Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 40 страниц)

РУП чи УНП?
або Кому належиться будучина

Головна причина нещастя нашої нації є брак націоналізму серед ширшого загалу його.

М. Міхновський

Отже, ще наприкінці ХІХ-го століття серед народницької течії суспільного руху в Україні почали виступати нові національні верстви, котрі, поглиблюючи драгоманівську ідеологію в питанні національних взаємин, підготовляли таким чином новочасний націоналізм. « Здоровий хлопський розум», який, за М. Драгомановим, мусив стати тією силою, що керувала б поступом народу, виявився неспроможним протиставити « бажаному добробуту нашої ґенерації» щось інше на шляху до виборення нею власного права на життя. Опанувати якусь іншу стратегію спротиву теорії « демократичного націоналізма» Драгоманова намагались новостворені гуртки т. зв. « свідомих українців», серед яких було Братство тарасівців, один із засновників якого, а саме І.Липа, закликав у 1893-му році громаду однодумців « бути у всьому консеквентними українцями», дбати про розвиток української мови, національного виховання тощо. Цей заклик мав неабиякий відгомін у політичному житті України, і вже наприкінці 1890-их років значно пожвавився національний рух серед молоді в гімназіях, університетах, семінаріях, де створювалися власні « крамольні гуртки» і навіть проводились підпільні з’їзди та наради.

Звісно, не обійшлось без ідейного впливу старшої ґенерації культурників, хоч і західнього, терену Вкраїни, де українство мало ліберальніший характер, будучи менш утиснуте тамтешнім урядом. Так, величезне значення для східнього й не лише українства згаданого часу мала думка М. Драгоманова: на нього дивилися, йому вірили. « Европа не раз чула Вас, не раз прислухалась до Вашого слова і звикла до нього; Ви завжди ставали в обороні пригноблених братів наших українців», – зверталась молодь до автора ідеї українського сепаратизму. « Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Европа, – озивався М. Драгоманів. – Наївно думати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався з-за других лишень того, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі? Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається».

Утім, вищезгаданого національного руху не спинило ані створення 1895-го року в Галичині (а саме у Львові) Української радикальної партії, яка під впливом ідей М. Драгоманова проголосила, що « здійснення її ідеалів можливо тільки при повній політичній самостійности українського народу», ані об’єднання українських діячів на теренах Східньої України, котрі у 1897-му році за ініціятиви Д. Антоновича та О. Кониського згуртувалися довкола Загальної української організації, до якої увійшли усі тогочасні товариства «офіційної» старої Громади, що існували у двадцятьох містах України. Ця безпартійна організація, по суті, продовжувала культурницьку діяльність колишніх громад, маючи у своєму складі чималу кількість членів Братства тарасівців. Натомість молодече відгалуження братства, і зокрема М. Міхновський та брати Шемети, надалі створювали власні структурні осередки, що разом з більшістю національних організацій в Україні мали підпільний характер праці і чия активна політична діяльність не мала нічого спільного з українофільським культурництвом їхніх попередників.

Таким чином, ставши провідницею нової течії історичного життя, саме академічна молодь Східньої України почала впливати на його поступ, і то з позицій політичного радикалізму. Згодом частина цієї проґресивної течії була спрямована до соціял-демократичного русла, що не зміг уповні виявити дух української стихії. Як значив Донцов щодо поміркованої інтеліґенції соціялістичного штибу, « кадри її виплекали свої ідеї, свій світогляд, навіть ідеали – на культурі і літературі Москви. За їх божищем, Драгомановим, Україна була тільки провінцією імперії, а її народ – плем’ям, без власних політичних ідеалів».

Утім, у зв’язку із суспільно-історичними умовами, і зокрема подіями на Далекому Сході, навіть згадані ідеологічні «божища» змінювали під тиском обставин власну думку щодо подальшого поступу українства. « Українолюбцям треба кинути надії, що вони зможуть чогось осягнути безполітичною культурною працею, – значив М. Драгоманів вже у 1905-му році. – Зостається або терпіти, або ставати перше до пропаґанди, а далі до акцїі в цілях політичної вольности». Але перехід до акцій, чи пак активних дій, відбувся в Україні набагато раніше, оскільки серед українських політичних осередків того часу сталися значні зміни, і провідним питанням історії постали проблеми політичної волі рідного краю. Саме на цих ідеологічних засадах, підготовлених двома попередніми з’їздами студентської громади, що були проведені за ініціятиви П. Андрієвського, О. Коваленка, Р. Сембратовського та Д. Лукіяновича, 10 лютого 1900 року в Харкові було засновано Революційну українську партію (РУП). Нову політичну силу було утворено під проводом видатного політичного і громадського діяча, харківського адвоката М. Міхновського на 3-му Студентському з’їзді, на т. зв. «Раді чотирьох», до якої входили Дмитро Антонович, Бонифат Камінський, Левко Мацієвич та Михайло Русов. За ідеологічну основу РУП, а також її політичне кредо, було взято промову адвоката М. Міхновського, виголошену ним на шевченківських роковинах у Харкові 26-го лютого 1900-го року. Видрукувана згодом у Львові окремо брошурою під назвою «Самостійна Україна», ця промова стала першим виданням і політичною програмою РУП. « Від того часу, коли появились уперше рукописні поеми Шевченка, розсипавшись по Україні, огнем запалювали серця для двигнення поневоленого народу на політичну та суспільну волю, від того часу аж по нинішній день не було серед української суспільности в Росії нічого, щоб цю ідею незалежности України подало так рішучо, як отся брошурка», – згодом значив С. Томашевський, рецензент «Молодої України». Отже, за ідеологом партії, лише « одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» мусила стати головним гаслом визвольної боротьби українського народу за свою незалежність. Відверто проголошуючи боротьбу з капіталізмом, М. Міхновський рішуче виступає також проти інтернаціоналізму соціялістичної партії, відстоюючи ідею державної самостійности з гаслом « Україна з її багатствами тільки для українців, а не для чужинців».

Микола Міхновський

Як реаґувало тогочасне суспільство на появу «Самостійної України», цього принципово нового погляду на перспективи історичного поступу рідного краю? На жаль, ця брошура не мала значного позитивного відгуку серед політичного громадянства. Більше того, через проґресуючу хворобу соціялізму решта політичних організацій просто глузували з поглядів М. Міхновського, вважаючи їх утопічними. З одного боку, лише в очах малоросійських землячків-міщан харківський адвокат виглядав невиправним «шовіністом», хоча про суть цього «крамольного» явища значив згодом Д. Донцов, роз’яснюючи, що « народ був настроєний шовіністично, бо любив тільки свою країну, її природу, мешканців, спогади минулого, ввесь уклад життя, любив свій край і поза ним – ніякого іншого». З іншого боку, більшість свідомого українського загалу розуміла, що доля дарує їм можливість співпраці з людиною, котра подає взірець громадянської відваги не на словах, а в повній нервового напруження щоденній праці. Наприклад, відома поетка О. Теліга свого часу була вражена патріотичною поведінкою видатного громадського діяча, захоплено переповідаючи випадок, коли « під час якогось процесу, де Міхновський виступав як оборонець з блискучою промовою, до нього підійшов Володимир Короленко, один з наймодніших московських письменників того часу, за походженням українець, із висловами захоплення: простягнув свою руку, щоб познайомитись. Міхновський не розтанув від проміння сонця слави пануючої нації і, сховавши свою руку за спину, коротко і ясно сказав: „Я зрадникам свого народу руки не подаю“, чим глибоко образив Короленка».

Харківська поетка Христя Алчевська також вказує на той вплив, що мав на неї М. Міхновський. Зокрема він сприяв початку її українізації, подарувавши «Царівну» О. Кобилянської, про яку X. Алчевська пізніше згадувала: « Перш те, що насамперед вчилась я мови з її повістей, і се були перші книжки, що попали мені тоді до рук (після мого зденаціоналізування середньою школою)… Українські тенденції я завжди мала, але вживати нашу мову в суспільстві почала лише за 3 роки, коли з'явилась мені нагода зустрінутись із нашими харківськими патріотами – дд. Хоткевичем і Міхновським».

Звісно, патріотична поведінка Міхновського не могла не вражати русифіковану громаду. Так, широкого розголосу набув його вчинок на святковому відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві 1903-го року. Коли міський голова спинив промову молодої ораторки, зауваживши, що вживати рідну мову дозволено лише закордонним гостям, і пригрозивши іменем міністра внутрішніх справ закрити збори, всі присутні як один підвелись і стали мовчки виходити із залі. Тим часом М. Міхновський звернувся до урядовця з таким словом: « Добродію міський голово! Я адвокат-правник, тому заявляю, що в законах Російської держави не існує жодної статті закону, яка б забороняла московським підданцям балакати в рідній мові до кого вони схочуть і як вони схочуть. Отже, ми апелюватимемо на цю заборону в сенаті. Позаяк же всі українські адреси й привітання відкидаються, то дозвольте мені, пане голово, свою адресу забрати знов собі, а вам залишити саму палітурку».

У суто політичних справах М. Міхновський завжди дотримувався вищезгаданих поглядів. І навіть тоді, коли більшість партій переходить від культурницького українофільства до свідомої праці в масах (але не під самостійницькими гаслами!), він лишається свідомий свого покликання, подаючи взірець громадянської відваги й лицарської мужности – тій інертній масі, « що ідею цих лицарів обертала в абсурд своєю байдужістю до неї і чемністю стосовно ворогів» (О. Теліга). Загалом, виступаючи провідниками українських мас, поширюючи в них національну свідомість, діячі РУП, серед яких свого часу були Л. Українка, М. Вороний, М. Шаповал, В. Дорошенко, надавали тим самим українській справі політичного характеру. Від 1900-го по 1905-ий роки РУП також було розгорнуто інтенсивну видавничу діяльність на теренах України. За цей період із Чернівців, Львова та деяких підпільних друкарень Наддніпрянщини вийшло у світ більше 30 назв політичних брошур, більшість із яких витримали по два і три видання. Періодичними органами РУП були: місячник «Гасло» (Чернівці, 1902—1903), часопис «Селянин» (Чкрнівці, Львів, 1903—1905), газети «Праця» (1904—1905) і «Добра новина» (від другої половини 1903 року).

Починаючи від грудня 1902-го року, РУП складалася з 6-ти комітетів, т. зв. Вільних громад РУП: Київської, Харківської, Чернігівської, Полтавської, Лубенської та Чорноморської. До Центрального комітету партії увійшли Д. Антонович, Є. Голіцинський та В. Козиненко. У цьому ж році внаслідок змін у програмі організації в рамках РУП було створено Українську народну партію (УНП) під проводом М. Міхновського та О. Макаренка – як виразну націоналістичну опозицію в РУП. Пізніше, вже в січні 1903-го року, редакція рупівського теоретичного органу «Гасло» відмовляється від своєї програми («Самостійна Україна» М. Міхновського), і з партії виходить новостворена Українська соціял-демократична спілка на чолі з М. Меленевським, яка від грудня 1904-го року відкриває для України нову течію її суспільно-політичного життя. Загалом Спілка була утворена як частина російської соціял-демократичної партії, маючи на меті « організацію пролетаріяту, що розмовляє по-украінському». Історик І. Мазепа, згадуючи про появу Спілки, зазначав, що « ціла історія цієї організації – це одна з найяскравіших ілюстрацій того примітивного стану, в якому перебували в той час навіть найактивніші члени українського суспільства. Адже головними організаторами Спілки були українці: О. Скоропис-Йолтуховський, М. Галаган, М. Меленевський та інші. А національна програма „української“ Спілки полягала в тому, що члени цієї організації не визнавали ніякої, навіть найменшої автономії для Украіни».

Також В. Винниченко, невиправно закоханий під ту пору в соціялізм, наголошував, що « гасло самостійности стрінуло серед соціялістів майже однодушне неґативне відношення», а щодо захоплення ліберальної інтеліґенції всім соціялістичним і всім московським згодом значив: « Хоч цілий уклад українського життя не мав нічого спільного з соціялізмом, але якраз соціялізм став у нас політичним гаслом дня! Власний здоровий розум у нас заступала чужа мудрість, а цією мудрістю був соціялізм».

Володимир Винниченко

Тож недовго протрималась на «революційних» засадах сама РУП. Через рік після свого розмежування Київською вільною громадою партії був запропонований новий нарис програми, який був затверджений у грудні 1905-го року на 11-му з’їзді РУП у Києві. Тоді ж РУП проголосила себе соціял-демократичною, прибравши нову назву – Українська соціял-демократична робоча партія (УСДРП), заявивши, що являє собою « частину великої всесвітньої армії пролетаріяту» і подальшу свою діяльність вбачає лише на « засадах міжнародного соціялізму». За вченням Маркса, пролетаріят не має батьківщини, а політична діяльність Драгоманова ще й доводила відсутність у цього пролетаріяту будь-яких власних національних ідеалів.

Таким чином, Українська народна партія на чолі з М. Міхновським, вийшовши у 1902-му році з РУП, до грудня 1917-го року залишалася фактично єдиною самостійницькою підпільною організацією в Східній Україні, яка, рішучо відмежовуючись від псевдопатріотичного культурництва, твердо стояла на засадах українського націоналізму, обстоюючи гасло самостійности рідного краю.

« Українська Народна Партія, – зазначалося в її програмі, – хоче організувати частини українського народу, що стогне під неволею московською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної і вільної самостійної демократичної України, освічених робочих мас до заснування тої великої національної держави, в яку увійдуть всі частини українського народу». Отже, з одного боку, своїм завданням УНП, що повстала під проводом М. Міхновського та О. Макаренка, бачила « організування усіх українських робітників в одну національну армію з метою вигнання з України всіх зайд». З іншого боку, М. Міхновський уточнював: « Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути своє визволення з рабства національного і політичного, хоч би пролилися ріки крови!» Отже, в часі суцільного лібералізму УНП виступала відверто радикальною силою, в якої справи не розходилися з ділом. До « рік крови», щоправда, не дійшло, але політичного терору її члени не відкидали.

« Поки ще не пізно, поки ще московські організації слабі й нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття собі політичної волі з-під п'яти самодержавства, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права», – закликав М. Міхновський, і наслідки не забарилися. У 1904-му році у Харкові утворився бойовий підрозділ УНП під назвою «Оборона України» (М. Шаповал, О. Шевченко, С. Макаренко), чия діяльність була розпочата терористичним актом, що викликав широкий відгомін у колах імперської спільноти. Підрив «Обороною України» пам’ятника О. Пушкіну на Театральній площі слобідського Харкова роз’яснювався текстом розповсюдженої містом листівки, де молодь виступала проти « заборони встановлення пам'ятника Т. Шевченку та недотримання Переяславської угоди 1654 року (у зв'язку з її 250-літтям) з боку російського уряду».

Згодом УНП був здійснений збір кількохсот підписів харківських робітників та інтеліґентів під листом з вимогою скасувати Емський акт 1876 року, відгуком на що була телеграма міністра з обіцянкою зробити все від нього залежне « для якнайшвидшого зняття заборони малоросійської мови». Також за ініціятиви УНП у Харкові 1905-го року була створена молодіжна організація «Академічне жіноче товариство Січ Самостійна Україна», яка складалася з жіночих гуртків, організованих за участю близької до УНП поетки X. Алчевської.

У 1917-му році УНП увійшла до складу Української партії самостійників-соціялістів – на федеративних засадах і зберігши свою назву – але відбулось це вже без участи М. Міхновського.

З часом проґресивні ідеї вищезгаданого харківського діяча, виголошені в його основних працях того часу – «Робітнича справа в програмі У.Н.П.» (1902), «Селянська справа в програмі У.Н.П.» (1902), а також «Справа української інтеліґенції в програмі У.Н.П.» (1904), – поступово забувалися в політичних колах, набуваючи в руслі модних соціялістичних тенденцій такого ж архаїчного значення, що й праця «Самостійна Україна». Але згодом відбулось відродження вчення М. Міхновського, яке, повставши феніксом з попелу забуття, спричинилося до формування націоналістичного світогляду партій новітнього часу. Справді, виплекані на теренах Східньої України, ідеї великого ідеолога націоналізму від часу їх виголошення у вищезазначених працях потроху випарились із свідомости українського суспільства: про них знали, але не брали до уваги як плятформу, що на ній можна було щось збудувати. Втім, збудовано таки було, і прикладом на це слугує діяльність Степана Охримовича, ініціятора українського руху в Західній Україні вже після Першої світової війни. Випадково знайдені ним у бібліотеці Львівського національного музею праці М. Міхновського, і зокрема його брошура «Самостійна Україна», надихнули Охримовича на подальшу діяльність, посприявши формуванню ідеологічного світогляду західноукраїнських гуртків молоді. Це були «Організація вищих кляс українських гімназій» (серед провідних членів – Р. Шухевич, Ю. Шухевич, В. Янів, С. Бандера), «Група української державницької молоді» (С. Охримович, Ю. Вассиян) та «Союз української націоналістичної молоді» (Б. Кравців). Майже через чверть століття вченням М. Міхновського були наснажені також новостворені загони Організації українських націоналістів, яка очолила боротьбу свідомого загалу за « одну, єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від Карпатів аж по Кавказ».

Головний редактор «Слобожанщини»

Коли Ви не читатимете своїх газет, хто ж їх читатиме? Не німці і не росіяни, бо в них є свої газети.

М. Міхновський

Червоні десятиліття шаленої неґації Миколи Міхновського зазвичай не становили ґрунту до висвітлення цього святого для кожного свідомого українця образу. Схильність до поверхових аналогій призводила до сприймання М. Міхновського або як « принципіяліста, людину гострого розуму, що впливала на багатьох, формотворця самостійництва», отже, і націоналізму (у писаннях Ю. Колларда, С. Шемета), або як « амбітника, особистість з обмеженим обріями, запального й нестійкого, а насамперед шовініста» (Д. Антоввич, Б. Мартос). У суті справи, саме цим сучасникам М. Міхновського ми завдячуємо знанням про світлу постать Апостола нашої державности. Також слідом за Ю. Бойком можемо з гідністю ствердити, що « Міхновський не потребує ідеалізацїі, його діяльність є надзвичайно цікавим предметом вивчення, але він не повинен для нас бути об'єктом, який ми прикрашаємо потоками патріотичної красномовности. Щоб увійти в історію української політичної думки, Міхновський не потребує ані обвішування його вигаданими чеснотами й осягами. Він заслужив собі місце в нашій історії брошурою „Самостійна Україна“, почасти відкритим листом до міністр Сіпягіна. Всі інші сторони його діяльности потребують ще фактичного висвітлення, визбирування матеріялів».

Харків – лоно українського націоналізму. Художник В. Бондар, 1988 рік

Отже, роздивляючись на « інші сторони» діяльности М. Міхновського, а також виокремлюючи з них певного ключового складника його особистости, зауважимо, що саме в такий спосіб до нас приходить не символічне, відтак реальне розуміння першости цього діяча в усьому. Зокрема вільно завважити вплив М. Міхновського на розвиток військового, культурного, ба навіть літературного рухів в Україні початку XX-го століття.

«М. Міхновський і наша літературна традиція», «Микола Міхновський і література» – саме такі назви мали розвідки, відповідно, літературознавця Ю. Бойка і Ф. Коковського, знаного галицького письменника, перекладача й народознавця. Зокрема останній з них зазначає, що « здавалося, в такому розгарі праці, серед таких важких обставин не було в Міхновського часу на те, щоб займатися ближче літературою inter arma silent musae, а Міхновський усе своє життя зброї не кидав».

Зауважмо, що авторові цитати ходить про доробок саме у красному письменстві, що засвідчують листи М. Міхновського до О. Маковея, де майбутній автор «Самостійної України» питається порад, лишень пробуючи сил у писанні. До того ж додається і пізніше в часі поважне видання поетичної збірки «Лірика» Міхновського (Київ, 1912 p.), а також його численні літературознавчі публікації у редаґованому ним часописі «Сніп» (Харків, 1912—1913 pp.).

Зрозуміло, що ідеологічні переконання М. Міхновського, навіть у суто літературних справах, мусили-таки виступити на кін, що й спонукало до іґнорування, зокрема радянськими «дослідниками», відповідного періоду історії української літературної традиції.

Так, по тривалому замовчуванні журналом «Радянське літературознавство» цікавої розвідки Б. Ванцака, вже у 1991-му році вільно було нарешті дізнатися про « першу на Наддніпрянщині українську газету», що її видавав В. Шемет. Простеживши у тій розвідці життєпис В. Шемета мало не по днях, Б. Ванцак чомусь жадним словом не вказує на його найближчого друга й спільника, М. Міхновського, чия Українська народна партія мала «Хлібороба» за власне партійне видання.

Проте цього імені видатного діяча не міг замовчати Ф. Коковський, пишучи про нашу літературну традицію і вказуючи на те, що М. Міхновський « у Полтавщині видає з товаришами „Хлібороба“, а коли російська влада припинила його, видає в Катеринославщині „Запоріжжя“, а коли й тут не дала працювати тверда рука московського уряду, пробує видавати у Харкові „Слобожанщину“».

Пригляньмося пильніше до цих фактів життя і творчости М. Міхновського. Слід зазначити, що у згадувані часи годі було мріяти про будь-яке видання українською мовою в Україні, адже така була «об’єктиви даність», накинута імперською владою. Валуєвський циркуляр 1863-го року укупі з « таємним актом» 1876 p., що ними, по суті, заборонялось «все вкраїнське», діяли на початку XX-го століття. Можемо ствердите що знаний часопис «Киевская старина» (1882—1906) – від 1902-го року виходив під редакцією В. Науменка як «Україна» – залишався єдиним національним друкованим виданням, яке вміщувало на своїх сторінках твори українського красного письменства рідною мовою. Проте навіть з оприлюдненням «царських вольностей» становище української преси не поліпшилося. « Коли був виданий маніфест 17-го жовтня 1905-го року про громадянські вольності, – повідомляв полтавський часопис „Рідний край“ 12-го серпня 1906-го року, – то зараз же підвела голову і пригнічена українська преса. Але ж, побувавши довгий час під забороною, вона не могла зараз же міцно стати на ноги, не маючи за собою ані газетних робітників, ні відповідних друкарень, бо навіть наборщиків не легко було найти, – тим-то через технічні умови та через адміністративні утиски – вона має характер якийсь випадковий і недовговічний».

Недовговічною була й « царська вольность» на той період національного відродження нашого краю, оскільки вже 24-го листопада 1906-го року виходять «Тимчасові правила про друк», що ними, нарешті, було приборкано стихійну хвилю позацензурної діяльности українських видань.

До того часу в Лубнах встигає вийти п’ять чисел часопису «Хлібороб» під редакцією В. Шемета. « Першою ластівкою українського шовінізму» назвав це видання майбутній міністр Центральної Ради І. Стешенко. Про зв’язок «Хлібороба» з підпільною Українською народною партією (УНП), яка, поставши 1902-го року, зокрема під проводом М. Міхновського, фактично керувала діяльністю часопису, згаданий І. Стешенко писав: « Ми стикаємося з виступом на відкриту арену українського шовінізму, що належить до того ж типу, який вже сформувався і яскраво висловив себе в брехливій газеті „Самостійна Україна“(орган УНП. – І. Б.-Т.), котра видається в Галичині». Останнє число забороненого «Хлібороба» вийшло 16-го грудня 1905-го року. Первістком україномовної преси на східніх землях України вважали «Хлібороб» до сьогодні, не замислюючись над тим, що такі заяви розминаються з історичною правдою.

З історії нашого друкованого слова знати, що перше число « селянської часописі „Хлібороб“» з’явилося « явочним порядком» (коштом і заходами Лубенської української громади) 12-го грудня 1905-го року. Натомість «Слобожанщина», як « щоденна політична, економічна, літературна та громадська часопись», що її редактором-видавцем був М. Міхновський, вийшла друком 26-го березня 1906-го року, себто через три місяці після появи «Хлібороба». Тривалий час ця інформація замикала вуста усім дослідникам. Утім, з листування І. Липи вільно буде дізнатися про першість М. Міхновського у справі виходу « першої української газети».

На доказ того, що задовго до появи «Хлібороба» в Лубнах саме Харків мав стати за колиску українського друкованого слова, слугує лист Олександра Кандиби до Івана Липи від 13-го квітня 1904-го року, в якому письменник, знаний широкому загалові як Олександр Олесь, писав:

« Дорогий Іване Львовичу!

Звертаюсь до Вас з дуже неприємним проханням. Коли Ви маєте зайвих сто карбованців, то, будьте ласкаві, пришліть мені по адресі: Суми, Нове місто, Марії Івановні Кандибі (сестрі).

Надзвичайно ці гроші мені зараз потрібні, я буду Вам безкраю вдячний, що Ви мені допоможете в цьому. Виплачу Вам незабаром або всі зразу, або частинами, як схочете.

„Слобожанщина“ вийде тільки через два місяці. Купується друкарня і організовується українське видавництво.

Відповідайте, коли можете допомогти.

Ваш щирий О. Кандиба».

Борис Грінченко, згадуючи вихід «Хлібороба» 1905-го року, зазначав, що жадна київська друкарня « не згоджувалася випустити перший номер першої вкраїнської газети… І несподівано в маленьких Лубнах знайшлася друкарня, що глянула на сю справу інакше». Втім, як бачимо, виявився факт заснування такої друкарні в Харкові ще 1904-го року.

Хай там як, але згадана друкарня, що розташовувалася за адресою: Катеринославський пров., 8 (неподалік помешкання самого видавця-редактора по вул. Конторській, 21), проіснувала недовго. Адміністративні утиски на « ідеологічному ґрунті» щодо новоспеченого київського адвоката-правника дедалі більше перетворювалися на жорстоку реакцію проти активного діяча національного руху, автора «Самостійної України», що, крім того, підозрювався у заснуванні організації «Оборона України», чиїм завданням були революційні акти і яка стала ядром бойових клітин Української народної партії М. Міхновського. Нагадаємо, що на початку діяльности УНП її програмові документи друкувалися здебільшого за кордоном, в Галичині, і то із зазначенням вигаданого місця друкування – з огляду на поліційні заходи тодішньої влади.

Газета «Слобожанщина». 1906 рік

« Невесело тепер в Україні, – повідомляв „Рідний край“ у січні 1906-го року. – Здебільшого заведено скрізь „усиленную охрану“, а через те невільно людям збиратися й радитися про свої потреби. Багато людей сидить під арештом – інтеліґентів (освічених), селян і робітників. Та й ще арештовують щодня нових, газети припиняються, конфіскуються».

Отже, тривале існування в Харкові не судилося також «Слобожанщині» М. Міхновського, чий вихід друком 1904 р. не пішов далі підпільного випробування друкарні на дію організаційних чинників по друкуванню часопису. Справа з тим – з огляду на «технічні умови» – затяглася до 1906-го року.

Про те ж саме свідчить О. Кандиба в листі до І. Липи від 21-го січня 1906 p.: « Повернувшись з Волині, був у Харкові, бачився з Міхновським та іншими. Міркують видавати „Слобожанщину“ (кажуть, уже об’ява була), але в усіх їх так мало енергії, так мало віри ще в початку діла, що й не знаю – чи вийде що з їхніх думок. Дуже хотів би працювати в редакції, але це тільки мрія, далека від здійснення…

Бачив „Хлібороба“, „Громадську думку“, „Гідний край“, на жаль, ніде не співробітничаю».

Слід визнати, що особи, не наближені до громадських справ самого адвоката М. Міхновського (через риси його характеру), небагато знали про його вищезгадані дії. Тож не варто далеко шукати за істинними причинами «занепаду» суспільно-політичної активности М. Міхновського на цей період – у перетлумаченні О. Кандиби – адже від того нас застерігає маловідомий факт участи засновника УНП у виданні «Хлібороба» разом із братами Шеметами.

Відтак, повертаючись до листування О. Кандиби з І. Липою, зазначимо, що вже в березні 1906-го року перший з них повертався до справи видання «Слобожанщини», захоплено повідомляючи своєму старшому товаришеві:

« 20 марця вийде наша „Слобожанщина“, в якій я приймаю незначну участь: буду вести огляди часописей українських і російських та бібліографію. Також іноді буду містити свої фейлетони і т. ін.

Все уже налагодилось, все готове, і тільки трішки бракує співробітників. Здебільшого – закордонні. Їх мова для загалу трішки або й дуже незрозуміла, але може буде й „виправляти“.

Може б, і Ви інколи що-небудь надіслали нам? Може б, і від нашої редакції запрохали б дописувачів, поки вони у Вас єсть».

З приводу подальшої творчої співпраці між О. Кандибою та І. Липою слід зауважити, що вперше ориґінальний віршований доробок майбутнього клясика української поезії Олександра Олеся (Кандиби) з’явився саме в альманахові «Багаття», що його видавав в Одесі 1905-го року І. Липа. Тож, запрошуючи свого адресата до співпраці в «Слобожанщині», О. Кандиба мав на це всі підстави, оскільки одеський діяч, виконуючи також свої професійні обов’язки (працював лікарем), знаходив час на громадську та літературну діяльність. Дописуючи до багатьох австро-угорських видань («Народ», «Правда», «Зоря», «Літературно-науковий вісник» та ін.), І. Липа згодом організовує видавництво ОЛС (Одеська літературна спілка), в якому підтримує українські починання. Саме у цьому видавництві ним був «відкритий» талановитий юнак Олексій Плющ.

Офіційно зразкове (« нульове») число « щоденної політичної, економічної, літературної та громадської часописі» «Слобожанщина», що ним редакція знайомила суспільство з напрямом свого видання, вийшло друком 25-го березня 1906-го року. Загалом часопис М. Міхновського був присвячений « обороні економічних, політичних, та національних інтересів українського народу» і плянував із часом подавати « щоденний огляд культурного, політичного та соціяльного життя на Україні, в Росії та по всіх інших державах, дописи про різні події громадського життя та звістки про боротьбу широких селянських та робочих мас за краще майбутнє вільне життя». «Непорозуміння» з друкарнею змусили редакцію, яка розташовувалася по вул. Катеринославській, 43, випустити зразкове число дуже скороченим й упорядкованим не так повно, як хотів власник видання. Зазначалося також, що редакція та друкарня зроблять усе, « щоб якомога швидше розпочати видання регулярно». Наступне число часопису мусило вийти в Харкові 1-го квітня 1906-го року. Проте, як знати, справа далі єдиного зразкового числа не пішла, і «Слобожанщина» припинила існування того ж таки 25-го березня 1906-го року.