Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 40 страниц)

Розбиті окуляри

 
Я только девочка. Мой долг
До бранного конца
Не забывать, что всюду – волк,
И помнить: я – овца.
 

М. Цветаєва

Згадка про останні дні перед втечею радянської влади з Харкова вражає атмосферою метафізичного жаху і тваринного заціпеніння перед свавіллям червоного режиму. У майже спорожнілому місті час від часу тривожно озивалися телефони, наче в якому ґротесково-кошмарному булґаківському сні: « Кого? Варенуху? Його нема. Вийшов із театру». Шукали, як знати, «залишенців», себто тих, хто свідомо вирішив не евакуюватися. « Хіба ми забудемо, – питався пізніше А. Любченко, – як цим порядним людям під страхом смерти наказано негайно виїздити, як ридали вони, йдучи в азіятську неволю, як неслухняних враз брали під арешт, як жадібно полювали на них розлючені агенти НКВД, пильно скрізь шукаючи, безоглядно хапаючи, заляканими табунами спроваджуючи геть?»

Юрій Смолич

Зловісну ситуацію тогочасного терору й свавілля якнайкраще описують у своїх спогадах обидва цитовані тут автори, а саме – «залишенець» А. Любченко та його колишній колеґа по творчому цеху Ю. Смолич. Здавалося б, необов’язкові відомості. Можливо, не місце їм у майбутніх ювілейних статтях. Але, з іншого боку, саме так і вкладається в голові очевидна, зрештою, думка: жили обидва письменники в один і той самий час, і творили в рамках однієї, як виявляється, літератури. Суцільна булґаківщина тієї останньої, як завжди, чудово проявлялася саме у дзвінковій організації її процесу.

« Коли ми відправляли на евакуацію перший ешелон – з хворими та старшими письменниками, – розпочинає метафізично-чекістську симфонію Ю. Смолич, – я подзвонив Любченкові і просив його зайти до Спілки. Він прийшов. Але на мою пропозицію одержати посадочний талон і виїхати відмовився. Послався на те, що почуває себе зле – дошкуляє виразка шлунка, та й ситуацію на фронті вважає зовсім не такою вже злою, як це малюють панікери, – отже, не бачить підстав для того, щоб „тікати з рідної землі“».

Отож вовче гарчання на якусь мить затихло, але обрану жертву звідтоді вже не пускали з ока. « Коли ситуація на фронті загострилася і ми споряджали другу групу хворих письменників для другого евакуаційного ешелону, я знову подзвонив Любченкові. Телефон на квартирі його тещі не відповів. („Серед цих гудків звідкись здалеку почувся тяжкий, похмурий голос, який проспівав: „… скалы, мой приют…““– озивається з такого „метафізичного“ приводу М. Булґаков з „Майстром і Маргаритою“. – І. Б.-Т.) Допускаючи, що телефонний кабель міг бути порушений бомбардуванням, я послав до нього коменданта клубу письменників Білозуба: нехай прийде невідкладно одержати посадочні талони для себе і родини. („– Та нема його вдома. Я вже Карпова посилав. Нікого немає в квартирі. – Чорт знає що таке, – сичав Римський, клацаючи на лічильній машинці“.) Комендант повернувся і доповів: квартира замкнена, на дзвоники ніхто не озивається, але сусіди кажуть, що Любченко з дружиною, сином і тещею перенеслися на околицю до родичів – десь у районі Юр’ївської вулиці. („Кота, якщо хочете, можу показати, – запропонував Коров’єв“.)»

Далі події з « нехорошою квартирою» та її « невдахами-візитерами» розвивалися у все наростаючому темпі. « Признаюсь: щось мені тоді замуляло, – продовжує спогадувати Ю. Смолич. – Таж Юр’ївська вулиця була близько до заводських районів, а там небезпека в час бомбардування була значно більша, ніж у центрі міста. („Здогадався, клятий! Завжди був тямущий, – злісно всміхнувшись просто в очі фіндиректорові, проказав Варенуха“.) І я вирішив завтра ж самому піти на Юр’ївську, розшукати нове мешкання Любченка та переконати його їхати з другим ешелоном. („А що це за кроки такі на сходах? – спитав Коров’єв, граючи ложечкою в чашці з чорною кавою. – А це нас заарештовувати йдуть, – відповів Азазелло й випив чарочку коньяку. – A-а, ну-ну, – відповів на це Коров’єв“.) Та того ж вечора стався отой наглий прорив – нас самих спішно, серед ночі евакуйовано, – і доля Любченка пішла геть з поля мого овиду. Пригадую лише, що Бажан, який залишався ще в Харкові зі своєю редакцією „За Радянську Україну“, теж добивався до Любченка, але й йому розшукати спритного Аркашу не пощастило».

А як воно було насправді з тією суцільною булґаківщиною на осінніх вулицях передвоєнного Харкова? « Ця конвульсійна паніка звалась по-совєтському „евакуація“, – значить А. Любченко. – І це нечуване насильство в брехливих совєтських інформаціях буде, звичайно, зватися „добровільною втечею населення“. Тільки страхом за своє існування, крайньою безпорадністю, злобою, відчаєм можна поясни ти подібну сваволю і брехню».

І далі герой цієї оповіді подає зразок такої «евакуації», розповідаючи про свій переїзд з Києва до Харкова: « В цей день о 6 год. вечора, щойно я прийшов додому і сів обідати, подзвонив телефон із Спілки п-ів. Маміконянц – діловод спілки – передав категоричне розпорядження Бажана й Корнійчука, щоб о 7-й год. вкупі з усією сім’єю і з речами (скільки сам підіймеш) бути на товарній станції, сісти і вирушити. – Куди? – Нє знаю. Куда повєзут. – А як же я за годину доберусь до станції із сім’єю та речами? – Нє знаю, так пріказалі т.т. Корнійчук і Бажан. – „Ну, якщо не буде засобу пересування, то я не виїду, бо це фізично неможливо – так їм, будь ласка, і перекажіть“. А сам собі думаю: справа погана, треба лаштуватися в дорогу, вони, напевне, мені не вірять, уже підозрюють». (« Щойно фіндиректор переконався, що адміністратор йому бреше, страх поповз його тілом, починаючи з ніг, і двічі знов-таки почулося фіндиректорові, що потягло по підлозі гнилою малярійною вільгістю».)

Золоті лисенята

А інших письменників у мене для вас немає.

Й. Сталін

Чим займався А. Любченко, уникнувши примусової евакуації до Уфи? Майже нічим. Переїхавши до Харкова, милувався з нового ладу, хворів на виразку шлунка, сварився з дружиною, інколи щось писав до місцевої газети, іноді виступав. Активної участи у тодішньому відродженні культурного життя у нелюбій його серцю слобідській столиці практично не брав, хоч з’являвся і в Міській управі, і в Громадському комітеті, і в «Просвіті». А тим часом у надрах спокійного, принишклого міста кипіла пристрасть, точилася безоглядна боротьба: українці – росіяни; німецька влада – радянське підпілля, а ще особисті порахунки. З потаємних закапелків і закутів повиходили на люди залишені напризволяще родини «ворогів народу», серед яких виявилося чимало рідних з розстріляного, спаленого й замордованого середовища колишнього «золотого» письменства: діти Г. Хоткевича, В. Свідзінського, М. Куліша, К. Буревія, Д. Солов’я та ін. Так, брат П. Тичини був комендантом письменницького Будинку «Слово», небога X. Алчевської працювала друкаркою в «Просвіті», дочки А. Могилянської та М. Куліша подавали в їдальні.

Газета «Нова Україна». 1942 рік

Потроху розвиднювалося в літературному житті звільненого з-під більшовицького режиму Харкова. Куценьке коло письменників-залишенців було представлене як старшим поколінням (А. Гак, О. Варавва, М. Майський, Г. Перелісна, М. Корж, Л. Топчій, Н. Щербина, В. Алешко, М. Галич), так і молодими авторами з колишнього комсомольського середовища (О. Веретенченко, Д. Нитченко, В. Боровий, І. Христенко). До них долучилися також науковці – професори М. Оглоблін та О. Парадиський, В. Петров, Г. Шевельов, Ю. Бойко.

А що ж наш товариш Аркадео? На проведеній у січні 1943-го року в Харкові конференції українських письменників В. Петров поіменно згадав усіх активно працюючих на звільнених теренах літераторів, жадним словом не зачепивши Любченка. Натомість мелянхолійно-номенклятурно заявив: « Ми живемо в епоху криз і катастроф, революційних катаклізмів і воєн, про революціонізуючий сенс яких говорить Гебельс. І саме це стає умовою для відродження української поезії».

Навряд чи такими промовами міг наснажуватись був А. Любченко, все глибше занурюючись у тодішню новоукраїнську дійсність. Все частішими ставали його відмови на пропозиції численних культурницьких установ взяти участь у черговому відроджувальному заході. Навіть у харківському часописі «Нова Україна» він не затримався довго, хоч певний час це був для нього єдиний засіб до існування, та й приміщені там статті колишнього літературного вельможі Любченка мали шалену популярність серед читачів. Все це якнайкраще долучалося до витворення радянською пропаґандою образу письменника як зрадника, запроданця і коляборанта.

« Пізніше, в Москві, коли Україну геть залишено і ми працювала в українських установах при Партизанському штабі, – значить у своїх спогадах Ю. Смолич, – стало відомо, що Любченко в окупованому Харкові відразу виринув на поверхню – працював у гітлерівській націоналістичній газетці, виступав перед людьми і розвинув заповзяту антирадянську, контрреволюційну, зрадницьку діяльність. Чи й ті його статті та виступи – з брудними інсинуаціями на радянський лад та брехні про Хвильового». При тому під «брехнями про Хвильового» мався на увазі нарис А. Любченка «Його таємниця», в якому описувалася їхня спільна з автором «Вальдшнепів» поїздка по українських селах у голодному 1933-му році. Що ж до самої «Нової України»… « Газета, скільки мені пригадується, не скидалася на німецьку, – свідчить А. Гак. – В ній можна було натрапити статті на будь-які теми, нариси, спогади, фейлетони, кореспонденції з місць тощо. Одне слово, людям було що читати в „Новій Україні“. Навіть Смолич з Полторацьким, повернувшись у 1943 році до Харкова, одразу ж побігли визбирувати по всіх „сарайчиках“ (Смоличів термін) примірники „Нової України“. І, можна бути певним, вони їх перечитували від цурки до цурки».

Згадуючи про подальші занепадницькі тенденції в діяльності А. Любченка, варто, мабуть, зазначити, що попри всі негаразди особистого життя письменника, далеко не через своє відступництво та подальше існування на «окупованій території» він залишався смертельним ворогом для радянської системи. Гнівні статті, у яких він розкривав справжню суть червоного режиму, вперше для колишнього підрадянського люду якнайдошкульніше затаврував весь той звіринець, бестіярій і пандемоніюм протиукраїнського офіціозу, представники якого запивали під ту пору евакуаційним кумисом власні заздрощі й злобу на відчайдухів-залишенців, яким хоч раз у житті випало щастя сказати правду. « Був Є. Фомін, але коротко, – нотував А. Любченко у щоденнику. – Каже, що мене там клянуть. Всі мої статті знають, переказують зміст один одному, але читала їх тільки верхівка, в загальному ж середовищі фігурують тільки назви та усні перекази. Була про мене „нищівна“ стаття в „Комуністі“. Панч на якихось зборах потрясав руками й висловився отак образно: „Хотів би я зазирнути в череп Любченка, в його мозок – що він думав, коли зважився на отаку чорну зраду!“ Ха-ха! Втер я тобі, енкаведистський виродку, твого довгого й перебитого носа! А Стебун, коли до кімнати зайшов якийсь чоловічина, подібний до мене, і хтось сказав „А мені видалось, що це Любченко“ – Стебун патетично вигукнув: „Коли б це Любченко, я враз розрядив би у нього увесь оцей бравнінг!“ Проте більшість, як каже Євген, дивуючись моїй сміливості, в той же час глибоко заздрять мені».

Сентиментальна історія

 
Ти знов живеш у Харкові тепер,
І мусиш знову гірко полюбити
Палац труда і прапор есесер
І мертвого Держпрому сірі плити.
 

Л. Лиман

Остання осінь перед відходом більшовиків стала для Харкова воістину «золотою», ба навіть «багряною», чи пак «червоною». « Хіба ми забуваємо, – питався Любченко у своєму зверненні до зацілілих абориґенів, – як під час боїв на околицях міста швидко мчали по кварталах від об’єкта до об’єкта машини, звідки вискакували патентовані палії з червоними зірками на шапках? Вони поспішно творили своє чорне діло. Скрізь спалахували величезні пожежі. Гинуло добро, добуте тяжкою працею, але ніхто й не смів підступитися на захист, бо його тут же ждала куля від спеціяльно поставленої варти».

Чи випадкова була пожежа, що виникла поблизу місцевого Клюбу письменників, а чи зайнялося в результаті підпалу – це питання нині вже нікого не хвилює. Ясно одне: у тому полум’ї згоріли не лише архіви ВАПЛІТЕ та інших радянських літугруповань, але й літературні репутації. Складніше виглядає справа з рукописами: одні стверджують, нібито вони всупереч широко цитованому тут Булґакову також згоріли, інші нахабно заявляють, що ніяких рукописів не було. Що начебто пожежа знищила не стільки надії, скільки докази. Докази непроглядної номенклятурности українського письменства 1920—30-их років, його кричущої бездарности у вигляді численних «вершників» та «мазайлів» або у кращому випадку його безпросвітної сірости.

Час, як знати, вимірюється публікаціями. До М. Грушевського, і тоді, коли М. Хвильового не видавали. Від початку 1990-их років, коли у відродженому в Харкові «Українському Засіві» вперше після п’ятдесятилітньої перерви почали друкуватися твори А. Любченка «окупаційного» періоду, і зокрема його «Щоденник», минув не час, а ціла епоха обернення речей. По-перше, розвалилася Імперія, змінивши долі і біографії. У місцевому Молодіжному парку відшукали могилу М. Хвильового – офіційні нащадки тих, хто його допіру цькував; у тамтешньому Літмузеї швиденько проголосили « національним героєм» пролеткультівця М. Куліша та іже з ним; у вимерлому Будинку «Слово» виставили «літературний» піонерський пост біля квартири К. Гордієнка. (« Ну, Кость Гордієнко, – згадується при тому „Щоденник“ А. Любченка, – завжди був людиною неповноцінною, справляв враження недорозвиненого, притурканого, заляканого, взагалі… трохи псих»).

Аркадій Любченко. Київ, 1930-ті роки

Що ж до постаті самого А. Любченка, а також його місця в історії літератури, то навіть за часів «незалежної» евфорії нічого не змінилося, і, переінакшивши горопашного О. Веретенченка, вільно було зазначити, що « усім прощається на світі, і тільки Любченкові – ні!» У даному випадку спрацьовує специфіка масової свідомости, коли за Любченком, наче голодний вовк (BOB?), пантрує небезпека стати рабом однієї теми. Перетворитися на суму людини і ярлика, адже харизматичність автора «Щоденника» очевидна.

А. Любченко не був, як знати, на фронті. Слідом за Д. Нитченком, він цілком доречно міг би спитатися: « За що воювати? Що боронити? Оте безпросвітне, безправне животіння? Оте безконечне і брутальне нищення всього, що зветься українським? Боронити отих, хто душив і душить мій безталанний нарід?» І тим не менш, після війни він « пішов по життю» « навіть після смерти! – з наличкою „коляборанта“ і „запроданця“». Ось так пише людина, пише і в якийсь момент стає заручником теми, без огляду на будь-які свої попередні «вертепи»…

Якось уже воно склалося, що вихід друком «Щоденника» А. Любченка окремою книжкою в Україні наприкінці 1990-их років співпав з появою ґрунтовного дослідження В. Гайдабури «Театр, захований в архівах», присвяченого сценічному мистецтву в Україні у 1941—44 роки, а також зі з’явою книги другої спогадів Г. Костюка «Зустрічі і прощання», видрукуваної в журналі «Кур’єр Кривбасу», що починається з опису часів воєнного лихоліття. Можливо, це невипадково, і «нам все треба знати про другу світову війну, навіть з такої контроверсійної точки зору», як значить Ю. Луцький у передмові до «Щоденника» А. Любченка. Адже постійне відновлення пам’яти, що називається культурою, здійснюється не за рахунок державної політики, а завдяки зусиллям окремих людей.

Хоч автор сих рядків, перечитуючи виданий в Україні «Щоденник» А. Любченка, подарований сином письменника якраз напередодні чергової річниці «звільнення Харкова від німецько-фашистських загарбників», і щоразу здригаючись при тому від вибухів ювілейного салюту, має необережність у те «відновлення пам’яти» не вірити. Адже столітній ювілей Любченка так і залишився нереалізований, а його твори воєнного періоду так і не були видрукувані. І все частіше, пишучи про це у «звільненій» та «незалежній» Україні, посеред офіційних свят і церемоній, вчуваєш знайоме, телефонно-булґаківське: « Варенухо? Не носи ніде телеграми…»

Несвідомий Свідзінський

Слава поета, зрештою, залежить від завзяття чи апатії поколінь безіменних людей, які піддають її випробуванню у затишку бібліотек.

X. Л. Борхес

З усього написаного Володимиром Свідзінським не зберігся саме той твір, який зіграв вирішальну ролю в його житті. Це він сам. Рукописи, на жаль, горять добре. Принаймні у передвоєнному Харкові, де за їхнім знищенням наглядають відповідальні особи на кшталт Ю. Смолича. Залишаються попіл і дим – себто міт, згідно з яким «літературна репутація» згаданих літературознавців у штатському виглядає надзвичайно високою. Кожен загублений чи знищений ними твір ними сприймається за шедевр.

Зрозуміло, що фактична, історична або позичена першооснова не кожній обробці підлягає. Частіше за все, це з’ясовується тоді, коли офіційні прийоми художнього перетворення конкретного життєвого матеріялу суперечать якимсь більш загальним законам життя. Очевидна також непродуктивність прямого співвідношення фактів біографії письменника з сюжетними ситуаціями його творів.

Так уже виходить, що фантазія художника й думка дослідника працюють за різними законами і частіше за все у різних напрямках. Натомість люди, незважаючи на велику кількість розчарувань, потребують «живого» літературознавства: їм важливо зрозуміти, з якою метою письменник брався за перо, чарку чи самогубний револьвер.

Самотність, труд, мовчання

 
Васильки на засаленном вороте
Возбуждали общественный смех.
Но стихи он писал в этом городе
Лучше всех.
 

Б. Слуцкий

У жовтні 1925-го року поет Володимир Свідзінський переїздить з Кам'янця на Поділлі до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Позаду в нього – архівно-дослідницька діяльність у Кам'янецькому ІНО, вихід друком першої збірки поезій у місцевій філії ДВУ та інші містечкові досягнення  на кшталт перекладів К. Тімірязєва і В. Короленка. Слід зазначити, що відлік своєї літературної праці колишній семінарист з незакінченою вищою освітою в Київському комерційному інституті також веде з подільського періоду, згадуючи в анкетах, що почалася вона з жовтня 1918-го року на посаді « редактора української мови» у видавничому відділі Подільської народної управи. Хоч друкуватися поет почав ще від 1912-го року, причому першу публікацію мав не в «Українській хаті», як вважає більшість дослідників, а в російському журналі «Нива».

Володимир Свідзінський

Під описувану пору Харків, уже як « столиця мистецтв», притягував багатьох талановитих приходьків, які згодом, власне, й склали пролеткультівську славу цьому споконвіку міщанському місту. Майже водночас із В. Свідзінським тут об’являються такі непересічні будівничі майбутньої Загірньої комуни в літературі, як М. Куліш, А. Любченко, І. Дніпровський, І. Микитенко, а трохи раніше – М. Хвильовий, В. Сосюра й П. Тичина. Десь далеко позаду в знетямленої слобідської столиці залишився «революційний» період нової культури, коли всі вулиці й будівлі міста були « борознисті від кольорів, кличів, щитів і арок Єрмілова» (В. Поліщук), і В. Сосюра, оспівуючи « червону зиму», ще не виставлявся « повітовим поетом», а Радянська Україна в п’єсах М. Куліша ще не здавалася « якоюсь суцільною божевільнею», якою пізніше її побачив цензор. У цей час також уже відшуміли панфутуристи-деструктори, з’явилися прибічники «соціологічної методи» в критиці і завертало на сумнозвісну «літературну дискусію» з її прицілом на « психологічну Европу».

У всій згаданій круговерті «національно-культурного ренесансу» 1920-их Володимир Свідзінський участи не брав. І хоч перша збірка «Ліричні поезії» (1922) вийшла у Кам’янецькій філії ДВУ, що дало привід усім пізнішим дослідникам творчости В. Свідзінського тулити його то до тамтешнього осередку «Гарту» (І. Кулик, І. Дніпровський), то до «Плугу» (С. Божко, Т. Масенко), тим не менш, саме в Харкові усе стало на свої місця. З виходом у 1927-му році другої книги поезій «Вересень» її автор фактично був зарахований до тогочасних попутників у літературі, адже, як зазначав представник офіційної критики Я. Савченко, « прийшов у літературу занадто пізно», ще й опинився всім своїм єством « цілковито поза нашою добою». Усе це зумовило подальший період повного мовчання у творчості поета. « Мою книгу „Вересень“, – згадував В. Свідзінський, – критика лаяла за фаталізм. Я подумав, що не маю хисту, і перестав друкувати. Писав лише для себе й доньки».

Від часу переїзду аж до 1930-го року поет працює на скромній посаді літературного редактора в місячнику «Червоний Шлях», в якому вряди-годи друкується. Перекладає А. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Салтикова-Щедрина, І. Тургенєва. До речі, переклади, як знати, неабияк впливають на творчість самого перекладача, якщо той має свої власні писання. Тож як перекладач Пушкіна з Лєрмонтовим і автор власної російськомовної лірики, В. Свідзінський не міг уникнути неусвідомленої інтертекстуальности. Скажімо, у відомому вірші «Стася» В. Свідзінського (1935) зауважуємо рядки: « Стася сказала: „Ці хмари розбиті – / Ніби поле, пооране в скибу…“», які нагадують Мандельштамове « Так тягуче и долго, что молвить хозяйка успела: / – Здесь, в печальной Тавриде, куда нас судьба занесла…» (1917), а рядки із тієї ж «Стасі» « Я поглянув: у копанці сонній, / Різьблено замкнені в мертвоводді…» закликають на згадку С. Чорного: « Я взглянул: лицо у Фили / Было пробкового стиля…» (1910). Прикінцеве ж « Не відказала нічого Стася, / Лиш притулила до мене обличчя…» і зовсім спонукає до спогаду про хрестоматійне, Пушкінське: «Ничего не ответила рыбка, / Лишь хвостом на прощанье махнула».

У тогочасному літературному товаристві В. Свідзінський не буває, до літературно-мистецьких імпрез не вчащає, на політичні теми не розводиться. Згадуючи поета, його імениті сучасники тільки знизували плечима: « він працював коректором, та й непомітний був якийсь» (І. Сенченко), « флегматичний на вигляд і дуже мовчазний чоловік» (І. Айзеншток), « середнього зросту, худорлявий, з інтеліґентними рисами обличчя і з постійною лагідною усмішкою» (П. Панч). Якось спробували влаштувати цьому мовчуну поетичний вечір, але й тут він відмовився, тож його вірші деклямував Ю. Яновський. До Ю. Смолича звертався, нерішуче тупцяючи і підкахикуючи сором’язливо, мовляв, чи перекладати йому еротичну «Лісістрату» Аристофана – цензура ж бо…

Але саме цьому поетові давав читати свої вірші П. Тичина перед тим, як здавати їх в друк, вважаючи, що « це поет справжній, у нього кожне слово на місці». І саме про Свідзінського М. Бажан значив: « Це поет неповторний, своєрідний, тонкий. Я маю насолоду від його поезії». Що ж до справжньої картини тогочасного літературного буття, то, здається, найкраще її висвітлює Галина Вікторова – цілком сторонній свідок описуваних подій, техсекретарка кабінету молодого автора при Харківському відділенні Спілки письменників, неофіційна дружина поета-оберіута:

« Частенько заходив до кімнати вже немолодий, як мені тоді здавалося, бідно, але охайно одягнений чоловік з обличчям інтеліґента минулого століття. Він не галасував, майже не брав участи в розмові, але уважно слухав і ледь помітно усміхався.

Це був Володимир Свідзінський.

Я не вважала його за видатного, занадто він був тихий, непомітний, ввічливий, не схожий на „видатних“ письменників. (От Антон Дикий або Армен – це справжні письменники!)(„Хто ці люди?!“ – спитається сьогоднішній читач. – І. Б.-Т.)

Розкрив мені очі на справжнього Свідзінського поет Арон Копштейн, з яким ми товаришували:

„– Хоч я дуже здібний, майже геніяльний, але всі ми нічого не варті у порівнянні зі Свідзінським. Це справжній поет і чудова людина, а знає він удвічі більше, ніж усі ми разом узяті…“»

Але такі короткі зустрічі з колеґами-письменниками з їхніми обов’язковими порадами-звіряннями, як правило, швидко завершувались. Вірші, що їх Свідзінський інколи читав з таємничого зшитка у чорній цератовій обкладинці, який то зникав, то виринав у спогадах сучасників, також невдовзі забувалися. І поет знову неквапом повертався до свого службового кабінету, де на нього чекали рукописи й гранки, тяжка коректорська праця й ні з чим незрівнянне почуття творчої свободи. « Три радості у мене неодіймані: самотність, труд, мовчання», – тішився він з удаваного спокою і злагоди в житті, оспівуючи клясичним гексаметром навіть рутинний редакційний побут:

 
«Девять пробило часов и редакция враз оживилась.
Изобретатель шарад и загадок, с пучками редиски,
Входит Волкович, кладет свой портфель и уходит за перцем.
Вот задымился Або, и Свидзинский пустил вентилятор,
Дружный огонь ураганный четыре машинки открыли.
Бледная Маня не дышит и глаз не спускает с работы,
Сосредоточенно к ней наклонился Тулевич, диктуя.
Около окон звучит вдохновенно Потемкинский голос:
Друга коня научитесь беречь – раздаются заветы.
Темпом ударным работа кипит. За страницей страница
С редакционного сходит конвейра. Час перерыва.
„Ваня!“ зовет секретарь, – отнесите 400 строчек.
Марвенцев Шура с улыбкою милой к Тамаре подходит,
„Как ваша деточка?“ – шепчет, и нервная мать просияла…»