Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"
Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко
Жанры:
Культурология
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 40 страниц)
Частина 8
МЕТАФІЗИКА «ЧЕРВОНИХ» САМОГУБСТВ
Грицева наука смерти– Жуйте як слід, – казав батько. І жували добре, і гуляли по дві години на добу, і вмивалися холодною водою, а все-таки вийшли нещасні, бездарні люди.
А. Чехов
…Мало яка з книжок загальноосвітньої системи отроцтва ставала підручником життя. Часи нудної до солодких корчів фізики К. Краєвича, якою гімназисти невисокої кляси користалися на шкільних дуелях – « дал разок по голове – вместо книжки стало две» – давно вже минули. Ще відтоді, як в одного з них, припустимо, Юрія Карловича Олєші, цілком могла бути неуявна для наступної доби Октябрин з П’ятирічками бабуся на ім’я Мальвина Францівна Герлович. Учпедгізівським дивом після цього виглядала не менш корисна у бійках, важезна «Цікава математика», але так, щоби підручник був милий твоєму серцю протягом решти непросвітленого життя, цього не було. А що ж було? « Якісь далекі гудки, від яких стає сумно, так сумно, що сум цей видається непоправним. А тут ще треба йти до гімназії», – підказує Ю. Олєша. А ще була химерна «Географія України» В. Кубійовича, видана у 1950-их роках в Канаді й невідь як закинута на горище у твоє тимурівське дитинство. У тому «географічному» диво-підручнику, пригадується, ще існували цілком неуявленні речі, викладені питомо українською «скрипниківкою»: місто Дніпропетровське, місто Сталіне…
Михаїл Зощенко
Словом, не підручниками був славний підлітковий вік школярства, а, мовити б, дидактичними ейдосами їхньої суті. Мальовничими, індіянськими, гайдарівськими. Адже що могло нагадати влітку про школу, та ще й так невідв’язно, що купка виданих на майбутній учбовий рік книжок-підручників, звалена десь у комунальному кутку, неодноразово й безуспішно переглядалася? Правильно, це були хрестоматії! І здебільшого з літератури. Вигрібши з тієї купи одну-єдину, з якої-небудь 5-ої чи 6-ої кляси – хіба не блукав на канікулах по друзях у пошуках ідентичного, незвіданого, чужого чтива? Ще й як блукав, викликаючи здивування старших бовдурів-лобуряк.
Від тих посібників і хрестоматій, по суті, нічого не залежало у навчальному процесі середньої, як правило, школи. Від тих боїв з вітряками Сервантеса, а чи баталій на плотах-дредноутах в А. Гайдара нічого не могло й не повинно було змінитися. Дарма було сподіватися, що арка на обкладинці «Історії давнього світу» кудись веде. За нею нічого не було, і відчувалась не менш велика правда в тому, що на книжці значилось «Історія російського вільного вірша» – а під нею, коли відкриєш, могло бути що завгодно. Наприклад, банальна історія верлібру. Просто згодом несподівано виявилось, що не лише залежало щось у житті від того «дидактичного матеріялу», а достоту стояло й височіло на ньому, як земля на китах і слонах із черепахою Тортіллою включно.
Тож будь-які підручники з посібниками завжди визначали історію чи то національних, а чи клясових воєн за пам’ять дитинства. Чомусь суцільним нашим учителям постійне відчуття військового стану в голові дитини й світу було просто-таки необхідне. Цікаво, чому? У 1920—30-их роках таке питання в принципі не могло з’явитися, але за нашого часу таки розвиднюється в романтичному тумані пролеткульту.
Справді, чомусь замало в сучасній літературі добрих слів про дитинство: золоте чи золотушне. Здебільшого все похмуро, безнадійно і проблематично. З одного боку, цілком може бути, що так воно і є, і золота пора дитинства лише видається чудовою та безхмарною, а в житті все інакше. З іншого боку, до чого тут життя? Мовимо ж про літературу, яка зазвичай не має нічого спільного з реальністю. Принаймні не мусить мати, якщо це не література соцреалізму, де описувались трудові будні країни, які в принципі не мали права бути безрадісними. Втім, з літературою так само непросто. Навіть із молодечою. Література радости, як вважав Честерстон, набагато складніша, ніж опис похмурого життя. Але це письменник з туманного, мовити б, Альбіону, де завжди мряка й жадного тобі Тимура з його командою. Натомість у ближчих сусідів з радістю в літературі також не дуже. « Дело интересно только пока весело», – гукав у майбутнє В. Маяковський. « В сочинении грусти мы куда как более преуспели», – відгукується звідти російська поетка Т. Щербіна. Якщо згадати про хрестоматійне дитинство в описах письменників-художників, то ситуація зовсім безрадісна.
Ось клясик Ю. Олєша нетямиться у щоденнику: «Дитинство було заповнене страхами. За що його назвали золотим?»
Ось чорнушну природу отроцтва підтверджує фотограф А. Родченко: « В юності, коли майбутнє видавалося особливо темним і було нестерпно самотньо, я тікав на „Чорне озеро“. Це був громадський сад, народний сад у Казані, де грала оркестра військової музики, а після того, як оркестр ішов, було чути струнну оркестру кафе-шантану. В саду гуляли люди „нижчого стану“, сад знаходився в сирому місці, на дні висохлого озера».
Ось про те саме свідчить наш сучасник В. Єрофєєв: « У кожного росіянина тяжке дитинство. Російське дитинство мусить бути тяжким. Інакше хіба це дитинство?»
Нарешті, один з найкращих російських дев’ятдесятників і « найбільш клікабельний автор російського Інтернету» Д. Яцутко в романі «Божество» – а саме божеством уявляють себе діти: егоїстичним і вимогливим! – значить про своє дитинство 1980-их років: « Вважається, що дитинство – період несвободи, період, коли людиною ти ще не став і тому нецікавий».
Як знати, у Росії 1910-их років багато писали й говорили про юнацькі самогубства. Такі самогубства часто інтерпретувалися як ознака соціяльної кризи, як останній, запеклий протест проти шкільної системи, байдужої до психіки дитини. Однак у повісті «Перед сходом сонця» М. Зощенка автобіографічний епізод із самогубством майбутнього письменника, що мав місце 2-го травня 1913-го року, позбавлений соціологічних ознак, будучи представлений як ланка в ланцюжку психічних травм автора у період 1912—1915 років, і дає уявлення про його тип особистости, що на сучасному психологічному жарґоні назвали б «депресивним», а за тих часів – «мелянхолійним», «іпохондричним» чи «неврастенічним».
Так, головний герой вищезгаданого епізоду з повісти «Перед сходом сонця» М. Зощенка, одержавши одиницю за твір, робить спробу самогубства: «Я лежу на операційному столі. Піді мною холодна церата. Спереду величезне вікно. За вікном яскраве синє небо. Я проковтнув кристал сулеми. Зараз мені робитимуть промивання шлунку». До речі, трагікомічність цієї ситуації має реальну основу, адже статистика самогубств учнів у Росії 1900-их років, згідно з даними Міністерства народної освіти, свідчила про наступне. Якщо в 1901—1905 роках середньорічна кількість самогубств серед хлопчиків складала 18—28, серед дівчат – 0—10, то в 1906—1912 роках ці числа зросли до 49—106 і 13—49 відповідно. Зросла також кількість спроб самогубства: у 1901—1905 роки відбувалося 4—20 спроб на рік серед хлопчиків і 1—8 – серед дівчат; у 1906—1912 роках – 22—64 і 3—44 відповідно. Медицина пояснювала це дитячою вразливістю, нестабільністю психіки, а також тим, що екзаменаційна система (пік самогубств і спроб самогубства припадав на травень, себто час іспитів), а також твердолобі вчителі гнітюче впливають на душевне здоров’я учнів.
Слід зазначити, що згодом М. Зощенко не змінив свого ставлення до «живого» життя. « З часом з’ясувалося, – занотував 5-го серпня 1927-го року К. Чуковський у своєму щоденнику, – що люди йому як і раніше огидні, що весь навколишній побут викликає в нього як і раніше гидливість, що він обмежив усе коло своїх близьких трьома людьми».
Отже, далі починалося «доросле» життя, в якому інтерес до проблеми самогубства виявляли багато письменників, але більш за всіх, мабуть, Ф. Достоєвський. Похмурим полем його романів і щоденників неможливо пройтися без здригання – неодмінно наткнешся на людину, що наклала на себе руки. Утім, тут винен не лише потяг письменника до «проклятих питань», але й російська дійсність. Наприклад, хронікер, що питається у героя «Бісів» Кирилова, мовляв, чи не забагато самогубств, узятих із «живого» життя. У пресі тих років Достоєвський читав, нотуючи таке: « Останнім часом газети повідомляли майже щодня про різні випадки самогубства. Якась дама кинулася недавно у воду з єлагінської „стрілки“ в той час, коли чоловік її пішов до екіпажа за конфектами… В Ізмайлівському полку застрелився молодий офіцер; застрелився ще якийсь хлопчик, років 16-ти чи 17-ти; на Митрофановому цвинтарі знайдений, з перерізаним горлом, кронштадтський міщанин, що наклав на себе руки через кохання; у Москві дівчина, спокушена якимсь паном, утопилася від того, що інший пан назвав її „утриманкою“». Усі цитати зі щоденника Ф. Достоєвського стосуються 1871 року. А всього лише за період з 1870 по 1887 рік у Росії вчинили самогубство 36 тисяч осіб.
Загалом у Російській імперії в 1860—1880-ті, а потім ще й у 1906–1914 pp. були зафіксовані епідемії самогубств. Причини були здебільшого соціяльного характеру, адже це, по суті, була діягноза суспільства періоду епохи реформ. Додамо до цього також конкретні пояснення самогубства – нігілізм і атеїзм, зростаюча бідність, розвиток цивілізації, чи то пак капіталізм. Словом, суцільний розклад соціяльного тіла держави.
Борис Савінков
У 1906—1914 pp. діягноза залишилася та сама, але епідемія самогубств вразила вже й російську духовність, себто літературу. Література була сповнена героями-самогубцями, викликаючи цим особливий інтерес громадськости. Літературу обвинувачували в тому, що, зображуючи самогубства, вона робила їх зразком для наслідування в житті, сприяючи збільшенню числа самогубств. До речі, активним пропаґандистом такої точки зору був М. Ґорький, що провадив аґітаційну кампанію проти постановки в московських театрах інсценівок романів Ф. Достоєвського.
Загалом варто виокремити три форми суїциду в часі 1920—1930-их років, і всі вони, будучи застосовані до історії літератури, не відповідають офіційним визначенням.
Отже, перша форма суїциду – це щира спроба самогубства, коли людина справді хоче вбити себе. Як в історії літератури, так і в художніх текстах прикладів цієї форми існує мало, оскільки творчий індивід апріорі не може бути «щирий» із собою. Стверджувати, що всі «літературні» самогубці – люди з психічними відхиленнями навряд чи варто, але траплялися й такі випадки, і тому « щирість із собою», за В. Винниченком, стосується лише моральних, а також суто прижиттєвих чеснот.
Ось як описується це в оповіданні «Студент» того ж В. Винниченка:
« Чужий же чоловік дрижачою лівою рукою потер лоба, потім, повернувшись до людей, з болючим непорозумінням повів по них очима й закричав:
– Та не може, не може ж цього буть! Як ви можете не вірить мені? Чим же доказать вам?.. Глядіть!
Він підніс руку з револьвером до виска, вона злегка здригнулась, і револьвер блискав. В гурті хтось ойкнув.
– Глядіть: на ваших очах я прострілю собі голову, щоб ви повірили мені. Тоді повірите? Повірите, що не ворог я вам?
– Брешеш, не застрелишся! Бий його, студента!
– Не застрелюсь? – хрипко крикнув чоловік, і лице йому враз стало блідо-синім. – Ви хочете, щоб я доказав вам? Хочете? Правда?
Стражники про щось шепотіли між собою. Чоловік безсило пустив руку і, важко дихаючи, поширеними, божевільно-напруженими очима водив по гурту.
– Та що ви його слухаєте! – раптом стрепенувся дід. – Жили йому вимотать… Жили йому!!!
– Стражникам його! Бреше! Розжалобить хоче!.. Бери його!
І всі заворушились, але зараз же знов закам’яніли: чоловік підніс руку до виска. Підніс і зупинився.
– Брешу? – хриплим шепотом промовив він. – Брешу?
І раптом очі йому стали дикими, круглими, рука задрижала, потім застигла коло виска, здригнувся револьвер, і вмить вибухнув вистріл. Чоловік криво хитнув головою і сторчка упав лицем униз.
Люди закам’яніли. Потім схаменулись, з жахом кинулись до чоловіка: нахилялись до нього, пили очима його кров, що мішалась з водою й брудом землі, одхилялись і стурбовані говорили, дивились в очі один одному і знову звертали свої очі на чужого чоловіка. А від його, від крові цього чужого чоловіка, від задубілих рук його ішло їм в душі гострим туманом те, чого він ждав від їх: вони вже вірили йому».
Так само з історії знати про «ідеологічний» випадок молоденького 17-літнього комсомольця, що наклав на себе руки на знак протесту проти запровадженого В. Леніним НЕПу. У некролозі, поміщеному в «Правді» від 20-го травня 1922-го року, з приводу цієї смерти сказано: « Часто доводилось від нього чути, що насамперед треба бути комуністом, а потім уже людиною». До речі, юнак не був самотній. У згадані роки газети раз у раз повідомляли про випадки самогубств комуністів, що протестували проти « зради революційних ідеалів».
Натомість друга форма суїциду – афективна, себто з перевагою емоційного, артистичного моменту – цілком притаманна літераторам. До цієї драматичної когорти належать самогубства М. Хвильового і В. Маяковського.
Третя форма суїциду – демонстративна – у випадку з публічними особами роздвоюється на дві категорії:
а) самогубство як спосіб самого індивіда власноруч привернути увагу до своєї особистости;
б) самогубство, імітоване каральними органами заради «показового» усунення індивіда.
Наприклад, герой відомої повісти анархо-терориста Б. Савінкова «Кінь блідий» покінчує життя самогубством. За офіційною версією, автор, арештований чекістами, пішов за своїм героєм, кинувшись у сходовий проліт Лубенської в’язниці. Натомість «самогубства» ідеолога українського націоналізму М. Міхновського у 1924-му році в Києві, а також його колеґи з видавничої справи самостійницького часопису «Сніп» М. Біленького у 1920-му році у Відні були нічим іншим, як актом більшовицької розправи. М. Міхновський був знайдений повішеним у власному садку, так само, до речі, як поет С. Єсенін – в номері пітерського готелю «Англетер» у 1925-му році.
І. Павелко згадує, як під час останньої зустрічі з М. Міхновським, яка відбулась 2 травня 1924 р. у Києві, той засипав його запитаннями: « „Яка у студентів ідеологія? Що це за люди? Чи є поміж них українці і що це за українці?“ Я розповідав йому докладно, що склад студентів тепер – переважно чужинці, комуністи і комсомольці; наводив приклади їхньої ворожости до нас і здеклясованости; говорив, що є й українці, але вони мусять критися зі своїми політичними настановами, говорив, що чужинно-комуністичне студентство інституту це помічає, але поки що зробити нічого не може, що коли б була якась нагода, то вся ця маса українського студентства встане зі зброєю в руках за Україну. Слухаючи мене, Міхновський помітно пожвавлювався та весело поблискував очима, кажучи: „То значить, справа не пропала? Значить, живе українська свідомість у наших студентів? Ви знаєте, як це приємно? Як приємно чути, що наша національна свідомість не вмирає. А я, по правді кажучи, побоювався, що чужинці вже все сплюндрували“. Було вже пізно, і пан Микола запропонував іти додому. Весь час він озирався, особливо після пожвавлення нашої бесіди. Звичайно, це було небезпідставно, бо скрізь тінями снували шпики».
В. Шемет, давній поплічник М. Міхновського, пригадував, як довго інколи не вертався Міхновський додому, а коли приходив, то був дуже знервований. Він щось глибоко в собі переживав. Інколи під час бесіди в нього проривалися якісь розпачливі натяки на загибель. Було ясно, що його «викрила» ЧК.
У статті, присвяченій пам’яті Міхновського, С. Шемет писав: « Це було велике серце. У нього палав такий вогонь любові до України, що в другій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу, а в безкисневій атмосфері нашої інтеліґенції запалилися цим вогнем тільки одиниці… Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуванням. Малесеньку любов до пісень, вишиванок і соціялістичних брошурок він розпалив серед українців у полум’я Любови до Великої, Вільної, Самостійної України. Оце захоплення національних почувань великим, достойним великої нації, ідеалом – забезпечило Миколі Міхновському почесне місце в історії України навіки».
Михайло Біленький
Загалом у період сталінських репресій багато видних партійних, державних і військових діячів накладали на себе руки, коли бачили, що от-от будуть арештовані за безпідставними обвинуваченнями. Так, 21-го серпня 1936-го року на процесі Зінов’єва—Каменєва прокурор СРСР А. Вишинський оголосив офіційну заяву щодо карної відповідальности за контрреволюційну діяльність М. Томського, А. Рикова, Н. Бухаріна, Н. Угланова, К. Радека і Г. П’ятакова. Наступного дня, 22-го серпня 1936-го року, почувши новину по радіо, М. Томський покінчив життя самогубством на своїй дачі під Москвою, в Болшево.
«Демонстративний» момент у таких випадках гарантували зазвичай чекісти, що приходили для арешту, підказуючи нещасним такий вихід. Серед тих, хто в 1930-их роках застрелився, рятуючи від репресій, був заступник наркома оборони Я. Гамарник, Є. Єжова (Хаютіна), дружина викритого шефа НКВД. Але самогубство вчиняли також ті, кому не загрожувала негайна небезпека арешту й тим більше фізичного знищення. Безумовним викликом були самогубства Н. Алілуєвої та близького друга Сталіна наркома С. Орджонікідзе.
Ще й не такі люди, як я вмирали.
Н. Заболоцький
Історія самогубства відомого « поета-трибуна» і « горлана-главаря» до сьогодні мала не один десяток версій. Однією з них було нерозділене кохання до Лілі Брік (Каган). Втім, не вона була свідком трагічної події 14-го квітня 1930-го року, і не вона бачила, як після фатального пострілу в кімнаті віявся димок і Маяковський ще намагався підвести голову…
Згадана Ліля Брік хіба що свідомо наблизила поета до логічної « точки пули в конце». Її інтелектуальний шлюб 1912-го року з Осипом Бріком – після того, як вона відбула свої «творчі» канікули в Мюнхені 1911-го року, живучи одночасно з Г. Блуменфельдом, О. Волком і А. Грановським (« Ніхто з трьох не повинен був знати один про одного», – свідчила Л. Брік) – набув певної завершености після того, коли подружжя познайомилось із Володимиром Маяковським і всі вони почали жити «родиною на трьох».
« Володя не просто закохався в мене, він напав на мене, це був достоту напад, – згадувала Л. Брік. – Два з половиною роки я не мала ані хвилини спокою – буквально. Я одразу зрозуміла, що Володя ґеніяльний поет, але він мені не подобався. Я не любила дзвінких людей – зовнішньо дзвінких. Мені не подобалося, що він такого високого зросту, що на нього обертаються на вулиці, не подобалося, що він слухає свій власний голос, не подобалося навіть, що його прізвище – Маяковський – таке гучне і схоже на псевдонім, причому на банальний псевдонім».
Цікаво, що саме О. Брік сприяв цьому зближенню власної дружини з поетом. « Це був Осип, – стверджувала Л. Брік, – хто перший закохався в поезію Маяковського і закохав усіх нас». До речі, поема «Хмара в штанях» В. Маяковського була видрукувана на гроші О. Бріка. З’явилася ніби як «людина-дитя», котра могла «рости» на очах зацікавленої парочки. До того ж, «третій» у подружньому житті був зовсім не «зайвий» і цікавив подружжя Бріків, як виявилось, не лише з естетичної точки зору. Вже під старість Л. Брік згадувала: « Я любила кохатися з Осею. Ми тоді зачиняли Володю на кухні. Він дерся, хотів до нас, дряпав двері й плакав».
Ліля Брік. 1921 рік
Можливо, саме тому В. Маяковський час від часу намагався позбутися своїх солодких комплексів, розбурханих шаленою пристрастю до свавільної жіночки-вамп, яка значила на бережках рукопису, відповідно, щодо О. Бріка і В. Маяковського: « Фізично О. М. не був моїм чоловіком з 1916 p., а В. В. – з 1925 р.» Тож із черговою своєю коханкою Веронікою Полонською поет зійшовся вже на зовсім іншому ґрунті, ніби бажаючи помститися за попередні любовні невдачі з Л. Брік та Т. Яковлевою. « На першому ж побаченні зненацька й настирливо він почав мене обіймати, – спогадувала Полонська. – Я стала бувати в нього щодня. Казав, що любить мене за те, що я не „комизлива“».
Молода і приваблива акторка МХАТу, якій під час зустрічі з 36-річним В. Маяковським було ледь за двадцять, справді не була «комизливою». « В. В. вимагав щоденних побачень, – бідкалася вона. – Під час виставки „XX років праці“ я була вагітна від нього. Зробила аборт, у мене з'явилася відраза до фізичних стосунків. В. В. ніяк не міг змиритися з цим, він просто шаленів». Тож останній у житті В. Маяковського роман був бурхливий, нервовий і багато в чому ускладнювався ще й тим, що Вероніка Полонська (Нора, як називав її поет) під ту пору була одружена з Михайлом Яншиним, натоді також актором МХАТу.
Тож на відміну від сімейства Бріків, В. Полонська знала зовсім іншого Маяковського. Не терплячого й упослідженого мазохіста, який і хвилини не міг прожити без владної хазяйки, що їй він з усіх куточків світу, куди його закидала ґастрольна доля, слав принизливі любовні листи з телеграмами, а незалежного й наполегливого деспота-коханця. Наразі важко устійнити, якій саме з цих двох еротичних іпостасей він був найбільш адекватний у житті, хоч загальновідомо, що мазохізм – це одна з форм садизму. Так, бувши з В. Полонською, поет визнавав, що хоче кардинально змінити своє життя, завести родину, дітей, власний дім. Він називав її своєю останньою надією і був відвертий з нею так, як мало з ким до того. В. Полонська знала і про його дочку, плід паризького кохання до Тетяни Яковлевої, і про всіх його жінок, і насамперед – про його пекельну пристрасть до Лілі Брік…
Загалом усі жінки В. Маяковського не просто відали про існування Л. Брік – вони мусили вислуховувати захопливі розповіді поета про неї. Будучи у Франції, В. Маяковський разом зі згаданою Т. Яковлевою блукав по паризьких крамницях, щоб вибрати для коханої Лілі автомобіль. Адже вона любила подарунки, а він любив дарувати. Імпровізовану обручку, всередині якої було вирізьблено: «Л. Ю. Б.», себто Лілі Юріївні Брік, поетова коханка носила після його смерти на шиї – разом з його власним перснем, почепленим на тому намисті поруч із каблучками інших коханців.
Але по-справжньому В. Маяковського, здається, не любила жадна з його жінок. У тому числі й Ліля Брік. Після смерти поета вона відновила сумнозвісну «родину на трьох», запросивши до співжиття героя громадянської війни Віталія Примакова, розстріляного згодом у 1937-му році. Пізніше, після смерти О. Бріка у 1945-му, що сталася, ясна річ, через інфаркт, з’явився наступний неофіційний чоловік, літературознавець Васілій Катанян. За життя Л. Брік любила повторювати: « Я кохала лише одного. Одного Осю, одного Володю, одного Віталія та одного Васю». Хоч насправді романів, і то з видатними особами, вистачало без того – і до В. Маяковського, і після нього, і паралельно з ним. Був, між іншим, державний діяч Киргизії Юсуп Абдрахманов, відомий кінорежисер Л. Кулєшов, якого через нещасне кохання ледве спинили на порозі самогубства, буквально схопивши за руку. « Чи знав Маяковський про ваші романи?» – питали в Л. Брік на схилі життя. « Знав». – « Як він реаґував?» – « Мовчав».
Обкладинка книги В. Маяковського «Про ЦЕ». Оформлення А. Родченка. 1923 рік
В останні дні свого життя В. Маяковський відчайдушно намагався створити власну родину. Він писав листи в Париж до Т. Яковлевої, в яких благав її вийти за нього заміж. Від В. Полонської вимагав негайного розлучення з чоловіком. «Маяковський був нервовий, засмиканий, підозрілий. Мучив мене, постійно ревнував, вимагав, щоби я кинула чоловіка, залишила театр. Це було дико, дивно», – згадувала В. Полонська. І в той самий час поет клопотався про те, щоб отримати квартиру поруч із сімейством Бріків після їхнього переїзду з Гендрікового провулку. Без Л. Брік, без дозволу жорстокої хазяйки, жадне родинне життя не уявлялось В. Маяковському можливим. « Я кохаю, кохаю тебе безоглядно, – писав він, – і всупереч усьому, кохав і кохатиму, чи будеш ти груба зі мною, а чи лагідна, моя або чужа». Навіть після смерти поета все вирішилось на користь Лілі Брік. У своєму передсмертному листі В. Маяковський писав: « Товаришу Уряд! Моя родина – це Ліля Брік, мама, сестри та Вероніка Вітольдівна Полонська. Якщо ти влаштуєш їм непогане життя – спасибі». Натомість половина при розподілі поетової спадщини, якою його справжня родина (мати і сестри) не займалася, дісталася самій лише Л. Брік. Не без її втручання В. Полонська ще в 1930-му році відмовилася вважати себе членом родини В. Маяковського (при живому чоловікові!) і категорично заперечила свій інтимний зв’язок з поетом. Щоправда, у своїх спогадах, які з’явилися друком після її смерти у 1994-му році, вона неодноразово наголошує на існуванні таких стосунків.
Також у 1971-му році В. Полонська спробувала було відновити свої «сімейні» права, написавши на ім’я тодішнього генсека Л. Брежнєва заяву з проханням надати їй персональну пенсію за старістю літ уже як членові родини В. Маяковського. Довідавшись про це, поетова сестра заявила, що ані Л. Брік, ні В. Полонську вся родина Маяковських ніколи не вважала за членів родини. Водночас у смерті поета вона звинувачувала безпосередньо В. Полонську, яка, мовляв, була свідком його страшних душевних мук і нічого не зробила, щоб «перемкнути цей настрій, щоби відвести курок револьвера від нього». Себто не погодилася з хворобливими домаганнями поета й не вийшла за нього заміж, а побігла натомість до театру, до власного чоловіка чи деінде. Чи варто казати, що в претензіях В. Полонської на персональну пенсію було відмовлено? А за давньою постановою ВЦВК і СНК РСФСР від 1930-го року авторські гонорари В. Маяковського й далі ділили порівну між собою його родина й Л. Брік.
Отож морально відповідальною за смерть « першого радянського поета» в ЦК зробили В. Полонську. Втім, чи лише вона винна в тому, що сталося? І чи не завдяки неприхованим фобіям В. Маяковського ця жінка виявилась причетною до його особистої трагедії?
Справа в тому, що протягом свого життя В. Маяковський постійно був схильний до самогубства. Кілька разів до трагічної розв’язки він намагався покінчити з собою. Одного разу навіть вистрелив собі в серце, але револьвер дав осічку. « Думка про самогубство була хронічною хворобою Маяковського, – згадувала Л. Брік. – Постійні розмови Маяковського про самогубство! Це був терор. У 1916 році рано вранці мене розбудив телефонний дзвінок. Глухий, тихий голос Маяковського: „Я стріляюсь. Прощай, Лілік“. Я гукнула: „Зачекай мене!“ – щось накинула поверх халату, скотилася сходами, молила, била візника кулаками в спину. Маяковський відчинив мені двері. Він сказав: „Стрілявся, осічка. Вдруге не наважився, чекав на тебе“. Як часто я чула від Маяковського слова: „Застрілюсь, покінчу з собою. 35 років – старість. До тридцяти доживу. Далі не буду“».
Дізнавшись, що фінальний постріл був зроблений В. Маяковським з бравнінґа, Л. Брік полегшено зітхнула у спогадах: « Добре, що не з револьверчика. Як негарно б вийшло – великий поет і з маленького пістолета». Справді, крім старости, поет боявся також звинувачень у замалих розмірах чи масштабах свого кохання, а чи його інструмента, якщо зважити на модні під ту пору фройдистські алюзії. Але хіба саму лише любов поет вважав за панацею від старости?
Здавалося б, про що поема В. Маяковського «Про це»? У кожному разі аж ніяк не про «це». Немає в ній ані сороміцьких картинок, ані похітливих описів. Розповідь В. Маяковського «про це» можна порівняти хіба що з мріями поета-мазохіста про насильство, його грімким блюзом коханця, що вмирає від туги за любовним покаранням хоч там у якому вигляді. Недаремно свого часу Р. Якобсон вказував на спорідненість поеми «Про це» з віршем «Товарищу Нетто – пароплавові й людині». Ця близькість чітко проявляється в розділі «Остання смерть», основний мотив якої – перемога насильства, що породжує героїв. В. Маяковським при цьому керує жага до ґвалтівної смерти, зразком якої він обирає вбивство у 1928-му році дипкур’єра Теодора Нетто: « Но в конце хочу – других желаний нету – / Встретить я хочу свой смертный час / Так, как встретил смерть товарищ Нетте». Отже, у Нетто трапилось «це», і він пішов, щоб уже через рік у розпал курортного сезону в Ялті явитися В. Маяковському у вигляді білосніжного лайнера. І поет вибухнув в екстазі революційною епітафією. Хоч до таких, «загробних», стосунків йому було не звикати. Згадаймо лишень химерне заклинання В. Маяковського, що стало своєрідним гаслом: « Ленин – жил, Ленин – жив, Ленин – будет жить». Здавалося б, що може бути абсурднішим за це бажання побачити Леніна-зомбі, Леніна-Вія, Леніна-вурдалаку? Мабуть, не дивно, що, оцінюючи свого часу патріотичну поему «150 000 000» В. Маяковського, той самий В. Ленін вирік таке: « Друкувати таку маячню тиражем не більше 1 500 екз. Для бібліотек і диваків. Луначарського відшмагати за футуризм». Хоч у « горлана-главаря» існували також більш проникливі заклики, що визначали справжню суть поета-агресора: « Хто не буде з нами протягувати руки, той простягне ноги».
О. Брік, Л. Брік та В. Маяковський. 1928 рік
Зрозуміло, що при всій жорсткості суджень, які мають суто текстуальний характер, за поетичними рядками залишаються людські риси. Судити про них після смерти власника – справа не дуже вдячна. « Покійник цього страшенно не любив», – жартома зазначив поет перед смертю. А що саме любив «покійник», нині, здається, вже мало кого цікавить. Оскільки В. Маяковський для нащадків – це тільки текст. І вже не одіозні «сто томів партійних книжок», а той бік поетової творчости, помережаної знаками погребальної обрядовости. Адже саме В. Маяковський був найбільш «ритуальним» з усіх радянських авторів, чия поетична обрядовість лягла фундаментом усієї соціялістичної культури. І навіть вибір « точки пули в конце» був зроблений ним не стільки з точки зору побутової карми, скільки з позиції соцреалістичної доречности вогнепальної розв’язки.
