Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 6

– А чи можна ближче під'їхати? – Роберт Ленґдон відчув раптову хвилю тривоги, коли водій припаркував авто на Першій вулиці, за добрячу чверть милі від будівлі Капітолію.

– Боюся, що ні, – відповів водій. – Ви ж знаєте – діє закон про внутрішню безпеку. Тепер не дозволено ставити авто біля важливих споруд. Вибачте, сер.

Ленґдон поглянув на годинник і з подивом побачив, що вже за десять хвилин сьома. Вони втратили багато часу, оминаючи будівництво в зоні Національної алеї. До його лекції лишалося десять хвилин.

– Погода змінюється, – мовив водій, вискочивши з авто, щоб розчинити Ленґдонові дверцята. – Вам доведеться поквапитися. – Професор простягнув руку за гаманцем, щоб віддячити водієві, але той відмахнувся. – Ваш господар заходу вже додав до моєї платні щедрі чайові.

«Так схоже на Пітера», – подумав Ленґдон, забираючи речі з сидіння.

– Ну, тоді дякую, що підвезли.

Коли Ленґдон дістався до найвищої точки граціозно вигнутого під'їзного майданчика, що спускався до нового «підземного» входу для відвідувачів, впали перші краплини дощу.

Гостьовий центр Капітолію був суперечливим проектом і обійшовся у величезну суму. Писали, що це просторе підвальне приміщення, яке називали справжнім підземним містом, певним чином могло навіть скласти конкуренцію Диснейворлду [7]7
  «Всесвітній центр відпочинку Волта Диснея» – найбільший у світі центр розваг, що складається з чотирьох тематичних парків, двох аквапарків та безлічі готелів, ресторанів і торговельних центрів.


[Закрыть]. Величезний зал площею півмільйона квадратних футів [8]8
  4,6 га.


[Закрыть]для виставок, ресторанів та конференц-холів.

Ленґдонові кортіло побачити його, але він не передбачав, що доведеться так довго іти пішки. Небеса кожної миті загрожували розверзнутися потоками води, тому професор побіг підтюпцем, ковзаючи мокасинами по мокрому бетону. «Я ж вдягався для лекції, а не для спринтерських змагань під дощем!»

Ленґдон збіг униз, хапаючи ротом повітря, потім проштовхнувся в обертальні двері і на хвилину зупинився в фойє, щоб відсапатися та струсити з себе краплини дощу. І нарешті підвів очі, щоб оглянути нещодавно збудоване приміщення.

«Що ж, і справді вражаюче».

Гостьовий центр Капітолію був зовсім не таким, яким він його уявляв. Через те що центр був спорудою підземною, Ленґдон трохи побоювався туди заходити. Колись у дитинстві з ним трапився нещасний випадок: йому довелося мало не добу просидіти на дні глибокого колодязя, тому в Ленґдона на все життя лишилася стійка відраза до замкнутого простору. Але підземний зал, що перед ним відкрився, був якийсь... якийсь граціозно-повітряний, чи що. Світлий та просторий.

На величезній скляній стелі висіли шикарні світильники, що кидали тьмяне світло на приміщення, що виблискувало перламутром.

За інших, нормальних, умов Ленґдон провів би тут цілу годину, захоплено розглядаючи архітектурні деталі, але тільки не зараз, коли до початку врочистостей залишалося всього п'ять хвилин. Тож він нагнув голову і притьмом кинувся через вестибюль до контрольно-пропускного пункту та ескалаторів. «Розслабся і заспокойся, – сказав він собі. – Пітер знає, що ти невдовзі прийдеш. І запланована подія без тебе не розпочнеться».

На пункті пропуску він приязно побазікав з молодим охоронцем-латиноамериканцем, випорожнюючи свої кишені та знімаючи антикварний годинник.

– Мікі-Маус? – з веселим здивуванням спитав охоронець.

Ленґдон кивнув, уже давно призвичаївшись до подібних запитань. Цей колекційний варіант годинника з Мікі-Маусом подарували йому батьки на дев'ятий день народження.

– Я ношу його для того, щоб він мені нагадував: не поспішай і не сприймай життя надто серйозно.

– Мабуть, він зупинився, – зауважив з посмішкою охоронець. – Ви дуже поспішаєте, бо кудись запізнюєтеся.

Ленґдон посміхнувся і поставив свою сумку під сканер.

– Як пройти до залу статуй?

Охоронець кивнув на ескалатори.

– Там побачите вказівники.

– Дякую.

Ленґдон вихопив сумку зі сканера і хутко подався далі.

Ескалатор вивіз Ленґдона нагору, і професор, перевівши подих, спробував зібратися з думками. Він поглянув угору, крізь вкриту краплинами дощу скляну стелю, на величні обриси освітленого купола Капітолію. Будівля дійсно вражала. На самісінькому її вершечку, на висоті майже триста футів, стояла статуя Свободи. Вона вдивлялася в туманну темряву, наче примарний вартовий. Ленґдонові завжди видавався іронічним той факт, що змонтували докупи цю бронзову статую заввишки дев'ятнадцять з половиною футів саме раби. Ця таємниця Капітолію рідко потрапляла в підручники з історії для середніх шкіл.

Та й уся ця споруда була буквально скарбницею химерних таємниць та загадок, включно з «ванною-убивцею», через яку віце-президент Генрі Вільсон застудився і помер від пневмонії; сходами з незмиваною плямою крові, через яку вже спіткнулися незчисленна кількість відвідувачів; а також ізольованою камерою в підвалі, де тисяча дев'ятсот тридцятого року робітники виявили опудало давно померлого коня генерала Джона Александра Лоґана.

Однак жодна з історій не трималася так довго, як легенда про тринадцять привидів, що жили в цій будівлі. Розповідали, що хтось бачив, як привид архітектора міста П'єра Лянфана блукає залами Капітолію, наполягаючи оплатити його рахунок, прострочений ось уже двісті років. Бачили там і привид робітника, що загинув, упавши з купола, – він походжав капітолійськими коридорами з набором інструментів у руках. Ну, і, звичайно ж, найвідомішою примарою, яку начебто багато разів бачили в підвалі Капітолію, був якийсь нереальний чорний кіт, що нишпорив у химерному лабіринтові вузьких проходів та ніш підземної частини споруди.

Ленґдон зійшов з ескалатора і поглянув на годинник. Залишалося три хвилини. Орієнтуючись за табличками-вказівниками, він поспішив широким коридором до залу статуй, на ходу повторюючи свою доповідь. Професор мусив визнати, що асистент Пітера мав-таки рацію: тема його доповіді буде абсолютно доречною тут, у Вашинґтоні, в аудиторії відомих та впливових масонів.

Не секрет, що округ Колумбія мав багату масонську історію. Наріжний камінь цієї будівлі заклав сам Джордж Вашинґтон у повній відповідності з масонським ритуалом. Та й місто, власне, було задумане і спроектоване масонами-магістрами: Джорджем Вашинґтоном, Бенджаміном Франкліном та Пером Лянфаном – могутніми інтелектуалами, що прикрасили архітектурні та мистецькі шедеври своєї нової столиці масонською символікою.

Ясна річ, люди вбачають у цих символах всілякі схиблені ідеї.

Численні автори змовницьких теорій стверджували, що батьки-засновники Америки, котрі всі як один були масонами, ховали потенційно могутні секрети по усьому місту, разом із символічними посланнями, потаємно накресленими у мереживі міських вулиць. Та Ленґдон ніколи не приділяв уваги цим схибленим теоріям. Дезінформація стосовно масонів була явищем настільки звичним, що навіть освічені студенти Гарварду – і ті мали якісь перекручені уявлення про це таємне товариство.

Минулого року один першокурсник із виряченими від збудження очима влетів на лекцію до Ленґдона з інтернет-роздруківкою в руках. То була мапа вулиць округу Колумбія, де деякі вулиці були виділені так, що утворювали різноманітні фігури: сатанинські п'ятикутники, масонський компас та квадрат, голову Бафомета. На думку студента, то був явний доказ того, що масони, котрі спроектували Вашинґтон в окрузі Колумбія, займалися якоюсь лиховісною та містичною змовницькою діяльністю.

– Цікаво, – зауважив Ленґдон, – але навряд чи переконливо. Якщо поєднати лініями різні точки на мапі, то можна отримати які завгодно форми та фігури.

– Але ж це не може бути звичайною випадковістю! – скрикнув юнак.

Ленґдон терпляче продемонстрував студентові, що ті самі фігури можна отримати і на мапі Детройта.

Юнак страшенно розчарувався.

– Не впадайте у відчай, – порадив Ленґдон. – Вашинґтон дійсно має деякі неймовірні таємниці... але жодної з них немає на цій мапі.

Парубок аж сіпнувся.

– Таємниці? Які наприклад?

– Щовесни я читаю курс про окультні символи. Я багато розповідаю про округ Колумбія. Вам слід цей курс прослухати.

– Окультні символи! – вигукнув першокурсник, знову загоряючись ентузіазмом. – Отже, в окрузі Колумбія таки є символи диявола!

Ленґдон посміхнувся.

– Вибачте, але слово «окультні», попри ті картини поклоніння дияволу, які зазвичай змальовує людська уява, насправді означає «приховані» або ж «неясні». В часи релігійного гноблення ті знання, що суперечили офіційним доктринам, потрібно було тримати в секреті або ж «зашифровувати». Через загрозу, яку Церква вбачала у цих знаннях, вона визначала все, що мало стосунок до «окультного», як лихе, пов'язане зі злом, і це сприяло розквітові всіляких забобонів.

– А, зрозуміло, – хлопець знову розчаровано опустив плечі.

Однак наступної весни Ленґдон помітив того самого першокурсника в перших рядах п'яти сотень студентів, що набилися в гарвардський Сандерс-театр – стару й лунку аудиторію зі скрипучими дерев'яними лавами.

– Усім доброго ранку, – вигукнув Ленґдон із широкої кафедри. Він увімкнув проектор – і поза ним виникло зображення. – Поки ви вмощуєтеся зручніше – скажіть мені, будь ласка, чи багато з вас упізнають будівлі на оцьому зображенні?

– Капітолій Сполучених Штатів! – загули в унісон десятки голосів. – Місто Вашинґтон, округ Колумбія.

– Саме так. Купол цієї споруди має залізну арматуру вагою дев'ять мільйонів фунтів [9]9
  4082 т.


[Закрыть]. 1850 року це досягнення винахідливої архітектурної думки не мало аналогів.

– Фантастика! – вигукнув хтось.

Ленґдон закотив очі під лоба, відчувши сильне бажання, щоб це слово заборонили вживати спеціальним законом.

– Гаразд, кому з вас доводилося бувати у Вашинґтоні?

У різних кінцях аудиторії піднялося кілька рук.

– Так мало? – з удаваним здивуванням спитав Ленґдон. – А хто з вас побував у Парижі, Римі, Мадриді чи Лондоні?

Майже всі присутні в аудиторії підняли руки.

Як і завжди. Це один з обрядів посвячення в студенти в Америці: злітати на літо в Європу з квитком «Єврорейл», а вже потім зануритися у сувору реальність життя.

– Виявляється, що переважна більшість з вас встигли побувати у Європі, але й досі не відвідали столиці власної країни. Як ви гадаєте, чому так сталося?

– Тому що в Європі немає вікових обмежень на споживання алкоголю! – вигукнув якийсь розумник з гальорки.

Ленґдон посміхнувся.

– Можна подумати, що вікові обмеження здатні зупинити вас тут, в Америці.

Аудиторія вибухнула сміхом.

Був перший день занять, і тому студенти всідалися та вгамовувалися довше, ніж зазвичай. Вони довго вовтузилися та скрипіли дерев'яними лавами. Ленґдонові подобалося читати лекції в цьому залі, бо він легко міг визначити ступінь зацікавленості студентів за інтенсивністю, з якою вони скрипіли дерев'яними сидіннями.

– А якщо серйозно, – продовжив він, – то Вашинґтон дійсно має певні зразки найкращої у світі архітектури, мистецтва та символізму. Чому ж ми воліємо їхати за кордон, а не відвідати спершу столицю власної країни?

– Древні штуковини шикарніші, – хтось відповів.

– А під древніми штуковинами ви, напевне, маєте на увазі замки, склепи, храми і таке інше? – поцікавився професор.

Студенти як за помахом руки закивали на знак згоди.

– Ну що ж, прекрасно. А що, як я скажу вам, що Вашинґтон має все вищезгадане? Замки, склепи, піраміди, храми... Там усе це є.

Скрипіння лавок дещо стихло.

– Любі друзі, – мовив Ленґдон, стишивши голос, і наблизився до краю кафедри. – Впродовж наступної години ви дізнаєтеся, що наша країна буквально переповнена таємницями та прихованою історією. І так само, як і у Європі, ці таємниці приховані на видноті.

Скрипіння завмерло, і запала мертва тиша.

«Попалися, любенькі!»

Ленґдон послабив світло й увімкнув другий слайд.

– Хто скаже мені – що тут робить Джордж Вашинґтон?

На слайді була відома фреска із зображенням Джорджа Вашинґтона. Він стояв при повних регаліях перед якимось химерним пристроєм – гігантською дерев'яною триногою, що тримала канатно-блокову систему з підвішеним до неї масивним кам'яним блоком. Довкола нього скупчилося кілька добре вдягнених спостерігачів.

– Мабуть, піднімає отой камінь? – висловив хтось здогадку.

Ленґдон не сказав нічого, воліючи, щоб якийсь студент – якщо можливо – сам вніс поправку.

– Взагалі-то, – припустив іще один студент, – як на мене, Вашинґтон не піднімає, а опускає оцю брилу. На ньому – масонський костюм. Я вже бачив колись зображення масонів, які закладають наріжний камінь. І на тих церемоніях завжди використовується ота тринога, щоб опустити перший камінь.

– Чудово! – сказав Ленґдон. – Дійсно, на цій фресці зображено засновника нашої країни. Він за допомогою триноги та канатно-блокової системи закладає наріжний камінь нашого Капітолію. Ця подія сталася між одинадцятою п'ятнадцять та дванадцятою тридцять, вісімнадцятого вересня тисяча сімсот дев'яносто третього року. – Ленґдон замовк і пильно поглянув на аудиторію. – Чи хтось скаже мені про особливе значення тієї дати і того часу?

Тиша.

– А що ви скажете на таке: саме той час визначили наперед троє відомих масонів: Джордж Вашинґтон, Бенджамін Франклін і П'єр Лянфан, перший архітектор округу Колумбія.

Знову тиша.

– Усе дуже просто. Наріжний камінь закладали в той день і в той час саме тому, що, поряд з іншими міркуваннями, сприятлива Caput Draconis, тобто Голова Дракона, перебувала у сузір'ї Діви.

Усі студенти здивовано перезирнулися.

– Стривайте, – мовив хтось. – Це ви... про астрологію?

– Саме так. Хоча я маю на увазі астрологію, відмінну від тієї, яку ми знаємо в наші дні.

Хтось підняв руку.

– Ви хочете сказати, що наші батьки-засновники вірили в астрологію?

Ленґдон іронічно посміхнувся.

– Гарне запитання. А що ви скажете на те, що в місті Вашинґтон, округ Колумбія, є більше астрологічних символів на спорудах, аніж у будь-якому іншому місті світу, – знаків зодіаку, зоряних карт, наріжних каменів, закладених відповідно до точних астрологічних дат? Половина творців нашої конституції були масонами, отже, вони вірили в тісне переплетення долі людини та зірок, тож під час проектування і творення свого нового світу приділяли велику увагу розташуванню зірок на небесах.

– Але вся ця штука, ну, те, що наріжний камінь заклали саме тоді, коли Голова Дракона була в сузір'ї Діви, – кому це потрібно? Чи не все одно? А може, все це просто випадковий збіг?

– Вражає ще один збіг: наріжні камені споруд, які утворюють Федеральний трикутник – Капітолій, Білий дім та монумент Вашинґтона, – закладалися в різні роки, але за точнісінько такої самої астрологічної конфігурації – Голова Дракона перебувала у сузір'ї Діви.

Ленґдон помітив, що мало не всі студенти в аудиторії дивляться на нього з зацікавленістю широко розкритими очима. А дехто з них вже схилився над зошитами й блокнотами, роблячи в них нотатки.

Якийсь студент на гальорці підняв руку.

– А навіщо вони це робили?

Ленґдон тихо розсміявся.

– Відповідь на це є в моєму матеріалі, якого вистачить на цілий семестр. Якщо вам цікаво, можете прослухати мій курс з містики. Чесно кажучи, мені здається, що ви, хлопці й дівчата, суто емоційно ще не готові почути відповідь на це запитання.

– Та годі вам! – вигукнув той самий студент. – А ви спробуйте. Влаштуйте нам іспит!

Ленґдон удав, ніби замислився над цією пропозицією, а потім так само удавано скрушно похитав головою.

– На жаль, я не можу цього зробити. Дехто з вас – лише першокурсники. Боюся, що це негативно вплине на вашу психіку.

– Розкажіть, розкажіть! – загукали всі.

Професор знизав плечима.

– Мабуть, вам слід вступити до масонів «Східної Зірки» і про все дізнатися з першоджерела.

– А ми не зможемо туди потрапити! – заперечив молодик. – Ці масони – вони як надтаємне товариство!

– Надтаємне? Та невже? – Ленґдон пригадав великий масонський перстень, котрий його друг Пітер Соломон гордо носив на правій руці. – У такому разі чому ж масони не ховаючись носять масонські персні, кліпси чи запонки? Чому масонські будівлі так чітко позначені? Чому про час їхніх зустрічей пишуть газети? – Ленґдон посміхнувся, дивлячись на спантеличені обличчя. – Друзі мої, масони – не таємне товариство. Масони – товариство, що має таємниці.

– Це одне й те саме, – хтось пробурмотів.

– Та невже? – виклично запитав професор. – А як на вашу думку, компанія «Кока-Кола» – це таємне товариство?

– Ага, так вони вам і скажуть.

– Ото ж бо. Для того щоб дізнатися про найпотаємніші секрети «Кока-Коли», вам потрібно знайти роботу в цій компанії, пропрацювати в ній багато років, довести свою відповідальність і вміння зберігати таємниці й зрештою піднятися до вищих ешелонів компанії, де з вами – можливо – поділяться цією інформацією. Після чого ви присягнетеся її не розголошувати.

– То ви хочете сказати, що франкмасони – це як корпорація?

– Лише в тому значенні, що вони мають сувору ієрархію і до таємниць ставляться вкрай серйозно.

– Мій дядько – масон, – озвалася одна дівчина. – І через це моя тітка аж казиться від злості, бо він не бажає з нею про це розмовляти. Вона каже, що масонство – це щось типу химерної релігії.

– Це поширена хибна думка.

– То це не релігія?

– Давайте перевіримо це одним безпомилковим, як лакмусовий папірець, способом, – запропонував Ленґдон. – Хто з присутніх слухав курс порівняльної історії світових релігій професора Візерспуна?

Піднялося кілька рук.

– Добре. А тепер назвіть три головні передумови для того, щоб ідеологію можна було вважати релігією.

– Гарантія, віра й навернення, – запропонувала якась дівчина свій варіант відповіді.

– Правильно! – сказав Ленґдон. – Релігії гарантуютьспасіння душі; релігія – це вірав цілком конкретну теологію; а віра навертаєневіруючих. – Він на мить замовк. – Однак масонство «пролітає» за всіма цими трьома пунктами. Масони не обіцяють спасіння; вони не мають якоїсь чіткої ідеології і не прагнуть вас навернути. Більше того, в масонських ложах заборонено говорити про релігію.

– Отже... масонство проти релігії?

– Навпаки. Однією з передумов вступу до масонів є віра у вищу силу. Різниця між масонською духовністю та організованою релігією полягає в тому, що масони не дають цій вищий силі якогось конкретного визначення чи імені. Замість таких дефінітивних теологічних одиниць, як Бог, Аллах, Будда чи Ісус, масони використовують загальні терміни, наприклад, Верховна істота чи Великий Архітектор Всесвіту. Це дає змогу об'єднуватися масонам різних конфесій.

– Дещо притягнуто за вуха і відірвано від реального життя, – зауважив хтось.

– А може, навпаки – це розширює обшири сприйняття? – запропонував Ленґдон власне бачення. – У наш час, коли представники різних культур завзято убивають одне одного, сперечаючись, чиє визначення Бога є найкращим, можна сказати, що масонська традиція толерантності та відкритості світосприйняття є гідною похвали. – Ленґдон походжав по кафедрі. – Навіть більше, масонство є відкритим для представників усіх рас та вірувань і забезпечує духовне братство, котре нікого жодним чином не дискримінує.

– Не дискримінує? – підвелася представниця Жіночого центру університету. – А чи багато жінок приймають у масони, професоре Ленґдон?

Ленґдон картинно здійняв руки долонями вперед, наче здаючись у полон.

– Справедливе зауваження. Франкмасонство має глибоке історичне коріння. Традиційно гільдії вільних каменярів у Європі були суто чоловічими організаціями. Кілька сотень років тому, а дехто стверджує, що ще 1703 року, було засновано жіночу гілку масонства, що дістала назву «Східна Зірка». Тепер у цій організації понад мільйон членів.

– Та попри це, – мовила дівчина, – масонство є могутньою організацією, до якої жінкам ходу немає.

Ленґдон мав певні сумніви – чи й досі масони були такими ж «могутніми», як колись, та він і не збирався вивчати це питання; сучасне уявлення про масонство охоплювало широкий спектр – від купки безневинних дідусів, що бавилися перевдяганням, і аж до таємної змови надзвичайно впливових індивідів, що правили світом. Істина, як завжди, лежала десь посередині.

– Професоре Ленґдон, – гукнув із гальорки хлопець з кучерявим волоссям. – Якщо масонство – це не таємне товариство, не корпорація і не релігія, то що ж це таке?

– Ну, якби вам випало поставити це питання масону, то він би дав таке визначення: масонство – це система моральних принципів, загорнута в алегорію та ілюстрована символами.

– Це визначення схоже на евфемізм, що вживається замість виразу «потворний культ».

– Як ви сказали – потворний?

– Так, чорт забирай! – гаряче скрикнув юнак, скочивши з лави. – Мені доводилося чути, чим вони займаються в цих таємних спорудах! Здійснюють при свічках якісь химерні ритуали з домовинами та петлями, п'ють вино з людських черепів. Хіба ж це не потворно?!

Ленґдон прискіпливо оглянув аудиторію.

– А решті це теж здається потворним?

– Так, так! – загукали всі.

Ленґдон зітхнув удавано скрушно.

– Шкода. Якщо це видається вам химерним та потворним, то я певен, що вам ніколи не захочеться приєднатися до мого культу.

В аудиторії запала тиша.

– Ви теж прихильник якогось культу? – занепокоєно спитала студентка з Жіночого центру.

Ленґдон кивнув і стишив голос до змовницького шепоту.

– Нікому не кажіть, але на язичницьке свято бога сонця Ра я стаю навколішки перед древнім знаряддям тортур і споживаю ритуальні символи крові та плоті.

Усі студенти в аудиторії перелякано принишкли.

Ленґдон посміхнувся і знизав плечима.

– Якщо вам захочеться до мене приєднатися, то приходьте в неділю до гарвардської каплиці, станьте навколішки під розп'яттям і пізнайте таїнство святого причастя.

Аудиторія і досі мовчала.

Ленґдон весело підморгнув.

– Думайте неупереджено, друзі мої. Ми всі боїмося того, чого не розуміємо.

У коридорах Капітолію почулося відлуння ударів годинника.

Сьома вечора.

Роберт Ленґдон кинувся бігти. «А так хотілося зробити ефектний вихід!» Кваплячись З'єднувальним коридором між палатами конгресу, він помітив вхід до Національного залу статуй і поквапився туди.

Наблизившись до дверей, Ленґдон уповільнив біг і, перевівши подих, перейшов на невимушену ходу. Він застебнув куртку, злегка скинув угору підборіддя і завернув за ріг одночасно з останнім ударом годинника.

Вистава починається!

Впевненим кроком професор Ленґдон увійшов до Національного залу статуй, підвів очі і приязно посміхнувся. Та за мить його посмішка випарувалася. Він зупинився як вкопаний.

Щось було не так. Щось було зовсім не так.