Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 40 страниц)

Як робиться (історія) Задзеркалля

Я не сентиментальний – і тому не буду писати кров’ю серця свого. Я зачерпну в жменю грязюки вогкої і намалюю нею картину слобідського життя.

К. Буревій

Отже, як описати Задзеркалля? Виявляється, дуже просто, якщо рухатися від «топіки культури» до «історії обивателя», від семантики «революційно-репресивної» епохи 1910—30-их років до прагматики її «міщанського», чи пак «живого» сприйняття та інтерпретації. Адже до сьогодні залишалася нереалізованою ідея написати історію, припустимо, 1910—1920-их років – епохи, коли був виплеканий образ «нової людини» – з «обивательської» точки зору, з позиції «приватної людини», хай там яку посаду в офіційному житті вона обіймала. Адже цей образ може бути своєрідною протиотрутою для ідеологічного сприймання історії. Мова навіть не про тривіяльну «історію повсякденности», але про спробу «автоетнографії» як сполучення позитивістської аналізи історії та культури з персональними пристрастями, особистим досвідом і переживаннями дослідника. Попри свою атеоретичність, такий підхід виглядає цілком сучасним у контексті світового гуманітарного знання, а також супроти дидактичної програми «офіційної» історичної науки. Зрозуміло, що образ «обивателя», який живе у своїй власний, «іншій», історії, не менш ідеологічний та метафоричний, ніж решта моделей, за допомогою яких учені конструюють минуле тієї чи іншої країни або культури. Однак цей вид ідеології та метафорики принаймні обіцяє більш захоплюючу розповідь у порівнянні з телеологічною історією соціяльних і владних відносин, що репрезентують світ як взаємодію і зіткнення ідеологічних метанаративів.

Зрозуміло, що найбільш складне питання – це питання про очевидне. Адже якраз очевидні речі, як знати, найскладніші. Усе складне і складнопідрядне сьогодні написано, детально проаналізовано й затверджено «офіційною» наукою. Проте основні питання на кшталт «чи можлива сьогодні історія літератури?» залишилися без відповіді. Може, хоча б через це варто писати просте? « Якщо недавно біографія поета була тільки біографією його творів і етапи подій в його житті були датами публікацій його поезій, то сьогодні справа координально змінилася, – значив В. Петров. – Біографія поета виходить за межі формуляру, хронологічних дат, метрики, підписаних авторських угод, творчих відряджень, одержаних авансів, випитої горілки, місяців перебування в „будинках творчости“. Біографія поета складається як творча вигадка, як життєпис Війона або Рембо». Варто зазначити, що виголошувалось це В. Петровим на конференції українських письменників у Харкові 1943-го року, натомість перші спроби «альтернативних» біографій з’явилися в Україні у 1990-их роках, себто з «революційними» зрушеннями й набуттям «незалежности», коли, знов-таки, « життя саме стало мистецтвом» (В. Шкловський) і став можливий «перехід від світу науки до світу життя» (Г. Ґадамер) Саме у 1990-их роках з’явилися друком такі одіозні праці з цеху «феміністичної» критики, як «Моя Леся» Н. Зборовської про лезбіянство Л. Українки, «Femina melancholica» Т. Гундорової про те саме, але на прикладі О. Кобилянської, а також «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм» С. Павличко про гомоеротизм А. Кримського. Відтак «живого» у цих працях було замало, адже писалися вони «офіційними» літературознавцями; натомість більш симптоматичними щодо заклику В. Петрова писати біографію «як творчу вигадку» видаються спроби з сусіднього поля методик. Так, до створення письменницьких життєписів у славнозвісній серії «Жизнь замечательных людей» (ЖЗЛ), російське видавництво «Молодая гвардия» запросило людей творчих: поетів, письменників, літературних критиків. Наприклад, Д. Биков написав про Б. Пастернака, П. Басинський – про М. Ґорького, а А. Варламов – про А. Толстого, отримавши за це, між іншим, Національну літературну премію «Большая книга» за 2007-ий рік.

Тож головне для «творчого» усвідомлення епохи радянських 1920—30-их років – це необхідність вийти за межі. «Жанрово» – за межі офіційно-патріотичної риторики; «ідеологічно» – за межі контексту виключно колишньої Російської імперії; «хронологічно» – за межі 1917-го року. У цьому випадку за кульмінацію загальноевропейської і світової кризи, як знати, слугує 1914-ий рік, Перша світова війна та її наслідки. Відчуття величезних змін у ментальному устрої мільйонів сучасників, утягнених в історичний коловорот масових мобілізацій, соціяльних потрясінь і географічних переміщень, не могло не похитнути колишніх основ науки про людину. Тоді ж очевидною стала потреба змін у цій галузі, тому народилися нові знання про «новий» світ – іншого характеру, з іншою соціяльною адресацією: від російського формалізму і кейнсіянської політекономії до екзистенціяльної філософії та соціології конфлікту. «Нові» науки про старе, як світ, життя «живої» людини були не лише більш суспільно орієнтовані, але й відверто анґажовані естетично – в сенсі наближености чи то до модерну-аванґарду, а чи до марксизму-соцреалізму. Політична складова нових інтелектуальних проектів була пов’язана не тільки з лівими ідеями й марксизмом, але також з протилежними тенденціями німецької «консервативної революції», як, наприклад, у М. Гайдеґґера чи Г. Фрайера в першій половині 1930-их років. Саме специфічне поєднання нових методологічних принципів та «інструментальної» естетичної рефлексії, разом із причетністю до корінних політичних зрушень, і визначали загальні риси нових методологічних практик опису та інтерпретації сучасности. Дещо з цього, як-от, наприклад, утопічний проект С. Ейзенштейна, залишилося частиною внутрішньої образно-аналітичної лябораторії автора, що вплинуло, тим не менш, на розвиток радянської та европейської культури. Дещо, як історіософська спадщина М. Ліфшиця, виявилося цікавим щодо епохального авторського прагнення сполучати й утримувати в рівновазі аналітичну та ідейно-політичну складові «революційного» марксизму.

Словом, суперечка про ролю індивіда в історії триває давно. Людина може стати творцем, а може бути використана як вихідний матеріял для «великих звершень» бездушної епохи. Біографії багатьох видатних учасників історичного процесу 1910—1930-их років давно перетворилися на міти й леґенди. Факти їхнього життя стали образами. Знамениті історичні вислови – прислів’ями чи анекдотами. У такий спосіб епоха кристалізується в хрестоматійних життєписах славетних, уникаючи розповіді про «живе» життя, й дедалі актуальнішою постає проблема існування у специфічних умовах «культурної амнезії», коли колективна пам’ять навіть про нещодавно пережите міцно забита стереотипами щодо нього. Важко при цьому не запідозрити будь-якого автора чи то в антирадянських настроях, а чи навпаки – в ностальгії за радянським часом. Зазвичай при цьому важить бажання зрозуміти своїх героїв, почути справжній голос кожного з них через властивий кожному з них спосіб виявити сенс життя – реальний, а не нав’язаний ідеологічною інтерпретацією.

Цьому сприяє робота з «людськими документами» з недержавного архіву, де зібрані т. зв. « джерела нового типу» – сліди повсякденних практик як «офіційних», так і «простих» людей. Щоденники, спогади, листування. Словом, історія зсередини, прийнята як даність і без зазіхань на те, аби виявитися предметом аналізи. Кожен з героїв та персонажів представляє визначену позицію усередині радянського соціяльного простору, а також визначену життєву стратегію. Кожен, опинившись на одному історичному полі, здавалося б, грає за одними й тими правилами. От лишень одні грають охоче й азартно, другі – вимушено, а треті взагалі не підозрюють, що вони це роблять. Але грають усі, проживаючи «живе» життя і творячи «мертву» історію.

Письмо в умовах Задзеркалля

Потрібні добрі автори, яким можна було б вірити, добрі вчителі, яких хотілося б слухати, добрі редактори, які забезпечують належний рівень. Де їх узяти?

Є. Сверстюк

З перебігом життєвих подій на очі неуникненно стає наявність певного часового кордону, що відокремлює теперішнє царство абсурду від клясики нашого ковбасного минулого, і співпадає він, як стає бачити, з тріюмфом багатьох речників, з яких складається сучасна епоха постсовкізму. У першу чергу, це відчуття непевности, брак віри у вічність, що вкоренилися у свідомости абориґена після розвалу комуністичної системи. Заповідане ритмічним розвитком історії минуле було добрим для нього тому, що вирізнялося несхитністю супроти суспільних катаклізмів (і то світових, позачасових, себто таких, що не мали стосунку до життя в системі). Натомість загальний ритм, з яким запроваджується нині все нове, майже не сприймається врівноваженою режимом свідомістю того абориґена.

По-друге, диференціяція та розвиток нових ідеалізацій відбувається в означеній системі за рахунок постійного оречевлення духового росту. До духовних пошуків людства ставляться як до звичайного матеріялу для власних інфантильних ігор, не прагнучи побудувати якісно нову цивілізацію стосунків: на руїнах комуністичної утопії жити, звичайно, простіше. Загалом же минуле присутнє у свідомости людей зовсім не як витиснена у підсвідомість монструозна потвора, за яку й соромно, й боляче. Минуле перетворюється для наповнення колишньої системи із детермінанти на факт: «від 3 років до 20 був професорським сином», «кожен день від 9-ої до 17-ої служив радянській владі тридцять років», «у 1960-ті писав статті з семіотики», «у 1970-ті розводився про нездоланні бар’єри у типах культурної самосвідомости». Як бачимо, минуле, вийшовши з особистісної структури, стає нейтральним по відношенню до людини й не визначає – ані на краще, ні на зле – характеру її теперішніх реакцій.

« Душа є ознакою тіла, – якось пожартував Ляйбніц, – функція є за ідею речі». При тому слід додати, що маніпуляція речами є фізика, а маніпуляція ідеями речей є метафізика, але оскільки ідея речі сама по собі може бути річчю, що має власну ідею, – то світ фізики й метафізики єдиний, себто спільний. Інша річ, що, побутово беручи, описана вище система завше функціонує неякісно. Наприклад, основною функцією КҐБ був захист державної безпеки. Насправді ж захист держави став за імітацію захисту й витворився на відстоювання корпоративних інтересів комітету. Унаслідок того «ґосударство» зникло, а комітет безпеки лишився.

Майже те саме дається помітити й у випадку з теперішньою культурою. Навіть попри зникнення апарату цензури, вона й досі уявляється не фабрикою, де щось продукується, навіть не супермаркетом, в якому щось обмінюється, а зовсім як постісторичний смітник, відпадки з якого набувають більш-менш пристойного соціяльного статусу. «Квілтовий», себто клаптевий характер сучасної культури, де замішані допіру вже поціновані нашими юними хитрованами уламки соцреалістичного айсберга (як неодекаданс) та обрамлені «національним» декором зразки «державотворчого» мистецтва, вільно спостерігати загалом на всьому терені колишнього СРСР. « Коляж став сьогодні за норму та ідеал мистецтва», – значить російський культуролог Г. Померанц, а його співвітчизник М. Безродний взагалі пропонує за модель сучасної культури вважати афішну тумбу, яка позбавлена коріння й крони і яка швидко гладшає за рахунок нашарування нових імен.

« Підсумовуючи мовчання» минулих десятиліть, достеменно можна ствердити, що лишень у рамках зростаючої «випадкової» культури сучасна людина спроможна на щось подібне до справдешніх почуттів. Скажімо, на чуття ненависти до теперішнього сьогодення. Ясна річ, що поданий вище образ є аморфний, неокреслений і випадковий, себто такий, що навіть знищенням його «демократичного» наповнення не врятувати знетямленого абориґена. Відтак ненавидіти химеру (наприклад, владу) означає надавати їй ознак конкретности. Одиноко конкретною є лише сакральна влада, але вона іманентна щодо архетипу; сакральна влада – це влада Золотого Віку: для декого він уже проминув, заторкнувши чи то 1970-ті, а чи 1960-ті, чи зовсім вже 1930-ті роки. Натомість теперішня влада, що є за владу Залізного Віку, для тих багатьох означає лише енергетичного вампіра, який користає з неґативної енергії абориґенів, а тому й ґенерує її у них.

Тож недарма ще Чехов значив, що людина обожнює минуле, ненавидить дійсність і боїться майбутнього. З кожним кроком те, що перейдене, стає у нас чудовим, милим, незабутнім. Слова О. Мандельштама про те, що пластика ґетто буде прекрасна, коли буде повністю знищена, виявилися пророчими. Тим більш, якщо те ґетто недалеке в часі, хоч його побутові ознаки вже майже зникли: так у 1950—60-их роках цілком свідомо створювався ефемерний світ речей – всі ті столики на три ніжки та модернові торшери були вкрай недовговічні. Подібна естетизація злиднів, що на тлі тодішньої боротьби з «вєщізмом» була, звичайно, необхідна для влади, загалом відкидала колишній, більш складний зв’язок людини зі світом його речей: родинні портрети, меблі й т. ін.

Самозрозуміло, що життя на Заході також завше було заідеологізоване. Проте не забуваймо, що це була ідеологія ринку. Натомість, потужна радянська машина утворювала фальшивий світ, покликаний підмінити у свідомості людей світ справдешній. Але якщо колишні гасла були настільки просякнуті комуністичною брехнею та густо замішані на лицемірстві, що їх неважко було відрізнити від реальности, то західні зразки маскульту на зразок реклями вростають у саму реальність, позаяк пропаґують іноді направду корисні речі. Інша річ, що та рекляма постійно втовкмачує пересічному споживачеві: сенс життя у тому, аби купувати, виставляючи се за найвищу мудрість… До речі, ще кілька років тому подібна, по суті, жалюгідна естетика гендлярських відправ сприймалася в Україні зовсім інакше: посеред нечисленних зразків незнаної в нас культури реклями було так багато відвертого кітчу, ще вона навіть видавалася за цілком поважне модерне мистецтво. Таким чином, уважному спостерігачеві ставало зрозуміти, що у світі, де наймення не відповідають поняттям, поняття ніяк не співвідносяться із сутністю, а сутність, у свою чергу, відсутня взагалі, життя не має сенсу: або ви – або система.

Тому авторові сих рядків не видається дивним відхід чималої кількости культурних одиниць з поля теперішніх культур. Аж так повно зрозумівши неможливість поруйнування «пластики ґетто», рівно ж як і усвідомити власну неспроможність співіснування у подібнім контексті, сучасна людина прагне набути «нульової» відмітки на офіційній шкалі громадянської позиції. Скажімо, в мистецтві це проявляється у бажанні «відображати час», але найбільш повно – простір, що заповідає можливість виходу за межі соціяльного. В літературі подібні настрої відбиваються у відродженій естетиці самвидаву й масової втечі у порятунковий нігілізм та ілюзіон: здаватися кимось, а не бути ним. Будь-які крайнощі складаються також із власних можливостей, і лише підсистемне «ніщо» – елемент найбільш певний та стійкий, себто такий, що визначується режимом не безпосередньо, а шляхом відбирання решти елементів. І поки триватиме той процес пошуку зарозумілих «нулів», вони, ті останні, встигають побудувати власну вавилонську ортоґоналю до площини системи і зникнути з її альґебраїчно-бутафорського овиду.

Адже знати, що для творчої особистости набуття власного голосу, власної, непідвладної загальноприйнятим тембрам інтонації – подія, що рівнозначна визволенню. Вже нині мистець вільний тікати безпосередньо «в себе», а не в прикладні щодо його уподобань жанри. Вже не офіційно замовлена «путяща» й вивірена тема буде робити твір видатним, не досконалі дослідження канонів сучасного мистцеві світу, а вже сама лише присутність автора. Цілком в «антиформалістичному» дусі О. Ренуар якось доречно закинув, що в мистецтві важить не «що» і «як», а «хто». Тому від певного моменту ненависною для системи химерою ставали якраз вони – представники завше гнаної індивідуалістичної культури, яка з колишнього кухонного андеґраунду знову переходить до опозиційних шанців.

Частина 1
НА СВІТАНКУ «РЕВОЛЮЦІЙНОЇ» ЕПОХИ

Братство тарасівців: ми єсьмо націоналами

Якісь гімназисти зірвалися з гімназичної лави і творять історію.

В. Владиславлєв

На початку XX-го століття, застерігаючи ліберальне міщанство від надмірної романтизації ідеї народности, проґресивна українська молодь відверто закликала до « здорового, нормального вкраїнства», яке було б, « як струмочок чистої води серед пекельної дороги». Задум про створення товариства, яке виражало б спротив українського народу тогочасній колоніяльній політиці царату, з’явився в гурту студентів (І. Липа, М. Базькевич, М. Байздренко, В. Боровик) під час відвідин ними могили Т. Шевченка у Каневі влітку 1891-го року. Іван Липа, студент медичного відділу Харківського університету, разом із Миколою та Юрієм Міхновськими, М. Вороним, Б. Грінченком та В. Самійленком згодом стає одним із фундаторів самостійницького гуртка з назвою Братство тарасівців.

Від 1891-го року першим центром Братства тарасівців був Харків. Яким було місто на той час? Насправді не дуже «українським» у патріотичному сенсі. « У Харкові були громади спершу такі: – згадував І. Липа в нарисі „Як я став українцем“, – студентських університетських декілька, по земляцтвах, технологічна громадка, ветеринарна, а потім усі сполучилися в одну студентську громаду і ще далі почали піднімати і не студентів. Так, в громаді студентській було кілька служащих на залізниці, як-от Василь Степаненко, Лобода, учитель Іван Зозуляк. Як бджола збирає з квітів мед, так я ловив скрізь найменші прояви українського національного життя». Втім, важко було шукати « національного» там, де його в принципі не було, але існував широкий вибір уподобань: від ветеринарних до залізничних, не минаючи, між іншим, етнографічних. Зокрема О. Терещенко, прабабуся автора сих рядків, яка вчилась у Харкові в Інституті шляхетних панянок, на початку 1900-их років брала участь в діяльності місцевого театрального гуртка, чий репертуар складався з української клясики.

Харків. Вигляд на Університетську гірку. 1910-ті роки

Загалом у «передреволюційну» пору 1910-их років (і навіть пізніше) «українського» в «проґресивної» інтеліґенції було не густо. « Тихенько сидів у своїй коморці Павло Тичина і вдовольнявся онанізмом, одночасно з цією роботою перекладаючи „чудові українські пісні“ на мову поезії, стилізуючи українські килими і реставруючи стародавні думи та інші нікому не потрібні речі, готуючись стати „папенькіним“ (чи „маменькіним“) синком і спадкоємцем Вороного, Лесі Українки та Олеся», – значив А. Цебро (М. Семенко). « Загул, Кобилянський, Филипович сиділи під зеленим абажуром і літали поза „межами незнаного“: вступали у „потусторонній“ світ і не чули, як шрапнелі рвались над Київом і кулі блохами прокушували золоті бані Софії, під брамою якої старці гризлися, мов собаки, за шматок хліба», – так само згадував В. Поліщук. « Отже ж наша поезія, йдучи старими стежками російських навчителів, так звикла до чужих зразків, що і зараз не може відокремитись від чужого і шукати нової власної індивідуальної путі», – підсумовував Ю. Меженко вже 1919-го року.

Але хіба лише в Україні бракувало «національного» в широких верствах населення? Попри офіційно-імперський, але виключно російський націоналізм, посполите людство Російської імперії 1900-их років перебувало в зручних тенетах «національних» стереотипів колоніального зразка й вульґарно-етнічного наповнення. « Дев’яності роки складаються у моїй уяві з картин розірваних, але внутрішньо пов’язаних тихим убозтвом і хворобливою, приреченою провінційністю помираючого життя», – значив О. Мандельштам.

Тож достоту подиву гідною була активна діяльність таємного Братства тарасівців у губернському місті Харкові. Всупереч офіційному переслідуванню української мови й культури (згадаймо Валуєвський та Емський законодавчі акти про заборону « всього вкраїнського»), тарасівці провадили широку культурницьку діяльність, що вирізнялась своєю виразно політичною спрямованістю на тлі « національного» життя в Україні. Зокрема у своїй програмі, виголошеній І. Липою на вечорі памяти Т. Шевченка в лютому 1893-го року в Харкові, братство зазначало: « Наука й життя Вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона, потребує національної волі для своєї праці й поступу». І далі молоді українці деклярували: « Ми, як діти України, як сини свого народу, єсьмо націоналами і перед усім дбаємо о те, щоб дати своєму народові волю національну». Так, саме з теренів Східньої України, і зокрема зросійщеного Харкова, вперше пролунало гасло національної боротьби українців за своє визволення.

Ідеї визволення української нації з-під московського ярма, а також прагнення подальшої соціяльної справедливости гуртують довкола Братства тарасівців усе більшу кількість прихильників, серед яких був поет М. Тимченко, письменник М. Коцюбинський, політичний діяч В. Шемет.

У 1893-му році Братство тарасівців було заарештоване царською жандармерією. До харківської тюрми потрапляє також фундатор гуртка І. Липа, засуджений за статтею « відторгнення Малоросії від Великої Росії». Вийшовши на волю через 13 місяців, він перебуває під постійним наглядом поліції, а осередки Братства продовжують свою роботу вже в Полтаві (М. Міхновський), Лубнах (В. Шемет) та Одесі.

Загалом Братство тарасівців проіснувало до 1898-го року, спричинившись до утворення більш політизованої Загальної української безпартійної організації (1897) та Революційної української партії (1900). По-різному склалась також подальша доля фундаторів гуртка тарасівців, але кожен з них, винісши з того досвіду невгасиму іскру Тарасової мудрости, решту свого життя поклав на визволення рідного краю.

Зокрема Іван Липа, вже за часів УНР, стає комісаром міста Одеси, а згодом – міністром у справах віросповідань (1919 р.) в уряді нової Держави. Помер від раку шлунку після довгих поневірянь уже в 1923-му році. Микола Міхновський увійшов до історії наших визвольних змагань як перший ідеолог українського націоналізму та організатор війська. Був замордований більшовиками в Києві 1924-го року. Його старшого брата Юрія, архиєпископа Чернігівського, настоятеля Софійського собору в Києві (від 1931-го p.), було розстріляно в 1937-му.

Відтак, історія Братства тарасівців спростовує одну з тенденційних думок, які існують у сучасному національному світогляді, доводячи, що саме з теренів Східньої України, і з Харкова зокрема, починалась визвольна боротьба українського народу. З огляду на малоросійську природу цього споконвіку міщанського міста, мабуть, важко уявити, що тут зродилося лоно українського націоналізму, адже саме в Харкові, наснаженому досвідом Братства тарасівців, виникла перша політична організація, котра у своїй програмі ставила питання самостійности України – на відміну від західноукраїнських радикалів, які прагли лише « куцої автономії».