Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 81

Підземне приміщення, де Малах практикував своє магічне мистецтво, було сховане напрочуд винахідливо. Для тих, хто заходив до підвалу його будинку, це приміщення здавалося цілком звичайним – типовий льох із бойлером, змішувачем, стосом дров та купою всякої всячини. Однак цей видимий простір був лише частиною Малахового підвалу. Для своїх потаємних занять він відгородив чималу його частину.

Ця потаємна частина – свого роду робоче місце – являла собою кілька сполучених маленьких кімнат, кожна з яких виконувала певну функцію. Єдиним входом до цього підземелля були круті сходи, приховані у великій залі, тому виявити таємну частину підвалу було практично неможливо.

Цієї ночі, коли Малах спускався крутими сходами, всі татуйовані символи та знаки на його тілі неначе ожили в лазуровому світлі спеціальних ламп, встановлених у підвалі. Рухаючись крізь зеленкувато-блакитний серпанок, він проминув кілька зачинених дверей і попрямував до найбільшої кімнати у кінці коридору.

Найбільша святиня, як полюбляв називати її Малах, являла собою правильний квадрат зі стороною завдовжки дванадцять футів. Зодіак має дванадцять знаків. День має дванадцять годин. До раю ведуть дванадцять брам. У центрі камери стояв кам'яний стіл – квадрат сім на сім. Одкровення має сім печаток. Храм має сім сходинок. У центрі цього стола висів ретельно відрегульований світильник, що циклічно міняв спектр заданих кольорів, і кожен із циклів завершувався протягом шести годин відповідно до священного Столу планетарних годин. Година Янора – блакитна. Година Наснії – червона. Година Салама – біла.

Зараз була година Цери, а це означало, що світильник випромінював м'яке світло з пурпуровим відтінком. Маючи лише шовкову пов'язку на сідницях та кастрованому статевому органі, Малах почав свої приготування.

Спочатку він старанно змішав хімікати для обкурювання, які пізніше мав підпалити, щоб очистити й освятити повітря. Потім склав неторкано-чисту шовкову мантію, яку згодом збирався вдягнути замість пов'язки. І насамкінець виконав обряд очищення посудини з водою для змащення своєї жертви. Скінчивши приготування, він розклав всі інгредієнти на допоміжному столику.

Потім Малах підійшов до полиці і взяв маленьку скриньку зі слонової кістки, яку теж поклав на допоміжний стіл разом з іншими предметами. І хоча він іще не був готовий скористатися тим, що лежало всередині скриньки, він не втримався – підняв віко і зазирнув усередину, щоб помилуватися своїм скарбом.

То був ніж.

У скриньці зі слонової кістки на підкладці з чорного оксамиту лежав блискучий жертовний ніж, який Малах припас саме для цієї ночі. Він придбав його минулого року на близькосхідному чорному ринку антикваріату аж за мільйон шістсот тисяч доларів.

«Це найзнаменитіший ніж у цілому світі».

Цей неймовірно древній ніж, що вважався втраченим, складався із залізного леза та кістяного руків'я. За багато сторіч він побував у руках багатьох могутніх осіб. Однак на кілька останніх десятиріч він зник, зачаївшись в одній таємній приватній колекції. Малах доклав величезних зусиль, щоб його віднайти. Він здогадувався, що цей ніж не бачив крові багато десятиріч, якщо не сторіч. Але цієї ночі його лезо знову відчує ту жертовну енергію, для якої воно і було призначене.

Малах обережно витягнув ніж з його м'яких піхов і побожно відполірував лезо шматком шовкової тканини, змоченої в освяченій воді. Його навички вдосконалилися з часу перших невмілих експериментів у Нью-Йорку. Чорна магія, яку практикував Малах, була відома під багатьма назвами на багатьох мовах, але, незалежно від назви, вона була точною наукою. Ця доісторична процедура колись вважалася ключем до порталів сили та влади, але її давним-давно заборонили, загнавши на задвірки окультизму та чаклунства. Ті нечисленні, що й досі практикували це мистецтво, вважалися божевільними, але Малах краще знав, що до чого. «Це заняття не для людей з посередніми здібностями». Древня чорна магія, як і сучасна наука, являла собою дисципліну, що мала точні формули, ретельно визначені інгредієнти та чіткий хронометраж.

Це мистецтво не було тією безсилою чорною магією сьогодення, яку нерішуче й перелякано практикують люди цікаві й допитливі. Це мистецтво, як і ядерна фізика, містило потенціал, здатний вивільнити потужну енергію. Застереження було суворим: невмілий практик ризикує потрапити під нищівний удар зворотного потоку і загинути.

Малах облишив милуватися жертовним ножем і зосередив увагу на аркуші цупкого пергаменту, що лежав перед ним на столі. Цей пергамент він виготовив самотужки зі шкіри ягняти. Згідно з ритуалом, це ягня було чисте, бо ще не досягло статевої зрілості. Біля пергаменту лежала ручка, виготовлена з воронячого пера, срібна тарілочка і три мерехтливі свічки, розставлені навколо масивного мідного келиха. У келих було налито трохи густої яскраво-червоної рідини.

То була кров Пітера Соломона.

Кров – це квінтесенція вічності.

Малах узяв ручку-перо, поклав ліву руку на пергамент і, вмочивши кінчик пера у кров, ретельно обвів контур своєї розкритої долоні. Скінчивши цю процедуру, він домалював п'ять символів древніх таємниць на пучках.

Корона означає царя, яким я стану.

Зірка означає небеса, які визначили мою долю.

Сонце означає просвітлення моєї душі.

Ліхтар означає слабке світло людського знання й розуміння.

А ключ означає той предмет, якого мені бракує, але який я сьогодні нарешті отримаю.

Малах закінчив свій «кровопис» і підняв догори пергамент, милуючись своєю роботою у мерехтінні трьох свічок. Потім зачекав, поки висохне кров, згорнув пергамент втроє і, повторюючи містичне древнє заклинання, підніс його до третьої свічки. Пергамент спалахнув яскравим полум'ям. Малах поклав його на срібну тарілочку і дав йому догоріти. Згоряючи, висушена шкіра перетворювалася на чорний порохнистий попіл. Коли полум'я згасло, Малах обережно висипав попіл у келих з кров'ю. А потім розколотив суміш воронячим пером.

Рідина набула темнішого, майже чорного кольору.

Тримаючи келих обома руками, Малах підняв його над головою і виголосив подяку, промовляючи співучим речитативом древні заклинання, пов'язані з причащанням кров'ю. Потім обережно перелив чорну суміш у скляний флакон і закоркував. Це буде чорнилом, яким Малах розпише свою нетатуйовану плоть на маківці голови і таким чином завершить свій шедевр.

РОЗДІЛ 82

Вашинґтонський національний собор є шостим у світі за своїми розмірами і здіймається угору вище за тридцятиповерховий хмарочос. Прикрашений понад двома сотнями мозаїчних вікон, п'ятдесятьма трьома курантами та обладнаний потужним органом, цей готичний шедевр може одночасно прийняти понад три тисячі парафіян.

Однак цієї ночі великий собор був безлюдний.

Преподобний Колін Геловей, настоятель собору, мав такий вигляд, наче йому було тисяча років. Змарнілий та сутулий, він шкутильгав наосліп у своїй простій чорній рясі, не кажучи ні слова. Ленґдон та Кетрін мовчки йшли слідком у темряві центрального проходу завдовжки чотириста футів. Прохід був трохи викривлений ліворуч, щоб створити сприятливіший оптичний ефект. Біля великого середхрестя настоятель провів їх повз хресну перегородку – символічну перетинку, що відділяла публічну зону від святилища.

Над олтарем витав запах ладану. Це священне місце було затемнене і освітлювалося лишень непрямим світлом, що відбивалося від покритого листовим металом склепіння. Над місцем для хору висіли прапори п'ятдесяти штатів. На заолтарній перегородці виднілися різьблені зображення біблійних сюжетів. Настоятель Геловей пішов далі, певно, знаючи свій шлях напам'ять. На мить Ленґдонові здалося, що вони прямують до головного олтаря, де вмонтовано десять каменів з гори Синай, але старий звернув ліворуч і навпомацки пройшов у майстерно сховані двері, що вели до адміністративної прибудови.

Пройшовши коротким коридором, вони опинилися перед службовими дверима з мідною табличкою:

Преподобний доктор Колін Геловей

Настоятель собору

Геловей відчинив двері й увімкнув світло, вочевидь уже призвичаївшись робити гостям таку приємність. Впустивши їх всередину, він зачинив двері.

Кабінет настоятеля був маленький, проте затишний, з книжковими полицями, столом, різьбленим гардеробом та приватним туалетом. На стінах висіли гобелени шістнадцятого сторіччя та декілька картин на релігійні теми. Старий настоятель кивнув гостям на два шкіряних крісла, що стояли навпроти стола. Ленґдон сів поруч із Кетрін і відчув вдячність до старого за те, що нарешті дістав змогу зняти з плеча важучу сумку і поставити її додолу собі під ноги.

«Притулок та відповіді на запитання», – подумав професор, вмощуючись у зручному кріслі.

Старий дочовгав до стола і всівся у крісло з високою прямою спинкою, а потім зморено зітхнув і поглянув на гостей своїми невидющими очима. Та коли він заговорив, голос його виявився напрочуд потужним.

– Як я розумію, – почав настоятель, – ми ще не зустрічалися, але маю таке відчуття, ніби добре знаю вас обох. – Він дістав хустку і злегка витер нею вуста. – Професоре Ленґдон, я знайомий з вашими працями, включно з вашою цікавою та розумною статтею про символіку цього собору. А з вашим братом, міс Соломон, ми вже багато років є братами-масонами.

– Пітер потрапив у страшну біду, – озвалася Кетрін.

– Мені вже сказали про це, – зітхнув старий. – І я зроблю все від мене залежне, щоб вам допомогти.

Ленґдон не помітив на руці настоятеля масонського персня, однак він знав, що багато масонів, особливо серед церковників, воліли не демонструвати своєї належності до масонства.

На початку розмови Ленґдон та Кетрін виявили, що настоятель Геловей вже дізнався про деякі сьогоднішні події з телефонного повідомлення Ворена Беламі, а поки вони переповідали йому решту подробиць, вираз стурбованості на обличчі старого змінила тривога.

– І цей чоловік, що захопив нашого любого Пітера, – спитав настоятель, – наполягає, аби ви розшифрували йому піраміду в обмін на життя Пітера?

– Так, – відповів Ленґдон. – Він переконаний, що це мапа, яка виведе його на потаємну схованку з древніми таємницями.

Настоятель поглянув на Ленґдона своїми лячними білуватими очима.

– Мої вуха підказують мені, що ви не вірите в такі речі.

Ленґдон не бажав марнувати час на розмови в такому ключі.

– Не має значення, вірю я чи ні. Ми мусимо допомогти Пітерові. На жаль, коли ми розшифрували піраміду, то ніякого шляху вона не вказала.

Старий випрямився у своєму кріслі.

– Ви розшифрували піраміду?

У розмову втрутилася Кетрін. Вона пояснила, що, всупереч застереженням Беламі та проханню її брата, аби Ленґдон не розкривав пакунок, вона таки розкрила його, бо для неї головне – хоч якось допомогти Пітерові. Вона розповіла настоятелю про золотий горішній камінь, про магічний квадрат Альбрехта Дюрера і про те, як цей квадрат допоміг їм розшифрувати масонський тест з шістнадцяти літер і отримати фразу Jeova Sanctus Unus.

– І це все, що там написано? – спитав настоятель. – Єдиний Істинний Бог?

– Так, пане, – відказав Ленґдон. – Вочевидь ця піраміда є не стільки географічною мапою, скільки метафоричною.

Настоятель простягнув руки.

– Дайте я помацаю її.

Ленґдон розстебнув сумку, витяг піраміду і поставив її на стіл перед преподобним настоятелем.

А потім разом із Кетрін почав спостерігати, як тендітні пальці старого обмацали кожен дюйм цього каменя – вигравіруваний текст, гладеньку основу й усічену вершину. Закінчивши, старий знову простягнув руки.

– А горішній камінь?

Ленґдон витяг із сумки маленький кам'яний футляр, розкрив його і подав горішній камінь настоятелеві. Старий, який нетерпляче очікував цієї миті, обмацав золоту пірамідку так само ретельно, як і кам'яну, досліджуючи кожен її дюйм. Дійшовши до напису, він затримав на ньому руку, вочевидь зіштовхнувшись з певними труднощами прочитування невеличкого, елегантно виконаного напису.

– Ця таємниця криється в Цьому Порядку, – допоміг йому Ленґдон. – А слова «Цьому» і «Порядку» написано з великої букви.

Коли старий поставив горішній камінь на піраміду і припасував, його обличчя було позбавлене будь-яких емоцій. Він на мить завмер, неначе читаючи молитву, а потім побожно пробігся кілька разів пальцями по завершеній піраміді. Тоді він простягнув руку, намацав кубічний футляр, взяв його і ретельно обмацав усередині та зовні.

Закінчивши, він відклав убік кубічний футляр і відкинувся на спинку крісла.

– А скажіть-но мені, – спитав він несподівано суворим голосом. – Навіщо ви до мене прийшли?

Це питання заскочило Ленґдона зненацька.

– Пане, ми пришли сюди тому, що ви нам самі так сказали. До того ж містер Беламі запевнив, що ми можемо вам довіряти.

– Однак ви не повірили йому!

– Прошу?

Білі очі настоятеля наче пронизували Ленґдона наскрізь.

– Пакунок із горішнім каменем був запечатаний. Містер Беламі сказав вам не розпечатувати його, одначе ви це зробили. Пітер Соломон теж застерігав вас не відкривати його. Однак ви це зробили.

– Пане, – втрутилася Кетрін. – Ми сподівалися допомогти моєму братові. Чоловік, який його викрав, вимагав, щоб ми розшифрували...

– Я це розумію, – урвав її настоятель, – однак чого ви домоглися, розкривши пакунок? Нічого. Викрадач Пітера хоче знати місцеположення, і його не задовольнить фраза Jeova Sanctus Unus.

– Згоден, – сказав Ленґдон, – але, на жаль, це все, про що сповіщає піраміда. Як я вже сказав, вона є не стільки географічною мапою, скільки фігуральним...

– Помиляєтеся, професоре, – знову перервав його настоятель. – Масонська піраміда є справжньою мапою. І вказує на справжнє, реально існуюче місце. Ви цього не розумієте, тому що не повністю розшифрували піраміду. Аж ніяк не повністю.

Ленґдон та Кетрін обмінялися спантеличеними поглядами.

Настоятель поклав руки на піраміду так ніжно, неначе пестячи її.

– Ця мапа, як і древні таємниці, має декілька рівнів значення. Її істинний секрет і досі прихований від вас.

– Настоятелю Геловей, – мовив Ленґдон. – Ми ретельно вивчили кожен дюйм піраміди та горішнього каменя. Там більше немає на що дивитися.

– У їхньому теперішньому стані дійсно немає. Але предмети мають здатність змінюватися.

– Прошу?

– Професоре, наскільки вам відомо, перспектива, яку обіцяє ця піраміда, – у чудесній перетворювальній силі. Легенда твердить, що ця піраміда здатна змінювати свою форму, фізичні обриси, щоб розкрити свої секрети. Як і той знаменитий камінь, що віддав меч Екскалібур у руки короля Артура, масонська піраміда здатна трансформуватися – якщо захоче – і відкриє свої таємниці гідним.

Ленґдонові спало на думку, що старий просто вижив з розуму.

– Вибачте, пане. Я правильно зрозумів – ви стверджуєте, що ця піраміда може зазнати справжньої фізичної трансформації?

– Професоре, якщо я простягну руку і перетворю цю піраміду просто на ваших очах, ви повірите в те, що побачили?

Ленґдон не знав, що й сказати.

– Ну, тоді я просто не матиму іншого вибору.

– От і добре. Зараз я саме це і зроблю. – Старий знову витер хустиною рота. – Дозвольте нагадати вам, що колись, у давні часи, навіть найгеніальніші уми вважали, що земля плоска. Бо якби вона була круглою, як куля, тоді, гадали вони, океани просто повиливалися б. Уявіть собі, як би вони з вас глузували, якби ви заявили, що «земля не лише являє собою кулю, а ще й існує невидима загадкова сила, що притискає все до її поверхні»!

– Є різниця, – зауважив Ленґдон, – між силою тяжіння та здатністю перетворювати предмети дотиком руки.

– Та невже? Невже не можна уявити, що ми й досі живемо в ранньому Середньовіччі, і досі насміхаємося з припущення про існування «містичної» сили, яку ми не бачимо або не можемо збагнути? Якщо історія чогось нас навчила, то навчила саме того, що химерні ідеї, з яких ми сьогодні глузуємо, одного дня стають прописними істинами. Я заявляю, що можу трансформувати цю піраміду дотиком пальця, а ви вже записуєте мене в безумці. Я очікував більшого від історика. Бо історія повниться великими мислителями, котрі заявляли про одне й те саме... великими умами, котрі наполегливо твердили, що людина володіє містичними здібностями, яких ми ще не усвідомили.

Ленґдон знав – настоятель має рацію. Відомий вираз герметиків: «Невже ви не знаєте, що ви боги?» – був однією з опор, на яких покоїлися древні таємниці. Що угорі, те і внизу... Людина створена за Божою подобою... Апофеоз. Власна божественність людини, її прихований потенціал – ця тема постійно повторювалася в древніх текстах різних культур і віросповідань. Навіть Біблія вигукнула у Псалмі вісімдесят другому вірші шостому: «Ви боги, і сини ви Всевишнього всі!»

– Професоре, – вів далі старий настоятель. – Я розумію, що ви, як і багато інших освічених людей, неначе застрягли між двома світами – однією ногою ви стоїте у духовному, а другою – у матеріальному. Ваше серце прагне віри, але ваш інтелект цього не дозволяє. Утім, вам, як вченому, було б корисно повчитися у великих мислителів людства. – Він замовк і прокашлявся. – Наскільки я пам'ятаю, один з найбільших геніїв людства усіх часів заявив: «Те, що є для нас незбагненним, реально існує. За таємницями природи ховається дещо ефемерне, невловне та непоясненне. Благоговіння перед цією силою, що перебуває за межами нашого розуміння, і є моєю релігією».

– Хто це сказав? – спитав Ленґдон. – Ганді?

– Ні, – втрутилася Кетрін. – Це сказав Альберт Ейнштейн.

Кетрін Соломон перечитала буквальне кожне слово, будь-коли написане Ейнштейном, і була вражена його глибокою повагою до містичного, а також його передбаченням, що колись це відчуття оволодіє широкими масами. «Релігія майбутнього, – писав Ейнштейн, – буде космічною релігією. Вона вийде за межі конкретного персонального Бога і позбудеться догм та теології».

Видно було, що Робертові Ленґдону ця думка не давала спокою. Кетрін відчула, як зростає його розчарування старим священиком єпископальної церкви, і добре розуміла чому. Вони прийшли сюди за відповідями, а натомість знайшли сліпого діда, котрий стверджував, що здатен перетворювати предмети дотиком руки. Втім, неприхована пристрасть старого до містичних сил знову нагадала Кетрін про її брата.

– Отче Геловей, – сказала вона. – Пітер у біді. За нами женеться ЦРУ. А Ворен Беламі послав нас до вас, щоб ви нам допомогли. Я не знаю, що каже ця піраміда і куди вона показує, але якщо її розшифрування допоможе Пітеру, то ми мусимо це зробити. Може, містер Беламі й волів пожертвувати життям мого брата, щоб сховати цю піраміду, але нашій родині від неї було лише горе. Хоч який би секрет вона в собі не ховала, він мусить припинити своє існування сьогодні.

– Маєте рацію, – суворо мовив старий. – Сьогодні все припинить своє існування. Ви про це подбали. – Він зітхнув: – Міс Соломон, зірвавши печатку з цієї скриньки, ви започаткували низку подій, після яких уже не буде вороття назад. Цієї ночі в дію вступили сили, про які ви ще не знаєте. Кажу вам, вороття не буде.

Кетрін остовпіло вп'ялася очима в преподобного настоятеля. У його інтонації було щось апокаліптичне, неначе він говорив про сім печаток Одкровення чи про скриню Пандори.

– Попри всю повагу до вас, пане, – втрутився Ленґдон, – я не можу собі уявити, як звичайна кам'яна піраміда здатна започаткувати хоч щось.

– Звісно, що не можете, професоре. – Старий сліпо дивився крізь нього. – Бо ще нездатні бачити.

РОЗДІЛ 83

Сидячи на лаві у Джунглях з перенасиченим вологою повітрям, Архітектор Капітолію відчув, як по його спині рясно котяться краплі поту. Зап'ястя, стиснуті наручниками, боліли, але вся його увага була прикута до зловісної титанової валізки, яку Сато щойно розкрила на лавці поміж ними.

– Вміст цього портфеля, – сказала вона, – переконає вас поглянути на речі з моєї точки зору. Це я вам гарантую.

Маленька японка прибрала валізку з його очей – йому ще належало побачити її вміст, але уява Архітектора вже малювала найжахливіші речі. Сато проробляла руками якісь маніпуляції всередині валізки, і Беламі очікував, як вона ось-ось витягне звідти кілька блискучих, гострих як бритва знарядь для тортур.

Раптом у портфелі замерехтіло світло; воно стало яскравішим і невдовзі освітило обличчя японки знизу. Її руки рухалися всередині, і світло змінювало відтінки. За мить вона схопила скриньку і повернула її до Беламі так, щоб він міг зазирнути всередину.

Архітектор примружився від світла, що линуло від екрана якогось футуристичного на вигляд переносного комп'ютера з телефонною слухавкою, двома антенами та подвійною клавіатурою.

На екрані виднівся логотип ЦРУ і текст:

Захищений логін

Користувач: Інуе Сато

Категорія допуску: гриф 5

Під вікном для логіна оберталася іконка стану:

Зачекайте, будь ласка...

Здійснюється дешифрування файла...

Беламі стрільнув очима на Сато, а та прикипіла до його обличчя немиготливим поглядом.

– Мені б не хотілося показувати вам це, – мовила вона. – Але ви не залишили мені вибору.

Екран знову замерехтів, і Беламі побачив, як файл розкрився і його вміст заповнив увесь рідкокристалічний монітор.

Кілька секунд Архітектор мовчки витріщався на екран, намагаючись усвідомити, що він бачить. Поступово до нього приходило розуміння, і він відчув, як кров відринула від обличчя. Охоплений жахом, Беламі мовчки дивився, не в змозі відвести погляд.

– Але ж це... це неможливо! – вигукнув він. – Як таке могло статися?!

Сато кинула на нього похмурий погляд.

– Це ви поясніть мені, як таке могло статися, містере Беламі. Поясніть.

Коли Архітектор Капітолію осягнув наслідки того, що побачив на екрані, увесь його всесвіт небезпечно хитнувся, зависнувши на краю моторошної прірви.

«Господи милосердний... Яку ж страшну помилку я зробив!»