Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 40 страниц)

Моїй дружині Блайт присвячується

ПОДЯКА

Висловлюю свою глибоку вдячність трьом дорогим друзям, з якими я мав розкіш працювати: моєму редакторові Джейсону Кауфману; моєму літературному агентові Гайді Ланґе; моєму юридичному консультантові Майклу Раделу. Хотів би також висловити величезну подяку видавничій компанії «Даблдей», іншим видавцям моїх творів у всьому світі і, звичайно ж, моїм читачам.

Цей роман не був би написаний без щедрої підтримки незчисленних доброзичливців, що ділилися зі мною своїми знаннями та досвідом. Всім вам – моя глибока вдячність.

Жити у світі, не розібравшись у його суті, —

це те саме, що блукати у величезній бібліотеці,

не торкаючись книжок.

З «Таємного вчення усіх часів»

ФАКТ:

1991 року в сейф директора ЦРУ поклали один документ. Він і досі перебуває там. Його зашифрований текст містить згадки про якийсь древній портал та невідоме підземне сховище. До того ж у в цьому документі є така фраза: «Він схований десь тут, неподалік».

Всі організації, згадані в цьому романі, реально існують, включно з франкмасонами, Невидимим коледжем, відділом безпеки ЦРУ, Центром технічної підтримки Смітсонівського музею (SMSC) та Інститутом ноетичних наук.

Усі згадані в цьому творі ритуали, галузі науки, мистецькі витвори та пам'ятки є реальними.

ПРОЛОГ

Масонський храм у Вашинґтоні 8:33 вечора

«Як померти – ось в чім секрет».

З давніх-давен спосіб смерті завжди був таємницею.

Тридцятичотирирічний ініціат увіп'явся очима в людський череп у своїх долонях. Череп, порожнистий, як чаша, був наповнений криваво-червоним вином.

«Випий, – сказав він собі. – Випий – тобі нема чого боятися».

Згідно з традицією, колись він розпочав свою подорож у живописній одіжі середньовічного єретика, якого ведуть на шибеницю: широка розхристана сорочка, з-під якої виднілися бліді груди, ліва штанина закочена до коліна, а правий рукав – до ліктя. На шиї висіла важуча петля з товстої вірьовки – братчики називали її «буксирним тросом». Однак цього вечора на ньому був одяг майстра, як і на братчиках-свідках.

Вони стояли поруч колом, всі при повних регаліях – смушкових фартухах, пасках та білих рукавичках. Церемоніальні коштовності на їхніх шиях химерно мерехтіли у напівтемряві, неначе очі привидів. У світському житті більшість цих чоловіків були людьми поважними й впливовими, однак ініціат знав, що у цих стінах їхні чини та звання не означали абсолютно нічого. Тут всі вони були рівними, названими братами, яких пов'язували спільні містичні узи.

Кинувши погляд на моторошне товариство довкола, ініціат подумав, що навряд чи хто поза межами цього приміщення міг коли-небудь уявити, що всі ці люди можуть зібратися в одному місці... тим паче – в такому місці. Приміщення, в якому вони зібралися, скидалося скоріше на якесь потаємне святилище древніх часів.

Одначе правда була ще химернішою.

Вони перебували лишень за кілька кварталів від Білого дому.

Ця колосальна споруда, розташована за адресою: Північно-західна шістнадцята вулиця, номер сімнадцять-тридцять три, Вашинґтон, округ Колумбія, була точною копією дохристиянського святилища – храму царя Мавсола, задуманого як мавзолей, тобто місце, куди потрапляють після смерті. Парадний вхід з бронзовими дверима охороняли два сімнадцятитонних сфінкси. Усередині – розкішно оздоблений лабіринт з ритуальних кімнат, залів, ізольованих склепів і бібліотек. І навіть з порожнистою стіною, що ховала останки двох людських тіл. Ініціатові якось сказали, що в цій будівлі кожна кімната має свій секрет, одначе жодна з них не містила так багато секретів, як оця гігантська зала, де він зараз стояв навколішки з черепом у долонях.

Це була Храмова зала.

Вона являла собою правильний квадрат. Надзвичайно просторий. Стеля, що вражала висотою – аж сто футів [1]1
  1 фут дорівнює 30,48 см. (Тут і далі примітки редактора.)


[Закрыть], трималася на монолітних колонах із зеленого граніту. По периметру зали йшла ярусна галерея зі шкіряними кріслами ручної роботи з горіхового дерева. На західній стіні бовванів трон заввишки тридцять п'ять футів, напроти якого у ніші ховався орган. Стіни були розмальовані неначе калейдоскопом древніх символів – єгипетських, давньоєврейських, астрономічних, алхімічних та інших, і досі невідомих.

Цього вечора Храмову залу освітлював ряд свічок, розставлених у певному порядку. Їхнє тьмяне мерехтіння, до якого додавався лише блідий стовп місячного сяйва з широкого круглого вікна у стелі, освітлювало найдивовижніший предмет цього приміщення: величезний олтар, витесаний із суцільного шматка полірованого чорного мармуру, прямісінько в центрі квадратної зали.

«Як померти – ось в чім секрет», – нагадав собі ініціат.

– Час, – прошепотів чийсь голос.

Ініціат поволі підвів очі й поглянув перед собою на статечну постать у білому вбранні. Цей чоловік мав титул Вельмишановного Верховного магістра. Йому було під шістдесят; усіма обожнюваний американський ідол – кремезний, впливовий і неймовірно багатий. Його колись темне волосся вже почало сріблитися, а відоме на всю країну обличчя відображало жвавий розум та досвід, набутий за роки перебування у владі.

– Прийми обітницю, – мовив Вельмишановний магістр голосом тихим та лагідним, як летючий сніг. – Заверши свою подорож.

А подорож ініціата, як і всі подібні подорожі, почалася з першого ступеня. Тієї ночі під час ритуалу, схожого на теперішній, Вельмишановний магістр зав'язав йому очі оксамитовою хусткою, притиснув до його оголених грудей вістря церемоніального меча і суворо спитав:

– Ти і справді присягаєшся своєю честю, що без примусу і добровільно пропонуєш свою кандидатуру для пізнання таємниць та набуття привілеїв нашого братства і не маєш на думці корисливих та інших негідних мотивів?

– Так, – збрехав ініціат.

– Тоді нехай це вістря вжалить твою совість і завдасть неминучої й швидкої смерті, якщо коли-небудь тобі здумається виказати ввірені секрети, – попередив його магістр.

Тоді ініціатові не було страшно.

«Вони ж ніколи не дізнаються про мої справжні наміри».

Однак цього вечора йому здалося, що у Храмовій залі витає якась лиховісна урочистість, тож почав подумки прокручувати всі зловісні застереження, мовлені йому під час подорожі, та погрози про страшні наслідки, у разі якщо він коли-небудь викаже ті секрети, про які невдовзі мав дізнатися: горлянку розріжуть від вуха до вуха... вирвуть з коренем язика... витребушать і спалять нутрощі... прах розвіють за вітром... вирвуть серце і кинуть диким звірам...

– Брате, – мовив сіроокий магістр і поклав руку на плече ініціата, – прийми завершальну обітницю.

Зусиллям волі взявши себе в руки, щоб зробити останній крок у своїй подорожі, ініціат сіпнувся мускулистим тілом і знову зосередив увагу на черепові у своїх руках. Темно-червоне вино у тьмяному мерехтінні свічок здавалося майже чорним. У кімнаті запала мертва тиша, і він фізично відчув на собі погляди свідків-братчиків, що чекали, коли він прийме завершальну присягу і приєднається до еліти.

«Цієї ночі, – подумалося йому, – тут відбувається те, чого ще ніколи не було в історії цього братства. Жодного разу впродовж століть».

Він знав, що то буде перша іскра... І вона дасть йому непереборну силу. Підбадьорений цією думкою, він глибоко вдихнув і промовив слова, що їх уже промовляла до нього величезна кількість людей у всіх країнах світу:

– Нехай вино, що я вип'ю, стане мені смертельною отрутою... якщо я – свідомо чи несвідомо – порушу цю клятву.

Його слова відлунили у просторій залі.

І знову запала тиша.

Вгамувавши ледь помітне тремтіння рук, ініціат підніс череп до рота і торкнувся губами висохлої кістки. Він заплющив очі, перехилив череп і став пити вино довгими глибокими ковтками. Коли в горлянці щезла остання краплина, він опустив череп додолу.

На якусь мить ініціатові здалося, що йому стиснуло груди – і його серце дико закалатало від страху. «Господи, невже вони дізналися?!» Але страх минувся так само швидко, як і прийшов.

По тілу розлилося приємне тепло. Ініціат поволі випустив з легенів повітря, подумки посміхнувся і поглянув на сіроокого чоловіка, який, нічого не підозрюючи, так необачно ввів його у найпотаємніші кола братства.

«Невдовзі я позбавлю вас того, що є для вас найдорожчим».

РОЗДІЛ 1

Заповнений туристами підйомник фірми «Отис» виповзав догори південною опорою Ейфелевої вежі. У напхом напханому ліфті якийсь аскетичного вигляду бізнесмен у бездоганно напрасованому костюмі уважно поглянув на хлопчину, що стояв біля нього.

– Щось ти блідий, синку. Треба тобі було внизу залишитися.

– Та все нормально... – відказав хлопець, намагаючись угамувати неспокій. – На наступному поверсі я вийду.

«Мені немає чим дихати», – промайнуло в голові.

Чоловік нахилився до нього.

– Я гадав, що нудота мине, поки ми підніматимемося. – І він ніжно погладив хлопчину по щоці.

Син соромився розчаровувати батька, однак ледь розчув його слова крізь шум у вухах.

«Мені немає чим дихати. Треба забиратися геть із цього ящика!»

Оператор монотонно розповідав про шарнірні поршні підйомника та про його залізну конструкцію, вкриту ізоляційним шаром. А під ними, далеко внизу, навсібіч розбігалися паризькі вулиці.

«Майже доїхали, – заспокоював себе хлопець, висунувши, як журавель, шию і дивлячись угору на попередній ліфт, з якого вже виходили люди. – Тримайся».

Коли ліфт різко нахилився під кутом до верхнього оглядового майданчика, опора, вздовж якої він рухався, почала звужуватися, стискаючи її масивні стояки у вузький вертикальний тунель.

– Татку, здається, я не...

Раптом згори донеслося розкотисте тріскотіння. Клітка ліфта сіпнулася й незграбно нахилилася, і схожі на змії старі розщеплені канати почали хльостати підйомник з усіх боків. Хлопець перелякано притулився до батька.

– Татку!

На якусь швидкоплинну лячну мить їхні погляди зустрілися.

А потім дно ліфта провалилося.

Роберт Ленґдон смикнувся на своєму м'якому шкіряному сидінні, виринувши із сонного напівзабуття. Він сидів сам-один у просторому салоні адміністративного реактивного літака «Фалькон 2000 ЕХ», що мчав, підстрибуючи у турбулентних потоках. Позаду чулося рівномірне гудіння двох двигунів «Пратт-енд-Вітні».

– Містере Ленґдон? – протріщав голос із динаміка внутрішнього зв'язку. – Ми заходимо на посадку.

Ленґдон випростався у кріслі і засунув у сумку картки з нотатками до лекції. Він саме розглядав масонську символіку, коли раптом задрімав. Професор подумав, що цей короткий сон про його покійного батька навіяло несподіване запрошення від давнього покровителя, Пітера Соломона, отримане сьогодні вранці.

«Іще одна людина, яку мені не хотілося б розчаровувати».

Цей п'ятдесятивосьмирічний філантроп, історик та науковець взяв Ленґдона під своє крило майже тридцять років тому і багато в чому заповнив ту порожнечу, що виникла після смерті його батька. Впливовість династії цього чоловіка та його чималеньке багатство не заважили Ленґдонові бачити у його сірих очах скромність, доброту та співчуття.

Сонце за вікном літака вже сіло, та професор і досі міг розгледіти в сутінках тендітний обрис найбільшого у світі обеліска, що здіймався на обрії, неначе шпиль древнього сонячного годинника. Цей мармуровий обеліск заввишки п'ятсот п'ятдесят п'ять футів позначав серце цієї країни. А довкола шпиля тішила око ретельно окреслена геометрія вулиць.

Навіть у літакові відчувалася та майже містична енергія, що її випромінювало місто Вашинґтон. Ленґдон любив це місто, тому, коли літак торкнувся колесами злітно-посадкової смуги, професор відчув, як від думки про те, що його чекало попереду, в душі збурилося радісне хвилювання. Тим часом літак наближався до одного з приватних терміналів величезного міжнародного аеропорту імені Даллеса.

Ленґдон зібрав свої речі, подякував пілотам і вийшов із розкішно оздобленого літака на розкладний трап. Холодне січневе повітря бадьорило та освіжало.

«Дихай на повні груди, Роберте», – подумав він, оглядаючи широкий виднокруг.

Понад смугою повзли пасма зимового туману, тож коли Ленґдон зійшов на білу ковдру, що вкрила гудронове покриття летовища, то йому здалося, наче він ступив на болото.

– Агов, привіт! – почувся з протилежного боку мелодійний голос із британським акцентом. – Професоре Ленґдон!

Ленґдон придивився і побачив, що до нього поспішає, радісно вимахуючи рукою, жінка середнього віку з розпізнавальним значком та планшетом. З-під її стильної плетеної шапочки вибивалися біляві кучері.

– Ласкаво просимо до Вашинґтона, пане!

– Дякую, – посміхнувся Ленґдон.

– Мене звуть Пем, я з пасажирської служби. – Жінка говорила з надмірним ентузіазмом, від якого Ленґдонові стало трохи не по собі. – Будь ласка, ходіть зі мною, пане, на вас уже чекає авто.

Ленґдон рушив слідком за жінкою через летовище до Іменного терміналу, оточеного блискучими приватними літаками. «Наче стоянка таксі для знаменитих та багатих».

– Мені страшенно не хочеться набридати вам, професоре, – ніяково мовила жіночка, – але ви дійсно той самий Роберт Ленґдон, котрий пише книги про таємничі символи та релігію, еге ж?

Ленґдон трохи завагався, а потім кивнув.

– Я так і думала! – аж засяяла від радості співрозмовниця. – Наш клуб книголюбів нещодавно прочитав вашу книгу про божественне жіноче начало та церкву! Це так чудово, що вона здійняла такий скандал! Певно, вам подобається впускати козу до капустяної грядки!

Ленґдон посміхнувся.

– Насправді скандал не входив у мої наміри.

Жіночка відчула, що Ленґдон не має настрою обговорювати свої праці.

– Вибачте за моє базікання. Ви, напевне, вже втомилися від того, що вас повсюди впізнають... але ви самі в цьому винні. – Співрозмовниця грайливо кивнула на одіж професора. – Вас видала ваша уніформа.

«Моя уніформа?!» – Ленґдон з подивом витріщився на своє вбрання. Звична вугільно-чорна «водолазка», куртка з шотландського твіду, брюки кольору хакі та дублені туфлі-мокасини, що їх зазвичай взувають студенти, – стандартне шмаття для лекцій, семінарів, офіційних фото та світських заходів.

Жінка розсміялася.

– Оці ваші «водолазки» – вони такі старорежимні! У краватці ви мали б більш стильний вигляд!

«Нізащо не вдягатиму оті огидні зашморги!» – подумав Ленґдон.

Колись він навчався в спецшколі «Філіпс Ексетер», де вимагали вдягати краватку шість днів на тиждень. Але попри романтичні розповіді директора, що сучасні краватки походять аж від шовкових фаскій римських ораторів, які їх вдягали на шию, аби не застудити голосові зв'язки, Ленґдон прекрасно знав, що насправді слово «краватка» походить від назви шайки жорстоких найманців-хорватів, котрі перед тим, як знавісніло кинутися в бій, обмотували шиї хустками і закріплювали їх вузлами. І донині цей старовинний бойовий предмет одягу вдягають сучасні воїни-клерки, сподіваючись залякати своїх супротивників під час щоденних конторських баталій.

– Дякую за пораду, – хихикнув Ленґдон. – Я подумаю принагідно, чи варто мені вдіти краватку.

На його щастя, з шикарного авто «Лінкольн Таун Кар» вийшов добре вишколений чоловік у темному костюмі й підняв угору палець.

– Містере Ленґдон? Я – Чарльз із компанії «Белтвей лімузин». – Він розчахнув пасажирські дверцята. – Добривечір, пане. Ласкаво просимо до Вашинґтона.

Ленґдон дав Памелі чайові за її гостинність і втиснувся до розкішного салону Лінкольна. Водій показав йому, де є регулятори температури, пляшки з водою та кошик з гарячими булочками. Мить – і Ленґдон уже мчав геть від аеропорту приватною під'їзною дорогою. «Так ось як живе друга половина людства!»

Коли авто на шаленій швидкості вскочило у проїзд Віндсок-драйв, водій проглянув список телефонних номерів і швидко набрав потрібний.

– Це «Белтвей лімузин», – мовив він професійним натренованим голосом. – Мене просили підтвердити прибуття мого пасажира. – Він на мить замовк. – Так, сер. Ваш гість, містер Ленґдон, уже прибув, і я доставлю його до Капітолію на сьому годину вечора. Дякую, сер. – І водій вимкнув телефон.

Ленґдон не міг не посміхнутися.

«Все передбачено до дрібниць. Уважне ставлення Пітера Соломона до деталей було однією з його сильних сторін, дозволяючи з видимою легкістю поширювати свій чималий вплив. Але й кілька мільярдів доларів на банківському рахунку теж не завадять».

Ленґдон зручно вмостився на м'якенькому шкіряному сидінні й заплющив очі, слухаючи, як позаду поволі вщухає шум аеропорту. До Капітолійського пагорба їхати було з півгодини, і він мав намір витратити цей час на те, щоб зібратися з думками. Все трапилося так швидко, і тільки зараз Ленґдон почав по-справжньому замислюватися про той неймовірний вечір, що чекав на нього попереду.

«Перебуваю під покровом таїни», – подумав він, здивований і водночас втішений такою перспективою.

А за десять миль від Капітолію дехто жваво готувався до прибуття Роберта Ленґдона.

РОЗДІЛ 2

Той, хто назвав себе Малах, притиснув кінчик голки до своєї виголеної голови і полегшено зітхнув, коли гостре вістря вскочило й вискочило з його плоті. Тихе гудіння електричного пристрою було непереборно привабливим, як наркотик... Так само всепоглинальним видавався і проштрик голки, що пройшла глибоко в його шкіру і залишила там цятку барвника.

«Я – справжній шедевр».

Краса ніколи не була метою татуювання. Метою була зміна. Від вкритих шрамами нубійських священиків, що жили за дві тисячі років до нашої ери, і татуйованих послідовників культу Кібели у Давньому Римі та до сучасних маорі із татуюваннями-шрамами «моко» люди татуювали себе, аби продемонструвати, що офірують ту чи іншу частину власного тіла. Перетерпівши біль, вони мали оздобу і немов поставали істотами, що зазнали оновлення.

Попри зловісні віщування з Левиту (19, 28), що забороняли робити будь-які позначки на людській плоті, татуювання стало чимось на кшталт обряду посвяти серед мільйонів людей сучасної доби – від охайних підлітків до закоренілих наркоманів та провінційних домогосподарок.

Сам акт татуювання перетворився на декларацію здатності до перетворення, що проголошувала на увесь світ: « Я – господар власної плоті, я контролюю власне тіло». І це п'янке відчуття контролю, породжене відчутою здатністю до фізичного перетворення, заволоділо, як наркотик, мільйонами людей і змусило їх вдатися до практики трансформації плоті: косметичної хірургії, пірсингу, культуризму та прийому гормональних препаратів, і навіть більше – до булімії й зміни статі. Людський дух прагне стати господарем своєї смертної оболонки.

Дідівський годинник вдарив один раз, і Малах підвів очі. Шоста тридцять пополудні. Полишивши інструменти, чоловік загорнув своє голе кремезне тіло заввишки шість футів три дюйми [2]2
  1 дюйм дорівнює 2,54 см.


[Закрыть]у японський шовковий халат і неспішно попрямував через хол. Повітря у просторому особняку було важким від їдкого аромату його шкірних барвників та свічок з бджолиного воску, якими він стерилізував голки. Велетень пройшов коридором повз безцінні італійські старожитності – піранезійську гравюру, розкладне «крісло Савонароли» та срібну олійну лампу Буґаріні – і, поглянувши у високе, від стелі до підлоги, вікно, замилувався класичним міським краєвидом. На темному тлі зимового неба урочисто і поважно виблискував купол.

«Онде він криється, – подумав молодик. – Схований десь там, неподалік».

Мало хто знав про його існування... а ще менше людей знали про його вражаючу міць і про те, як винахідливо він захований. До цього дня це було найграндіознішою нерозгаданою таємницею його країни. Ті ж нечисленні, хто знав правду, ховали її під завісою символів, легенд та алегорій.

«І ось вони розчинили переді мною свої двері», – подумав Малах.

Три тижні тому під час ритуалу, свідком якого стали найвпливовіші чоловіки Америки, Малах дійшов до тридцять третього ступеня – найвищого рівня у найстарішому з існуючих у світі братств. Та, попри новий ранг Малаха, братчики нічого йому не сказали. І не скажуть – це він знав достеменно. Бо так заведено. Існували групи всередині груп, братства всередині братств. Навіть чекаючи роками, він може так і не заслужити на їхню повну довіру.

Втім, йому й не була потрібна довіра братчиків, щоб заволодіти їхнім найпотаємнішим секретом.

«Моя ініціація досягла мети».

І Малах, охоплений збудженням від того, що чекало на нього попереду, неквапливо рушив до спальні. Всюди по його просторій домівці з динаміків лунали вигадливі мелодії рідкісних записів кастратів, що виконували «Lux Aeterna» [3]3
  «Вічне світло» (лат.).


[Закрыть]з «Реквієму» Верді, – як згадка про колишнє життя. Малах торкнувся пульта, щоб увімкнути «Dies irae» [4]4
  «Судний день» – знаменитий церковний гімн (секвенція), написаний у XIII столітті латиною.


[Закрыть]. І під брязкіт литавр із паралельними квінтами, легко відштовхуючись мускулистими ногами, він застрибав мармуровими сходами вгору, а його халат розвівався на ходу і клубочився, як легка хмарина.

Раптом він почув, як забурчав, протестуючи, його шлунок. Малах постився вже другий день, споживаючи лише воду і готуючи своє тіло відповідно до древніх традицій. «Твій голод буде вгамовано на світанку, – нагадав він собі. – І твій біль також».

Малах увійшов до своєї спальні, як до святилища – з побожним трепетом – і замкнув за собою двері. Йдучи до туалетного столика, він на мить зупинився, відчувши, що його немов манить до себе величезне позолочене дзеркало. Не в змозі протистояти спокусі, він повернувся і поглянув на своє відображення. Повільно, неначе розгортаючи безцінний подарунок, він скинув халат і подивився на своє оголене тіло. Його вигляд викликав у нього непідробне благоговіння.

«Я – шедевр».

Його масивне тіло було гладенько виголене. Малах спочатку опустив очі на свої ступні з татуюваннями у вигляді луски та пазурів яструба. Потім поглянув на м'язисті ноги, татуйовані як різьблені колони: ліва – спірально, а права – вертикальними смугами. Як дві колони в храмі Соломона: Воаз та Яхін. Його пах та живіт утворювали декоровану арку, а могутні груди прикрашав двоголовий фенікс. І оком у кожної повернутої в профіль голови слугував сосок Малахових грудей. Його плечі, шия, обличчя та голена голова були повністю вкриті вишуканими візерунками древніх символів та окультних знаків.

«Я – артефакт... розписаний предмет поклоніння».

Одному смертному вже довелося побачити голого Малаха. Це сталося вісімнадцять годин тому. Той чоловік закричав від страху:

– Господи милосердний, та ти ж демон!

– Якщо ти вважаєш мене демоном – будь ласка, я не заперечую, – відповів йому Малах. У його розумінні – як і в розумінні древніх – янголи і демони були ідентичними та взаємозамінними архетипами. Різниця полягала в полярності ставлення: янгол-хоронитель, що переміг у битві твого ворога, сприймався цим ворогом як демон-руйнівник.

Аж ось Малах торкнувся обличчя і спідлоба поглянув на маківку своєї голови. Там, всередині схожого на корону гало, світилося маленьке кружальце нетатуйованої плоті. Ця ретельно охоронювана ділянка залишалася єдиним неторкнутим шматочком Малахової шкіри. Це священне кружальце терпляче чекало донині... але цієї ночі і воно буде татуйоване. Хоча Малах іще не мав того, що потрібно для завершення шедевра, він знав, що ця мить швидко наближається.

Збуджений та піднесений від споглядання власного віддзеркалення, Малах уже відчував, як зростає його міць. Він надягнув халат, підійшов до вікна і знову поглянув на містичне місто, що розлягалося перед ним. «Він прихований десь там, неподалік».

Знову зосередивши думки на завданні, яке він мав виконати, Малах рушив до туалетного столика, наклав на обличчя, голову та шию грим – і всі його татуювання стали невидимими. Потім вдягнув спеціальний комплект вбрання, ретельно приготований саме для сьогоднішнього вечора. Скінчивши вбиратися, Малах ще раз поглянув на себе у дзеркало – для контролю. Задоволений побаченим, він злегка пробігся долонею по гладенькій шкірі голови і посміхнувся.

«Він десь там, неподалік, – подумав Малах. – І цієї ночі один чоловік допоможе мені знайти його».

Виходячи зі свого помешкання, Малах готувався до події, яка невдовзі захитає Капітолій. Він добре постарався, щоб приготувати на сьогоднішню ніч всі необхідні компоненти.

І ось нарешті у гру введено заключного пішака.