355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ден Браун » Втрачений символ » Текст книги (страница 39)
Втрачений символ
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 17:49

Текст книги "Втрачений символ"


Автор книги: Ден Браун


Жанр:

   

Триллеры


сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 130

А на початку було Слово.

Настоятель Геловей стояв навколішки у великому середхресті Національного собору і молився за Америку. Він молився, щоб його люба країна невдовзі прийшла до розуміння істинної сили Слова – збереженої впродовж сторіч рукописної збірки мудрих висловлювань древніх мислителів, духовних істин, яких навчали ці великі мудреці.

Історія благословила людство мудрими вчителями, людьми проникливими і просвіченими, чиє розуміння таємниць духу та розуму виходило далеко за межі розуміння пересічної людини. Безцінні висловлювання цих адептів – Будди, Ісуса, Магомета, Зороастра та багатьох інших – передавалися крізь сторіччя історії через найдревніші та найцінніші носії – книги.

Кожна культура на землі має свої священні книги – своє власне Слово – дуже різні і водночас однакові. Для християн цим Словом є Біблія, для мусульман – Коран, для юдеїв – Тора, для індуїстів – Веди і так далі, і так далі.

Слово освітить шлях.

Таким Словом для масонських батьків-засновників Америки була Біблія. Однак за всю історію людства мало хто спромігся збагнути її істинну суть.

Цієї ночі Геловей, ставши навколішки, сам, посеред величезного собору, поклав руки на Слово – потертий примірник своєї масонської Біблії. Ця священна книга, як і решта масонських біблій, містила Старий Заповіт, Новий Заповіт, а також дорогоцінні скарби у вигляді масонських філософських творів.

Хоча очі Геловея вже давно не могли читати, він знав передмову напам'ять. Її славетні рядки читали й читатимуть мільйони його братів багатьма мовами в усьому світі.

Ось про що йшлося в передмові.

Час – це ріка... Книги – човни. Багато їх відпливають за течією, але розбиваються, тонуть та невідворотно губляться на її піщаних мілинах. І лише нечисленні, вкрай нечисленні витримують випробування часом і залишаються жити на радість прийдешнім тисячоліттям.

«Це не просто так, що ці книги вціліли, а інші зникли». Як проповіднику віри, настоятелю Геловею завжди видавався дивовижним той факт, що древні духовні тексти – найбільш читані твори у світі – були, фактично, найменш зрозумілими.

«У цих сторінках криється чудесний секрет».

Невдовзі настане світанок, і людство нарешті усвідомить просту перетворювальну істину древніх учень... і здійснить гігантський крок уперед у розумінні власної чудесної природи.


РОЗДІЛ 131

Гвинтові сходи, що спускаються крізь хребет монумента Вашинґтона, налічують 896 сходинок, що звиваються навколо ліфтової шахти. Ленґдон та Соломон пробиралися вниз, і професор й досі намагався вмістити у своїй свідомості той дивовижний факт, про який розповів йому Пітер кілька хвилин тому.

– Роберте, в порожнистий наріжний камінь цього монумента наші батьки-засновники поклали примірник Біблії, який чекає свого часу в темряві біля підніжжя цих сходів.

Коли вони спускалися, Пітер несподівано зупинився на майданчику і спрямував промінь ліхтаря на великий кам'яний медальйон, вмурований у стіну.

«Господи, а це що таке?!» – аж підстрибнув Ленґдон, коли побачив зображення.

На медальйоні виднілася моторошна постать у мантії, що стояла навколішки над пісковим годинником. У руці вона тримала косу. Другою рукою показувала вказівним пальцем угору, прямо на велику розкриту Біблію, неначе промовляючи: «Онде відповідь!»

Ленґдон довго дивився на зображення, а потім повернувся до Пітера.

Очі його наставника загадково виблискували.

– Я хочу, щоб ти над дечим замислився, Роберте. – Голос Соломона відлунив у порожньому сходовому колодязі. – Як ти гадаєш, чому Біблія пережила тисячі років бурхливої історії людства? Чому вона і досі існує? Тому що її розповіді такі вже цікаві? Звісно, що ні... Але ж є причина. Є причина, через яку християнські монахи присвячують все своє життя спробам розгадати Біблію. Є причина, через яку юдейські містики та кабалісти вчитуються в Старий Заповіт. А причина ця полягає в тім, Роберте, що на сторінках цієї древньої книги криються могутні таємниці... велике зібрання непізнаної мудрості, яка чекає того часу, коли її відкриють.

Ленґдон не раз чув теорію, що Святе Письмо містить прихований смисловий шар, таємне послання, оповите алегоріями, символами та притчами.

– Пророки попереджають нас, – продовжив Пітер, – що мова, якою будуть розкриті ці секрети, є кодованою. В Євангелії від Марка йдеться: «Вам дано пізнати таємницю», але вона мовлена притчею. Книга притч Соломонових застерігає, що вислови мудрих – це «загадки», а в Посланні до Коринтян йдеться про «приховану мудрість». Євангеліє від Іоанна попереджає: «Я в притчах до вас говорив».

«Гм, притчі, загадки», – подумав Ленґдон, знаючи, що ці дивні слова багато разів з'являється то тут, то там у притчах Соломонових, а також у Псалмі 78. «Нехай я відкрию уста свої приказкою, нехай стародавні прислів'я я висловлю». Ленґдон уже знав, що поняття «приказка, прислів'я» не означали нічого лихого, а лише те, що справжнє їх значення було приховане від очей.

– А якщо ти маєш якісь сумніви, – додав Пітер, – то в Посланні до Коринтян відкрито йдеться про те, що притчі мають два смислових рівня: «молоко для немовлят і м'ясо для чоловіків», де молоко означає розбавлений текст для незрілих умів, а м'ясо – це істинне значення, доступне лише умам зрілим. – Пітер знову спрямував промінь на постать, що показувала на Біблію. – Знаю, Роберте, ти скептик, але поміркуй ось над чим. Якщо Біблія дійсно не має прихованого значення, то чому ж тоді так багато найталановитіших умів людства – включно з блискучими науковцями з Королівського наукового товариства – одержимо студіювали її? Сер Ісак Ньютон написав аж мільйон слів, намагаючись розшифрувати істинне значення Святого Письма, включно з рукописом тисяча сімсот четвертого року, де заявив, що видобув з Біблії приховану наукову інформацію!

Ленґдон знав, що все це правда.

– А сер Френсіс Бекон, – продовжив Пітер, – наукове світило, якого найняв король Яків, щоб у буквальному значенні створити авторизовану Біблію короля Якова, переконався в тому, що Біблія містить закодоване послання, і сам почав писати власним кодом, який і досі досліджують! Тобі, звісно, відомо, що Бекон був розенкрейцером і його перу належить твір «Про мудрість древніх». – Пітер посміхнувся. – Навіть поет Вільям Блейк, борець із забобонами, натякав на те, що нам слід читати поміж рядків.

Ленґдон знав цей вірш:

І ти, і я, читаємо ми Біблію щодня,

Але ти бачиш чорне там, де бачу біле я.

– І такі люди були не лише серед європейських наукових світил, – сказав Пітер, пришвидшуючи кроки. – Саме тут, Роберте, у серці молодої американської країни, її найталановитіші засновники – Джон Адамс, Бен Франклін, Томас Пейн – застерігали про велику небезпеку буквального тлумачення Біблії. А Томас Джефферсон був настільки переконаний у прихованості істинного значення Біблії, що розрізав її сторінки і відредагував цю книгу, намагаючись, за його власним висловом, «відкинути штучне риштування і відновити правдиві доктрини».

Ленґдон добре знав про цей дивний факт. Джефферсонівська Біблія, яка й досі виходила друком, містила багато суперечливих виправлень, серед яких вилучення непорочного зачаття та воскресіння. Неймовірно, але цю Біблію вручали кожному новому членові конгресу в першій половині дев'ятнадцятого сторіччя.

– Пітере, ти знаєш – для мене ця тема є надзвичайно цікавою, і я прекрасно розумію, що багато талановитих інтелектуалів відчувають велику спокусу уявити собі, що Святе Письмо містить приховане значення, але я не бачу в цьому ніякої логіки. Будь-який досвідчений професор скаже тобі, що вчення не поширюється закодованою мовою.

– Прошу?

– Вчителі вчать, Пітере. Ми висловлюємося відкрито і відверто. Навіщо пророкам – найталановитішим вчителям в історії – затуманювати мову, якою вони викладають своє вчення? Чому б їм не говорити просто і відкрито, щоб їх міг зрозуміти увесь світ?

Крокуючи вниз, Пітер здивовано поглянув через плече.

– Роберте, Біблія не висловлюється прямо і відверто з тієї самої причини, з якої адепти завжди приховували древні таємниці... З цієї ж причини неофіта спочатку треба втаємничити, а вже потім ознайомлювати з таємними вченнями всіх віків... З тієї самої причини науковці з Невидимого коледжу відмовлялися ділитися з іншими своїми знаннями. Ця інформація могутня, Роберте. Про древні таємниці не можна кричати на базарі. Вони – палаючий смолоскип, що в руках просвіченого мислителя може освітити шлях, а в руках безумця – спопелити землю.

Ленґдон різко зупинився. «Що він таке каже?»

– Пітере, я говорю про Біблію. А ти розповідаєш мені про древні таємниці.

Пітер обернувся.

– Роберте, невже ти не розумієш? Древні таємниці і Біблія – це одне й те саме.

Ленґдон приголомшено поглянув на нього.

Пітер кілька секунд мовчав, чекаючи, поки його приятель усвідомить цю ідею.

– Біблія – одна з книжок, через яку впродовж тисячоліть передавалися ці таємниці. Її сторінки відчайдушно намагаються розповісти нам свій секрет. Невже ти не розумієш? «Загадки» в Біблії – це тихі голоси древніх мислителів, які намагаються поділитися з нами своєю прихованою мудрістю.

Ленґдон не сказав нічого. Наскільки він розумів, древні таємниці були чимось на кшталт інструкції з виявлення та приборкання прихованої сили людського розуму... таким собі рецептом персонального апофеозу. Він відкидав думку про таємниці як щось неймовірно могутнє, і тому та ідея, що Біблія якимось чином ховала в собі ключ до цих таємниць, видавалася йому притягнутою за вуха.

– Пітере, Біблія та древні таємниці – це антиподи. Таємниці – це про бога всередині нас... про те, що людина є богом. А Біблія – це про те, що Бог над нами, що людина – це безсилий грішник.

– Так! Саме так! Ти поцілив прямісінько в найважливішу проблему! Саме тоді, коли людство відділило себе від Бога, справжнє значення Слова було втрачено. Відтоді голоси древніх мислителів завжди тонули в хаотичному галасі самопроголошених пророків, які волали, що лише вони розуміють Слово... що це Слово написане саме їхньою мовою і ніякою іншою. – Пітер ішов, не зупиняючись. – Роберте, ми з тобою знаємо, що древні жахнулися б, побачивши, яких спотворень зазнали їхні вчення... як релігія утвердила себе чимось на кшталт митниці, де збирається платня за потрапляння на небеса... як вояки йдуть у бій, вірячи, що Бог на їхньому боці. Ми втратили Слово, однак його істинне значення – на відстані простягнутої руки, прямо перед нашими очима. Воно живе в усіх древніх текстах, від Біблії до Бхавад-Гіти та Корану. Усім цим текстам віддають шану на олтарях франкмасонів, бо масони знають, що саме забув світ... знають, що кожен із цих текстів по-своєму тихо шепоче нам одне й те саме послання. – Голос Пітера, сповнений емоцій, надломився: – «Невже ви не знаєте, що ви – боги?»

Ленґдон раптом збагнув, як часто сьогодні вночі спливав цей відомий древній вислів! Він спав йому на думку під час розмови з Геловеєм, а також раніше у будівлі Капітолію, коли він пояснював смисл «Апофеозу Вашинґтона».

Пітер понизив свій голос до шепоту.

– Будда сказав: «Ти сам – Бог». Ісус навчав, що «Царство Боже – всередині вас самих», і при цьому обіцяв: «Ви зможете робити те, що робите... і навіть більше». Навіть перший антипапа, Іполит Римський, і той цитував це послання, вперше висловлене вчителем-гностиком Моноїмом: «Киньте шукати Бога... натомість почніть із себе».

Ленґдон враз пригадав Храмовий дім, де на кріслі Стража ложі було викарбувано два повчальні слова: «Пізнай себе».

– Колись один мудрий чоловік сказав мені, – продовжив Пітер тихим голосом: – «Єдина різниця між тобою і Богом полягає в тому, що ти забув про свою божественність».

– Пітере, я зрозумів тебе, справді зрозумів. Мені теж хотілося б вірити, що ми – боги, але я не бачу, щоб по землі ходили боги. Я не бачу довкола себе надлюдей. Ти можеш розповідати мені про здогадні чудеса в Біблії чи якомусь іншому релігійному тексті, але вони є лише старими переказами, сфабрикованими людьми та спотвореними й роздутими з плином часу.

– Можливо, – погодився Пітер. – Але можливе й те, що нашій науці ще належить пізнати мудрість древніх. – Він на мить замовк. – Як це не дивно, але, можливо, дослідження, що їх здійснює Кетрін, і допоможуть це зробити.

Ленґдон раптом пригадав, що Кетрін кудись прожогом вискочила із Храмового дому.

– Слухай, а куди вона поділася, до речі?

– Кетрін невдовзі буде тут, – сказав Пітер і посміхнувся. – Вона пішла пересвідчитися, що їй страшенно пощастило.

Коли вони вийшли надвір біля підніжжя монумента, Пітер Соломон вдихнув холодне нічне повітря і відчув приплив сил. Він здивовано спостерігав, як Ленґдон прискіпливо вдивляється в землю, чухає потилицю та оглядає підніжжя.

– Професоре, – пожартував Пітер, – наріжний камінь із Біблією – під землею. Ви не можете фактично добратися до книги, але я запевняю вас: вона – там.

– Я тобі вірю, – сказав Ленґдон, про щось міркуючи. – Просто... Просто я дещо помітив.

Ленґдон відступив назад і кинув погляд на великий майдан, на якому стояв монумент Вашинґтона. Округлий постамент було зроблено повністю з білого каменю... за винятком двох декоративних ліній з темного каменю, які утворювали два концентричних кола навкруги монумента.

– Коло всередині кола, – сказав Ленґдон. – Я ніколи раніше не звертав уваги, що монумент Вашинґтона стоїть у колі всередині кола.

Пітер розсміявся. «Усе помічає!»

– Так, це великий циркумпункт... універсальний символ Бога... на перехресті Америки. – Він нарочито байдуже знизав плечима. – Я впевнений, що це випадковість і не більше.

А Ленґдон був подумки вже десь далеко. Він вдивлявся вгору, піднімаючись поглядом по освітленому шпилю, який чітко вирізнявся на чорному тлі зимового неба.

Пітер відчув, що його друг уже бачить цей витвір тим, чим він насправді є, – мовчазним нагадуванням про древні таємниці, зображенням просвіченої людини в центрі великої країни. І хоча Пітерові не було видно малесенький алюмінієвий гострячок на вершечку, він знав, що він там є – просвітлений розум людини, що прагне до небес.

Laus Deo.

– Пітере! – Ленґдон підійшов до нього з виглядом людини, яка щойно зазнала чогось на кшталт містичного втаємничення. – Мало не забув, – сказав він, засунувши руку в кишеню і дістаючи звідти масонський перстень. – Я всю ніч хотів тобі його віддати.

– Дякую, Роберте. – Пітер простягнув ліву руку, взяв перстень і захоплено поглянув на нього. – Знаєш, уся таємничість та містичність, пов'язана з цим перснем і масонською пірамідою... вони справили величезний вплив на моє життя. Коли я був молодим, цю піраміду передали мені разом із обіцянкою, що вона ховає в собі містичні таємниці. Саме її існування змусило мене і повірити, що в цьому світі криються великі таємниці. Це загострювало мою цікавість, живило моє почуття чудесного і надихало відкрити мій розум древнім таємницям. – Він слабко посміхнувся і опустив перстень у кишеню. – А тепер я здогадався, що істинним призначенням масонської піраміди було не розкрити таємниці, а викликати захоплення ними.

Двоє чоловіків довго стояли мовчки біля підніжжя монумента.

Коли Ленґдон нарешті заговорив, його тон був серйозним.

– Я хочу попросити тебе про одну послугу, Пітере... як друга.

– Звісно. Все, що завгодно.

І Ленґдон рішучим голосом висловив своє прохання. Соломон кивнув, знаючи, що його друг має рацію.

– Неодмінно.

– І негайно, – додав Ленґдон, кивнувши в бік «ескалади», що чекала неподалік.

– Гаразд, але одне застереження.

Ленґдон посміхнувся і підкотив очі.

– Чомусь останнє слово завжди залишається за тобою.

– Так. Бо є ще одне – останнє, і я хочу, щоб ви з Кетрін це побачили.

– О такій пізній годині? – Ленґдон поглянув на годинник.

Соломон тепло посміхнувся своєму старому другові.

– Це найвидовищніший скарб у Вашинґтоні... мало, дуже мало кому пощастило його бачити.


РОЗДІЛ 132

З легким серцем поспішала Кетрін Соломон угору, до підніжжя монумента Вашинґтона. Цієї ночі вона пережила шок і велику трагедію, однак зараз її думки зосередилися – хоча й тимчасово – на тій прекрасній новині, яку нещодавно повідомив їй Пітер, новині, яку вона щойно побачила на власні очі.

«Результати моїх досліджень уціліли. Всі».

Дані на голографічних накопичувачах дійсно було знищено, але пізніше, вже у Храмовому домі, Пітер розповів їй, що потайки дублював дані всіх її ноетичних досліджень у виконавчих підрозділах Центру техпідтримки. «Знаєш, мене страшенно цікавила твоя робота, – зізнався він, – тому мені захотілося стежити за процесом так, щоб тобі не заважати».

– Кетрін? – гукнув її чийсь низький голос.

Вона підвела очі.

Біля підніжжя освітленого монумента виднілася самотня постать.

– Роберте! – Кетрін поспішила до нього і обняла.

– Я вже чув добру новину, – прошепотів Ленґдон. – Тобі полегшало, еге ж?

– Не те слово, – сказала вона надтріснутим від надмірних емоцій голосом. Дані, що їх врятував Пітер, були справжнім науковим проривом, великим масивом експериментальних результатів, які переконливо доводили, що людська думка в матеріальному світі має реальну та вимірювану силу. Експерименти, що їх провела Кетрін, продемонстрували вплив людської думки на все – від кристалів до генераторів випадкових подій та руху субатомних часток. Ці результати були переконливими та незаперечними і потенційно могли перетворити скептиків на прихильників та спричинитися до фундаментальних зрушень у глобальній свідомості. – Незабаром все зміниться, Роберте. Все.

– Пітер теж у цьому впевнений.

Кетрін озирнулася, шукаючи поглядом свого брата.

– Він поїхав до шпиталю, – пояснив Ленґдон. – Я наполіг, щоб він зробив мені таку особисту послугу.

Кетрін полегшено зітхнула:

– Дякую.

– Він сказав, щоб я тебе тут почекав.

Кетрін кивнула, і її погляд ковзнув угору, по сяйному білому обеліску.

– Брат сказав, що повезе тебе сюди. Щось стосовно «Laus Deo», еге ж? Бо він не став уточнювати.

Ленґдон стомлено усміхнувся.

– Не певен, що я сам це повністю зрозумів. – Він поглянув на вершину монумента. – Твій брат сказав сьогодні досить багато речей, які я ще не встиг подумки охопити.

– Давай я здогадаюся, – сказала Кетрін. – Древні таємниці, наука та Святе Письмо?

– Точно.

– А тепер ласкаво просимо до мого світу, – підморгнула Кетрін. – Пітер втаємничив мене у це досить давно. Це підживлювало мій дослідницький інтерес.

– Інтуїтивно я відчуваю, що багато зі сказаного ним має рацію. – Ленґдон похитав головою. – Але ж з інтелектуальної точки зору...

Кетрін усміхнулася і поклала руку йому на плече.

– Знаєш, Роберте, мені здається, я зможу тобі допомогти.

А в Капітолії Архітектор Ворен Беламі йшов сам-один пустим коридором.

«Цієї ночі лишилося зробити тільки одне», – подумав він.

Увійшовши до свого офісу, він витяг із шухляди старий-престарий ключ. Зроблений з чорного листового заліза, він був тонкий та довгий і мав на собі напівстерті позначки. Беламі опустив ключ у кишеню і приготувався зустріти своїх гостей.

А Роберт Ленґдон та Кетрін Соломон уже їхали до Капітолію. На прохання Пітера Беламі мав надати їм рідкісну можливість: на власні очі побачити найбільш вражаючий секрет цієї будівлі... те, що міг показати лише Архітектор.


РОЗДІЛ 133

Високо над підлогою капітолійської ротонди Роберт Ленґдон знервовано просувався круговим балкончиком, прокладеним просто під куполом. Він обережно зиркнув униз, і в нього запаморочилося в голові. Йому й досі не вірилося, що менш ніж десять годин тому внизу, посередині тієї підлоги, з'явилася Пітерова рука.

На тій самій підлозі, з висоти приблизно ста вісімдесяти футів, Архітектор Капітолію здавався маленькою тріскою. Твердим кроком перетнувши ротонду, Беламі зник. Він провів сюди Ленґдона та Кетрін і дав їм дуже чіткі вказівки.

Вказівки Пітера.

Ленґдон поглянув на старий ключ, який вручив йому Архітектор, а потім перевів погляд на вузькі сходи, що вели з цього високого балкона ще вище. «Боже, поможи». Беламі пояснив: ці сходи ведуть до маленьких металевих дверей, які відмикаються тим ключем, що його Ленґдон тримав зараз у руці.

А за цими дверима було те, що вони з Кетрін, на прохання Пітера, мали подивитися. Пітер облишив подробиці, давши просто чіткі вказівки стосовно точного часу, коли ці двері треба відчинити. «Нам доведеться чекати, щоб відчинити двері? Навіщо?»

Ленґдон вкотре поглянув на годинник і простогнав від прикрості.

Опустивши ключ у кишеню, він подивився через бездонне провалля на дальній край балкона. Кетрін безстрашно пройшла вперед, не боячись висоти. На цей час вона вже встигла обійти половину балкончика, милуючись кожним дюймом величного твору Бруміді – «Апофеоз Вашинґтона», який розгортався просто над їхніми головами. З цього рідкісного кута зору п'ятнадцятифутові фігури на фресці, яка займала майже п'ять тисяч квадратних футів капітолійського купола, бачилися в усіх вражаючих деталях.

Ленґдон повернувся спиною до Кетрін, а обличчям до внутрішньої стіни і тихо-тихо прошепотів:

– Кетрін, це звертається до тебе твоя совість. Навіщо ти покинула Роберта?

Кетрін, вочевидь, знала про дивовижні акустичні властивості купола, бо стіна відповіла Ленґдонові таким самим тихим шепотом:

– Бо Роберт Ленґдон – боягуз. Йому треба було піти зі мною. Бо ми ще маємо багато часу до відмикання дверей.

Ленґдон знав, що Кетрін має рацію, і став неохоче пробиратися вузеньким балкончиком, тримаючись за стіну.

– Ця стеля просто неймовірна, – захоплено мовила Кетрін, закинувши голову і милуючись красою «Апофеозу». – Міфічні боги в компанії з науковцями-першовідкривачами та їхніми творіннями. Подумати тільки: така картина – і в центрі нашого Капітолію!

Ленґдон поглянув на величезні фігури Франкліна, Фултона і Морзе з їхніми технічними винаходами. Від цих постатей відходила сяюча веселка, по якій його погляд ковзнув до Джорджа Вашинґтона, що піднімався на хмарині до небес. «Велична перспектива людини стати Богом».

Кетрін сказала:

– Неначе над ротондою витає квінтесенція древніх таємниць.

Ленґдон мав визнати, що небагато фресок у світі поєднували наукові відкриття з міфічними богами та апофеозом людини. Вражаюче зібрання постатей на цій стелі й справді втілило головну ідею древніх таємниць, і це було не просто так. Батьки-засновники уявляли собі Америку як чисте полотно, як родюче поле, на якому можна посіяти зерна цих таємниць. І нині височенне зображення батька нашої країни, який піднімається на небеса, безневинно витає над законодавцями, керманичами та президентами, як пряме нагадування, як мапа в майбутнє, як перспектива того прийдешнього часу, коли людина розвинеться до своєї психологічної зрілості.

– Роберте, – прошепотіла Кетрін, і досі не в змозі відвести погляду від величезних фігур американських винахідників у компанії з Мінервою. – Це справді має пророче значення. У наші дні найпередовіші винаходи використовуються для того, щоб досліджувати найдревніші ідеї людства. Можливо, ноетика й нова наука, але насправді вона – найдревніша наука на землі, бо вивчає людську думку. – Нарешті вона обернулася до нього з очима, повними захвату й подиву. – Ми зараз дізнаємося, що древні мислителі насправді розуміли думку краще і глибше, аніж ми сьогодні.

– Маєш рацію, – погодився Ленґдон. – Людський розум був єдиним інструментом, який древні мали у своєму розпорядженні. Тому перші філософи експлуатували його нещадно.

– Так! Автори древніх творів були просто одержимі могутністю людського розуму. «Веди» описують потоки розумової енергії. У Pistis Sophia [25]25
  Pistis Sophia, Лондонський, або Аскевіанський Кодекс, – гностичний трактат, що описує бесіду Ісуса з учнями під час містерії тлумачення-перетворення.


[Закрыть]
змальовується універсальна свідомість. У «Зогарі» досліджується природа розумового духу. Шаманські тексти пророкують ейнштейнівський «вплив на відстані» у дистанційному зціленні та загоєнні. Все це вже було у древніх! А про Біблію я взагалі мовчу!

– І ти туди ж? – усміхнувся Ленґдон. – Твій брат намагався переконати мене, що Біблія є не чим іншим, як закодованою науковою інформацією.

– Безперечно, а як же інакше? – погодилася Кетрін. – А якщо ти не віриш Пітерові, то почитай деякі езотеричні твори Ньютона про Біблію. Роберте, коли ти почнеш розуміти кодовані біблійні притчі, то ти збагнеш, що ця книга – дослідження розуму людини.

Ленґдон знизав плечима.

– Що ж, тоді треба знову братися за неї і перечитувати заново.

– Дозволь мені дещо у тебе запитати. – Вона не приховувала, що не схвалює скептицизм професора. – Коли Біблія каже нам «візьми й збудуй свій храм», храм, який ми маємо збудувати «безшумно та без інструментів», то про який храм, на твою думку, йдеться?

– Як – про який? У тексті чітко вказано, що ваше тіло – ваш храм.

– Так, це Послання до Коринтян, розділ третій, вірш шістнадцятий. «Чи не знаєте ви, що ви Божий храм». – Кетрін посміхнулася. – А в Євангелії від Іоанна йдеться про те саме, Роберте. Творці Святого Письма добре усвідомлюють приховану в нас силу і закликають нас будувати храми нашого інтелекту.

– На жаль, більша частина релігійного світу чекає на відбудову якогось реального храму. Це частина месіанського пророцтва.

– Так, але при цьому губиться один важливий момент. Друге пришестя – це пришестя людини, це момент, коли людство нарешті збудує храм свого розуму.

– Не знаю, не знаю, – сказав Ленґдон, потираючи підборіддя. – Я не дослідник Біблії і не теолог, але впевнений, що у Святому Письмі йдеться про суто матеріальний храм, який треба збудувати. Описується, що його конструкція повинна мати дві частини: зовнішній храм під назвою Святе Місце і внутрішнє святилище під назвою Свята Святих. І ці дві частини розділятимуться тонкою завісою.

Кетрін посміхнулася.

– Досить детальний опис для людини, яка скептично ставиться до Біблії. До речі, тобі ніколи не доводилося бачити справжній людський мозок? Він складається з двох частин – зовнішньої, яка називається твердою мозковою оболонкою, та внутрішньою, яка називається м'якою мозковою оболонкою. Ці дві частини розділяються арахноїдом, тобто завісою, схожою на павутиння.

Ленґдон здивовано схилив убік голову. Кетрін простягнула руку і злегка торкнулася скроні Ленґдона.

– Твоя скроня не просто так зветься храм [26]26
  Temple (ангп.) – І. храм; II. скроня.


[Закрыть]
, Роберте.

Намагаючись обміркувати щойно почуте, професор несподівано пригадав гностичне євангеліє від Марії: «Там, де розум, там і скарб».

– Може, ти чув, – тихо мовила Кетрін, – про знімки мозку йогів під час медитації? Людський мозок у стані надзвичайної зосередженості цілком реально виробляє своїм епіфізом речовину, схожу на віск. Цей відділ мозку не схожий на жодну іншу частину тіла. Він дає неймовірний цілющий ефект, має здатність буквально регенерувати клітини. Мабуть, саме посилена діяльність цієї частини мозку і є однією з причин довголіття йогів. Це реальна наука, Роберте. Ця речовина має просто неймовірні властивості і може вироблятися лише мозком, що перебуває в стані максимальної зосередженості.

– Пам'ятаю, читав щось таке кілька років тому.

– Ото ж бо. Якщо ми вже торкнулися цієї теми – ти ж знаєш про біблійну «манну небесну»?

Ленґдон не зрозумів, який тут зв'язок.

– Ти маєш на увазі магічну речовину, що падала з неба, аби нею харчувалися голодні?

– Саме її я і маю на увазі. Кажуть, що ця речовина здатна зціляти хворих, забезпечувати нескінченне життя і, як це не дивно, не залишати шлункових відходів у тих, хто її спожив. – Кетрін на мить замовкла, наче чекаючи, поки він усвідомить сказане. – Нумо, Роберте! Міркуй! – спонукнула його Кетрін. – Поживна речовина, що падала з неба? – Вона постукала себе по скроні. – Яка чудесним чином зцілює тіло? Не створює відходів? Невже ти не розумієш? Це кодовані слова, Роберте! Храм – це код, що означає «тіло». «Небеса» – код, що означає «розум». Драбина Якова – це твій хребет. А манна – це ота рідкісна речовина, що виділяється мозком. Коли побачиш ці кодові слова у Святому Письмі, зверни увагу. Вони часто відіграють роль маркерів, що позначають глибший смисл, схований під поверхнею.

І слова полетіли з вуст Кетрін, як черги з кулемета. Вона розповіла, як та сама магічна речовина з'являється повсюдно в древніх таємницях: нектар богів, еліксир життя, джерело молодості, філософський камінь, амброзія, роса, життєва енергія оджас, сома. Потім вона заходилася розказувати про шишкоподібну залозу мозку – всевидяче око Господнє.

– Як сказано у Євангелії від Матвія, розділ шостий, вірш двадцять другий, – говорила вона збуджено, – «як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле». Ця концепція представлена чакрою Аджна та цяткою на лобі в індусів, яка означає...

Раптом Кетрін перервалася і знічено замовкла, а потім нарешті додала:

– Вибач, захопилася. Просто все це здається мені таким цікавим, це так надихає мене... Роками я вивчала твердження древніх про дивовижну ментальну міць людини, а тепер наука демонструє нам, що здобуття цієї моці – це цілком матеріальний процес. Наш мозок, якщо правильно ним скористатися, здатен викликати сили, які в буквальному значенні є надлюдськими. Біблія, як і багато інших древніх текстів, є детальним описом найскладнішої машини з усіх коли-небудь створених – людського мозку. – Вона зітхнула. Неймовірно, але науці тільки належить пошкрябати поверхню справжнього потенціалу нашого розуму.

– Ти кажеш так, наче твої ноетичні дослідження забезпечать гігантський стрибок уперед.

– Або назад, – виправила вона. – Древні вже знали багато з тих наукових істин, до яких ми тільки-но докопуємося, наново їх відкриваючи. За якихось кільканадцять років людині доведеться прийняти те, що зараз ввижається немислимим: наші уми можуть генерувати енергію, здатну перетворювати фізичну матерію. – Кетрін на хвилю замовкла. – Частки реагують на наші думки. А це означає, що думки мають силу змінювати світ.

Ленґдон іронічно посміхнувся.

– Мої дослідження змусили мене повірити ось у що, – сказала Кетрін. – Бог – цілком реальний, бо це ментальна енергія, яка проникає повсюди. І ми, як людські істоти, були створені за цією подобою...

– Прошу? – перебив її Ленґдон. – Ми були створені за подобою... ментальної енергії?

– Саме так. Упродовж тисячоліть наші матеріальні тіла еволюціонували, але наші уми були створені за Божою подобою. Ми читали Біблію надто дослівно. Ми дізнаємося з неї, що Бог створив нас за своєю подобою, але на Бога схожі не наші фізичні тіла, а наші уми.

Ленґдон мовчав, цілковито поглинутий почутим.

– Це великий дар, Роберте, і Бог чекає, щоб ми це збагнули. В усьому світі ми дивимося на небо, чекаючи на Бога... так і не розуміючи, що Бог чекає на нас. – Кетрін зупинилася, щоб Ленґдон повніше усвідомив сказане. – Це ми – творці, хоча наївно граємо роль «створених». Ми бачимо себе безпорадними вівцями, якими помикає Бог, що нас створив. Ми стаємо навколішки, як перелякані діти, благаючи допомоги, прощення та удачі. Та коли ми здогадаємося, що дійсно створені за подобою Творця, то почнемо розуміти, що й ми також, напевне, є Творцями. Коли ми усвідомимо цей факт – широко розчахнуться двері для реалізації людського потенціалу.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю