Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 40 страниц)

Більш конкретно щодо ситуації в Україні 1940-их років значив у розмові з автором сих рядків поет-дисидент М. Осадчий, зазначаючи, що « письменникам-патріотам не було місця на передній лінії фронту, в котлі кривавих боїв». Але мусимо при тому спитати, чи не була вагоміша праця цих одиниць в серці самої Нації – по містах та селах «окупованої» України, – виконуючи яку, письменники займали позицію якраз переднього краю боротьби? І чи в праві ми сьогодні розділяти їхній здобуток на «революційний» чи «нейтральний» процеси Відродження? Тим більш, що обидва вони мають однакове право на назву ери в розвитку духовности України під час її участи в хрестоносному поході проти більшовицького варварства.

«Жива» історія: від романтики до прагматики

Літературознавці часто підкреслюють свою незалежність від літератури і кажуть про те, що для того, аби писати про іхтіологію, не треба бути рибою. Я з цим не згоден. Не згоден тому, що я сам риба, я письменник-літературознавець, який знаходиться всередині мистецтва, глибоко чи не глибоко – це скажуть потім.

В. Шкловський

ІБТ – це велика говорюща риба-телескоп, яка ніколи не страждає на сплячку.

А. Біла

Донедавна літературознавча аналіза будь-якого «задзеркального» періоду української історії базувалася або на соціологічній, історико-біографічній (але все одно «ідеологічній») методі дослідження, або виходила з позицій національно-екзистенційної методології, що визнає такі важливі пріоритети «альтернативного» дослідження, як «герой і вітчизна» або «енергія переможців». « Порівняно молодий критик ІБТ говорить, зокрема, що сучасна філологія перетворилася на літературне краєзнавство, втикане жовто-блакитним пір’ям», – справедливо значить щодо автора сих рядків офіційна літературознавча наука.

Утім, сучасна « націологічна інтерпретація мистецтва не може замінити естетичної», як вважає її засновник П. Іванишин, тому процеси, внаслідок яких змінюється структура будь-якого культурного ляндшафту чи то 1920~30-их, а чи вже 2000-их, не можуть не характеризуватися семантичним зсувом в бік прагматики досліджуваного простору. Зокрема, природу Задзеркалля 1910-30-их років, яку завжди розглядали на мітотворчому рівні рефлексії (вибудовуючи партійну історію літератури), буде вільно інтерпретувати завдяки ґенетико-контекстуальній аналізі «привласненої» вже не державою, але автором історико-літературної спадщини, що складається, як вважав Ю. Олєша, з « подробиць, що розчакловують історію».

« Психологічне розуміння духовної міфотворчості втратилося в ситуації перехідного періоду – часі народженої української держави», – свідчить Н. Зборовська, перебуваючи на засадах войовничого фемінізму. « Годі любити Україну містичну, – закликають О. Кривенко й В. Павлів в „Енциклопедії нашого українознавства“, – компіляцію поганських вірувань, героїчних вірувань та сентиментальних вивержень. „Заунывные песни моей Родины“, – влучно визначив цей стан свідомості Шевченко. „Заунывно“ бути наприкінці XX століття січовим стрільцем. Вульґарно співати, що „ми тую червону калину піднімемо“, коли кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці. Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в оперному театрі. В театрі треба слухати оперу, бо будь-яка театральна споруда служить для видовищ».

Такий ракурс розгляду історико-літературної спадщини, обумовлений віддавна, склався в системі координат офіційного літературознавства, де рефлексія літературного досвіду, архіву й сучасного доробку організовувалась у категоріях історичної детермінації. Але подібно до того, як в етнографії стерильність бромлеївської концепції «етносу», будучи покликана обмежити вплив сучасних підходів до проблем національного, виявилась відсутністю критичного імунітету до соціял-органіцистських ідей, спричинених популярністю теорії Л. Гумільова про расову вітальність (і в результаті – утвердженням російського шовінізму), так само в українському літературознавстві теоретичний вакуум, що з’явився у 1990-их роках після зникнення ориґінальних версій «призначення літератури», став заповнюватися компенстаторським «націоналізмом». « Для пласту офіційної культури змінилася форма ідеології, але не суть – тобто необхідність обслуговувати ідеологію, нехай і нову, – значить О. Кривенко. – За невеликим винятком, це здійснюють ті самі люди: нам щодня доводиться спостерігати типове трагікомічне дійство, коли „номенклатурні творці“, що вчора виготовляли бездарні пам’ятники та портрети комуністичних вождів чи свої музично-літературні творіння присвячували Радянській Батьківщині, тепер з тим же успіхом виготовляють бездарні пам’ятники та портрети українських національних героїв чи іншу сумнівної вартості продукцію Неньці Україні».

З перспективи часу вільно буде визначити коріння проблеми, що стосується, зокрема, ситуації «мітотворення». Ця ситуація, як знати, сформувалась за умов «ревізіоністського» підходу до статичних тем і персонажів з історії України, будучи актуалізована появою одіозних досліджень американського славіста Г. Грабовича, які спричинили появу вітчизняних досліджень: «Вурдалак Тарас Шевченко» О. Бузини й «Шевченків міф України» О. Забужко. Завершальним акордом в офіційному шевченкознавстві стало визнання «національно-духовної» орієнтації сучасних методологій, представлених, зокрема, концепцією «національно-екзистенційної ідентифікації» П. Іванишина. Натомість застосування вітчизняними дослідниками решти сучасних методологій «прозахідного» зразка в рецепції офіційного літературознавства виглядає так, « немовби туземці гралися з блискучими консервними бляшанками», як вважає Г. Клочек, а подальша «фальсифікація» постмодерністськими новаторами іконічних образів «національного» канону взагалі сприятиме повному вимиранню згаданих туземців, які повторять « долю американських індіанців, австралійських абориґенів чи сибірських автохтонів».

Натомість реконструктивна увага «постмодерного» літературознавства 1990-их прибрала питання «сакральности» з будь-якого тоталітарного канону завдяки зведенню як «соцреалістичного», так і «духовно-національного» до рівня побутової дотепности, реальної соціокультурної вигоди й стильової обмежености. « Ми не збираємось канонізувати національну історію, – зазначає О. Доній у симптоматичному дослідженні „Покоління оксамитової революції“. – Настав час конверсії міфів. Якщо бій під Крутами був не тільки жертвою з боку молодих ідеалістів, а й підступною зрадою з боку націонал-демократів, котрі послали молодняк на смерть, а потім її оспівували, то ми повинні говорити, що це було саме так. І якщо виявиться, що правда, наче славнозвісна Січ була не лише „колискою українського війська“, але й ареалом нетрадиційної(сексуальної. – І. Б.-Т.) орієнтації, то ми повинні говорити і про це». У такий спосіб, вступаючи в опозицію щодо адаптації патріотичних інтуїцій до рівня офіційного літературознавства, постмодерністський антагонізм сформував ефект методологічного вибуху в контексті 1990-их років.

Втім, невиправдане буде звинувачення «альтернативного» літературознавства 1990-их у своєрідній «лівизні», адже його вищезгадані представники, привчені десятиліттями радянського вишколу до дбайливої каталогізації фактів і загалом музеєфікації культури, лише нещодавно були допущені до такої лякуни, як «вільна інтерпретація». Себто до здобутків зарубіжного літературознавства. Натомість доречно буде інтерпретувати перспективні досягнення такого «засвоювання» вже на прикладі сучасного доробку.

Отже, перші інноваційні відрухи в галузі інтерпретаційних стратегій у пострадянському полі досліджень спостерігаємо в межах феміністичної критики, досягненнями якої вільно буде назвати такі праці вітчизняних дослідниць, як «Моя Леся» Н. Зборовської, «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм» С. Павличко, «Femina melancholica» Т. Гундорової. Так, у ретроспективному діялозі Н. Зборовська – Л. Українка, С. Павличко – А. Кримський, Т. Гундорова – О. Кобилянська не спостерігаємо абстрактних концепцій художньо-естетичного світогляду. За кожним словом у цих дослідниць стоїть конкретна особистість, і донедавна «мертва» література хрестоматійного канону персоналізується, із стрункої лоґоцентристської побудови перетворюючись на мітологічний лябіринт. «Філософія одкровення» Шелінґа, к’єркеґорівська критика діялектики, дільтеївська метода «науки про дух» – ось відправні точки у становленні нового підходу, який затверджує перевагу «живого» життя, що, у свою чергу, долає повноту і стрункість будь-яких систематичних побудов. Тут опозиційність фемінізму, як частини загальної ліберальної традиції, сублімується у твердість методологічної позиції вищезгаданих авторок. « Фемінізм – це погляд, покликаний розвінчувати ідолів», – значила С. Павличко, вважаючи, що « статі – у широкому розумінні – немає. Є фігура дискурсу», а Н. Зборовська додає: « Феміністична літературна критика актуалізувала проблему жіночого гомосексуалізму, або лесбіянства, з політичною метою – подолання патріархату». При цьому в дослідженнях використовують такі чудові «методологічні» прийоми, як «інфантилізм», «родинність», «снобізм».

Виходячи з цього, вільно буде зауважити, що таке заповнення лякун в історії літератури, яке офіційною наукою сприймається за «антиукраїнство» або «культурний імперіалізм», насправді має подекуди національний характер. У зацікавленні архаїчними фігурами, які досліджують вищезгадані «феміністки», проглядає насамперед «ментальність», а не пізніша «традиція». А саме – приязнь до «позаконтекстуального», «упослідженого», «окраїнного». « За всіма ознаками він типовий марґінал», – визначається С. Павличко щодо постаті А. Кримського. « В українському літературному просторі місце Ольги Кобилянської типово марґінальне», – підтверджує Т. Гундорова причину свого зацікавлення «феміністичними» студіями.

Тож феномен «родинности» щодо досліджуваного матеріялу, актуалізований у вітчизняному «феміністичному» літературознавстві, обумовлений тим, цей самий матеріял потрапляв до авторок через родинні, сублімаційні канали. « Мої героїні – Леся Українка, Ольга Кобилянська і моя бабуся», – згадувала С. Павличко, акцентуючи на значенні тієї останньої: « Її вплив на нас я тільки зараз до кінця усвідомила, коли бабці не стало». « Леся – це дуже інтимно, це дуже родинно для мене», – також погоджується Н. Зборовська, присвячуючи свою книжку про Л. Українку « світлій пам’яті моєї бабусі Лесі Глоби».

Більше того, у випадку з вищезгаданими писаннями не лише біографія досліджуваного мистця, але й життя самого дослідника стає за модель опису. « У мене багато дитячих фантазій було пов’язано з тим, що Леся Українка якоюсь мірою причетна до моєї родини», – завважує Н. Зборовська. Про «родинні» особливості критеріїв уже власного відбору в читанні пише С. Павличко: « Десь у шістдесятих мій батько був в Америці й привіз звідтам до триста книжок… Мені було років десять. Коли я підросла, почала їх читати».

Загалом така позиція донедавна була неуявленна для офіційного літературознавства, і лише одиниці, досягши номенклятурно-службових висот, наважувались писати свою власну, «живу» історію української історії та культури. Через це будь-які інновації вільно потрактувати за феномен наукового снобізму. « Я справді прийшла до українського письменства після, мабуть, десяти років вивчення англійської й американської літератур… Тривалий час я не надто цікавилась українською літературою», – зазначає С. Павличко. « Я давно мріяла написати про Ольгу Кобилянську… та змогла зробити це лише завдяки тому, що в Україні з’явилася феміністична критика, а мені пощастило працювати в бібліотеках університетських центрів Північної Америки», – визнає Т. Гундорова. При цьому слід завважити, що іноді навіть приклад обраних сучасними дослідницями об’єктів досліду виправдовує їхнє тривале мовчання в колі офіційної науки, адже, як нагадує Т. Гундорова, « Кобилянська починала писати німецькою мовою і лише згодом перейшла на українську», тож мовний вибір письменниці « можна розглядати як парадигму, що відбиває національну, культурну і ґендерну самоідентифікацію». Натомість С. Павличко так само констатує: « Питання про можливі флюїди з боку російського літературного життя на тематику Кримського видається цілком правомірним».

З цього приводу варто зазначити, як при «живому» портретуванні історії її дослідник завжди потрапляє у жанрову пастку, чиї закони невблаганні: завжди зображений Інший. І ця дистанція виявляється нездоланною – ані з точки зору «родинности», ані з позиції офіційного літературознавства, яке підстеляє під власні гіпотези обов’язкову компенсаторну соломку розумувань про « хворість Лесиного покоління». Втім, саме у випадку з «живим», але неофіційним дослідженням української історії ми маємо справу з принциповою установкою на зруйнування згаданої жанрової дистанції. Екстаз письма виявляється суттєвішим за історичність чи літературність.

Портрет Оксани. Художник В. Седляр. 1926—1927 роки

Жіночий портрет. Художник І. Падалка. 1920 рік

Молочниця. Художник М. Бойчук. 1921—1922 роки

Жінки біля яблуні. Художник Т. Бойчук. 1920 рік

Зима. Художник О. Мурашко. 1905 рік

Праля. Художник О. Мурашко. 1914 рік

Сонячні плями. Портрет Жоржа Мурашка. Художник О. Мурашко. 1908 рік

Міст Севр. Художник О. Екстер. 1912 рік

Жінка перед люстром. Художник О. Архипенко. 1916 рік

У будуарі перед люстром. Художник О. Архипенко. 1915 рік

Вікно. Художник В. Єрмілов. 1922 рік

Портрет художника О. Почтенного. Картина В. Єрмілова. 1924 рік

Городи. Художник Б. Косарєв. 1919 рік

Жили три брати. Художник Б. Косарєв. 1918 рік

Пара. Художник Б. Косарєв. 1920 рік

Вілла і Лісовик. Художник Б. Косарєв. 19І8 рік

Вісім дівок, один я. Художник Б. Косарєв. 1923 рік

Карусель. Художник Д. Бурлюк. 1920 рік

Обкладинка часопису «Літературний ярмарок». 1929 рік

Рекламний плякат «Північний експрес». Художник А. Касандр. 1927 рік

Проєкт обкладинки часопису «Аванґард». Художник В. Єрмілов. 1929 рік

Обкладинка часопису «Аванґард». 1929 рік

Обкладинка часопису «Вапліте». 1926 рік

Обкладинка книги Олега Ільницького «Український футуризм (1914—1930)»

Обкладинка часопису «Театруда». 1917 рік

Обкладинка часопису «Мистецтво». 1920 рік

Обкладинка часопису «Новий ЛЕФ». 1927 рік

Обкладинка часопису «ЛЕФ». 1923 рік

Обкладинка часопису «Уж». 1928 рік

Обкладинка часопису «Уж». 1928 рік

Обкладинка часопису «Уж». 1929 рік

Обкладинка часопису «Уж». 1929 рік

Соціяльний плякат

Реклямний плякат

Хиби й шиби Задзеркалля

Якщо всі ці розмови про підрив і деконструкцію знання не веде до того, що новий дослідник напише в цьому прикордонному жанрі щось надзвичайно захоплююче, якщо він не зробить нових відкриттів в галузі основ знання, деконструкції, знаку, то він, по суті, не напише нічого, крім свого автопортрета.

А. Жолковський

Людина менш за все виявляється сама собою, говорячи про власну особу. Дозвольте їй надягти маску, і ви почуєте від неї істину.

О. Вайльд

…Так уже виходить, що протягом своїх визвольних змагань Українська Нація змушена була доводити збайдужілому світові факт власного існування – на всіх ділянках суспільно-політичного, а також соціокультурного життя. На якійсь стадії цього бездержавного животіння представники її духовного здоров'я та моральної сили змагали саме до сумлінного ідеалу творчости як чинника щоденної, життєвої боротьби. З історії нашої культури знати, що «боротьба із самим собою» – це змагання з перешкодами, які заважають виявити справжнє почуття, являючи на світ Божий лише комплекс меншовартости. Мистці, що пестили цей комплекс, завжди вдавалися до єдиного рятівного засобу, а саме – виправдати хоча б ганебний факт власного животіння в мистецтві. Ясна річ, укупі з розвитком світових культур. Не будемо при цьому згадувати про «канонічну» в сенсі каяття творчість М. Гоголя, який, хоч і був за носія ідей на розквіт Руси та поновлення культурного пріоритету України, але чи за ідеал майбутньої Нації як окремої расової одиниці змагав письменник?

Тож наразі придивімося пильніше до того критичного питання, що його ставить перед нами вищезгаданий комплекс творчого розвитку мистця наразі вже з 1920—30-их років. Чи не був цей комплекс здебільшого надуманий, ба більше – штучно накинутий, і то не мистцем, а т. зв. зовнішніми обставинами? Які, у свою чергу, формувалися не ним самим, але в результаті поступу зовнішніх колізій. Звісно, що виключно « уява письменника організує почуття», як значив Ю. Липа, але за часів пролеткульту було інакше. « У літературі, хочеш не хочеш, а бреши, тільки не так, як сам собі надумав, а як хазяїн звелів», – уточнював П. Павленко. Отже, з одного боку, романтик В. Хлєбніков вважав щодо органічного «розвитку» мистця: « Это время завыло: даешь. / А судьба отвечала: есть». З іншого боку, прагматик Є. Долматовський уточнював «колізійного» адресата: « Если Сталин сказал: „Это будет“, / Мы ответим вождю: „Это есть!“». Надалі ж, як з’ясувалося, до процесу цієї синтези додається й дія загальних чинників, вона має характер об’єднувальної сукупности, що заважає розгледіти цінність ідеї, яку пропонує мистець, і породжує натомість «новітню ідеологію».

Так, на початку 1990-их жертовна наша діяспора радила новопосталим модерністам з «незалежної» України « ґрунтовно познайомитися з поетичною творчістю аванґардових модерністів Заходу, як минулого, так і теперішнього», звичайно, « не з метою копіювання, а для ознайомлення з шляхами шукань». Чи не давалися ці поради на дальшу розбудову того « не копіювання», як обов’язкового чинника відтворити сумнозвісний «комплекс»? Давалися вони, попри те, що їхні автори пригадували « і наших молодих футуристів, та й наших модерністів двадцятих років», а також те, як вони « пробували злетіти благонадійними мистецькими крилами, але їм їх швидко повідрізували і заставили творити те, чого вони не вміли творити». Хіба не те саме пропонується наразі? Очевидно, численним нашим порадникам, чию власну творчість, наче писання поетичної Нью-Йоркської групи 1960-их, які не завважила так бажана їм українська радянська література (на відміну від своїх власних поетів-шістдесятників), важко наступне. Вже на початку 1990-их мистець в Україні міг стояти на порозі, де долаються власні національні комплекси. Так само складно зрозуміти нашим порадникам, що розв’язання будь-яких «творчих» проблем лежить саме в психіці Української Раси, а не в «рятівних» теоріях, що їх підсовує нам щоразу жертовна наша діяспора. Запорука ж на те, що ідея ця успішно здолає наші «комплекси» – творчі пошуки в усіх царинах культурного життя України, чиє коріння не в булґаковських києвах чи лімонівських харковах, а в могутньому організмові національного ляндшафту, який хоч у містичному Задзеркаллі, але « не потребує рецептів різних лікарів, бо живе здоровим національним духом свого героїчного Минулого», як значив Ю. Липа.

Той самий Д. Донцов, чию «інтегральну» теорію «національної» гри в літературу нині намагаються подати за « дещо застарілу» або й « закляклу» для нашого сьогодення « на рівні 1940-их років», значив, звертаючись свого часу до молодечих сил України, про те, що успіх залежить від того, « яка гаряча буде ваша віра в нашу Правду». Мовляв, віра – навіть, знов-таки, в існування інфернального Задзеркалля історії – « це певність, що коли ви схочете осягти щось, то це „щось“, ота ваша нинішня мрія про те, стане твердою реальністю завтрашнього дня».

У 1990-их роках творча молодь мріяла про « свій журнал, свою кіностудію, фірму грамзапису, пляж на Маямі». У такий спосіб вона свідомо чи несвідомо намагалася піднести «захланну», другорядну культуру своєї країни на світовий рівень. Дехто таки досяг дечого в цьому сенсі, перевівши «патріотичні» цінності в ринковий регістр. Ну як при цьому не згадати про риси нашого «національного», безкорисливого характеру? « Ми паралітики з блискучими очима», – писала про українців Леся Українка. Свого часу Захід чудово пам’ятав про історичний Чин і Поклик цих «паралітиків», яким лише «обставини» суспільно-політичних устроїв (що їх накинув той самий Захід) заважали вповні виявити власне національне «я». Згадаймо, що саме Захід « двічі загнав Україну на вимушений і нерівний компроміс з Москвою: раз на базі Переяславу і корони, а раз на базі програми Комінтерну», як значив Ю. Лавріненко. Тож Захід, як знати, пам’ятав, але самі культурники в «незалежній» Україні – чим закріпили цю пам’ять? Звісно, була й не минула даремно жертовна праця творчих одиниць, що на тих «націогральних» засадах воліли звести свій власний Храм мистецтв Нової України.

Яким уявляється цей храм з відстані розглянутих вище 1910—30-их, а також на перетині 1990-2000-их років?

Цілком чудову споруду, надсучасний радянський хмарочос, що геть усі свої п’ять тисяч вікон, немовби соняхи пролетарського мистця Ван Ґоґа, повернув він на Захід, спозираємо ми цієї погожої днини у донедавна столичному Харкові. Угорі усміхнена товаришка Ряппо, розчахнувши віконниці, натхненно занурює у повітряний літеплий суп свої пещені руки, при цьому райдужна віконна шибка летить додолу з самих верховин Установи на брукований хідник перед культовим Держпромом. І так мило, і так любо, що забуваєш, куди йшов, і спиняєшся, і всміхаєшся… Господи!

Але чи здогадується про цю знаменну для його молодої Республіки подію замріяний товариш з вічних наших читачів, що простує внизу та й думає про те, що, можливо, завтра піде він на могилу комунара, автора «Ударів молота і серця», і понесе йому пучок синьооких фіялок, і там згадає про чиюсь загадкову смерть. І напевне стане тужити за випадковим людини, за її раптовим.

Так буде завтра, але сьогодні… Чому із чистих уст нашого читача не ллється сміх дзвінкий, а вилітає вздих важкий та невеселий, як бідкався І. Франко?! Невже сумує він від того, що в нашому індустріяльнім садку немає пташок співучих, не чути пісень сріблястих про ночі зоряні, про сонце, про кохання? Так нехай прислухається казанням оцим. Та ж в них пісень лунає стільки ж, як в квітень на землі! Критики та профи від літератури взагалі можуть узяти їх за зразок короткого й радісного писання.

Чи пригадуєте вчорашні розмови цього товариша про комуну загірніх людей? Якби знаття тих вимог, що наближають таке прийдешнє, було нам приступне, якби ми мали натоді хоч зелене поняття про це… Нині ми лише йдемо поруч із ним.

О, цей протиукраїнський Харків! О, сейсмографе слобідської душі, що лишень тобі завжди було знати про один неписаний, і через те поготів фатальний закон, за яким спершу протестують, потім звикають, потім звеличують і прославляють.

 
« Колишні столиці – як тридцятилітні жінки:
Про все здогадались, але бережуть нас мовчанням».
 

Це написала колись харківська поетка, що й досі живе в одному з абзаців цього писання. Коли чуєш по радіо її милозвучного тембру голос, цей натхненно-комсомольський голос слобожанки, коли чарівний нелад її пересилань в етері заходить, нарешті, в розмову про завтрашню передбачу погоди, то мимовільно затуляєш вуха і кажеш слідом за схвильованим вальдшнепом революції: « Ну навіщо? Навіщо ці демократи, ці радикали, а також тисячі інших організацій? Боже мій, ну навіщо? Я задихаюсь! Я їх зовсім не хочу чіпати – Боже спаси! Хай вони завойовують цілу Слобожанщину. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожної хвилини озиратись і повинен слухати ці верховні ради? Боже мій, як я хотів би, щоб вони зовсім не знали про моє існування!»

І чим довше це промовляти, тим більш лихоманково-загостреною стає родова нехіть до того, що мусило-таки статися. Адже автор сих рядків мешкає в колишній пролетарській столиці. Але столиця – це подиву гідне відчайдушне змагання заперечити долю. Це достеменно щось таке, що скільки сила борсається проти «націоналістичних» проявів природи і не заспокоюється доти, допоки їй не пощастить оселитися там, де її найменше чекали. І тому вона оселяється здебільшого в самісінькому серці нашої лузальної Історії з Літературою. Риси її бистрокрилої особи вкарбовані в листах до читача, що відтак вже вишикувалися в шерег і подиваааааащого адресного притулку там, за обрієм, в архівах Загірньої комуни. Це вільно буде засвідчити не тільки з рації власного таланту ряппознавця: уважаючи свою творчість за більш-менш ретельну, автор сих рядків і собі бридився частіше передивлятися ці листи, задирати ж носа до згаданих угорі немитих вікон поготів.

Коли-небудь ці зворушливі звертання виростуть, мабуть, на образ заспаного снігу з дахів Держпрому, що готовий впасти усім нам на голову. Питаєтеся, чи не лячно? Але годиться розрізнити: колись був юнак, тепер – зріла людина. Втім, тепер поготів радієш власній зеленій юності, бо не знав натоді, що невтримно смішні кучугури культурної експлозії мусять таки розтанути і впасти. Але це вже буде не солодка тропічна злива, що її азіятська похапливість жебоніла товаришеві Яловому з капелюха незбагненним синім струмочком: признаймо тодішнім спостерігачам з кав’ярні Пока по вулиці Сумській їхню чисту пролетарську захопленість, схожу на губку, що вбирає біжучу воду. Наразі ця «задзеркальна» вода задубла на магічний камінь, що з нього й донині виробляють чудові шиби.

…Хряснувши віконницею, заклопотана товаришка Ряппо сповістила світ про нову добу в Історії нашого слобожанського «червоного» підсоння. Поза тим, хай не переймається вона (а також отой комунар, що на долішній фарбі нашої «національної» ескізи), що радісному Задзеркаллю «революційної» весни в скельця автора може приснитися кінець. Адже назагал знати, що віконна шиба ще відбиває цілком реалістичні, вічно гожі й молоді краєвиди, а також зберігає їх в собі навіть тоді, коли сама розбивається на друзки.