Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 40 страниц)

Запрошення на чай: самогубство Миколи Хвильового

О, де наган? О, де рука?

Невже всю душу вже пропив я?

В. Сосюра

Ви погано виглядаєте. Бережіть здоров’я, Хвильовий.

І. Дніпровський

Декаданс, що зробив самогубства модою, – це зліпок з епохи « бурі й натиску», що породила в Европі відповідне ставлення до життя і смерти. Культ вольової особистости, що протистоїть юрбі бюргерів, привів до проблеми відірваности від людей взагалі й до романтизації самогубства. Клясичний приклад – історія німецького поета й драматурга Генріха фон Клейста. У 1811-му році друзі познайомили його з літньою заміжньою жінкою Генрієттою Фоґель, що страждала на невиліковну хворобу. Клейст на той час уже захоплювався думками про самогубство. Коли він закинув про це коханій, та підтримала його, майже не роздумуючи. Разом вони обміркували всі деталі і придбали зброю. 21-го листопада 1811-го року Клейст і його подруга відправилися до Ваннського озера, що неподалік від Берліну. Там пройшов їхній останній день. У сільському готелі Клейст залишив прощальні листи, сповнені гіркої рішучости. Спочатку Клейст застрелив Генрієтту Фоґель, а потім покінчив із собою.

Несуть товариша. Художник І. Падалка. 1927 рік

«Старенька, ти взяла в мене нагани?» – питався М. Куліш у своєї дружини, коли та сховала зброю після самогубства М. Хвильового у 1933-му році. До речі, на вимогу НКВД, якому було чудово знати про безумні «чаювання» в середовищі пролетарських письменників, М. Куліш вимушений був здати небезпечну віднедавна зброю. Пізніше, а саме навесні 1937-го року, пишучи заяву наркому внутрішніх справ СРСР, генеральному комісареві державної безпеки Єжову H. І., ув’язнений М. Куліш також пригадував: « У вересні 1936 р. раптом згадав про п'яний випадок з мого минулого. Будучи прапорщиком на фронті, я отримав у листопаді 1915 р. коротку відпустку до м. Олешки, що в колишній Таврійській губернії (нині Цюрупинськ). Був за містом із шурином Невель В. І. у винороба. П'яного шурин віз мене візником увечері додому. На шосе зустріч з двома вояками, що були з дівчатами й не відкозиряли, сварка, постріл у повітря. Про випадок забув, і лише у вересні 1936 р. ізнову згадав. Вночі галюцинація – голос: „Міг убити, вбив людину“. Потрясіння. Почалось пригадування кожного мого кроку в минулому, але вже схоже на марення (уривки пережитого, реального з літературними вигадками, зафіксованими свого часу в пам'яті), психічне затьмарення, нав'язлива думка про те, як був у минулому божевільним, що скоїв протягом життя низку злочинів, які сам не пригадую».

« Все частіше дивлюсь на наган, / все страшніше мені його дуло», – і собі жахався В. Сосюра, який так само згадував у власній «Третій роті» про кулю, що її випустив навмання вбік ворожого бронепотяга, в результаті чого хтось обов’язково міг загинути, і якого дружина здавала в божевільню, пишучи заяви про «допомогу» до партійного начальства. Так, декадентського штибу «родинних» самогубств у Радянській Україні 1920—30-их років бути вже не могло, оскільки тут, навіть начитавшись, як М. Хвильовий, книжок О. Шпенґлера, довіряли тільки собі та поодиноким друзям-соратникам, яких іноді заступали більш надійні застільні співрозмовники на кшталт звичайнісінької пляшки. « Давно б себе застрелив я, / давно б мої зів'яли зорі. / Та тільки те мене спиня, / що не один я п'ю із горя», – бідкався В. Сосюра у вірші «П'янь» 1926-го року.

Отже, крім інтелектуального допінґу на кшталт творів А. Бєлого, М. Арцибашева, А. Андрєєва, Б. Пільняка, суїцидними мотивами яких сповнені прозові імпресії М. Хвильового, до божевільних думок про суїцид зазвичай приводили також зловживання алькоголем, прийняття наркотиків тощо. Гастрономічно-бакалейна тема взагалі зчаста присутня в історії самогубств 1920—30-их років. Сєрґєй Єсенін, як знати, зловживав алькоголем, будучи завсідником богемних закладів: ресторанів, клюбів, кафе. « В пьяном виде стеклом вскрыл себе жилы по левой руке и не давался, когда хотели перевязать рану», – згадує про поета В. Полонський (редактор «Нового міра»), хоч натоді це була не спроба суїциду, але нещасний випадок. Так само Микола Хвильовий скінчив життя самогубством в стані пост-алькогольного катарсису, знаного в народі як «суха» біла гарячка. Навіть у випадку з головою українського радянського уряду П. Любченком вільно буде згадати, що самогубство він здійснив, приїхавши з вікопомного пленуму на обід, Точніше, вже після бурної трапези.

Загалом у мистецькому середовищі 1920—30-их років самогубство – звична справа. Причини, як правило, зводились до одного: утрата популярности, успіху і, як наслідок, відсутність грошових пропозицій від начальства. Так, знаменитий актор німого кіно Макс Ліндер після 1922-го року відчув падіння популярности, що привело до нервового захворювання, а потім до самогубства. У 1933-му році світова зірка танцю Дженні Доллі (вона виступала разом із сестрою Розою) потрапила в автомобільну аварію, після якої лишилася зі спотвореним обличчям. Невдовзі Доллі повісилася на віконній рамі в номері готелю.

Та сама банальна втрата популярности, а також, відповідно, невдачі на любовному фронті, призвели до самогубства російського «горлана-главаря» В. Маяковського, якого у 1930-му році вже відверто критикували молодші колеґи.

Український комуніст М. Хвильовий, до речі, бачився з В. Маяковським 1929-го року в Москві. « В будинку Ґерцена вечеря з Маяковським, – згадував А. Любченко, – де обоє вони – і Хвильовий і Маяковський – пильно один до одного принюхувались і багато пили». М. Хвильовий, як і його російський колеґа, так само вкоротив собі віку пострілом у голову в 1933-му році, нібито надивившись жахів голодомору по українських селах. Оскільки йому, як колишньому чекісту, до будь-яких «революційних» жахів було не звикати, то переймання комуніста Хвильового трагічною долею українського села виглядає малоймовірним. Насправді ж головна небезпека бачилась М. Хвильовому в занепаді власної популярности, через що незадовго до самогубства було влаштоване соцзмагання між ним та О. Слісаренком, у результаті якого обидва мусили представити нові «пролетарські» романи. М. Хвильовий романів, як знати, не писав, видаючи на-гора «романтику вітаїзму» в оповіданнях, новелях, повістях. Незавершений роман «Вальдшнепи» був демонстративно спалений ним, немов третій том «Мертвих душ» М. Гоголя. « Ще рік – і ти скажеш: / – Краще смерть, ніж таке життя. / І я відкажу: / – Ось бравнінґ», – значив Л. Чернов у кіно-симфонїї «Харків» 1929-го року.

Отже, через творчу безвихідь надходили думки про іншу «творчу» розв’язку соцзмагання. « Хвильовий п’яний бився головою об стіну – з відчаю, – згадує А. Любченко. – А от ще головою об стіну, де висіла мапа географічна півкуль – топитися в океані хотів». Мрії про героїчний суїцид – як відповідь на всі питання пролеткульту, літературної дискусії, українського націонал-більшовизму – часто лунали у розмовах М. Хвильового з приятелями по «творчому» застіллю. Але що це були за розмови? Хвильовий, як згадує А. Любченко, « коли запалювався – бив кулаком по столі, скакував, бігав і перекричати його було неможливо». Тож надалі Хвильовий пив уже наодинці. « Раз, коли сам перепився, Юлія Григорівна викликала мене телефоном з ДВУ– провадив далі А. Любченко. – Приходжу. Він уже сидить, щось ніби читаючи у себе в кабінеті. А потім мені каже: „– Вночі був Блакитний“. – Як? Що ви? „– Так, так, Аркашо. Ось з-за шафи вийшов і каже: Ну, що ж далі буде?“ Мені стало моторошно, бо Хвильовий говорив це цілком серйозно».

Те саме, зауважимо, відбувалося перед тим з прозаїком М. Зощенком. « У 1926 p., коли катастрофа була для мене занадто близькою, – значив він, – коли протиріччя і конфлікти жахнули мене і я не знаходив виходу, я побачив дивний сон. Я побачив, що в мою кімнату входить Єсенін, який нещодавно помер, повісився. Він входить у кімнату, потираючи руки, щасливий, задоволений, веселий, з рум’янцем на щоках. Я в житті ніколи його таким не бачив. Посміхаючись, він сідає на ліжко, на якому я лежу. Нахиляється до мене, щоб щось сказати. Здригнувшись, я прокинувся. Подумав: „Він прийшов по мене. Усе скінчено. Я, мабуть, помру“».

Отже, обидва «письменницькі» марення свідчать про відступ перед небезпекою, що про неї попереджають потойбічні гості. Найближчою небезпекою, зокрема для М. Хвильового, було, за умовами соцзмагання, представлення роману, якого він не написав. Решта пояснень самогубства колишнього чекіста, розчарованого в ідеалі Загірньої комуни, не витримують жадної критики. Про голод на селі, яким нібито був вражений М. Хвильовий, було чути задовго до його вікопомної експедиційної поїздки Слобожанщиною в складі письменницької аґітбригади. Загалом слід зазначити, що хворобливо-алькогольні «пошуки істини» обдуреними українськими комуністами з «нових панів» тривали у Харкові вже від кінця 1920-их років, але активізувалися вони саме взимку 1932—33 pp. « Ночі Гофмана» – так назвав І. Дніпровський цей період «комуністичної» агонії пролетарських письменників. Тож слідом за М. Хвильовим, який відкрив навігацію «червоних» самогубств, того ж 1933-го року застрелились нарком освіти М. Скрипник і ректор Харківського педагогічного інституту О. Гаврилів, а також отруївся поет П. Гірняк.

« Він взагалі любив випити, – свідчить І. Сенченко. – З друзями, щоб було весело, людно, з гомоном, з піснями. Але випивав він від нагоди до нагоди, від іменин до хрестин. То колись. А тепер: була нагода випити в громаді – пив у громаді, не було такої нагоди – випивав сам і все розстібав комір сорочки, немов йому душно було. Бачили, як він п’яний спав на території Шатилівської лікарні під парканом. Насувалася зима з 1932 на 1933 страшний рік. Вулиці міста заполонили постаті охлялих, голодних людей, які тинялися від будинку до будинку, рилися в смітниках, сідали відпочити під парканами, і більшість їх там і знаходили вічний відпочинок. Хвильовий посірів, став маленький, поводився, як загнаний звірок. Жив у присмерку; коли ж з’являлася якась спромога – улаштовував цілонічні бучі, оті учти під час чуми».

Тож М. Хвильовому, що, як майже всі в Будинку «Слово» у Харкові 1930-их років, перебував у мареві «ночей Гофмана», було не до написання роману на соцзамовлення. Замість цього у день самогубства, а саме 13-го травня, письменник запросив колеґ до себе додому нібито на читання роману, а насправді на чергову пиятику. «– Сьогодні моє любиме число – 13. Отже, сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути?» – виношував свій задум М. Хвильовий у «Вступній новелі».

У результаті дружнього «чаювання» М. Хвильовим у стані афекту було остаточно прийнято рішення «замінити» роман на творчий акт іншого зразка, а саме – на самогубство. « Зараз я вам покажу, як треба романи писати!» – нібито гукнув він, ідучи по рукопис.

« За хвилину товариші почули постріл, – згадувала В. Губенко-Маслюченко, дружина О. Вишні. – Вони навіть не зрозуміли, що це за звук… Так ніби впала якась дерев’яна полиця. Коли вбігли до кабінету, Микола ще тріпав головою, ніби хотів витрясти із скроні той шматочок свинцю, який всадив собі в голову, і затих…»

Також А. Куліш, дружина драматурга М. Куліша, значить, що в М. Хвильового « рука з кольтом впала і кольт випав», хоча з історії «червоних» самогубств знати, що користувався М. Хвильовий «бравнінґом», як його прототип з оповідання «Редактор Карк». До речі, паталогічна манія самогубства була наскрізна у творах М. Хвильового. Так, Анарх у «Санаторійній зоні» шукав револьвера, щоби позбутися тягаря чекістського минулого. Згодом він, як і хлопчик Хлоня, втопився. Так само рішучо вішалась молода чекістка Мар’яна в оповіданні «Заулок». У столі редактора Карка лежав бравнінґ, що схиляв його до думки покінчити з собою («Редактор Карк»). Фатальна думка щодо втечі в небуття бентежила також комісара Сайґора («Пудель») й опозиціонерку Спиридонову («В лябораторії»). Про « кулю собі в лоб» розводився й Карамазов у «Вальдшнепах».

Владімір Маяковський. Фото А. Родченка. 1924 рік

Зрозуміло, що ніякого роману М. Хвильовий не залишив. Замість цього на столі нібито лежав його передсмертний лист, що завершувався закликом: « Хай живе комуністична партія!» Зрозуміло, що листа згодом сфабрикував НКВС, аби хоч якось виправдати ганебну поведінку комуніста в очах широкої громадськости. Те саме, до речі, вільно буде припустити щодо передсмертних листів решти поетів-самогубців того часу на кшталт В. Маяковського чи С. Єсеніна. « Достоту дивуєшся з винахідливости й неабиякого таланту ймовірних убивць, – іронізує з цього приводу російський письменник і протоієрей М. Ардов. – Вони не лише вдало ховали сліди своїх злочинів, але й складали ніби передсмертні вірші, що були не гірші за творіння самого вбитого автора». Але який рівень мали ці передсмертні творіння? Вірш С. Єсеніна з вікопомним рядком « До свиданья, друг мой, до свиданья…», що нібито кров’ю був написаний ним перед смертю – це насправді перелицьована поетом поховальна пісня масонів. Мовити б, поетична вправа на задану тему, написана людиною-леґендою. Але ж людина-леґенда не пише творів на задану тему. Тим паче кров’ю, та ще й перед смертю. Можливо, щось не так з леґендою?

Те саме з передсмертним листом «леґендарного» В. Маяковського, у якому поет, звертаючись до « товариша уряду», вживає жартівливо-міщанський вираз « серіозно», зазначаючи, що « треба б досваритися». Чи стиль цього листа « не гірший за творіння самого вбитого автора», як того вимагає вищезгаданий М. Ардов? Чи пролетарській поетиці В. Маяковського був притаманний такий «контрреволюційний» жанр, як чорний гумор, доречний для С. Чорного, Н. Олєйнікова, Д. Хармса? Здається, не дуже. Тоді звідки оці « серіозно», « досваритися»? З ким « сваритися» після смерти?

« Я дуже радий, що ви вподобали мої листи, але все-таки раджу вам: нічого не беріть на віру!» – листував з цього приводу М. Ґорький до К. Федіна у 1925-му році.

З уваги на загальноприйняту в 1920—30-их роках практику фальсифікувати не те що передсмертні листи, але й прижиттєві твори, можна ствердити, що вищезгаданий лист М. Хвильового був підкладений до справи комуніста-самогубця вже пізніше. З боку ідеологічного відділу ГПУ-НКВС у 1920—1930-их це вважалося буденною справою: власноруч творити для народу образ того чи іншого письменника – мертвого, а чи живого. З цього приводу варто згадати випадок співробітника «Известий» Н. Вержбицького, прикріпленого Спілкою письменників (себто ідеологічним підрозділом HKBC) до А. Купріна, в якості «громадського секретаря». У 1937-му році А. Купрін, як знати, повернувся в СРСР хворий і безпомічний, тож обов’язкові для такої особи «патріотичні» статті, перша з яких з’явилася 18-го червня 1937-го року в «Известиях», писав за живого клясика його дореволюційний приятель Н. Вержбицький.

Отже, якщо передсмертний лист М. Хвильового справді існував, то аж ніяк не в тому вигляді, що задовольняв НКВС і партійне начальство, як, до речі, роман «Як гартувалась сталь» Н.  Островського. За хворого героя-письменника текст роману писали семеро найнятих авторів, оскільки авторський варіянт був абсолютно нечитабельним.

Найкращий твір Миколи Хвильового

 
Уявляємо: руку підняв,
Короткий, приглушений стукіт…
І впало твоє ім'я
На схвильовані харківські бруки.
 

С. Гординський

Ким з’явився до нас М. Хвильовий після того трагічного пострілу? Хто він був насправді – « заспівувач пролетарської літератури», « революційний романтик», « український націоналіст»? Ліплячи свого часу ці ярлики на письменника, оглядачі його життя і творчости сходились на тому, що найбільшу ролю в особі М. Хвильового відігравали суперечності між романтичними уявленнями й реальним життям. Тож більшість його дослідників схильні шукати відповідей на всі запитання саме в контексті його творчости, в якій знаходила своє відображення боротьба цих суперечностей. Серед безлічі такого «біографічного» матеріялу в М. Хвильового залишаються спокусливі новеля «Я (Романтика)» та незакінчений роман «Вальдшнепи».

Дехто ж відверто йде всупереч цьому напряму в дослідництві, стверджуючи, що то була лише гра в життя, лише « запах слова» – як необхідна риса « романтики вітаїзму» М. Хвильового, і що цей запах « міг бути іронічним» (Ю. Шерех). Але мало хто наважується заперечувати автобіографічність згаданих творів письменника, маючи на увазі його «революційне» минуле.

Таким чином, залишається лише шукати істинного виразу обличчя мистця, вихоплюючи його з низки численних гримас, якими воно спотворювалось протягом відчайдушного змагання за чистоту власного «я».

Стаття Ю. Шевельова, яка побачила світ у 1955-му році, називалася «Хвильовий без політики»; у ній автор, ідучи одним із вищезгаданих шляхів, наголошував на тому, що « про політика Хвильового написано стоси паперу. Вартісного – мало». Отже, як бачимо, вже тоді серед поміркованих наукових сил української діяспори починає з'являтися саме той напрям у розгляданні творчости Хвильового, згідно з яким він виступає лише « життєлюбцем і славолюбцем». Надалі цей напрям починає переважати в загальній оцінці життя і творчости письменника – з огляду на те, що навіть «політично» вартісного матеріялу не ставало для того, щоб повністю змалювати цю трагічну постать.

Додати ж чогось нового до тих « стосів паперу» – вже з огляду на Хвильового як «чистого» мистця – на жаль, ще не вдалося. Та й наполегливі «відривання» його від політики насправді видаються дивними, якщо зважити на те, що навіть у посмертному своєму «творі» (нехай навіть сфабрикованому пізніше) ця людина вигукує:

«Хай живе комунізмі

Хай живе соціалістичне будівництво!

Хай живе комуністична партія!»

Врешті-решт, усі дослідники донедавна сходились на тому єдиному, звідки взагалі мусить походити природа критики письменства як такого, – на звичайному походженні людини, на т. зв. «національній приналежності» мистця. Сходились, щоб знову розійтись, бо достоту ж легше мати справу з героєм оповіді, аніж з його зовсім не «революційним» прототипом, який може дозволити собі мовити: « Ну навіщо?.. Ну навіщо ці комуністи, ці ячейки, ці профспілки й тисячі інших організацій? Боже мій, ну навіщо? Я задихаюсь! Я їх зовсім не хочу чіпати – Боже спаси! Хай вони завойовують цілий світ. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожної хвилини озиратись і повинен слухати ці мітинги? Боже мій, як я хотів би, щоб вони зовсім не знали про моє існування!» («Сантиментальна історія»).

Харків. Університетська гірка. 1930-ті роки

З таким Хвильовим, який разом із монологом свого героя писав власні партійні покаянні листи, легше спілкуватись. «Живому» мистцю легше пробачити навіть те, що «йому не вистачало українських слів», бо він хотів лише « більших контрастів і п'янкіших букетів запахів, удаваючись задля того до французьких і російських слів», як значить Ю. Шерех. І даремно дочка М. Куліша, близького приятеля М. Хвильового, наполягає у спогадах, що « Хвильовий говорив чистою українською мовою без усяких русизмів», адже в редакційних та видавничих коридорах столичного Харкова 1920—30-их років панувала, як знати, російська мова, якою між собою спілкувалися пролетарські автори.

Але вищезгадані мовознавці закидали М. Хвильовому не лише вживання іномовних слів задля « більших контрастів», але й свідоме захаращення літературної мови русизмами, яких при бажанні можна було просто уникнути: всіх тих « безумно», « м’ятежно» й т. ін.

Отже, навіть не торкаючись політичного аспекту «справи Хвильового» в літературі, а звернувшись лише до її літературознавчого наповнення, знову зіткнемося із споконвічним питанням щодо «національного походження». І тому мовити буде вільно лише про непевність світогляду М. Хвильового, ба навіть про свідоме його роздвоєння: з одного боку – мрії про комуністичний інтернаціоналізм, а з іншого – висування ідеї «азіятського ренесансу» на чолі з пролетаріятом. А подвійність літератури, як писав сам М. Хвильовий у передмові до новели «Я (Романтика)», « послідовно веде до виродження, до деґенерації».

І як наслідок, замість « молодечого запалу» (С. Пилипенко) приходить духовне безсилля – на жаль, одночасно з розумінням давніх постулятів самостійности, як це було в М. Хвильового, росіянина за походженням. Але відбувається це не через власне усвідомлення (та чи й може людина неукраїнської національности взагалі пізнати українську духовність?), але завдяки трагічному розвитку подій.

До цього часу більшість мистців на чолі з М. Хвильовим, озброєна романтичною ідеєю соціялізму, до останньої хвилини не дозволяла собі керуватися мотивами власного національного інтересу. Після «набуття» такого світогляду дуже швидко поставало обвинувачення в «шовінізмі» та «фашизмі». Натомість примарне «щастя для всіх», як життєстверджуюча догма, повністю відкидало національну ідею. Проте знову-таки лише через розвиток подій М. Хвильовий позбавляється згодом власного світоглядного матеріялізму, беручи його під сумнів і являючи на світ Божий замість «революційної маси» тип «сильної людини». Але попри те, що раніше ним самим були придушені власні паростки національного сумління (« Новелою „Я“ автор рішуче постає проти індивідуалізму». – М. Хвильовий), а підсвідомо письменник таки засуджував « дрібненькі сльози, гістеричність, відсутність справжньої стійкости» в образі революціонера – усе це було вивернуто радянською ідеологією «по-свій» і сприяло лише перевихованню інтеліґенції в дусі комуністичного світогляду.

Достоту за якоюсь диявольською інерцією усе зроблене письменником бралось на озброєння зовсім іншими силами, і навіть зміна «романтичних» методів літературної творчости М. Хвильового пречудово призвела до справжньої критичної концепції, яка була так необхідна для творення цілком нової методи соціялістичного реалізму.

І коли подальший хід історії вивів романтиків з їхнього заборсаного світу фантомів до трагічної дійсности, більшість із них нарешті зіштовхнулися з яскравим проявом своїх колишніх мрій, себто з російсько-імперіялістичною дійсністю. Оспівана Хвильовим Голуба Савойя знов перетворювалась на занедбану Малоросію. Від того часу життєвий шлях більшости комунарів пролягав у тяжке протверезіння, а в деяких він взагалі закінчувався трагічно. Хай там як, але відступати з того шляху було нікуди. Дбайливо створюваний комплекс комуністичного світогляду раптово розпався, і натомість визирнула, нарешті, справжня суть «революційних» звершень в Україні 1920—30-их років. « Ельдорадо тут! / Кожний з вас – холоп! / А хто тікатиме – куля в лоб!», – роз’яснював О. Влизько. Згадаймо, що першим серед «утікачів» опинився М. Хвильовий, застрелившись 13-го травня 1933-го року. Слідом за ним пішли у небуття нарком М. Скрипник та М. Гаврилів, директор Харківського педінституту, які вчинили самогубство саме з «політичних міркувань».