Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 40 страниц)

Туземний рай Задзеркалля

Їм би все життя прожити де-небудь на дачі в добрих знайомих, слухаючи дзенькіт чашок на бальконі, довколо самовара, поставленого шишками, розмовляючи на терасі із продавцями раків і листоношею.

О. Мандельштам

Марія Синякова, попри сімейні негаразди побутового порядку, характер мала методичний, впертий і настирливий. « І все ж таки, – задумано промовляла до чоловіка старшої сестри, огрядного пана Пічети, стоячи біля розчахнутого вікна харківського готелю „Асторія“ вже з постфактумною пахитоскою у відставленій руці, – чорт існує чи ні?» На що той, не відчуваючи підступу, по-професорськи бикувато бубонів: « Чорт є. І його – нема!» « А це ж чому?» – невинно копилила губки Маня. « Та тому, що його ніхто не бачив!» – вибухав задрочений метр. « А як же п'яниці?» – відверто реготалася юна насмішниця. « Так, справді, п'яниці бачили», – погоджувався, відтанувши серцем при вигляді симпатичних ямочок на щічках « туземної богині», громіздкий Пічета. Автор не менш важезного «Вступу до російської історії», а також дослідження з аграрної реформи Сіґізмунда II Авґуста, він не дуже добре розумівся на краснополянському флірті з синяківським флером вкупі, більш дбаючи про честь професорської мантії і правильність вимови власного прізвища – кумедно обіграний з цього приводу в епіграмі тогочасного московського поета: « Василь Иваныч Пичетá / В стихах не смыслит ни черта, / Но что касается минета, / Василь Иванович – Пичéта».

Фабрика-кухня. Фото А. Родченка. 1932 рік

Отож, переймаючись гостинністю, М. Синякова примудрувалася ще й малювати при цьому. Спершу підпиле й галасливе панство не звертало на ці витребеньки особливої уваги, але коли мовчазній хазяйці дому почали приносити замовлення «поважні люди» з міщанського Харкова, ставлення до Марії змінилося – всі « божевільні чаювання» і перманентне бенкетування влаштовувалися на гроші з тих картин. «Костер сестер», отже, підтримувався не лише богемною атмосферою збіговиськ, де велеречиві диспути, костюмовані капусники та поетичні вечори ставали за чудову норму життєвого неробства в гостинній цитаделі Синякових. Це був насправді туземний, себто малоросійський рай, чиї персонажі потрапляли сюди, наче в рятівну оазу напівсонного мистецтва, рятуючись від безуму потойбічних катаклізмів: харківських, київських, московських. Це було особливе середовище простакуватих Вітюш, щиросердних Мань і миролюбних Зінаїд – малопричетних до офіційної історії. « Я бы их всех собрал в Красной Поляне, потому что больше негде теперь», – писав про це середовище О. Мандельштам.

Справді, хоч як дивно, але, окрім як слобідського підсоння, збиратися місцевим культурникам, а також їхнім російським колеґам було ніби як ніде. Така сама «артистично-дачна» атмосфера у славетному колі подружжя Бріків виникла набагато пізніше. « Я повернувся в Пушкіно і щодня бував у Бріків—Маяковського, – значив вже у 1927-му році знаний діяч ЛЄФу, фотохудожник А. Родченко. – На дачі жили Бріки, Маяковський, Кулєшов, Хохлова, її син і часто приїжджали Жемчужні, крім, зазвичай, різноманітного люду, особливо по неділях, наприклад, Райт, Кушнєр, Асєєв, Пудовкін, Штеренберґ, Денісовський, Луелла, Лєвідов, Малкін, Лавінський, Лєвін, Льова Ґрінкруґ, Кассіль, Кірсанов, Маяковський, Нєзнамов. Одні сиділи, розмовляли. Інші грали в маджонґ, чи в городки, чи в карти. Годували усіх із суботи до понеділка. Обід з масою лісових ягід, салати, пекли всякі пироги».

Як художниця зокрема, Марія Синякова-Урєчіна теж чимало потерпала з «колективної» атмосфери творчого відпруження в родинному кублі Синякових, звідки вона весь час намагалася вирватись, обтяжена побутовими проблемами утримання «синяків-голяків», або «синголів», як називав сімейство Синякових велемудрий В. Хлєбніков. Звідси – причетність до багатьох знакових доль, подій і формацій того буремного часу. Після закінчення міської художньої школи М. Синякова вчиться в Харківській студії Є. Аґафонова «Блакитна лілія» (1907—1912 pp.), входячи до однойменної групи художників-аванґардистів. Пізніше вони утворили експериментальний театр-кабаре «Блакитне око», який протримався лише два сезони, закрившись у 1911-му році, але його «Незнайомку» А. Блока пізніше показували в Петербурзі. Особливих виставок М. Синякова не мала, якщо не брати до уваги Першу спільну виставку-продаж харківських професійних художників навесні 1919-го року (серед учасників були і Єрмілов з Сєрєбряковою, Акімовим, Тракалом і Кацем, і 5-літній Гриша Бенціон з 6-літньою Міррою Бурас) і єдину персональну виставку художниці, зроблену заходами Н. Асєєва відповідно у Спілці письменників.

Салон чи музей?

Мене збагачує той, хто змушує мене бачити по-іншому те, що я бачу щодня.

П. Валері

Сучасні укладачі «Українського мистецтва та архітектури кінця XIX – початку XX ст.» наполягають на тому, що «вплив її живопису відчули у пореволюційному Харкові художники-новатори об’єднання „Сім плюс три“» (плутаючи при тому дореволюційний гурт «Союз семи» з назвою його програмового збірника) і полюбляють згадувати про участь М. Синякової у виставці «Союзу молоді» разом з Н. Гончаровою, М. Ларіоновим, Д. Бурлюком, К. Малєвічем і А. Екстер.

До цієї акції харківська художниця справді була запрошена засновницею «Союзу молоді» (1909 р.) Єленою Ґуро, мрійницею-максималісткою северянинської школи в поезії.

Зрозуміло, що модне під ту пору зацікавлення народним лубком мало в інтерпретації М. Синякової дещо відмінний характер. Її «Весна», «Літо», «Східне свято» починаються з «вірую». Її неопримітивізм не висмоктаний з мітологічного словника, він імперсональний і не має внутрішньої ієрархії, «якість» в Синякової замінена «щирістю». Ясна річ, про щось «українське» тут не ходить, адже світ наїву харківської мисткині не відає історії. Хіба харківське «українство» – це важка естетика Самокиша і Васильківського з Беркосом, які заснували 1912-го року Український художньо-архітектурний відділ при Харківському літературно-художньому гуртку? Харківське «українство» – це липкий сік абрикосу й пасіка в Куряжі, біла смужка від купальнику на Лопані й засмагле плече Марії, пісок в сандалях і придавлені камінцем карти впереміш з водевілями Квітки. Хоч тутешня ніч – це справді васильківський місяць, але – на горлечку розбитої в плавнях пивної пляшки, а захід сонця – не більше ніж піддягнуті беркові штани з самосадом-самокишем у дачній повітці.

Синякова, звичайно, була не першою з тих, хто зрозумів, що слобідський пейзаж можна зібрати по запахах, звуках і безсоромних доторках Вітюші і що він легко реконструюється навіть в еміґрації за порошинкою з леза ножа. Це добре продемонстрували і Бурлюк, і Андрієнко-Нечитайло, і навіть Архипенко, а може, й призабутий харківський візитер Сандро: « Приплелся друг, потом пришли другие. / И про себя бормочешь: Боже мой, / Как тянутся уроки ностальгии, / что даже и не хочется домой, / туда, где дождь надсадный и наждачный, / в ту даль, где до скончания веков / краснополянский хмурый поезд дачный / куда-то тащит спящих грибников».

Час у тій атмосфері «аванґарду» слобідського заквасу обернений у вільготне коло. Тутешній аванґардний гурт «Кільце» Є. Аґафонова плавно перетікає в московський «Бубновий валет», а учасники згаданої «Блакитної лілії» – у тамтешню футуристичну «Центрифугу». Маловибагливий космополітизм сповідували також молоді бунтарі з харківського «Союзу семи»: « Ми перші в цьому тихому океані хаток і садків взялися за проблему передачі форми по суті, як форми буття, а не тимчасового явища». Тим не менш, за наївом Синякової стоїть той тип світосприйняття, що покликаний пробуджувати в глядача найвищі чесноти. Хоч іноді це важко через форму висловлення. « Наївний живопис заповнює в моїй душі простір, відведений Богом для сприйняття прекрасного», – кокетувала слобідська муза російського аванґарду.

Михаїл Ларіонов

Більш цікавою видається діяльність М. Синякової в галузі книжкового оформлення. « Другая окутана сказкой», – недармо писав про неї Хлєбніков в «Трьох сестрах». І серед оздоблених нею видань було чимало дитячих: К. Чуковского «Нові загадки» (1930), Р. Енґель «Про дірочку і хвостик» (1930), Л. Остроумової «Пташиний переполох» (1928), Н. Павловіч «Весела бджілка» (1930). Хоч, безперечно, більш поважною була співпраця з Г. Пєтніковим («Поросль сонця», 1918), А. Кручоних («Розбійник Ванька-Каїн і Сонька-манікюрница», 1925; «Чотири фонетичні романи», 1927) і Н. Асєєвим («Про заячу службу й лисячу дружбу», 1927; «Цирк», 1929; «Пісенник», 1935; «Маяковський починається», 1950).

Безтурботна евфорія мистецького проживання в Красній Поляні завершилася фактично після 1919-го року. Рятуючись від мобілізацій, терору й голоду, більшість із героїв оповіданої тут історії розлетілася з-під Харкова малопривітними світами. Розпався «Союз семи», закрилися театрики й кабаре на паризьких бруківках слобідського едему. Мистецький люд «перекваліфікувався в управдоми» й масово пішов у радянський офіціоз. Аристократизм вертинського бедламу надійно заступав розмірений гуркіт молодої пролетарської столиці. Мінялися фонетика й фоніка підступного часу: замість Євреїнова в «Березолі» порядкував Курбас, Хлєбнікова змінив Хвильовий, а Блюменталя-Тамаріна – неоковирний Хвостенко-Хвостов.

Спорожніла й гостинна Красная Поляна. « Где шумели тихо ели, / Где поюны крик пропели, / Пролетели, улетели / Стаи легких времирей», – передбачав цей час В. Хлєбніков. Відлетіла у небуття вже у вісімдесятих роках минулого буремного століття і Марія Синякова, велимирна і велемудра хранителька краснополянського «притулку комедіянтів». Вона прожила довге життя: 1890-го року народившись у Красній Поляні, 1984-го померши в Москві, де мешкала із середини 1920-их.

Харків. Вигляд на річку Лопань. 1900-ті роки

Частина 3
ТЕХНОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ 1905—1917-ИХ РОКІВ

Початки більшовізму в Україні

Свобода завжди була свободою тих, хто хотів захопити владу, а не усунути її.

О. Шпенґлер

З одного боку, в силу традиційно-власницького неприйняття політики колективістського зайди й завдяки наївному бажанню українських соціялістів самим панувати на споконвіку « власній, не своїй землі», Центральна Рада – вищий представницький орган українського народу – не визнала в жовтні 1917-го року владу Раднаркому Росії. Але, з іншого боку, це не була остаточна відповідь чужинцю, адже одночасно й цілком «патріотично» соціялістичною верхівкою Центральної Ради на чолі з масоном М. Грушевським була проіґнорована питомо українська версія М. Міхновського і братів-хліборобів: ніякої демократії, лише жорстке підпорядкування військовій силі, пану-господарю, гетьману.

Слід згадати, що саме завдяки максималізмові нових сил української політики, які під загрозою багнетів Полуботківського полісу вирвали у соціялістичного проводу Центральної Ради останній з черги, «самостійницький» Універсал, можна говорити про сяку-таку «революційність». Адже українські вожді соціялізму разом із представниками інтернаціональної масонерії фактично знищили першу Українську Центральну Раду (яку почали було створювати 15-го березня 1917-го року самостійники-державники з табору М. Міхновського), спочатку об’єднавши її 16-го березня з другою з черги Центральною Радою, а згодом остаточно розчинивши у власному антиукраїнському уряді, очолюваному автономістами-масонами. Про політичні ігрища Центральної Ради влучно значив поет-символіст О. Олесь у маловідомій сатирі «Гармонія»:

 
…Цей робітничу хоче, той хоче хліборобську,
Той тільки трудову, а той зовсім неробську.
Один абсолютичну, той гетьманську,
А той мужичу трошки й трошки панську.
Той суверенності, той федерації
А ще якийсь не визнає і нації.
Той автономії, а другий неділимої,
Сей триєдиної, а той єдиної.
Один частинної, а той соборної,
Оцей – червоної, а другий – чорної.
Та чорт би вас побрав! Чого ж ви хочете,
Чиї ви голови дурні морочите?
Кому потрібне це стовпотвореніє?
Біда – як всі вожді, пророки, генії.
Біда – як граються всі Україною…
Ех, вгріти б вас та всіх лозиною…
 

Олександр Олесь

Згодом В. Винниченко завершив сезон політичних ігор, повністю обеззброївши Україну та позбавивши її права на формування свого війська, на чому наполягав М. Міхновський. « Прапор самостійної України стоїть згорнений», – бідкався невдовзі М. Грушевський, і нинішня офіційна історія з ним цілком згодна, мовляв, практично всі партії та осередки націоналістичного ґатунку проголосили свою схильність соціялізму Насправді ж здорові націоналістичні сили на чолі з видатним діячем того часу, ідеологом державної самостійности М. Міхновським робили усе, щоби протистояти розповсюдженню замулених цінностей соціялізму, які проповідував М. Грушевський. Навіть ввівши до складу соціялістів-самостійників створену ним Українську Народну Партію, чий шлях від 1902-го до 1917-го року був позначений революційними актами спротиву політиці царату, М. Міхновський від співпраці з самостійниками відмовився, творячи надалі власні осередки націоналістичного руху. Як основоположник теорії українського націоналізму, він вважав, що навіть суто формальне залучення модного натоді терміну «соціялізм» до справи визволення рідного краю може цю справу загубити.

Згодом, звичайно ж, вкотре з’ясувалося, що два українці заміняють трьох гетьманів, і завдяки власній нерішучості (хоч і за умов чисельної переваги в Центральній Раді та заклику М. Грушевського приховати « націоналістичні амбіції»), а насправді під тиском Полуботківського полку, українські соціялісти не змогли взяти гору, видавши хоч і з четвертого разу, але таки Універсал, в якому йшлося про самостійність України. Але ж централізований характер політики російських більшовиків не припускав жодного автономного існування осередків навіть рідної соціялістичної ідеї по споконвіку імперських колоніях, і тому на початку грудня 1917-го року більшовики Росії оголосили Українській Народній Республіці війну.

З одного боку, історична аритметика свідчить про те, що більшовізм для України був чужонаціональним явищем. Адже в лавах більшовиків до 1917 р. перебувало 273 українці, а липнем 1918-го року з 4364 членів більшовицької партії, які працювали на території України, лише 130 називали себе українцями, і ядро КП(б)У становили росіяни і жиди. Також у складі ЦК КП(б)У, обраному у тому ж липні 1918-го року, з 15-ти членів ЦК лише двоє були українцями, на ІІ-му з’їзді – троє, і те саме у національному складі вищих органів державної влади – ЦВК рад України та Раднаркомі УСРР, де з 41-го члена першого ЦВК українців було лише 13 осіб. У першому радянському уряді України, призначеному 28 (15) грудня 1917 p., з 24-х народних секретарів українців було шестеро, а в Раднаркомі, сформованому 14 березня 1919 p., – п’ятеро з 17-ти народних комісарів.

Тож попри це, до літа 1918-го року в Україні не було не лише своєї комуністичної партії, але й філії РКП(б), й адепт більшовізму М. Скрипник у 1923-му році з носталгією згадував, що « фактично у 17 році на Україні не існувало жодного партійного центру більшовиків, жодного центру для скупчення сил пролетаріяту у боротьбі проти того дрібнобуржуазного центру» (чи пак Центральної Ради), і на виборах до Всеросійських Установчих зборів за кандидатів РСДРП(б) проголосувало лише 10 % українських виборців, а радянська влада в Україні таки була встановлена.

З іншого боку, попри офіційну наявність у тогочасному, здебільшого інтеліґентському, чи пак міському середовищі пропаґандистської отрути соціялістичного штибу і масонського зразка, не слід забувати також про невблаганний «людський» фактор, себто «ментальний» характер будь-якої справи, що, зокрема, пояснює той чи інший процент наявности українців на вищих партійних посадах у «чужонаціональних» партіях. « Нехай це буде донос на своїх же, але я скажу, – значив В. Винниченко у невідправленому до ЦК РКП(б) листі, датованому 20-им вереснем 1920 p., – що ви не можете покластись ані на одного національно свідомого украінця-комуніста; коли вони заявляють себе вірними прихильниками вашої політики, – не вірте: деякі роблять це з страху, другі з користи, треті через безсилість, четверті з політики». Словом, від часу промови Г. Хоткевича 1915-го року про українську інтеліґенцію, яка спроможна « заради лакомства нещасного» зрадити ідеали, мало що змінилося. І тут-таки В. Винниченко несамохіть підказує методу управління інертною масою « свинопасів і гончарів», так і не застосований ним на рідному матеріялі. Було б краще, значить він, « щоб на Україні вся влада була в руках своїх людей, позбавлених усякого українського патріотизму, не зв'язаних з українським народом ніякими традиціями й емоціями».

Тож попри те, що українські більшовики покладалися лише на допомогу Червоної армії, внаслідок чого у 1917—1919 pp. більшовицька Росія тричі захоплювала Україну, формуючи маріонеткові уряди з членів російського ЦК РКП(б), без підтримки « широких верств населення» з часом не обійшлося: як з боку зрусифікованого пролетаріяту, так і завдяки захопленій « музикою революції» (А. Блок) інтеліґенції, ще й не без допомоги «українського» села. Адже яке було село в Україні початку XX-го століття? Так, нібито однорідне, патріярхально-куркульське, чи пак вперто-власницьке, і цілком придатне до спротиву чужорідній заразі більшовізму. « Поза лаштунками ховалось слизьке тіло бандитизму… Обріз та ручна граната ховалися під спідницею української красуні… За селянською гостинністю почувалася жадоба помсти і заграва пожежі», – характеризував тодішнє селянство Д. Донцов.

Проте невипадково сюжет про скривджену москалями красуню, що за всі часи уособлювала гіркий образ України як покритки, « чайки-небоги» й « підніжки Москви», завжди був одним з найулюбленіших в історії української культури. Може, через те, що противились якраз своєму, обридлому, прісному і холопському, а душа тягнулась до забороненого плоду чужої культури? До речі, це цілком природна реакція організму, що століттями харчувався жебрацькими плачами, кобзарськими псалмами та іншим продуктом низової, а не вершинної естетики переможців. Якщо ж перемагали, то виключно у «фолкльорний» спосіб. « У той час, коли нарід наш гине від тяжких тих обставин, в яких йому доводиться жити, – таврували українофілів ще у 1890-х роках радикали з Братства тарасівців, – по Російському цісарству ходять анекдоти про багату сторону, де галушки самі падають в рот, де люди сало їдять і сало п'ють, бо ж від краю до краю лунають українофільські співи…»

Микола Скрипник

Утім, на всі ліберально-демократичні маніпуляції патріотів-народників українське село, за висловом Винниченка, «лише дивилося з-під лоба і грізно мугикало». «Кидаючись до народу, ми кидаємось просто під ноги скаженій трійці на вірну погибель», – так само застерігав А. Блок російських народників у своїй статті «Народ та інтеліґенція». От лишень гоголівська «птица-тройка», яку мав на увазі поет і яка символізувала стихію «народности», перетворилася під описувану пору «революційних» зрушень на міщанську таратайку Чічікова з «Мертвих душ». З поетами, щоправда, теж вийшло ненабагато краще, оскільки, як значив О. Мандельштам, « не підкоряється мені перо: воно розщепилося й розбризкало свою чорну кров, ніби прив'язане до телеграфного бюрка – публічне, спаскуджене блазнями в шубах, розмінявши свій ластів'ячий розчерк – первісний натиск – на „приїзди ради бога“, на „сумую“ і „цілую“ неголених паскудників, які шепочуть телеграмку в надиханий хутряний комір». Що ж до справжнього обличчя « селянської гостинности», про яку згадував Д. Донцов, то проявлялась вона радше щодо свого ближнього, аніж до ворога чи супостата. « Прийшов до нас якийсь чоловік, який каже, що він українець. Що воно таке? Ми його тим часом замкнули», – листували до М. Єреміїва, редактора газети «Рада», стривожені незрозумілою патріотичною ідентифікацією «українські» селяни.

« Ще перед лютневою революцією 17 року українське село становило собою етнографічну масу, розчленовану на локальні, замкнені в собі, відрубні „монади“, – пояснює цей стан В. Домонтович. – Перехід од цієї монадної стадії роздріблености до освідомлення себе в цілості як народу, як народної цілости, а тоді до свідомости себе як нації, не міг статися ні раптом, ні в усій повноті завершености. Потрібний був час, переходові етапи, посередні стадії, хронологічна відстань, варіянти новотворів, випробування різних спроб, розвиток подій, поглиблення процесів».

Харків. Майдан Рози Люксембург. 1930-ті роки

Втім, яке там усвідомлення! Село залишалося селом на всьому просторі колишньої імперії. « Бандити ми і отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний, і ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Европу», – значив український радянський драматург М. Куліш. « Тяжко зрозуміти й повірити, що російський мужик не християнин, не покірний божий слуга, а мрійливий бандит», – підтверджував російський і не менш радянський письменник К. Федін.