті, хто зазвичай щиро, з каяттям і гордим переконанням у правоті свого кінцевого вибору « цілували пантофлю папи». Тож Володимир Сосюра вже у 1926-му році міг цілком упевнено сказати: « Я – відомий вкраїнськийпоет». А М. Зеров з гіркотою підтвердив, що « серед пролетарських поетів він(В. Сосюра. – І. Б.-Т.) може, найчистіший своєю ідеологією…»

Натомість Є. Маланюк був відомий лише ортодоксальній радянській критиці, маючи смертні гріхи в очах літературного начальства з соціялістичного раю – мотиви гніву, жалю й болю до зруйнованої Української Держави та пригнобленої нації. Такий собі « духовний Квазімодо», як назвав його критик Я. Савченко.

З приводу заочної полеміки вільно буде припустити, що згаданий критик писав про поета-вигнанця, добре знаючи його доробок, що лягав на стіл для «ідеологічного» опрацювання. Натомість В. Сосюра того доробку не знав, всліпу відповідаючи суперникові й керуючись лише оцінками радянської критики, в чому згодом сам признавався.

У затишку дипломатії

– Я щасливий рекомендувати вам, – звернувся Воланд до гостей, – вельмишановного барона Майґеля, службовця Видовищної комісії, який знайомить іноземців з визначними пам’ятками столиці.

М. Булґаков

« Є думка до нового року знов прийнятися за роман і не кидати його до останнього слова. Запізнився я з ним вельми, і висить півпуда паперу на моїх плечах вагою стопудовою… Зроблю 3 частини, назову: 1. Шлях Івана Мазепи. 2. Червоний терор. 3. Високость. Щось подібне на справжню трилогію. Це буде моя генеральна робота», – писав 13-го грудня 1929-го року Іван Дніпровський дружині. Малось на увазі написання пролетарським письменником роману про стражденну долю України та українського народу на початку XX-го століття. Втім, пролетарським письменником Дніпровський – справжнє прізвище Шевченко – був не завжди. На момент переїзду до Харкова у квітні 1923-го року за його плечами був не лише Кам'янець-Подільський університет, у якому Дніпровський студіював історію літератури, але й служба офіцером війська УНР, а також свідомий перехід на бік червоних.

Вже від 1925-го року Дніпровський, долучившись до когорти творців «нової» літератури, здобуває популярність завдяки таким творам, як п’єси «Яблуневий полон» та «Любов і дим», що поставлені в «Березолі» Лесем Курбасом.

Лесь Курбас

Окрім п’єс, пишеться чимало прози, а також експериментальні віршовано-психологічні драмопоези. Але 1926-го року письменник захворів на запалення легенів (ексудативний плеврит), і від цього часу аж до трагічного 1934-го року перебував у санаторіях Одеси, Ялти, Алушти. Саме там Дніпровський, розчарувавшись у літературному середовищі Харкова, вирішує писати роман «Народе мій», у якому б знайшлося місце осмисленню альтернативного, рятівного шляху України до незалежности в 1918-му році. Розклад політичних сил того часу, боротьба між партіями, період Центральної Ради, Гетьманату, Директорії – все це глибоко аналізувалось колишнім активним учасником цих подій. Зокрема, у зацілілому уривку з роману під назвою «Консул вечеряє» ідеться про переговори української партії хліборобів-самостійників під проводом В. Шемета (у романі – Шоммет) з урядовцями Франції, які обіцяють допомогу для здобуття незалежности України.

«– Я хочу наукової ясності, – мовив французький консул. – Значить, до XIII віку була одна, так звана Київська Русь, одна мова, письменство, монета, закони, князі, а після татарської навали остаточно стало дві: Велика Русь і Мала Русь.

– Правдивіше, – підхопив дядя міністра, – Московщина і Україна. А Мала Русь – це породження холуйства і неуцтва грецьких архієпископів та архімандритів. Ми зреклися цього чужого, ганебного хресного імені і самі нарекли себе Україна.

– Дивно. Як же це так: взяли собі нове ім'я?

– За тим самим, ваша ексцеленціє, законом, за яким галли стали французами.

– Bien. Розумію. В такому разі, у мене сьогодні виключний день. Я сьогодні одкриваю Україну.

– Ви, sire, – війнула через злотно-пінний свій келех кіноактриса, – ще тільки на березі екзотичної країни.

– Я бачу, що існує окремий український народ, не подібний або мало подібний на руський.

– І народ цей прекрасний, – тріпнула своїм пишним золотом Джулія.

– Що в нього є спільність із французьким, – обводив обличчя, батареї пляшок і квітів француз, – по лінії елегії і власності. Як француз немислимий без католицтва, так ваш народ немислимий без православ’я. Але що мене просто зворушує, це, я сказав би, спільна обом землянам елегія. Француз не хоче землі своїх поміщиків і українець, як ви говорите, одмовляється брати її насильно, без викупу…

– Бо викуп, – прослав через шерег плечей недавній гетьманський комкор 3, – це значить, власність. А власність – значить, любов.

– Викуп, – озвався комкор 2, – це найвища мрія українського народу.

– І це єсть та точка, – перехопив нитку розмови Шоммет, – на якій починається антагонізм між українцем і руським. Український народ прагне обгородити свій двір парканом, загатою, руський народ розбухає общинами. Звідси: українська хата, це ви згодом побачите самі, взірець чистоти і турботи, руська ізба – класичний взірець нехлюйства і бруду. Звідси: український народ за „хату свою“, за бодай невеличку державу, руський – за хату чужу, за грабіж, за анексію…

І озирнувши смійно-вдоволений профіль француза, заохотливо-сяйні очі актриси, збуджені лиця українок, пильно-чекальні масивні погруддя колег, Шоммет підвищив голос до патосу:

– Звідси ж, sire, як це не дивно, ворожнеча між буржуазією українською й руською. Буржуазія петербурзько-московська – імперіялістична, завойовницька, хижацька, а значить, безоглядно монархічна. Буржуазія тубільна, наслідниця князів київських – оборонча і самостійницька і до певної, я кажу, до певної міри, республіканська. Хоча, кажучи точно, форма влади, якої прагнемо ми, це не монархія, а тим паче не республіка. Це своєрідне, виключно українське явище. В нім єсть елементи французького демократизму, елементи англійського консерватизму (я не боюсь цього слова) плюс національні наші властивості. Це єсть гетьманат. Наш гетьман, не гетьман Ейхгорна, а наш український гетьман, це єсть тимчасовий диктатор, і водночас в одній особі парламент і кабінет міністрів, або ще коротше: римський цезар і римський народний трибун.

– Tres bien. Розумію, – озвався консул».

Ці ж правічні питання щодо приватновласницького характеру української національної політики переносить на сторінки свого незавершеного роману І. Дніпровський. Але на відміну від ситуації 1906-го року у вирішенні тих проблем були зацікавлені вже не тільки українські хлібороби, але також їхні нові «друзі» – представники іноземних держав. Описуючи в романі події 1918-го року, І. Дніпровський не йде до кінця в своїй розповіді про те, якими заходами творилась нова европейська політика в часі повстання молодої України часів УНР. У нього лідер хліборобів-власників В. Шемет на шляху до своєї мети (залучення до українських справ чужоземних діячів) проходить Задзеркаллям великої політики, дізнаючись про « секрети чорних ходів», « приниження офіційних віталень», « зневагу готельних рабів» і т. ін. Насправді ж зацікавленою стороною в цій справі були якраз ті «іноземні друзі», котрі власними силами, у вигляді численних консулів радників (а то й відвертого шпіонажу) намагалися зробити з молодої української Держави «надійного сусіду» в новій Европі. Німеччина, Румунія, Польща, а також країни – члени Антанти – з самого початку відродження України нав’язували свої послуги у вигляді військової та господарчої допомоги. Проте не вільно забувати, що уряд УНР зі свого боку теж підтримував ці стосунки, хоча вони й були весь час непевними, бо відтворювали, по суті, політичні хитання українських соціалістів.

Харків. Державна драма «Березіль». 1930-ті роки

У 1928-му році І. Дніпровський, автор «Яблуневого полону» та патріотичної збірки «Добридень, Ленін», писав про себе: « В своїй творчості люблю виражати сильні рухи мас, і навіть мале оповідання не звучить для мене до того часу, коли в нім не заговорить маса, маса навіть як фон, на якому діють індивідуальності». Тож, мабуть, невипадково для свого роману І. Дніпровський обрав історичний період, протягом якого на арену політичної боротьби вийшли саме ті сили (« навіть як фон»), котрі повною мірою репрезентували дух української революційної стихії. Існуюча в часі описаних у романі подій Директорія, а до неї й Центральна Рада жодною мірою не могли серйозно цікавити політичну Европу. Зокрема, щодо уряду Директорії вважалося, що в очах Антанти він репрезентував « не державу, а бунтарів, ворохобників», мовляв, « Україна без Гетьмана в очах Антанти перестала вважатися за державу» (П. Солуха). І це не було дивним, бо соціялістична плятформа, на якій продовжував стояти уряд Директорії, проповідуючи скасування приватної власности та націоналізацію землі, аж ніяк не відповідала програмі тієї ж Антанти. В пляні зовнішньої політики Берестейський договір 1918-го року надійно відвернув її від України.

Якою ж саме уявляла собі майбутню українську державу Европа, якої її насправді прагнули тодішні провідні верстви політичного громадянства в Україні – про це розповідав І. Дніпровський у своєму незавершеному «захалявному» романі «Народе мій».

У центрі зліва направо у першому ряду: П. Тичина та І. Дніпровський, у другому: П. Панч і М. Куліш. 1920-ті роки