Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 40 страниц)

Частина 7
СОЦІОКУЛЬТУРНА ПАРАДИГМА 1930-ИХ РОКІВ

Правда про кривду

Чуткам про голод, про число голодуючих я все-таки не вірив. Вирішив перевірити ці чутки шляхом особистого ознайомлення зі станом сільського господарства в районі, знаному мені з дитинства.

М. Куліш

Останнім часом пам’ять про голодомор 1932—1933 pp. в Україні поволі згасає, зм’якшується, окультурюється, переводиться в суто «державний» регістр офіційного затвердження в якості голокосту, невизнаного, тим не менш, світовою спільнотою. Амплітуда цієї пам’яти надто широка, хоч результат коливань мінімальний: заперечити, замовчати, не акцентувати на нещодавній політиці й практиці тоталітарного режиму. Так, штучно створений нею ж голодомор не визнавала радянська система, і лише у 2003 році його признала за акт ґеноциду проти українського народу система нова, «незалежна» й правдолюбна. Нарешті, вже сьогодні безпосередня замовниця «чорних жнив», демократична Росія відмовляється вважати голод в Україні за справу рук своїх історичних… Куди ж, спитаймося, бідному християнинові подітися? Кому викласти святу правду про найчорнішу кривду свого селянського буття?

Станіслав Косіор

Звісно, офіційних свідчень тієї доби про голодомор історія нам не залишила. Якщо й були, то у полові історичних канцеляризмів на кшталт «темпи колективізації», «розкуркулення» та «перегини на місцях» чорні зернятка «голоду», «людожерства» й «смерти», висіяні на поталу «дружби народів», розлетілися всепрощенною непам’яттю. Ось чому «живі» свідчення зацілілих очевидців важливіші для осягнення справжніх причин трагедії, якої зазнала Україна в 1932—33-их роках і, зокрема, «столична» Харківщина.

По-перше, чому саме Харківщина? Мабуть, тому, що саме на цій «зразково-показовій» території, до якої входили Харківська, Полтавська й Сумська області й де проживала п’ята частина населення УРСР, Москві було зручно запроваджувати методи терору проти селян України. Себто голодом вчити селян «уму-розуму», як цинічно заявляв тодішній генсек ЦК КП(б)У C. Косіор. У результаті « заходів до посилення хлібозаготівель» утрати столичної на той час Харківщини склали 2 млн. осіб, тобто від голоду помер кожен третій мешканець села.

По-друге, чи саме хліба, а не втішливого видовища бажала собі партійно-державна Москва? Насправді ж голод був обраний нею головним інструментом для втілення диявольського пляну упокорення українців. Під виглядом «боротьби з куркульством» ламався сільський хребет нації, яка довірилась була російському сусідові щодо власного права на свободу волевиявлення. У такий спосіб організовано відбувалась денаціоналізація суспільства, оскільки спорожнілі села масово заселялись переселенцями з Росії та Білорусії, за що дбав Всесоюзний переселенський комітет, створений в 1930-их роках при Раднаркомі СРСР.

Про жахливі «складові» упокорення голодом свого часу свідчили очевидці. Звичайно ж, їхнє слово важить небагато супроти пізніших офіційних постанов, відмов та заперечень. Що казати, коли навіть на спеціяльному засіданні Верховної Ради України зауважувалось лише, як « розглянувши питання про голодомор, ми виконали свій громадянський, патріотичний обов’язок», себто, по суті, вмили руки. Натомість у чорній книзі народної пам’яти, обрамленій зазвичай сухими науковими додатками, маємо констатацію фактів, де «напівживі самі повзли на цвинтар», «опухлих скидали під паркани», де «пригощали м’ясом подружки», а «сестру забили людоїди». Вмитися після цього можна хіба що кривавими слізьми відчаю.

Страх у задзеркаллі

Вираз усього світу – перехняблений. Вухом замість рота. Ги над щетиною зворохобилось. Жах пішов.

Д. Хармс

З уваги на присутність у подальшому «революціонному» процесі інфантильного декадентства як предтечі більшовицького комункульту, варто зазначити, що далеко не «Марсельєза», перекладена в імперських колоніях Христею Алчевською та іншими малоросами-европейцями, зворохобила душі й скуйовдила думки тодішніх романтиків. Не «Марсельєза», але «мітральєза» вразила їх ніжні серця. « Тоді ж стало знати про кулемет, який вперше застосували японці, що називався мітральєза», – значить Ю. Олєша, і ця новина часу російсько-японської війни 1905-го року не вплинула хіба що на безсердечних різночинців, які могли народити не романтичну казку, а лише Сталіна. Натомість воєнно-морська романтика за всі часи живила середовище майбутніх ліриків пролеткульту. « Я був сином акцизного чиновника, й родина наша була дрібнобуржуазна, тож заколот на броненосці „Потьомкін“ сприймався мною як щось абсолютно жахливе», – свідчив Ю. Олєша, хоча з дитинства захоплювався романтикою морських пригод, яку натоді оспівував «білогвардійський» поет-акмеїст Н. Гумільов у поезії «Капітани» (1910): « Или бунт на борту обнаружив, / Из-за пояса рвет пистолет, / Так, что сыпется золото с кружев, / С розоватых брабантских манжет». Або вже пізніше, у 1930-их, вимріював А. Вертинський на пароплаві «Теофіл Готьє» у Середземному морі: « Я знаю, Джимми, Вы б хотели быть пиратом, / Но в наше время это невозможно. / Вам хочется командовать фрегатом, / Носить ботфорупы, плащ, кольцо с агатом, / Вам жизни хочется отважной и тревожной».

В Україні обережним відголосом цього «відродження» флібустьєрської вольниці у 1920-их лунала творчість Ю. Яновського, М. Йогансена, О. Влизька. Що й казати, коли самі поети-декаденти 1910-их років були обережні, лякливі й непевні щодо історичних катаклізмів свого часу. Усі пертурбації на світанку нового XX-го століття сприймалися ними здебільшого крізь призму непорушного державного ладу, родинного маєстату, затишку, а також цілком зрозумілого панського егоїзму. « Ввечері їздив до Петерґофу, був зі своїми, затишно. Добрі вістки з війни, – нотував поет А. Блок у щоденнику 1914-го року. – Бомбардують комерційні порти. Я знову п'яний». Згодом ця «захисна» реакція інфантильного організму, що нею, як вважають біографи А. Блока, поет рятувався від тривожних чуток і «незручних» для психіки подій, перетворилась на «цинічну», як дейкували, рису його характеру. Мовляв, почувши про революцію, А. Блок одразу ж подався додому спати. От лишень при цьому не уточнюється, що перед тим він, як завжди, напився.

Прочунявши з «революційного» запою і захвату, декаденти всіх мастей прославляли і славословили «народний» бунт в надії, що не будуть ним знищені на пню. Але «революційна» історія без їхньої сумнівної допомоги формувала власні леґенди й міти, оскільки так уже влаштована людська пам'ять, що будь-яка історична подія на кшталт чи то повстання на броненосці «Потьомкін», а чи на крейсері «Очаков» у пізніших казках і переказах опливає підталим морозивом сюжетів, редаґованих радянським аґіпропом в численних «революційних» апокрифах. Чию « рятівну комбінацію тут-таки, на місці довелося розвинути, доповнити побутовими деталями й новими подробицями повстання моряків у 1905 році, що вислизнули від Істпарту», як це зробили в романі «Золоте теля» І. Ільфа і Є. Петрова ледь не викриті авантюристи – «діти лейтенанта Шмідта» – в особі Остапа Бендера і Шури Балаганова, які випадково зустрілися в кабінеті голови провінційного виконкому. При цьому Балаганов « доволі пристойно, хоча монотонно, переказав зміст масової брошури „Заколот на „Очакові“», а молочний «брат» Бендер « прикрашав його сухий виклад деталями настільки живописними, що голова, який почав було вже заспокоюватись, знову нашорошив вуха».

Відтак у перші ж місяці після Жовтневого перевороту більшовиків стали створюватися зовсім нові умови для побутування «нової» літератури. Страх більшовицького терору впливав на неї цілком «творчо», заповідаючи нові теми, сюжетику, жанр, вибір і становище героїв, мову й т. ін. Зрозуміло, що це виховувало також письменника нового типу, в тому числі зі старих кадрів. « Виснажений останнім зусиллям Синицький відкинувся на спинку стільця й заплющив очі, – знову згадується при цьому „Золоте теля“. – Йому було вже сімдесят років. П'ятдесят з них він складав ребуси, шаради, загадкові картинки й шарадоїди. Але ніколи ще поважному ребуснику не було так важко працювати, як зараз. Він відстав від життя, був невігласом у політиці, молоді конкуренти легко його перемагали. Вони приносили до редакції задачі з такою чудовою ідеологічною установкою, що старий, читаючи, заздрісно плакав. Годі було й гнатися за такою, наприклад, задачею: „На трьох станціях Воробйове, Грачове та Дроздове була рівна кількість службовців. На станції Дроздове було комсомольців у шість разів менше, ніж на двох інших, разом узятих, а на станції Воробйове партійців було на 12 осіб більше, ніж на станції Грачове. Але на цій останній безпартійних було на 6 осіб більше, ніж на перших двох. Скільки службовців було на кожній станції і який був там партійний та комсомольський прошарок?“»

Скринник. Художник Б. Кустодієв. 1918 рік

Таким чином, за умови величезного соціяльного, а незабаром і просто політичного тиску література шукала можливости вижити, рятуючись від страху новизни і руху, рятуючись від ідеологічного зчавлювання. Але іноді соціяльний прес змінював профіль і силу тиску, і тоді виступаючі його частини давили до кінця, до знищення, натомість інші мали прозурки і западини, куди вільно було сховатися. Пошуки таких соціяльних ніш вимагали від літератури підвищеної і безперестанної енергії. Хтось рятувався, тікаючи в перекладацтво, як В. Свідзінський, але багато хто, вписуючись у пролеткультівський канон, застигав без руху, творячи виключно «радянське», відтворене багато разів у тому самому вигляді колись романтичного «морозива», скам’янілого на фекалії соцреалізму.

Осип Мандельштам і Рюрік Івнєв. Харків, 1919 рік

Щодо природи страху в 1920—30-их роках найбільше теоретизував оберіут Леонід Ліпавський. Опальний автор, відрахований з університету за небажання засудити свого вчителя, висланого з Росії в 1922 р. філософа М. Лоського і звільнений з Держвидаву за дружбу з Даниїлом Хармсом та іншими веселими неформалами з літературного братства ОБЕРІУ (Об’єднання реального мистецтва). Палкий клясифікатор усього «нерадянського» у жахливо радянському житті 1930-их років: любови, ненависти, страху та інших ідеологічно несерйозних явищ. Нарешті, просто несхожий на типового громадянина своєї країни творчий індивід. « Існувати, – був переконаний Л. Ліпавський, – це означає просто відрізнятися».

Чим же чудова теоретична спадщина Л. Ліпавського, яка лише нещодавно вийшла до нас з пітьми часу й мороку спецхранів? Напевно тим, що в ній уперше запропонована інтерпретація теорії відносности Айнштайна на прикладі повсякденних стосунків: речей, предметів, явищ і якостей. І все це в контексті тоталітарного абсурду 1930-их років. Адже в той час, коли автор досліджував природу страху, радянські люди мірялись п’ятирічкою, повертали ріки назад і були з небом на «ти». І тільки такі от прозорливі відщепенці, якими здавалися офіціозу Л. Ліпавський та його весела компанія « чинарів» з ОБЕРІУ, поділяли ґрандіозні здійснення країни на особисті переживання суто приватної особи. Хіба ж не страшно? Хіба ж не злочин щодо пляну ГОЕЛРО, НЕПу чи ж побудови соціялізму в одній, окремо узятій країні?

Що ж до вражаючих абревіатур та їх «живого» наповнення, то загалом до ОБЕРІУ – літературно-театрального гурта, що існував у Ленінграді від 1927-го до початку 1930-их років – належали К. Вагінов, А. Введенський, Д. Хармс, Н. Заболоцький, І. Бахтерєв, Ю. Владіміров, Б. Левін, а також долучалися поет Н. Олєйніков, філософи Я. Друскін і Л. Ліпавський. Оберіути називали себе ще « чинарями», переосмислюючи вислів «духовний чин». Так, Д. Хармс звався « чинарь-взиральник», а Введенський – «чинарь-авторитет нісенітниці».

Утім, Л. Ліпавський усього лише тлумачив людині її власні утробні страхи. Наприклад, чому танк своїм виглядом розганяє цілі полки вояків? Насправді все дуже просто! Через те, що танк має гусеничну передачу, він скидається на гігантського черв’яка, гусінь або змію. Адже людський страх живе в павуку, спруті, крабі, таргані і сколопендрі. І тому в основі страху, як стверджує А. Ліпавський, лежить огида. Здавалося б, наполягає філософ, воно не викликано нічим практичним, воно суто естетичне, але ж історія нас вчить, що насправді це не зовсім так.

Так, Л. Ліпавський не обговорює загальновідомі радянські реалії сталінських часів, виходячи за межі звичайного здорового глузду. Але уникнути віянь часу, його страшних насущних проблем не міг навіть опозиційний мислитель. Власне, його відхід у відсторонений стан думки і викликаний критичним (огидним) ставленням до життя, його щоденних страхів і сумнівів тощо. « Власть отвратительна, как руки брадобрея», – писав з цього приводу О. Мандельштам.

Або ось, за Л. Ліпавським, боїться, скажімо, людина безформного життя, себто життя огидної порожнечі, і це має в 1930-их роках життєве підґрунтя! « По губам меня помажет пустота, – журився О. Мандельштам, – Строгий кукиш мне покажет нищета». Чи ж бо в «Поясненні часу» філософ-оберіут уточнює: час (приватний, світовий, повсякденний) – це почуття відчужености від щоденних подій. « Пора вам знать: я тоже современник», – роз’ясняв цитований вище поет феномен несприйняття й водночас співчуття щодо «ґрандіозних» радянських звершень. « Взять за руку кого-нибудь: будь ласков, – / Сказать ему, – нам по пути с тобой», – мріяв він про це в «колективістських» 1930-их.

Утім, Л. Ліпавський прозрівав більш глибинний сенс казенного сталінського часу. Наприклад, він пояснював мистецтво як ієрархію ритмів, а світ узагалі – як систему філософських аберацій, але щодо повсякденного, «живого» життя індивіда його віра по-християнському непохитна. « Ніхто ніколи не жив ані для себе, ані для інших, а всі жили для трепету», – вважав він, і це, погодьмося, цілком у дусі С. К’єркеґора з його трактатом «Страх і трепет», який натоді ще не перекладався в СРСР. Тому не дивно, що за життя любов для Л. Ліпавського « притягальна, священна, жахлива, кумедна, жалюгідна й огидна одночасно» («Про тілесне сполучення»), слова живуть самостійним життям, а сни він бачить кошмарні, або спізнюючись у них на потяг, або пестячи в ліжку андрогіна, або в звіті за відрядження вказуючи через неуважність замість « в Дєтіздат» вульґарне « в Дєтізад» («Сни»).

А ще, виявляється, Л. Ліпавський навіщось колекціонував стенограми задушевних бесід, які провадив з друзями протягом 1933—1934-их років. У них балагурять, будучи напідпитку, письменники Д. Хармс і А. Введенський, Н. Олєйніков і Н. Заболоцький, філософ-музикознавець Я. Друскін і сам Л. Ліпавський із дружиною. Крім балачок про природу чисел, слів та інших філософських матерій, друзі пліткують про власне «живе» життя, що минало аж ніяк не в страху й трепеті. Отже, розводились про картярські перемоги А. Введенського, негаразди Л. Ліпавського з жінками, радощі відвідування Я. Друскіним вбиральні, пообідню відрижку Н. Заболоцького і жінок, спокушених Н. Олєйніковим, а також про веселу канарку Д. Хармса, яку він годував власними глистами. А як ви хотіли? « Папа Римський приглянувся до нас і лагідно мовив: – Світова література завжди робиться жадібними покидьками, маніяками, слизом, падлюками й збоченцями», – свідчить сьогодні В. Єрофєєв, а тогочасний критик В. Полонський підтверджував: « Огидна публіка – письменники. Рвацькі, міщанські настрої переважають. Вони хочуть жити не тільки „ситно“, але жадають комфорту. У країні, що будує соціялізм, де робітнича кляса в жахливих умовах, надриваючись щосили, не покладаючи рук, працює – ударництво, соцзмагання, – ця публіка буквально рве з неї останнє, щоб обставити квартиру, щоб купатися в достатку, щоб відкладати „на чорний день“. При цьому вони роблять вигляд, що страшенно віддані його, робітника, інтересам. Але ж пишуть вони не для нього: робітник їх читає мало. Що дає їхня творчість? Переспіви або підробку. Вони зовсім не заражені соцбудівництвом, як хочуть показати на словах. Вони заражені рвацтвом. Вони одержимі міщанським духом видобування».

Терор у Задзеркаллі

Унікальний парадокс ленінізму полягає в тому, що ці матеріялісти знайшли можливість витратити життя мільйонів реальних людей для блага гіпотетичних мільйонів, які коли-небудь будуть щасливі.

В. Набоков

Вождь пролетаріяту В. Ленін називав патос революційного терору прекрасним, так само натхненно закликаючи до жорстких репресій проти ворогів більшовізму. При цьому особливо наголошував на духівництві, хоча саме іконописний портрет був створений з Леніна поколіннями пролеткультівських літописців. В одному з них, наприклад, Ілліч на полюванні не вистрілив у лисицю. Мовляв, гарна. Натомість людський матеріял не викликав співчуття, що, до речі, з часом витворилось на уніфіковану ознаку «революційної» епохи. Отже, за цією властивістю часу, деякі категорії людей можна й треба було поголовно винищувати, це виглядало цілком природно й було сприйнято практично всіма. І булґаківський професор мимохідь цікавиться, чи не можна розстріляти журналістів, що перебрехали зміст його відкриття. І Ціолковський, як знати, пропонував знищити всіх нещасливих, щоб на Землі залишилися тільки щасливі. З часом репресії ставали явищем буденним, всюдисущим, навіть оспіваним у міському фолкльорі разом з іншими «революційними» ознаками «нового» життя. «Чи знаєте ви, що таке терор? – по-гоголівськи питався Ю. Олєша. – Це значно цікавіше за українську ніч! Терор – це величезний ніс, що визирає з-за рогу. Потім цей ніс висить у небі, освітлюваний прожекторами, а буває також, що цей ніс називається Днем поезії. Іноді, щоправда, його називають Костянтин Федін, що заперечують ті, хто називає цей ніс Яковом Даниловичем або Алєксєєм Сурковим».

Одеський клясик мав слушність. Справді, так само, як «номенклятурні» самогубства в 1920—30-их були нерозривно пов’язані з пиятикою і бенкетуванням, політичні арешти цього часу відбувалися за буденною, наперед визначеною і відомою обивателю схемою. « Одягайсь на розстріл – крикнув хтось і постукав у двері», – значив П. Тичина у збірці «Замість сонетів і октав». Словом, «ворогів народу» забирали зазвичай «тепленькими», себто вночі, роздягнутими, заскоченими за любовними міщанськими утіхами. Щоби страх спрацював на контрасті родинного затишку й майбутньої невідомости, як це було у випадку чи то з реального життя, описаного шляхетною І. Голіциною, а чи в оповіданні «Перешкода» радянського письменника-оберіута Д. Хармса:

«– У мене дуже товсті ноги, – сказала Ірина. – А в стегнах я дуже широка.

– Покажіть, – сказав Пронін.

– Не можна, – сказала Ірина, – я без панталон.

Пронін став перед нею навколішки. Ірина сказала:

– Навіщо ви стали навколішки?

Пронін поцілував її ногу трохи вище панчохи й сказав:

– Ось навіщо.

Ірина сказала:

– Навіщо ви задираєте мою спідницю ще вище. Я ж вам сказала, що я без панталон.

Але Пронін усе-таки задер її спідницю і сказав:

– Нічого, нічого.

– Себто як це так, нічого? – сказала Ірина. Але тут у двері хтось постукав.

Ірина швидко обсмикнула свою спідницю, а Пронін підвівся з підлоги й підійшов до вікна».

Щоправда, в реальності при арешті не стукали в двері, але ситуація при цьому була не менш «еротична». « У ніч з 3 на 4 вересня 1923 року я була заарештована й посаджена в тюрму ГПУ на Луб’янці, – значить І. Голіцина. – Було таке. Вже поночі загрюкали в двері з чорного ходу. Хтось відчинив, і увійшли троє чи четверо співробітників ГПУ. Навіть не постукавши, вони вдерлися в нашу кімнату, першу по коридору, якраз у той момент, коли я почала роздягатися. На клаптику паперу, який один з них тримав у руці, було написано моє прізвище».

Натомість Д. Хармс «уточнює»:

« Ірина відчинила двері, й до кімнати увійшов чоловік у чорному пальті й високих чоботях. За ним увійшли двоє військових, нижчих чинів, з ґвинтівками в руках, і за ними увійшов двірник. Нижчі чини стали біля дверей, а чоловік у чорному пальті підійшов до Ірини Мазер і сказав:

– Ваше прізвище?

– Мазер, – сказала Ірина.

– Ваше прізвище? – запитав чоловік у чорному пальті, звертаючись до Проніна.

Пронін сказав:

– Моє прізвище Пронін.

– Ви маєте зброю? – запитав чоловік у чорному пальті.

– Ні, – сказав Пронін.

– Сядьте сюди, – сказав чоловік у чорному пальті, вказуючи Проніну на стілець.

Пронін сів.

– А ви, – сказав чоловік у чорному пальті, звертаючись до Ірини, – одягніть ваше пальто. Вам доведеться з нами проїхати.

– Навіщо? – спитала Ірина. Чоловік у чорному пальті не відповів.

– Мені треба перевдягнутися, – сказала Ірина.

– Ні, – сказав чоловік у чорному пальті.

– Але мені треба дещо на себе одягти, – сказала Ірина.

– Ні, – сказав чоловік у чорному пальті. Ірина мовчки вдягле свою шубку.

– Прощайте, – сказала вона Проніну.

Розмови заборонені, – сказав чоловік у чорному пальті».

Справді, будь-які розмови, і зокрема щодо природи терору й пов’язаного з ним страху й огиди, були заборонені в реальному житті, але, як було проілюстровано вище, «живе» життя просотувалося в літературу. « Світ, очевидно, влаштований так, що суть його в будь-якому його шматочку, – гукав Л. Ліпавський до безстрашних нащадків. – Я заглибився і побачив, що це так, тож зрозумійте також ви».

Фраґмент розпису комсомольського клюбу на Подолі у Києві. Художник З. Толкачов. 1921 рік

Що ж до нащадків, то вже сьогодні про терор 1930-их років, зокрема, С. Білокінь значить: «Хіба НКВД не знало про існування Леся Курбаса чи Миколи Куліша і хіба ставилося до них із симпатією? Ці люди були надто відомі, щоб заховатись, а ідеали їх були аж надто виразні. Головне тут те, що це не були ідеали енкаведистів, і з цього треба виходити. Українські мистці, священики, інженери належали до одного світу, а чекісти – зовсім до іншого, йому не гомогенного. Це й був результат ідеологічної, політичної сегрегації в цій країні».

З приводу цього варто пригадати, як на початку 1990-их років розгубленою «незалежницькими» процесами владою ще дозволялося називати, до якого «зовсім іншого», себто неукраїнського світу, належали як чільні, так і більшість рядових співробітників НКВД. Натоді чітко вказувалось на «жидівське» походження радянської влади та її каральних органів, на суцільну інвазію «жидів» у «пролетарських» урядах тощо. Так само рясно публікувались списки із справжніми, «жидівськими», прізвищами більшовицьких партійних лідерів, командармів, слідчих ЧК-НКВД і т. д., із зазначенням того, що цілі радянські уряди складалися з представників цього «іншого», як обережно значить С. Білокінь, світу.

По мірі впровадження політичної «незалежности» у щоденне, наукове та просвітницьке життя, згадані акценти й тенденції до висвітлення історичної правди щодо жидівського походження «начальства» в СРСР, а також в ЧК—НКВД—КҐБ потроху зникали з широкого культурного обігу. Натомість із точністю до навпаки, і з таким самим «історичним» азартом, нині звинувачуються українці, які в період Другої світової війни брали участь у збройному протистоянні СРСР на боці Німеччини, чи то перебуваючи у складі військ Вермахту, а чи відроджуючи національне життя на звільнених з-під більшовиків території. Сьогодні ці звинувачення претендують на «офіційну» позицію, яку нав’язують «незалежній» владі «сіоністські» видання на кшталт «Столичных новостей». От лишень з культурного обрію, як допіру питання з «жидівським» походженням апарату НКВД, ці звинувачення чомусь не зникають, а вільно транслюються на не менш широкий, аніж на світанку «незалежности», загал.

Також з приводу того, що, як значить С. Білокінь, в СРСР в основі клясового поділу « лежала сегрегація (лат. segregatio – відділення), за якої влада відділяла звідома позитивних від звідома неґативних, своїх від чужих, тих, що перебувають у системі, від позасистемних», варто буде запропонувати питомішу модель «клясифікації», яка споконвіку діє в суспільстві. Отже, до історії 1920—30-их років добре надається згадка про заборонену в СРСР (ще за часів пролеткульту) науку євгеніку, що, як знати, вивчає і розробляє шляхи і методи активного впливу на еволюцію людства, удосконалення його природи, розглядає закони спадковости здоров’я та обдарування тощо. Звісно, займатися цим життєтворчим ділом за часів мертвотного соцреалізму можна було лише в контексті вирощення ідеологічного гомункулюса в культурі. Натомість масове мистецтво тоталітарного доби сповідувало й вимагало від своїх творців простіших методів досягнення пролетарської ясности в голові. Себто без жадних історичних відступів вглиб спадкових форм «буржуйського» формалізму, аванґардизму чи ще яких опортуністичних впливів західнього мистецтва. Саме простота була набутком окультурених мас, а історизм офіціозу виступав ніби як проти проґресу.