Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 40 страниц)

«Я теж стану Малахом».

Як і всі великі трансформації, ця теж мала розпочатися з пожертви, але не пацюків чи птахів. Ні, це перетворення потребувало справжньої жертви.

Раптом йому прийшло осяяння, якого ще ніколи він не пізнавав у житті. Перед ним чітко вималювалося його призначення. Три дні поспіль він робив ескіз на велетенському аркуші паперу. Скінчивши, він отримав проект істоти, на яку прагнув перетворитися.

Андрос повісив цей ескіз на повний зріст на стіну і споглядав його, наче власне віддзеркалення.

«Я – шедевр».

І наступного дня він поніс це креслення до тату-салону.

Тепер він був готовий.

РОЗДІЛ 78

Масонський меморіал Джорджа Вашинґтона розташовується на вершечку пагорба Шатерс-Гілл в Александрії, що в районі Вірджинія. Збудована трьома чіткими ярусами з використанням трьох архітектурних ордерів – доричного, іонічного та коринфського, ця вишукана споруда здіймається як наочний символ зростання людського інтелекту. Навіяна давнім Александрійським маяком на острові Фарос біля Єгипту, ця височенна вежа вивершується угорі єгипетською пірамідою зі шпилем, схожим на язик полум'я.

Усередині напрочуд красивого мармурового фойє стоїть масивна бронзова статуя Джорджа Вашинґтона при повних масонських регаліях разом зі справжньою кельмою, якою він користувався, коли закладав наріжний камінь калітолійської будівлі. А над фойє височать дев'ять поверхів з дивовижними приміщеннями, серед яких є грот, кімната-склеп та каплиця тамплієрів. Тут зберігаються надзвичайні скарби: понад двадцять тисяч масонських творів, неймовірна копія ковчега Завіту і навіть масштабна модель тронної зали з храму царя Соломона.

Коли спеціальний вертоліт Сікорський UH-60 помчав низько над річкою Потомак, агент ЦРУ Сімкінс поглянув на годинник. «Шість хвилин до прибуття їхнього потяга». Він знервовано перевів подих і зиркнув у вікно на сяючий масонський меморіал, що бовванів на обрії. Він мусив визнати, що ця прекрасна, яскраво освітлена вежа приголомшувала не менше, ніж будь-яка споруда на Національній алеї. Сімкінсу ніколи не доводилося бувати в цьому меморіалі, і ця ніч не буде винятком. Якщо все піде за планом, Роберт Ленґдон та Кетрін Соломон вийдуть з підземки в наручниках.

– Туди! – скрикнув агент, показуючи пілотові на станцію «Кінг-стрит» навпроти меморіалу. Пілот зробив крутий віраж і посадив машину на порослу травою галявинку біля підніжжя Шатерс-Гілл.

Перехожі з подивом повитріщалися на групу агентів на чолі з Сімкінсом, а ті, вивалившись із гелікоптера, чкурнули до станції «Кінг-стрит». Пасажири у сходовому колодязі перелякано притиснулися до стін, коли повз них протупотіло кілька озброєних людей у чорному.

Станція «Кінг-стрит» виявилася більшою, ніж уявляв собі керівник групи, бо вона одночасно обслуговувала декілька різних ліній – блакитну, жовту та для міжміських поїздів. Він кинувся до мапи метро на стіні, знайшов Фридом-плаза і пряму лінію, що вела до цієї станції.

– Блакитна лінія, південна платформа! – вигукнув Сімкінс. – Спускайтеся туди і всіх повиганяйте! – Група кинулася виконувати наказ.

Сімкінс підбіг до квиткової каси, швидко показав своє посвідчення і крикнув жінці, що сиділа всередині:

– Коли прибуває наступний поїзд зі станції «Метро-Центр»?

Жінка перелякано забелькотіла:

– Я точно не знаю. Потяги блакитної лінії прибувають кожні дванадцять хвилин, але чіткого графіку немає.

– Скільки часу минуло після прибуття останнього поїзда?

– П'ять чи шість хвилин, не більше.

Тернер Сімкінс швидко порахував. «Прекрасно. Ленґдон буде в наступному поїзді».

А у вагоні швидкого підземного потяга Кетрін Соломон неспокійно завовтузилася на твердому пластиковому сидінні. Яскраві флуоресцентні світильники вгорі різали їй очі, і вона боролася з бажанням хоча б на хвильку заплющити повіки. Ленґдон сидів поруч у порожньому вагоні і кволо зиркав на шкіряну сумку, що стояла біля його ніг. У нього теж злипалися очі, бо ритмічне погойдування вагона заколисало його, ввівши у транс.

Кетрін уявила собі химерний вміст професорової сумки. «Навіщо ЦРУ ця піраміда?» Беламі пояснив, що Сато може полювати на неї тому, що знає про її істинний потенціал. Але навіть якщо ця піраміда й справді відкривала місцезнаходження древніх секретів, Кетрін було важко повірити, що перспектива дізнатися про якусь містичну первісну мудрість насправді цікавить ЦРУ Вона чула про кілька гучних справ, коли ЦРУ спіймали на впровадженні парапсихологічних і телепатичних програм, що межували з древньою магією та містикою. 1995 року виник скандал, що дістав назву «Старгейт-Сканнейт», навколо секретної розробки ЦРУ «дистанційне бачення» – щось на кшталт телепатичної трансляції інтелекту, яка дозволяла «глядачеві» переміщувати свій погляд подумки до будь-якого місця на земній кулі і без фізичної присутності потайки за ним спостерігати. Звісно, ця технологія не була абсолютно новою. Містики називали це астральною проекцією, а йоги – виходом за межі тіла. На жаль, перелякані американські платники податків визнали цю ідею абсурдною, і програми довелося згорнути. Принаймні на публіку.

Іронія полягала в тім, що Кетрін побачила досить помітну подібність між невдалими програмами ЦРУ та власними фундаментальними відкриттями у галузі ноетичної науки.

Вона відчула сильне бажання зателефонувати до поліції й дізнатися, чи знайшли вони щось у Калорама-Гайтс, але тепер вони з Ленґдоном не мали телефонів, до того ж спроба зв'язатися з представниками влади найпевніше буде хибним кроком: хто-зна, як далеко сягнули щупальця Сато.

«Спокійно, Кетрін, не хвилюйся». За кілька хвилин вони будуть у надійній схованці і стануть гостями людини, яка пообіцяла їм дати відповіді на запитання. І Кетрін сподівалася, що ці відповіді, хоч якими б вони не були, допоможуть їй знайти брата.

– Роберте! – прошепотіла вона. – Наша зупинка наступна.

Ленґдон поволі вийшов з гіпнотичного стану.

– Ага, дякую. – Коли поїзд, гуркочучи, наблизився до станції, він підняв свою сумку і якось невпевнено поглянув на Кетрін. – Сподіваймося, що наше прибуття не відзначиться чимось екстраординарним.

Коли Тернер Сімкінс підбіг до своїх людей, що розосередилися поза опорами вздовж колії, з платформи підземки вже повиганяли пасажирів. З протилежного боку почувся віддалений гуркіт, який швидко посилювався, і агент Сімкінс відчув, як його накрила хвиля затхлого теплого повітря.

«Від нас не втечете, містере Ленґдон».

Сімкінс обернувся до двох агентів і жестом наказав підійти.

– Дістаньте посвідчення і зброю. Ці поїзди автоматизовані, але скрізь є кондуктори, що відчиняють двері. Знайдіть його.

Ось у тунелі з темряви виринули фари поїзда, і повітря пронизало верещання гальм. Потяг вискочив на станцію, уповільнюючи хід, а тим часом Сімкінс та двоє агентів висунулися над колією і замахали цеерушними значками, сподіваючись, що кондуктор побачить їх іще до того, як розчинить двері.

Потяг швидко наближався. Нарешті у третьому вагоні Сімкінс побачив перелякане обличчя кондуктора, який, вочевидь, щосили намагався збагнути, навіщо ці люди в чорному махають йому своїми посвідченнями. Сімкінс підтюпцем побіг до вагона, а поїзд тим часом майже зупинився.

– ЦРУ! – крикнув Сімкінс, простягаючи своє посвідчення. – Не відчиняйте двері! – Потяг повільно пропливав повз нього, а агент швидко йшов за вагоном із кондуктором, постійно вигукуючи: – Не відчиняйте двері! Ви чуєте мене?! Не відчиняйте двері!

Нарешті потяг зупинився, і отетерілий кондуктор з виряченими очима часто-часто закивав.

– А що сталося? – спитав він у бокове вікно.

– Не дайте потягу рушити далі, – сказав Сімкінс. – І не відчиняйте двері.

– Гаразд.

– Ви можете впустити нас до першого вагона?

Кондуктор перелякано кивнув і вийшов із поїзда. Він зачинив за собою двері, а потім провів Сімкінса та його людей до першого вагона і відчинив двері вручну.

– Зачиніть за нами двері, – наказав Сімкінс, витягаючи пістолет. Агент та його підлеглі швидко увійшли до яскраво освітленого першого вагона. А кондуктор замкнув за ними двері.

У вагоні було тільки чотири пасажири – три хлопці-підлітки і стара бабця, і всі вони, ясна річ, перелякано вирячилися на трьох озброєних чоловіків. Сімкінс підняв своє посвідчення.

– Усе нормально. Просто сидіть і не рухайтеся.

Лідер групи та його люди почали обшук, просуваючись до хвоста заблокованого потяга вагон за вагоном. На тренуваннях у центрі підготовки цей метод називався «витискання зубної пасти». Пасажирів було мало, і агенти, обшукавши половину вагонів, не знайшли нікого, хто хоча б віддалено нагадував Роберта Ленґдона чи Кетрін Соломон. Однак Сімкінс не втрачав упевненості. У вагоні метро ніде сховатися. Не було тут ані туалетів, ані багажного відділення, ані запасних виходів. Розтиснути двері було майже неможливо, до того ж обабіч платформи за потягом пильно стежили агенти, розставлені Сімкінсом.

«Спокійно, все буде в нормі».

Однак коли керівник групи зайшов у передостанній вагон, він відчув легке занепокоєння. Там сидів лише один пасажир – якийсь китаєць. Сімкінс та його люди пройшлися вагоном, уважно вдивляючись у кожний закуток. Але нікого не знайшли.

– Останній вагон, – сказав Сімкінс, піднявши напоготові зброю, і трійко агентів рушили до дверей останньої секції потяга. Увійшовши всередину, всі троє заклякли.

– Якого біса?! – Сімкінс кинувся в кінець вагона і занишпорив під усіма лавками. А потім з почервонілим від люті обличчям повернувся до своїх людей і гаркнув: – Куди вони, в чорта, поділися?!

РОЗДІЛ 79

А за вісім миль на північ від Александрії, що в районі Вірджинія, Роберт Ленґдон та Кетрін Соломон тихо ступали широкою, вкритою інієм галявиною.

– Тобі треба було акторкою стати, – зауважив Ленґдон, і досі перебуваючи під враженням від кмітливості та імпровізаційних здібностей Кетрін.

– У тебе теж непогано вийшло, – посміхнулася вона у відповідь.

Спочатку Ленґдон спантеличено дивився на Кетрін, коли та несподівано стала викидати коники в таксі. Без будь-якого пояснення вона почала вимагати, щоб їх відвезли до Фридом-плаза, бо їй, бач, щось наверзлося про єврейську зірку та велику печатку Сполучених Штатів. Вона намалювала на купюрі відомий кожному прихильникові змовницьких теорій рисунок і кілька разів наполягла, щоб Ленґдон дивився саме туди, куди вона показувала.

Нарешті Ленґдон второпав, що показувала Кетрін не на купюру, а на малесеньку лампочку індикатора на спинці еолійського сидіння. Лампочка була така засмальцьована, що професор її спочатку навіть не помітив. Але коли нахилився вперед, то побачив, що вона тьмяно горить червоним світлом, а ще розгледів три ледь помітні слова просто під цією лампочкою:

ПРАЦЮЄ ВНУТРІШНІЙ ЗВ'ЯЗОК

Ленґдон остовпіло поглянув на Кетрін, яка переляканими очима показувала йому на переднє сидіння – мовляв, поглянь туди. Він так і зробив, потай зиркнувши крізь перегородку. Мобільник таксиста лежав на панелі приладів – розкритий, освітлений і направлений на динамік внутрішнього зв'язку. І за мить Ленґдон збагнув вибрик Кетрін.

«Вони дізналися, що ми в таксі... вони нас підслуховують».

Ленґдон уявлення не мав, скільки часу залишилося їм із Кетрін до тієї миті, коли їхнє авто зупинять і оточать. Отже, вони мали діяти швидко й рішуче. Професор одразу ж підіграв Кетрін, здогадавшись, що її бажання дістатися до Фридом-плаза не мало жодного стосунку до піраміди, просто там була велика станція підземки – «Метро-Центр», з якої можна вирушити в шести різних напрямах червоною, блакитною чи оранжевою лінією.

Коли вони вискочили з таксі на Фридом-плаза, Ленґдон взяв ініціативу на себе і швидко зімпровізував, пустивши переслідувачів хибним слідом до масонського меморіалу в Александрії. А тим часом вони забігли до станції, проскочили повз блакитну платформу і сіли на потяг червоної лінії.

Проїхавши шість зупинок на північ до Тенлітауна, вони вийшли нагору в тихому районі, де мешкала заможна публіка. Їхній пункт призначення, найвища споруда на багато миль довкола, одразу ж вималювалася на обрії поряд із Массачусетс-авеню, на широкій акуратно підстриженій галявині.

Тепер, опинившись, за виразом Кетрін, «поза мережею», вони пішли по вогкій примерзлій траві. Праворуч виднівся парк у середньовічному стилі, знаменитий своїми трояндовими кущами та альтанкою Дім привидів. Вони пройшли повз парк і рушили прямісінько до красивої будівлі, куди їх запросили. У тому сховищі десять каменів з гори Синай, один – з самих небес, а іще один – образ лихого батька Люка.

– Ніколи не була тут вночі, – зауважила Кетрін, розглядаючи яскраво освітлені вежі. – Видовищно!

Цей неоготичний шедевр стояв якраз на північній межі Ембасі-роу. Ленґдон погодився, бо уже встиг забути, якою по-справжньому гарною була ця місцина. Він не бував тут вже багато років відтоді, як написав про цю дивовижну споруду невеличку статтю для дитячого журналу, сподіваючись викликати захват у маленьких американців і бажання прийти помилуватися нею. Стаття, що називалася «Мойсей, місячне каміння та "Зоряні війни"», вже роками друкувалася в туристичних путівниках.

«Вашинґтонський національний собор. Де ще можна розпитати про Єдиного Істинного Бога, як не тут?» – майнула в Ленґдона думка. Він раптом гостро відчув, що і справді повернувся сюди через багато років.

– А в цьому соборі й справді є десять каменів з гори Синай? – спитала Кетрін, оглядаючи дві дзвіниці.

Ленґдон кивнув.

– Біля основного олтаря. Вони символізують десять заповідей, які Бог дав Мойсею на горі Синай.

– А місячний камінь?

«Камінь з самих небес».

– Так. Одне з мозаїчних вікон зветься «Космічне вікно», і в нього дійсно вмонтовано шматок місячного каменя.

– Гаразд, але навряд чи можна всерйоз говорити про останній камінь. – Кетрін кинула на нього скептичний погляд. – Це що... статуя Дарта Вейдера?

Ленґдон хихикнув.

– Ти маєш на увазі лихого батька Люка Скайвокера? Саме так. Дарт Вейдер – один з найпопулярніших гротесків Національного собору. – Він показав угору, на західні вежі. – Уночі його погано видно, але він там є.

– Що ж робить Дарт Вейдер у Вашинґтонському національному соборі, скажіть з ласки своєї?

– Якось проводили дитячий конкурс – хто краще зобразить якесь страхіття, що втілює зло. І Дарт переміг.

Вони дійшли до величних парадних сходів у глибині вісімдесятифутової арки, розташованої під круглим вікном-розеткою небаченої краси. Піднімаючись сходами, Ленґдон подумки повернувся до загадкового незнайомця, що йому зателефонував цього вечора. «Будь ласка, не називайте імен... Скажіть, вам вдалося захистити ввірену вам мапу?» Важка піраміда в сумці професора вже добряче натерла йому плече, хотілося якомога скоріше поставити її додолу.

Притулок та відповіді на запитання.

Коли вони наблизилися до верхнього сходового майданчика, перед ними виросли величні дерев'яні двері.

– Ну що, може, постукаємо? – спитала Кетрін.

Ленґдон подумав про те саме, але цієї миті одна з половинок рипнула і прочинилася.

– Хто там? – спитав кволий голос. В одвірку з'явилося зморщене обличчя старого у священицькій рясі, його невидющі затуманені очі вкривали білі плями катаракти.

– Мене звуть Роберт Ленґдон, – відповів професор. – Кетрін Соломон і я шукаємо притулку.

Сліпий дід полегшено зітхнув:

– Слава Богу. Я чекав на вас.

РОЗДІЛ 80

Раптом Ворен Беламі побачив проблиск надії.

Щойно директору Сато зателефонував якийсь оперативник, і вона одразу ж вибухнула гнівною тирадою.

– Так знайдіть їх, чорт вас забирай! – заволала в телефон японка. – У нас обмаль часу!

Вона вимкнула телефон і знову заходила туди-сюди перед Беламі, неначе роздумуючи, що робити далі. Нарешті вона зупинилася біля нього і обернулася.

– Містере Беламі, я поставлю вам одне запитання й лише один раз. – Сато прискіпливо поглянула Архітекторові прямо у вічі. – Відповідайте «так» чи «ні»: ви маєте хоч якесь уявлення про те, куди міг подітися Роберт Ленґдон?

Беламі абсолютно точно знав це, але похитав головою.

– Ні.

Пронизливий погляд Сато чіпко тримався його очей.

– На жаль, частина моїх обов'язків полягає у тому, щоб дізнаватися, коли люди брешуть, а коли – кажуть правду.

Архітектор відвів погляд.

– На жаль, нічим не можу вам допомогти.

– Містере Беламі, – мовила Сато. – Сьогодні о шостій пополудні, коли ви вечеряли в приміському ресторані, вам зателефонував один чоловік і сказав, що викрав Пітера Соломона.

Беламі відчув на спині неприємний холодок і знову зустрівся поглядом з японкою. «Як вона про це дізналася?»

– Цей чоловік, – вела далі Сато, – сказав вам, що послав Роберта Ленґдона до капітолійської будівлі і дав йому завдання завершити роботу, яка... яка потребувала й вашої допомоги. Він попередив, що коли Ленґдон не виконає свого завдання, ваш друг Пітер Соломон помре. Ви піддалися паніці й одразу ж спробували зв'язатися з Пітером Соломоном за всіма його номерами, але не змогли. І після цього ви чимдуж кинулися до Капітолію.

Беламі й уявити не міг, звідки японка дізналася про його телефонні дзвінки Пітерові.

– Коли ви втекли з Капітолію, – оповідала далі Сато, не виймаючи з рота цигарки, – то послали текстове повідомлення викрадачеві Пітера і запевнили його, що вам із Ленґдоном вдалося роздобути масонську піраміду.

«Звідки ж вона отримує інформацію? – здивувався Беламі. – Навіть Ленґдон не знає, що я надіслав текстове повідомлення». Щойно вони опинилися в тунелі, який вів до Бібліотеки конгресу, Беламі зайшов до електрощитової кімнати, щоб увімкнути тимчасове освітлення. На мить усамітнившись, він вирішив послати коротку СМС-ку викрадачеві, повідомивши його про втручання Сато і запевнивши, що він і Ленґдон роздобули піраміду і підуть назустріч його вимогам. Звісно, це була брехня, але Беламі сподівався, що зможе так виграти час – як для порятунку Пітера Соломона, так і для того, щоб надійно переховати піраміду.

– Хто вам сказав, що я надіслав повідомлення? – гнівно спитав Беламі.

Сато кинула на лавку стільниковий телефон Архітектора.

– Для цього не треба бути комп'ютерним генієм.

Тепер Беламі пригадав: під час затримання агенти забрали у нього телефон разом із ключами.

– Що ж до решти моєї внутрішньої інформації, то закон про боротьбу з тероризмом дає мені право підслуховувати телефонні розмови кожного, хто, на мою думку, становить реальну загрозу національній безпеці. Я вважаю, що така загроза виходить від Пітера Соломона, і тому минулого вечора я вжила певних заходів.

Беламі не одразу усвідомив почуте – настільки неймовірним воно було.

– Ви прослуховували телефонні розмови Пітера Соломона?

– Так. Саме так я й дізналася, що викрадач дзвонив вам, коли ви були у ресторані. А потім ви послали Пітерові голосове повідомлення, де стривоженим голосом розповіли про те, що трапилося.

Беламі збагнув, що вона має рацію.

– Ми також перехопили дзвінок від Роберта Ленґдона з Капітолію. Він дуже непокоївся, що його заманили сюди. Я одразу ж поїхала до Капітолію і прибула раніше вас, бо мені було ближче. Стосовно ж того, що саме наштовхнуло мене на думку перевірити сумку професора на рентгенівському обладнанні... Я здогадалася, що Ленґдона втягнули в цю справу, тому наказала своєму персоналові ще раз вивчити ту начебто безневинну телефонну розмову між Ленґдоном та викрадачем Соломона, який назвався його асистентом. Викрадач переконав професора приїхати прочитати лекцію і прихопити з собою той маленький пакуночок, який Пітер віддав йому колись на зберігання. Коли ж Ленґдон не захотів розповідати мені про цей пакунок, я запитала рентгенівський знімок його сумки.

У Беламі голова пішла обертом від почутого; думки плуталися. Так, все, що сказала Сато, скидалося на правду, та водночас у її історії щось не сходилося.

– Але... Звідки ви взяли, що Пітер Соломон становить загрозу національній безпеці?

– Повірте мені, Пітер Соломон – це справді серйозна загроза безпеці нашої країни, – відрізала японка. – І, якщо чесно, то й ви теж, містере Беламі.

Архітектор різко випростався – і наручники знову різонули йому зап'ястя.

– Не зрозумів?

Сато удавано посміхнулася.

– Ви, масони, граєте у ризиковану гру, бо приховуєте одну небезпечну, дуже небезпечну таємницю.

«Про що вона каже – про древні таємниці?»

– Дякувати Богу, ви чинили правильно, приховуючи свій секрет від пересічної публіки. Однак останнім часом ви були необачні й легковажні, тому цієї ночі ваша найнебезпечніша таємниця може стати надбанням широкого загалу. І якщо ми цього не зупинимо, наслідки будуть катастрофічними.

Беламі отетеріло дивився на неї.

– Якби ви на мене не напали, – заявила Сато, – то швидко збагнули б, що ми з вами в одній команді.

«В одній команді». Ці слова викресали у Беламі думку, яка здалася йому неймовірною. «Невже Сато – член «Східної Зірки»? – Орден «Східної Зірки», який дехто вважав спорідненою з масонами організацією, практикував схожу містичну філософію поблажливої доброзичливості, таємної мудрості та духовної відкритості. – Одна команда? А я – в наручниках?! А Пітера – підслуховують?!»

– Ви допоможете мені зупинити цього чоловіка. Його потенціал здатний призвести до катаклізму, від якого наша країна ніколи не оговтається. – Її обличчя закам'яніло.

– А чому ж ви тоді його не вистежуєте?!

Сато саркастично поглянула на Беламі.

– Невже ви думаєте, що я не роблю цього? Слід, що вів до Соломонового телефону, обірвався, перш ніж ми спромоглися встановити його місцезнаходження. Інший номер, яким користувався цей чоловік, був на одноразовому телефоні, який майже неможливо вистежити. Приватна авіакомпанія повідомила нам, що замовлення на рейс зробив асистент Соломона з Соломонового стільникового телефону та через Соломонову картку «Марквис Джет». Ми не можемо вийти на слід. Утім, це не так важливо. Навіть якщо ми достеменно дізнаємося, де він, я б не ризикувала вживати заходів для його захоплення.

– А чому ні?!

– Я би воліла не розголошувати секретну інформацію, – мовила Сато, якій уривався терпець. – Прошу вас прийняти це на віру.

– І не збираюся!

Очиці Сато перетворилися на дві крижані цятки. Вона різко обернулася і гукнула крізь Джунглі.

– Агенте Гартман! Мій портфель, будь ласка.

Беламі почув сичання обладнаних електронікою дверей, і до Джунглів впевненим кроком увійшов агент. Він приніс блискучий титановий портфель-дипломат і поставив його на долівку біля ніг директорки відділу безпеки.

– Залиште нас, – наказала Сато.

Агент пішов, знову засичали двері, а потім запала тиша.

Сато взяла металеву валізку, поклала собі на коліна і клацнула замками. Вона повільно підвела очі на Архітектора.

– Мені дуже не хочеться цього робити, але ми майже не маємо часу і ви не залишили мені іншого вибору.

Беламі поглянув на загадкову валізку, і хвиля страху накотилася на нього. «Невже вона піддасть мене тортурам?» Він знову сіпнувся, марно намагаючись скинути наручники.

– Що в тому портфелі?!

Сато похмуро посміхнулася.

– Те, що переконає вас поглянути на речі з моєї точки зору. Це я вам гарантую.