Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 63

У тихому районі із західного боку вулиці Ембасі-роу у Вашинґтоні є старовинний огороджений парк, де вирощують троянди, як стверджує дехто, виведені кілька сторіч тому. Елегантна паркова альтанка Кардерок, відома як Дім привидів, височить посеред звивистих стежин, брукованих каменями, видобутими з приватного кар'єру Джорджа Вашинґтона.

Цієї ночі тишу парку порушив якийсь молодик, що увірвався через дерев'яні ворота, викрикуючи на ходу.

– Агов! – погукав він, напружено вдивляючись у залитий місячним сяйвом пейзаж. – Ви там?

Голос, що йому відповів, був слабкий і ледь чутний.

– В альтанці... вийшов трохи подихати.

Молодик знайшов свого змарнілого й слабкого наставника на кам'яній лавці. Скоцюрблений маленький старий, рисами обличчя схожий на ельфа, сидів, закутавшись у ковдру. Роки зігнули його навпіл і забрали його зір, але душа його лишилася силою, що змушувала з собою рахуватися.

Переводячи подих, молодик сказав йому:

– Я... щойно... прийняв дзвінок від вашого друга... містера Беламі.

– Та невже? – Старий рвучко випрямився. – Що трапилося?

– Він не сказав, але судячи з голосу, він кудись дуже поспішав. Сказав, що залишив вам повідомлення на голосову пошту, яке ви мусите прослухати негайно.

– І це все, що він сказав?

– Не зовсім. – Молодик зробив паузу. – Він попросив поставити вам питання. – «Дуже дивне питання». – Сказав, що йому потрібна ваша негайна відповідь.

Старий прихилився ближче.

– Яке питання?

Коли молодик промовив запитання від містера Беламі, то навіть у місячному сяйві було видно, що старий став білим як крейда. Він одразу ж відкинув ковдру і насилу зіп'явся на ноги.

– Будь ласка, відведи мене до будинку. Негайно.

РОЗДІЛ 64

«Більше – жодних секретів», – подумала Кетрін Соломон.

Воскова печатка, що зберігалася неторканою впродовж багатьох поколінь, тепер лежала перед нею на столі, розкришена на шматочки. Поруч стояв Ленґдон, збентежений побаченим.

Кетрін видобула з паперової обгортки маленький кубик із сірого каменю, на вигляд – полірований гранітний куб, без шарнірних сполучень і клямки – жодного пристосування, щоб проникнути всередину, яке одразу впадало б в око. Він нагадав Кетрін китайський кубик-головоломку.

– На вигляд – суцільний камінь, – сказала вона, пробігшись пучками по краях кубика. – А ти впевнений, що на рентгенівському знімку було видно, що цей кубик порожнистий? А всередині – горішній камінь?

– Так, упевнений, – відповів Ленґдон, підходячи до Кетрін, щоб уважно оглянути загадковий куб. І вони удвох взялися обстежувати його з різних боків, міркуючи, як відкрити.

– Знайшла, – сказала Кетрін: її ніготь зачепився за потаємну щілинку вздовж верхнього краю кубика. Вона поставила його на стіл, а потім обережно підважила маленьку лядку, яка піднялася плавно – наче віко скриньки для коштовностей тонкої роботи.

Коли лядка відкинулася, Ленґдон і Кетрін аж зойкнули. Здавалося, зсередини скринька світилася. Сяяла з майже надприродною променистістю. Кетрін ніколи не бачила такого великого шматка золота, тож не відразу збагнула, що дорогоцінний метал просто відбиває світло настільної лампи.

– Вражаюче видовище, – прошепотіла вона. Горішній камінь був запечатаний в темному кам'яному кубі понад сто років, але зовсім не потьмянів і не вкрився плямами. Золото чинить опір ентропійним законам занепаду; це було однією з причин, чому древні люди вважали його чарівним. Кетрін відчула, як пришвидшено забилося її серце, і нахилилася, споглядаючи маленький золотий гострячок. – Там якийсь напис.

Ленґдон підсунувся, доторкнувшись до Кетрін плечем. Його блакитні очі спалахнули цікавістю. Він уже розповів Кетрін, що давні греки створили символон – код, розбитий на дві частини, а це означало, що горішній камінь, надовго розлучений з самою пірамідою, має бути ключем для декодування піраміди. Тому цей напис, про що б у ньому не йшлося, здогадно, мав витворити порядок з хаосу.

Кетрін піднесла кам'яну скриньку до світла і знову прикипіла поглядом до горішнього каменя.

На ньому був напис – маленький, але чітко видимий – короткий текст, елегантно вигравіруваний на одній з граней. Кетрін прочитала ці шість простих слів.

Потім прочитала їх іще раз.

– Ні! – вигукнула вона. – Того, що там написано, не може бути!

А потойбіч вулиці директор Сато поспішала тротуаром біля будівлі Капітолію до місця зустрічі на Першій вулиці. Остання інформація, щойно отримана від її оперативної групи, була неприйнятною. Ленґдона не знайшли. Не знайшли ані піраміди, ані горішнього каменя. Беламі затримали, але він не каже правди. Принаймні поки що.

«Я змушу його говорити».

Вона поглянула через плече на один із найновіших елементів Вашинґтонського пейзажу – купол Капітолію в обрамленні нового гостьового центру. Освітлений купол підкреслював значущість того, що було сьогодні поставлено на карту.

«Який небезпечний час!»

Задзвонив телефон. Сато відчула полегшення, побачивши, що то телефонує її аналітик.

– Ноло, – відповіла Сато. – Які новини?

Новини були невтішними. Рентгенівське зображення напису на горішньому камені було надто нечітким для прочитання; не допомогли навіть збільшувальні фільтри.

«От лайно!» Сато прикусила губу.

– А як стосовно сітки з шістнадцятьма літерами?

– Я й досі намагаюся її розгадати, – відповіла Нола, – але поки що не знайшла додаткової шифрувальної схеми, яку можна було б застосувати. Я зробила комп'ютерну обробку цих літер, щоб знайти хоч що-небудь розпізнаване, але машина видала понад двадцять трильйонів можливих комбінацій.

– Працюй далі. Коли щось буде – дай знати. – Сато вимкнула телефон і скорчила невдоволену гримасу. Її надії розшифрувати піраміду за допомогою лише фотографії та рентгенівського знімка не справдилися. «Мені потрібна піраміда і горішній камінь... а мій час збігає».

Сато вийшла на Першу вулицю саме вчасно: чорний джип «ескалада» із затемненими вікнами з ревом перетнув подвійну роздільну смугу і різко зупинився перед нею – точнісінько в призначеному місці зустрічі. З авто вигулькнув агент.

– Щось дізналися про Ленґдона? – вимогливо спитала Сато.

– Імовірність його затримання висока, – відповів чоловік голосом, позбавленим емоцій. – Щойно прибула підмога. Усі виходи з бібліотеки перекрито. Ми навіть маємо підтримку з повітря. Приснемо на нього сльозогінним газом – і нікуди він не дінеться.

– А Беламі?

– Зв'язаний, на задньому сидінні.

«От і добре». Її плече і досі боліло.

Агент подав їй пластиковий пакунок із застібкою-блискавкою, що містив стільниковий телефон, ключі та гаманець.

– Це манатки Беламі.

– Більше нічого?

– Ні, пані. Напевне, піраміда й пакунок досі у Ленґдона.

– Гаразд, – виснувала Сато. – Беламі знає багато, хоча й не каже. Я хотіла б допитати його особисто.

– Так, пані. Тоді їдемо до Ленґлі?

Сато перевела подих і трохи походила біля авто. Допит громадян Сполучених Штатів регулювався суворими інструкціями, і допит Беламі буде абсолютно незаконним, якщо не здійснюватиметься в Ленґлі із відеозаписом, у присутності свідків, адвокатів – і так далі, і тому подібне.

– Ні, не до Ленґлі, – відповіла вона, намагаючись придумати якесь місце поближче. «Де мені ніхто не заважатиме».

Агент виструнчився і чекав розпоряджень біля джипа, двигун якого працював на холостих.

Сато підкурила цигарку, глибоко затягнулася і поглянула на пакунок із речами Беламі. На в'язці ключів вона помітила електронний брелок із чотирма літерами – USBG. Звісно, Сато знала, яку державну споруду відмикав цей брелок. Ця споруда стояла дуже близько, і о такій пізній годині там нікого не було.

Сато посміхнулася і поклала брелок собі в кишеню. «Прекрасно». Вона сказала, куди хоче відвезти Беламі, сподіваючись, що агент здивується, але він просто кивнув і відчинив їй пасажирські дверцята; його холодний погляд не видав жодної емоції.

Сато любила професіоналів.

Ленґдон стояв у підвалі будівлі Адамса, ошелешено споглядаючи елегантний напис на грані золотого горішнього каменя.

«Оце і все?»

Кетрін піднесла горішній камінь до світла і скрушно похитала головою:

– Має бути більше, – настійливо мовила вона інтонацією людини, яку щойно пошили в дурні. – І оце мій брат захищав та оберігав стільки років?

Ленґдон мусив визнати, що його теж обманули. Як послухати Пітера та Беламі, то цей горішній камінь начебто має допомогти їм розшифрувати напис на кам'яній піраміді. Ці заяви дали Ленґдонові надію на щось справді корисне та інформативне. «А це скоріше банальність, позбавлена змісту». І він знову прочитав шість красиво вигравіруваних слів:

The

secret hides

within The Order

«Ця таємниця криється в Цьому Порядку»?

На перший погляд цей напис стверджував очевидне: літери на піраміді розміщувалися без певного порядку і секрет полягав у їх впорядкованому розташуванні в певній послідовності. Позірна очевидність напису заплутувалася ще однією обставиною.

– Слова «цьому» та «порядку» написано з великої букви, – зауважив Ленґдон.

Кетрін нерозуміюче кивнула.

– Я теж це помітила.

Ця таємниця криється в Цьому Порядку. Ленґдонові спало на думку лише одне логічне пояснення.

– Оскільки слово Orderозначає також орден як організацію, то, певно, йдеться про масонський орден.

– Згодна, – сказала Кетрін, – та все одно у цьому мало сенсу. Це нічого не пояснює.

Ленґдон мусив погодитися. Зрештою, вся історія масонської піраміди оберталася довкола секрету, схованого в масонському ордені, відомому своїм порядком та суворою ієрархією.

– Роберте, чи не говорив тобі мій брат, що цей горішній камінь дасть тобі здатність побачити порядок там, де інші вбачають лише хаос?

Професор пригнічено кивнув. Уже вдруге за вечір від відчув власне безсилля.

РОЗДІЛ 65

Розібравшись із несподівано виниклою проблемою – появою жінки-охоронця з «Ексклюзивної безпеки», Малах замазав фарбою те місце на вікні, в яке ця жінка піддивлялася за його робочим місцем.

Він вийшов зі свого підвалу, залитого м'яким блакитним серпанком, у потаємні двері й на мить зупинився, замилувавшись вражаючим полотном «Три Грації» та смакуючи знайомі запахи і звуки свого помешкання.

«Незабаром я піду звідси назавжди. – Малах знав, що після цієї ночі він більше не зможе сюди повернутися. – Після цієї ночі, – подумки посміхнувся Малах, – це житло мені більше не знадобиться. Цікаво, а чи здогадався вже Роберт Ленґдон про істинну силу піраміди? Про важливість тієї ролі, яку я йому призначив? Ленґдон мені і досі не зателефонував. – Малах двічі перевірив повідомлення на своєму одноразовому мобільному телефоні [16]16
  Мобільний телефон без sim-картки, розрахований на певну кількість хвилин розмов. З нього можна робити вхідні та вихідні дзвінки. Коли ліміт на рахунку вичерпається, телефон викидають.


[Закрыть]. – Уже дві хвилини на одинадцяту. У нього лишилося менше двох годин».

Малах пішов до ванни з італійського мармуру і увімкнув гарячий душ, щоб її нагріти. А потім методично поскидав одяг, з радістю очікуючи на початок ритуалу очищення.

Він випив дві склянки води, щоб угамувати голодний шлунок. А потім підійшов до високого дзеркала й оглянув своє оголене тіло. Два дні посту зробили його мускулатуру більш рельєфною, і Малах мимоволі замилувався – яким же досконалим він став! «А під ранок я стану істотою незрівнянно досконалішою».

РОЗДІЛ 66

– Нам треба вшиватися звідси, – сказав Ленґдон Кетрін. – Вони вирахують, де ми. Це лише справа часу. – Він сподівався, що Беламі вдалося втекти.

Та Кетрін і досі не могла відвести погляду від золотого горішнього каменя, не в змозі повірити, що напис на ньому виявився таким малозначущим. Вона витягла камінь із футляра, ретельно обдивилася кожну його грань – і поклала назад.

«Ця таємниця криється в Цьому Порядку, – подумки повторив Ленґдон. – Ну і де тут сенс?»

Професорові спало на думку, що, можливо, Пітера просто неправильно поінформували стосовно вмісту цієї коробки. Піраміду та горішній камінь створили задовго до народження Пітера, і той просто робив так, як йому сказали: зберігав таємницю, яка, вочевидь, була для нього так само незрозумілою, як і для Ленґдона з Кетрін.

«А на що я взагалі сподівався? – Що більше він дізнавався про легенду масонської піраміди, то менш імовірним все це здавалося. – Невже я і справді шукатиму потаємні гвинтові сходи, вхід до яких заступає величезний камінь?» Внутрішній голос підказував, що він женеться за примарою, але розшифровування тексту цієї піраміди було найліпшим шляхом до порятунку Пітера.

– Роберте, а рік тисяча п'ятсот чотирнадцятий тобі ні про що не говорить?

«Тисяча п'ятсот чотирнадцятий?» Це питання здалося йому абсолютно недоречним. Він знизав плечима.

– Ні, не говорить. А що?

Кетрін подала йому кам'яний футляр.

– Ось поглянь. На цій коробці – дата. Придивися під світлом.

Ленґдон усівся за стіл і уважно обдивився кубічну коробку під світлом лампи. Обережно поклавши руку йому на плече, Кетрін нахилилася і вказала на крихітний напис, викарбуваний у нижньому кутку на зовнішній частині футляра.

– Тисяча п'ятсот чотирнадцятий рік нашої ери, – повторила вона.

І дійсно – там було викарбувало цифри 1514, а поруч із ними – незвично стилізовані літери А і D, що означало «нашої ери».

– Ця дата... – задумливо мовила Кетрін, і в її голосі раптом прозвучали нотки надії, – може, вона і є тією ланкою, якої нам бракує? Цей кам'яний куб дуже схожий на масонський наріжний камінь, то, може, він вказує на якийсь справжній наріжний камінь? На якусь будівлю, споруджену тисяча п'ятсот чотирнадцятого року нашої ери?

Та Ленґдон ледь чув її.

«1514 AD – це не дата».

Символ , як засвідчив би будь-який знавець середньовічного мистецтва, являв собою «симвопис» – символ, що використовувався замість підпису. В давнину багато відомих філософів, митців та літераторів підписували свої праці унікальним символом чи монограмою замість імені. Така практика додавала нальоту загадковості їхнім працям, а також захищала від переслідувань, якщо їхні праці визнавалися «підривними» чи єретичними.

У цьому ж випадку літери А і D означали не Anno Domini. Німецькою мовою вони означали дещо зовсім інше.

Ленґдон одразу ж побачив, як всі елементи головоломки стали на свої місця. За кілька секунд він уже знав, як розшифрувати цю піраміду.

– Молодчага, Кетрін, – сказав професор, підводячись з-за стола. – Тепер ми маємо все, що потрібно. Ходімо. Я все поясню дорогою.

Кетрін спантеличено поглянула на нього.

– Тож дата тисяча п'ятсот чотирнадцятий Ей-ді і справді щось тобі говорить?

Ленґдон кивнув і рушив до дверей.

– Ей-ді – це не дата, Кетрін. Це – особа.

РОЗДІЛ 67

А на західному краю Ембасі-роу, в альтанці Дім привидів, розташованій в огородженому парку, знову стало тихо. Хлопчина допомагав своєму наставникові перетнути широку галявину від в'їзної дороги.

«Невже він дозволив мені провести його?»

Зазвичай сліпий дідуган відмовлявся від допомоги, воліючи рухатися по території свого притулку лише з пам'яті. Однак сьогодні він, певно, поспішав, щоб відповісти Воренові Беламі по телефону.

– Дякую, – сказав дід, коли вони увійшли до будівлі, у якій розташовувався його особистий кабінет, – тут я вже сам знайду дорогу.

– Сер, я з радістю залишуся вам допомогти...

– На сьогодні досить, – заперечив дід, відпускаючи руку свого помічника, і хутенько зашкутильгав у темряву свого кабінету. – Добраніч.

Хлопець вийшов із будинку і рушив до свого скромного житла на території парку. Та вже дорогою туди його почала гризти цікавість. Старого засмутило запитання, яке йому поставив містер Беламі, – це очевидно, однак саме запитання здалося хлопцеві дивним, майже безглуздим:

« Невже ніхто не допоможе вдовенку?»

Навіть його найсміливіші фантазії були неспроможні пояснити, що це означало. Хлопець отетеріло підійшов до комп'ютера і набрав цю фразу в пошуковому вікні.

На його превеликий подив, знайшлася величезна кількість сторінок, де цитувалося точнісінько таке саме запитання. Він з цікавістю і захватом занурився у знайдену інформацію. Виявилося, що Ворен Беламі був не першим в історії, хто ставив це химерне запитання. Ці ж слова мовив багато сторіч тому... сам цар Соломон, коли оплакував загиблого друга. Здогадно, це питання й досі використовують сучасні масони як зашифрований заклик про допомогу. Здається, Ворен Беламі послав сигнал тривоги своєму братові-масону.

РОЗДІЛ 68

«Albrecht Dürer?»

Поспішаючи разом із Ленґдоном через підвал будівлі Адамса, Кетрін намагалася скласти докупи деталі головоломки. A. D. означає Albrecht Dürer?. Цей знаменитий німецький гравірувальник та художник був одним із найулюбленіших братових митців, і Кетрін трохи зналася на його творчості. Та все одно вона не могла збагнути, яким чином Альбрехт Дюрер міг стати в пригоді в цьому конкретному випадку. «До того ж він помер понад чотириста років тому».

– Із символічної точки зору Дюрер є бездоганним, – пояснював Ленґдон, коли вони проходили у двері з освітленою позначкою «Вихід». – Він був знаменитим мислителем доби Відродження, митцем, філософом, алхіміком та відданим дослідником древніх таємниць. І донині не знайшлося людини, що повністю збагнула б зміст повідомлень, прихованих у творах Дюрера.

– Може, й так, – погодилася Кетрін. – Але яким чином напис «тисяча п'ятсот чотирнадцятий Ей-ді» допоможе нам дешифрувати піраміду?

Вони дійшли до замкнених дверей, і професор скористався карткою Беламі, щоб їх відімкнути.

– Число тисяча п'ятсот чотирнадцятий, – пояснював Ленґдон, коли вони поспішали сходами, – вказує на цілком конкретний твір Дюрера. – Вони увійшли до величезного коридору, і Ленґдон, озирнувшись, показав ліворуч. – Сюди. – Вони швидко рушили далі. – Насправді Дюрер сховав число тисяча п'ятсот чотирнадцять у своєму найзагадковішому творі – гравюрі «Меланхолія 1», яку закінчив тисяча п'ятсот чотирнадцятого року. Ця гравюра вважається фундаментальним твором північноєвропейського Відродження.

Колись Пітер показував Кетрін «Меланхолію 1» в одній старій книзі з древнього містицизму, але вона не пригадувала, щоб бачила там якусь приховану цифру 1514.

– Мабуть, тобі відомо, – збуджено мовив Ленґдон, – що «Меланхолія 1» відтворює намагання людства проникнути в сенс древніх таємниць. Символізм «Меланхолії» настільки складний та багатогранний, що Леонардо да Вінчі проти нього – примітив.

Кетрін різко зупинилася і уп'яла погляд у професора.

– Роберте, «Меланхолія 1» тут, у Вашинґтоні. Вона висить у Національній галереї.

– Так, – мовив він і посміхнувся. – І щось підказує мені, що це не випадковість. Галерея зараз зачинена, але я знаю її доглядача і...

– Облиш, Роберте, я знаю, що зазвичай трапляється, коли ти заходиш до музею. – Кетрін рушила до найближчої ніші, де побачила столик із комп'ютером.

Ленґдон щось невдоволено буркнув, але попрямував слідом.

– Ми підемо легшим шляхом. – Вочевидь, професор Ленґдон, тонкий знавець мистецтва, зіштовхнувся з етичною дилемою: навіщо користуватися Інтернетом, коли оригінал так близько? Кетрін підійшла до стола й увімкнула комп'ютер. Коли той завантажився, жінка збагнула, що перед нею постала несподівана проблема. – Тут немає іконки браузера.

– Комп'ютер підключено до внутрішньої бібліотечної мережі. – Ленґдон показав на іконку на робочому столі. – Спробуй ось цю.

Кетрін клацнула на іконці з позначкою «Цифрові колекції», і, коли на екрані виникло нове зображення, Ленґдон знову підказав Кетрін, що робити. Вона клацнула там, де він вказав: «Колекції гравюр». Зображення на екрані знову змінилося: «Гравюри: пошук».

– Надрукуй «Альбрехт Дюрер».

Кетрін ввела ім'я і клацнула клавішею пошуку. За кілька секунд на екрані з'явилися групи демонстраційних, зменшених зображень. Усі вони були схожі за стилем – витончені чорно-білі гравюри.

Кетрін продивилася список творів митця, складений за абеткою.

Адам і Єва

Зрада Христа

Страсті Христові

Таємна вечеря

Чотири Вершники Апокаліпсису

Побачивши всі ці біблійні назви, Кетрін пригадала, що Дюрер був прихильником так званого містичного християнства. Це був сплав раннього християнства, алхімії, астрології та точних наук.

Наука...

Образ охопленої вогнем лабораторії блискавкою пронизав її свідомість. Вона ще не повністю усвідомила наслідки цієї катастрофи, і наразі її думки зосередилися на асистентці Триш. «Сподіваюся, їй вдалося втекти».

Ленґдон щось розповідав про Дюрерів варіант «Таємної вечері», але Кетрін його ледь чула, бо щойно знайшла лінк на «Меланхолію 1».

Вона клацнула мишкою – і на екрані висвітилася загальна інформація.

Меланхолія 1, 1514

Альбрехт Дюрер

(гравюра на папері верже)

Колекція Розенвальда

Національна мистецька галерея

Вашинґтон, округ Колумбія

Кетрін покрутила коліщатко – і перед нею у всій красі з'явилося чітке зображення шедевра Дюрера.

Вона приголомшено розглядала гравюру, навіть забувши про всю її химерність.

Ленґдон розуміюче хихикнув.

– Я ж казав, що вона зашифрована.

На передньому плані «Меланхолія 1» містила зображення жінки з гігантськими крилами, що задумливо сиділа перед якоюсь кам'яною будівлею в оточенні найхимерніших та найнесумісніших предметів, які тільки можна було уявити: там були вимірювальна лінійка, худючий пес, теслярське приладдя, пісковий годинник, різноманітні геометричні тіла, висячий дзвін, херувим, клинок та драбина.

Кетрін пригадала слова брата про те, що крилата постать є уособленням «людського генія» – великого мислителя, що похнюплено сидить, підперши підборіддя, бо так і не спромігся досягнути просвітлення. Цей геній оточений символами людського інтелекту – предметами, що стосуються таких галузей, як математика, філософія, природознавство, геометрія і навіть теслярство, – неспроможний зійти вгору драбиною істинної просвіти.

Навіть людському генію важко дійти до розуміння древніх таємниць.

– Ця гравюра, – пояснив Ленґдон, – символічно відтворює невдалу спробу людства перетворити людський інтелект на божественну потугу. Якщо висловлюватися алхімічними термінами, тут відображено нашу нездатність перетворити свинець на золото.

– Не дуже оптимістична ідея, – погодилася Кетрін. – Але як все це нам допоможе? – Вона так і не побачила прихованого числа 1514, про яке казав їй Ленґдон.

– Порядок із хаосу, – мовив професор і криво посміхнувся. – Саме так, як і обіцяв твій брат. – Він засунув руку в кишеню і витяг сітку з літер, яку накреслив раніше, намагаючись розгадати масонський шифр. – Наразі ця сітка є позбавленою сенсу. – І з цими словами він розгорнув аркуш на столі.

Кетрін кинула погляд на сітку. «І справді – безглузда».

– Але Дюрер її трансформує.

– І як же це йому вдасться?

– За допомогою лінгвістичної алхімії. – Ленґдон кивнув на екран комп'ютера. – Ось придивися. У цьому шедеврі сховане дещо, завдяки чому наші шістнадцять літер набудуть значення. – Ленґдон зробив паузу. – Ще не побачила? Пошукай число тисяча п'ятсот чотирнадцять.

Кетрін була не в гуморі, щоб грати в хрестики-нулики.

– Роберте, я нічого не бачу – тут якась куля, ніж, багатогранник, лінійка... Здаюся.

– Та ти лишень поглянь уважніше! Там, на задньому плані. Викарбувані на будівлі, за ангелом. Під дзвоном – бачиш? Там Дюрер зобразив квадрат, заповнений цифрами.

Нарешті Кетрін розгледіла квадрат із цифрами, а серед них – 1514.

– Кетрін, цей квадрат – ключ до розшифрування піраміди! Вона кинула на нього здивований погляд.

– Це не просто квадрат, – усміхнувся Ленґдон. – Перед вами, міс Соломон, магічний квадрат.