Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 40 страниц)

Кого хвилював Хвильовий

Завтра ми їх обожнимо. Перетворимо в ікони, картини. Сьогодні ми бачим їх. Завтра ми будем любити їхній образ, колір очей, вираз обличчя… Чую здалеку: Без передмови! По суті! Гаразд.

І. Дніпровський

Будучи, на відміну від якої-небудь Христі Алчевської, чи то з роду конторських службовців (по матері), чи з куркульської родини, а чи сином чиновника Фітільова, котрий звабив гувернантку, кинувши покриткою, М. Хвильовий довгий час не міг виборсатись з образу неприкаяного байстрюка у своїх оповіданнях. Озлоблена «неприкаяність» згодом взяла гору, тож навчаючись після сільської школи в Охтирській гімназії, він був вигнаний звідти за «бунтарські» розмови з 4-ої кляси, атестат зрілости отримавши заочно. По тому, наче кумир Ґорький, подався у мандри, себто на Донбас, де працював чорноробом. «З Дружківки я рушив на південь, до моря, „босяцькими етапами“’, – значив М. Хвильовий про цей час. – Ідейну сутність цього періоду мого життя я можу характеризувати, як швидкий занепад до інтуїтивного анархізму». Воно й не дивно, якщо згадати, що під ту пору на Донбасі вирувало криміногенне життя-буття, а самого Хвильового, за його словами, завжди «тягнуло до босяцької вольниці». Будучи мобілізованим на фронт у 1915-му році, зійшовся з пітерськими більшовиками, вступив до ради солдатських депутатів, але, звичайно ж, до українських самостійників не пристав. Через семітську зовнішність мав численні проблеми на тодішніх патріотичних мітингах.

До речі, до більш-менш організованого загону приятеля-боротьбиста Андрія Заливчого наш герой, повернувшись додому наприкінці 1917-го року, також не вступив. Будь-що українське було йому чуже, тож за Центральної Ради «експропріював» заможних селян, створивши власний «анархістський» загін, за гетьманату працював двірником, санітаром та канцеляристом на пункті «реабілітації» німецьких полонених, за Петлюри знову грабував, але потрапив до рук влади й ледве уникнув розстрілу. Як, спитаймося, прибився до літератури? Знову ж таки, через «анархію», чи пак «політику».

Змагаючи з військами УНР та Денікіним, згуртував сільський большевицький загін, який боровся проти петлюрівців. Але попався Петлюрі в руки і ледве втік з-під розстрілу. У боротьбі проти військ УНР та Денікіна нещасливий Фітільов, уже вирісши на політробітника, знову потрапив в буцегарню, але наразі чекістську, оскільки втік разом із штабом з поля бою. Врятувала його під ту пору секретарка комосередку, та сама « товариш Жучок», що згодом витворилась на героїню оповідання М. Хвильового. Їздив в обозі війська, будучи відряджений до політвідділу Південного фронту, писав аґітаційні листівки, на вранґелівському фронті працював у редакції армійської газети.

На початку 1919-го року чекіст Фітільов надрукував свій перший віршик, вступив до партії більшовиків, був відряджений з фронту до Харкова, де 1922-го року, за розпорядженням ЦК, демобілізувався. До речі, року 1921-го в журналі «Шляхи мистецтва» з’явилася перша добірка віршів Фітільова. Відтак він потрапив на фронт клясової боротьби, працюючи у редакційному відділі Головполітпросвіти, в якому керував народною освітою Богодухівщини. По тому, аби мати право називатися «пролетарським» письменником, пішов працювати на завод простим робітником.

Відколи декрет від 31-го серпня 1920-го року закріпив право Раднаркому УРСР наглядати за письменниками, були, як знати, засновані партійні літературні угруповання на кшталт робітничого «Гарту», селянського «Плугу» і неоковирно-футуристичного «Комкосмосу». На початку 1923-го року постав журнал «Червоний шлях», куди за протекцією заввідділу видавничого сектора ЦК Раїси Азарх – бойової соратниці М. Фітільова й дружини комдива В. Примакова – був улаштований наш герой. Так в українській радянській літературі з’явився письменник М. Хвильовий.

У згадані часи письменникам було важко. Це пізніше їм, як поголовним співробітникам ідеологічного відділу НКВД, виплачували величезні гонорари, дозволяючи почуватися «новими панами» з відповідним стилем життя, а спочатку влада лише приглядалась до їхньої льояльности щодо режиму. Словом, з грошима іноді бувало сутужно, але виручала «письменницька» кмітливість, а також давні «революційні» (або любовні) зв’язки з начальством. « Я влюблен в Генриетту Давыдовну, / А она в меня, кажется, нет – / Ею Шварцу квитанция выдана, / Мне ж квитанции, кажется, нет», – сумно жартував поет-оберіут Н. Олєйніков. Натомість у жартах М. Хвильового у «Вступній новелі» було більше історико-біографічного гарту:

« Нарешті підійшли до Держвидаву. Там ми обтрусились від дощу й зустріли ще кількох творців читанок („папа режєт, мама клєіт“). У кімнаті Аркадія Любченка, автора „Буремної путі“, кількох талановитих оповідань і не закінченого ще роману, до нас підійшов Пилипенко, автор „Байківниці“ й закінченого роману „Малоросія“, і каже до мене:

– А в цьому році вашого прізвища в держвидавівському календарі не буде.

– Під рубрикою „Історичні подїі“? – питаю я.

– І під рубрикою, і без рубрики! Ніяк не буде!

– Та невже? – кажу в й сідаю до столу, щоб трохи поплакати.

І я плачу гіркими слізьми. Тоді Пилипенко, Юліан Шпол і Олесь Досвітній (як і Аркадій Любченко) починають утішати мене. Але як утішити? Я говорю крізь сльози: – За що? За що? – І, вийнявши з кишені жменю підсмаженого насіння, вибираю гарбузові кабачки й зі смаком лузаю гарбузові кабачки (мовляв, „за що? за що?“).

Нарешті, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителів і рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената – Раїси Азарх. Бона зустрічає нас милою усмішкою: – А… – говорить Раїса Азарх. – Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!

Вона мені пропонує перевидати мої твори під назвою – „Твори“. Я, звичайно, відмовляюсь. Словом, я „проти“. Вона – „за“! Я „проти“! Вона – „за“! Виявляється також, що „за“ і мої приятелі, як-от Аркадій Любченко. Тоді я погоджуюсь, і ми складаємо умову».

Микола Хвильовий

Що ж до вищезгаданої кмітливости, якої було досить у М. Хвильового як колишнього чекіста й фаворита Р. Азарх, то характерної хвацькости у вибиванні гонорарів і авансів вистачало також письменникові А. Ґріну, наразі як колишньому есеру-терористу. Якщо В. Маяковський, як знати, вимагаючи грошей, часом доводив бухгальтерів до сказу, починаючи вибивати перед ними чечітку, то від настирливого «романтика» А. Ґріна співробітникам редакцій сховатися було важче, адже той буквально ночував під дверима. Якось друзі-есери попросили А. Ґріна написати оповідання про одного із загиблих бойових товаришів. Він, натурально, написав, влаштувавши читання, і слухачі плакали від проникливости його слів, але потім Ґрін підвівся і зажадав гонорару. Товариші по партії обурилися, адже тінь страченої (це була жінка) ще стояла у всіх перед очима. Ґріна почали виштовхувати з кімнати, а він гукав, пручаючись: «–  Ну дайте хоч п'ятірку!»

Зрештою, так само українська література «дожовтневого» періоду була не така вже й погана, хоч як її спрощували пролетарські «теоретики» – ані покритка, ані пасербиця імперської політики: прониклива, сльотлива й не дуже вимоглива – і навіть за свого радянського періоду вряди-годи дбала за художню якість. Зокрема несмілива відмова на початку 1920-их від російсько-пролеткультівського ярма і заснування хоч поганеньких, але своїх власних «масових» організацій на кшталт «Плугу» чи «Гарту» була продиктована турботою щодо рівня творчости. Хоч турбувалися зазвичай одиниці на кшталт засновника «Гарту» В. Еллана-Блакитного, після смерти якого в у 1925-му році розпалася й сама організація. Халтурниками був забутий шлях у літературу, але залишався «Плуг» С. Пилипенка, чий просвітянський характер, зокрема на думку М. Хвильового, поглиблював український «дожовтневий» провінціялізм. Втім, не в «просвітянстві» полягала суть справи, а в небажанні українських радянських письменників 1920—30-их років працювати за «гамбурським» рахунком, відстоюючи індивідуальні критерії «краси і сили» у власних, не колективістських творах. Адже гуртом було легше не лише бити ідеологічного ворога, але й приховувати у тому гурті власну творчу неміч, що й зробили одразу ж після розвалу «Гарту» його обезголовлені колишні члени (драматург М. Куліш, поети П. Тичина й М. Бажан, прозаїки П. Панч, Ю. Яновський та І. Сенченко), тут-таки утворивши замість «масового» «Плугу» «елітарну» літературну організацію ВАПЛІТЕ («Вільна академія пролетарської літератури») на чолі з М. Хвильовим. Назагал знати, що вони закликали до орієнтації на Европу ще й до незалежности української культури від Москви, а енергійні виступи М. Хвильового, в яких виголошувалися ці погляди, спонукали до широкої літературної дискусії, яка точилася від 1925-го по 1927-ий рік. Але насправді було інакше.

« Після виключення з „Вапліте“, – свідчив М. Куліш у заяві до НКВД, – Хвильовий запросив мене до себе. Чарка горілки, дружня бесіда, запевняння в тому, що він, звичайно ж, інтернаціоналіст, що гаслом „Геть від Москви“ він різко підкреслив, що не від Москви Комінтерну і ВКП(б), а від Москви Всесоюзного міщанства, від традицій літературного богошукання і т. д. і т. п.» Себто, начитавшись О. Шпенґлера з Д. Донцовим, пролетарський письменник М. Хвильовий спробував волюнтаристським шляхом, знаним йому з власного чекістського минулого, звернутися до моделі традиціоналізму (чи пак націоналізму) не лише в літературі. Бажання «сильної руки», що замінила б пролеткультівські накази з імперського центру на зазвичай буржуазну, наразі федералістську, але питомо українську владу, означало для М. Хвильового спробу зануритись у нову, незнану йому стихію українського «буржуазного» устрою. « Восени 1927 р. розмова про Шевченка й Куліша (на помешканні в Арк. Любченка), концепція Хвильового, що для сучасної української літератури за традицію повинен бути П. Куліш, а не слабодухий Т. Шевченко, з чим я та Любченко не погоджувались, – свідчить М. Куліш. – В одній розмові висловив думку, як свою власну, що „краще вже мати в Україні добру буржуазно-демократичну республіку, ніж погану Радянсько-попівську“. Почувши моє заперечення, що я за Радянську республіку, він цієї теми більш не торкався».

Отже, чому М. Хвильовий не зміг виборсатись із тенет тодішньої світоглядної кризи? Не завдяки нібито «національному» прозрінню, що витворилось на заклик «Геть від Москви», а через те, що за національним духом не був українським письменником, не зазнавши впливу української клясики. І тому генетичні засади української культури, що несподівано вийшли йому на очі у вигляді незгоди з імперським центром, ятрили і збурювали пролетарську душу власною незбагненністю й непереможністю. Так, « сам хвилюється і всіх хвилює», як значили про М. Хвильового, але не питали, чого саме хвилює і яка мета цих хвилювань партійного повітря. Адже М. Хвильового породила російська література, для якої питання «національних» чеснот через споконвіку «центральне» місце в імперській «тюрмі народів» ніколи не існувало. Сам того не усвідомлюючи, він став літературною еманацією своїх клясичних попередників на кшталт «психологічного» Ф. Достоєвського, іменами героїв якого називав персонажів своїх власних творів. Звісно, впливу не менш «психологічного», але «буржуазного» В. Винниченка пролетарський автор не визнавав. Втім, як письменник М. Хвильовий постав не лише з клясичної російської літератури, адже він також продукт подальшого декадентства, сформований творчістю А. Бєлого, Л. Андрєєва, Ф. Сологуба, М. Арцибашева. « Я не фаталіст, але одне сектантське повір’я збуджує в мені похмуру впевненість», – хвилюється М. Арцибашев у «Нотатках письменника». « Я не символіст, а вони на мене лізуть…» – відгукується Редактор Карк в одноіменній новелі М. Хвильового, а сам автор у «Вступній новелі» зізнається: « Впливи. Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у моїх творах нічого ориґінального. Вони мають рацію: весь я в лабетах пільняківщини та інших серапіонових братів».

Мелянхолійно-розпачливі імпресії М. Хвильового з романтично-розхитаним ритмом оповіді, суржиковою мовою та антихудожнім, себто не вигаданим, а скопійованим натуралізмом зараховують до «формалістичного» ґатунку безсюжетної прози. «Безсюжетність» творів М. Хвильового довгий час залишається складною теоретичною та історико-літературною проблемою. Його «одноразові» новелі називають то «лірико-імпресіоністичними», то «фрагментарними», то «орнаментальними». « Тепер про форму, – визначався сам автор. – Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте за вольтер’янство, я… романтик! Саме відси й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох років (я думаю прожити сто п’ятдесят)».

Портрет В. Блакитного. Художник М. Жук. 1926 рік

Мабуть, через те, що від часу « вольтер’янської» антимоди минуло менше, ніж сто п’ятдесят ювілейних років, відсутність відповідної назви щодо писань М. Хвильового не надто бентежить наше літературознавство. Брак визначення тих писань у клясичній системі жанрово-періодичних елементів радянського літературознавчого лексикону змушує дослідників змиритися з розхристаністю «безсюжетного» доробку М. Хвильового, пояснюючи це тим, що « ліричний, імпресіоністичний стиль був пов’язаний із самою атмосферою часу, потребою знайти небувалі барви для відтворення подій, свідками яких вони лише кілька років тому були» (В. Агєєва). У принципі, «безсюжетність» як свідома позиція, а не безпросвітна «революційна» стихійність пояснюється іншими «конструктивними» чинниками канцелярського кшталту. «Прикладами безсюжетних текстів можуть бути календар, телефонна книга чи ліричний безсюжетний вірш», – значить Ю. Лотман. Мовляв, «саме те, неможливість чого стверджується безсюжетною структурою, складає зміст сюжету». Найкраще цей «жанровий» феномен роз'яснив прагматичний романтик Ю. Олєша. « Розумієш, – учив він В. Катаєва письменницького ремесла, – можна написати будь-яку дурню, але варто завершити її метафорою на зразок: „Він ішов, а в спину йому дивилися сині очі городів“, і текст заграє. Буде справжня література». Про те саме свідчить М. Хвильовий: « Мова. Мова моїх творів надзвичайно кострубата. Окремі вирази бувають буквально безграмотні. От приклад: „Балачки його нічого собою не уявляли“».

З вищезгаданого «безсюжетного» приводу варто зазначити те, як частина «стихійних» письменників на кшталт того ж М. Хвильового відбула радикальну ідеологічну кризу, переживши розчарування в «революційному» проґресі. Місце колишніх марксистських захоплень надійно посів комплекс хворобливих ідей, пов’язаних із звільненням психіки, зруйнуванням старої моралі, особистими пошуками Бога у вигляді «революційного» месії з поеми «Дванадцять» А. Блока. В Росії цю традицію розпочав Д. Мережковський, сповідуючи культ плоті, що стимулювало еротику, містику, окультизм у тогочасних писаннях декадентів. На сектантські збори хлистів сходилися статусні верхи літератури й філософії: А. Блок, Ф. Сологуб, М. Ремізов, В. Розанов, А. Бєлий. Зокрема Д. Мережковський бачив у сектах « міст до народу», а ранні більшовики навантажили їх «революційним» змістом, виплодивши « чорні трибунали комуни», як у новелі «Я (Романтика)» М. Хвильового.

Харків. Будинок 3-ї Робітничої поліклініки. 1930-ті роки

Загалом вважалося особливим «творчим» подвигом – піддатися на саморуйнування як у пиятиці, руйнуванні родинного життя, так і в соціяльному утопізмі. Виплеснувши «безсюжетний» жах від скоєного, від здійснення власного невмотивовано-сюжетного вчинку, як-от вбивство героєм власної матері у згаданій новелі М. Хвильового. Певний час у новонародженій «українській» радянській літературі існував хвилюючий контраст між атмосферою партійно-кабінетних інтриг і ворохобними авторами на кшталт М. Хвильового, котрий розказував начальству про « запах слова», « Загірню комуну», « голубу Савойю», себто про те, що начальство могло тільки уявити, керуючи побудовою зовсім іншого, номенклятурно-бюрократичного ладу.

Хвилювання без романтики

Насамперед загадка Хвильового була та сама, яку даремно силкувалися розв’язати цілий ряд його попередників і сучасників.

Д. Донцов

Про неї я якось сказав Хвильовому:

– Non te peto, piscem peto – guid me fugis, Galle?

– Що це значить, Аркаша?

– От тобі й на! А ще й «Камо грядеши» написали – і не знаєте.

А. Любченко

…Іноді варто буває озирнутися на ще не перейдений «червоний» шлях нашого письменства, надто ж на той його відтинок, коли загарбницькі пляни Москви ще вільно, хоч і опосередковано, висвітлювалося по всіх «українських» друкованих речниках у вигляді численних «плятформ» та «наших універсалів». Революційна психологія нового хама (а невдовзі й нового пана) неминуче породжувала натоді ще цілком природній відрух аж надто безоглядного ставлення до колишніх ворогів, аби приховувати від них безумні проекти побудови Нового Майбуття. Тому-то з високостей свого пролетарського «я», що безумовно мало «революційне» минуле, тодішні будівничі Загірньої комуни ще не зважали на «буржуазну» творчість т. зв. «попутників», дозволяючи на з’яву численних «білоґвардійських» спогадів у тодішньому друкованому потоці красного письменства. На противагу цьому вони ставили бойовий епос «червоного» партизанства, що подавав романтику махновщини з позицій ортодоксального більшовізму. Цілком чудовим взірцем такого письма залишається новеля «Я (Романтика)» М. Хвильового, в якій автор підносить « чорний трибунал комуни», славлячи людей « з холодним розумом і каменем замість серця».

Згодом, відповідно до завершення будівництва знаного в Харкові письменницького Будинку «Слово», що місця в його панському солярії, на останньому поверсі будови, могло на всіх не стати, на думку пролетарським мистцям, нарешті, приходить те, що така творчість любого усіма Миколи Хвильового, « здібного недоучки з романтичним складом натури є нічим іншим, як тільки злою карикатурою на події нашої недалекої минувшини, яку використовують наші вороги». « Оповідання „Я“ – величезна психологічна помилка, не кажучи вже про його велику суспільну шкідливість», – писав В. Юринець у журналі «Червоний шлях» 1927-го року.

Відтак, через п’ять років по тому, себто по скасуванню ВАПЛІТЕ, закриттю «Літературного ярмарку» і завершенню т. зв. «літературної дискусії», себто на початку лиховісного десятиліття після «великого перелому», року 1932-го М. Хвильовий знову дозволяє собі друк «назадницького» оповідання назвою «Подяка приватного лікаря», де згадує своє недалеке чекістське минуле.

Те, що новеля «Я (Романтика)» – безперечно, автобіографічна річ, сумніву не улягає. Тему цього прокомуністичного твору М. Хвильового дослідник його життя й творчости О. Гай пов’язував з тим, що довелося пережити Хвильовому (натоді ще Фітільову-чекісту) в 1919-му році, коли під час наступу денікінців була утворена більшовицька «рада п’ятьох». При тому біограф зазначає, що хоч матері своєї Хвильовий насправді не вбивав (як це відбувається з героєм новелі), але під час революції таки вбив якогось нещасного в імя «великої ідеї», про що пізніше натякав у біографічних «Вальдшнепах». Цей випадок (як колись, у часи громадянської війни, alter ego М. Хвильового в романі, а саме Дмитрій Карамазов, розстріляв когось із ближніх біля якогось монастиря), інший дослідник, колишній «гартівець» В. Чапленко згадує у зв’язку із цілком реальним зізнанням Хвильового 1922-го року, зробленим у статті, що з’явилася на сторінках журналу «Арка». « Не маючи змоги ні добути це видання, ні згадати навіть її заголовка, я, проте, добре пам'ятаю, – значить В. Чапленко, – що Хвильовий, полемізуючи з Коряком і протиставляючи йому свої „заслуги“ (якби, мовляв, він, Коряк, мав таку біографію!), згадує, як він (Хвильовий) власноручно застрелив на вулиці Полтави (а може, й не Полтави – не пригадую виразно) фельдшера-петлюрівця».

…Час, як бачимо, увиразнює риси хоч би й тайних « пуделів Революції», що на певному перехресті Нашої Доби на них чатує Залізна Вовчиця, про яку писав Юрій Липа. Отож за її несхибною волею час від часу до нас вертає пам'ять про тих горопашних романтиків «вітаїзму», що не зуміли оборонити свою ідею, власноруч вкоротивши власне життя. Гірке відчуття тієї пам'яти спонукає до відтворення історичної правди, звідки вже стає знати, чому жадного разу під ту пору не заарештований колишній ворохобник-чекіст Хвильовий міг дозволяти собі загравати з владою аж до власного ганебного кінця.

Харків. Вулиця 1-го Травня. 1930-ті роки

Революційні «заслуги» М. Хвильового згадана влада приховувала довгенько, тож, наприклад, його «крамольне» оповідання «Подяка приватного лікаря», написане в Чернігові 1932-го року, не увійшло до жадного з пізніше перевиданих збірників прози і навіть до найповнішого двотомника творів Хвильового, вже за новітніх часів упорядкованого М. Жулинським та П. Майданченком. Тому наразі згадати про нестримний гін Історії, себто про безвідкличну рішучість Залізної Вовчиці. Либонь, підпертий її невблаганним поглядом, нині вже знаний хемік Б. Бугаєвський, син М. Пілінської, приніс був на початку 1990-их до Харківського літературного музею вищезгаданий журнальчик «Арку», з відсутности якого допіру бідкався В. Чапленко. Тоді ж співробітник тієї установи випорпав «Подяку приватного лікаря» з купи книжкового мотлоху в місцевій книгозбірні. Нарешті, вперше від часу написання у 1932-му році, згадане оповідання видрукував харківський журнал «Український Засів» у 1994-му році. Звідки усе стало на очі: застрелений «фельдшер-петлюрівець» витворився на «лікаря-гетьманця», Суми виразно посіли місце Полтави, а сам Хвильовий здобув реальну вдачу чекіста Фітільова. « До речі, прізвище приватного лікаря, застреленого мною влітку дев’ятсот дев’ятнадцятого року в одній із сумських лябораторій – Слинько, – довідуємось з оповідання М. Хвильового. – Ім’я його Іван, по-батькові – Степанович. Жив він у повітовому городі Богодухові. Жив він на Радянській вулиці, будинок № 42. Вулиця звалась Радянською до гетьманщини, як вона тепер зветься – не знаю».