Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 40 страниц)

Частина 6
НОВІ ПАНИ

Інтеліґенція: служіння чи прислужництво?

 
Я должен жить, дыша и большевея,
Работать речь, не слушаясь, сам-друг.
 

О. Мандельштам

Інтеліґенція В СРСР, з одного боку, справді була, немов прошарок, що абсолютно протиставлявся владі й у першу чергу народові. Але між самою інтеліґенцією і владою існували також окремі прошарки, особливо значущі у пізніший радянський період. Багато представників влади, починаючи із самого В. Леніна, вийшли з інтеліґенції, і не можна говорити, що вони на сто відсотків відмовилися від її традицій. Наприклад, від традиції служіння будь-якому режиму. Так, наприклад, серед занесених до списку службовців Головного жандармського управління у Нижньому Новгороді значились Лейба Бронштейн-Троцький, а також Анатолій Луначарський, атестовані у тих списках як «літератори».

Портрет поета-футуриста В. В. Каменського. Художник Д. Бурлюк. 1917 рік

Також варто згадати, як 4-го березня 1917-го року Тимчасовий уряд оголосив утворення «Надзвичайної слідчої комісії з розслідування протизаконних посадових дій колишніх міністрів, головних управителів та інших вищих посадовців як громадянських, так і військових та морських відомств». Головою цієї комісії з правами замміністра юстиції був призначений адвокат Н. Муравйов, безпартійний соціяліст. Комісія мала суто юридичний характер. Її мета полягала в тому, щоб викрити злочини вищих представників царської влади щодо порушення низки державних постанов і тим самим додати юридичні підстави до мотивів усунення царського режиму. Слідчі матеріяли передбачалося опублікувати, для чого була потрібна попередня редакторська обробка. Таким чином, з початком травня 1917-го року на роботу до вищезгаданої ЧК на посаду редактора був прийнятий поет А. Блок.

У тому ж 1917-му році нарком освіти А. В. Луначарський запросив до Смольного представників інтеліґенції, які бажали б співпрацювати з молодою радянською владою. Прийшли: той самий поет-символіст А. Блок, футурист В. Маяковський, новатор В. Мейєрхольд, експресіоніст Н. Альтман та імажиніст Рюрик Івнєв (Михаїл Алєксандрович Ковальов). Пізніше Р. Івнєв став навіть особистим секретарем А. Луначарського.

« До речі – дуже характерна річ: величезна кількість всіляких невдах від мистецтва на високих постах Радянської Росії, – значив з цього приводу Г. Іванов. – Мабуть, не буде перебільшенням згадка про те, що вікопомний саботаж „всієї Росїі“ в 1917 році був перерваний, як вода рве греблю, саме цими людьми, котрі так довго й злісно чекали влади й сили, що „належали їм за правом“». Але не самої лише влади чи слави прагли інтеліґенти-невдахи, тікаючи під захист нової влади. Невтішну діягнозу їхньої попередньої діяльности поставив молодий лікар і майбутній письменник М. Булґаков у листопаді 1919-го року:

« Треба буде платити за минуле тяжкою працею, суворими злиднями життя. Платити як у переносному, так і в буквальному сенсі слова.

Платити за безум березневих ночей, за безум днів жовтневих, за самостійних зрадників, за розбещення робітників, за Брест, за безумне користування верстатом для друкування грошей… за все!

І ми заплатимо.

І лише тоді, коли буде вже надто пізно, ми знову почнемо щось створювати, щоби стати повноправними, щоби нас знову впустили у версальські зали.

Хто побачить ці ясні дні?

Ми?

О ні! Наші діти, може, а може бути, й онуки, оскільки розмах в історії широкий і десятиліття вона „читає“ так само легко, як окремі роки.

Тож ми, представники нещасливого покоління, помираючи жалюгідними банкротами, змушені будемо сказати своїм дітям:

– Платіть, платіть чесно і завжди пам’ятайте про соціяльну революцію!»

Пізніше для багатьох інтеліґентів в СРСР 1920—30-их років питання свідомого вибору стосунків щодо влади просто не стояло, оскільки дуже швидко виявилося, що це була «своя» влада: хамська, колективістська, бюрократична. Звісно, тій більшості протистояла інтеліґенція, що вряди-годи могла змінювати стратегію стосунків влади, як-от, наприклад, М. Хвильовий з його гаслом «Европа чи Просвіта?», висунутим в часі горезвісної «літературної дискусії», але вона завжди являла собою той самий «прошарок», тож історія в цей період аж ніяк не зупинялася.

У перші роки після встановлення радянської влади в СРСР і, зокрема, в Україні інтеліґенція розподілялася на дві категорії: стару й нову. Стара інтеліґенція, що утворилася ще до «революції», спочатку чисельно переважала, складаючи основну частину кваліфікованих кадрів. Її політично активна частина або загинула в роки громадянської війни, подалась або добровільно, а чи вимушено до еміґрації. Ті, хто залишився на батьківщині, в основному були політично пасивні. До більшовицької «революції» вони могли мати різні погляди, від помірковано лівих до правих: одні з них не прийняли її з самого початку, інші навпаки – вітали. Але майже вся стара інтеліґенція до початку 1920-их років неґативно ставилась до нового ладу, не приймаючи нову систему цінностей. « Мене запитали, як я ставлюся до Радянського Союзу, – згадувала шляхетна І. Голіцина своє ув’язнення 1923-го року. – Знати про нього нічого не хочу, доки ваш огидний уряд при владі, – відповіла я. А на питання, чи хотіла б я змінити уряд, відповіла, що взагалі вважаю його не за уряд, а за купку бандитів, які захопили владу. – І що б ви зробили з ними, якби ваша воля? – Повісила би багатьох з них на найближчому стовпі. – Чудово, – мовив слідчий із холодною посмішкою. – Усе це буде записано, і ми продовжимо слідство, як і належить».

Однак політично пасивні інтеліґенти і не мріяли про активну чи будь-яку іншу боротьбу. Меншість пасивно пручалася, йдучи на бойкот, саботаж, а чи на «внутрішню еміґрацію». Так, у статті про вищезгаданого автора «Білої ґвардії» М. Булґакова в «Літературній енциклопедії» 1929-го року зазначалось: « Булґаков увійшов у літературу з усвідомленням загибелі своєї кляси та необхідністю пристосуватися до нового життя… Завдання автора – моральна реабілітація минулого. Весь творчий шлях Булґакова – шлях клясово-ворожої щодо радянської дійсности людини. Булґаков – типовий виразник тенденцій „внутрішньої еміґрацїі“».

Михаїл Булґаков

Проте були й такі, які боляче переживали розрив із старим життям, намагаючись, тим не менш, зрозуміти й навіть виправдати нову епоху, а також за можливости знайти застосування своїм «колишнім» чеснотам, або забути про них. « И до чего хочу я разыграться – / Разговориться – выговорить правду – / Послать хандру к туману, к бесу, к ляду, – / Взять за руку кого-нибудь: будь ласков, – / Сказать ему, – нам по пути с тобой…», – запобігав О. Мандельштам.

Зазвичай вищезгадані пошуки інтеліґенції свого місця у «новому» житті мали вигляд галянтерейно-речового «патріотизму» та «солідарности» з новим клясом «радянських» людей. Адже допіру саме таким був кастовий розподіл на суспільні верстви населення. « Я бачила одну дівчину, стрижену, в шкіряній куртці, від неї відгонило молодістю, вірою, – нотувала в щоденнику 1924-го року пересічна московська обивателька. – Таким, як вона, належить життя, а нам нічого». « Я вчора зустрів гурт червоноармійців, осіб із двадцять, вони чекали на трамвай. У деяких були мандоліни, балалайки, гітара, троє мали автомати, дехто кулемети „Максим“, в одного протитанкова рушниця і ящики з набоями. А в одного мішок з книжками, а під пахвою наш альбом „Червона Армія“. Як зворушливо! Я стояв поруч із ним, а альбом був затяганий, бойовий. Значить, ми потрібні навіть минулим», – бадьорився А. Родченко, листуючи до дружини. « Цей рік – рік нових речей, – тішився К. Чуковський 1925-го року. – Я нову ручку вмочаю в нову чорнильницю. Переді мною цокотить новий годинничок. У шафі я маю новий костюм, а на вішалці нове пальто».

Справді, дехто з інтеліґенції бачив причину своєї відірваности від ритму нового життя саме у побутовій невлаштованості. « І все могло бути інакше, якби взяти себе в руки, – мучився Ю. Олєша. – Якби інша квартира, скажімо, ванна, душ, велике дзеркало, коробочки для запонок, краваток… Гімнастика, раннє прокидання… Або закордонна поїздка… погляд на европейця… Це могло б змінити». До речі, проблему «пролетарської» ґардероби в становленні «нового» світогляду вбачало чимало представників як «старої», так і «нової» інтеліґенції. « Треба придбати проклятого капелюха, оскільки в кепці ходити не можна, тому що в ній жаден француз не ходить, через що на мене всюди дивляться незадоволено, вважаючи, що я німець», – бідкався фотограф-лефовець А. Родченко у паризькому відрядженні 1925-го року. « Справлю собі пальто. Куплю нову кепку і нарешті почну „ухаживать“ за женщинами», – виголошував український радянський драматург М. Куліш у 1928-му році.

Так само великі «інтеліґентські» надії часом покладались на зміну радянського топосу на закордонний. « А можливо, просто потрібне мені технічно багате сяйливе місто, яким манить мене Захід, – мене, що бачить сірий паркан, злидні, російські затхлі літери у світі, де будується соціялізм?» – вагався Ю. Олєша. Натомість А. Родченко значив: « І – мабуть, так, а не інакше, – все через те, що все воно чуже й легковажне, ніби з паперу, і працюють і роблять багато гарних речей, але навіщо? Носи капелюх і комірці, і будеш як усі, а не інакше». Зрештою, не в « кепках» чи « капелюхах» і тим паче не в спокусливому « Заході» або чужорідному для інтеліґенції «соціялізмі» полягала суть декадентсько-різночинської справи, але в природі самої людини, особливостях «національного» характеру тощо. « Приїхавши з гуртом радянських письменників до Парижу на міжнародну виставку, я першого ж дня програв у якомусь кублі всі свої гроші», – згадував Ю. Олєша. Мовляв, « як тяжко живе тридцятилітній інтеліґент в епоху великого будівництва».

Що ж до « тридцяти років», то в цьому випадку так само важила «декадентська» натура будь-якої інтеліґенції, що заходила в стосунки хоч із владою, хоч із самим життям, виказуючи власну «двоюрідність». « Адже ж існують на світі люди, які ніколи не хворіли чимось гіршим за інфлюенцу, і до сучасности пристебнуті якось збоку, на зразок котильйонного значка, – значив О. Мандельштам. – Такі люди ніколи не відчують себе дорослими, і в тридцять років усе ще чогось вимагають. Ніхто й ніколи з ними особливо не панькався, але вони розбещені, ніби завжди отримували академічну пайку із сардинками й шоколядом. Це плутаники, що знають лише одні шахові ходи, але все ж таки пхаються до гри, щоби поглянути, як воно вийде.

Їм би все життя прожити десь на дачі у добрих знайомих, слухаючи дзенькіт чашок на бальконі, довкола самовару, поставленого шишками, розмовляючи з продавцями раків і листоношею».

« Мабуть, саме таких панів бачив перед собою Чехов – зануджених життям панів, які ще гадають, що вони люблять попоїсти, які ще вважають себе диваками, а насправді…», – підказував Ю. Олєша. « Люди знають про своїх далеких родичів із „різночинного“ далеку, але слабка обізнаність в галузі надбудов штовхає їх в обійми „дворянських“ мерців», – уточнював як було «насправді» Н. Чужак в «Літературі життєбудови». « Їх сприйняття – це точка зору дачників на прогулянці», – і собі значив про «двоюрідний» люд теоретик ЛЕФа С. Третьяков. « Маса радісно й вільно всовується у процес творчости, – підтримував його вищезгаданий колеґа Н. Чужак (Насімович). – Читачу-обивателеві потрібні дві речі: відпочинок і забуття». « Абсолютно зрозуміло, що публіка хоче головним чином смішного, – погоджувався Ю. Олєша. – Вона жадно чекає його й реаґує навіть на його тінь». З цього угодовського приводу Б. Пастернак віршував: « Что мне сказать? Что Брюсова горька / Широко разбежавшаяся участь? / Что ум черствеет в царстве дурака? / Что не безделка – улыбаться, мучась?»

Ситуація з інтеліґентською «роздвоєністю», політичною «короткозорістю» та «недалекоглядністю» була характерна також для УСРСР. « На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають – на гостроту зору. Найкращі слуги життя – засліплені і підсліпуваті. Вони бадьоро йдуть уперед, бо бачать те, що їм здається», – вважав В. Підмогильний, автор «симптоматичного» роману «Місто». Одним з таких, як на думку І. Бабеля, був А. Керенський, якого він зобразив в оповіданні «Лінія і колір».

« – Ви короткозорий, Олександре Федоровичу?

– Так, я короткозорий.

– Потрібні окуляри, Олександре Федоровичу.

– Ніколи.

Тоді я мовив з юнацьким захватом:

– Ви не тільки сліпий, ви майже мертвий. Лінія, божественна межа, володарка світу, вислизнула від вас назавжди. Ми ходимо з вами зачарованим садом, неуявним фінським лісом. До останньої хвилини ми не знатимемо нічого кращого. І ось ви не бачите закрижанілих і рожевих країв водоспаду, отам біля річки. Похила верба над водоспадом – ви не бачите її японського різьблення. Червоні стовбури сосон обсипані снігом. Зернистий блиск роїться в снігах. Він починається мертвотною лінією, приліпленою до дерева, і на поверхні, хвилястій, як лінія Леонарда, увінчаний відображенням палаючих хмар. А шовкова панчоха фрекен Кірсті та лінія її дозрілоі ноги? Придбайте окуляри, Олександре Івановичу, заклинаю вас.

– Дитинко, – озвався він, – не витрачайте пороху. Полтинник за окуляри, це – єдиний полтинник, що я збережу. Мені не потрібне ваша лінія, низька, наче дійсність. Ви живете не краще за вчителя тригонометрії, а я охоплений дивами навіть у Клязьмі. Навіщо мені ластовиння на обличчі фрекен Кірсті, коли я, заледве бачачи її, вгадую в цій дівчині все, що хочу вгадати? Навіщо мені хмари на цьому чухонському небі, коли я бачу бурхливий океан над моєю головою? Навіщо мені лінії – коли я маю кольори? Весь світ для мене – гігантський театр, в якому я єдиний глядач без бінокля. Оркестр грає вступ до третього акту, сцена від мене далеко, як уві сні, серце моє пухне від захвату, я бачу пурпурний оксамит на Джульєтті, ліловий шовк на Ромео і жадної фальшивої бороди… І ви хочете осліпить мене окулярами за полтинник…»

Сєрґєй Третьяков. Фото А. Родченка. 1928 рік

Загалом політична «короткозорість» була найбільш «помітна» в літературі 1920—30-их років. « Для психологічного роману головне – це людина не на своєму місці», – значив В. Шкловський у «Злочині епігона». « Він найупертіший хранитель сиґнатурок тих часів, коли роман писався і десять, і двадцять років, і коли поміщики ще каталися в бричках», – підтримував колеґу Н. Чужак в «Досвіді навчання у класиків».

Адже за «нових» часів залишалося чимало Манілових з «двоюрідного» люду Революції. « Існую на світі лише я, і моя тінь, і аркуш зі мною, і кішка, яку я хочу погладити. Решта – видумка письмаків, маніяків і вождів», – переконував Ю. Олєша. Зауважмо, що існували такі настрої за лефівських часів 1920-их, коли дореволюційна «поміщицька» дійсність була «шаблоном» і «болотом», які слід було всіляко «порушувати». У такий спосіб, як гадали теоретики ЛЕФу, буде знищена вікова межа між мистецтвом і дійсністю. Тепер стало можливим принципово нове мистецтво – « мистецтво-життєбудова». « Саме практичне життя мусить бути офарблене мистецтвом», – стверджував С. Третьяков. Розчинившись у «живому» житті, мистецтво мусило скасувати розподіл суспільства на творців і споживачів, як вважали діячі ЛЕФу.

Отже, поки теорія « мистецтво-життєбудова» не була майже забута наприкінці 1920-их, будучи заміненою на теорію «літератури факту», вищезгадані «двоюрідні» мрійники вважалися за неминуче явище перехідної доби. Таким «дозволеним» чином їхнє «радянське» антиміщанство несамохіть приймало форму богеми, будучи насправді вираженням тонкого, рафінованого егоїзму. «Двоюрідним» людям з офіціозу нової влади, так само, як «попутникам», треба було конче довести начальству, що ідеал, якому вони служать, є народним ідеалом. Ба більше того – що він має антиінтеліґентське спрямування. « У нас є спеціяльність – інтеліґент, – виголошував Ю. Олєша. – Це той, хто сумнівається, страждає, роздвоюється, бере на себе провину, розкаюється і точно знає, що таке подвиг, совість і т. п. Моя мрія – кинути бути інтеліґентом».

Отже, такими були намагання інтеліґенції стати на шлях соціялізму, долучитися до нового часу, відчути його ритм, стати корисним у побудові нового суспільства тощо. О. Мандельштам віршував з цього приводу: « Пора вам знать: я тоже современник, / Я человек эпохи Москвошвея, / Смотрите, как на мне топорщится пиджак, / Как я ступать и говорить умею! / Попробуйте меня от века оторвать, / Ручаюсь вам – себе свернете шею!»

До речі, щодо велемудрого лікаря М. Булґакова з його монархістськими діягнозами «новому» життю вільно буде зауважити те, як в його п’єсі «Дні Турбіних» (1926), розкритикованій пресою, але уподобаній І. Сталіним і через це з успіхом поставленій – на відміну від недодрукованого й затаврованого роману «Біла ґвардія» (1924), – авторове трактування «революційних» подій кардинально змінюється. І то лише за два роки, що відокремлювали в часі створення обох одіозних творів М. Булґакова! У виставі МХАТу за сценою співали «Інтернаціонал», але фінал «Дні Турбіних» і без цього акценту був очевидний: дехто з «монархістського» осередку героїв погоджується на участь у новій історичній п’єсі.

Таким чином, будучи замисленим М. Булґаковим як метафізичний, згаданий фінал переводив усю подальшу творчість опального автора до галузі конкретної історії, зближуючись із проблематикою радянської літератури 1920-их років. Найперший критик російської еміґрації в Париж поет Г. Адамович, зауваживши в «Днях Турбіних» толстовські впливи, був поблажливий у своєму відгуку 1927-го щодо М. Булґакова, зазначивши: « Але з височин, звідки йому відкривається вся „панорама“ людського життя, він дивиться на нас із сухуватою і доволі сумною усмішкою. Безперечно, ці височини настільки значні, що на них зливаються для ока червоне й біле – у кожному разі, ця різниця вже не має значення». Натомість другий критик і теж поет В. Ходасевич виявився більш прозірливим, зауваживши 1931-го року щодо роману «Біла ґвардія» М. Булґакова: « Отже, особистий моральний рівень людей, що складають білу ґвардію, доволі високий. Але ось тут, зазначивши це, автор завдає білій ґвардїі добре вирахуваного удару, цілком погодженого з тим, ще належить про неї говорити й думати в СРСР. Біла ґвардія гине ні тому, що складається з поганих людей з поганою метою, але тому, що жадної справжньої мети й жадного сенсу до існування вона не має. Така центральна, керівна думка Булґакова. Всі події у п’єсі показані автором як останні корчі приреченого світу, що тоне, не маючи в ім’я чого жити й не вірячи у свій порятунок».

Нові пани з двоюрідних людей

Ми чекали революції, змін, – таких змін, у яких ми самі будемо брати участь. Ми хотіли не зображувати, не сприймати світ, а розуміти світ і його змінювати. А як – не знали.

В. Шкловський

Розшарування старої інтеліґенції тривало не лише за ідейними, але також за соціяльними ознаками: вона розпалася на «колишніх» і «спеців». До категорії «колишніх» потрапили або люди тих професій, що втратили актуальність, або представники особливо підозрілих для влади категорій на кшталт письменників, яких спершу взялися було «перековувати», як М. Вороного чи М. Могилянського, але згодом кинули й забули, як X. Алчевську, В. Свідзінського чи Г. Хоткевича. «Колишні» жили випадковими заробітками, часто декласувалися, не бачачи для себе перспектив. Дехто з них взагалі «випав» з «прошарку» інтеліґенції в радянську обивательську каламуть. Натомість «специ» продовжували активно працювати за фахом, адже вони поки що були потрібні владі, оскільки замінити їх було ніким. Утім, вони чудово відчували, що їхнє відносне благополуччя може виявитися тимчасовим: влада терпіла їх доти, доки не підготують на зміну нову, радянську інтеліґенцію. Більш-менш ізольоване становище старої інтеліґенції в 1920-их роках подекуди дозволяло їй навіть самовідтворюватися: їхні діти зазвичай виховувалися у тих самих традиціях.

Піонер-трубач. Фото А. Родченка. 1930 рік

Нова, радянська інтеліґенція, для якої радянська влада була рідною, спочатку була чисельно невелика. Її ядро склали інтеліґенти-комуністи. Після більшовицької «революції» вона зросла завдяки двом джерелам. По-перше, поповнилася за рахунок частини інтеліґентів, що сформувалися до «революції», маючи ліві погляди. Це були частина есеро-меншовицької інтеліґенції і марґінали старої інтеліґенції з «„кухарчиних“ дітей», котрі або отримали освіту, або здолали приміську межу заселення жидів. Серед таких траплялися пристосованці, але для багатьох з них новий «демократичний» лад був кращий за старий, де їм щоразу вказували на місце в суспільній ієрархії. По-друге, нова інтеліґенція швидко стала розширюватися за рахунок молоді, і це джерело «поповнення» виявилось основним в Україні 1920-их років. Найбільш перспективною її частиною стали «висуванці» з робітників і селян. « Це ж нова народилася раса / З дроворубів і вівчарів», – віршував з цього приводу С. Гординський. « Откуда эта гнусная порода? / Какие матери / взрастили их? Какой / Кровавой пищею питала их природа? / Кто дал им право в жизни трудовой?» – відгукувався Н. Заболоцький. До речі, цей точний «зліпок» і пародійне поетичне зображення партійної риторики 1930-их років у нерозривному поєднанні з натурфілософською проблематикою (зооморфні метафори) – на відміну від еміґраційного формату риторики С. Гординського – Н. Заболоцькому вдалося опублікувати в бухарінських «Известиях» 27-го лютого 1937-го року.

Велику ролю у поповненні нової інтеліґенції грала також молодь з «пригноблених» за царату національностей: жидів, вірменів та ін. Найважче потрапляла в ряди нової інтеліґенції молодь зі старої інтеліґенції, оскільки в 1920-ті роки, а також у першій половині 1930-их років існували серйозні обмеження щодо цього. Якщо молодше покоління органічно засвоїло марксизм і радянську систему цінностей, не маючи іншого вибору, то радянські інтеліґенти з дореволюційним стажем, зробивши колись свідомий вибір, залишалися небажаним для влади балястом.

У 1920-их роках обидві вищезгадані категорії української інтеліґенції були різко поляризовані. Поляризація була пов’язана з партійністю: стара поголовно була безпартійна, натомість нова складалася виключно з комуністів і комсомольців. Прошарок «революційної» некомуністичної інтеліґенції (насамперед з есерів і меншовиків), швидко зійшов на пси: одні загинули чи еміґрували, інші увійшли в радянську інтеліґенцію, багато хто з них «визнали помилки» і вступили до ВКП(б).

Також у 1920-их роках зі старої інтеліґенції став виокремлюватися тип «безпартійних більшовиків» типу академіків Миколи Марра й Абрама Йоффе. Вони намагалися перейти від співробітництва з радянською владою до злиття з нею, зблизившись з новою інтеліґенцією, але зберігаючи при цьому старі зв’язки. До кінця 1920-их років таких «невизначених» одинаків залишилося небагато. Як вони жили? Наприклад, про те, як минула зима 1919—1920-их років, поет В. Ходасевич значив: « На півпідвальному поверсі неопалюваного будинку, в одній кімнаті, що нагрівається за допомоги вікна, пробитого в кухню, а не в Европу. Втрьох ув одній маленькій кімнаті, градусів зо п’ять тепла (розкіш на ті часи). За стінкою в кухні на плиті спить прислуга. Від Різдва, щоправда, її довелося позбутися: не по кишені. Рубав дрова, тягав воду, пік коржі, палив грубку сирими полінцями. Харчувалися юшкою, нелеґально придбаною пшоняною кашею (іноді з маслом), махоркою, чаєм із сахарином. У той самий час ми з дружиною служили в Книжковій Палаті Московської Ради: я – завідувачем, дружина – секретаркою».

Ситуація за часів НЕПу була відносно стабільною. Нова інтеліґенція чисельно збільшувалася, але кількість старих «спеців» переважала. Влада була льояльна до тих старих інтеліґентів, які співробітничали з нею, час від часу обмежуючись репресіями проти «колишніх» і явних ідейних супротивників. Але необхідність «спеців» вважалася тимчасовим явищем « перехідного періоду». Так, показове було заснування Комуністичної академії, що згодом мусила замінити Академію наук. Стосунки між двома групами інтеліґенції були неприязними. Нова бачила в старій не лише ідейну, але й професійну відсталість. Натомість стара інтеліґенція вважала, що нова здебільшого не дуже фахова, і воліла ототожнювати «критично мислячу» частину інтеліґенції з інтеліґенцією взагалі. Частенько інтеліґентська радянська молодь виступала в якості «ударної сили» під час кампаній проти старої інтеліґенції.

Порівняно стабільна ситуація закінчилася в 1928—1929 pp. Розпочався наступ влади на стару інтеліґенцію, який тривав з невеликими перервами до кінця 1930-их років. Мова йшла про ліквідацію її як особливого соціяльного прошарку, що був критично налаштований щодо радянської системи й не визнавав цінности тієї останньої. Владі здавалося, що вилучення частини фахівців не завдасть великих збитків, оскільки в ряді галузей вже сформувалася нова інтеліґенція, яка поєднувала в собі відданість радянським ідеям з достатнім як для побудови комунізму рівнем знань. Щоправда, це здебільшого стосувалося практичної сфери, аніж науки чи культури. « Невігластво й безпечність наших художників і белетристів вражає, – зазначав редактор „Нового мира“ В. Полонський. – Вони нічим не цікавляться. Якщо знають щось, то з чуток. Книжок не читають. Покладаються на „нутро“. Впевнені, що це та сама „крива“, котра їх вивезе. У цьому сенсі теорії Воронського щодо „натхнення“, розуму, який слід змусити замовкнути в мистецтві, – шкідливі. Та й просто нерозумні. Огидніше за все претензійність невігласів та недоуків. А в підсумку – море нікчемних речей. Вони вмирають, щойно народившись. Але оскільки критика наша страждає на всі письменницькі хиби і навіть у більшому масштабі, то лайно квітне, процвітає, розмножується, культивується. Тепер навіть такі заштамповані в безграмотності критики, як Єрмілов, репетують повсюдно: „Наша критика нічого не розуміє! Ми безграмотні!“ Себто він замість „ми“ каже „вони“ чи пак критики – але будь-хто розуміє, що саме він злодюжка».

Тож про долю «неактуальних» дисциплін на кшталт філології чи історії Древнього Сходу іноді просто не згадували, а на всілякий штиб «українізації» були потрібні системі для демонстрування «демократизму» в тоталітарному режимі. Влада, однак, не ставила завдання фізично знищити всю стару інтеліґенцію, що її не можна було повністю замінити новою. Вона просто хотіла, вдаривши по одній частині старої інтеліґенції, змусити іншу стати цілком радянською. У цей самий час починається активна підтримка «безпартійних більшовиків», які дивом заціліли на «неактуальних» посадах.

Вельми показовою у справі «самовиховання» старої інтеліґенції залишається згадка Б. Антоненка-Давидовича про поведінку П. Тичини під час процесу проти Спілки визволення України (СВУ), що відбувався у Харкові у березні—квітні 1930-го року. Ще в травні 1929-го року Києвом ширились чутки про харківські арешти серед української інтеліґенції. На той час було заарештовано академіка C. Єфремова, журналіста, критика й громадського діяча А. Ніковського, організатора й натхненника української православної автокефальної церкви В. Чехівського, директора зразкової української трудової школи В. Дурдуківського, мовознавця C. Ганцова, письменника М. Івченка, упорядника шкільних хрестоматій Г. Іваницю, колишніх учнів школи Дурдуківського – Павлушкова, Матушевського й Бобиря, лікаря Барбара, викладача школи Дурдуківського – колишнього українського соціял-демократа Гермайзе та багатьох інших.

« Характерною, хоч, може, дещо й гіпертрофованою була поведінка Павла Тичини в ці дні, – свідчить Б. Антоненко-Давидович. – Саме в цю пору приїхав він із Харкова, де постійно жив уже кілька років, до Києва й спинився, як звичайно, в своєї нареченої та послав служницю повідомити про свій приїзд свого давнього чернігівського приятеля, старого Михайла Могилянського. Той не забарився й одразу примчав, як то завжди робив за попередніх приїздів поета до Києва.

Тичина ще не чув про арешти, і ця звістка страшенно приголомшила його. Він став смикатись на стільці, раз у раз поправляти без потреби на переніссі пенсне, а Могилянський тим часом казав далі:

– І що за причина цих арештів? Та ж ми всі добре знали цих людей, а півроку тому розмовляли з ними в Людмили Михайлівни(Старицької-Черняхівської. – І. Б.-Т.) в день її народження…

Збентежений Тичина перебив:

– Ні, ні, я не був тоді в Людмили Михайлівни!

– Та як же не були! Ви ж, пам’ятаю, й сиділи поруч Ніковського.

– Ви помиляєтесь, Михайле Михайловичу, я там не був.

Бачачи, що Тичині прикро згадувати про своє перебування серед арештованих тепер, добре знайомих йому людей, Могилянський змінив тему розмови, але Тичина, помовчавши з хвилину, сумно промовив:

– Як це погано виходить: от ви, Михайле Михайловичу, не вірите мені, а я ж таки справді не був там!

– Добре, добре, Павле Григоровичу, – став заспокоювати схвильованого Тичину Могилянський: – Я, мабуть, помилився.

– Не „мабуть“, а напевно помилилися, Михайле Михайловичу! – категорично заявив Тичина, і Могилянський зовсім розгубився: кого з них так разюче зраджує пам’ять?

Посидівши з чемності ще кілька хвилин, Могилянський попрощався й мерщій поспішив до Старицької-Черняхівської.

– Людмило Михайлівно! Скажіть, будь ласка, був у вас Тичина в день вашого народження чи ні?

– А як же – був, он на буфеті й подарунок його стоїть, а тут за столом він сидів між Сергієм Олександровичем(Єфремовим. – І. Б.-Т.) і Ніковським.

Украй спантеличений Могилянський забіг, вертаючись, до мене (я жив неподалеку від квартири Старицьких-Черняхівських), дарма що досі ніколи не бував у моїй господі, розповів про всю цю історію й стурбовано закінчив:

– Далебі, я боюсь за психічний стан Павла Григоровича!

Психіка в Тичини була цілком нормальна, але він слабував на патологічну боязкість, і якби його – свідомо чи помилково – арештували бодай на півгодини, не знаю, чи витримало б це його заяче серце й чи лишився б він живий. Проте хіба він один тоді справляв дрижаки? Страх за свою недоторканість і життя, мов пошесть, охоплював чимраз ширші кола українського громадянства, і Тичина лише продемонстрував те панічне відмежовування громадян від тих, кого спіткало лихо, що враз утворювало нездоланну прірву між арештованими та їхніми родинами й тими, кого тим часом обминули репресії. Невдовзі таке відчуження, за окремими винятками, стало мало що не нормою загальної поведінки».