Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 36

– Заради всього святого – що це? – Стоячи на порозі кімнати SBB13, Андерсон безпорадно покрутив у руках ліхтарик і ступив крок назад.

Ленґдон теж відсахнувся. Відсахнулася й Сато, і вперше за сьогоднішню ніч на її обличчі з'явився спантеличений вигляд.

Сато спрямувала пістолет на протилежну стіну і кивнула Андерсонові, щоб той знову посвітив. Андерсон підняв ліхтар. Біля стіни світло розсіювалося, але таки вихоплювало контури крейдяного мертвотного обличчя, що витріщалося на них порожніми, неживими очницями.

Людський череп.

Череп лежав на поверхні хиткого дерев'яного стола, приставленого до задньої стіни камери. Біля черепа лежали дві кістки людської ноги і набір предметів, ретельно розкладених на столі, наче в усипальниці: старовинний пісковий годинник, кришталевий флакон, свічка, дві тарілочки з якимось білим порошком і аркуш паперу. До стіни було приставлено жахаючу косу з кривим лезом – легендарне знаряддя Похмурої Жниці.

Сато ступила в кімнату.

– Отакої... схоже, Пітер Соломон приховує більше таємниць, аніж мені здавалося.

Андерсон кивнув, поволі підсовуючись ближче.

– От і розказуйте тепер мені про скелети в шафі. – Він підняв ліхтар і оглянув решту порожньої кімнати. – А що це за сморід? – спитав він, поморщивши носа. – Звідки він взявся?

– Це сірка, – спокійно озвався позаду нього Ленґдон. – На столі має бути дві тарілочки. У тарілочці праворуч – сіль, а в другій – сірка.

Сато крутнулася і підозріло глянула на нього.

– Звідки, в біса, ви все це знаєте?!

– А звідти, пані, що точнісінько таких кімнат чимало розкидано по всьому світу.

А поверхом вище Нуньєс, охоронець Капітолію, супроводжував Архітектора Капітолію, Ворена Беламі, довгим коридором, що тягнувся по всій довжині підвалу зі східного боку. Нуньєс міг присягнутися – щойно він чув три приглушені постріли внизу, у підземеллі.

«Їй-богу, чув».

– Двері до підземелля відчинені, – завважив Беламі, здалеку побачивши через коридор прочинені двері.

«І дійсно – дивний якийсь вечір сьогодні, – подумав Нуньєс. – Усі чомусь пруться в підвал».

– Я зараз дізнаюся, що там відбувається, – сказав він і потягнувся до рації.

– Повертайтеся до виконання своїх обов'язків, – наказав Беламі. – Звідси я прекрасно доберуся сам.

Нуньєс неспокійно завовтузився.

– А ви впевнені?

Ворен Беламі зупинився і спокійно поклав руку на плече Нуньєса.

– Синку, я працюю тут уже двадцять п'ять років. Я впевнений, що знайду дорогу.

РОЗДІЛ 37

За все життя Малаху інколи доводилося бувати в химерних та лячних місцях, але мало які могли зрівнятися з потойбічним світом блоку номер три. Гігантська кімната мала такий вигляд, наче якийсь схиблений науковець захопив супермаркет «Волмарт» і напхав кожен його ряд і кожну полицю банками з препаратами всіляких форм та розмірів. Освітлена, як фотолабораторія, кімната купалася в червонуватому мареві «безпечного освітлення», яке лилося з-під полиць, пробивалося догори і вихоплювало з темряви заповнені спиртом посудини. Лікарняний запах хімічних консервантів викликав нудоту.

– У цьому блоці міститься понад двадцять тисяч біологічних видів, – розповідала пухкенька дівчина. – Риби, гризуни, ссавці та рептилії.

– Сподіваюся, всі вони – мертві? – спитав Малах з удаваним переляком.

Дівчина розсміялася.

– Так, звісно. Мертвіше не буває. Мушу зізнатися, що я пропрацювала тут аж півроку, поки наважилася сюди зайти.

І Малах прекрасно розумів чому. Скрізь, куди падав його погляд, стояли препаратні банки з мертвими формами життя: саламандри, медузи, пацюки, жуки та інші істоти, яких він ніколи й близько не бачив. А ще, наче ця колекція сама по собі була недостатньо моторошною, імлисте червоне світло, що захищало ці екземпляри від руйнівного впливу тривалого сонячного опромінення, створювало у відвідувачів таке відчуття, ніби вони потрапили до гігантського акваріума, де неживі істоти, здавалося, загрозливо скупчувалися і позирали із затінків.

– А це – латимерія, – сказала Триш, показавши на велику плексигласову посудину з найогиднішою рибою, яку тільки доводилося бачити Малахові. – Гадали, що вони вимерли разом із динозаврами, але не так давно оцю істоту спіймали біля узбережжя Африки і подарували Смітсонівському музею.

«Яке щастя!» – подумав Малах, майже не слухаючи її і пильно придивляючись, чи немає на стінах камер стеження. Він побачив одну, наведену на вхідні двері, – і недивно, бо це, напевне, був єдиний вхід.

– А ось – те, що ви так хотіли побачити, – сказала дівчина, підводячи Малаха до гігантського резервуара, який він споглядав у вікно блоку. – Наш найдовший екземпляр. – І вона змахнула перед огидною істотою рукою, як ведучий телегри, презентуючи приз – новісіньке авто. – Це – Architeuthis.

Резервуар для кальмара був схожий на кілька телефонних будок, покладених на бік і зварених торцем до торця. У довгій плексигласовій домовині бовталася огидно бліда і аморфна туша. Малах затримав погляд на округлій, схожій на мішок з якимсь шматтям, голові з очима завбільшки з баскетбольний м'яч.

– У порівнянні з цим жахіттям латимерія здається просто красунею, – зазначив він.

– Стривайте, я зараз увімкну над нею світло.

Триш відкинула довгу ляду резервуара. Засмерділо спиртовими випарами. Дівчина безстрашно просунула руку всередину і клацнула вимикачем, розташованим просто над рівнем рідини. По всьому периметру резервуара заблимала і замерехтіла низка флуоресцентних лампочок. Тепер гігантський кальмар явився у всій своїй красі: колосальна голова-макітра з причепленою до неї слизькою масою напівзогнилих щупалець та гострих, як лезо бритви, присосків.

Триш почала розповідати, як цей кальмар здатен впоратися з кашалотом.

Та для Малаха то було лише пустопорожнє торохтіння. Час настав.

Триш Дюн завжди почувалася трохи неспокійно в блоці номер три, але холодок, який щойно пронизав її тіло відчувався по-іншому.

То був нутряний первісний страх.

Вона спробувала відкинути його, але той швидко зростав і вже уп'явся в неї своїми гострими пазурами. І хоча Триш не могла визначити джерело своєї тривоги, інстинкт підказував їй, що час забиратися геть.

– Ось такий у нас кальмар, – закінчила вона і вимкнула у резервуарі експозиційне світло. – Мабуть, ідемо вже до Кетрін та...

Раптом широка долоня міцно затиснула їй рота і закинула голову назад. В одну мить дужа рука вхопила її за тулуб і пришпилила спиною до твердих, як камінь, грудей. Триш заціпеніла від шоку.

А потім її охопив страх.

Чоловік помацав у неї на грудях, знайшов картку-ключ і різко смикнув її униз. Шнурок, на якому вона висіла, гострим болем обпік їй шию – і розірвався. Картка впала на підлогу під ноги Триш. Вона почала пручатися, намагаючись вирватися, але куди їй було тягатися з таким дужим чоловіком! Вона спробувала крикнути, але рука й досі міцно затуляла їй рота. Він нахилився і, притиснувши губи до її вуха, прошепотів:

– Коли я приберу руку з твого рота, ти не кричатимеш. Уторопала?

Триш жваво закивала, бо її легені пеком пекло. «Я не можу дихати!»

Чоловік прибрав руку, і Триш стала судомно дихати, набираючи повні легені повітря.

– Відпустіть мене! – крикнула вона, засапавшись. – Що ви, в біса, робите?

– Скажи мені свій пін-код, – мовив чоловік.

Триш розгубилася. «Кетрін! Допоможи мені! Хто цей чоловік?!»

– Вас бачить охорона, – кинула вона, прекрасно знаючи, що зараз вони поза межами досяжності камер спостереження. «Та їх ніхто й не дивиться».

– Твій пін-код, – повторив чоловік. – Той, що підходить до твоєї картки.

Крижаний страх ворухнувся у неї в грудях. Триш несамовито крутнулася, вивільнила одну руку і вчепилася нею в очі нападника. Її пальці вп'ялися у плоть і шкрябонули щоку. На ній з'явилися чотири глибокі подряпини. Раптом Триш збагнула, що темні смуги на щоці чоловіка – то не кров. На його обличчі був грим, який вона щойно зідрала, – і з-під нього проступили темні татуювання.

«Що це за потвора?»

З неймовірною, наче надлюдською, силою нападник крутнув дівчину, підняв догори і перехилив обличчям униз через край резервуара з кальмаром. Випари спирту обпалили їй ніздрі.

– Скажи мені свій пін-код! – повторив чоловік.

Очі Триш пеком пекло, але вона таки побачила просто під собою занурену у спирт блідо-білу тушу кальмара.

– Скажи, – мовив чоловік, нахиливши її обличчя ближче до поверхні. – Назви цифри.

Тепер у Триш ще й в роті запекло.

– Нуль вісім, нуль чотири! – булькнула вона, насилу дихаючи. – Відпусти мене! Нуль вісім, нуль чотири!

– Не здумай брехати, – сказав він і нахилив її голову так, що волосся занурилося у спирт.

– Я не брешу! – прокашляла Триш. – Четверте серпня! Це мій день народження!

– Дякую тобі, Триш.

Дужі руки Малаха міцніше вхопили її за голову і з непереборною силою занурили обличчям у резервуар. Ріжучий біль обпалив їй очі. Чоловік натиснув іще сильніше, і тепер у спиртові опинилася вся її голова. Триш відчула, як її обличчя притискають до м'ясистої голови кальмара. Зібравши всю свою силу, вона несамовито сіпнулася і вигнулася назад, намагаючись вивільнитися зі спирту. Але дужі руки навіть не поворухнулися.

«Мені треба зробити вдих!»

Занурена обличчям у спирт, вона щосили намагалася не розтуляти рота і не розплющувати очей. Її легені горіли, і Триш намагалася здолати непереборне бажання дихати. «Ні! Не треба!» Та зрештою дихальний рефлекс узяв гору.

Її рот рвучко розтулився, і легені нестримно розширилися, щоб всмоктати кисень, якого прагнуло тіло. Але замість кисню через горлянку до легенів хлинули хімікати, і Триш пронизав страшний біль. Вона навіть припустити раніше не могла, що такий буває. На щастя, він тривав лише кілька секунд, а потім її світло померкло.

Малах стояв біля резервуара, переводячи подих і оцінюючи обстановку.

Мертва жінка лежала, звісившись через край, і її обличчя й досі було занурене у спирт. Дивлячись на неї, Малах на мить пригадав ту єдину жінку – окрім цієї, яку йому довелося вбити у своєму житті.

Ізабель Соломон.

«То було давно. В іншому житті».

Малах довго дивився на обважнілий труп асистентки. Потім вхопив її за повні стегна, підважив ногами – і зіштовхнув у резервуар із кальмаром. І тіло Триш Дюн сповзло головою вперед у спирт. Поволі круги на поверхні вляглися, і обм'якле тіло жінки зависло у спирті просто над велетенською морською істотою. Одяг поволі просочувався темною рідиною, і Триш потроху опускалася. Мало-помалу її тіло упокоїлося зверху на гігантському кальмарі.

Малах витер руки і зачинив плексигласову ляду резервуара.

«У Мокрому блоці з'явився новий екземпляр».

Він підняв з долівки картку-ключ і опустив у кишеню. «Нуль вісім нуль чотири».

Коли Малах вперше побачив Триш у вестибюлі, він усвідомив небезпеку. Але потім збагнув, що її картка та пароль стануть гарантією його успіху. Якщо кімната, де зберігалися дані про досліди Кетрін, була так надійно захищена, як випливало зі слів Пітера, то могла виникнути проблема, як переконати Кетрін відімкнути йому двері. «Але тепер я маю власний набір ключів». Його тішила думка, що йому не доведеться витрачати час, нав'язуючи Кетрін свою волю.

Малах випростався і поглянув на своє відображення у склі. Грим на обличчі геть розмазався. Та це вже не мало значення. Поки Кетрін второпає, в чому справа, буде вже пізно.

РОЗДІЛ 38

– Так це масонська кімната? – суворо спитала Сато, відвернувшись від черепа і поглянувши в темряві на Ленґдона.

Той спокійно кивнув.

– Вона зветься кімната роздумів. Подібні камери спеціально проектуються як холодні аскетичні приміщення, де масон має можливість поміркувати над своїм тлінним життям. Роздумуючи про невідворотність смерті, масон намагається по-новому і з користю для себе поглянути на скороминущість життя.

Сато крутнулася, оглядаючи химерну й страшну кімнату; було видно, що слова Ленґдона не переконали її.

– Отже, це така собі кімната для роздумів?

– Загалом, так. У таких камерах завжди є ті самі символи: череп, схрещені кістки, коса, пісковий годинник, сірка, сіль, чистий аркуш паперу, свічка і таке інше. Ці символи смерті спонукають масона думати про те, як краще прожити своє життя у цьому світі.

– Схоже на усипальницю, – озвався Андерсон.

«Та отож».

– Більшість моїх студентів, які вивчають символознавство, спочатку реагують приблизно так само. – Ленґдон часто задавав їм читати працю Березняка «Символи франкмасонів», у якій були прекрасні фото таких кімнат роздумів.

– А ваших студентів не збентежило, що масони медитують з черепами та косами? – суворо спитала Сато.

– Не більше, аніж християни, що моляться біля ніг чоловіка, розіп'ятого на хресті, чи індуси, які хором звертаються із закликом до Ганеша, чотирирукого божества з головою слона. Хибне розуміння символів культури часто стає джерелом упередженості й забобонів.

Сато відвернулася, не виявивши бажання слухати лекцію, і рушила до стола з химерним приладдям. Андерсон спробував освітити їй дорогу, але промінь почав тьмяніти. Він постукав по задній стінці ліхтаря, і той засвітив трохи яскравіше.

Вони утрьох заглибилися у вузький простір, і гострий запах сірки вдарив Ленґдонові в ніздрі. У підземеллі було сиро, тому волога, що містилася в повітрі, вступала в реакцію з сіркою в тарілочці. Підійшовши до стола, Сато ретельно оглянула череп та інші предмети біля нього. Андерсон був поруч, намагаючись якомога краще освітити стіл ослаблим променем свого ліхтаря.

Сато кинула погляд на предмети, потім взяла руки в боки і зітхнула:

– Що означає увесь цей мотлох?

Ленґдон знав, що всі артефакти у цій кімнаті було ретельно дібрано і розставлено.

– Це символи перетворення, – пояснив він, з пересторогою підступаючи до стола. – Череп, або ж caput mortuum, означає остаточне перетворення людини через гниття й розклад: це нагадування про те, що всі ми одного дня скинемо свою смертну земну плоть. Сірка та сіль – хімічні речовини, що полегшують процес перетворення. А пісковий годинник втілює перетворювальну міць часу. – Він кивнув на незапалену свічку. – А оця свіча означає формотворний первісний вогонь і пробудження людини від дрімоти невігластва, тобто її перетворення через просвіту.

– А... це що? – спитала Сато, показуючи в куток.

Андерсон повів ліхтариком і висвітив велетенську косу, прихилену до чорної стіни.

– Це не символ смерті, як багато хто вважає, – відповів Ленґдон. – Радше коса є символом перетворювальної живильної сили природи – тобто йдеться про збирання її дарів.

Сато й Андерсон замовкли, намагаючись звикнути до химерного інтер'єру. А Ленґдонові не хотілося нічого – лише якомога скоріше забратися звідси геть.

– Розумію: ця кімната здається вам дивовижною та незвичною, – сказав він своїм супутникам. – Але тут насправді нема на що дивитися. Все це є досить звичним та нормальним. Багато масонських лож мають точнісінько такі самі камери.

– Але це не масонська ложа! – огризнувся Андерсон. – Це Капітолій Сполучених Штатів, і мені хотілося б знати, якого біса ця кімната з'явилася в моїй будівлі?!

– Інколи масони облаштовують такі кімнати для медитації у своїх офісах чи приватних помешканнях. Нічого дивного в цьому немає. – Ленґдон знав одного кардіохірурга з Бостона, який перетворив комірчину у своєму офісі на кімнату роздумів, щоби мати змогу поміркувати над тлінністю буття перед тим, як піти до операційної.

На обличчі Сато з'явилася тривога.

– Кажете, Пітер Соломон приходить сюди для того, щоб медитувати про смерть?

– Узагалі-то, я не знаю, – щиро зізнався Ленґдон. – Може, він створив тут святилище для своїх братів-масонів, які працюють у цьому ж будинку, щоб дати їм духовний притулок від хаосу матеріального світу, місце, де впливовий законодавець зможе віддатися роздумам, перед тим як приймати закони, що змінять життя його співвітчизників.

– Як зворушливо, – саркастично зауважила Сато. – Але чомусь мені здається, що в американців можуть виникнути великі проблеми, якщо їхні політичні лідери молитимуться в комірчинах з косами та людськими черепами.

«Не варто про це турбуватися», – подумав Ленґдон, уявивши, настільки кращим став би світ, якби лідери знаходили час поміркувати над невідворотністю смерті, перш ніж кидати країну у вир війни.

Сато рішуче стиснула губи і ретельно обдивилася всі чотири кутки кімнати, слабо освітленої ліхтарем.

– Тут мусить бути щось іще, окрім людських кісток і тарілочок із хімікатами, професоре. Хтось привіз вас із Кембриджа до Вашинґтона, щоб ви потрапили до саме цієї кімнати.

Ленґдон інстинктивно притиснув до себе сумку, і досі не уявляючи, який стосунок має отой маленький пакунок до цієї кімнати.

– Перепрошую, пані, але я не бачу в цій кімнаті нічого незвичного. – Ленґдон сподівався, що, може, зараз, вони нарешті візьмуться за пошуки Пітера.

Ліхтарик Андерсона знову замерехтів, Сато різко повернулася до шефа і роздратовано кинула, виявляючи свій нелегкий характер:

– Невже так важко здогадатися, заради Бога! – Вона різко засунула руку в кишеню і витягнула звідти запальничку. Крутнувши великим пальцем коліщатко, вона простягнула руку і піднесла вогонь до єдиної свічки в кімнаті. Ґнотик зашипів і загорівся, кинувши примарне світло на тісну кімнату. На кам'яних стінах загойдалися довгасті тіні. Нарешті полум'я розгорілося – і перед ними відкрилася неочікувана картина.

– Погляньте! – вигукнув Андерсон, простягнувши руку.

У мерехтливому світлі на задній стіні вони побачили вицвіле графіті: сім великих літер.

VITRIOL

– Слово якесь дивне, – мовила Сато, вдивляючись у літери, на які свічка кинула моторошну тінь у формі людського черепа.

– Узагалі-то, це абревіатура, – пояснив Ленґдон. – Її пишуть на задніх стінках більшості подібних комірчин – це стенографічний запис медитативної масонської мантри: Visite Interiora Terrae, Rectificando Invenies Occultum Lapidem.

Уперше в погляді Сато з'явилося щось віддалено схоже на повагу до професора.

– А що це означає?

– Побувай у земних глибинах і через очищення знайди схований камінь.

Тепер у погляді Сато з'явилася гостра зацікавленість.

– А чи не має цей схований камінь якогось стосунку до схованої піраміди?

Ленґдон знизав плечима, не бажаючи заохочувати таке порівняння.

– Ті, кому подобається фантазувати на тему схованих у Вашинґтоні пірамід, дійсно скажуть вам, що під occultum lapidem йдеться про кам'яну піраміду. Інші ж запевнятимуть, що це посилання на філософський камінь, тобто речовину, яка, на думку алхіміків, могла дати їм вічне життя або обернути свинець на золото. А ще інші твердитимуть, що під цим розуміють Святу Святих – потаємну кам'яну камеру в підвалині Великого Храму. Дехто каже, що для християн це є натяком на сховані повчання Святого Петра, бо Petrus означає «камінь». Кожна езотерична школа по-своєму інтерпретує слово «камінь», але в кожному разі цей occultum lapidem є джерелом могутності та просвіти.

Андерсон прокашлявся:

– А чи міг Соломон збрехати цьому типові? Сказав, ніби тут щось є, а насправді тут нічого немає.

У Ленґдона теж з'явилася така думка.

Раптом полум'я свічки замерехтіло, наче під подувом протягу. На якусь мить воно потьмяніло, але не згасло і знову яскраво запалало.

– Дивно, – мовив Андерсон. – Сподіваюся, ніхто не зачинив дверей нагорі. – Він вийшов з кімнати у темряву коридору і гукнув: – Агов!

Та Ленґдон майже не помітив відсутності шефа, бо його погляд раптом упав на задню стіну. «Що то було?»

– Ви бачили? – спитала Сато, з не меншою тривогою уп'явшись поглядом у стіну.

Ленґдон кивнув, і його пульс пришвидшився. «Що ж це я щойно побачив?»

Мить тому на задній стіні наче щось замерехтіло, немов крізь неї пройшли хвильки енергії.

Андерсон повернувся до кімнати.

– Там нікого немає.

Тільки-но він увійшов, як задня стіна знову затремтіла.

– Ну ні фіґа собі! – вигукнув він, відстрибуючи назад.

Усі троє на мить приголомшено замовкли, витріщаючись на задню стіну. По спині у Ленґдона знову війнув холодок, коли він збагнув, що саме вони зараз побачили. Він обережно простягнув руку, і його пучки торкнулися поверхні камери.

– Це не стіна, – сказав він. Андерсон і Сато підійшли ближче і почали уважно придивлятися. – Це брезент.

– Але ж він гойднувся, – швидко зауважила Сато.

«Так, але якось дивно гойднувся». Ленґдон уважніше придивився до поверхні. Вона якось дуже дивно відбивала світло свічки, бо брезент щойно гойднувся і залишив межі кімнати, пройшовши крізь площину задньої стіни.

Професор обережно – дуже обережно, – випрямивши пальці, натиснув на брезент. І одразу ж спантеличено відсмикнув руку. «Там отвір!»

– Відкиньте брезент, – наказала Сато.

Серце Ленґдона несамовито закалатало. Він знову простягнув руку, вхопив край покривала і відтягнув його вбік. І, не ймучи віри власним очам, витріщився на те, що було за ширмою. «Господи милосердний!»

Сато й Андерсон остовпіло вдивлялися в отвір у задній стіні.

Нарешті Сато озвалася:

– Схоже, ми знайшли нашу піраміду.