Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 40 страниц)

Лев Толстой як дзеркало Задзеркалля

Л. Н. Толстой тихенько запитував ящірку:

– Добре тобі, га?

Вона грілася на камені в кущах по дорозі в Дюльбер, а він стояв перед нею, засунувши за ремінь пояса пальці рук. І обережно озирнувшись, велика людина світу цього зізналася ящірці:

– А мені – не добре.

М. Ґорький

Гарний Божий світ. Одне тільки негарне: ми.

А. Чехов

З огляду на споконвічну спроможність популярних европейських та російських предтеч соціокультурного колективізму на кшталт чи то «прагматика» К. Маркса і «пророка» Л. Толстого, а чи відвертих шарлатанів З. Фройда і Є. Блаватської, схильних, за Г. Хоткевичем, « служить зразком для масового українського інтеліґента, що, уподібнившись дикуну, схильний більш до запозичення неґативних сторін сусідньої культури, ніж позитивних», можна ствердити, що той самий розбурканий, четвертий « сон розуму» Віри Павлової (і чужорідного проґресу) породив чудовиськ філософської думки, чиї писання, думки і вчення рознеслися по малоросійських окраїнах Европи.

Лев Толстой

Найбільш до експансії ідей «народництва» як предтечі більшовізму прислужився, звичайно ж, Л. Толстой. Сама російська інтеліґенція, звичайно ж, мала власний «підхід» до народу, про який значить І. Бунін у «Великому дурмані»: « Звідки інтеліґенція черпала свої знання про народ? Окрім літератури – ще й завдяки спілкування з народом, а спілкування це було приблизно таке. Пізно вночі, їдучи з гостини або з якогось засідання на старенькому зігнутому візникові вулицями Москви чи Петербурґу, позіхаючи, питали:

– Візнику, ти смерти боїшся?

І візник машинально відповідав дурневі пану:

– Смерти? Дак чого ж її боятися? Її боятися нема чого.

– А німців – як гадаєш, ми здолаємо?

– Як не здолати! Треба здолати.

–  Так, брате, треба… Тільки ось у чому затримка… Затримка в тому, що цариця в нас німкеня… Та й цар – який він, по суті, русак?

І візник стримано притакував:

– Це точно. Ось у нас німець управитель був – за будь-яку потраву полтинник або карбованця. Просто собака…

Ось вам і готове тверде переконання, що наш „мужичок мудро ставиться до смерти“ й несхитно вірить у перемогу. Ось вам і чудо-богатир, і „богоносець“, і „Христолюбний простак“, що його „якби не споювали та не тримали б у рабстві“…»

Утім, ніхто з письменників, окрім Ґете, не мав такої слави, як Л. Толстой – пророк, обожнений своїми сучасниками. Прочани з усіх країн світу приїжджали до «яснополянського мудреця», чиє слово важило для людей, що «шукали духовности», більше, ніж слово церковних ієрархів, не кажучи про державних чиновників. Два царі в Росії, дейкували сучасники, – один на троні, інший у Ясній Поляні. У листі до Ніколая II від 16-го січня 1902-го р. письменник називає імператора « любий братику». Вплив письменника і проповідника був безумовний серед читаючої публіки, тобто серед тих людей, які згодом визначили вибір Росії в ситуації, коли, за словами Толстого, « все перевернулося й тільки вкладається».

Спираючи на християнство, Л. Толстой став засновником нової релігії (толстовства), впливаючи надалі не лише на духовне, але на соціяльно-політичне життя Російської імперії. За опитуванням «Вісника знання», проведеним 1909-го року, виявилося, що найпопулярнішим автором був Л. Толстой (295 голосів), після нього значився Чарльз Дарвін (152 голоси), а Карл Маркс був лише на шістнадцятому місці (52 голоси). Тим не менш, саме дві культові оцінки, видані, відповідно, поетом-декадентом і революціонером-марксистом, важили у подальшому поступі толстовства на теренах суспільної думки XX-го століття. Отже, 1905-го року А. Блок опублікував епохальну статтю «Сонце над Росією», натомість В. Ленін 1908-го року озвався власним розгромно-культовим опусом «Лев Толстой як дзеркало російської революції», в якому значив, що яснополянський старець « не міг абсолютно зрозуміти ані робітничого руху та його ролі у боротьбі за соціялізм, ані російської революції, що само собою очевидно», і тому надалі « під молотом столипінських уроків, за умов неухильної аґітації революційних соціял-демократів, не тільки соціялістичний пролетаріят, але й демократичні маси селянства будуть неминуче висувати ще більш загартованих бійців, які ще менш впадатимуть у наш історичний гріх толстовщини!»

Проте справжню суть впливу Л. Толстого навіть у Росії зрозуміли не одразу. Літературних «пророків» взагалі не так просто розпізнати. « Загалом літературний підхід до життя просто отруїв нас, – зауважує І. Бунін в „Окаянних днях“. – Що, наприклад, зробили ми з тим розмаїтим життям, яким жила Росія останнє століття? Розбили, розділили її на десятиліття – двадцяті, тридцяті, сорокові, шістдесяті роки – і кожне десятиліття позначили його літературним героєм: Чацький, Онєгін, Печорін, Базаров… Хіба це не курям на сміх, коли, до того ж, згадати, що героям цим було одному вісімнадцять років, другому дев’ятнадцять, третьому, найстаршому, двадцять!»

Що ж до освіти «літературного» покоління, то його пророк Л. Толстой значив: « Ідеал наш позаду, а не попереду. Виховання псує, а не виправляє людей». Проте назадницький рух Л. Толстого від цінностей західноевропейської цивілізації до антихристиянського варварства зауважили спершу німці, оскільки свого часу проминули сей період. « Західньо-марксистський чекан, що опромінив ясним світлом великий переворот у країні Толстого, не заважає нам побачити в більшовицькому перевороті кінець Петровської епохи – західньо-ліберальноїе вропейської епохи в історії Росії, що з цією революцією знову повертається обличчям до Сходу, – значив у 1922-му році Т. Манн. – Але хіба від моменту цього історичного повороту, чиїм пророком (хоча в Москві не визнають цього) був Лев Толстой, – хіба не з цього моменту з'явилося в Західній Европі відчуття, що і вона, і ми, і увесь світ, а не тільки Росія, присутні при кінці епохи, епохи буржуазно-гуманістичної і ліберальної, котра народилася в епоху Відродження, досягла розквіту в період французької революції, і зараз ми присутні при її останніх корчах і агонії?»

Харків. Будинок мистецтва. 1930-ті роки

Щодо вульґарного антиевропейського «толстовства» в контексті тогочасних гуманітарних пошуків варто зазначити, що імперська наука до 1917-го року загалом була складовою частиною міжнародного наукового співтовариства, нехай і розділеного значними протиріччями (наприклад, між Німеччиною і Францією), але об’єднаного складною мережею міжнародних спілок, дисциплінарними суспільствами і конгресами, системою поїздок і відряджень, нарешті, студентською діяспорою та науковим зарубіжжям. Перша світова війна ще до «революційних» потрясінь 1917-го року істотно змінила цю картину. Події 1914—1918-их років – колективні відозви професорів і виключення з наукових асоціяцій колеґ із країн-супротивників – були жорстоким іспитом саме для ідеалів безкорисливого і невтрального наукового служіння. Найголовніше ж те, що в ході війни трансформувався характер зв’язку наукових досліджень з політичним і соціяльним розвитком, а отже, хоч із «національно-державним» фактором. Інтернаціональні стосунки наукової кооперації на рівні безпосередніх досліджень стали залежати від організаційних систем співробітництва та їхнього державного регулювання. Насамперед це стосувалося соціяльних наук, для яких перша половина XX-го століття була періодом занурення в структури соціяльної держави в експертній та освітній ролі.

Загалом, за винятком войовничих слов’янофілів на кшталт В. Ерна чи С. Булґакова, більшість російських учених після евфорії літа—осени 1914-го року бачила у війні на стороні Англії та Франції перспективу демократизації внутрішнього ладу імперії і зміцнення контактів з ліберальними академічними колами цих держав. Таким чином, учені Російської імперії воліли бачити европейську «республіку знань» більш інтернаціональною, ніж вона була насправді. Звідси й подив багатьом діячів, що пристали на співпрацю з урядом СРСР, з приводу ворожосте зарубіжних (наприклад, німецьких і французьких) колеґ, з яким вони стикалися, потрапляючи в Европу вже у 1920-их роках.

Але нехай вже пророки більшовізму походять з самої лише «толстовської» російської інтеліґенції, і З. Гіпіюс свідчить: « Ми, інтеліґенція – якийсь вічний Ізраїль, причому дурний. Ми вічно гнані усяким урядом, царським, а чи комуністичним. Ми ніде не числимось. І ми блискуче довели, що ми того варті. Гнила воля зробила нас гідними підданими Ніколая. Тепер ми гідні владарювання Хамів, що захопили нас голіруч…» Втім, якщо й надалі наполягати на суто сільському менталітеті українського народу, «неписьменність» якого не дозволяла близько запізнатися з «інтеліґентськими» писаннями російських чи західних філософів, то панацею все одно матимемо слабеньку. Бурлескну й водевільну, наче хвалена народна мудрість. « Ще одне хотілося б сказати вже про саму оту народню мудрість, – значив з цього „антиінтеліґентського“ приводу у 1929-му році І. Млодзинський, упорядник „Практичного російсько-українського словника приказок“. – Як глянеш на чотирнадцять тисяч українських приказок, що їх Номис зібрав докупи, то спочатку аж моторошно стає – яка ж то розмаїта й на тонкий зміст, і на гострий дотеп багата маса. Та коли ближче присунешся до того діла, то бачиш, що цей різноколірний мільйон ілюструє, може, який десяток, а може, два філософських, побутового характеру тез. Народня бо мудрість широка образами і взірцями й прикрасами, та вузька в самій своїй філософії.

Суто селянська духом своїм, глибоко дрібнобуржуазна в своїй моралі, уперто власницька, запекло консервативна ця народня мудрість. Окреме лютої ненависти до пана, ледве чи можна знайти в ній щось передове».

Проте не лише умоглядним (науковим і філософським) чином ширилась «народницька» зараза проґресу (більшовізму) в Україні. Існували також цілком «родинні», «матримоніяльні» шляхи її інвазії в «селянський» контекст – «селянський», себто патріярхально-церковний за формою і наповненням. Наприклад, мішані шлюби, як у хрестоматійному, «інтеліґентському» випадку харків’янина Олександра Алчевського і Христі Журавльової з Курську (майбутньої « просвітительки народу» Христини Алчевської), звідки філософсько-толстовський «більшовізм» заносився до малоросійських осередків імперії.

Наразі спитаймося, а чи була в Україні своя філософія? І розгублено розведемо руками й вдаримо об поли: а таки не було! В українській традиції взагалі прийнято вишукувати історичні свідоцтва національних трагедій де завгодно і якомога ширше, тільки не у себе за пазухою, себто в душі. Наприклад, мало кому ходить про з’ясування екзистенційних основ гуманітарної практики. Та й звідки тим основам взятися? В Україні ніколи не було власної філософської традиції, не було і не могло бути публіцистики в европейському сенсі слова, адже обговорення політичного питання завжди заборонялося владою. Натомість побутував специфічний дискурс – філософування, в основі якого – проблеми призначення України, майбутнє Українського народу і т. ін. В суті речі, основна методологія малоросійського філософування – це самопізнання й самоаналіза, ґрунтовані на матеріялі всесвітньої історії. Саме ця методологія була виведена свого часу з філософії Ф. Шеллінґа і запроваджена в українських гуманітарних колах в якості універсального засобу пізнати світ.

Відтак обміління філософсько-літературного дискурсу розпочалося набагато раніше. Починаючи із символістського роману наприкінці XIX-го століття, будь-яка велика «гуманітарна» форма втрачає епічну точність. Головним завданням автора-риторика стає утворення певного словесного й образного марева. Новий світ сам повинен скластися у цьому первородному хаосі слів, ну й викристалізуватися з нього лише завдяки незначним посередницьким зусиллям згаданого автора. Альтернативою цьому хаосу, а також відчуттю вичерпаности психологічного сюжетного роману була есеїстика «вольтерівського» характеру, відома з популярно-програмових, чи пак публіцистичних писань таких антагоністів, як М. Хвильовий і Є. Маланюк. У читача залишалося враження риторичної музики, але загальноприйнятою така філософія, як заклик до дії, звичайно ж, не ставала. То де ж вона – та філософія, і чи потрібна була донцовським свинопасам і гречкосіям, для яких жування й мовчанка за комунальним столом стають космосом, а не бенкетом риторичної уяви?

Інтеліґенція як аристократія

Поняття раси змінює розуміння історії.

Ю. Липа

Донедавна вважалося, що необмежене та безкарне панування тоталітарного більшовицького режиму в радянській Україні стало можливим лише тому, що Україна була окупованою й колоніяльно залежною територією, на якій кремлівські вожді будь-що прагнули насадити антиукраїнську владу і знищити прагнення українського народу до самостійного державного життя. Втім, при цьому зазвичай не зважають на більш глибинні, психологічні процеси зародження й утвердження більшовізму в Україні.

Отож хоч і мала українська нація, як стверджують, індивідуальний, осібний характер розвитку спільноти, але «гуртом і батька краще бити» була не за останній з постулятів організації побуту, міжусобної та «клясової» боротьби. До того ж, як свідчить історія, проґресом, чи пак просвітництвом, більшовізмом, політикою, літературою, філософією цікавились аж ніяк не селяни, які не йшли в партію добровільно, і не аристократія, що вірила в традицію, а якраз інтеліґенти, що, не будучи прив’язані ані до землі, ані до родового маєстату, залюбки сприймали будь-який «проґрес» і будь-яку антинародну заразу на кшталт соціялізму-комунізму. У своїй доповіді, виголошеній на відкритому засіданні науково-літературного відділу Товариства ім. Г. Квітки-Основ’яненка в Харкові 6 грудня 1915 року, Г. Хоткевич, зокрема, зазначив: « Отже, головними недоліками української інтеліґенції постають:

а) сварливість – що її прояви подибуємо як у князівських міжусобицях, розбратах гетьманів, полковників, сотників козацького війська тощо, так і у взаєминах діячів останнього часу;

б) дріб'язковість, що заважає за дрібними інтрижками здебільшого „шкурного“ характеру, або за інтересами дрібногруповими, одностайно іти шляхом загальнонаціональних ідеалів;

в) грошоробство, що заважає ідейній роботі, а також тяжіння до теплих містечок, що, посівши їх, українські інтеліґенти „страха ради юдейська“, старанно замітають сліди перебування в будь-якій, навіть просвітницько-культурній організації;

г) відсутність гарячої любови до свого рідного, чого не подибуємо в інших слов’янських націях, наприклад у чехів, поляків тощо. Поклоніння Шевченкові в масі інтеліґенції – традиційне, не щире: лише то є добрим, що „схвалено москалем або німцем“;

д) найбільша схильність „псуватися“ за наявности влади над іншими – схильність, що притаманна всій Нації („доти був чоловіком, поки соцьким не зробили“), як народу, так і верхам його.

Тими причинами, що зробили українську інтеліґенцію власницею згаданих вище неґативних рис, постають:

а) „міжкультурність“ її, коли ще з дитинства українство не дає в родині дитячої радости, що залишається пам’яткою на все життя, розваги цього віку відбуваються поза родиною, рідною культурою тощо; Українські традиції в сім’ї відсутні, поодинокі зусилля особистостей на цей напрямок мусять бути занадто великі, аби постала можливість боротися з впливом чужої культури і двоїтися по відношенню до дітей все життя, слухаючи українську мову раз на тиждень де-небудь в громадській організації. Звідси й походить відсутність любови до всього рідного;

б) не маючи власної культури в усіх формах її прояву, українська інтеліґенція, працюючи в російських організаціях, мала на тому ґрунті торовані шляхи й широкі перспективи, що були розроблені іншими; виконувала і виконує деталі не свого програму, її представники виступають здебільше статистами (мало не добривом чужих культур), а тому, набравшись поверхового „досвіду“, вносять вони у свої організації багато дріб’язковости за відсутности творчого, в широкому масштабі, розмаху, що є необхідним при засадах виконувати власний обов’язок;

в) людина, що втратила свободу, стає дуже дріб’язковою, невживчивою, тому Українці, які перебувають на положенні пасинків своєї батьківщини, мусять бути дріб’язковими;

г) гора Ельбрус не заважає бути Землі круглою, так само, як наявність Толстого серед російської інтеліґенції не заважає нам вважати російську інтеліґенцію порівняно із західноевропейською за менш культурну в широкій масі. А остання служить зразком для масового українського інтеліґента, що, уподібнившись дикуну, схильний більш до запозичення неґативних сторін сусідньої культури, ніж позитивних.

По тому, маючи сумнів до теперішнього покоління української інтеліґенції, можна сказати, що зростає інтеліґенція нова – із самого народного середовища, яка створить свою культуру. І все, що буде нею зроблено, надалі матиме риси індивідуального характеру, а не буде копіювати чи наслідувати кого-небудь, і в тім є запорука на прийняття їхньої творчости до скарбниці загальнолюдської культури.

Український інтеліґент мусить бути лицарем своєї ідеї, щоб не зраджувати її „лакомства ради нещасного“ і не думати, що достатньо тільки пропаґувати Ідею (навіть оголошуючи її), а не проявляти хоч деякі самопожертвування на її користь, якщо не мучеництва Шевченка, Франка і деяких інших українських діячів».

Портрет В. Блакитного. Художник О. Довженко. Харків, 1923 рік

З уваги на вищезазначені «онтологічні» недоліки української інтеліґенції неважко буде наразі пояснити її подальшу «революційність». Адже яка була їхня початкова освіта, родинне виховання, моральні засади з ідеалами включно? Ким і чим вони формувалися? « Микола Філянський з освіти був архітект. Олесь – ветеринар. Що спільного має ветеринарія з поезією? – значить В. Домонтович і веде далі. – Михайло Коцюбинський учився в шаргородській бурсі. З бурси він перейшов до семінарії, з якої його виключили. В своїх автобіографічних згадках він взагалі волів делікатно оминати питання про свою освіту. Чупринка, властиво, освіти не мав жадної. Вигнаний з усіх київських гімназій і, нарешті, знайшовши для себе притулок в гімназії „Общества родителей“ на Тимофіївській вулиці, він у кожнім разі далі сьомої кляси не пішов. …На думку Дм. Ів. Дорошенка, Вороний був людина без певної освіти. Перед тим як вибрати для себе шлях поета, він свою діяльність почав продавцем в бакалійній крамниці десь на півдні, не то Таганрогу, не то Ростова на Дону. …Щодо Володимира Самійленка, то, хоч він і вчився в Університеті, і саме на філологічному факультеті, однак, як признавався він сам, один погляд через скляні двері до зали, де, в присутности представника Міністерства, перед урочистою комісією з професорів, переводилося державні іспити, викликав у ньому такий жах, таке почуття непевности в собі, що він ніколи не наважився складати іспити».

Симон Петлюра з вояками. 1917 рік

Отже, з початком наших визвольних змагань 1917—1921 pp. до влади в Україні прийшли самі лише колишні царські полковники і діти священиків з густим прошарком селянського елементу. Українську шляхту, наче зачумлених ідеєю самостійности дон кіхотів, від часів УНР до приходу Директорії якось оминали, а з приходом більшовиків взагалі намагалися знищити у першу чергу – залишені напризволяще С. Петлюрою і В. Винниченком місцеві санчо панси. У цьому їм допомагала «теорія» побудови «нового» суспільства, виснована чекістом О. Лацісом. « Ми не ведемо війни проти окремих осіб, – пояснював він принципи своєї „роботи“. – Ми винищуємо буржуазію як клясу. Не шукайте під час слідства матеріялу і доказів того, що обвинувачуваний діяв ділом чи словом проти радянської влади. Перше питання, що ви повинні йому поставити, якого він походження, виховання або фаху. Саме ці питання повинні визначити долю обвинувачуваного, саме в цьому полягає суть червоного терору».

Відтак аристократія була винищена, натомість інтеліґенція зведена до рівня слуги, на якого спиралася партія більшовиків, дозволяючи служити, іноді беручи «в долю». Більшість з того «обслуговуючого» прошарку до кінця життя перебували на межовому положенні наймитів, яким час від часу дозволено підбирати шматки під партійним столом. Тим, хто не схотів « пайку хліба жебрати в царів», вкоротили віку одразу, і всюди запанувала та сама «українська інтеліґенція» малоросійського зразка, про яку писав Г. Хоткевич, себто « безформна, липка, непевна, слизька маса вічних хахлів», як у «Відозві до Гриців» значив Д. Донцов, « яка засмоктувала все, що підноситься над нею, що має виразну форму і лице, ясне так і ні, все, що не має жаб’ячої крови, що не любить стелитися додолу, що бридиться крутійством, що кидає виклик Долі, все сильне і відважне, все мужнє».

Це були якраз ті з інтеліґентів, хто згодом пакував шкільні читанки віршами Д. Бєдного і В. Еллана-Блакитного, В. Маяковського і М. Рильського і перед якими відкривались « сто путей, сто дорог» – від голови управління культури до міністра освіти. До вищих освітніх закладів, творчих спілок і депутатських посад допускалися лише діти чабанів і лакеїв. Щоби воно було «українським», але щоб українців там не було – таким гаслом, несамохіть подарованим новій владі демагогом В. Винниченком, – себто « щоб на Україні вся влада була в руках своїх людей, позбавлених усякого українського патріотизму» – послуговувались за всі часи радянського режиму. І тому даремно бідкався В. Еллан-Блакитний під час роботи V-ої конференції КП(б)У в листопаді 1920-го року, мовляв, один з фундаторів КП(б)У Я. Яковлєв (Епштейн) « ізволив перекромсати в друзки мою статтю», і вийшло так, що « комуністична партія на Україні складається із лавочників, спекулянтів і чиновників». Адже так було насправді, оскільки « як і колись, безпорадні представники голоти, лишаючись з голотською душею, „рабським серцем“, з душею вигідницького й тупого Опанаса, хочуть правити нацією, творити „велику літературу“, кодекс поведінки тощо», – значив Д. Донцов ув «Ідеологах голоти». От лишень із часом наші селюки, що опинилися при владі анітрохи не змінившись, таки виплекали тип нового інтеліґента, жалюгідну пародію на тип мислячого Українця і водночас добрий зразок клясичної « людини з народу». Вона, ця «народна» людина, охоче дарувала державну зраду й кулуарну дипломатію, чарку з ковбасою, службові романи з адюльтерами та задерикувате ліберальне ґелґотіння в радянській пресі, але не дозволить правди про «село і людей», яких там плекають для «пролетарських» революцій.

Максим Рильський

Загалом з упливом часу українська творча інтеліґенція, що відбула період переслідувань та масового винищення у 1920—30-их роках, таки устійнилась у власній самоназві. Нарешті дослідники й літературознавці, які довгі десятиліття створювали над своїми піддослідними ореол будівничих Загірної комуни, Азіятського ренесансу чи романтиків Степової Геллади, дійшли згоди у тому, що все воно, по суті, було для України «пропащою силою». Відтак, вже сьогодні мусимо спитати себе – а чи існувала та «сила» насправді, і якщо так, то що ж «українського» у ній було?

Незважаючи на твердження деяких наших істориків про те, що свій родовід наша інтеліґенція веде мало не від часів «Слова про Ігорів похід», слід нагадати про справжню появу цієї «прослойки» в Україні лишень в останню чверть ХІХ-го століття, а вже пізніше вона була вирізана або приборкана, як отара овець. Насправді ситуація доволі дивна: як сталося, що навіть за короткий період конституційної Росії 1905—1914-их років український народ виявив таких велетів своєї культури, як Л. Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, С. Васильченко, а за подальші роки радянської влади в Україні не з’явилося жадної постаті такої міри, ваги й значення? Більше того, були морально скалічені ще й ті, хто проявив себе задовго до більшовиків: Г. Хоткевич, X. Алчевська, П. Тичина, М. Рильський та інші. Чи не таких безхребетників таврував той самий Г. Хоткевич у своїй промові 1915-го року «Про українську інтеліґенцію», мовляв, ця верства завжди була схильна до відступництва « заради лакомства нещасного»?

Отож навіть на вигнанні, не кажучи про життя в УРСР, це була не інтеліґенція, але самі «щирі українці», які відчайдушно, із щурячою спритністю симулювали «державне» життя: видавали газети й книжки, плодили «національні» інституції, церкви та театри з партіями, пояснюючи усьому світові, чому вони « не хочуть повертатися в СРСР», як, наприклад, І. Багряний. Невдовзі вони, нарешті, вгомонилися, змирившись з існуванням окупанта на своїй прабатьківщині і навіть масово увійшовши до тамтешньої Верховної Ради. Ще й радісно поздавали перед тим усі свої бутафорські «державні» клейноди, прапори та звання, як-от М. Плав’юк, останній президент УНР в европейському вигнанні, на користь, як писав допіру Едвард Стріха, « нашої юної, ніжної, бистрокрилої республіки».

Хоч як сумно, але інтеліґенція промайнула була свого часу Україною, наче комета. Проте вона затвердила особливу етику, на якій радянські «товарищі» будували жорсткий партійний «кодекс чести», до тих пір, поки досягли своєї мети, а досягши її, змели все – і саму «інтеліґенцію», і «кодекс чести», встановивши натомість «народну владу». Самозрозуміло, що вищезгадані «попутники» режиму не могли не залишити по собі гідних нащадків. Це й була та сама fata morgana, яка нині називає себе «інтеліґенцією», хоча з колишньою інтеліґенцією її ріднить хіба що назва.

Натомість різниця між ними, либонь, незмірна: інтеліґенція з «попутників» була жертовна. Вона не хотіла заробляти собі на хліб співпрацею з більшовиками, не хотіла евакуюватися разом з ними під час чергової їхньої втечі із загарбаних теренів у часі ВОВ 1941-го року, загалом не хотіла мати нічого спільного з тією Системою, що вже народила свою власну клясову «прослойку» між пролетаріятом і селянством. На противагу цьому нова «інтеліґенція» завжди була не проти заробити, будучи до сьогоднішнього часу готовою служити будь-якому хазяїну, який дозволить на видимість «інтеліґентського» життя. Себто прикриє очі на існування Клюбу творчої молоді, як це було у 1960-их, «Просвіти» чи «Спадщини», як минулося наприкінці 1980-их, чи зовсім вже Конгресу української інтеліґенції, як це мали вже у 1990-их, або візьме ту «інтеліґенцію» в долю в якому-небудь спільному діяспорному «бізнесі». Так існувала «радянська інтеліґенція» від 1917-го по 1987-ий рік. Так придивлялась до нових змін від 1987-го по 1991-ий «демократична інтеліґенція». Так вже нині радіє з повсюдних «перемін» – «патріотична інтеліґенція».

Загалом інтеліґенція – це не аристократія, а демократія духу, покликана наймитувати на ниві споконвічного радянського невігластва, будучи приречена на це рабство вже за самою своєю природою. Отже, як стає бачити, імідж «українського інтеліґента» своїм існуванням зобов’язаний насамперед мітові про справжню національну аристократію, яка завжди вміла сказати «ні». Сьогодні цей міт позбавлений живих представників. Навіть найбільш успішні наші «інтеліґенти-державники» сьогодні надто далекі від статусу великих, але прагнуть усіляко походити на своїх мужніх предків. Під сучасну пору ці водевільні намагання можуть викликати хіба що гірку посмішку.