Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 40 страниц)

Ігор Бондар-Терещенко
У ЗАДЗЕРКАЛЛІ 1910—30-ИХ РОКІВ

ВСТУП

Про задзеркалля радянської епохи

Питання: Чи почалася наша робота? А якщо почалася, то в чому вона полягає?

Відповідь: Робота наша зараз почнеться, а полягає вона в реєстрації світу, тому що ми тепер уже не світ.

Д. Хармс

…Так уже сталося, що Історію 1920—30-их років ретельно вивчали і – як це часто буває – практично перестали читати. Натомість A. Грін значив: « Книжку, якщо чекаєш від неї дива, варто читати двічі. Перший раз замолоду, коли ви молодші за героїв, вдруге коли постаршали, і герої книжки стали молодші за вас». Себто у даному випадку був потрібен час, щоб інтерес до історико-архівного контексту набрав більш специфічних, візуально-белетристичних форм, щоб «радянський матеріял», звільнившись від найближчих ідеологічних конотацій, став значимим у теоретичному відношенні. Словом, треба було, щоб визначилася певна позиція. І вже тоді повною мірою міг відбутися зокрема феномен Розстріляного відродження як періоду в історії України 1920—1930-их років.

Загалом коли говорять про радянську ідеологію, то зазвичай шукають її там, де їй належить бути – у головах людей, тоді як шукати її треба в сфері «відображеного», у мистецтві фантазування, у своєрідному «задзеркаллі» офіційної епохи, що повстає з особистого життя радянської обивателя. Втім, це зовсім не вигадки автора, адже радянська ідеологія була річчю цілком конкретною і жити за радянської влади означало перебувати у світі написаного, намальованого, відзнятого – словом, «відображеного» життя. Після заколоту більшовиків взаємовідносини життя й мистецтва взагалі змінилися, адже, як вважав теоретик формалізму B. Шкловський, « життя саме стало мистецтвом». Звичне й незвичне помінялися місцями, передреволюційний «буржуйський» побут здавався екзотикою, а історичні катаклізми стали за буденне явище. Іноді цей фаталізм скидався на державно оформлену фантасмагорію з цілком реальними адресами усіх можливих чудес, за якими мешкала реалізація ідеологічної Метафори з Алегорією.

В. Беньямін вважав, що алегоричне мислення характерне для післявоєнних і «постреволюційних» періодів. Мовляв, після кардинальних перемін і катастроф вживання алегорії свідчить про неможливість знайти питомий сенс, правду і роз’яснення того, що відбувається. Правдиве сприйняття перехідного історичного моменту передається через процес розповідання, через анекдоти і притчі. Себто відсторонене ставлення до сучасности, з якою легше спілкуватися через ліричне уособлення того чи іншого суспільно-політичного явища. Зрештою, це те, що В. Шкловський називав методою « очуднення» реальности. В умовах такого учуднення нового «революційного» життя доводилося існувати в Країні Рад багатьом її сучасникам-попутникам. Тому не дивно, що нова соціяльна емблематика набувала цілком «живих», чи пак «людських» рис.

« “Товаришу міліціонере, – звернувся Макар, – вкажи мені шлях до пролетаріяту”. Міліціонер дістав записника, відшукав там адресу пролетаріяту і вказав її вдячному Макарові», – живописав А. Платонов казково-революційну реальність у «Спантеличеному Макарі». « Юнак почистив рукавичками свої брюки й делікатним голосом спитав: “– Скажіть-но, дідусю, як тут пройти на небо?” Сторож поглянув на молодика, примружив одне око, потім примружив друге, потім почухав собі борідку, ще раз глипнув на юнака і мовив: “– Ну, нема чого тут затримуватися, проходьте собі”», – додавав Д. Хармс в оповіданні «Про юнака, що здивував сторожа».

Також у 1930-их роках Сальвадор Далі створив черговий арт-об’єкт – смокінґ, обвішаний маленькими чарочками для лікеру, наповненими молоком. Люї Араґон, побачивши це, розгнівано вигукнув: « Яка мерзота! Псувати молоко у той час, коли діти пролетаріяту голодують!» На що Далі незворушливо відповів: « З-поміж моїх знайомих немає людини на ім’я Пролетаріят». Насправді ж, як знати, така людина, чи пак цілий кляс, існувала. «Я готовий битися з пролетаріятом на одній барикаді, але вечеряти волів би в різних ресторанах», – уточнював її антагоністичне існування поет-імажиніст А. Марієнґоф. Що ж до неабияких бойових здібностей самого Пролетаріята, персоніфікованого в Україні у Жовтень, то зокрема критик В. Коряк в «Організації жовтневої літератури» застерігав: « Жовтень знищив “українську літературу” і “українського поета”. Жовтень утворив “пролетарську літературу” українською мовою». Натомість Постанова Політбюра ЦК РКП(б) «Щодо політики партії в галузі художньої літератури» уточнювала: « Пролетаріят повинен, зберігаючи, закріплюючи та всіляко розширюючи своє керівництво, займати відповідну позицію в цілій низці нових ділянок ідеологічного фронту».

А ще у 1920—30-их роках точно знали, коли, що і як саме буде. Донедавна, за проклятого царату, мовляв, не знали, а тепер ось пречудово відали. « Ось головне відкриття, що я його зробила: давним-давно закінчилася будь-яка революція, – нотувала в щоденнику З. Гіпіюс. – Коли саме – не знаю. Але давно». І. Бунін так само приблизно значив: « Пошта російська скінчилася вже давно, ще влітку 17 року: відтоді, як у нас вперше, на европейський штиб, з’явився “міністр пошти й телеграфів”. Тоді ж з’явився також “міністр праці” – і тоді ж уся Росія кинула працювати». Тодішні декаденти вираховували падіння імперій математичним шляхом, як-от, наприклад, В. Хлєбніков, бездумно готуючись до майбутніх катаклізмів. « Знаю все, що слід зробити, – уточнював А. Блок, – віддати гроші, покаятись, роздарувати смокінґи, навіть книжки».

Натомість пролетарські автори знали про все без декадентських циркулів. Вони взагалі сповідували якусь наївну віру старозавітного зразка, себто тих часів, коли люди добре знали годину своєї смерти, тож даремно того дня не працювали. Ну, це зі сфери плянового господарювання, зрозуміло. Але пролетарським пророкам були відомі дати не лише комунального злету чи краху, але також культурно-історичні віхи, знаки і точні координати «революційних» подій. У «попутника» М. Булґакова, щоправда, згадується ще про точний кінець старого ладу, коли о 10-ій ранку 2-го березня 1917-го року загадковий депутат Бубликов прислав до Києва телеграму про зречення імператора. Натомість нові синоптики були більш категоричні. « Організація жовтневої літератури на Україні починається з травня 1919-го року», – впевнено значив М. Доленго. « Література закінчилась у 1931 році», – також стверджував Ю. Олеша.

« Історія – це тіло із своїми конкретними проявами, моментами напруги, відхиленнями, тривалими періодами збуджень, напівнепритомними станами, – роз’яснював М. Фуко. – Історія не є спробою визначити дійсний поріг нашого походження, певну батьківщину, повернення до якої нам обіцяють метафізики; історія лише прагне зробити видимими ті розриви, на перехресті яких ми існуємо». Отже, постмодерністські рови засипано, філософські питання на кшталт «хто ми? звідки? куди ми йдемо?» нібито розв’язано і навіть «патріотичну» батьківщину українських слонів з пінгвінами визначено, але «розриви» історії, тим не менш, все одно не зауважені. Наприклад, досі не знати, де насправді був той «розрив», що роз’єднав українську історію на «дожовтневий» та «радянський» періоди, і де проходить та межа, за якою «селянство» об’єднується з «пролетаріятом», «аристократія» перетворюється на «інтеліґенцію», а замість дворянських «родів» з’являються радянські «родини».

Наприклад, щодо питання історико-літературного «порубіжжя» та ефемерної «межі століть». Де насправді лежить межа літератури XX століття не як низки імен в мартирологу чи книжкових спецхранах, але як предмет вивчення? Чи єдиний і непорушний був «живий» літературний процес, що саме він, а не «мертві» тексти мусить цікавити історика літератури? Скажімо, навіть не зазираючи до Задзеркалля проблеми, чи то пак до «неофіційних» процесів і практик 1920—30-их років, вільно буде визнати, що предмет історії радянського часу має певні часові межі. Відправна точка – це перші місяці після Жовтневого перевороту більшовиків, коли стала зрозуміла політика щодо України, а також були запроваджені різкі обмеження свободи друку і стали формуватися безпрецедентні стосунки влади з літературою. Друга межа, що відділяє історичний радянський час від радянського Задзеркалля, себто радянської історико-літературної сучасности, насправді рухлива й визначається або умоглядно, або інтуїтивно. При цьому, нібито досліджуючи її навіть у власних «альтернативних» працях, офіційна наука намагається розмити цю межу, підкреслюючи «історичність», а не «життєвість» минулого, сучасного й навіть майбутнього. Слід пояснити, чому це відбувається до сьогодні.

Річ у тім, що кожному «історико-літературному» поколінню, чи то авторів і чи дослідників їхньої творчости, доводилося існувати у певному – стихійному чи вже сформованому – ідеологічному контексті, займаючись або розвитком «жанрових» форм життя, як у 1910-их, або змаганням з канонами, як у 1920-их, або існувати в межах традиції, обумовленої соціяльним тиском, як у 1930-их. Тому хоч який багатий був культурно-історичний спадок, що переходив від попередньої ґенерації, але за щоразу нових соціяльних умов ним користувалися вже на іншому, більш вузькому соціокультурному полі. Звісно, це не могло не відобразитись хоча б на історії української літератури, в якій розвиток аванґардних форм як у вербальному, так і в образотворчому мистецтві від 1930-их років стримувався політичним режимом. З цієї причини і за часів хрущовської «відлиги», і в роки горбачовської «перебудови» в силове поле офіційної літератури входив (виходячи із субкультурного підпілля) не аванґард, а всього лише модернізм, який не вичерпав своїх потенційних можливостей у 1910—20-их роках.

Для будь-якого офіціозу, заклопотаного теперішнім своїм виживанням, вищезгадані питання розмежування «історії» та «життя» щоразу перебувають у далекому минулому, що виносилося, зокрема у 1920—30-их, за дужки реальности « шквальним вітром, який дме з раю», як вважав В. Беньямін. Адже за комуністичною біблією у майбутньому мав би бути рай, чи не так? « Вони робили вигляд і, очевидно, навіть вірили, що захопили владу вимушено, на певний час, а попереду рай, в якому люди будуть вільні й рівні між собою», – писав Дж. Орвел в романі-антиутопії «1984». Утім, сьогодні, зазираючи у Задзеркалля історичного «живого» життя, вільно буде ствердити, що в СРСР заповіданий «рай» мусив існувати вже неодноразово, і тому варто озирнутися назад у пошуках його ознак. Можливо, це буде не дуже комфортне видовище. « Його лик звернений до минулого, – жахався В. Беньямін з побаченого на картині П. Клєє. – Там, де для нас – ланцюжок майбутніх подій, там він бачить суцільну катастрофу, що безперестану нагромаджує руїни над руїнами і звалює усе це до його ніг. Він би міг залишитися, щоб підняти мертвих і зліпити уламки. Але шквальний вітер, який несеться з раю, наповнює його крила з такою силою, що він уже не може їх скласти. Вітер нестримно несе його в майбутнє, до якого він обернений спиною, у той час як гора уламків перед ним піднімається до неба. Те, що ми називаємо проґресом, це й є шквал».

Але наразі що ми називаємо проґресом? Правильно: історію, адаптовану для зручного сприйняття людством в часі між його ґлобальними звершеннями. Такими, наприклад, як революції, голодомори, польоти в космос чи утворення СРСР. Для «живої» людини з цього соціяльного катехизму залишається небагато. І тому важить неуникненість особистого погляду з «реставрованої» офіціозом ніби як «для людства» історичної конструкції.

Автор у Задзеркаллі: творець чи матеріял?

За спиною героя – не тільки його єдине, як у кожного, дитинство: позаду нього, як у багатьох, залишилася епоха і країна.

А. Васютков

У дитинстві автор сих рядків ніколи не любив дізнаватися про історію з підручників. Параграфи буяли величезною кількістю фактів, але в них не було відчуття досліджуваного часу, суть якого важко пояснити і штучно відтворити, а можна лише відчути. Посібники виконували запропоновану їм задачу «з точністю до навпаки», вселяючи тверду впевненість у дитячі серця, що історія – це всього лише набір дат, незрозуміло навіщо призначених для вивчення. За сухими й загальними фразами не було найбільш цікавого і хвилюючого, а саме – реальних людей. Підручникова історія була «знелюднена», чи пак «знеособлена», в ній жили не «люди», а «пароплави» – суцільні історичні постаті з ювілейним присмаком знекровленого буття. Натомість історія, знана з «живого» життя, була інакша, в ній багато чого важила доведена до абсурду безбожницька віра.

Адже що означала віра для людини радянського зразка? Все – бо підтримувала її громадське животіння. У що вірили в різні часи цього животіння? У що завгодно, окрім себе – від «лямпочки Ілліча» до стогону космонавтів у міжпланетному етері. До речі, усі знамениті експедиції 1930-их років – порятунок челюскінців, дрейф папанінців, чкаловські перельоти через Північний полюс, польоти у стратосферу – описуються засобами масової інформації як щось украй важке й болісне, хоча разом з тим і радісне, себто варте віри в радянську людину.

У 1908-му році в статті «Сонце над Росією» А. Блок писав: « Часто приходить на думку: все добре, все просто й нестрашно порівняно, поки живий Лев Миколайович Толстой…» Такою ж вірою живилися й пізніше, мовляв, поки Л. Брежнєв живий, війни на світі не буде! Її, до речі, й «не було», якщо не брати до уваги льокальні війни, які радянська Система вела по всьому світові – чиста тобі віртуальна реальність, якою завше був позначений радянський постмодернізм.

Завдяки вищезгаданому святому віруванню народжувався тоталітарний «вождізм», а моделюванню сучасности сприяла ґрандіозна сила бажання, що привчала радянську людину «мірятися п’ятирічкою», заповідаючи у такий спосіб непохитність тоталітаризму.

Загалом варто було повірити в будь-яку ідею – і та обов’язково втілювалась у життя, навіть приватне: міщанське й обивательське, яке ніби завжди керувалося своїми законами. Щасливого апогею ця віра досягла у 1960-их роках. « Возле гагринского пыльного сквера, / Возле гипсового старца-пионера, / В автомате: „Приезжай, ты слышишь, Вера?“ Телефон целуя – странная манера – / Этот пьяный гражданин кричал, хрипя», – змальовував Є. Євтушенко тогочасну модель «радісного» існування. І тут-таки, повіривши, закликав: « Пусть ко мне приедет вера во что-то, / Пусть ко мне приедет вера в кого-то, / Пусть ко мне приедет вера в себя».

Але « уфіолеве сонце над районом», що наче вимандрувало з романного словника А. Платонова й водночас «настроєвої» стилістики А. Камю, випарює фактографічну вологу з історико-меморіяльного топосу, і повсякденність перетворюється на соляні кристали міту: хтось колись у щось там вірив. Сучасна мітологія заходить у розмову про минуле лише задля того, щоби його поховати. Вона гробниця у двох смислах слова: в рамках однієї оповіді вона і вшановує, й усуває. Але моторошна чарівність розглядуваного періоду 1920—30-их років, ба навіть передуючий їй період 1910-их, полягає, усе ж таки, в іншому. А саме у тому, що затонула епоха з її «обивательськими» речами раптом здобуває посмертну владу над сьогоднішнім життям. Короткозора доля роздає свої повноваження предметам, наділяючи їх золотими крилами. Зокрема для цього дослідження тоталітарне божество персоніфікується у згаданій епосі.

Отже, як зазначалося вище, історію 1920—30-их вивчали й перестали читати. Історична слава вислизнула з-під того періоду, наче невірна коханка, та й втекла собі до більш виваженого і стійкого у своїх романтичних уподобаннях періоду чи то «воєнних» 1940-их, а чи «дисидентських» 1960-их… І тому 1920—30-ті роки все тяглися й тяглися, наче «Розповідь про неспокій, якому немає кінця» Ю. Смолича. Їхня фантомна актуальність морально підтримувала одних і явно заважала жити іншим. Звідси й сьогоднішнє упереджене ставлення до того, що об’єктивно давно вже перейшло до суто історичного виміру: Загірня комуна, Голодомор, Розстріляне відродження. Тим не менш, історико-культурний простір 1920—30-их років виявився практично незасвоєним і неописаним, що, признатися, й утворює вже сьогодні ілюзію його незалюднености.

Тож не дивно, що історик завжди заклопотаний тим, чого вже не існує, часом прагнучи відобразити те, що для офіційної історичної науки ніби як ніколи не існувало. Буквально не залишає у спокої інша, неписана історія – історія навіть не фатальних втрат, а звичайних замовчувань та іґнорування через удавану не-характерність чи не-актуальність того чи іншого явища. Цей шар повсякденности, який ніколи не потрапляв до об’єктива академічного історика, нині скидається на цупку тканину безкінечних мікро-хитрощів та міні-перемог радянського абориґена під наглядом влади й дисципліною кари, а також дресурою примусової праці й тягарем рутинної нудьги.

Пригадується, як в кутку довгого коридору в комунальній квартирі автора сих рядків вивищувалася величезна шафа, доверху заповнена книжками авторової тітки: країни й континенти, титани і стоїки, леґенди й міти, « физики шутят»… Для юначої уяви корінець однієї з них видавався найбільш привабливим, бо на ньому значилось: « Теперь об этом можно рассказать». Решта книжок чомусь не радувала око, як невдячні сини не радували Пріяма, коли богині долі забрали в нього Гектора. Отже, книжка була перекладною та розповідала про створення атомної бомби. Що з того, що вона лишилася непрочитаною, зате закодована в її назві парадигма життєвого тексту, безперечно, вплинула на юну особистість.

Сьогодні, здається, вільно розповідати про що завгодно, не лише про атомну зброю. Скажімо, про феномен Великого Терору 1930-их, що був невіддільно пов’язаний із феноменом комуналок. Абсурдний, злий і скупчений комунальний побут ставав поживним середовищем епохи масових репресій, адже більшість тогочасних доносів на сусідів і навіть родичів пояснювалася далеко не поголовною пильністю, а скромним бажанням поліпшити свої житлові умови за рахунок новоявлених «ворогів народу».

І справа навіть не в тому, що описувати можна тільки пережите, неактуальне, відсунуте історією набік. Важливіше інше: самий факт письма ніби як проводить межу, роблячи написане минулим. І все б воно нічого, якби процес не відбувався за відомою формулою Г. Ґадамера: грають не гравці – грає сама гра. Тож коли вона підкидає в якості козирів усе нові спогади про речі, існування яких сьогодні не уявляється можливим перевірити, то треба бути певним, що це лишень чергова форма заслужити прощення в минулого.

Згадка про такі «архівні» речі якнайкраще дозволяє відчути квінтесенцію принципу перемін, а вже зміна віри відповідає реальному досвідові радянських людей. Тож, мабуть, зрозуміло, чому нині мовиться про якісь там історико-побутові подробиці того чи іншого радянського періоду, а тим паче 1920—30-их років. Тому що їх уже нема. І тому що світ став інакший. Звичайно, не лише через те, що у ньому подекуди вже інші пам’ятники, книжки та будинки. Але ж там також інші люди й нелюдські порядки, які ти не знаєш і, зізнатися, не дуже хочеш знати. Можливо, вони тобі не заважають, але любити їх тебе не примусить ніхто.

Вищезгаданий ліричний структуралізм завжди претендував на певну конечність своєї моделі – культури, суспільства, історичної рефлексії. Пізніша постструктуралістська думка виходить із безконечности цієї моделі, в якій вона живе, діє, любить, але яку не вміє описати. Намагання увійти до свого минулого допомагає втекти від клясичного структуралізму, зберігши те цікаве, що було накопичене у книжкових шафах та по місцях культури й відпочинку радянського люду.

Сьогодні будь-яке дослідження на історичну тему – це зібрання текстів, знаків і форм, якими володіє культура. Натомість «культурна ситуація» нашого дослідження позначена бажанням відтворити те, чого насправді вже не існує. А саме: невловного шарму, флеру й містики доби Розстріляного відродження. Унікальні трофеї з того ідеологічного бойовища історія донедавна отримувала з канцелярій, відомчих схронів та розсекречених архівів, методично перетворюючи «живий» епістолярний жанр на документальний. У цьому, виявляється, суть справи. Коли певні речі або явища з реальности 1920—30-их отримують ім’я чи образ, вони віддаляються від нас, і ми від них звільняємося. Ми можемо бачити збоку. Адже у певному сенсі сучасна культура «бачення» живе під владою радянської минувшини, наче під впливом сократівського Демона. Пригадується, Демон казав Сократу, чого йому не треба робити, але й словом не прохоплювався, що ж треба. Іноді ми так само начебто знаємо, що не повинні повторювати вже зробленого, але часом все одно шукаємо чогось у старих шухлядах і грюкаємо в зачинені або гірше того – неіснуючі двері. Здавалося б, ми вміємо користуватись архівом радянського минулого, але він не підказує нам, що треба робити у сьогоднішньому просторі. Саме цим архів різниться від структуралізму, який чітко визначав систему правил, що ними людина мусить керуватися в суспільстві. Натомість у даному випадку автор дозволяє собі описати минуле теперішнім, залишаючи відкритим шлях у майбутнє.