Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 23

«Іще одне татуювання».

Збентежений, Ленґдон присів біля Пітерової розкритої долоні і уважно придивився до семи крихітних символів, що крилися за зігнутими мертвими пальцями.

– Здається, це якісь цифри, – здивовано мовив Ленґдон. – Хоча я не певен, які саме.

– Перші – це римські цифри, – зазначив Андерсон.

– Навряд чи, принаймні мені так не здається, – заперечив Ленґдон. – Такого римського числа, як ІІІХ, не існує. Воно має писатися XIII.

– А як стосовно решти цифр? – поцікавилася Сато.

– Бозна. Схоже на вісімсот вісімдесят п'ять арабськими цифрами.

– Арабськими? – спитав Андерсон. – А схожі на звичайні.

– Наші звичайні цифри і є арабськими. – Ленґдон вже настільки звик роз'яснювати це своїм студентам, що навіть приготував цілу лекцію про конкретні досягнення близькосхідних культур, одним з яких і була сучасна система числення. Її перевагами перед римськими цифрами були, зокрема, «позиційне позначення» та винайдення цифри на позначення числа «нуль». А ще Ленґдон завжди закінчував цю лекцію нагадуванням про те, що арабська культура дала людству слово «аль-куль», яке означало улюблений напій першокурсників Гарварду, тобто алкоголь.

Ленґдон уважно – і здивовано – оглядав татуювання.

– Я навіть не певен, що то саме число вісімсот вісімдесят п'ять. Прямокутні лінії видаються незвичними. Може, це й не цифри взагалі.

– А що ж тоді? – спиталася Сато.

– Точно не знаю. Це татуювання взагалі схоже на... рунічне письмо.

– Рунічне? А що це таке? – знову поцікавилася Сато.

– Рунічні абетки складаються виключно з прямих ліній. Їхні літери називаються рунами, їх зазвичай карбували на каменях, тож криві лінії було надто важко вибивати різцем.

– Якщо це дійсно руни, – сказала Сато, – то що вони означають?

Ленґдон похитав головою. Його фахові знання сягали лише рудиментарної рунічної абетки під назвою Футарк – тевтонської системи третього сторіччя, а це точно був не Футарк.

– Якщо чесно, то я навіть не певен, що це руни. Треба спитати фахівця. Існують десятки різних форм – Гельсінґ, Манкс, «поцяткований» Стунґнар...

– Пітер Соломон – масон, еге ж?

Ленґдон відповів не одразу.

– Так, але який це має стосунок? – Він випростався і навис над крихітною жінкою.

– Це ви мені розкажіть – який стосунок. Ви ж щойно сказали, що рунічні абетки використовувалися для карбування каменів, а перші франкмасони, наскільки мені відомо, були каменярами. Я нагадую про це лише тому, що, коли я попросила мій персонал пошукати зв'язок між «таємничою рукою» та Пітером Соломоном, їхній пошук видав один конкретний лінк. – Вона зробила промовисту паузу, наче підкреслюючи важливість цієї знахідки. – Масони.

Ленґдон зітхнув, переборюючи в собі бажання сказати цій жінці те, що він казав у таких випадках своїм студентам: «Ґуґл» не є синонімом слова «пошук». У наші дні, коли за допомогою клавіатури можна обнишпорити цілий світ, складається хибне враження, що все з усім пов'язане. Світ перетворюється на переплетену павутину інформації, яка ущільнюється щодня.

І Ленґдон терпляче відповів:

– Я не здивований тим, що ваш персонал знайшов масонів. Бо масони є аж надто очевидною сполучною ланкою між Пітером Соломоном та всілякими езотеричними темами.

– Так, – відказала Сато, – і це стало ще однією підставою для здивування – ви досі жодного разу не згадали про масонів. А ви ж розповідали про таємничу мудрість, яку охороняє жменька посвячених. Дуже схоже на масонів, вам не здається?

– Здається... а також це дуже схоже на розенкрейцерів, кабалістів та інші езотеричні групи.

– Але ж Пітер Соломон – масон, і дуже впливовий масон. До того ж масони завжди спадають на думку, коли йдеться про якісь таємниці. Бачить Бог, люблять вони берегти свої таємниці!

Ленґдон відчув у голосі Сато нотки недовіри і спробував її розвіяти, бо йому ще тільки цього бракувало.

– Якщо вам хочеться щось дізнатися про масонів, то ви дізнаєтеся набагато більше, коли розпитаєте кого-небудь із самих масонів.

– Узагалі-то, мені хотілося розпитати того, кому я довіряю.

Ленґдонові ця ремарка видалася і неуцькою, і образливою.

– До речі, пані директор, вся масонська філософія збудована на чесності та цілісності натури. Масони – найбільш гідні довіри люди, яких тільки й можна зустріти.

– Мені траплялися переконливі свідчення зворотного.

З кожною хвилиною директор Сато подобалася Ленґдону все менше й менше. Він присвятив багато років написанню праць про багату масонську традицію метафоричної іконографії та символів і тому знав, що масони завжди – і незаслужено – були однією з найбільш гнаних та найменш зрозумілих організацій у світі. Їх регулярно звинувачували у всьому – від поклоніння дияволу до змови з метою організації наднаціонального світового Уряду, до того ж масони дотримувалися політики не відповідати своїм критикам, і це робило їх зручною мішенню для нападів.

– Попри все сказане, – в'їдливо зауважила Сато, – ми знову зайшли в глухий кут, містере Ленґдон. – Мені тепер здається, що ви або чогось не знаєте і не розумієте, або... просто не бажаєте мені цього казати. Чоловік, з яким ми маємо справу, сказав, що Пітер Соломон вибрав конкретно вас. – Вона підняла на Ленґдона холодний чіпкий погляд. – Гадаю, настав час продовжити нашу розмову в штаб-квартирі ЦРУ. Можливо, там нам більше пощастить.

Погроза Сато майже ніяк не вплинула на Ленґдона. Бо Сато сказала те, чого він уже давно від неї очікував. «Пітер Соломон вибрав вас». Ця фраза, в поєднанні зі згадкою про масонів, раптом видалася Ленґдонові дуже дивною. Він поглянув на масонський перстень Пітера. Цей перстень був одним з його найцінніших надбань: то була родова реліквія Соломонів, що передавалася у спадок і мала на собі символ – двоголового фенікса – найвище містичне уособлення масонської мудрості. Золотий перстень тьмяно виблискував – і раптом цей блиск освітив темний куток пам'яті професора.

Ленґдон мимоволі аж охнув, пригадавши зловісний шепіт Пітерового поневолювача: «Невже вам і досі не дійшло – чому вибрали саме вас?»

За одну лячну мить думки Ленґдона різко сфокусувалися, все стало ясно – і туман розвіявся.

Він з кристальною чіткістю побачив своє призначення.

А за десять миль від Капітолію Малах їхав на південь мальовничою дорогою Сьютленд-парквей. Раптом він відчув вібрацію на пасажирському сидінні поряд. То був айфон Пітера Соломона. Цей пристрій став йому сьогодні у великій пригоді. На дисплеї разом із номером абонента з'явилося зображення привабливої жінки середнього віку з довгим чорним волоссям.

Вхідний дзвінок – Кетрін Соломон.

Малах посміхнувся і проігнорував виклик. «Сама доля веде мене до неї». Він заманив сьогодні Кетрін Соломон до свого будинку лишень з однією метою: дізнатися, чи має вона інформацію, яка стане йому в пригоді... Скажімо, Якийсь родинний секрет, котрий міг навести його на те, що він шукав. Та виявилося, що брат нічого не розповідав Кетрін про таємницю, яку оберігав багато років.

Але Малах таки дещо дізнався від Кетрін. І ця інформація забезпечила їй кілька додаткових годин життя. Кетрін підтвердила, що результати всіх своїх досліджень вона зберігала в одному місці – у лабораторії.

«Я мушу їх знищити».

Дослідницька робота Кетрін ось-ось мала розкрити двері до нового розуміння, і навіть якщо ці двері розкриються хоча б на щілину, туди неодмінно проникнуть інші. І тоді радикальні та всеосяжні зміни будуть лише питанням часу. «Я не можу допустити, щоб це сталося. Світ має залишитися таким, яким він є... він має і далі дрейфувати у темряві невігластва і незнання».

Смартфон запищав – то Кетрін залишила голосове повідомлення. Малах увімкнув його.

«Пітере? Це знову я. – У голосі Кетрін звучала тривога. – Куди ти зник? У мене й досі не йде з голови розмова з лікарем Абадоном... я хвилююся. З тобою все гаразд? Будь ласка, зателефонуй мені. Я в лабораторії».

Малах посміхнувся. «Їй слід було б не про брата турбуватися, а про себе». Він звернув зі Сьютленд-парквей на Сілвер-Гіллроуд. Проїхавши менше милі, Малах побачив праворуч удалині невиразні обриси Центру технічної підтримки Смітсонівського музею, що гніздився посеред дерев. Увесь комплекс був обнесений високим колючо-ріжучим дротом.

«Захищена будівля? – саркастично посміхнувся Малах сам собі. – Я знаю декого, хто сам мені туди відчинить двері».

РОЗДІЛ 24

Здогадка накотилася на Ленґдона і вдарила, наче морська хвиля.

«Тепер я знаю, чому я тут».

Стоячи в центрі ротонди, Ленґдон відчув нестримне бажання обернутися і тікати світ за очі... від руки Пітера, від блискучого золотого персня та від підозрілих поглядів Сато й Андерсона. Натомість він закляк непорушно на місці, міцно вчепившись пальцями в шкіряну сумку на своєму плечі. «Треба мерщій забиратися звідси».

Він зціпив зуби: в пам'яті прокручувалася сцена з того холодного ранку в Кембриджі, кілька років тому. Була шоста ранку, і Ленґдон увійшов до своєї аудиторії після звичного запливу в гарвардському басейні. Він переступив через поріг – і в ніздрі йому вдарило вологе тепло та знайомий запах крейдяної пилюки. Він ступив кілька кроків до свого стола – і раптом зупинився.

Там його чекала постать – елегантний сіроокий джентльмен з орлиним профілем та владним поглядом.

– Пітере? – отетеріло дивився на нього Ленґдон.

Посмішка Пітера сліпуче зблиснула в тьмяній аудиторії.

– Доброго ранку, Роберте. Не чекав? – Голос Пітера був тихий та спокійний, але в ньому відчувалися владні нотки.

Ленґдон поспішив до свого друга і потиснув йому руку.

– Що привело знатного випускника Йельського університету до скромного Гарварду о такій ранній годині?

– Шпигунське завдання проникнути за оборонну лінію супротивника, – розсміявся Соломон. Він кивнув на струнку талію Ленґдона. – Плавання дає результати. Ти в гарній формі.

– Докладаю зусиль, щоб ти відчув себе дідуганом, – під'юдив його Ленґдон. – Радий тебе бачити, Пітере. Що сталося?

– Коротка ділова подорож, – відповів Соломон, кинувши погляд на безлюдну аудиторію. – Вибач, що заявився без попередження, але маю лише кілька хвилин у своєму розпорядженні. Мені треба з тобою про дещо поговорити... особисто. Зроби мені одну послугу.

«З цього треба було починати». Ленґдон здивувався – яку ще послугу може зробити скромний університетський професор чоловікові, що має все?

– Все, що захочеш, – відповів він, утішений можливістю зробити щось для людини, яка дала йому так багато, при тому, що життя Пітера як спадкоємця величезних родинних статків було затьмарене страшною трагедією.

Соломон заговорив тихим голосом:

– Мені хотілося, щоб ти про дещо попіклувався – замість мене. Зможеш?

Ленґдон підкотив очі.

– Сподіваюся, не за Геркулесом доглядати? – Колись Ленґдон погодився доглянути Соломонового мастифа Геркулеса – собаку вагою сто п'ятдесят фунтів, коли Пітер був у від'їзді. Вдома у професора пес, вочевидь, скучив за своєю улюбленою шкіряною іграшкою для жування і знайшов їй гідну заміну – пергаментну рукописну Біблію тисяча шестисотого року. Неосвічений пес погано знався на цінних старожитностях.

– Знаєш, коли я знайду щось схоже, обов'язково компенсую тобі ту втрату. Але мені досі не вдалося нічого знайти, – ніяково відповів Пітер.

– Облиш. Я радий, що Геркулес відчув присмак релігії.

Соломон розсміявся, але Ленґдон бачив, що його друг чимось стурбований.

– Роберте, я прийшов сюди, бо мені хочеться, щоб ти наглянув за дечим, що для мене дійсно є досить цінним. Я отримав цю річ у спадок певний час тому, але мені стало лячно тримати її вдома чи в офісі.

Ленґдонові одразу ж стало бентежно. Щось «досить цінне» у світі Пітера мало означати річ, варту купи грошей.

– А як щодо сейфа? Хіба ж твоя родина не володіє акціями половини американських банків?

– Це означало б цілий стос офіційних паперів та купу зусиль численних банківських працівників; я волів би мати справу з вірним другом. А я знаю: ти вмієш зберігати таємниці. – Із цими словами Соломон засунув руку в кишеню, видобув звідти невеличкий пакунок і подав його Ленґдонові.

Зважаючи на театральну преамбулу, професор очікував чогось більш істотного і вражаючого. Пакунок являв собою маленьку кубічну скриньку три дюйми в поперечнику, загорнуту у вицвілий пакувальний папір і перев'язану мотузкою. Велика вага та невеликі розміри скриньки наштовхували на думку, що всередині предмет з каменю або з металу. «Оце і все?» Ленґдон покрутив скриньку в руках і помітив, що з одного боку мотузка закріплена восковою печаткою, як древній сувій. На печатці виднівся двоголовий фенікс з числом 33 на грудях – традиційним символом найвищого ступеня в ієрархії франкмасонів.

– Послухай, Пітере, – мовив Ленґдон з іронічною посмішкою. – Ти ж Вельмишановний магістр масонської ложі, а не Папа Римський. Навіщо тобі запечатувати пакунки своїм перснем?

Соломон поглянув на свій золотий перстень і розсміявся.

– То не я запечатав цей пакунок, Роберте. Це зробив мій прадід. Майже сто років тому.

Голова професора різко сіпнулася догори.

– Що?!

Соломон підняв угору палець із перснем.

– Оцей масонський перстень належав йому. Потім він перейшов до діда, тоді – до батька, і нарешті – до мене.

Ленґдон підняв пакунок угору.

– Твій прадід запечатав цей пакунок сторіччя тому і його досі ніхто не розкривав?

– Саме так.

– Але ж... чому?

Соломон посміхнувся.

– Бо ще не настав час.

Ленґдон здивовано поглянув на Пітера.

– Час... для чого?

– Роберте, я знаю, що це прозвучить дещо дивно, але що менше ти знатимеш, то краще. Просто візьми й поклади цей пакунок в безпечне місце і, будь ласка, нікому не кажи, що я тобі його віддав.

Професор пильно вдивлявся в очі свого покровителя, шукаючи хоч якогось натяку на жарт.

Соломон мав схильність до нарочито драматичних та іронічних жестів, і Ленґдон подумав, що зараз його просто розігрують.

– Пітере, а ти впевнений, що це не хитрий масонський трюк: змусити мене думати, що мені ввіряють велику таємницю, щоб я зацікавився і вступив до ваших лав?

– Масони не вербують прихильників, Роберте, і ти це прекрасно знаєш. До того ж ти колись мені сказав, що волів би не вступати до нашої організації.

І це була щира правда. Ленґдон глибоко поважав масонську філософію та символіку, однак вирішив ніколи не прагнути ініціації, бо обітниця таємничості, яку йому довелося б приймати, не дозволила б йому обговорювати зі студентами тему франкмасонів. Саме через це і Сократ свого часу відмовився брати участь в Елевзинських містеріях.

Тож Ленґдон, споглядаючи загадкову маленьку скриньку з масонською печаткою, просто не міг не поставити цілком природне питання:

– А чому б не ввірити її одному з братів-масонів?

– Скажімо так: інтуїція підказує мені, що її безпечніше було б зберігати поза межами братства. І нехай тебе не вводить в оману маленький розмір цієї скриньки. Якщо те, що сказав мені батько, є правдою, то всередині криється могутня сила. – Він зробив паузу. – Щось на кшталт талісмана.

«Він сказав "талісман"?» За визначенням, талісман – це предмет з магічною силою. Традиційно талісмани привертали удачу, відганяли злих духів, а також їх використовували під час древніх ритуалів.

– Пітере, а чи відомо тобі, що талісмани вийшли з моди ще в часи Середньовіччя?

Пітер терпляче поклав руку Ленґдонові на плече.

– Я знаю, це видається дивним, Роберте. Я знаю тебе вже досить довго, і скептицизм є однією з твоїх найсильніших рис як вченого. Але водночас він є й твоїм найуразливішим місцем. Я знаю тебе досить добре, щоб розуміти: ти людина, яку я не можу попрохати у щось повірити. Я можу попросити тебе лише довіряти. Тому я й прошу тебе довіряти мені, коли я кажу, що цей талісман дійсно є могутнім. Мені сказали, що він може наділити свого власника здатністю творити порядок з хаосу.

Ленґдон мовчки дивився на пакунок. Ідея творення порядку з хаосу була однією з великих масонських аксіом. Orbo ab chao. Та все одно – твердження, що цей талісман міг наділити когось хоч якоюсь здатністю, не кажучи вже про здатність творити порядок з хаосу, просто смішне.

– Цей талісман, – вів далі Соломон, – може стати небезпечним у лихих руках, і, на жаль, я маю підстави побоюватися, що певні впливові люди хочуть його у мене викрасти. – Ленґдон іще ніколи не бачив такого серйозного виразу в очах Пітера. – Тому я хочу, щоб ти зробив мені послугу і потримав його деякий час у себе. Ти можеш це зробити?

Тієї ночі Ленґдон сидів сам у кухні перед пакунком, намагаючись уявити, що ж там всередині. Врешті-решт він вирішив, що все це – прояв ексцентричності Пітера і замкнув пакунок у стінному сейфі своєї бібліотеки. А потім просто про нього забув.

...до сьогоднішнього ранку.

Коли пролунав телефонний дзвінок від чоловіка з південним акцентом.

– Ой, професоре, я мало не забув! – вигукнув асистент, докладно пояснивши, як добратися до місця призначення. – Містер Соломон просив іще про одне.

– Що саме? – спитав Ленґдон, уже обдумуючи лекцію, яку він щойно погодився прочитати.

– Тут містер Соломон залишив вам записку. – І чоловік почав читати, час від часу затинаючись, неначе намагаючись розібрати почерк Пітера: – «Будь ласка, попросіть Роберта... взяти з собою... той маленький запечатаний пакунок, котрий я дав йому багато років тому». – Асистент зробив паузу. – Вам це ні про що не нагадує?

Із легким здивуванням Ленґдон пригадав маленьку скриньку, яка увесь цей час зберігалася в його стінному сейфі.

– Так, нагадує. Я знаю, що має на увазі Пітер.

– І ви зможете взяти цей пакунок із собою?

– Певна річ. Скажіть Пітерові, що я прихоплю його.

– Прекрасно, – сказав асистент з явним полегшенням. – Вдалої промови сьогодні увечері. І безпечної вам подорожі.

Перед тим як вийти з дому, Ленґдон, як і обіцяв, дістав запаковану скриньку із закутка свого сейфа і поклав у дорожню сумку.

І тепер він стояв у Капітолії, достеменно знаючи лише одне: Пітер Соломон жахнеться, дізнавшись, як ганебно Ленґдон його підвів.

РОЗДІЛ 25

«О Господи! Кетрін мала рацію. Як і завжди».

Триш Дюн прикипіла поглядом до широкого плазмового екрана, де поволі матеріалізувалися здобуті пошуковим «павуком» результати. Спочатку вона взагалі сумнівалася, що пошук дасть хоч щось, але насправді на поточний момент Триш уже мала понад дюжину «потраплянь». І кількість їх зростала.

Одна інформація особливо її потішила.

Триш обернулася і гукнула в напрямку бібліотеки:

– Кетрін! Гадаю, тобі цікаво буде поглянути, що я знайшла!

Востаннє Триш користувалася таким пошуковим «павуком» два роки тому, і сьогоднішні результати просто приголомшили її. Ще кілька років тому такий пошук зайшов би у глухий кут. Однак тепер виявилося, що кількість доступного для пошуку цифрованого матеріалу в усьому світі вибухоподібно збільшилася настільки, що в Інтернеті можна було знайти все. Важко повірити, але одним з ключових було слово, яке Триш навіть не чула раніше... та пошукова програма успішно впоралася навіть з цим пошуком.

Кетрін влетіла в пункт управління.

– Що в тебе є?

– Ціла купа кандидатур, – відповіла Триш, кивнувши на плазмовий екран. – Кожен з цих документів слово в слово містить всі твої ключові фрази.

Кетрін заправила волосся за вуха і уважно передивилася список.

– Не надто радій, – додала Триш. – Запевняю тебе, що більшість цих документів не те, що ти шукаєш. Вони є чорними дірами, як заведено казати серед програмістів. Поглянь на розміри файлів. Просто гігантські. Це те саме, що стиснуті архіви з мільйонами повідомлень електронною поштою, як велетенські багатотомні енциклопедії, як всесвітні дошки оголошень, що функціонували роками, тощо. Саме завдяки своїм розмірам та розмаїтості вмісту в цих файлах так багато потенційних ключових фраз; вони всмоктують в себе будь-яку пошукову машину, котра підходить до них достатньо близько.

Кетрін вказала на запис угорі списку.

– А як щодо цього?

Триш посміхнулася. Кетрін випередила її. Вона вже помітила єдиний у всьому списку невеликий за розміром файл.

– Маєш гарний зір. Так, це дійсно поки що єдиний наш кандидат. Взагалі-то, він настільки маленький, що в ньому, мабуть, не більше сторінки тексту.

– Ану відкрий його, – напруженим голосом попросила Кетрін.

Триш навіть уявити не могла, що документ завбільшки одну сторінку може містити всі оті дивні критерії пошуку, що їх задала Кетрін. Та коли вона клацнула і відкрила документ, у ньому виявилися ключову фрази... чітко видимі та легко розпізнавані.

Кетрін підійшла ближче, прикипівши поглядом до екрана.

– Цей документ... він що – відредагований?

Триш кивнула. Редагування являло собою процес, за допомогою якого сервер дозволяв користувачеві знайти увесь текст, але при цьому відкривав лише невеличку його частину – щось на кшталт рекламного анонсу, яка безпосередньо відповідала введеним ключовим фразам. Випускаючи переважну більшість тексту, сервер уникав порушення авторських прав і водночас посилав користувачеві цікаве повідомлення: Я маю шукану вами інформацію, тож коли вам потрібна решта, ви можете в мене її купити.

– Як бачиш, – сказала Триш, прокручуючи ретельно відредаговану сторінку, – цей документ містить всі твої ключові фрази.

Кетрін мовчки дивилася на понівечений текст.

Триш дала їй хвилину на «оглядини», а потім знову повернулася до початку сторінки. Кожна з ключових фраз, що їх задала Кетрін, була виділена великими літерами і супроводжувалася по обидва боки невеличкими шматками «наживки».

Триш і близько не могла уявити, про що йшлося в цьому документі. «І що це, в біса, за слово таке – «символон»?»

Кетрін з ентузіазмом підступила до екрана.

– Звідки взявся цей документ? Хто його написав?

Триш уже працювала над відповіддю.

– Одну секунду. Я спробую відстежити джерело.

– Мені конче необхідно знати, хто його написав, – повторила Кетрін напруженим голосом. – І мені конче треба побачити решту.

– Я стараюся, – відказала Триш, здивована знервованістю в голосі Кетрін.

Дивно, але місцезнаходження файла висвітлювалося не як звичайна веб-адреса, а як айпі-адреса в цифровому вигляді.

– Я не можу отримати справжню айпі-адресу, – пояснила Триш. – Не визначається ім'я домену. Ану стривай. – Триш відкрила вікно терміналу. – Я запущу програму трасування.

Триш набрала на клавіатурі кілька команд, щоб виявити всі маршрутизатори між своїм комп'ютером у пункті управління та тим комп'ютером, на якому зберігався цей документ.

– Трасування розпочалося, – кинула вона, натиснувши на клавішу введення.

Програма спрацювала винятково швидко, і на плазмовому екрані майже одразу з'явився список проміжних мережних пристроїв. А Триш швидко погортала список униз, далі... далі – через довгу низку маршрутизаторів та комутаторів, що зв'язували її комп'ютер з...

«Що за чортівня?» Програма трасування зупинилася, так і не дійшовши до сервера, на якому зберігався документ. Чомусь її запит дійшов до мережного пристрою, який не відправив його далі, а ніби проковтнув.

– Здається, мій трейсер застряг, – сказала Триш.

«Хіба ж таке можливо взагалі?»

– Спробуй іще раз.

Триш запустила програму ще раз – і дістала той самий результат.

– Нічогісінько. Глухий кут. Схоже, що цей документ є на сервері, трасування якого неможливе. – Вона поглянула на кілька останніх маршрутизаторів перед тим, де зупинився трейсер. – Однак я можу сказати, що цей сервер стоїть десь в окрузі Колумбія.

– Та ти жартуєш.

– Нічого дивного в цьому немає, – відказала Триш. – Про-грами-«павуки» шукають географічно по спіралі, тому перші результати завжди надходять з місцевих джерел. Окрім того, одним з твоїх пошукових критеріїв було «Вашинґтон, округ Колумбія».

– А як щодо пошуку через "whois" [13]13
  База всіх зареєстрованих доменів.


[Закрыть]? – підказала Кетрін. – Чи не можна за його допомогою дізнатися, хто є власником домену?

«Досить примітивно, але непогана думка». – Триш зайшла в базу даних "whois" і запустила пошук по айпі, сподіваючись за цими таємничими цифрами знайти фактичне ім'я домену. Її роздратування вгамувалося, змінившись цікавістю. «В кого ж зберігається цей документ?» Результати з'явилися швидко: відповідника не знайдено, і Триш підняла руки вгору, визнаючи свою поразку.

– Таке враження, що цієї айпі-адреси просто не існує. Я не можу здобути про неї й крихти інформації.

– Та ну! Адреса напевне існує. Ми ж щойно розшукали документ, що там зберігається!

Істинна правда. Однак хто б не був власником цього документа, він точно волів не розголошувати своєї особи.

– Навіть не знаю, що тобі сказати. Взагалі, трасувальні програми – не моя спеціалізація, тому я вмиваю руки. Хіба що хакера якогось запросити.

– А ти не знаєш такого?

Триш обернулася і впритул поглянула на свою начальницю.

– Кетрін, я ж лише пожартувала. Не думаю, що це гарна ідея.

– Але ж це можливо? – спитала вона і зиркнула на годинник.

– Гм, так... У технічному розумінні це досить просто.

– А ти кого-небудь знаєш?

– З хакерів? – Триш нервово розсміялася. – Приблизно половина колег з моєї попередньої роботи.

– А є серед них такі, котрим ти можеш довіряти?

«Вона що – серйозно?» Та Триш побачила, що Кетрін і не думала жартувати.

– Звичайно ж є, – похапцем відповіла вона. – Я знаю одного хлопця, якому можна було б зателефонувати. Він працював спеціалістом з комп'ютерної безпеки – просто поведений на комп'ютерах. Підбивав до мене клинці, та швидко набрид, хоча він хлопець серйозний і, гадаю, йому можна довіряти. До того ж він ніколи не проти трохи підзаробити на стороні.

– А він вміє мовчати?

– Він хакер. Звісно, він вміє мовчати. І мовчить. Але я впевнена, що менше, ніж за штуку зелених, він навіть з дивана не підніметься...

– Зателефонуй йому. І запропонуй подвійну оплату, якщо він зробить це швидко.

Триш не знала, що саме її збентежило: те, що вона допомагала Кетрін Соломон знайти хакера, чи майбутній дзвінок хлопцеві, який і досі, мабуть, не йме віри, що якась там пухкенька й рудоволоса програмістка відкинула його романтичні зазіхання.

– Ти впевнена, що це потрібно?

– Подзвони з телефону в бібліотеці, – сказала Кетрін. – Він має заблокований номер. І не здумай називати моє ім'я.

– Гаразд. – Триш була рушила до дверей, та на мить зупинилася, зачувши цвірінчання айфону Кетрін. Може, їй поталанить, якщо це вхідне повідомлення міститиме інформацію, яка звільнить Триш від необхідності виконувати огидне завдання. Вона почекала, поки Кетрін вивудила смартфон з кишені і зиркнула на екран.

Хвиля полегшення накотила на Кетрін, коли вона побачила ім'я на екрані свого айфону.

«Нарешті».

Пітер Соломон

– Це текстове повідомлення від мого брата, – сказала вона, поглянувши на Триш.

На обличчі Триш з'явилася надія.

– А може, нам про все у нього розпитати... перш ніж дзвонити хакеру?

Кетрін поглянула на закодований документ на екрані – і їй почувся голос лікаря Абадона. «... Те, що, на думку вашого брата, сховане в окрузі Колумбія... його можна знайти». Кетрін вже не знала, кому вірити, тим більше що цей документ містив інформацію про ті надумані та неправдоподібні ідеї, які начебто заволоділи свідомістю Пітера.

Кетрін похитала головою.

– Я хочу знати, хто написав цей документ і де він. Телефонуй хакеру.

Триш насупилася і рушила до дверей.

Зможе чи не зможе цей документ кинути світло на те, що її брат сказав лікареві Абадону, але принаймні одну таємницю сьогодні було розгадано. Її брат нарешті навчився користуватися текстовою функцією смартфону, який Кетрін йому подарувала.

– І повідом усі газети, – гукнула Кетрін навздогін Триш. – Великий Пітер Соломон щойно надіслав своє перше текстове повідомлення!

Малах стояв біля свого лімузина на автостоянці торговельного ряду, що навпроти Центру технічного обслуговування, і, розминаючи ноги, чекав на телефонний дзвінок. Він знав, що цей дзвінок неодмінно пролунає. Дощ ущух, і крізь зимові хмари почав пробиватися місяць. Той самий місяць світив на Малаха крізь кругле вікно в стелі Храмового дому кілька тижнів тому під час його ініціації.

Але сьогодні світ здається інакшим.

Поки він чекав, його шлунок бурчав. Дводенний піст, якого він дотримувався, спричинив істотний дискомфорт, але мав украй важливе значення для підготовки. Такою була древня традиція. Невдовзі всі фізичні незручності стануть незначущими.

Стоячи на зимовому холоді, Малах захихикав, помітивши, що доля, виявивши чималу здатність до іронії, привела його прямісінько до входу в маленьку церковку. То був крихітний прихисток, що вгніздився між стоматологічною клінікою «Стерлінг дентал» і міні-маркетом.

Він називався «Дім Господньої слави».

Малах подивився у вікно, крізь яке було видно частину доктрини, проголошуваної цією церквою: МИ ВІРИМО, ЩО НА ІСУСА ХРИСТА ЗІЙШОВ ДУХ СВЯТИЙ, І ЩО НАРОДИВСЯ ВІН ВІД ДІВИ МАРІЇ, І ЩО ВІН Є ОДНОЧАСНО ЗВИЧАЙНОЮ ЛЮДИНОЮ І БОГОМ.

Малах посміхнувся. «Так, Ісус дійсно є одночасно і людиною, і Богом, але непорочне зачаття не є передумовою божественності. Це трапляється зовсім не так».

Дзвінок стільникового телефону прорізав холодне нічне повітря і пришвидшив його пульс. Телефон, що зараз дзвонив, був власним телефоном Малаха – простий дешевий пристрій, який він придбав учора. Дисплей підтвердив, що це був саме той дзвінок, на який він чекав.

«Місцевий виклик», – подумав він, поглянувши через Сілвер-Гілл-роуд на розпливчасті, залиті місячним сяйвом обриси зигзагоподібного даху, що бовванів над верхівками дерев. Малах розкрив телефон і натиснув кнопку.

– Лікар Абадон слухає, – сказав він нарочито низьким голосом.

– Це Кетрін, – відповів жіночий голос. – Нарешті я отримала звістку від свого брата.

– О, яке полегшення! Як він?

– Зараз він їде до моєї лабораторії, – відповіла Кетрін. – Навіть запропонував, щоб ви до нас приєдналися.

– Прошу? – Малах вдав, що вагається. – Де? У вашій... лабораторії?

– Напевне, брат вам без міри довіряє. Зазвичай він сюди нікого не запрошує.

– Мабуть, він гадає, що мій візит сприятиме нашим дискусіям, але я почуваюся як незваний гість.

– Якщо мій брат вас запрошує, то ви бажаний гість. До того ж він каже, що має багато сказати нам обом, і мені хотілося б добратися до суті того, що відбувається.

– Ну що ж, добре. А де конкретно розташована ваша лабораторія?

– У Центрі техпідтримки Смітсонівського музею. Ви знаєте, де це?

– Ні, – відповів Малах, споглядаючи через стоянку комплекс. – Взагалі-то, зараз я у своєму авто, а воно оснащене навігаційною системою. Скажіть мені адресу.

– Сорок два-десять, Сілвер-Гілл-роуд.

– Гаразд, не переривайте зв'язок, я введу її в пам'ять. – Малах зробив кількасекундну паузу, а потім сказав: – О, добра новина – схоже, що я ближче до вас, аніж гадав. Джі-пі-ес каже, що до вас лишилося десять хвилин їзди.

– Прекрасно. Я зателефоную охоронцям на брамі і скажу, щоб вони вас пропустили.

– Дякую.

– До скорого побачення.