Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 90

Ленґдон і Кетрін стояли над чаном з водою в тьмяно освітленій кухні кафедрального коледжу і розглядали трансформований горішній камінь. На одній з його граней світився розжарений напис.

Ленґдон прочитав сяючий текст, ледь вірячи власним очам. Він знав, що начебто піраміда мала вказати на конкретне місцеположення, але ніколи не думав, що воно буде настільки конкретним.

Франклін-сквер, вісім

– Це адреса, – приголомшено прошепотів професор.

Кетрін була так само приголомшена.

– Я не знаю, що за цією адресою. А ти?

Ленґдон похитав головою. Він знав, що майдан Франкліна розташований у старій частині Вашинґтона, але цієї адреси не знав. Він поглянув на вершечок горішнього каменя і пробігся по ньому очима вниз, прочитавши увесь текст.

Ця

таємниця

криється в Цьому Ордені

Майдан Франкліна, вісім

Отже, на майдані Франкліна розташований якийсь Орден?

Може, там є якась будівля, що приховує вхід до гвинтових сходів, які ведуть глибоко під землю?

Ленґдон і гадки не мав, чи й справді за цією адресою щось сховано під землею. Найважливішим для нього наразі було те, що вони з Кетрін розшифрували піраміду і тепер могли вести переговори про звільнення Пітера.

І це сталося вчасно.

Світні стрілки годинника з Мікі-Маусом показували, що у них лишилося менше десяти хвилин.

– Зателефонуй! – Кетрін кивнула на телефон, що висів у кухні на стіні.

Цей момент настав так несподівано, що Ленґдон розгубився – і завагався.

– А ми впевнені, що це потрібно?

– Я – на всі сто.

– Я нічого не скажу йому, доки ми не переконаємося, що Пітер у безпеці.

– Правильно. Ти ж пам'ятаєш номер?

Ленґдон кивнув, підійшовши до кухонного телефону, зняв слухавку і набрав мобільний номер викрадача. Підійшла Кетрін і прихилила голову до слухавки, щоб теж чути розмову. Коли пролунали гудки, Ленґдон внутрішньо приготувався знову почути химерний лиховісний шепіт чоловіка, який заманив його сьогодні до Капітолію.

Нарешті на дзвінок відповіли.

Однак без привітання. Взагалі без звуку. Потойбіч лінії чулося лише дихання.

Ленґдон почекав, а потім заговорив:

– Я маю необхідну вам інформацію, але якщо ви хочете її отримати, спочатку дайте нам поговорити з Пітером.

– А хто це? – спитав жіночий голос. Ленґдон аж підстрибнув від несподіванки.

– Це Роберт Ленґдон, – рефлекторно відповів він. – А ви хто? – На мить йому здалося, що він набрав неправильний номер.

– Вас звуть Ленґдон? – спитала жінка зі здивуванням у голосі. – Тут дехто хоче з вами поговорити.

– Що?! Вибачте, з ким я говорю?

– Це охоронець Пейдж Монтгомері з «Ексклюзивної безпеки». – Голос жінки відчутно тремтів. – Може, ви нам щось поясните й допоможете. Приблизно годину тому моя напарниця прийняла дзвінок 911 в Калорама-Гайтс... з приводу можливого захоплення заручників. Я втратила з нею контакт і приїхала сюди з підмогою, щоб перевірити помешкання. Мою напарницю ми знайшли мертвою на задньому подвір'ї. Власника будинку немає, тому нам довелося виламати двері. На столі у залі задзвонив мобільник, і я...

– Так ви всередині?

– Так, і дзвінок 911 виявився правильним... – сказала жінка і затнулася. – Вибачте, якщо я сумбурно висловлююсь, але у мене напарницю вбили, а тут іще ми знайшли заручника. Він у вкрай поганому стані, але ми намагаємося його врятувати. Він питав про двох людей – Роберта Ленґдона і Кетрін.

– Це мій брат! – випалила Кетрін у слухавку, притиснувшись головою до голови Ленґдона. – Це я телефонувала у 911! З ним усе гаразд?

– Взагалі-то, пані... – голос жінки знову затремтів. – Він у дуже поганому стані. У нього відрізана права рука...

– Благаю, – мовила Кетрін, – дайте мені з ним поговорити!

– Зараз йому надають допомогу. Він час від часу втрачає свідомість. Якщо ви десь поруч, то краще приїздіть сюди. Він хоче вас бачити.

– Ми приблизно за шість хвилин їзди від вас, – сказала Кетрін.

– Тоді раджу вам поквапитися. – У слухавці почувся приглушений шум, а потім жінка заговорила знову: – Вибачте, здається, мене кличуть. Поговоримо, коли приїдете.

І телефон замовк.

РОЗДІЛ 91

З підвалу Ленґдон і Кетрін кинулися вгору і побігли темним коридором до парадних дверей. Над їхніми головами вже не чулося гуркоту лопатей гелікоптера, і в Ленґдона зажевріла надія, що їм вдасться вислизнути непоміченими, дістатися до Калорама-Гайтс і побачити Пітера.

Вони знайшли його. Він живий. Півхвилини тому, коли вони скінчили розмову з жінкою-охоронцем, Кетрін витягла піраміду та горішній камінь із чана. З піраміди ще капала вода, коли вона поклала її до професорової шкіряної сумки, відчуваючи шкірою тепло, яке і досі випромінював кам'яний моноліт.

Збудження через звістку, що Пітера нарешті знайшли, на якийсь час затьмарило інші думки про світний напис на горішньому камені: майдан Франкліна, вісім. Але у них іще буде час, коли вони доберуться до Пітера.

Піднявшись сходами та завернувши за ріг, Кетрін різко зупинилася і показала на гостьову кімнату потойбіч залу. У вікно в еркері Ленґдон побачив довгастий гелікоптер на галявині, а біля нього пілота, що дивився у протилежний від них бік і про щось розмовляв по рації. Поблизу гелікоптера стояв джип «ескалада» із затемненими вікнами.

Тримаючись у затінку, Ленґдон та Кетрін увійшли до гостьової кімнати і обережно поглянули у вікно – чи, бува, не видно поруч решти оперативної групи. Дякувати Богу, широчезна галявина перед національним собором була порожня.

– Напевне, вони в соборі, – сказав Ленґдон.

– Ні, не в соборі, – почувся голос позаду.

Ленґдон та Кетрін різко обернулися і побачили, хто їм відповів. В одвірку стояли дві темні постаті, націливши на них лазерні приціли своїх гвинтівок, і на грудях Ленґдона вже затанцювала червона цятка.

– Так приємно знову бачити вас, професоре, – почувся знайомий хрипкий голос. Агенти розступилися, і крихітна фігура директорки Сато, легко прослизнувши повз них, перетнула гостьову кімнату і зупинилася перед Ленґдоном. – Сьогодні ви зробили кілька вкрай хибних кроків.

– Поліція знайшла Пітера Соломона, – з притиском заявив Ленґдон. – Він у поганому стані, але живий. Усе скінчилося.

Може, Сато й здивувалася звістці, що Пітера знайшли, але не дала взнаки. Прилипнувши до Ленґдона немиготливими очима, вона підійшла до нього майже впритул.

– Професоре, запевняю вас, це ще не кінець. А якщо втрутилася поліція, то це лише ускладнює справу. Я вже казала вам сьогодні, що ситуація є вкрай делікатною та непевною. Вам не слід було тікати з цією пірамідою.

– Пані, – випалила Кетрін. – Мені конче необхідно побачитися з братом. Можете забрати піраміду, але ви мусите...

– Я мушу?! – грізно спитала Сато, крутнувшись до Кетрін. – Ви – міс Соломон, наскільки я розумію? – Вона спопелила Кетрін поглядом, а потім повернулася до Ленґдона. – Поставте вашу сумку на стіл.

Ленґдон поглянув на дві червоні цятки на своїх грудях – і поставив шкіряну сумку на кавовий столик. До нього обережно наблизився агент, розстебнув сумку і розкрив її, опустивши краї. З сумки вирвалася маленька хмаринка пари. Він присвітив всередину ліхтариком, якусь мить здивовано помовчав, а потім кивнув Сато.

Директорка підійшла і зазирнула всередину. Волога піраміда та горішній камінь блищали в промені ліхтаря. Сато нахилилася і уважно придивилася до горішнього каменя, котрий, як збагнув Ленґдон, вона бачила раніше лише на рентгенівському знімку.

– Цей напис, – вимогливо спитала Сато, – він для вас щось означає? «Ця таємниця криється в Цьому Порядку» чи в Ордені?

– Ми точно не знаємо, пані.

– А чому піраміда така гаряча?

– Ми занурили її у киплячу воду, – без вагань пояснила Кетрін. – Це була частина процедури розшифровування коду. Ми все вам скажемо, але дозвольте мені побачитися з братом. Він таке перестраждав...

– Ви варили піраміду?! – спитала Сато.

– Вимкніть ліхтарик, – сказала Кетрін. – І погляньте на горішній камінь. Можливо, напис і досі видно.

Агент вимкнув ліхтарик, і Сато нахилилася над каменем. Навіть зі свого місця Ленґдон бачив, що текст на золотій пірамідці і досі слабко світився.

– Майдан Франкліна, вісім? – здивовано мовила Сато.

– Так, пані. Цей текст, вочевидь, було написано якимось лаком, що світиться від розжарювання. Тридцять третій ступінь виявився насправді...

– А адреса? – вимогливо спитала директорка. – Цьому типові потрібна саме адреса?

– Так, – сказав Ленґдон. – Він вважає, що піраміда – це мапа, яка виведе його до місця, де схований безцінний скарб – ключ до розкриття древніх таємниць.

Сато недовірливо поглянула на горішній камінь.

– Скажіть мені, – спитала вона, і в її голосі почулися легкі нотки страху, – а ви ще не контактували з цим чоловіком? Ви ще не дали йому цю адресу?

– Ми намагалися. – І Ленґдон розповів, що трапилося, коли вони зателефонували на мобільний викрадача.

Сато слухала, облизуючи язиком свої жовті зуби. Здавалося, директорка ось-ось вибухне гнівом, але натомість повернулася до одного з агентів і тихим шепотом сказала:

– Приведіть його. Він у джипі.

Агент кивнув і щось сказав по рації.

– Приведіть кого? – спитав Ленґдон.

– Того єдиного чоловіка, який здатен виправити ту чортову халепу, у яку ми через вас вскочили!

– Яка халепа?! – огризнувся Ленґдон. – Тепер, коли Пітер у безпеці...

– Заради всього святого! – вибухнула Сато. – Йдеться не про Пітера! Я намагалася пояснити вам, професоре, але ви здумали діяти проти мене, а не допомагати мені! Саме через вас сталася ця жахлива халепа! Коли ви знищили свій мобільний телефон, який ми і справді намагалися відстежити, ви знищили можливість спілкування з цим чоловіком. А ця адреса, яку ви виявили, – якою б вона, в біса, не була, – це наш єдиний шанс спіймати того психа. Щоб грати в цю гру, мені були потрібні ви: щоб дати йому адресу й водночас довідатися, де його зловити!

Не встиг Ленґдон відповісти, а Сато вже спрямувала залишки свого гніву на Кетрін.

– А ви, міс Соломон! Ви ж знали, де живе цей маніяк! Чому не сказали мені? Натомість послали приватного охоронця перевірити помешкання цього чоловіка. Невже ви не розумієте, що знищили будь-який шанс спіймати його там? Я рада, що ваш брат у безпеці, але дозвольте мені пояснити вам, що сьогодні ми зіштовхнулися з кризою, наслідки якої сягають далеко за межі проблем вашої родини. Вони дадуться взнаки в усьому світі. Чоловік, що захопив вашого брата, володіє величезною силою, і ми мусимо спіймати його негайно.

Коли вона закінчила свою тираду, з темряви виринула тендітна висока постать Ворена Беламі. Він здавався якимось скуйовдженим, побитим і шокованим... неначе щойно побував у пеклі.

– Ворене! – підскочив Ленґдон. – 3 вами все гаразд?

– Ні, – відповів Беламі. – Не гаразд.

– Ви чули? Пітер уже в безпеці.

Беламі кивнув з таким безнадійним та приголомшеним виглядом, наче сталося щось непоправне.

– Так, я чув розмову. Я радий.

– Ворене, що, в біса, відбувається?

У розмову втрутилася Сато.

– Поговорите за хвилину, шановні. А зараз містер Беламі вийде на зв'язок з цим психом і поспілкується з ним. Так, як він робив увесь вечір.

Ленґдонові здалося, що під ногами гойднулася земля.

– Беламі не контактував із цим психом ввечері! Той навіть не знає про участь Беламі у цій справі!

Сато повернулася до Беламі й здивовано звела брови.

Беламі зітхнув:

– Роберте, мені шкода, але я не був з вами до кінця чесним сьогодні.

Ленґдонові аж відібрало мову, і він приголомшено витріщився на нього.

– Мені здавалося, що я чиню правильно... – сказав Беламі, і на його обличчі з'явився переляканий вираз.

– Що ж, – мовила Сато. – Зараз ви маєте можливість і справді вчинити правильно, і молімося Богу, щоб це спрацювало. – Неначе підкреслюючи зловісний тон Сато, годинник на каміні вже відбивав дванадцяту. Сато кинула Беламі пакет з його речами. – Ось ваші манатки. Вашим мобільним можна робити фото?

– Так, пані.

– Добре. Підніміть горішній камінь.

Малах щойно отримав повідомлення від свого інформатора – Ворена Беламі, масона, якого він послав увечері до Капітолію на допомогу Робертові Ленґдону. Беламі, як і професор, хотів повернути Пітера Соломона живим і запевнив Малаха, що допоможе професору роздобути і дешифрувати піраміду. Всю ніч Малах отримував електронною поштою повідомлення про перебіг подій; ці повідомлення автоматично переадресовувалися на його мобільний телефон.

«Цікаво, що буде цього разу», – подумав Малах, відкриваючи повідомлення.

Від: Ворена Беламі

змушений розлучитися з ленґдоном, але нарешті

маю потрібну вам інформацію.

доказ додається, телефонуйте стосовно частини,

якої бракує. вб

– один додаток (jpeg) —

«Зателефонувати стосовно частини, якої бракує?» – здивувався Малах, розкриваючи додаток.

Додаток виявився фотографією.

Коли Малах побачив її, то аж охнув і відчув, як його серце збуджено закалатало. То був знімок великим планом маленької золотої пірамідки. «Це ж легендарний горішній камінь!» На грані піраміди виднівся красиво вирізьблений напис із багатообіцяльним посланням: «Ця таємниця криється в Цьому Порядку».

А під написом Малах побачив дещо приголомшливе. Горішній камінь неначе світився. Не вірячи своїм очам, він дивився на світний текст, поки збагнув, що легенда виявилася правдою: «Масонська піраміда трансформує себе, щоби відкрити свій секрет гідним».

Як відбулося це магічне перетворення – Малах не знав і не хотів знати. Йому було байдуже. Світний текст чітко вказував на конкретне місце в окрузі Колумбія, точнісінько так, як і йшлося в пророцтві. Майдан Франкліна. На жаль, фото горішнього каменя містило також вказівний палець Ворена Беламі, який навмисне затуляв критично важливу частину інформації на золотій пірамідці.

                 Ця

            таємниця

криється в Цьому Порядку

  Майдан Франкліна, ███

«Зателефонувати стосовно частини, якої бракує». Тепер Малах збагнув, що мав на увазі Беламі.

Увесь вечір Архітектор Капітолію співпрацював із ним, але тепер вирішив зіграти в дуже небезпечну гру.

РОЗДІЛ 92

Ленґдон, Кетрін та Беламі сиділи разом із Сато в гостьовій кімнаті кафедрального коледжу під прискіпливими поглядами кількох озброєних агентів ЦРУ Перед ними на столику і досі стояла розкрита шкіряна сумка Ленґдона, з якої визирав золотий вершечок піраміди. Слова майдан Франкліна, вісім уже зникли, не лишивши жодного сліду свого існування. Кетрін благала Сато дозволити їй побачитися з братом, але японка лише хитала головою, не відриваючи очей від мобільного телефону Беламі, що лежав на кавовому столику. Він мав задзвонити.

«Чому ж Беламі не сказав мені правди?» – дивувався Ленґдон. Вочевидь, Архітектор увесь вечір підтримував контакт із викрадачем Пітера, запевняючи його, що Ленґдон успішно просувається у справі розшифровування піраміди. То був блеф, спроба виграти час для Пітера. Насправді Беламі робив усе, що міг, аби завадити кожному, хто загрожував розкрити таємницю піраміди. Однак тепер Беламі перейшов на інший бік. Вони з Сато ладні ризикнути таємницею піраміди, аби лише спіймати цього чоловіка.

– Заберіть свої руки! Не чіпайте мене! – вигукнув у холі старечий голос. – Я сліпий, але не немічний! І чудово орієнтуюся в коледжі! – То гучно протестував настоятель Геловей, коли двоє агентів ЦРУ затягли його під руки до гостьової кімнати й всадовили в крісло.

– Хто тут? – вимогливо спитав Геловей, дивлячись перед собою невидющими очима. – Схоже, вас тут багато. Скільки ж вам треба, щоб затримати стару людину? Ану кажіть!

– Нас семеро, – заявила Сато. – Включно з Робертом Ленґдоном, Кетрін Соломон, а також вашим братом-масоном Вореном Беламі.

Геловей важко опустив плечі, і увесь його гонор вмить випарувався.

– З нами все гаразд, – пояснив Ленґдон. – І ми щойно дізналися, що Пітер у безпеці. Він у поганому стані, але під охороною поліції.

– Слава Богу, – видихнув настоятель. – А...

Від гучного брязкоту всі в кімнаті аж підскочили. То завібрував на столику мобільний Беламі. Всі затихли.

– Що ж, містере Беламі, – мовила Сато. – Не помиліться. Ви чудово знаєте, які високі ставки.

Беламі глибоко вдихнув і повільно випустив повітря. А потім простягнув руку і натиснув на кнопку «відповідь».

– Це Беламі, – сказав він, гучно промовляючи до телефону, що лежав на столі.

Голос, що затріскотів у динаміку, був той самий – напівшепіт із присвистом. Схоже, що чоловік говорив із безконтактного спікерфону в авто.

– Уже за північ, містере Беламі. І я збираюся нарешті позбавити Пітера страждань.

У кімнаті запала напружена тиша.

– Дайте мені поговорити з ним.

– Це неможливо, – відказав чоловік. – Він зв'язаний у багажнику.

Ленґдон та Кетрін обмінялися поглядами, а потім захитали головами, запевняючи усіх присутніх: «Він блефує! Пітера з ним уже немає!»

Сато кивнула Беламі, щоб той наполягав.

– Мені потрібен доказ, що Пітер живий, – сказав Беламі. – Я не дам вам решти інформації...

– Вашому Верховному магістру потрібен лікар. Не гайте часу на переговори. Скажіть мені номер на майдані Франкліна, і я привезу Пітера туди.

– Я ж сказав вам, що...

– Негайно! – вибухнув чоловік. – Інакше я зараз зупинюся – і Пітер помре!

– А тепер слухайте мене, – твердо відказав Беламі. – Якщо хочете мати решту адреси, ви гратимете за моїми правилами. Зустрінете мене на майдані Франкліна. Ви доставите Пітера живим, а я скажу вам номер будівлі.

– А звідки мені знати, що ви не привезете на хвості копів?

– Я не можу ризикувати і грати у подвійну гру. Життя Пітера – не єдиний козир у ваших руках. Я чудово знаю, що сьогодні поставлено на кін.

– Ви прекрасно розумієте, – сказав голос у телефоні, – що коли я відчую на майдані Франкліна хоч найменший натяк на чиюсь присутність, окрім вашої, то просто поїду далі і тоді від Пітера Соломона й сліду не залишиться. І, звісно, це буде найменшою вашою бідою.

– Я приїду сам, – похмуро запевнив Беламі. – Коли ви передасте мені Пітера, я дам вам усе, що потрібно.

– Зустрінемося посеред майдану, – відповів чоловік. – Мені знадобиться принаймні двадцять хвилин, щоб туди дістатися. Раджу почекати на мене стільки, скільки доведеться.

І телефон замовк.

А кімната одразу ж ожила: Сато викрикувала накази, а оперативники, схопивши свої рації, рушили до дверей.

– Мерщій, мерщій!

У цьому хаосі Ленґдон зиркнув на Беламі, чекаючи від нього хоч якогось пояснення, що насправді відбувалося сьогодні, але Архітектора вже хутко повели до дверей.

– Мені треба побачитися з братом! – скрикнула Кетрін. – Ви мусите нас відпустити!

Сато підійшла до Кетрін впритул.

– Я нічого не мушу, міс Соломон. Второпали?

Та Кетрін наполягала на своєму, з викликом прошиваючи поглядом маленькі чорні очиці японки.

– Міс Соломон, моїм першочерговим завдання є затримання отого чоловіка на майдані Франкліна, а ви залишитеся тут з одним із моїх помічників, поки я не виконаю це завдання. Тоді – і лише тоді – ми займемося вашим братом.

– Ви не розумієте однієї важливої обставини, – заперечила Кетрін. – Я достеменно знаю, де живе цей чоловік. Це за п'ять хвилин їзди звідси, у районі Калорама-Гайтс, і в його помешканні можна знайти докази, які вам допоможуть! До того ж ви сказали, що не хочете розголосу. Хтозна, що почне говорити Пітер, коли його стан стабілізується.

Сато міцно стиснула губи, вочевидь зважуючи почуте. Надворі завила турбіна гелікоптера, розкручуючи лопаті. Сато насупилася і повернулася до одного з підлеглих.

– Гартмане, беріть «ескаладу» і везіть міс Соломон та містера Ленґдона до Калорама-Гайтс. Пітер Соломон нікому й нічого не мусить розповісти. Зрозуміло?

– Так, пані, – відказав агент.

– Зателефонуйте мені, коли будете на місці. Скажете, що там знайшли. І не випускайте цих двох з очей.

Агент Гартман коротко кивнув, витягнув ключі від джипа і рушив до дверей. Кетрін поспішила слідком за ним, а Сато обернулася до Ленґдона і кинула:

– Невдовзі побачимося, професоре. Знаю – ви вважаєте мене ворогом, але це зовсім не так. Негайно вирушайте до Пітера. Справу ще не завершено.

А поруч із Ленґдоном за кавовим столиком тихо сидів настоятель Геловей. Його руки знайшли кам'яну піраміду, яка й досі стояла перед ним у розкритій професоровій сумці. Старий священик пробігся пальцями по досі теплій кам'яній поверхні.

Ленґдон спитав у нього:

– Отче, а ви поїдете побачитися з Пітером?

– Я вам лише заважатиму. – Геловей прибрав руки і застебнув сумку над пірамідою. – Я залишуся прямо отут і молитимуся за одужання Пітера. Ми зможемо поговорити опісля. Але коли ви покажете Пітерові піраміду, то передасте йому дещо від мене, добре?

– Звісно, – відповів Ленґдон, надіваючи сумку на плече.

– Передайте йому ось що. – Отець Геловей прокашлявся: – Масонська піраміда завжди зберігала і зберігає свою таємницю... по-справжньому і щиро.

– Не розумію.

Старий підморгнув йому невидючими очима.

– Просто перекажіть оце Пітерові. Він зрозуміє.

І настоятель Геловей злегка вклонився та почав молитися.

Спантеличений Ленґдон залишив його і поквапився до авто. Кетрін уже вмостилася на передньому сидінні «ескалади» і розповідала агентові, куди їхати. Ленґдон сів на заднє сидіння і не встиг зачинити дверцята, як гігантське авто зі швидкістю реактивного літака рвонуло галявиною і помчало до Калорама-Гайтс.