Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 102

Роберт Ленґдон часто чув: якщо загнати тварину в куток, то вона здатна проявити неймовірну силу. Однак коли він чимдуж уперся у віко свого ящика, то не сталося нічого. Ляда не піддалася, а вода і далі прибувала. Маючи над собою не більше шести дюймів прошарку повітря, Ленґдон підняв голову до цього дихального простору. Його обличчя майже притискалося до плексигласового вікна, а очі були за кілька дюймів від основи кам'яної піраміди з її незбагненними різьбленими символами.

«Я жодної гадки не маю, що це означає».

Прихований впродовж сторіч під шаром воску та кам'яного пилу, головний напис масонської піраміди нарешті вийшов назовні. Рисунок являв собою правильну квадратну сітку символів з усіх галузей людського знання, які тільки можна було уявити: з алхімії, астрології, геральдики, магії, нумерології, окультизму, а також грецькі й латинські літери. Сукупно то була анархія символів – солянка з абетки, літери якої належали до десятків різних мов, культур та історичних епох.

«Суцільний хаос».

Навіть вдавшись до найсміливіших наукових тлумачень, символознавець Роберт Ленґдон не міг збагнути, як цю сітку символів можна розшифрувати так, щоб дістати хоч якесь логічне й зрозуміле пояснення. «Порядок із хаосу? Це ж просто неможливо».

Рівень води поволі піднімався до горла, і Ленґдон відчував, як разом із нею піднімається й рівень його страху. Він знову лупцював по ящику, а піраміда і далі дивилася на нього, немов глузуючи.

Охоплений панікою та відчаєм, Ленґдон зосередив кожен шматочок своєї розумової енергії на цій шахівниці символів. «Що ж вони означають?» На жаль, цей неймовірний набір був таким різноманітним, що професор навіть не знав, звідки почати. «Вони ж належать до різних історичних епох!»

За стінкою ящика чувся приглушений голос Кетрін: вона слізно благала відпустити Ленґдона. Попри свою нездатність побачити правильне рішення, перспектива швидкої смерті мобілізувала, здавалося, кожну клітину його тіла, щоб таке рішення знайти. Він відчув дивовижну ясність розуму, якої ніколи раніше не відчував. «Думай!» Ленґдон уважно придивився до сітки, шукаючи ключ – схему розташування символів, приховане слово, якийсь спеціальний знак, хоч щось, але знову побачив лише сітку не пов'язаних один з одним символів. «Хаос».

Ленґдон відчував, як з кожною секундою химерне заціпеніння охоплює його тіло. Неначе плоть готувалася захистити мозок від болісної смерті. Вода вже загрожувала затекти у вуха, тому професор підвів голову, скільки міг, і притиснувся до плексигласового вікна. Перед його очима замиготіли моторошні видіння: хлопчик з Нової Англії бродить у воді на дні глибокого темного колодязя. Дорослий чоловік у Римі, затиснутий у пастку між скелетом та перевернутою домовиною.

Кетрін несамовито кричала. З того, що міг чути Ленґдон, вона намагалася угамувати психа, бо хіба ж зможе професор дешифрувати піраміду, не побувавши у храмі Алмаса?

– Вочевидь, у цій споруді схована друга половина головоломки! Як Роберт Ленґдон розшифрує піраміду, не маючи повної інформації?!

Ленґдон оцінив її зусилля, але був майже впевнений, що «майдан Франкліна, вісім» не стосувався храму Алмаса. «Це зовсім не та доба!» Згідно з легендою, масонську піраміду створили в середині дев'ятнадцятого сторіччя, за багато десятиліть до того, як з'явилися адепти Святині. Ленґдон підозрював, що тоді навіть назви «майдан Франкліна» не існувало. Не міг же горішній камінь вказувати на незбудовану споруду за неіснуючою адресою. Те, на що вказував напис «майдан Франкліна, вісім», мусило існувати 1850 року.

На жаль, мозок Ленґдона не давав варіантів.

Він понишпорив у закапелках пам'яті, намагаючись знайти хоч щось підходяще цій добі. «Майдан Франкліна, вісім? Дещо, що існувало 1850 року?» Але даремно. Тим часом вода вже просочувалася йому у вуха. Відчайдушно поборюючи страх, професор знову уважно придивився до сітки символів потойбіч скла. «Я не розумію, який між ними зв'язок!» Охоплений нестримним жахом, його мозок почав перебирати всі найдальші паралелі.

«Майдан Франкліна – квадратний... ця сітка символів теж являє собою квадрат... квадрат та компас є масонськими символами... Масонські олтарі мають форму квадрата... квадрати мають кути дев'яносто градусів. – Вода продовжувала підніматися, та Ленґдон викинув її зі своїх думок. – Франклін, номер вісім... вісім... ця сітка – вісім на вісім, у слові «Франклін» – вісім літер... Фраза «Цей Орден» має вісім літер... перевернута вісімка – символ вічності... вісім у нумерології – це символ руйнації...»

Та нічого конкретного не спадало на думку.

А за стінкою ящика Кетрін і досі благала, та Ленґдона чув тепер лише уривчасто, бо вода вже хлюпала навколо голови.

«...Неможливо, не розібравшись... з написом на горішньому камені... таємниця криється всередині...»

А потім її голос зник.

Вода залила Ленґдонові вуха, позбавивши можливості чути Кетрін. Раптом стало тихо, як у материнській утробі. Тиша поглинула його, і Ленґдон збагнув, що невдовзі він і справді помре.

Ця таємниця криється всередині...

Ці останні слова Кетрін відлунили у глухій тиші його домовини.

Ця таємниця криється всередині...

Дивно, але професор пригадав, що саме ці слова він чув багато разів раніше.

«Ця таємниця криється... всередині...»

Йому здалося, що навіть у такий відчайдушний момент древні таємниці глузують з нього. Фраза «Ця таємниця криється всередині» була основним постулатом цих древніх таємниць, який спонукав людину шукати Бога не в небесах угорі, а всередині самого себе. Ця таємниця криється всередині. Саме таким було послання всіх великих учителів-містиків.

«Царство Небесне – всередині вас самих», – казав Ісус Христос.

«Пізнай себе», – казав Піфагор.

«Ви не знаєте, що ви – боги», – стверджував Гермес Трісмегіст.

І цей список можна продовжувати без кінця...

Всі містичні вчення всіх століть намагалися донести цю саму думку. Ця таємниця криється всередині. Та людство спрямовувало погляди в небеса, сподіваючись побачити там лик Божий.

Однак ця думка стала зараз для Ленґдона найвищою іронією. Бо саме цієї миті, коли його обличчя було повернуте до небес, як і обличчя тих сліпців, що жили до нього, Роберт Ленґдон зненацька побачив світло.

Здогадка уразила його як блискавка.

Ця таємниця

криється всередині Ордена

Франклін-сквер, вісім

Він усе враз зрозумів.

Напис на горішньому камені раптом набув кришталево прозорої ясності. Всю ніч його значення дивилося йому прямо у вічі. Текст на горішньому камені, як і на масонській піраміді, являв собою символон, тобто розбитий на частини код. Значення напису на горішньому камені було приховане настільки просто, що Ленґдон не розумів, як вони з Кетрін не помітили його раніше.

Та найбільше вражало те, що напис на золотій пірамідці і справді пояснював, як слід розшифровувати символи на основі піраміди. Це було так просто! Пітер Соломон мав рацію: цей золотий горішній камінь виявився могутнім талісманом, що мав здатність витворити порядок з хаосу.

Ленґдон почав гепати у ляду й кричати.

– Я здогадався, я здогадався!

Піраміда, що висіла над ним, гойднулася і відпливла геть. І знову з'явилося лячне татуйоване обличчя, і його скажені очі уп'ялися в професора крізь маленьке вікно.

– Я розв'язав загадку! – закричав Ленґдон. – Випустіть мене!

Коли татуйований звір заговорив, професор із заповненими водою вухами не почув нічого. Однак очі помітили, як губи поневолювача промовили єдине слово:

– Розкажи.

– Розкажу! – відчайдушно заволав Ленґдон, бо вода вже почала заливати йому очі. – Випустіть мене! Я все поясню! Це дуже просто!

Губи татуйованого чоловіка знову ворухнулися.

– Розкажи... бо помреш.

Вода вже заповнила майже увесь ящик, і залишався тільки останній дюйм повітря. Ленґдон закинув голову назад, щоб утримати рот над поверхнею води. При цьому тепла рідина залила йому очі і закрила зір. Вигнувши спину, професор притис рот до плексигласового вікна.

І Роберт Ленґдон, якому повітря залишалося на якихось кілька секунд, розповів про секрет дешифрування масонської піраміди.

Коли він скінчив говорити, вода зімкнулася над його ротом. Ленґдон інстинктивно зробив останній вдих і міцно стис губи. За мить вода покрила його повністю, досягши верху домовини і розтікшись по плексигласовому вікну.

«Йому вдалося це, – збагнув Малах. – Ленґдон вирахував, як розкрити секрет піраміди».

Відповідь була такою простою. Такою очевидною.

А за вікном занурене обличчя Роберта Ленґдона дивилося на нього широко розплющеними, сповненими благання очима.

Малах похитав головою і повільно проказав губами кілька слів:

– Дякую, професоре. А тепер насолоджуйтеся потойбічним життям.

РОЗДІЛ 103

Як чоловік, що серйозно займався плаванням, Роберт Ленґдон часто думав – що відчуває людина, яка тоне? А тепер він збагнув, що йому доведеться пізнати це на власному досвіді. Він був здатен затримувати дихання довше, аніж звичайні люди, але вже почав відчувати реакцію свого тіла на відсутність повітря. У його крові накопичувався двоокис вуглецю, спричиняючи інстинктивне бажання вдихнути. «Не дихай!» Та з кожною секундою сила дихального імпульсу зростала. Ленґдон знав, що дуже скоро настане момент, який називався точка зламу затримки дихання. То був критичний момент, коли людина вже нездатна довільно затримувати дихання.

«Розкрий ляду!» Ленґдонові інстинктивно захотілося знову гепати в стінки ящика, але він добре знав, що не можна марнувати дорогоцінного кисню. Все, що він міг тепер робити, – це дивитися крізь каламутну воду поверх себе і сподіватися. Зовнішній світ звівся до розпливчастого клаптика світла в плексигласовому вікні. Великі м'язи почало пеком пекти – то починалася гіпоксія.

Раптом над ним з'явилося гарне примарне обличчя і прикипіло поглядом до нього. То було обличчя Кетрін; її правильні риси крізь пелену води здалися зовсім нереальними. Їхні очі зустрілися крізь товщу води та скла, і на мить професорові здалося, що він урятований. «Кетрін!» Та раптом він почув її крики – то були крики на смерть переляканої людини – і здогадався, що її міцно тримає поневолювач. Татуйована потвора хотіла, щоб Кетрін стала свідком того, що зараз мало статися.

«Вибач мені, Кетрін...»

У цьому зловісному темному ящику, Ленґдон, поглинутий водою, щосили намагався збагнути, що це – його останні моменти життя. Невдовзі його більше не буде... все, ким він був та міг стати, – все це скоро закінчиться. Коли помре його мозок, всі спогади, що зберігалися в сірій речовині, разом із набутими знаннями, – все це щезне у вирі хімічних реакцій.

І цієї миті Ленґдон збагнув власну нікчемність у величезному всесвіті. Такого самотнього та принизливо-смиренного відчуття він іще ніколи не знав. І став майже із вдячністю чекати, коли настане точка зламу затримки дихання.

І цей момент настав.

Легені Ленґдона витіснили свій відпрацьований вміст і стислися, радісно готуючись до такого бажаного вдиху. Однак він протримався ще кілька миттєвостей. Своїх останніх миттєвостей. А тоді, як людина, що більше не може тримати руку на гарячій плиті, він віддався на волю долі.

Рефлекс узяв гору над здоровим глуздом.

Його губи розкрилися.

Його легені розширилися.

І в них хлинула вода.

Біль, що пронизав йому груди, виявився жахливішим, аніж Ленґдон міг собі уявити. Вода увірвалася в легені як потік вогню. За мить біль стрельнув у черепну коробку, і йому здалося, що її розчавлюють велетенськими обценьками. У вухах прогримів грім, і крізь нього почувся несамовитий крик Кетрін Соломон.

Блиснуло сліпуче світло.

І настала темрява.

Роберт Ленґдон пішов у небуття.

РОЗДІЛ 104

«Кінець».

Кетрін Соломон кинула кричати. Ставши свідком смерті Ленґдона під водою, вона впала в ступор; страх та відчай паралізували її. За плексигласовим вікном порожні очі Ленґдона безтямно дивилися в простір. На обличчі застиг вираз смутку й болю. З рота вирвалися останні малесенькі бульбашки повітря, а потім, неначе згодившись віддати Богові душу, гарвардський професор почав повільно опускатися на дно контейнера... і поступово зник під водою.

«Все. Його нема». Кетрін оніміло заклякла.

Татуйований чоловік простягнув руку і з безжальною діловитістю, наче завершуючи якусь тривіальну справу, затулив маленьке віконце, закривши в ящику труп Ленґдона.

А потім, як і не було нічого, посміхнувся до Кетрін.

– Ну що – ходімо?

Не чекаючи відповіді, він перекинув через плече її заціпеніле від горя тіло і поніс із кімнати. Кількома розмашистими пружними кроками мучитель переніс Кетрін у дальній кінець залу, до просторого приміщення, залитого червонувато-пурпуровим світлом. Кімната відгонила чимось схожим на ладан. Підійшовши до квадратного стола в центрі приміщення, він безцеремонно скинув її спиною униз так, що у Кетрін аж дух забило. На дотик поверхня стола була шорсткою й холодною. «Це що – камінь?»

Не встигла Кетрін отямитися і зорієнтуватися, як чоловік розв'язав їй руки та ноги. Вона інстинктивно спробувала пручатися, але її занімілі кінцівки майже не реагували на імпульси. А татуйований монстр уже прив'язував її міцними шкіряними пасками до стола – спочатку коліна, потім стегна, а руки примотав до тулуба. Останній перев'яз він зробив над грудьми.

На це пішло якихось кілька секунд – і Кетрін знову лежала зв'язана, не маючи можливості поворухнути ані рукою, ані ногою. У зап'ястях та кісточках застукали молоточки – то поновлювався кровообіг.

– Відкрий рота, – прошепотів чоловік, облизуючи свої татуйовані губи.

Кетрін з огидою зціпила зуби.

Чоловік простягнув свій вказівний палець і повільно обвів ним її губи, від чого в Кетрін аж мурашки поза шкірою побігли. Вона ще міцніше зціпила зуби. Татуйований чоловік самовдоволено хихикнув і другою рукою натиснув на больову точку у неї на шиї. У Кетрін одразу ж відвисла щелепа. Вона відчула, як його палець проник їй до рота і поводив по язиці. Кетрін векнула від огиди і спробувала вкусити палець, але мучитель уже встиг витягнути його. Вишкіряючись, він показав їй вологий палець. А потім заплющив очі і знову втер слину в маленьке, не покрите татуюванням, кружальце на голові.

Чоловік зітхнув і розплющив очі. А потім із моторошною неквапливістю вийшов із кімнати.

У раптово запалій тиші Кетрін чула гупання власного серця. Прямо над нею, освітлюючи низьку стелю кімнати, раз по раз спалахували в певній послідовності химерні вогні – від пурпурово-червоного до темно-малинового. Коли ж вона придивилася до стелі, то прикипіла до неї поглядом. Кожен квадратний дюйм її поверхні вкривали малюнки. Цей неймовірний колаж нагадував карту зоряного неба, де купчилися планети, зірки та сузір'я впереміш з астрологічними знаками, картами та формулами. Там були стрілки, що вказували напрямок еліптичних орбіт, геометричні символи, що вказували на кути підйому, згори униз дивилися на неї різноманітні зодіакальні істоти. Здавалося, неначе якийсь схиблений науковець дав волю своїй фантазії у Сікстинській капеллі.

Кетрін відвернулася, але стіна ліворуч була не кращою. Низка свічок на середньовічних консолях кидала своє мерехтливе сяйво на поверхню, повністю вкриту сторінками текстів, фотографіями та малюнками. Декотрі з цих сторінок скидалися на папірус чи пергамент, вирваний з древніх книг, між ними виднілися фото, малюнки, мапи та діаграми. Все це було міцно приліплене клеєм до стіни. Між ними – у незчисленних хаотичних варіаціях – простягнулося павутиння тонких мотузок, прикріплених кнопками.

Кетрін знову відвернулася і поглянула в протилежний бік.

Але там вона, на жаль, побачила найжахливішу картину.

Поруч із кам'яною плитою, до якої вона була прив'язана, стояла невеличкий допоміжна тумбочка, яка нагадала їй столик для інструментів у хірургічному відділенні шпиталю. На тумбочці лежали кілька предметів, серед яких були шприц, флакон із темною рідиною і... великий ніж з кістяним руків'ям та залізним лезом, відполірованим до дзеркального блиску.

«О Господи! Що ж він зібрався зі мною робити?!»

РОЗДІЛ 105

Фахівець із безпеки систем Рік Парріш нарешті вбіг пристрибом до кабінету Ноли Кей, тримаючи в руках аркуш паперу.

– Чому затримався? – гримнула на нього Нола. – Я ж казала тобі прийти негайно!

– Вибач, – мовив він, чіпляючи на носа окуляри з товстими лінзами. – Я намагався зібрати для тебе якомога більше інформації, але...

– Лишень покажи мені, що маєш.

Парріш подав їй роздруківку.

– Це відредагований варіант, але ти збагнеш, про що йдеться.

Нола здивовано продивилася текст.

– Я і досі намагаюся вирахувати, як хакеру вдалося проникнути в нашу мережу, – пояснив Парріш, – але, найпевніше, делегований ним «павук» осідлав один з наших пошукових...

– Припини! – відрубала Нола. – На біса ЦРУ здався засекречений файл про піраміди, древні портали та викарбувані символони?

– Саме через це я й затримався. Я спробував дізнатися, до якого ж документа намагався дістатися хакер, і тому простежив шлях доступу до файла. – Парріш замовк і прокашлявся. – Виявилося, що цей документ перебуває в секторі, за який відповідає особисто директор ЦРУ.

Нола різко крутнулася на стільці і спантеличено витріщилася на фахівця з безпеки. «Начальник її начальниці ховає у себе файл про масонську піраміду?» Вона знала, що нинішній директор, як і багато інших керівників ЦРУ, був можновладним масоном, але якось не уявляла, що хтось із них буде зберігати масонські секрети на комп'ютері ЦРУ.

Однак після того, що Нола побачила за останню добу, її вже ніщо не дивувало.

Агент Сімкінс лежав долілиць у чагарнику на майдані Франкліна. Його очі призвичаєно спостерігали за величним входом до храму Алмаса. Нічого. Ні світла всередині, ні руху біля дверей. Він повернув голову, щоб перевірити, чи на місці Беламі. Той походжав у центрі парку, скоцюрбившись від холоду. А було й справді дуже холодно. Сімкінс бачив, як афроамериканець увесь тремтить та сіпається.

Телефон агента завібрував. То була Сато.

– На скільки спізнюється наш об'єкт? – спитала вона.

Сімкінс поглянув на годинник.

– Об'єкт сказав, що буде через двадцять хвилин. Минуло майже сорок. Щось трапилося.

– Він не приїде, – сказала Сато. – Це кінець.

Сімкінс збагнув, що вона має рацію.

– Від Гартмана немає звісток?

– Ні, він так і не звітувався про прибуття до Калорама-Гайтс. Я не можу до нього додзвонитися.

Сімкінс закляк. Якщо це так, то дійсно щось трапилося. І дуже серйозне.

– Я щойно зв'язалася з людьми з оперативного забезпечення. Вони теж не можуть на нього вийти.

«От лайно!»

– А вони визначили місцезнаходження «ескалади» по джі-пі-ес?

– Так. Приватне помешкання в районі Калорама-Гайтс, – відповіла Сато. – Збирайте своїх людей. Ми їдемо.

Сато клацнула кришкою, вимикаючи телефон, і поглянула на дивовижні обриси Вашинґтона на тлі нічного неба. Крижаний вітер хльостав її, наче батогом, проникаючи крізь легку куртку. Японка обхопила себе руками, щоб зігрітися. Директору Інуе Сато рідко бувало холодно чи страшно. Однак зараз вона відчувала і те, і друге.

РОЗДІЛ 106

Малах, в одній лише пов'язці на стегнах, кинувся крутими сходами з підвалу, проскочив у сталеві двері, потім – через обертальне полотно «Три грації» і опинився у вітальні. «Треба швидко готуватися». Він зиркнув на мертвого агента ЦРУ, що лежав на підлозі. «У моєму будинку вже небезпечно залишатися».

З кам'яною пірамідою в руці, Малах швидко рушив до свого кабінету на першому поверсі і сів за переносний комп'ютер. Увівши свій логін, він уявив Ленґдона в підвалі і подумав, що мине багато днів, а може, й тижнів, поки у потаємній частині підземелля знайдуть занурений у воду труп. Утім, це нічого не змінило б. На той час Малаха вже давно не буде.

«Ленґдон впорався зі своїм завданням. Блискуче впорався».

Професор не лише поєднав дві складові піраміди, але й вирахував, як розкодувати таємничі символи на її основі. На перший погляд здавалося, що розшифрувати їх неможливо, однак відповідь виявилася напрочуд простою. Вона буквально впадала в очі.

Комп'ютер Малаха ожив, і на його екрані висвітилося повідомлення, яке він отримав раніше: фото сяючого горішнього каменя, частково затуленого пальцем Беламі.

              Ця

   таємниця криється

всередині Цього Ордена

  Франклін-сквер, ███

«Вісім... Франклін-сквер», – сказала Кетрін Малахові. Вона також зізналася, що на майдані Франкліна чатують агенти ЦРУ, сподіваючись спіймати Малаха і заодно дізнатися, про який «орден» йшлося на горішньому камені. Про масонський? Про адептів Святині? Про орден розенкрейцерів?

Малах знав тепер, що про жоден орден тут не йшлося. «Ленґдон докопався до істини».

Десять хвилин тому, коли вода сягала йому обличчя, гарвардський професор знайшов ключ до розгадки таємниці піраміди. «Франклінів квадрат восьмого порядку!» – зі страхом в очах вигукнув професор. «Таємниця криється всередині квадрата Франкліна восьмого порядку!»

Спочатку Малах не второпав, що то означає.

– Це не адреса! – заволав Ленґдон, притиснувши рота до плексигласового віконця. – Франклінів квадрат восьмого порядку! Це магічний квадрат! – А потім професор сказав дещо про Альбрехта Дюрера і про те, що перший код піраміди був ключем до розшифрування завершального коду на основі піраміди.

Малах знав про магічні квадрати – kameas, як їх називали колись древні містики. В стародавньому тексті De Occulta Philosophia [22]22
  У своєму творі «Про таємну філософію» (De Occulta Philosophia) Агриппа Неттесхейм проповідує неоплатонічну філософію, просякнуту алхімією, астрологією, магією та кабалістикою.


[Закрыть]детально описувалася сила магічних квадратів і способи побудови потужних окультних знаків на основі магічних числових сіток. Ленґдон казав йому, що магічний квадрат містив ключ до розгадки основи піраміди?

– Потрібен магічний квадрат вісім на вісім! – скрикнув Ленґдон, коли з води виглядали лише його губи. – Магічні квадрати розподіляються на порядки! Квадрат три на три буде квадратом третього порядку! Вам потрібен квадрат восьмого порядку!

А коли вода вже ось-ось мала поглинути професора, він востаннє вдихнув і відчайдушно вигукнув щось про відомого масона, батька-засновника Америки, науковця, містика, математика і винахідника... а також творця містичного квадрата, який і досі називають його іменем.

Франклін.

Малаха як блискавка вразила, і він збагнув, що Ленґдон має рацію.

І тепер, затамувавши подих у передчутті чуда, Малах сидів у своєму кабінеті за комп'ютером. Він здійснив швидкий пошук в Інтернеті, дістав десятки варіантів відповіді, вибрав одну з них і прочитав:

Квадрат Франкліна восьмого порядку

Одним з найвідоміших в історії магічних квадратів є квадрат восьмого порядку, оприлюднений 1769 року американським науковцем Бенджаміном Франкліном. Цей квадрат уславився тим, що містив не бачені раніше «суми вигнутих діагоналей». Одержимість Франкліна цими містичними математичними формами пояснюється, найповніше, його особистим знайомством з видатними алхіміками та містиками того часу, а також вірою в астрологію, на яку він, до речі, спирався, складаючи прогнози в «Альманасі бідолашного Річарда».

Малах уважно вивчив знаменитий витвір Франкліна – унікальну комбінацію цифр від 1 до 64 включно, у котрій кожен рядок, стовпчик та діагональ давали в сумі одну й ту саму магічну константу. «Таємниця криється всередині Франклінового квадрата восьмого порядку» – ось як треба читати напис на піраміді.

Малах посміхнувся. Тремтячи від збудження, він ухопив кам'яну піраміду, перевернув її і поглянув на основу.

Ці шістдесят чотири символи треба попереставляти і розташувати в інакшому порядку, визначивши їхню послідовність відповідно до магічного квадрата Франкліна. Хоча Малах і уявити собі не міг, як цю сітку хаотичних символів розташувати так, щоб вони набули значення, однак він мав віру в древні пророцтва.

Ordo ab chao. Порядок із хаосу.

Він завершив дешифрування і спантеличено дивився на результат. Вимальовувалася досить чітка картина. Заплутана сітка трансформувалася... набула іншого вигляду... і хоча Малах і не збагнув увесь текст до кінця, все ж він зрозумів достатньо, щоб знати, в якому напрямку рушати.

«Ця піраміда показує шлях».

Сітка вказувала на один з найбільших у світі містичних об'єктів. Хоч яким би неймовірним це не видавалося, але саме цей об'єкт як завершальний пункт своєї подорожі й уявляв Малах у своїх мріях.

Так призначила йому доля.