Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 50

У підвальному приміщенні штаб-квартири ЦРУ в Ленґлі, штат Вірджинія, цей самий масонський шифр із шістнадцяти символів яскраво світився на екрані комп'ютерного монітора. Нола Кей, старший аналітик відділу безпеки, сиділа з ним наодинці й уважно вивчала зображення, отримане десять хвилин тому електронною поштою від її начальниці, директора Інуе Сато.

«Це що – якийсь жарт?»

Звісно, Нола знала, що не жарт; директор Сато не мала почуття гумору, а події сьогоднішнього вечора аж ніяк не були схожими на жарт. Той допуск найвищого рівня, який Нола отримала для роботи у всевидячому відділі безпеки, відкрив їй очі на підводні владні течії. Але те, що вона побачила за останню добу, назавжди змінило її ставлення до таємниць, які плекали впливові можновладці.

– Слухаю, директоре, – сказала Нола, затиснувши телефон між плечем та вухом. – Ці символі і справді є масонським шифром. Однак відкритий початковий текст видається безглуздим. Це сітка з випадкових літер. – І вона ще раз поглянула на результат свого дешифрування.

– Він має щось означати, – наполягала Сато.

– Так, якщо цей текст має другий рівень шифрування, якого я, на жаль, не знаю.

– Є хоч якісь здогадки? – спитала Сато.

– Це сіткова матриця, тож я можу перевірити звичним способом: шифр Віженера, решітки, каркаси і таке інше. Але я нічого не обіцяю, особливо якщо це – шифр із своїм власним ключем.

– Робіть, що можете. І швидко. А як стосовно рентгенівського знімка?

Нола крутнулася у кріслі до іншого монітора, на якому виднілося стандартне рентгенівське зображення чиєїсь сумки. Сато вимагала інформації про маленьку пірамідку, що виявилася всередині кубоподібної коробки. Зазвичай предмет два дюйми заввишки не ставав питанням національної безпеки, певна річ, якщо він не зроблений зі збагаченого плутонію. А цей – не був. Хоча він зроблений з чогось не менш лячного та дивовижного.

– Аналіз щільності предмета на зображенні дав однозначний результат, – повідомила Нола. – Дев'ятнадцять цілих і три десятих грама на кубічний сантиметр. Це – щире золото. Дуже й дуже цінне.

– Що ще?

– Та є дещо. Дослідження щільності виявило ледь помітну нерівномірність на поверхні цієї золотої піраміди. Схоже, на ній вигравірувано якийсь текст.

– Справді? – У голосі Сато прозвучала надія. – І що ж там сказано?

– Наразі не можу сказати. Напис украй нерозбірливий. Я пробую посилити його через фільтри, але чіткість на рентгенівському зображенні поганкувата.

– Гаразд, продовжуйте роботу. Коли щось буде – зателефонуйте мені.

– Так, пані.

– До речі, Ноло, – у голосі директора з'явилися погрозливі нотки. – Те, про що ти дізналася протягом останньої доби, – зображення кам'яної піраміди та золотого горішнього каменя – належить до найвищого грифа секретності. Тобі не дозволяється консультуватися ні з ким. Ти підпорядковуєшся і доповідаєш безпосередньо мені. Я хочу, щоб ти це затямила.

– Звісно, пані.

– От і добре. Тримай мене в курсі. – І Сато вимкнула зв'язок.

Нола потерла очі й очманіло поглянула на екрани моніторів. Вона не спала вже півтори доби і дуже добре усвідомлювала, що їй не вдасться поспати, аж поки ця криза не добіжить свого кінця.

Яким би він не був.

А в капітолійському гостьовому центрі четверо вдягнених у чорне фахівців ЦРУ стояли перед входом до тунелю, спрагло вдивляючись у тьмяно освітлений прохід, наче зграя голодних собак, готових погнатися за здобиччю.

До них підійшла Сато, котра щойно закінчила розмову по телефону.

– Панове, – сказала вона, і досі тримаючи в руці ключ, що його дав Нуньєсу Архітектор, – ви зрозуміли ваше завдання?

– Так точно, – відповів лідер групи. – Маємо дві цілі: перша – гравірована кам'яна піраміда приблизно фут заввишки. Друга – менший, кубоподібний пакунок заввишки приблизно два дюйми. Обидва предмети востаннє бачили в дорожній сумці Роберта Ленґдона.

– Правильно, – підтвердила Сато. – Ці два предмети треба повернути швидко – і неушкодженими. Питання є?

– Застосування сили?..

Плече Сато і досі пульсувало болем у тому місці, де Беламі лупонув її кісткою.

– Як я вже сказала, найважливіше – це повернути вказані предмети.

– Зрозуміло. – Четверо чоловіків повернулися і рушили в темряву тунелю.

Сато запалила цигарку і дивилася їм услід.

РОЗДІЛ 51

Кетрін Соломон завжди була розважливим та обережним водієм, але зараз мчала зі швидкістю під дев'яносто миль у своєму «вольво» по Сьютленд-парквей. Цілу милю вона тремтячою ногою тиснула на газ, аж поки її паніка почала вщухати. Нарешті вона здогадалася, що її тіпало не лише від страху.

«Мені холодно, я замерзаю».

Нічне зимове повітря вривалося у розбите вікно, лупцюючи її тіло поривами лютого вітру. Ноги в панчохах задубіли, і Кетрін нахилилася за запасною парою черевиків, які тримала про всяк випадок під пасажирським сидінням. Раптом її як ножем ударив біль від гематоми на горлі, у тому місці, де дужа рука нападника, як лещатами, схопила її за шию.

Чоловік, який розбив вікно її авто, не мав нічого спільного з тим приязним русявим джентльменом, якого Кетрін знала як Кристофера Абадона. Його густе волосся та засмага на обличчі зникли. Голена голова, голий торс та обличчя з розмазаним гримом розкрилися перед нею, наче моторошний гобелен із татуюваннями.

Їй знову почувся його голос, той зловісний шепіт, що злився з виттям вітру в розбитому вікні. «Я мав тебе убити ще тоді, багато років тому, коли я вбив твою матір».

Кетрін здригнулася, і всі сумніви зникли. «Це був він». На все життя запам'ятала вона той вираз маніакальної пристрасті до насильства в його очах. На все життя запам'ятався їй звук єдиного братового пострілу, який зніс цього чоловіка з високого обриву і кинув у замерзлу річку, де він пробив кригу і більше не виринув на поверхню. Слідчі тижнями шукали його тіло, але так і не знайшли, вирішивши насамкінець, що його винесло течією до бухти Чезапік.

Тепер вона знала, що слідчі помилилися.

«Він і досі живий... І повернувся».

Спогади вихором промайнули в уяві Кетрін, і її охопив страх. Це сталося точнісінько десять років тому. Кетрін, Пітер та їхня матір – вся родина – зібралися на Різдво у своєму просторому особнякові, що гніздився на двохстах акрах лісистої ділянки, через яку протікала річка Потомак.

За традицією їхня мати клопоталася на кухні, втішаючись, що завдяки святу має можливість почастувати смачними стравами своїх двох дітей. Навіть у свої сімдесят п'ять, Ізабель Соломон була енергійною кухаркою, і того вечора духмяні аромати запеченої оленини, підливи з пастернаком та смаженої з часником картоплі оповивали увесь будинок. Поки матір готувала частування, Кетрін із братом відпочивали в оранжереї, обговорюючи останнє захоплення Кетрін – нову галузь під назвою ноетична наука. Ноетика, ця неймовірна суміш фізики часток і древньої містики, повністю заволоділа уявою Пітерової сестри.

Фізика в поєднанні з філософією.

Кетрін розповідала Пітерові про експерименти, які вона мріяла провести, і по його очах бачила, що її розповідь заінтригувала брата. Особливо Кетрін втішало те, що вона дала йому для роздумів позитивну інформацію саме на Різдво, бо саме це свято завжди було болісним нагадуванням про жахливу родинну трагедію.

Син Пітера, Захарій.

Двадцять перший день народження племінника Кетрін став для нього останнім. Родина пережила кошмар, і її брат, здавалося, лише зараз наново вчився посміхатися.

Захарій пізно розвинувся, був тендітним і незграбним, сердитим та бунтівним підлітком. Хлопець зростав у любові та пестощах, однак чомусь твердо вирішив порвати з Соломоновим можновладним оточенням. Його вигнали зі школи, він часто влаштовував гучні вечірки зі «знаменитостями» і всіляко уникав настійливих спроб батьків наставити його на путь істинний.

Його поведінка вкрай засмучувала Пітера. Якось незадовго до вісімнадцятиріччя Захарія Кетрін почула розмову матері та брата: вони обговорювали, чи варто позбавляти Захарія права на спадок, поки він не вгамується і не стане розважливішим. Спадщина Соломонів – традиція, що сягала в глиб століть, – передбачала надання після досягнення вісімнадцятиріччя кожній дитині в родині приголомшливо щедрого шматка чималеньких родинних статків. Соломони вважали, що від спадщини більше користі на початку життя, аніж наприкінці. Більше того, передавання статків родини в руки енергійних молодих нащадків стало запорукою зростання багатства династії Соломонів.

Однак у випадку із Захарієм матір Кетрін наполягала на тому, що надто небезпечно давати велику суму грошей проблемному онукові. Але Пітер з нею не погоджувався.

– Спадщина Соломонів, – стверджував її брат, – це родинна традиція, яку не можна ламати. Навпаки – ці гроші можуть зробити Захарія більш відповідальним.

На превеликий жаль, Пітер помилився.

Захарій, отримавши гроші, одразу ж порвав з родиною і зник з будинку, навіть речей своїх не забрав. Кілька місяців по тому його ім'я випливло в жовтій пресі: ЩАСЛИВИЙ СПАДКОЄМЕЦЬ-ГУЛЬВІСА НАСОЛОДЖУЄТЬСЯ В ЄВРОПІ КРАСИВИМ ЖИТТЯМ.

Таблоїдам подобалося фіксувати кожен крок скандального і безпутного життя Захарія. Соломонам було тяжко бачити фото з його шалених гульок на яхтах та п'яних походеньок на дискотеках, але невдовзі трагедія родини через хлопця перетворилася на кошмар, коли газети повідомили, що Захарія спіймали з партією кокаїну на східноєвропейському кордоні: МІЛЬЙОНЕР СОЛОМОН – У ТУРЕЦЬКІЙ В'ЯЗНИЦІ.

Вони дізналися, що ця в'язниця називалася Соганлик – такий собі третьорозрядний ізолятор тимчасового затримання у стамбульському районі Картал. Побоюючись за життя свого сина, Пітер Соломон негайно вилетів до Туреччини, щоб визволити його. Та невдовзі повернувся сумний і з порожніми руками – йому навіть не дозволили побачитися з сином. Єдиною втішною новиною було те, що один впливовий знайомий Пітера в держдепартаменті працював над тим, щоби якомога скоріше домогтися екстрадиції Захарія.

Однак два дні по тому в Пітера пролунав жахливий міжнародний телефонний дзвінок. Наступного ранку в газетах з'явилися крикливі заголовки: НАЩАДОК СОЛОМОНА ВБИТИЙ У В'ЯЗНИЦІ.

Тюремні фото були жахливі, преса безсердечно опублікувала кожне з них, навіть після скромної церемонії поховання Захарія. Дружина Пітера так і не пробачила йому, що він не зміг визволити сина, і через півроку їхній шлюб розпався. Відтоді Пітер був самотнім.

Минуло кілька років, і ось вони тихо зібралися разом – Кетрін, Пітер та їхня матір Ізабель, щоб відсвяткувати Різдво. Біль, що його і досі відчувала родина, на щастя, поступово втамовувався. Матір готувала традиційні страви, і з кухні долітало приємне цокотіння каструль та сковорідок. А в оранжереї Пітер і Кетрін насолоджувалися запеченим сиром брі та неквапливою святковою розмовою.

Якийсь абсолютно несподіваний звук увірвав їх на півслові.

– Привіт, Соломони, – пролунав позаду брата з сестрою грайливий голос.

Кетрін та Пітер ошелешено обернулися і побачили, як до оранжереї заходить величезна м'язиста постать у чорній лижній масці, що закривала все обличчя, окрім очей, які палали дикою люттю.

Пітер враз скочив на ноги.

– Хто ви? Звідки ви взялися?

– Я познайомився з твоїм хлопцем, Захарієм, у в'язниці. Він сказав мені, де схований цей ключ... – Незнайомець підняв угору старий ключ і вишкірився, як кровожерлива тварина. – Незадовго до того, як я забив його до смерті кийком.

Пітер ошелешено роззявив рота.

З'явився пістолет і націлився просто Пітерові в груди.

– Сядь.

Пітер важко опустився у крісло, а Кетрін, що заціпеніла від страху та несподіванки з першої миті появи незнайомця, дивилася йому в очі – це були очі скаженої тварини.

– Слухай, ти! – голосно крикнув Пітер, вочевидь намагаючись попередити матір у кухні. – Хто б ти не був, бери, що тобі треба, і вшивайся звідси!

Незнайомець знову наставив на Пітера пістолет.

– А як ти гадаєш – що мені потрібно?

– Лише скажи скільки, – промовив Соломон. – Ми не тримаємо гроші вдома, але я можу...

Потвора зареготала.

– Не ображай мене. Я прийшов не по гроші. Я прийшов за тим, що мало перейти у власність Захарію як спадкоємцеві. – Незнайомець вишкірився. – Він розповів мені про піраміду.

«Піраміду? – подумала нажахана Кетрін. – Яку ще піраміду?»

– Я не знаю, про що ти кажеш, – виклично кинув Пітер.

– Не клей дурня! Захарій сказав мені, що ти ховаєш у сейфі свого кабінету. Ця річ мені потрібна. Негайно.

– Що б там не сказав Захарій, я не знаю, про що ти говориш! – відказав Пітер.

– Не знаєш? – нападник повернувся і націлив пістолет на обличчя Кетрін. – А може, зараз згадаєш?

Очі Пітера наповнилися страхом.

– Ти мусиш вірити мені! Я не знаю, що тобі потрібно!

– Іще раз збрешеш, – процідив незнайомець, – і, клянуся, у тебе більше не буде сестри. – Він посміхнувся. – А з того, що розповідав Захарій, я зрозумів, що твоя сестричка дорожча тобі за все твоє...

– Що тут відбувається?! – скрикнула їхня матір, рішучим кроком входячи із кухні з Пітеровою рушницею «Браунінг Сіторі» і направляючи її незнайомцеві в груди. Той різко кинувся до неї. Та жвава сімдесятип'ятирічна жінка не розгубилася. І оглушливо бабахнула дробовим зарядом. Нападник заточився назад і почав безладно смалити навсібіч з пістолета. Полетіли друзки скла, і він упав, проломивши засклені двері і випустивши зброю.

Пітер, не гаючи часу, одразу ж стрибнув до пістолета, що валявся на підлозі, а Кетрін упала долілиць. Місіс Соломон поспішила до неї і стала поруч навколішки.

– Господи милосердний, ти не поранена!

Кетрін похитала головою, їй відібрало мову від шоку. А потойбіч розбитих скляних дверей чоловік у масці зіп'явся на ноги і кинувся до гаю, затискаючи рукою рану в боці. Пітер Соломон озирнувся, аби пересвідчитися, що матір та сестра в порядку, і, стиснувши пістолет, кинувся навздогін за нападником.

Мати простягнула до Кетрін тремтячу руку.

– Дякувати Богові, ти жива. – Але раптом відсахнулася. – Кетрін! У тебе кровотеча! Ось бачиш – кров! Ти поранена!

Кетрін побачила кров. Багато крові. Вона вся була в крові. Але болю не відчувала.

Матір панічно шукала у Кетрін рану.

– Де у тебе болить?

– Мамо, я не знаю, я нічого не відчуваю. – Раптом Кетрін побачила, звідки текла кров, – і похолола. – Мамо, це не у мене... – Вона показала на край материної блузки з білого атласу – маленька дірочка з рваними краями, з якої струменіла кров. Її матір поглянула вниз, на блузку, і на її обличчі з'явилося здивування – і не більше. А потім вона скривилася і зігнулася, наче лише зараз відчула біль.

– Кетрін! – Її голос був спокійний, але в ньому раптом почувся увесь тягар її сімдесяти п'яти років. – Виклич мені «швидку».

Кетрін вибігла до телефону в залі викликати допомогу, а коли повернулася до оранжереї, то побачила, що матір лежить нерухомо на підлозі в калюжі крові. Вона підбігла до неї, присіла поруч, підняла матір за плечі і притиснула до себе.

Кетрін і гадки не мала, скільки часу минуло, коли вона почула далекий постріл у лісі. Нарешті двері оранжереї рвучко розчинилися і всередину увірвався Пітер – з диким виразом в очах і з пістолетом у руці. Коли він побачив Кетрін, яка тримала померлу матір, здригаючись від ридань, його обличчя спотворила мука. Кетрін Соломон назавжди запам'ятала той страшний крик, що луною прокотився оранжереєю.

РОЗДІЛ 52

Рвонувши зі спринтерською швидкістю за ріг будівлі до розсувних дверей блоку номер п'ять, Малах відчув, як заграли м'язи на його татуйованій спині.

«Я мушу проникнути до її лабораторії».

Втеча Кетрін стала несподіванкою і загрожувала проблемами. Вона не лише знала, де мешкав Малах, тепер вона знала, хто він є насправді. Знала, що то він увірвався до їхнього будинку десять років тому.

Малах теж на все життя запам'ятав той вечір. Лічені дюйми відділяли його від піраміди, але втрутилася доля. «Я був неготовий». Але зараз він був готовий. Могутніший. Впливовіший. Зазнавши поневірянь заради свого повернення, Малах цього вечора нарешті став на порозі звершення свого призначення в житті. Він був певен: не встигне скінчитися ніч, як він уже вдивлятиметься в згасаючі очі Кетрін Соломон.

Добігши до дверей блоку номер п'ять, він встиг переконати себе, що насправді своєю втечею Кетрін лише відтермінувала неминуче. Він прослизнув у отвір і впевнено рушив крізь темряву, поки його ноги не відчули килим. Потім звернув праворуч і попрямував до Куба. Гепання у двері блоку номер п'ять припинилося, і він здогадався, що зараз охоронець намагається витягнути зі щілини монету, за допомогою якої Малах вивів із ладу замок.

Діставшись до дверей, що вели до Куба, він знайшов зовнішню клавіатуру і вставив карточку Триш. Панель засвітилася. Він увів пін-код Триш і увійшов усередину. Яскраво освітлене стерильне приміщення приголомшило Малаха – він здивовано витріщався на устаткування, бо добре знався на новітніх технологіях, займаючись у підвалі свого будинку власним різновидом науки. Саме минулої ночі ця наука дала свої плоди.

Істину.

Унікальний спосіб ув'язнення Пітера Соломона – у стані між життям та смертю – розкрив усі таємниці цього чоловіка. «Я бачу його душу». Малах видряпав зі свідомості Пітера секрети, які хотів узнати, і навіть такі, про які не здогадувався, наприклад про лабораторію Кетрін та її епохальні відкриття. «Наука дедалі сильніше впливає на життя людей, – збагнув Малах. – І я не дозволю їй освітити шлях для негідних».

Кетрін розпочала роботу в цій лабораторії, щоб за допомогою сучасної науки дати відповідь на філософські питання. Чи дослухається хто-небудь до наших молитов? Чи є життя після смерті? Чи мають людські істоти душу? Хоч яким би неймовірним це не здавалося, але Кетрін таки знайшла відповіді на ці запитання, і не лише на ці. І саме з наукової точки зору. І незаперечно. Методи, якими вона користувалася, були неспростовними. Результати її експериментів могли переконати найзатятіших скептиків. Якби цю інформацію оприлюднили і вона стала надбанням широкого загалу, то у свідомості людини розпочалися б фундаментальні зрушення. Люди почали б навертатися на свій правдивий шлях. Тому останнє завдання Малаха – перед його перевтіленням – полягало в тому, щоб цього не допустити.

Йдучи лабораторією, Малах помітив інформаційну кімнату, про яку розповів йому Пітер. Крізь товсті скляні стіни він дивився на два пристрої для збереження голографічних даних. «Точнісінько там, де він і казав». Малахові було важко уявити, що вміст цих маленьких ящичків здатен змінити напрям розвитку людства, однак Істина завжди була одним з найпотужніших каталізаторів. Змірявши поглядом голографічні пристрої, Малах дістав картку Триш і вставив її у панель безпеки. Та, на його превеликий подив, панель не засвітилася. Вочевидь, довіра до Триш Дюн була не настільки високою – дівчина не мала доступу до цієї кімнати. Тому він потягнувся за карткою-ключем, яку знайшов у кишені халата Кетрін. Коли Малах вставив цю картку, панель засвітилася.

У Малаха виникла проблема. «Я ж так і не встиг роздобути пін-код Кетрін». Він спробував код Триш, але марно. Почухавши потилицю, ступив на крок назад, оцінюючи плексигласові двері три дюйми завтовшки. Навіть за допомогою сокири не вдертися йому всередину, щоб роздобути і знищити ті цупкі диски.

Однак і для такої несподіваної обставини у нього був план дій.

У коморі електрозабезпечення, як і розповів йому Пітер, Малах виявив стелаж із кількома металевими циліндрами, що нагадували великі кисневі балони для аквалангістів із написом LH2, тобто рідкий водень, а також універсальною позначкою для займистих матеріалів. Один з балонів був з'єднаний з водневою батареєю для енергозабезпечення лабораторії.

Малах залишив цей балон підключеним, а другий обережно зняв зі стелажа і опустив на візок, що стояв поруч. Із силової кімнати він покотив цей циліндр через лабораторію до плексигласових дверей інформаційної кімнати. Хоча й були ці двері досить міцними, але Малах помітив у них одне слабке місце: невеличку прогалину між одвірком та краєм дверей.

На порозі він обережно поклав балон набік, а гнучкий шланг просунув у шпарину під дверима. Йому довелося помарудитися із заглушками безпеки, щоб дістатися до клапана циліндра, але коли це вдалося, то він обережно – дуже обережно – відкрутив клапан. І побачив крізь плексиглас, як піниста рідина почала витікати зі шланга на підлогу всередині кімнати. Малах спостерігав, як калюжа ширилася, розтікаючись підлогою. Вона парувала і пускала бульбашки. Водень залишався у рідкій формі лише за низької температури, а коли його підігрівали, починав кипіти й випаровуватися. Газ, що утворювався в результаті, був навіть більш займистим, аніж рідина.

«Пам'ятай про дирижабль Гінденбурґ [14]14
  Один з найбільших у світі трансатлантичних цепелінів, що наповнювався воднем замість гелію. 6 травня 1937 року під час посадки дирижабль спалахнув, зазнавши аварії.


[Закрыть]».

Тоді вже Малах поквапився до лабораторії, узяв там глек з вогнетривкого скла, в якому містилося паливо для пальника Бунзена – в'язка, легкозаймиста, але невибухова речовина, і відніс його до плексигласових дверей. Він з приємністю відзначив, що зі шланга й досі стравлювався водень; калюжа киплячої рідини в інформаційній кімнаті тепер покривала всю підлогу, оточивши підставки, на яких було змонтовано пристрої для зберігання голографічної інформації. Рідкий водень почав перетворюватися на газ, і над калюжею киплячої рідини заклубочився білуватий туман, заповнюючи усе невеличке приміщення.

Малах підняв глек з паливом і рясно полив ним балон із воднем, шланг та отвір біля підлоги. А потім повільно, дуже повільно позадкував із лабораторії, залишаючи на підлозі смужку в'язкого палива.

Диспетчер служби термінових дзвінків 911 у Вашинґтоні, округ Колумбія, мала цього вечора незвично багато роботи. «Це через футбол, пиво та повню, – подумала вона, коли на екрані з'явився ще один терміновий виклик, цього разу – з таксофону заправки на Сьютленд-парквей у районі Анакостії. – Мабуть, дорожня пригода».

– Дев'ять один один, – відповіла диспетчер. – Що у вас трапилося?

– На мене напали в Центрі технічної підтримки Смітсонівського музею, – відповіла якась жінка панічним голосом. – Будь ласка, викличте поліцію! Адреса – Сорок два-десять, Сілвер-Гілл-роуд.

– Гаразд, гаразд, заспокойтеся, – сказала диспетчер. – Вам потрібно...

– Мені треба, щоб ви також викликали поліцію до одного маєтку в районі Калорама-Гайтс, де, наскільки мені відомо, тримають заручником мого брата.