Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 40 страниц)

З іншого боку, чималу «ревізіоністську» ролю у створенні сьогоднішньої «постмодерної» дійсности зіграло розчарування в ідеях консенсусу й діялогу, неможливих в системі, де іґноруються усі неофіційні форми розуміння й дестабілізується можливість будь-якої нетрадиційної інтерпретації. Саме на розвінчуванні такої, донедавна потужної структури, як мислення бінарними опозиціями «клясичне-сучасне», себто «святе-брутальне», побудовані намагання Бузини дослідити літературну спадщину з національного пантеону.

Ілюстрація до поеми «Катерина» Т. Шевченка. Художник В. Седляр. 1931 рік

Ідеологія «ревізіоністських» засобів загалом відома: оскільки офіційна думка абсолютна і через це або тоталітарна, або зовсім неможлива, то існують лише маски й іміджі, що моделюються, як правило, поза межами службових посад їхніх творців. І це виглядає не дуже переконливо, адже у постмодерністському контексті (а який ще контекст може бути в кандидатському болоті стаґнації?) така режисура неможлива, як неможлива «справжня» фігура Академіка (С. Плачинда), що ховається за маскою і якого Постмодерніст (О. Бузина) може притягти до суду за привселюдний ляпас. « Деякі щирі українці нахвалялися побити авторові морду», – пригадується, писав ще 1922-го року футурист М. Семенко після того, як довкола його маніфесту із «спаленням „Кобзаря“» розігрався нечуваний в українській літературі скандал. Історія, як бачимо, повторюється.

Відтак, показова також розбіжність постмодерної думки щодо творчости Т. Шевченка. Зокрема для Бузини його «критична» діяльність в якости дослідника клясичної спадщини – це спосіб виявити її симулятивність, штучність і робленість щодо сьогодення. Мовляв, в опусах на кшталт «Вурдалак Тарас Шевченко» відбудовується реальність образу, вихолощена хрестоматійним трактуванням.

В суті речі, факт оприлюднення памфлету «Вурдалак Тарас Шевченко» зайвий раз довів, що не тільки мова офіційної ідеології, але й промовляння сучасного соціяльного «дна» рівною мірою утворюють реальність. Усі логічні побудови О. Бузини, усі ці «пив чи не пив», «гуляв чи не гуляв» і «любив чи ненавидів», висловлені на адресу Т. Шевченка, постають у словесному і сюжетному мітотворчому потоці як рівноцінні у своїй симулятивности. Що ж до скандального ефекту таких писань, то він досягається за рахунок ніби як органічної взаємодії згаданих дискурсивних уламків, що й утворює парадоксальне «відновлення реальности».

Але не варто забувати, що згадані симуляції стають джерелом моделювання нової, наразі літературознавчої реальности лише за умов усвідомлення їхньої фіктивної, ілюзорної та удаваної природи. Себто за наявности висхідньої «недовіри» до неї, якої не спостерігаємо в реакції наших просвітян. Тоді й усвідомлення ілюзорности всієї теперішньої «бузинятини» (нині це вже мало не академічний термін) стане лише за стартову точку до міркувань. Можливо, при цьому дасться спостерегти, що О. Бузину цікавить не перетворення реальности на симулякр, а зворотний процес – народження реальности з симулякру.

Зрештою, що робить Олесь Бузина? Підкоряючись інерції «космополітичного» дискурсу, він реконструює ритуально-мітологічні комплекси, приховані в культурній підсвідомости постсоцреалізму, і в результаті цього перетворює стандартні сюжетні схеми «житія» літературних святих на прискіпливо-натуралістичне цитування, народжуючи у такий невибагливий спосіб «первісну» реальність. При цьому високе занижується не лише дискредитації ради, а задля набуття інакшої форми шевченкознавства у «низових» смислах.

Наразі важить те, що навіть найрадикальніші варіянти розкладу цілісности в пантеоні української літклясики, як правило, позбавлені самостійного значення і являють собою механізми народження певних «неклясичних» моделей тієї цілісности. Радикальна атака на літукраїнну спільноту, здійснена О. Бузиною у його памфлетних текстах, – це лише складова великого експерименту сучасности, який ґрунтується на ідеології космополітичної концепції і в якому всі ми беремо участь. Зрозуміло, що для розглядуваного тут автора творчість самого Шевченка – лише тло, на якому він зображує власну постать, яка грає ролю «зайвого члена» у такій макабричній конструкції.

Ясна річ, що саму ідею такої стратегії навряд чи варто сприймати серйозно, втім, вона симптоматична для постмодерного мислення в літературознавстві, який у відміні колишніх звичних зв’язків бачить лише шлях до нової неієрархічної цілісности. Але шлях – не завжди дорога. І вищезгаданий концептуальний принцип «зайвого члена» О. Бузини грає лише у тому сенсі, коли, будучи абсолютно безглуздим, він тим самим стимулює й активізує у нашій свідомости те, по відношенню до чого він є зайвим. Тараса Шевченка, скажімо, або сучасне прочитання його текстів.

Загалом страх банальщини в офіційного дослідника заступає сьогодні всі можливі доводи, із фактографічними включно. Теоретична абстиненція при цьому заповнюється жалюгідним компенсаторним «націоналізмом», що не в силі відірватися від солодких марень про історичне призначення Української Літератури, якій судилося увійти в майбутнє чомусь саме великими епічними полотнами. Достоту мало хто зважає на те, що такі речі – наче пісні вищезгаданого живого солов’я, які крають серце китайському імператорові. Вони наповнюють душу тугою за нездійсненим, породжуючи не таке вже й дурне запитання: «А хто ж зробив так, що нашого Кобзаря нині треба захищати?» Невже це самий Ален Далес, як на тому наполягає О. Сизоненко, за допомоги « сановитих власників вілл, гігантських авіаційних та автомобільних заводів, нафтових магнатів та банківських воротил» прирік нашого Ґенія і Пророка на довічний хрестоматійний контекст у літературі, звідки бачиться один вихід – не відродження, а реанімація «історичного тіла»?

І все частіше зануджені сучасні дослідники, відкидаючи китайську колодку «традиційного шевченкознавства», накручують задля співу штучного солов’я «закордонних методологій» і заходять до спальні подивитися на мертвого імператора, а Тарас Шевченко, підвівшись, каже їм:

– Здрастуйте!

Катерина. Художник С. Налепинська-Бойчук. 1927 рік

Футуризм як фашизм

 
Бачу їх – високих і русявих.
Зовсім інших, не таких, як ми.
 

Є. Маланюк

Найбільш демократичною сентенцією нинішнього «незалежного» часу залишається цікавий вислів про те, що до спільної Мети, виявляється, можна іти різними шляхами. Така позиція, здається, влаштовує всіх, хто не бачить сенсу в зміні власних звичок і переконань, до якої б галузі суспільно-політичного життя сам він не належав. Справді, кажуть вони, яка чудова позиція, оскільки по тому Бог нас розсудить! Так, розсудить, але не пробачить свідомого блукання й не менш підступного збивання на манівці у власній справі, якщо зважити при цьому на існування чітких дороговказів. Не простить Він і лукавого прийняття «чужих цінностей», і знов-таки, свідомого іґнорування очевидности переваг свого власного шляху. Але не забуваймо при цьому, що можливість існування «різних шляхів» припускалася від самого початку навіть правдивими «націоналістами». Зокрема, один з лідерів антибільшовицького руху на Харківщині ще в 1934-го році зазначав, що « хоча об'єднання і є необхідним для подальшого поступу, але не є обов'язковим, бо ці організації(існуючі на той час формації націоналістичного спрямування. – І. Б.-Т.) можуть діяти й паралельно».

Філіппо Томмазо Марінетті

Звісно, можна пробачити природне почуття страху при усвідомленні «страшних» перспектив знищення колишніх непохитних ідолів, чиї імена забирали для своїх гасел численні анархічні осередки Минувшини у 1920—30-их роках. Принаймні останнім часом, за якихось два десятки років, всі звикли до тих «перевбирань», «перевиборів» та інших патологічних явищ в усіх сферах нашого існування. Придивились було як до досвіду світової олігархії, так і до наслідків творчих експериментів тієї останньої: постання і розвал більшовицьких осередків світу. Отже, виходячи з логічних висновків, зроблених на підставі досвіду минулих поколінь, мусимо філософськи осмислювати «страшну» втрату тих колишніх ідолів.

Отже, глибинними чинниками, що несамохіть впливали на дезорієнтовану «революційну» масу 1920-их років – вже після загибелі наших визвольних змагань 1917—20-их років – зокрема в масі української інтеліґенції, були ідеї футуризму, і це було перше, до чого, власне, інтеліґенція звернулась після усвідомлення своїх втрат. Пояснюється все це тим, що через певні умови всі наступні пошуки «своєї правди» органічно приводили до розуміння футуризму як чергової стадії на шляху до виборення Нацією власного права на Майбутнє. Це був віднайдений стиль буття, викликаний внутрішніми потребами поступу, а саме: необхідністю відродження власних культурних традицій як міцного підґрунтя національній ідеології. Взагалі футуризм, за А. Тойнбі, являє собою соціяльну форму крайнього відчаю. « Перша спроба втекти від дійсности – це повернутися обличчям до свого Минулого», – зазначає сей британський історик.

На перший позір такі висловлювання не викличуть ніяких заперечень з боку упередженого загалу – тим більш, що негайне «повернення до витоків» і є бажаним для того, хто культурних надбань власного народу просто-таки «не спостерігає». Але мають підступну рацію вже ті «культурники», що, пропонуючи, як це було у 1990-их роках, друкувати сьогодні « хоч би й „Майн Кампф“» А. Гітлера, кажуть про те, що великого розголосу ця подія не набуде. Так, не набуде, але ж викличе зазвичай гістеричну реакцію в «проґресивних» колах, яка й відверне на деякий час загальну увагу від поступу п’ятої колони сіоністсько– московського наповнення!

З іншого боку, мовивши про те, що футуризм являє собою процес свідомого розвитку нації в усіх галузях нашого життя, роздивимось ближче на його «теоретичне» обличчя. У політичному значенні за тим же А. Тойнбі, футуризм закликає до розпуску всіх існуючих об’єднань, партій і сект, ліквідації клясів, а також знищення традиційних установ. З уваги на такі радикальні моменти, творцям майбутньої Загірньої комуни в 1920—30-их роках ніби як мусило ходити про знищення інородного щодо України тоталітарного організму влади, чи не так? «Фашистські» ідеї футуриста Ф. Т. Марінетті щодо надлюдини майбутнього були опозиційно сприйняті російськими футуристами, які влаштували обструкцію італійському гостю, але використали його ідею для втілення власного образу «будетлянина». Хоч, застерігаючи від анархістських «крайнощів» щодо знищення інституту держави, А. Тойнбі доводить, що як «революція умів» таке суспільне перевтілення може статися без будь-яких «зовнішніх» показників руйнації. « Я не відкидаю ідолів, – значив свого часу Ф. Ніцше, – я лише натягаю в їх присутності рукавички».

У царині культури клясичним проявом футуризму, як початку «революції», завжди було проведення Акту Спалення Книг. Цим грішили як російські футуристи, які скидали Пушкіна з корабля історії, так і українські, на кшталт М. Семенка, який, хоч на словах, але «палив свій Кобзар». Згадаймо, як згодом цими ж ідеями був наснажений російський письменник В. Шаламов, який свою першу лекцію з історії літератури збирався розпочати (слідом за відомим лікарем Парацельсом) з розпалювання великого вогнища, де згоріли б усі колишні підручники. До речі, цим самим займався свого часу і засновник китайської універсальної держави імператор Цінь Шихуанзі, і сірійський халіф Омар, і турецький сучасник А. Гітлера, президент Мустафа Кемаль Ататюрк.

При цій розмові саме бажанням «натягти рукавички» охоплений автор сих рядків, доводячи різницю між поданими вище футуристичними ідеалами та сучасними анархістськими теоріями, а також наближенням того першого до українського ґрунту. Знати, що на кожній стадії свого розвитку тим надбанням, як суспільно-політичного, так і соціокультурного наповнення, суспільство завше завдячувало власній інтеліґенції, яка й оперувала теоріями подальшого Розквіту. І тому природно, що, маючи певний проґрес у таких сферах, що забезпечують існування справжнім можновладцям, інтеліґенція «не бачить» подальшого зв’язку між конкретним «споживацьким» поступом і розвитком вже згаданих «інтеліґентських» теорій. Таким чином, цей «прошарок» щоразу просто винищувався – до появи нових футуристичних «бунтарів».

Саме так сталося в Україні 1920—30-их років, де футуризм, як можливу предтечу майбутнього розквіту Нації, було, по суті, зліквідовано лідером офіційної «Нової Ґенерації» М. Семенком, який, занісши бацилю російського «футуризму» в Україну (після свого запізнання з цим рухом на виступах В. Маяковського), повернув футуристичний потяг на марксистські рейки. Починаючи з «літературних дискусій» і духовного плекання ідей націонал-більшовізму, життєва теорія футуризму не набула своєї сили також через те, що залізна рука Москви просто не допустила б існування будь-якої, не номенклятурної «ідеології» державотворчого характеру, крім тих, що були штучно накинуті нею Україні. Проте, навіть на той початковий період виходу фашистських теорій футуризму, в Україні існувало певне коло мистців, котрі звертались до проблеми націоналізму саме під гаслами розбудови «офіційного», культурного футуризму. « Я хочу довести, – вказував свого часу один із містичних „фундаторів“ українського футуризму, – що націоналістичний ухил „митців“ „Нової Ґенерації“ не є випадковим, а виходить із суті футуристичного напрямку в мистецтві, того напрямку, що, як і фашизм, базується в кожній країні виключно на націоналістичних підвалинах». Насправді це писав К. Буревій у червні 1930-го року в статті «Фашизм і футуризм», а в квітні того ж року на процесі проти СВУ– СУМ підсудний проф. В. Ганцов на питання, яке його відношення до фашизму, відверто відповів: « Я називаю себе фашистом, розуміючи фашизм, як диктатуру націоналізму».

Соціяльний плакат невідомого художника. 1930 рік

Пізніше, вже перебуваючи під реальною загрозою наступаючих репресій, новітня теорія визвольницького руху набуває своєї сили в письменницьких колах української інтеліґенції. В умовах жорстоких переслідувань з боку офіційної критики, користуючись «езоповою мовою», видатні діячі того часу плекали в своїх теоріях Ідеал майбутньої Держави. І саме в царині культурницького життя тодішньої спільноти і було можливим існування цих тенденцій розвитку Нації. Цей рух не був стихійний, як не було стихійним висування спільнотою своїх провідників: підтвердженням цього лишається хоч би й та послідовність, з якою винищувались кращі націоналістичні сили того часу. Вже на початку 1930-их років диявольське коло почало звужуватись, набирала своєї сили практика опосередкованих арештів та розстрілів членів українського антибільшовицького підпілля. ГПУ не гребувало також методами удаваного «викриття» ворогів, розстрілюючи в червні 1929-го року в Харкові колишнього отамана Юрка Тютюнника, як «організатора українського націоналістичного підпілля». Разом з ним було розстріляно ще 8 таких «провідників». Згодом диявольська машина «червоного» терору набула нових обертів вже в колі пролетарських письменників. «Справа в тому, – пояснював це в 1930-му році вищезгаданий містичний „фундатор“ українського футуризму, – що наші фашисти давно вже почали шукати серед радянських письменників того Мойсея, що виведе нашу літературу з московсько-комуністичного полону „на ясні зорі“ українського фашизму».

Подальші пошуки в цьому напрямі закінчилися, як знати, фізичним знищенням провідної верстви того націоналістичного активу, що змагав проти більшовицької навали. При цьому мова не про конкретних провідників, котрі були з часом відізвані з теренів України взагалі, а насамперед про той склад суто письменницького наповнення націоналістичного підпілля, на чиї плечі лягав весь тягар визвольної боротьби. Ідеї ж футуризму, як ґрунт для подальшої розбудови єдиної національної ідеології, переходили до інших, запалюючи серця вогнем непримиренности до ворогів. Футуризм бо не визнає холодного споглядання – у вічному пошуку нових героїв, за якими можна було б іти. Але ж стражденний загал письменницької інтеліґенції 1920—30-их років був свідомий цього, коли, визнавши власні невдачі, проголошував: « Значить треба знайти такого ватажка, який би повів нас до Католицького Ренесансу. І запам’ятайте: цим ватажком може стати тільки людина фашистської вдачі: вольова, смілива, безпардонна».

Чи були такі люди в Україні 1920—30-их років? Принаймні лідер футуристів Михайль Семенко до них явно не належав. « Футуризм стал ясен всем прохожим. / Дальше было некуда леветь», – розтлумачував С. Чорний природу цього явища, по-свій інтерпретованого українськими апологетами.

Подорож до Загірньої комуни

Перед селом з’явився пророк із якоїсь країни. Навколо нього зібралася дітвора, собаки і кури. Сільський блазень був при тій зустрічі й побіг у село сповістити про прихід пророка. Він розповів, що пророк має бороду, яка сяє, мов сонце, і очі, мов у вовка, і ноги, мов у качки, і що ніхто не розуміє, про що він говорить.

Й. Дучич

…На перший погляд, ніби як дивно, що його не друкували. Рукопис цього автора побував на поважних конкурсах сьогодення й загубився в нетрях колективного безпам’ятства. Дивно ж тому, що світ «позачасового» Петра Нейштетера – світ героїв безвідповідальних, глибоко інфантильних і дуже самотніх. На чужині таких слобожан розпізнаєш за ображеним виразом обличчя, який вони марно ховають під бравою посмішкою. Похмурий, майже безнадійний тон оповіді. Ретельно прописані, майже реалістичні (історичні) сюжети. Усе це мало б відповідати тим «конкурсним» штампам радянської критики про « відчуження особистости в буржуазному суспільстві», або, навпаки, – про тяглість ментальних категорій автора: смутку, туги, ба навіть слобожанського туску.

Утім, існують душі, не призначені для жадної, навіть найвищої утилітарности. Фізичний час їхнього життя в літературі – майже завжди короткий, до «конкурсного» рішення, і уривається він неминучим вторгненням зла до їхнього «усміхненого» й беззахисного світу. Т. Осьмачка й В. Хлєбніков були з таких. Оскільки ці писання в іншому, не загальноприйнятому ритмі, з іншою енергетикою. Неконтрольований заряд, дивна пульсація стилю. Автор, звичайно, відданий сюжету (себто Харкову), як лицар, але й сюжети самого життя збігаються до нього, як бездомні пси, що зачули, нарешті, справжнього господаря.

Або, наприклад, персонажі. Щодо цього зауважимо, що найбільш правдиві люди в літературі, як знати, ніякі не більшовики, а письменники-фантасти з поетами-футуристами – оскільки весь час вигадують небилиці. П. Нейштетер також постійно вигадує, ґротеск і фантасмагорія – найголовніші персонажі його творів. Власне, жадних інших персонажів у П. Нейштетера й нема, а живуть в його коротеньких оповідках не герої, а привиди героїв. З одного боку, який-небудь Микихвор Беллатрамваєв, Єремія Ослопнюк або Трохим Ісакович Сказився, а з іншого – Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Юрій Яновський, що прозирають з містичного світу Загірньої комуни у харківських оповідках П. Нейштетера:

« О четвертій годині дня, заїхавши на тротуар, на розі вулиць Пушкінської й Червонопрапорної зупинився фургон з написом „Хліб“. З кабіни вийшла довга персона невідомої статі, така довга, що й на світі не буває, відчинила задні дверцята фургону й залізла всередину. Перед тим, як залізти, персона почепила на дверцята оголошення: „Усім, того гідним, пропонуємо екскурсійну подорож до Сірої Землі“.

Першим біля фургона з’явився чоловік років сорока, невисокий на зріст, сухорлявий, з сивуватими вусами і сизуватим обличчям. Це був Гудрон Нехатько, мудрий люмпен-міщанин, що пережив фініш радянської влади, як він сам казав, з мінімумом втрат. „Великій свині – велике корито“ – такий був концентрований вираз життєвої філософії Нехатька. Оскільки він щиро вважав себе великою свинею, то завжди шукав великого корита з добірною поживою і, як правило, знаходив. Нехатько дійсно був свинею, а щодо калібру – великою свинею його можна вважати лише у місцевому масштабі. І поживу відшукував добірну, звичайно, за місцевими мірками.

Харків. Купецький спуск. 1930-ті роки

Надходив недільний вечір. Нехатько опинився в центрі міста невідомо чому й шукав невідомо чого. І от така їрунда перед очима. Нехатько взявся рукою за двері фургона й зазирнув усередину. Фургон був майже порожній. У лівому дальньому куті стояло кілька ящиків для молочних пляшок. Під правою стіною – тапчан з дощок, вкритий брудною потертою ватянкою. На тапчані лежала довга персона, виставивши підошви сорок четвертого розміру просто в обличчя Нехатькові. Нехатько спитав у персони:

– Ти ето, шо ти, млє, за чіпуху повісив?

Персона підвелась, сіла на тапчані й спитала у відповідь:

– А тобі що, повилазило, або читати не вмієш?

– Тю, млє, я тє по-людськи питаю, тє шо, трудно отвєтіть?

– Екскурсія буде в Сіру Землю.

– А шо то за Сіра Земля?

– Загірня комуна.

– Ну то сам їжджай у таке дірмо, прізвєздяний.

Сказавши так, Нехатько пішов до гастроному. Довга персона лягла на тапчан.

Швидше за все, оголошення пропонувало подорож до якого-небудь закарпатського колгоспу. Малоймовірно, що довга персона читала Хвильового. Попри всю його нечемність, Нехатько був правий: їхати з Харкова на Закарпаття хлібним фургоном – справа несерйозна.

У понеділок вранці на розі вулиць Пушкінської і Червонопрапорної люди знайшли спалений хлібний фургон. Мабуть, вночі хтось підпалив. Що сталося з довгою персоною – невідомо».

Роблячи поправку на час, мову й різницю в темпераментах, П. Нейштетера певною мірою можна вважати слобідською реінкарнацією Д. Хармса. Абсурдні побудови його оповідок, похмура іронія плюс відсутність рефлексії – усе нагадує атмосферу хармсівських «Случав» і славнозвісної «Старухи». А коли приглянемось до простоти наративу, то виявиться, що простота ця того ж ґатунку, що й у міщанських імпресіях М. Хвильового, формалістичних нюансах Леоніда Добичіна або міщансько-народницького О. Ремізова часів «Посолоні». Це своєрідне мистецтво для мистецтва, а не для конкурсів, оскільки позбавлене бажання подобатися. Хоч ниточка, що тягнеться в такому некокетливому мистецтві абсурду від М. Гоголя до М. Салтикова-Щедріна крізь прозу А. Бєлого й Ф. Сологуба – явище для сьогоднішньої «нової» літератури типове. Втім, за багатьма сучасними футуристами-постмодерністами нічого, окрім цієї старої та перевіреної традиції, не стоїть. Але П. Нейштетер, здається, нічого не приховує, хіба що нагадує про існування того ж В. Барки з «Душами содомітів» чи З. Бережана з «Повішеником»: « Коли проголошено вирок, його негайно вивели на місце страти й повісили. Коли ж, нарешті, його відрізали від шибениці, він голосно висякав носа. Потім немов би то він сказав, що він зовсім не той, кого б мали були повісити».

Як бачиться, література для П. Нейштетера – це уособлення життя, а також усесвітньої гармонії центрального опалення рідного міста Харкова. Тому, щоби здобути дещицю тепла, він зникає в літературі як у єдино можливій схованці. Усе це надає написаному особливого жанрового статусу: будь-який сюжет у його обробці стає притчею. На щастя, ця проза достатньо безумна, аби не бути солодкавою. Слобідський рай П. Нейштетера схожий на дурдом. На місцевий, відомий у світі дурдом, чи пак сумнозвісну Сабурову дачу, де перебувало безліч творчого люду: В. Гаршин, В. Хлєбніков, В. Сосюра. Що ж до пекла, то це персональне, так: своя гамівна сорочка ближча до тіла. Хоч при цьому варто говорити не про справжнє глибинне безумство, але, знову ж таки, про абсурдистську традицію:

« У Харкові з’явився знаний божевільний Іоанн Макогонн. Останній раз я його бачив у Львові. Він сидів під щоглою на горі Високий Замок, спиною спираючись на щоглу і задерши голову. Макогонн грав на жовтому тромбоні і дивився в небо. З півдня йшла дощова хмара.

Про те, що Макогонн у Харкові, я дізнався випадково. Я йшов на ринок. Переходячи місток, почув знайому какофонію. Під плакучою вербою, спираючись об неї спиною й задерши голову, сидів Іоанн Макогонн, грав на жовтому тромбоні й дивився у глибоке небо.

Вийшовши зі Львова, міста-в’язниці, Макогонн перетнув усю країну пішки й зупинився в нас, у засміченому міщанському районі біля смердючої річки Харків. Він сидить під вербою й дудить у дуду архангельську, тобто у тромбон. Вітав його Народний Малахій, випав учора, палко й зворушливо, і щось там ворушилось у воді.

Тим мостом, яким я йшов на ринок, місцеве населення ходить на макаронну фабрику купувати макарони».

Цікаво, що історії П. Нейштетера (навіть найскромніші його мініатюри) завжди мають якусь пуанту. Це справді важить, оскільки більшість із них, як завважувалось вище, починаються як дурнуваті притчі. Але тут, на щастя, замість нудотної притчової моралі слідує художній кунштюк. Автор ніби жаліє читача, не навантажуючи свою похідну розкладачку жадними філософськими смислами: будистськими чи неокантіянськими. Загалом цим писанням важко підібрати пристойне стилістичне визначення: театр абсурду? магічний реалізм? історичний деконструктивізм? Безперечно, це атавізм 1920-их років – періоду, коли література розміщувалась між епосом і анекдотом. Проте саме він, а не, скажімо, поезія C. Жадана, визначатиме автентичний стиль Харкова в історії постколоніяльної культури. Це романтизм без фігури «героя», що нагадує пізню прозу Гофмана. І важить при цьому лише контраст між людиною і тиском «романтичних» обставин, коли вони перемагають. Тому, прорисовуючи у власних оповідках свій персональний інферн, П. Нейштетер намагається зафіксувати час. Вимальовується ж образ «святкового» безчасся:

« Річниця незалежности; на майдані Свободи – свято. Вечірній святковий концерт. Світять зорі й ліхтарі.

Над майданом, прикриваючи пам’ятник Леніну, висить на дроті великий ілюмінований фотопортрет синьої вівчарки з цигаркою. Собака вдягнутий у білий светр, чорний циліндр і чорні чоботи. Хвіст зав’язаний подвійним вузлом. Біле кашне обіймає собачу шию шляхетно й делікатно.

Завершує виступ Микола Кухлап, гуморист з Києва. Собака примружує ліве око й починає пильно оглядати веселий напівнатовп на майдані. Хвіст сам собою розв’язується й починає ворушитися. З портрета на майдан мовчки стрибає рудий гавкіт.

Обтерханий лисявий конферансьє оголошує „Чорнобривці“. На естраду сходить широкий чоловік – соліст заріжного ресторану „Висока ваза“, розтуляє рота. З черева чоловіка виє роздовбаний тенор.

Собачий хвіст знову в’яжеться у вузол. Сам собака з’їдає ілюмінацію і йде з портрета відпочивати, полишивши циліндр і чоботи. Ленін бере портрет під пахву і еміґрує до Москви. На майдані лишається голий зусібіч постамент в оточенні імперських будівель. Він скиглить, ніби від зубного болю. Його скиглення разом з виттям роздовбаного тенору лине у чернясте небо. Ялини слухають. Свято триває».