Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 40 страниц)

Місто-сад у Задзеркаллі

Скоро й справді все мало скінчиться. Й тиша, й далечінь, що простяглася на всі боки, й сніг – цілком білий – не те, що в бридкому Харкові…

М. Давидов

Крім позахмарного проекту Палацу Рад, історії архітектури знати про не меншу кількість побутових утопій. Наприклад, історія одного романтично-архівного проекту видається простою, як бутерброд. Задовго до пролетарських звершень у культурі й мистецтві високоповажний граф Н. Клейнміхель сідає разом з архітектором Г. Лукомським в авто й об’їздить геть усю Харківську губернію з наміром скласти опис її старовинних садиб. « Подорожі, автобіографії, мемуари – суроґатна форма нової перед літератури, – значив з цього приводу В. Шкловський вже у 1928-му році. – Великі романи, епічні полотна зараз нікому не потрібні. Це якісь алюмінієві вози, що видаються в той час, коли треба будувати сталевий й алюмінієвий автомобіль». У руках слобідські мандрівники мали дефіцитні під ту пору фотоапарати, а на серці – неясну тривогу, адже надворі стояло літо 1914-го. Передчуття їх не обманули: перша світова війна перервала сей доблесний труд, і альбом поміщицьких старожитностей Харківщини вийшов аж у 1917-му році в буремному Петрограді.

Адже як будувалась офіційна історіографія Харківщини? Автор ориґінального опису, російський архітектор Г. Лукомський, не надто жалує малоросійський контекст, мовляв, « Україна не виробила свого характеру панського „ампірного“ будинку», тож « даремно українофіли навіть такі будівлі, як Яготин або Панурівку, зараховують до нібито питомо українських». І це свята правда, оскільки навіть Росія описуваного періоду не мала свого власного, імперського стилю. « Чому на всьому величезному терені України, навіть всієї Росії, раптом виникає така типова для стилю Луї XVI будівля? – вигукує автор у захваті дослідження. – Хто ж з російських майстрів, або тих, що працювали в Росії, міг побудувати таку споруду? Ніхто. Архітектура її нехарактерна для жодного з майстрів».

Звісно, гніватися сьогодні на імперський регістр оповіді Г. Лукомського немає ані бажання, ані сил. Іноді навіть кумедно буває порівняти патос його висловлювань про слобідські храми, що нагадують дослідникові церкви Петербурґа (« тяги карнизів дрібного профілю, перервані високі фронтони із вставленими в тимпан круглими віконечками, рустівка пілястр і сильвета бань») з невиразним мурмотінням щодо малоросійської автентики (« втім, у дерев’яному храмі, що в селі Мерефа, втілено всі стильові особливості церковних українських споруджень на три і п’ять бань у стилі „барокко“»).

Втім, дістається від столичного архітектора не лише слобідським старожитностям, « нібито польським». У менторському запалі Г. Лукомський зазіхає й на «святе», глузуючи з ренесансових мулярів Італії. « Хіба це „вілла“ – будинок із всілякими службами: корівниками, сінниками, пташниками й великими приміщеннями для готування й зберігання вина?» Мовляв, не той тепер Миргород, себто, вибачте, Рим! Що й казати тоді про запозичені звідти архітектурні «кватроченти» якої-небудь Каплунівки Богодухівського повіту Харківської губернії… Тим не менш, коли Александр І відвідав Квітку на тамтешній Основі, тільки захоплення від оранжерей, бронзи й мармуру викликав у нього слобідський контекст: « Чи не в палаці я?..»

Проте не дивно, що профанаційний стиль таки справді існував на архітектурних теренах тодішньої Слобідщини. Тому сприяли відповідного кшталту фахівці, за Г. Лукомським – як не « просто креслярі й вискочки» типу Ярославського, то дуті авторитети на кшталт Паліцина, який тільки й робив, що « гуляв, обнявшись, із другом-сусідом алеями фруктового саду, бесідував про архітектуру й меблі». Відповідною була й «архітектурна школа», яку створив для Харківської губернії цей останній з вищезгаданих авторитетів.

Харків. Загальний вигляд з Холодної гори. 1910-ті роки

Отож іще довго існував вищезгаданий культурницький ляндшафт метафізично-імперського заквасу на Слобідській Україні. Від часів Аракчєєва підтримували його тут на усілякий штиб туристичні артефакти: стовпи придорожні, межові, прикордонні. « Проїжджаючи рівними, дещо сумними шляхами, що пролягають по Харківських рівнинах і вряди-годи пагорбах, часто зустрічаєш такі обеліски й піраміди», – писав невтомний дослідник у далекому 1914-му році. Під теперішню радісну пору вони хіба що прикрасились вивісками «Пост ДАІ».

Анна і Командор: памятки і монументи

Що таке пам’ятник? Шкода, що немає тлумачного словника в моєму кабінеті. Самі коти. Котів не запитаєш – їм однаково.

П. Капкін

…Буденні події на кшталт зникнення в центрі Харкові пам’ятника героям УПА зазвичай не дуже вражають тамтешню громадськість. Ну, вирячила для порядку очі від здивування місцева влада, ну, відмовились вірити такому непорядку під самісіньким носом браві правоохоронці, ну, ще трохи поуправлялись у прикладній фізіогноміці справжні замовники злочину. Але назагал нічого особливого, звична діялектика слобідських стосунків: ви нас гулагами з голодомором, а ми вам козирного туза самвидаву з рукава тоталітарної кухвайки. Або ще який акт непокори із самоспаленням чи зашиванням рота на мітингу. Ось такі-от маємо рахманні порахунки з «революційною» історією.

Загалом епопея з на диво непосидючими пам’ятниками цілком характерна для Харкова. Ще задовго до того, як це місто стало першою столицею УСРСР, у ньому заіснувала була ця непідробна метафізика. Себто, даруйте, практика і традиція насаджувати й викорінювати, репресувати й реабілітовувати пам’ятники видатним і не дуже діячам культури, освіти, політики. « Хто ж його посадить? Він же пам'ятник!» – могли дивуватись лише за сталих часів соцреалізму, коли питалися, чи сидяча, а чи стояча фігура зафіксована у тому чи іншому меморіяльному граніті. За цнотливих часів первісної революційности було інакше.

Уже через півроку після приходу більшовиків до влади, а саме 12-го квітня 1918-го року, був підписаний Декрет про пам’ятники республіки. У ньому говорилося про зняття й часткову утилізацію монументів, споруджених « на честь царів та їхніх слуг», і створення « нових проектів пам'ятників, що повинні ознаменувати великі дні Російської соціялістичної революції». У Декреті були сформульовані також основні задачі « ленінського пляну монументальної пропаґанди».

Утім, від початку радянська монументальна «пропаґанда» була не дуже пляновою, адже скидання й пересування неугодних монументів за часів пролетарського свавілля в Харкові нагадувало фантасмагорію з організованим перенесенням міст, селищ, садків та інших елементів терплячого ляндшафту, знаних з «Чевенґуру» А. Платонова. Звісно, дізналися ми «всю правду» про таку більшовицьку архітектурну «стратегію» так само нещодавно, як і побачили цей роман у друкові. Себто наприкінці 1980-их, за часів «перебудови». До речі, згадана революційна фантасмагорія іноді відгонила чудовим пролеткультівським невіглаством, що вряди-годи рятувало скульптурні пам’ятки від знищення. « Це що в тебе? – гукав у Платонова комісар до бравого матроса, який, крекчучи, тягнув мармуровий бюст з розгромленої поміщицької садиби. – Дак, дейкують, Марс, – озивався той. – Маркс? – грізно перепитувало начальство. – Та це ж наше першоджерело!» Словом, повернули, встановили. Невже злякалися? Ні, просто клясикою навіяло. «… Стук. Шаги. Гуан, ты страхом скован. / Выдают тебя глаза твои. /…Перед Командором трехметровым / Тоненькая женщина стоит», – віршував з цього приводу Леонід Кисельов. Товаришу Жучок, це Ви?

Між іншим, так само швидко розправлялися з монументами задовго до «матросько-комісарської» вакханалії. Хоч і не були ті, ще царського литва пам’ятники «нашим усім», але все одно шкода узурпаторів. Так, на початку 1900-их молодіжним загоном «Оборона України» під проводом місцевої Української народної партії, що нею керував М. Міхновський, у Харкові був підірваний пам’ятник А. С. Пушкіну. Ясно, що річка – Волга, а поет – Пушкін, але ж не для міста, де жив автор першого в імперії націоналістичного маніфесту «Самостійна Україна», той самий, вищезгаданий провідник, адвокат і просто патріот рідного краю Микола Міхновський. Втім, хтозна, чи не заграли тут творчі амбіції, адже сам він теж був, м’яко кажучи, поетом.

Зрештою, згадувані часи царату не були втішні для «національних» меморіялів. Скажімо, так само перше в імперії погруддя Т. Шевченка роботи В. Беклємішева було встановлено всього лише на подвір’ї мецената О. Алчевського й ніде більше не експонувалося. Після його самогубства патріотичний артефакт уже в 1930-их роках був тихо проданий харківськими зубожілими родичами славетної родини Алчевських київським музейникам.

До речі, в 1927-му році в Україні відбулася виставка, присвячена 10-річчю Жовтня, у якій взяли участь 223 художники, і того ж часу уряд уперше сформував державне замовлення на картини «революційного» характеру. Наголошувалось також на жанровій розмаїтості, а тому, крім картин, що живописали діяння героїв громадянської війни, почали з’являтися перші роботи, присвячені керівникам партії. Зрозуміло, що Шевченка серед них не було. Шевченкові взагалі не дуже щастило, зокрема на пам’ятники у столичному Харкові. Ну, стоїть один такий, найкращий, до речі, з існуючих, у самісінькому центрі міста, і що? Досі не визначилися з його авторством, хоч за всі часи нікуди цей похмурий колос не зникав. Навпаки, від початку заплянований хмуритися в оточенні героїв своїх поем, Кобзар згодом опинився в компанії ще й обвішаного гранатами більшовика та культурно стриженої комсомолки. Хрестоматійно зажурену Катерину ліпили з акторки Н. Ужвій, яку натоді вже лупцював чоловік-футурисі М. Семенко, але автором цього конкурсного проекту 1935-го року був далеко не Матвій Генріхович Манізер, як зазначено в усіх енциклопедіях, а всього лише переможець-заробітчанин Кость Бульдин. Між іншим, ще й дитячий письменник, учасник «Плугу». Просто скульпторів, яким влада дозволяла увічнювати як Леніна, так і решту «народних вождів», в СРСР було лише п’ять, і українці між ними не дуже значились.

Робесп'єр. Скульптор С. Лебедєва. 1920 рік

Відтак, як знати, не в монументальності щастя харківських пам’ятних споруд, а в незбагненій рухливості, чи пак революційній діялектиці. Так, під час переїздів напис на незайманому пам’ятнику В. Каразіну, засновнику Харківського університету, втратив крамольний рядок « его императорскаго величества». Дірки від літер так і сяють на постаменті, немов від «меморіальних» німецько-фашистських куль на вищезгаданій статуї Шевченка. Не знати, куди подівся у пріснопам'ятні пролеткультівські часи пам’ятник В. Еллану-Блакитному, зникнувши за одну Варфоломіївську ніч з центра тодішньої радянської столиці…

Втім, цілком можливо, що скинуті революційні боввани колись відшукаються на харківських марґінесах. Наприклад, як у 1980-их роках – могили С. Гулака-Артемовського й М. Кропивницького, загублені у високих бур’янах Молодіжного парку, переробленого з Німецького цвинтаря на вулиці Пушкінській. А якщо не відшукаються, то номенклятурно створяться «про око» місцевою «Просвітою», як, скажімо, у 1990-их – неіснуюча могила М. Хвильового в тому самому Молодіжному парку. Ні, це не товариш Жучок.

Погруддя М. Міхновського. Скульптор В. Кочетичів. 1992 рік

Між іншим, для таких зразково-показових заходів на подвір’я місцевого Літературного музею ще на світанку «незалежности» завезли камінні брили для майбутніх монументів. Ховаючись за ними, було так затишно розпивати з місцевими абориґенами щось суто поетичне. Неподалік лежав «заготовлений» гранітний Григорій Савич Сковорода, на якомусь із поверхів музею стовбичив гіпсовий Микола Міхновський… З часом, а також з легкої руки музейного художника Валера Бондаря ця меморіяльна оаза здобула в міському фолкльорі назву «Кафе „Лєто“». На жаль, тепліше від цього не стало. Можливо, веселіше?

Ось біжить пероном харківського вокзалу з чайником у руці отець Федір з «Дванадцяти стільців» Ільфа й Петрова. Мовляв, « не хочу я водку пить из большого чайника, а хочу полюбить ГПУ начальника», як співали за часів комункульту. Але ж не випадає, і ось уже бронзовий Чижик-Пижик п’є водку біля Фонтанки у Петербурзі, а кам’яний клясик цього жанру Вєнічка Єрофєєв, теж добряче хильнувши, вирушає з Курського вокзалу в поїздку за маршрутом «Москва – Петушки» завдовжки у вічність. Кажуть, десь там, у далеко-райдужних Петушках бреде назустріч його вічна, чи пак закам’яніла, наречена. Зрештою, як мовилося вище, вони люблять пересуватися історією, ці непосидючі пам’ятники. Ось Паніковський, вимандрувавши із «Золотого теляти» згаданих Ільфа з Петровим і випивши задля годиться кефіру, суне Хрещатиком у Києві, а його незносно-камінний Командор, себто незабутній О. Бендер, від якого відгонить молодим вином з бараниною, видивляється свого циганського щастя аж в Елісті, столиці Калмикії. І лише Пушкін бовваніє собі на лавочці в Москві і вже « соленых рыжиков не ест, и чай ему не пьется».

Певно, суцільне зубожіння далеко не духовного кшталту жене радянський люд на пошуки « наших першоджерел». Так, з харківського Будинку «Слово» нещодавно зникає на металобрухт меморіяльна дошка з іменами славних мешканців-творців Загірньої комуни. З пам’ятника розстріляним кобзарям у тамтешньому міському парку на той самий брухт зривають мідну кобзу. Тепер ось грубезна брила монументу на честь вояків УПА з-під самісіньких очей центрального РОВД у Харкові випарувалась за одну ніч. Щоправда, тут же знайшлась, закопана, наче бойовий томагавк, на тому самому «революційному» місці зустрічі. Змінити яке, наче діялектику пам’ятних «зрушень», аж ніяк неможливо.

Те саме, до речі, зі ставленням до релігійних пам’яток архітектури. Наприклад, історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Адже ця твердиня духу витримала навалу кочових орд, литовських і польських завойовників, пережила Першу світову і Громадянську війну й занепала лише перед демоном більшовізму. « Я думаю, що Михайлівський собор попроситися[так у оригіналі. – Прим. верстальника] „піти“, він оджив свій вік», – діловито потирав руки О. Довженко в 1932-му році, адже реквізованих церковних цінностей вистачило на дворічний прокорм трьох неврожайних губерній, 1 500 агрономічних шкіл, 1 000 тракторів і посівного зерна – на десять років для всієї Росії.

Крім гіркої аритметики, варто було б згадати засновників монастиря, його внутрішнє життя, розклад служб і загальний розпорядок дня, споконвічний облік руйнувань усіх часів і народів, гетьманів і комісарів, а також відновлення й повну реабілітацію вже за «незалежного» часу. Від Інституту червоної професури і студентського гуртожитку до відродження церковного життя Свято-Михайлівського монастиря в стінах нинішньої Київської духовної академії й семінарії пройшло чимало часу, про що свідчать скорботні портрети митрополитів і настоятелів храму. Усе це для історії, а для душі – хрести й бані, ікони й іконостаси, мозаїки і фрески. А ще корогви, гравюри, монети та інша біжутерія богоугодного жанру з трагічної історії церкви й держави. Наприклад, вікопомна «державна» подія, коли президент України Л. Кучма в компанії високопоставлених данайців приніс у дарунок ікону Богоматері в день освячення собору.

Харків. Будинок робітників-металістів. 1930-ті роки

Зате як довго не було війни, ви зауважили? Мабуть, кармічне скупчення у донедавна столичному Харкові важкого виробництва на квадратний метр тутешнього історичного ляндшафту знову дається взнаки. Імперські монстери на кшталт «Турбоатому» чи «Електротяжмашу» тягнуть за поли навіть легкокрилих революційних вождів, які стомлено згоджуються лобіювати енергетичні інтереси Слобожанщини на державному рівні. Підкорені такою романтикою, буржуйські інвестори й собі купуються на споконвічну евфорію одноразової харківської влади. Леґендарний «Філіп Морис» відкриває тут нову тютюнову фабрику, «Малтюроп» будує солодовий комбінат, а знаний «Олімп» – горілчаний завод. Так, ніби всього того добра, включно з харківським пивом «Нова Баварія», оспіваним ще В. Маяковським, тут не було з авторового діда-прадіда.

Проте метафізика краю вперто повертає усе на круги своя. Так, ображені абориґени з Харківського тракторного заводу також взялися було давати країні вугілля, але більшість з того вирушило на склад. Зупинився «Химпром», пригальмовано випуск славетних радянських танків Т-64 на заводі ім. Малишева. Але ж, згадаймо, «Філіп Морис»! У нас, товариші, тепер будуть свої цигарки «Філіп Морис», які у бровастих 1970-их продавалися в шкільних туалетах по 80 копійок за штучку!

З культурою теж усе гаразд. Особливо з національною. Попри те, що з Харкова виїхали майже всі її представники, а заодно вже вижили аванґардного режисера-зайду Б. Жолдака, запрошеного свого часу до театру «Березіль», порох у малоросійських порохівницях залишився. Та й хіба харківський фотохудожник Б. Михайлов чи слобідський письменник М. Єлізаров, які отримують европейські премії деінде, – національні герої? З тутешніх героїв понуро залишаються лише шевченківський лавреат Степан Сапеляк та літмузейний художник Валер Бондар. І козацьку шаблюку міліція так само справно відбирає під час чергового хресного ходу на честь річниці Голодомору. Вискочив було слідом з ресторації на вулиці Сумській із серветкою в руці – а тих героїв слобідських уже проковтнула зажерлива людська юрба. Душу, гадаєш собі, вертаючись, – душу віддав би за їхню благородну справу! Але вечеряти (услід за поетом А. Марієнґофом) волів би таки у різних ресторанах.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Музика на Лейбштандартенпляц

Було багато людей з такими настроями, ніби війна вже скінчилася, і починається якесь нове життя.

О. Семененко

Яким було життя в Україні після радянського часу 1920—30-их у побутовому сенсі – питання далеко не риторичне, адже відповідальність за це, зокрема щодо донедавна столичного Харкова, як зазначає Ю. Шерех, « падала на радянську політику, що знищила місто, висадила електроварню й водогін, спалила хліба на корені, винищила худобу й зруйнувала шляхи сполучення. Навіть якби німці хотіли, вони не могли б прогодувати голодне й поспіль безробітне, а отже й недоречне місто». Тож, як знати, не в цьому полягала головна мета нової влади, чиє військо, визволивши з-під більшовицької окупації чергове місто, впевнено крокувало далі, залишаючи за визволеними право самим видобуватись із колишнього небуття свого радянського існування.

З описом тодішнього харківського зубожіння, в черговий раз сплянованого московськими авторами, контрастують спогади О. Семененка. « Довелося в 1945 році після поразки Німеччини бачити знищені німецькі міста, – розповідає він. – Там ніколи не переставала функціонувати електрика, крамниці безперервно продавали бідний харчовий раціон, була вода, функціонувала залізниця. Там ніхто не вмер з голоду».

Отже, 24-го жовтня 1941-го року до Харкова вступили німці. « День був погожий, шибки міста повибивані, під ногами хрускотіли скалки битого скла, на майдані Держпрому тяглися везені миршавими шкапами німецькі валки, авто не могли рухатися бездоріжними українськими дорогами, шлях від Полтави до Харкова забрав з місяць, німецький наступ безнадійно застрягав, але харків’яни гуляли по Сумській у святкових одягах, день був погожий, і це були перші німецькі солдати, жовте листя, бите скло були, як музика на підошвах», – згадує Ю. Шерех.

В такій атмосфері до процесу відродження духовного сенсу життя вступали національно свідомі елементи українського середовища, яких не змогла або не встигла знищити пекельна машина більшовицького терору. Незважаючи на те, що, зокрема, під час харківської примусової «евакуації» загинуло чимало осіб з інтеліґентського загалу, лишалися ще офіційно незадіяні сили національного спротиву, які тримали зв’язок із місцевим підпіллям кінця 1920-их років. Це були якраз ті люди, чиїх душ не змогла перекраяти більшовицька система протягом свого панування на тілі української Нації. Живучи в « прифронтовому Харкові з висадженим центром і зруйнованими заводами, без води, світла, опалення, їжі» (Ю. Шерех), вони починали новий етап історії відродження знекровленої української культури.

« На другий день окупації на перших зборах у приватній квартирі зібралося тільки шість чоловік, проте уже в ближчі дні почалася велика концентрація українських сил Харкова. Згодом з цього зародку виросла велика формація, відома здебільшого під іменем харківської групи або харківської громадськости, – спогадує О. Семененко. – Взаєморозуміння в цій групі і взаємне довір’я могло створитися на основі спільної ідеї і спільної долі більшости цих людей в минулому. Основою взаєморозуміння було переконання, що після зникнення тієї влади, яка силою багнетів в 1920 році перервала процес творення державно-національного життя України, цей проґрес має продовжуватися наявними силами за всяких умов».

Слід зазначити, що харківський націоналістичний рух, продовжуючи свої традиції від підпільних осередків Братства тарасівців І. Липи та Української народної партії М. Міхновського початку віку аж до відродження самостійницьких ідеалів, що проповідували ці формації, вже в діяннях Спілки української молоді 1930-их років відразу зайняв активну позицію в подальшій роботі по відновленню українських традицій на теренах збільшовиченої Слобідщини. Державний прапор на будинку міської Управи, яка розташовувалася на вул. Сумській, 15, був запорукою до успіху в цій справі для всіх, хто, будучи « звільнений від жидо-московської тиранії», надсилаючи вітальну телеграму А. Гітлеру, « радісно дивився у своє світле майбутнє», в якому б українці « своєю працею, числом і обдарованістю мали б зайняти належне місце в процесі наведення справедливого ладу у вільній Европі».

Наближенням такого майбутнього в Харкові опікувався вищезгаданий адвокат О. Семененко, призначений новою владою на бурґомістера (до нього цю посаду недовгий час обіймав професор Інституту сільськогосподарського машинобудівництва О. Крамаренко). Отже, на цей час по місту відкриваються українські установи, засновуються нові періодичні видання, починає діяти «Просвіта» і, звичайно, продовжує свою роботу «підпільний обком», діячі якого (« якісь непевні, нікому не знайомі люди», як значить Г. Хоткевич) тільки й займалися, що відомою всім « фіксацією фактів». На совісті тих діячів були, окрім виданих пізніше органам НКВД українських патріотів (вищезгадані «факти» зазвичай лягали в основу обвинувачення, за яким слідував багаторічний термін ув’язнення), ще й « вішання закладників за вибухи і підпали, чинені партизанами, ліхтар за ліхтарем, вздовж вуличних кварталів», що Ю. Шерех чомусь вважає за « акт крайности» (можливо, так само, як і повне знищення невинних мешканців селища Петрищі, розстріляних за «прекрасную» Зою Космодем’янську).

Активний діяч тодішнього літературного руху в Харкові Д. Нитченко додає: « Вже після приходу німців більшовицький агент вибухом пошкодив Холодногорський міст, за що німці схопили просто на вулиці з сотню невинних мужчин і повісили їх на балконах будинків, а червоні, втікаючи, попалили багато капітальних будинків, фабрик, готелів. А найстрашніше – спалили на Чернишевській вулиці в’язницю НКВД разом з ув’язненими. Там згоріло в страшних муках 1 200 людей».

Зауважмо, що в Харкові такі репресійні заходи з боку нової влади відбувалися постійно. Були шибениці й розстріли, нищили «людей без імен», з коротким написом на грудях «комуніст», але гинули й невинні люди, себто заручники. « Хто ж міг давати німцям на розстріл людей? – запитує О. Семененко і відповідає: – То були комуністичні агенти, залишені для роботи під окупацією. Примітивний жорстокий апарат німецької репресії, яка була приготовлена за щедру відплату без розбору за всякі прояви саботажу, звертався до цих агентів, і ті вибирали закладників. Вибір міг упасти на кожного з нас». За твердженням цитованого вище автора, згаданими агентами в Харкові « стали в багатьох центральних районах (на пости керівників будинків) невідомі до приходу німців індивіди, які були „першою ланкою“ для всякої влади міста в її поліційних заходах».

Натомість свідомі українські сили для поширення національних ідей у колишньому радянському Харкові відкрито надаються до послуг офіційних громадських засобів. Друковане слово під ту пору ширилось також на Київщині, де при щоденнику «Українське Слово» (відродженого вже на еміґрації поетом Ю. Кленом) виходив літературний журнал «Літаври», редаґований поеткою О. Телігою; на Сумщині редактором часопису «Голос Охтирщини» був знаний письменник І. Багряний; на теренах Полтавщини з’явились «Золотонішські вісті», до видання яких долучився дід автора цих рядків, відомий художник М. Бондар. На Слобідщині найбільшу популярність мала харківська «Нова Україна», що виходила за редакцією П. Сагайдачного, а пізніше – В. Царинника. З-проміж відомих нині харків’ян у ній друкувались Ю. Шевельов, О. Веретенченко, Д. Нитченко, В. Боровий та інші.

« Десятого грудня 1941 року, – згадує, зокрема, Д. Нитченко, – в Харкові виходить перше число газети „Нова Україна“ з палкою передмовою письменника А. Любченка. А редактором мови став професор Юрій Бойко. Незабаром ця газета принесла деталі нового злочину». Зауважимо, що при цьому мова йшла про знищення енкаведистами 300 в’язнів з харківської в’язниці, котрі терміново переганялись до Куп’янська. Серед в’язнів, зігнаних до однієї клуні, що була підступно підпалена НКВД, були й відомі поети В. Свідзінський та О. Сорока.

Слід визнати, що більшовицькі акти терору щодо населення «окупованих» теренів України не припинялися й надалі, про що свідчить той самий Д. Нитченко у своїх спогадах «Від Зінькова до Мельбурну». « Часто радянські літаки скидали бомби на хати харків’ян, – згадує він. – Одного разу я був на базарі, як швидко пролетів радянський яструбок і застрочив по людях з кулемета». І далі: « Більшовицькі літаки раз у раз скидали бомби на будинки Харкова».

Повертаючись до факту виходу «Нової України» на широкий харківський загал, зауважмо, що довкола цього видання натоді гуртувалося ціле гроно молодих патріотичних сил, яке й розбудовувало основи української культурної політики на звільнених теренах Слобідщини. За радянських часів вони зазвичай були відомі під дискримінуючим іменем «петлюрівців» або «буржуазних націоналістів». Це було достоту проявом того « найменшого», про яке Ю. Шерех згадує, що саме воно, ще на початку, « в стужавілому, зальодоватілому, мертвому прифронтовому Харкові повняло надією, електрифікувало», маючи до того ж офіційне коріння надії й тепла – осередок «Просвіти» в сірому будинку на Садово-Куликівській вулиці (теперішня вул. Дарвіна. – І. Б.-Т.).

Але чи був цитований тут наскрізно Ю. Шерех, поет і мовознавець розглянутої доби (якій він лишив на згадку свій перший твір – « чи то гімн чи то марш німецьким воякам») свідомий того, що організацією її спільноти керували далеко не ті сили, котрі, як і сам поет, були лише вдячні за те, що скінчилася зловісність попередніх десятиріч? Адже назагал знати, що національним життям як на Слобідщині, так і на Київщині під час окупації опікувалась Організація українських націоналістів під проводом А. Мельника, і кращі сили української інтеліґенції знаходились саме по цей бік барикад націоналістичної орієнтації. Сьогодні дехто каже про їхнє « коляборантство», висовуючи натомість ідеал « лісових братів» з вояцтва УПА і забуваючи про те, що всі вищезгадані митці – поети, художники, науковці – виконували під ту пору лише власний обов’язок перед Україною: бути з її народом, працювати задля нього, попри всі політичні негаразди власного існування. « Пліч-о-пліч з німецьким Вермахтом» змагали найбільш свідомі з них проти більшовицької колонізації світу.

З приводу активної діяльности похідних груп ОУН, котрі йшли слідом за німецьким військом, слід зазначити, що, зокрема, революційні сили С. Бандери до Харкова не дійшли: похідна група (близько 1 500 осіб) з ОУН (б) на чолі з М. Лемиком-Сенишиним, яка мала на меті осягнути містом, була знищена Ґестапом у жовтні 1941-го року в Миргороді.

Чи знав про все це вищезгаданий Ю. Шерех, коли отримував відмову на власний « чи то марш чи то гімн» з редакції «Нової України» із зазначенням, що часопис « не цікавиться політично заанґажованою літературою і нехай німецькі перемоги оспівують німецькі поети»? Навряд чи це було йому відомо, бо лише « з відрази до минулого» існувала в поета « наявність віри в святість і розумність усього, що належало до іншого табору». Натомість справжні почуття національної гідности мали інші, а саме ті, що не втікали (з Харкова до Києва, Львова, Німеччини), а залишалися на власних позиціях, покликані до того вірою в Ідею та Чин своєї Організації. Прикладом цьому була героїчна праця членів ОУН: поетки О. Теліги, котра в згадані часи за наказом Організації очолювала київську Спілку письменників, поетів І. Ірлявського й О. Ольжича, тодішнього керівника київської групи ОУН, який керував Культурною Референтурою партійного проводу, та багатьох інших. Як київські, так і харківські діячі, члени Організації, нічого спільного не мали з « привілейованою і єдино годованою тоді групою фольксдойче» (Ю. Шерех), але їхню жертовну працю подекуди оцінюють як «зрадництво ідеалам» (цікаво, чиїм?), від чого так швидко ухилився свого часу автор наведеної вище цитати.

Щодо згаданого питання про «коляборантство» українських патріотів з німцями, слід навести уривок зі спогадів М. Бачинської-Донцової, які в деякій мірі допоможуть його розв’язати. « Факт фактом, – значить вона, – що по всіх німецьких урядах паношилися „російські дівулі“ і гучно дзвеніла російська мова. Коли взяти під увагу, що ті російські дівчата були колишні комсомолки й тягли всюди „своїх“ людей, що совєтський наказ своїм людям входити в усі німецькі установи і розкладати їх з нутра був правдоподібний, зрозумілою був глухий розпач наших київських патріотів. Бо жертвою тих, пристосованих до німців, совєтських людей, падали спровоковані і зденунціовані українські люди. Всюдисуща неділимська Росія під виглядом власівців, козаків, фольксдойчів-СС-ів нищила вмираючу, але невмирущу Україну».

Може, й мав рацію Д. Шумук, коли, згадуючи В. Стуса, значив, що в 1970-их « просто не було кому переконливо сказати: „Василю, оголошувати голодівки, боротися, писати протести ми всі можемо, і тому ти, Василю, повинен робити тільки те, чого ми не можемо зробити“». Згадаємо, що аналогічне питання стояло свого часу також перед О. Телігою – на період винищення українських націоналістів київським Ґестапом Провід ОУН був натоді за негайне відкликання поетки з теренів України. Проте кинути свій нарід напризволяще вона не змогла, розділивши власну гірку участь із тисячами інших українських патріотів.