Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 119

А в залі нагорі Храмового дому, той, хто називав себе Малахом, стояв перед великим олтарем і ніжно масував нетатуйовану шкіру на маківці своєї голови. « Verbum significatium, – повторював він, здійснюючи приготування. – Verbum omnificum». Завершальний інгредієнт нарешті знайдено.

Найдорогоцінніші скарби зазвичай є найпростішими.

Над олтарем уже курилися пасма ароматного диму з кадильниці. Вони підносилися крізь стовп місячного сяйва, розчищаючи канал, через який безперешкодно переміститься вивільнена душа.

Час настав.

Малах відкоркував флакон із почорнілою кров'ю Пітера. Під пильним поглядом свого полоненого він заглибив кінчик воронячого пера в цю темно-червону настоянку і підніс його до священного кружальця на голові. Малах на мить зупинився... подумавши, як же довго він чекав цієї ночі. Його остаточна трансформація ось-ось відбудеться. Коли Втрачене Слово закарбувати в розумі, людина буде готовою прийняти неймовірну силу. Таку перспективу обіцяло древнє пророцтво апофеозу. Донині людство було нездатним втілити цю перспективу, і Малах зробив все, щоб так залишалося й надалі.

Непохитною рукою він торкнувся кінчиком пера шкіри. Йому не потрібне було ані дзеркало, ані стороння допомога – лише його власне відчуття дотику та мислений погляд. Повільно і ретельно він вписував Втрачене Слово всередині кружальця уробороса на своєму скальпі.

Пітер Соломон спостерігав за ним із виразом невимовного жаху на обличчі.

Коли Малах закінчив, він заплющив очі, поклав перо і видихнув повітря зі своїх легень. Вперше в житті до нього прийшло відчуття, якого він досі не знав.

Я – довершений.

Я – цілісний.

Роками Малах удосконалював цей артефакт – власне тіло. І тепер, коли наближався момент остаточної трансформації, він відчував кожну вписану в нього лінію.

– Я – справжній шедевр. Повний і бездоганний.

– Я дав тобі те, що ти просив, – втрутився голос Пітера. – Пошли допомогу Кетрін. І зупини отой файл.

Малах розплющив очі й посміхнувся.

– Ми з тобою ще не закінчили. – Він повернувся до олтаря, взяв жертовний ніж і провів пальцем по тонкому залізному лезу. – Цей древній ніж був переданий Богом, – сказав він, – для принесення людських жертв. Ти ж упізнав його?

Сірі очі Соломона закам'яніли.

– Він унікальний. Я чув цю легенду.

– Легенду? Про нього розповідається у Святому Письмі. Ти не віриш, що це правда?

Пітер лише дивився і мовчав.

Малах витратив купу грошей, щоб знайти цей артефакт і заволодіти ним. Відомий під назвою ніж акеди [23]23
  Жертвопринесення (гербейськ.).


[Закрыть], він був виготовлений понад три тисячі років тому зі шматка метеорита, що впав на землю. Залізо з небес, як називали його древні містики. Вважається, що саме цим ножем користувався Авраам під час акеди – коли він мало не приніс в жертву власного сина Ісака на горі Морія, про що йдеться в Книзі Буття. Вражаюча історія ножа розповідає про те, як ним володіли папи римські, нацистські містики, європейські алхіміки та приватні колекціонери.

«Вони захищали його і захоплювалися ним, – подумав Малах, – але ніхто з них не насмілився вивільнити його справжню силу, використавши для істинного призначення». Але сьогодні ніж акеди виконає свою місію.

Акеда завжди була священною в масонських ритуалах. На найпершому ступені масони вихваляли «найвеличніший дарунок з усіх, запропонованих Богу... підкорення Авраама волі Всевишнього і готовність принести йому в жертву Ісака, свого первістка...»

Малах відчув у руці вагу ножа, і це викликало у нього надзвичайне піднесення. Він нахилився і наново нагостреним лезом перерізав паски, якими Пітер був прив'язаний до візка. Вони впали на підлогу.

Пітер Соломон скривився від болю, коли спробував ворухнути занімілими кінцівками.

– Навіщо ти це робиш? Чого ти цим доб'єшся?

– Хто-хто, а ти маєш знати, – відказав Малах. – Ти ж досліджуєш древні епохи та ритуали. І мусиш знати, що сила таємниць криється в пожертві... у тому, щоб вивільнити душу людини з її тіла. Так було завжди – від самого початку.

– Ти нічого не знаєш про пожертву, – сказав Пітер голосом, сповненим болю й ненависті.

«Прекрасно, – подумав Малах. – Підживлюй свою ненависть. Це лише полегшить ритуал».

Малах походжав перед своїм полоненим, і його порожній шлунок невдоволено забурчав.

– У пролитті людської крові криється величезна сила. Всі це розуміли – від давніх єгиптян і кельтських друїдів до китайців та ацтеків. У людській жертві є своя магія, але сучасна людина стала заслабкою, надто настрашеною, щоб робити справжні пожертви, надто кволою, щоб пожертвувати життям заради духовної трансформації. Втім, древні тексти в цьому значенні є цілком однозначними. Тільки пожертвувавши найдорожчим і найсвятішим, людина зможе набути найвищої сили.

– Отже, ти мене вважаєш святою пожертвою?

Малах не втримався і голосно розреготався.

– Невже ти й досі нічого не зрозумів?

Пітер підозріло поглянув на нього.

– Знаєш, навіщо я тримаю вдома бак для сенсорної депривації? – спитав Малах і, поклавши руки на стегна, почав розминати своє вишукано прикрашене тіло, яке і досі прикривала лише пов'язка на стегнах.

– Я практикувався... готувався... чекав того моменту, коли стану лише розумом, коли покину свою смертну оболонку, коли принесу в жертву богам оце прекрасне тіло. Це я – священна жертва! Це я – неторкане біле ягня!

Пітер розкрив рота, але так нічого й не сказав.

– Так, Пітере, людина має принести в жертву богам те, що вважає найдорожчим. Свою сніжно-білу голубку... свій найцінніший та найдостойніший дарунок. Ти не є для мене цінним. Ти недостойний дарунок. – Малах вирячився на нього. – Невже ти не розумієш? Не ти жертва, Пітере, а я. Це свою плоть я дарую богам. Це я – дарунок. Поглянь на мене. Я приготувався, зробив себе гідним своєї завершальної подорожі. Це я – подарунок!

Пітер так і закляк, не кажучи ані слова.

– Секрет у тому, як померти, – сказав Малах. – Масони це добре розуміють. – Він показав на олтар. – Ви побожно ставитеся до древніх істин, одначе ви боягузи. Ви розумієте силу пожертви, однак тримаєтеся від смерті на поштивій відстані, здійснюючи натомість удавані вбивства та безкровні смертні ритуали. Але сьогодні ваш символічний олтар стане свідком своєї істинної сили, свого справжнього призначення.

Малах нахилився, схопив ліву руку Пітера і втиснув йому в долоню руків'я ножа акеди. Ліва рука служить темряві. Це також було сплановано. Пітер просто не матиме вибору. Малах не міг уявити собі пожертви могутнішої та символічнішої, аніж та, яку здійснить цей чоловік на цьому олтарі саме цим ножем, загнаним у серце жертви, чия смертна плоть була, як подарунок, загорнута в саван з містичних символів.

Офіруючи себе, Малах встановить свій ранг в ієрархії демонів. Темрява та кров – онде була істинна сила. Древні це знали, і адепти приймали той чи інший бік залежно від природи своєї особистості. Малах зробив правильний і мудрий вибір. Хаос був природним законом всесвіту. Байдужість була рушієм ентропії. Людська апатія є родючим ґрунтом, у який лихі й темні привиди сіяли свої зерна.

– Я прислужився їм, і вони приймуть мене як бога.

Пітер не ворухнувся. Він мовчки дивився на древній ніж у своїй руці.

– Я прагну тебе, – глузливо сказав Малах. – Я – охоча жертва. Твою завершальну роль було прописано. Ти трансформуєш мене. Ти вивільниш мене з мого тіла. Ти зробиш це, інакше втратиш сестру і своє братство. І тоді ти дійсно залишишся сам-один. – Він замовк і посміхнувся своєму полоненому. – Вважай це своїм остаточним покаранням.

Пітер повільно підвів очі й зустрівся поглядом із Малахом.

– Убити тебе? Як покарання? Невже ти думаєш, що я завагаюся? Ти вбив мого сина. Мою матір. Усю мою родину.

– Ні! – вибухнув Малах із такою силою, що налякала навіть його. – Ти помиляєшся! Я не вбивав твоєї родини! Ти сам зробив вибір, покинувши Захарія в тюрмі! І відтоді колеса долі крутилися, не зупиняючись! Це ти убив свою родину, Пітере, а не я!

Пітер гнівно стиснув руків'я ножа з такою силою, що аж пальці побіліли.

– Ти нічого не знаєш про те, чому я залишив Захарія в тюрмі.

– Я знаю все! – визвірився Малах. – Я там був. Ти запевняв, що намагаєшся «допомогти» йому. А коли ти пропонував йому вибір між багатством та мудрістю, то теж намагався допомогти? А коли в ультимативній формі запропонував вступити до масонів, теж намагався допомогти? Що ж то за батько, який пропонує дитині вибір між багатством і мудрістю, вважаючи що дитина добре знає, що з ними робити? Що ж то за батько, який залишає свого сина в тюрмі замість визволити його і відправити літаком додому, у безпечне місце? – Малах підійшов до Пітера і нахилився, і його татуйоване обличчя опинилося всього за кілька дюймів від обличчя полоненого. – Та найважливіше ось це: що ж то за батько, який дивиться своєму сину у вічі... через багато років... і навіть не впізнає його!

Кілька секунд слова Малаха відлунювали в кам'яній залі.

А потім запала тиша.

І в цій раптовій тиші та непорушності Пітер Соломон сіпнувся і вийшов з трансу. Його обличчя затуманилося виразом абсолютної недовіри.

– Так, батьку, це я.

Роками чекав Малах цього моменту, щоб помститися чоловікові, який залишив його у біді... Щоб зазирнути в ці сірі очі й висказати всю правду, яку так довго приховував. І ось цей момент настав, і Малах заговорив – повільно, прагнучи побачити, як страшний тягар його слів розчавлює душу Пітера Соломона.

– Маєш радіти, батьку. Твій блудний син повернувся.

Пітер побілів як смерть.

А Малах упивався кожною миттю.

– Мій рідний батько прийняв рішення залишити мене у в'язниці... і тієї миті я поклявся собі – це востаннє він відмовився від мене. Я більше не бажав бути його сином. Тому Захарій Соломон припинив своє існування.

Раптом в очах його батька налилися дві блискучі сльози, і Малах подумав, що то найпрекрасніше видовище в його житті.

Пітер через силу ковтнув, стримуючи сльози і витріщився на обличчя Малаха так, наче вперше його бачив.

– Усе, що потрібно було начальникові в'язниці, – це гроші, – продовжив Малах. – Але ти відмовив йому. Втім, тобі ніколи, мабуть, не спадало на думку, що мої долари так само зелені і так само вагомі, як і твої. Тюремнику було байдуже, хто йому заплатить, аби тільки грошей хапонути. Тож коли я запропонував йому грубеньку суму, він знайшов якогось в'язня-доходягу приблизно моєї статури, вдягнув його в мій одяг і відгамселив так, що того і мати рідна не впізнала б. Ті фото, що ти бачив, і та домовина... то був не я. То був інший чоловік.

Залите слізьми обличчя Пітера спотворила мука і невіра.

– О Господи... Захарію!

– Я вже не Захарій!

Вийшовши з в'язниці, він зазнав трансформації. Його підліткова статура та напівдитяче обличчя зазнали сильної мутації, коли він наситив своє молоде тіло експериментальними гормонами росту та стероїдами. Навіть його голосові зв'язки і ті спотворилися, перетворивши його хлоп'ячий голос на безперервний сиплий шепіт.

Захарій став Андросом.

Андрос став Малахом.

А цієї ночі... Малах стане втіленням найвищої досконалості.

А в Калорама-Гайтс Кетрін Соломон стояла над висунутою шухлядою стола і невідривно дивилася на те, що можна було назвати не інакше, як фетишистською колекцією старих газетних статей і фотографій.

– Не розумію, – мовила вона, звертаючись до Беламі. – Цей псих дійсно зациклився на моїй родині, але ж...

– А ви далі дивіться... – порадив Беламі й сів. У нього і досі був вигляд людини, яка пережила глибоке потрясіння.

Кетрін заглибилася в газетні статті, кожна з яких стосувалася родини Соломонів – успіхів Пітера, дослідницької роботи Кетрін, жахливого вбивства їхньої матері Ізабель, широко розголошеної пристрасті Захарія Соломона до наркотиків, його ув'язнення та жорстокого вбивства в турецькій в'язниці.

Зацикленість цього чоловіка на родині Соломонів була більш, ніж фанатичною, але Кетрін і досі не знайшла пояснення чому.

Аж раптом вона побачила фотографії. На першій був Захарій Соломон. Він стояв по коліно у блакитній воді біля морського берега, всіяного цятками біленьких будиночків. Це фото, припустила Кетрін, вочевидь було зроблене під час походеньок Зака по Європі під наркотичним кайфом. Однак була одна дивна обставина: на цьому фото Захарій мав вигляд людини, що випромінює здоров'я, на відміну від зроблених папараці знімків охлялого та виснаженого підлітка в компанії таких самих наркоманів, як і він. Він здавався сильнішим, стрункішим і неначе дорослішим. Кетрін не пам'ятала, щоб він коли-небудь мав такий квітучий вигляд.

Вона ошелешено поглянула на позначку дати, віддруковану на фото.

«Але ж це... це просто неможливо!»

Дата свідчила, що на момент знімку після смерті Зака у в'язниці минув майже рік.

І Кетрін у розпачі кинулася переривати фото, яких був цілий стос. Всі вони були знімками Захарія Соломона... який поволі ставав дорослішим. Ця колекція була чимось на кшталт автобіографії у фото, яка з хронологічною чіткістю відобразила повільну трансформацію. Передивляючись знімки, Кетрін стала свідком різкої зміни. З жахом дивилася вона, як тіло Захарія почало зазнавати мутації, як наливалися його м'язи, як змінювалися риси обличчя – вочевидь, під впливом великих доз стероїдів. Здавалося, маса його тіла збільшилася вдвічі, а в очі заповз незмінний вираз жорстокості.

«Я навіть не впізнаю цього чоловіка!»

Ніщо у ньому не нагадувало колишнього маленького племінника Кетрін.

Коли вона дійшла до фотографій з бритою головою, то відчула, як її коліна підігнулися. А потім побачила фото його оголеного тіла, прикрашеного першими татуюваннями.

Її серце мало не зупинилося. «Господи милосердний...»

РОЗДІЛ 120

– Праворуч! – прокричав Ленґдон із заднього сидіння тимчасово «запозиченого» «лексуса».

Сімкінс різко рвонув авто на вулицю S і помчав через зарослий деревами житловий мікрорайон. Коли вони наближалися до рогу Шістнадцятої вулиці, то праворуч, неначе гора, виросла велетенська споруда Храмового дому.

Сімкінс зміряв поглядом масивну будівлю. Дивно, наче хтось збудував піраміду на вершечку римського Пантеону. Він уже приготувався повернути праворуч на Шістнадцяту вулицю, що вела до фасаду споруди.

– Не повертайте! – наказав Ленґдон. – Залишайтеся на вулиці S і їдьте прямо!

Сімкінс послухався і скерував машину вздовж східного боку споруди.

– На П'ятнадцятій, – вигукнув Ленґдон, – повернете праворуч!

Сімкінс виконав наказ свого «штурмана» і за кільканадцять секунд Ленґдон показав на ледь видиму під'їзну ґрунтову дорогу, що перетинала парк за Храмовим домом. Сімкінс звернув на цю дорогу і помчав до тильної частини будівлі.

– Погляньте! – вигукнув Ленґдон, показуючи на самотнє авто, припарковане біля заднього входу. То був мікроавтобус. – Вони тут.

Сімкінс зупинив джип і вимкнув двигун. Група безшумно вискочила з машини і приготувалася увірватися всередину. Сімкінс кинув погляд на монолітну споруду.

– Кажете, Храмова зала нагорі?

Ленґдон кивнув і показав аж на вершечок будинку.

– Отой плаский майданчик нагорі фактично є вікном-стелею.

Сімкінс крутнувся до професора.

– Храмова зала має вікно-стелю?

Ленґдон здивовано поглянув на нього.

– Ну аякже! Вікно у небеса... безпосередньо над олтарем.

Гелікоптер UH-60 стояв на майдані Дюпон-серкл, і його турбіна працювала на холостих обертах.

А на пасажирському сидінні Сато гризла нігті, чекаючи новин від своєї групи.

Нарешті в радіо затріскотів голос Сімкінса.

– Директоре!

– Сато слухає, – гаркнула вона.

– Ми входимо до будинку, але я маю для вас додаткову інформацію.

– Кажіть.

– Містер Ленґдон щойно поінформував мене, що приміщення, де, найпевніше, перебуває об'єкт, має дуже велике вікно-стелю.

Сато на кілька секунд задумалася.

– Зрозуміло. Дякую.

Сімкінс відімкнув зв'язок.

Сато виплюнула шматок відгризеного нігтя і повернулася до пілота.

– Злітаємо.

РОЗДІЛ 121

Як і всякий батько, що втратив дитину, Пітер Соломон часто уявляв, яким був би зараз його хлопець... ким би став...

Тепер Пітер Соломон мав відповідь на ці запитання.

Масивна татуйована істота, яку він бачив перед собою, почала життя маленьким дорогоцінним дитинчам... крихіткою Заком, що лежав, скрутившись клубочком, у плетеній колисочці... робив свої перші непевні кроки у Пітера в кабінеті... вчився вимовляти свої перші слова. Той факт, що зло могло зродитися з безневинного дитяти в люблячій родині, завжди був одним із парадоксів людської природи. Пітерові рано довелося визнати: хоча у жилах його сина й текла його кров, але серце його нащадок мав своє, власне. Унікальне й неповторне, неначе навмання вибране з усього всесвіту.

«Мій син... він убив мою матір, мого друга Роберта Ленґдона і, можливо, мою сестру».

Крижане заціпеніння охопило серце Пітера, коли він вдивлявся в очі свого сина, намагаючись угледіти в них хоч якийсь внутрішній зв'язок... хоч щось знайоме. Однак ці очі, так само сірі, як і у нього, були очима чужинця. Сповнені майже потойбічної ненависті й мстивості.

– У тебе вистачить сили? – глузливо спитав син, поглянувши на жертовний ніж у Пітерові руці. – Ти зможеш закінчити те, що почав багато років тому?

– Синку... – мовив Пітер, ледь упізнаючи власний голос. – Я... я тебе любив.

– Ти двічі намагався вбити мене. Ти залишив мене у в'язниці. Ти вистрелив у мене біля містка Зака. А тепер – прикінчи мене!

На мить Соломон відчув, наче виплив із власного тіла і бачив його збоку. Бачив – і не впізнавав. Без руки, лисий, вдягнений у чорну мантію, він сидів у інвалідному візку, стискаючи жертовний ніж.

– Прикінчуй! – знову скрикнув чоловік, і татуювання на його голих грудях злегка здригнулися. – Вбити мене – це єдиний спосіб врятувати Кетрін... врятувати твоє братство!

Соломон відчув, як його погляд мимовільно ковзнув до комп'ютера зі стільниковим модемом.

Надсилається повідомлення: завершено 92%

Він не міг вичавити зі свідомості образ Кетрін, що помирає, стікаючи кров'ю... і своїх братів-масонів.

– Ще маєш трохи часу, – прошепотів чоловік. – Ти ж знаєш, що вибору немає. Випусти мене з моєї смертної шкаралупи.

– Благаю, – мовив Соломон. – Не треба... Не роби цього...

– Ти сам це зробив! – прошепотів чоловік. – Це ти примусив свою дитину зробити неймовірний вибір! Пам'ятаєш той вечір? Багатство чи мудрість? Тоді ти відштовхнув мене назавжди. Але я повернувся, батьку, і сьогодні – твоя черга вибирати. Захарій чи Кетрін? Кого ти обереш? Ти уб'єш свого сина, щоб врятувати сестру? Уб'єш свого сина, щоб врятувати братство? Свою країну? Чи ждатимеш, поки стане запізно? Поки Кетрін помре... поки це відео побачить широкий загал... і тобі доведеться решту життя прожити з усвідомленням того, що ти міг запобігти цим трагедіям. Час збігає. Ти знаєш, що треба робити.

Серце Пітера пронизав біль.

«Ти не Захарій, – сказав він собі. – Захарій помер давно, дуже давно. Хто б ти не був... і звідки б ти не взявся... ти не мій». І хоча Пітер Соломон не повірив власним словам, він знав, що мусить зробити вибір.

Часу в нього майже не лишилося.

«Знайти парадні сходи!»

Роберт Ленґдон кинувся темними звивистими коридорами до центру будівлі. Від нього ні на крок не відставав Тернер Сімкінс. Як і сподівався Ленґдон, вони вискочили в основний атріум споруди.

Цей атріум з вісьмома масивними доричними колонами із зеленого граніту скидався на гробницю-гібрид в греко-римо-єгипетському стилі. Там були статуї з чорного мармуру, жаровні на підставках, тевтонські хрести, двоголові фенікси та канделябри з головами Гермеса.

Ленґдон повернув і побіг до широких мармурових сходів у дальньому кінці атріуму.

– Вони ведуть прямо до Храмової зали, – прошепотів він, коли удвох із Сімкінсом якомога тихше піднімався вгору.

На першому сходовому майданчику Ленґдон зіштовхнувся лицем до лиця з бронзовим бюстом видатного масона Альберта Пайка, біля якого було викарбуване його найвідоміше висловлювання: «ТЕ, ЩО МИ ЗРОБИЛИ ДЛЯ СЕБЕ САМИХ, ПОМИРАЄ РАЗОМ ІЗ НАМИ; ТЕ, ЩО МИ ЗРОБИЛИ ДЛЯ ІНШИХ ТА УСЬОГО СВІТУ, Є І ЗАВЖДИ БУДЕ БЕЗСМЕРТНИМ!»

Малах відчув помітну зміну атмосфери в Храмовій залі, наче всі розчарування й біль, які за ці роки довелося пережити Пітерові Соломону, тепер збурювалися і піднімалися на поверхню, зосереджуючись на Малахові, ніби лазерний приціл.

«Так, уже час».

Пітер Соломон підвівся із візка і повернувся обличчям до олтаря, стискаючи в руці жертовний ніж.

– Урятуй Кетрін, – умовляв його Малах, заманюючи до олтаря. Він позадкував і зрештою ліг, розпростерши своє тіло на заздалегідь приготовленому білому савані. – Зроби те, що маєш зробити.

Неначе в кошмарному сні, Пітер поволі посунувся вперед.

Відкинувшись на спину, Малах дивився на зимовий місяць крізь велике вікно у стелі. «Весь секрет у тім – як померти». Не можна було дібрати більш доречного моменту. «Прикрашений Втраченим Словом, таємницею усіх часів, я – лівою рукою мого батька – приношу себе в жертву».

Малах глибоко вдихнув.

«Приймайте мене, демони, бо офірую вам тіло своє».

Стоячи над Малахом, Пітер Соломон тремтів. Його заплакані очі світилися відчаєм, нерішучістю та мукою. Він востаннє поглянув через кімнату на комп'ютер і модем.

– Зроби вибір, – прошепотів Малах. – Звільни мене з моєї плоті. Цього бажає Бог. Цього бажаєш ти. – Він простягнув руки по боках і вигнув груди, немов офіруючи свого вражаючого двоголового фенікса. – Допоможи мені скинути з себе тіло, в яке вдягнена моя душа.

Здавалося, що тепер заплакані очі Пітера дивляться крізь Малаха, навіть не помічаючи його.

– Я вбив твою матір, – прошепотів Малах. – Я убив Роберта Ленґдона. Я убиваю твою сестру! Я знищую твоє братство! Зроби те, що мусиш!

Горе і жаль враз спотворили обличчя Пітера Соломона. Він закинув голову назад, змахнув ножем – і дико закричав від болю, що розривав його душу.

Захекані Роберт Ленґдон та агент Сімкінс добігли до дверей Храмової кімнати, коли всередині пролунав жахливий крик, від якого кров у жилах стигла. То кричав Пітер.

Кричав у страшній нестерпній агонії.

«Я спізнився!»

Ігноруючи Сімкінса, Ленґдон вхопився за ручку і рвучко розчахнув двері. Моторошна картина, яку він побачив, підтвердила його найстрашніші побоювання. У центрі тьмяно освітленої зали виднівся силует чоловіка з бритою головою у чорній мантії, що стояв перед великим олтарем, а в руці стискав ніж.

Ленґдон закляк, спостерігаючи, як чоловік змахнув ножем, щоби встромити його в тіло, розпростерте перед ним на олтарі.

Малах заплющив очі.

Так прекрасно. Так бездоганно.

Злетівши над ним дугою, древнє лезо ножа акеди зблиснуло у місячному сяйві. Пасма ароматного диму кружляли, піднімаючись і розчищаючи шлях душі, яка ось-ось мала звільнитися. Ніж опустився, а крик болю й відчаю, який вирвався з глибини душі його вбивці, і досі відлунював від стін священної зали.

«Я осквернений кров'ю людської жертви, слізьми моїх батьків».

Малах радо чекав удару славетного ножа.

І момент його трансформації настав.

Це було неймовірно, але він не відчув болю.

Громоподібна вібрація, оглушлива і пронизлива, заповнила його тіло. Зала затряслася, і згори сяйнуло яскраве біле світло. Небеса загриміли.

«Нарешті це сталося!» – подумав Малах.

Сталося так, як він запланував.

Угорі загуркотів гелікоптер, і Ленґдон, не пам'ятаючи себе, кинувся до олтаря і стрибнув із випростаними вперед руками... до чоловіка в чорній мантії, відчайдушно намагаючись не дати йому ударити ножем вдруге.

Їхні тіла зіткнулися, і Ленґдон побачив потік яскравого світла, що хлинув згори і затопив олтар. На олтарі він очікував побачити скривавлене тіло Пітера Соломона, але голі груди, освітлені променем, не мали на собі крові... лише гобелен із татуювань. Біля грудей лежав зламаний ніж, бо ним, вочевидь, поцілили не в плоть, а в кам'яний олтар.

Коли Ленґдон упав із чоловіком у мантії на тверду кам'яну долівку, він помітив забинтований обрубок на місці правої руки і, на свій превеликий подив, збагнув, що щойно накинувся на Пітера Соломона.

Вони лежали на кам'яній підлозі, а згори бив сліпучий прожектор гелікоптера. Машина висіла, оглушливо гуркочучи, дуже низько, мало не торкаючись лижвами величезного скляного даху.

Спереду гелікоптера крутнулася якась химерна на вигляд гармата і націлилася вниз крізь стелю-вікно. Промінь лазерного прицілу затанцював на підлозі, підбираючись прямісінько до Ленґдона та Соломона.

«Ні!»

Але пострілів згори не пролунало... лише лопаті оглушливо гриміли.

Ленґдон не відчув нічого – тільки імпульс якоїсь енергії, що пронизала кожну клітину його тіла. А позаду, на кріслі зі свинячої шкіри, якось дивно зашипів переносний комп'ютер. Професор обернувся саме вчасно і побачив, як спалахнув і згас екран. На жаль, він побачив і останнє зображення.

Надсилається повідомлення: завершено 100%

«Злітаймо, чорт забирай! Злітаймо!»

Пілот гелікоптера увімкнув форсаж, намагаючись не торкнутися лижвами величезної скляної стелі. Він знав, що шість тисяч фунтів підйомної сили і так напружують скло до точки зламу. На жаль, нахил піраміди під гелікоптером відбивав підйомний потік убік і розсіював його, не дозволяючи машині злетіти.

«Піднімайся, чорти б тебе забрали!»

Він нахилив ніс гелікоптера, намагаючись зіскочити з даху, але ліва лижва торкнулася центру величезного вікна. Торкнулася лише на мить, але цього було достатньо.

Масивна стеля-вікно Храмової зали вибухнула вихором скла та вітру, швиргонувши потоки гострих зубчастих скалок у приміщення внизу.

То з неба падають зірки.

Малах дивився на прекрасне біле світло над головою і бачив прозору хмарину коштовних каменів, що летіли, прискорюючись, до нього, немов збираючись огорнути його своєю сліпучою красою.

Раптом він відчув біль.

У всьому тілі.

Гострий, як удар ножа. Пронизливий. Різкий. Наче тисячі гострих, як бритва, кинджалів уп'ялися в його плоть. У груди, шию, стегна, обличчя. Все його тіло враз здригнулося і напружилося. Біль вихопив його з трансу, і зі скривавленого рота вирвався крик відчаю. Біле світло над головою раптом трансформувалося і магічно перетворилося на чорний гелікоптер, що висів угорі, а його гримотливі лопаті гнали крижане повітря Храмовим залом, пронизуючи Малаха холодом до мозку кісток і розганяючи по далеких закутках пасма кадильного диму.

Малах повернув голову і побачив біля себе жертовний ніж, зламаний об гранітний олтар, вкритий ковдрою з розбитого скла. «Навіть після всього болю, що я йому завдав... Пітер Соломон відвернув ніж. Він відмовився пролити мою кров».

Зі страхом Малах підвів голову й оглянув своє тіло. Цей живий артефакт, що мав стати його великою пожертвою, тепер лежав увесь понівечений. Тіло, з якого навсібіч стирчали великі уламки скла, стікало кров'ю.

Малах кволо опустив голову на гранітний олтар і звів погляд угору, туди, де щойно була скляна стеля. Гелікоптера вже не було, і на його місці з'явився тихий зимовий місяць.

Широко розкривши очі, Малах лежав, судомно хапаючи ротом повітря, сам-один на великому олтарі.