Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

Немає у нас народу. Є темний люд, осоловілий від усіляких історичних нісенітниць. Хочемо зробити з нього народ, а він дивиться з-під лоба на наші маніпуляції і грізно мугиче.

В. Винниченко

Щодо педагогічної діяльности X. Алчевської можна зазначити, що, на відміну від інших проґресивних діячів того часу, відома просвітителька виступала лише як практик, себто організатор-ентузіяст. « Учасниці жіночого руху 60-их років, – зазначає дослідниця Н. Єфремова, – не залишили після себе хоч скільки значної теоретичної спадщини. Вони були не теоретиками, а безпосередніми учасницями руху». І це не дивно, адже показова нелеґальність подібного кшталту шкіл, що нею від червня 1862-го року вісім років поспіль опікувалась Алчевська, була пов’язана передусім з юридичним питанням. На жаль, Христина Данилівна від початку не мала диплома на право викладати, тож мусила складати відповідні іспити. Але завдяки зв’язкам чоловіка усе було залагоджено значно простіше: право на викладання X. Алчевська отримала з рук професора Д. Деларю, голови міської училищної ради. Тож спеціяльної освіти, як і більшість тодішніх «просвітительок», вона ніколи не мала.

Христина Данилівна Алчевська

У 1912-му році святкували 50-ті роковини громадсько-освітньої та педагогічної діяльности X. Алчевської. « На цей ювілей має відгукнутися Париж, де на виставці книжка „Что читать народу?“, укладена за пляном і під керівництвом цієї вчительки, одержала найвищу нагороду, – захоплено гукала харківська преса. – На цей ювілей має відгукнутися Бельгія, оскільки таку ж найвищу нагороду книжка народної вчительки дістала і на виставці в Антверпені. Цей ювілей має вітати Америка, яка присудила на виставці в Чикаго цій книжці золоту медаль». Втім, чи мусила вітати цей ювілей Україна, чи пак Малоросія? Чи вільно буде українцям вважати спадщину російської діячки, яка поклала шість десятиліть свого життя на розбудову педагогічної справи Росії (видавши, зокрема, критико-бібліографічний покажчик «Що читати народу?», навчальний посібник «Книга дорослих» та книгу спогадів «Передумане й пережите»), за безсмертний внесок до історії української освіти? Наразі пригляньмося ближче до тих писань.

Широковідома книга X. Алчевської «Що читати народу?» – перший критико-бібліографічний покажчик у Росії, що за його основу стали відгуки читачів про книжки – наразилася на різку критику ще за життя авторки. Щоправда, інтернаціональність добору літератури в тому виданні відзначили французькі проґресисти, присудивши йому високу нагороду («Diplome d’honneur») на Всесвітній виставці в Парижі 1889-го року. Так само пізніша радянська педагогіка зауважувала лише 35 схвальних відгуків «буржуазної» російської преси, а решту цензурних перепон закидала царському режимові. При цьому чомусь не згадували, що саме на шкідливість уміщених текстів – « від атеїста Льва Толстого до Жорж Занд» – вказувала церковна преса, зокрема харківський релігійний журнал «Благовест», а недоброзичливу думку Міністерства народної освіти щодо першого тому покажчика підтримала монархічна газета-журнал «Гражданин». З цієї біди у Тифлісі була навіть видана брошура «На захист книги „Що читати народу“».

Отже, формальний підхід Алчевської до читацьких інтересів народу, що певною мірою був зумовлений «проґресивним» настроєм авторки, призвів до занепаду ідеї вже після першої спроби: 1-ий том покажчика виданий 1884-го року, 2-ий – 1889-го, а 3-ій, побачивши світ у 1906-му, значно поступався першим двом. Показово, що в 3-му томі був різко скорочений найцінніший матеріял, а саме – відгуки читачів про книжки, а в кінці розділів відсутні підсумкові дані з позначками, на який вік і рівень підготовки розрахована кожна книжка (у перших двох томах вони були присутні). Тож не дивно, що невдовзі покажчик «Що читати народу?» X. Алчевської був забутий і за десять років після виходу завершального, третього, тому про нього згадували лише деякі фахівці.

У своїй книжці спогадів «Передумане й пережите» (1912 p.) X. Алчевська присвячує багато сторінок зустрічам з Ф. Достоєвським, І. Турґєнєвим, А. Толстим, Г. Успенським, наводить уривки (а то й повні тексти) листування з ними. Проте там немає жадного слова про зв’язки й листування з І. Франком, В. Короленком, М. Павликом. Що це – «конспірація зв’язків», а чи питомі риси «типового боязкого буржуазного ліберала», як, зокрема, вважав із молодого віку критикований дослідник Д. Лікаренко? Виявляється, X. Алчевська просто уникала « читати і рекомендувати літературу, яка викликала б протест проти бідности і пригноблення народних мас», – свідчить Д. Лікаренко.

Спростовуючи окремі твердження радянської критики і, зокрема, ті, де відкидаються будь-які припущення дослідників щодо сумнівного авторства X. Алчевської у справі складання покажчика «Що читати народу?», можна зауважити наступне. « Незважаючи на те, що дані Калмикової увійшли до колективної книги харківських учителів, – значив дослідник Б. Бланк, – її експеримент слід протиставити настановам і практиці школи Алчевської. Це – нова справа, але справа самої Калмикової, і вона лише механічно пов’язана з матеріялом інших вчителів».

Наразі вільно буде твердити, що ідея видавати посібник «Що читати народу?», а також «Книгу дорослих» належала А. Калмиковій, визначній викладачці з Харківської жіночої недільної школи Алчевської, котра переїхала сюди наприкінці 1878-го року з дипломом вчительки й майже відразу здобулася на неабиякі успіхи на цьому терені. « Ось ця нова учасниця Калмикова… Який урок читає вона, – всі в захопленні, всі апльодують!.. Ця Калмикова – чому вона така розумна, мила, проста?» – ревнувала X. Алчевська. Вже 1879-го року Калмикова стає до праці в місцевій газеті «Южный Край», а в 1883-му отримує офіційне право «публічного читання для народу» (X. Алчевській для отримання такого дозволу знадобилося цілих вісім років, і не в імперських утисках причина, оскільки недільні школи були давно вже узаконені), 1885 р. стає членом правління Харківського «Товариства грамотности». Вочевидь, незадоволена першим томом книжки «Що читати народу?» (1864), вона вже в 1865 р. звертається до Л. Толстого з пропозицією доповнити його «Нову азбуку для дітей» і видати книжку « для дорослих». Слід згадати, що «Книга дорослих» за редакцією X. Алчевської побачила світ лише 1890-го року, себто через п’ять років після від’їзду Калмикової з Харкова.

Щоправда, сама Христина Данилівна також зустрічалася й листувалася з Толстим майже в тій самій справі – видавати книжки для народу. Втім, Калмикова мала тут більший успіх. « Пішов до Алчевської. Розумна, тямуща баба. Навіщо бархат і на птаху схожа?» – оце і все, що занотував письменник у щоденнику 1884-го року після зустрічі з « просвітителькою». Натомість у взаєминах з Калмиковою він був значно милосердніший і, схоже, більш схильний до співпраці з нею. До самого від’їзду Калмикової з Харкова X. Алчевська пам’ятала про це. « Докладніше я, звичайно, зупинилась на А. М. Калмиковій, зауваживши, що її участь у справі, про яку він говорив, була б надзвичайно цінною», – спогадувала вона в щоденнику зустріч із Л. Толстим.

Отож саме Калмикова найдовше спілкувалася з автором «Анни Кареніної», видавши ще й власну книжку про Сократа, яку Толстой редаґував, продовжуючи клопотатись про вихід друком нині вже спільного з його дружиною перевидання «Нової азбуки», аж поки цю справу не припинила сама Софія Андріївна Толстая, що потрактувала це як зазіхання на власні літературні права.

Що ж до подальшої педагогічної діяльности X. Алчевської, варто зазначити, що по смерті Олексія Кириловича, чия присутність відпочатку визначала український характер справи, « харківське народне просвітительство» було пущене на самопас. Проімперські тенденції в тогочасному вчительському середовищі дуже швидко повернули X. Алчевську в коло її колишніх ідейних переконань. Потроху зникають з її обрію постаті так милих її чоловікові М. Міхновського, Г. Хоткевича, М. Вороного, спілкування з якими заступають часті поїздки до Петербурґа і Смоленська та зустрічі із С. Ковалевською, Ф. Коні, В. Вахтеровим, М. Варгуніним. Саме там, а не в Україні X. Алчевська знаходить дорогих їй людей, « співтоваришів», за її власним висловом, що з ними спілкується творчо. « Знову мені довелося залишити свою групу на цілих два тижні з нагоди поїздки до Петербурґа», – значить X. Алчевська в щоденнику.

Відсутність дружньої поради Олексія Кириловича згодом призводить до численних нарікань на критико-бібліографічний доробок X. Алчевської, зокрема зазначається, що матеріял видань, по суті, лише підтверджував завжди заперечувані твердження про необхідність писати книжки для народу « особливою» мовою. Зокрема, покажчик «Що читати народу?» високо оцінили Г. Успенський, А. Толстой, Е. Ожешко та А. Чехов, відтак І. Франко в розвідці «Рутенська література 1904 року» стримано відгукнувся про « одну з найориґінальніших книжок російської літератури – єдину в своєму роді досконалу анкету про доступну тоді російському народові лектуру».

Іван Франко

Питомі риси російського виховання, проявом яких була неоковирна зашореність, постійна недовіра та заздрість до найближчих колеґ, згодом призвели до повного заперечення X. Алчевською недільних шкіл нового типу, що їх зродила була в Україні чергова хвиля російського педагогічного руху вкупі з европейськими тенденціями. З подиву гідною впертістю харківська діячка протиставила їм свій власний тип школи, зійшовши з демократичного шляху на ліберальний. Тож не дивно, що педагогічна спадщина X. Алчевської, якій саме В. Ленін приліпив наличку « просвітителька народу», широко пропаґувалася в теорії та практиці радянської педагогіки.

Частина 2
ЛІТЕРАТУРА Й МИСТЕЦТВО 1910-ИХ РОКІВ

 
Люблю українських святих,
Вони не знали дум сумних…
І хоч минали й їхні думи —
Між них так весело мені.
 

М. Філянський

Історії української культури рідко щастило на гідних інтерпретаторів. Будь-яка освічена людина в ХІХ-му сторіччі вважала за належне описати милі «етнографічному» серцю зойки наймитів на панщині або співи приблудних кобзарів під парканом рідної садиби. Так уже повелося, що не самі лише дурні з поганими дорогами, якими мчалася гоголівська птиця-трійка, звели до водевільного блазнювання українську народну культуру. Горезвісне малоросійське дилетантство надійно всадовило її в міщанську кибитку Чічікова, пустивши світом з лихою славою жебрачки.

Харківський театральний гурток. Вистава «На перші гулі». 1902 рік

Зокрема, саме в такому амплюа виступали в очах «освіченої» публіки мандрівні музиканти, старці, каліки-перехожі та інші Гомери зубожілої народної духовности. І навіть українські етнографи-романтики не допускали у своїх ідеялістичних ілюзіях, щоб святий образ «кобзаря» виглядав сліпим дідом у супроводі поводиря. І хапалися самостійно відроджувати фолкльорну майстерність в одній, окремо узятій, утопічній Україні. Втім, край будь-яким інтеліґентським метанням клав офіційний факт існування, а також процес гуртування «народної» культури у вигляді цілком цивілізованих цехових спільнот. Адже протягом XVI—XIX століть в Україні існував цілий інститут старцівства, народний промисел і фолкльорна артіль, що не мали аналогів у Европі. Сліпі музики, кобзарі, бандуристи й лірники являли собою унікальний шар народної традиції, перерваної на півслові пролеткультовським терором на кшталт знищення близько 300 учасників Кобзарського з'їзду у пролетарському Харкові на початку 1930-их років.

Але яке було «українство» на початку 1900-их років? Чи виховували це чуття у тодішніх «українських» шляхетних родинах? Як взагалі відбувалась не примусова, немов у недалеких 1920-их, а «логічна», чи пак природня «українізація» у зросійщених родинах? «Смуток молодої душі – се мов той цвіт лілії, / котру всі люблять, а ніхто в дійсности / до грудей не припне», – ці рядки О. Кобилянської, замолоду присвячені Христі Алчевській, можуть бути рефреном до тодішнього стану «українства» в душах принишклих малоросів. Так само рядки О. Кобилянської лишилися заспівом до всього життя харківської поетки, бо ту квітку – «конвалію ніжну» – своєї душі зберегла вона впродовж власного творчого шляху аж до часів, коли прийшло « нове життя і спів новий / на неоглядному просторі». Подолавши « неоглядний простір», скинувши з корабля історії непотрібний, чи пак інтелектуальний мотлох-вантаж, що й досі його виловлюємо з «революційної» каламуті – ми, нарешті, розчули той тихий голос, оповитий пахощами мрійливої квітки-душі. І тверде, самовпевнене звертання X. Алчевської до нащадків: « Мене не викреслити при всьому бажанні з історії ніяк…»

 
Две женщины бродили в снежном парке,
Шли прямо на жемчужную луну.
Вдали вели три призрачные арки
В какую-то волшебную страну.
 

Т. Щепкина-Куперник

Напевно, доля поетки Христі Алчевської виглядала б більш романтичною та відповідала загальним настроям її творчости, якби загубилася серед салонних сторінок літератури свого часу, але той дичок, що ріс « лише в крузі своїх химерних мрій» і від якого « старанно усували тяжкі враження життя й усяку боротьбу за існування», почав розвиватись. І належну шану за культурне щеплення цього дичка треба віддати перш за все родині Алчевських, в якій 16-го березня 1882-го народилася дівчина Христя.

Христя Алчевська. 1890-ті роки

Навчання майбутньої поетки в сімейній школі (на дому), яку для неї утворила мати, було таким, що розвивало в Христі «фантазію художнього ухилу й естетику, а також знайомство з чужими мовами та всесвітньою літературою». Проте знайомство з чужими мовами, а також вживання однієї з них – навчання в родині проводилось російською – невдовзі далося взнаки, і вже в зрілому віці X. Алчевська зазначає, що лише після гімназії « почала розмовляти українською мовою (в суспільстві), винародовлена роками вчення. В російській гімназії я двох слів зв'язати не вміла…»

Віднайти ж своє коріння, збагнути власну природу у відтворенні її в рідному слові допомогло Христі, знову ж таки, родинне коло, до якого входили свого часу адвокат М. Міхновський та поет М. Вороний. І виходячи з того, що світосприйняття їхньої учениці «зложилось як у самотньої людини, незвиклої до обертання в колах широкого громадянства», навчання це проводилось невимушено, природно – під час читання літератури, що її приносили гості, а зокрема М. Вороний допомагав саме «в’язати» ті слова докупи, навчаючи Христю – « непомітно (в балачках)» – рідної мови. « Українські тенденції я завжди мала, але вживати нашу мову в суспільстві почала лише за 3 роки, коли з’явилась для мене нагода зустрінутись із нашими харківськими патріотами – шановними д.д. Хоткевичем і М. Міхновським», – значить X. Алчевська в автобіографії.

Цей час для неї був знаменний тим, що вона починає багато читати рідною мовою, а також віршувати. До цього періоду належать також перші публікації Христини в харківській пресі. Однією з них була стаття «З приводу одного літературного процесу», надрукована в січні 1902-го року «Харьковскими ведомостями».

Серед людей цього періоду треба визначити найголовнішу постать, яка, з’явившись на шляху X. Алчевської, надовго увійшла до її життя, довершивши її «захоплення українською мовою». Отже, Ольга Кобилянська. « Перше те, – значила Христя, – що насамперед вчилась я мови з її повістей, і се були перші книжки, що попали мені тоді до рук (після мого зденаціоналізування середньою школою)».

Відтак, захоплення почалося з «Царівни» О. Кобилянської, почавши читати яку, Христя « вже читала всі твори Кобилянської так, як той алкоголік, що допався до пляшки й витяг з неї жадібно все до останньої краплини». Після ж «Битви» « з напрочуд гарними описами лісу в Карпатських горах», а також після статті С. Єфремова про О. Кобилянську «У пошуках краси» X. Алчевська розпочинає листування з авторкою, яке тривало 25 років. « Твори Кобилянської були причиною мого зукраїнізування», – визнає вона.

Це знайомство, що розпочалося заочно, було продовжено пізніше зустріччю двох жінок у Чернівцях, які X. Алчевська відвідувала з матір’ю.

Проживши свого часу місяць у Яремчі в Карпатах, вона також знайомиться з М. Павликом, який жив у сусідньому селі.

Звичайно ж, ці люди й події залишають глибокий слід в тендітній душі дівчини, примушують ту «лілею ніжну» розвиватись. Розкриваючись сама для себе, переосмислюючи своє ставлення до зовнішнього світу, ця «остання пещена дитина» з непритаманним їй юнацьким максималізмом зазначає в листі до О. Кобилянської 1903 p.: « Сама я майже з презирством дивлюся іноді на себе за те, що мною досі нічого не зроблено… я в цьому напрямку (щодо активної патріотичної праці) досить не еманципірована…»

Але громадська діяльність, уривки якої за тодішніх обставин доводилося «майже красти», а також суспільно-політичне життя в сфері так званої «леґальщини» починають благодійно впливати на «конвалію ніжну» Христі, залучаючи її саму до подій, що відбувалися того часу в Україні. А кожна така подія була знаменною серед тієї «леґальщини», бо не можна забувати, що імперські заходи проти всього вкраїнського, починаючи з Емського акту 1876-го року, діяли аж до року 1917-го.

 
До діла ж! Годі сумувати.
На ниву, юні орачі,
Покинув пишнії кімнати,
Ідіть по зорям у ночі.
 

М. Міхновський

Однією з таких національних подій тієї пори було відкриття пам’ятника Котляревському 1903-го року в Полтаві. X. Алчевська опинилась у товаристві всіх тодішніх носіїв «ідей і краси» – Л. Українка, В. Стефаник, М. Коцюбинський, Г. Барвінок, Н. Кибальчич, О. Пчілка, М. Старицький та інші були присутні на цьому святі. Зрозумілий був захват молодої жінки від того « свята великого, нечуваного», про яке вона пише О. Кобилянській: « Вперше культурно складено суголосно величну, поважну національну демонстрацію». До речі, присутній на ній Василь Стефаник зазначив: «Ні на що добре я не сподівався, а відтак гадав – в найліпшому разі я, певно, зустріну гурточок людей, що розмовлятиме по-українськи, та й край… Але й побачив щось надзвичайне: не гурток, а масу нашої інтеліґенції подибав я; переважну більшість молоді гарячої, палкої, завзятої; не лише не вмерла Російська Вкраїна, а бурхає в ній полум'ям невмируче життя».

Харків. Друга жіноча гімназія. 1910-ті роки

Наступний період у житті X. Алчевської був ознаменований подіями 1905-го року, в яких вона бере участь, « одвідуючи всі мітинги учнів середніх шкіл, становлячись на бік страйкарів» та пишучи революційний марш, замовлений «тарасівцем» Дмитром Антоновичем, сином видатного історика, адже у родині Алчевських часто збирались гуртки шкільної молоді «для самоосвіти та страйкарських нарад». Тому не дивно, що в Христі, котра мала вдачу « трохи тужливу, трохи мелянхолійну, та в основі більше веселу й артистичну» (І. Франко), але аж ніяк не вдачу потенційної революціонерки, почалися жандармські обшуки й допити, які дуже лякали її родину.

Сама ж X. Алчевська значила, що « як людина в громадських справах інактивна, я ніколи не робила спроб штучно (чи то навмисне) підходити ближче». Мовляв, часом « воно само підходило до мене». І хоч тут мова про вчителювання X. Алчевської в гуртках шкільної та академічної молоді (1905—1912), проте стосуються ці зауваги саме суспільно-політичної діяльности X. Алчевської, коли життя у вигляді стосунків із владою підходило майже впритул. Першу активну спробу долучитися до українського руху X. Алчевська здійснила ще в 1903-му році, під впливом М. Міхновського. Вже у 1905—1906-их роках поетка мала зв’язки з нелеґальними осередками Української народної партії, яку очолював М. Міхновський, а також брала участь у проведенні мітингів і страйків серед учнів середніх шкіл, за що довгий час не була затверджена на вчительській посаді в Харківській жіночій гімназії. У 1906-му році X. Алчевську попередили, « що коли надалі нею буде висловлюватись співчуття і підтримка вимог учнівської молоді, то вона, Алчевська, буде негайно усунута зі служби».

Наразі цікаво також дізнатися про громадську думку деполітизованого і ще більш зденаціоналізованого Харкова, зокрема щодо активних дій його громадян. Так, про Христю Алчевську ходили чутки, ніби вона комусь говорила, що « бажала бачити на вулицях нашого міста ріки крови…» Насправді ж поетка цитувала рядки з «Відкритого листа до російського міністра внутрішніх справ Сіпяґіна» з-під пера М. Міхновського (1900), в якому той, зокрема, значив: « Українська нація мусить добути своє визволення, хоч би пролилися ріки крови». Сама ж поетка зазначала, що « між тим якраз кров я ненавиджу всіма силами своєї душі і завжди була проти проливання її…» Хоча в роботі «На роковини» (1905 р.) знову ж таки завдяки « веселим та артистичним» рисам свого характеру, зауважує: « Замість того, щоб з револьверів салютувати мерцям, умовились зберегти ті кулі „на ворогів“».

Утім, « тужливе й мелянхолійне» у поетці перемагає її псевдореволюційні потуги, висвітлюючи природну лагідну вдачу:

 
Що то за люде, голубонько-мамо,
Йдуть і співають у сірій юрбі?..
......................
Ой, моя нене!.. та що ж це твориться?..
Глянь… вони впали… (чи то мені сниться?)
 

Сумніви поетки щодо « життєвих колізій» та участи у них також зауважував І. Франко в рецензії на першу збірку X. Алчевської «Туга за сонцем» (1907 p.), пишучи: « На жаль, авторка, мабуть, не знає і не читала, що та вічна гармонія природи здебільшого – сама жорстока боротьба за існування, в якій ніщо не служить красі, а навпаки, краса звичайно служить приманою далеко неестетичних цілей розплоджування або паразитизму».

На цей період (1905—1907 pp.) припадають зустрічі, надзвичайно важливі для подальшого розвитку особистости X. Алчевської. Спілкуванню з І. Франком передували публікації Христі у «Літературно-науковому віснику», де той був редактором літературного відділу. А року 1906-го, виїхавши на місяць у Карпати, а також провівши літо в стосунках з Михайлом Павликом, «дідусем-радикалом», та галицьким молодечим осередком, що вирішив встановити зв’язок з «молоддю вкраїнською», X. Алчевська нарешті завітала до Львова, де зустрілася з І. Франком. « Дуже чемний, стриманий, уже літній, але з уважними блакитними очима і ще не білим, а злегка рудим волоссям… Майже весь час він слухав, що ми йому з мамою говорили, і зрідка тільки розпитував про освіту мас на Вкраїні та наші враження з російського життя», – згадувала поетка.