Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 40 страниц)

«Господи всемогутній!»

За якісь кілька футів попереду стежина обривалася вниз просто у замерзлу річку. На великому валуні біля стежини невміла дитяча рука нашкрябала напис:

Місток Зака

А з протилежного боку яру стежка йшла далі. «А де ж місток?» Кокаїн припинив свою дію. «Я потрапив у пастку!» Охоплений панікою, Андрос обернувся, щоб побігти стежиною назад, але перед ним виріс Пітер Соломон – захеканий і з пістолетом в руці.

Андрос поглянув на пістолет і зробив крок назад. Від краю урвища до замерзлої річки було не менше від п'ятдесяти футів. Довкола, проймаючи Андроса до кісток, клубочився туман, що підіймався з водоспаду, що був трохи вище за течією.

– Заків місток давним-давно зогнив, – засапано мовив Пітер. – Лише мій син заходив так далеко – аж сюди. – Він твердо і непорушно тримав пістолет. – Навіщо ти убив мого сина?

– Він був нікчемою, – відказав Андрос. – Наркоманом. Тож я зробив йому послугу. Перервав його нікудишнє життя.

Соломон наблизився і націлив пістолет Андросові в груди.

– А тепер я тобі зроблю ту саму послугу. – Андрос не чекав почути в його голосі скільки ненависті. – Ти забив мого сина до смерті. Як може людська істота таке вчинити?

– Люди здатні на немислиме, якщо їх приперти до стінки.

– Ти вбив мого сина!

– Ні! – емоційно вигукнув Андрос. – Це ти вбив свого сина. Який же батько залишає свого сина у в'язниці, коли йому трапляється можливість витягнути його звідти! Це ти вбив свого сина, не я.

– Ти нічого не знаєш! – заволав Соломон голосом, сповненим болю.

«Помиляєшся, – подумав Андрос. – Я знаю все».

Пітер Соломон підійшов іще ближче, тримаючи пістолет у простягненій руці. Їх розділяло тепер лише п'ять ярдів. Груди в Андроса пеком пекло, він відчував, що стікає кров'ю. Вона струмувала по животу. Він озирнувся на провалля. Ні, це неможливо. І обернувся до Соломона.

– Я знаю більше, ніж ти гадаєш, – прошепотів він. – Ти не здатен на холоднокровне вбивство.

Соломон ступив іще крок уперед, непорушною рукою тримаючи пістолет.

– Попереджаю, – сказав Андрос. – Якщо ти натиснеш на курок, я переслідуватиму тебе все життя.

– Можеш вважати, що вже почав. – І гримнув постріл.

Женучи свій лімузин до Калорама-Гайтс, той, хто називав себе Малах, згадував про ті чудесні події, які врятували його від вірної смерті тоді, на краю зледенілого яру. І він змінився назавжди. Постріл тривав лише мить, але його наслідки відлунили крізь роки. Його тіло, колись засмагле і татуйоване, тепер спотворювали шрами, що лишилися після тієї ночі. І ці шрами він приховував під татуюваннями символів свого нового «я».

«Я – Малах. Така була моя доля. Завжди».

Він пройшов крізь вогонь, згорів майже дотла, але потім постав знову, іще раз зазнавши перетворення. Як птах фенікс. І сьогоднішня ніч стане завершальним кроком його довгої та славної подорожі.

РОЗДІЛ 58

Вибухівка зі скромною назвою «Ключ-4» була створена спецпідрозділом США саме для того, щоб висаджувати замкнені двері, завдаючи при цьому мінімальної шкоди. Маючи основними складовими циклотриметилентринітрамін із діетилгексиловим пластифікатором, вона являла собою головним чином пластикову вибухівку С-4, розкатану в тонкі, як папір, пластинки, що вставлялися в одвірки. І в ситуації з дверима до читального залу ця вибухівка спрацювала прекрасно.

Керівник операції агент Тернер Сімкінс переступив через уламки дверей і уважно вивчив поглядом великий восьмикутний зал, видивляючись у ньому щонайменший порух. Нікого.

– Вимкніть світло, – наказав Сімкінс.

Другий агент знайшов на стіні панель, клацнув вимикачами – і приміщення поринуло у темряву. Усі четверо майже синхронно підняли руки і прилаштували на очі пристрої нічного бачення.

Картина залишилася незмінною.

У темряві ніхто нікуди не побіг.

Вочевидь, втікачі не мали зброї, однак оперативники увійшли до залу зі зброєю напоготові. У темряві їхні пістолети випромінювали чотири зловісних стрічки лазерного світла. Чоловіки заводили променями в усіх напрямках – по долівці, стінах та по балконах, промацуючи ними темряву. Часто самого лише вигляду зброї з лазерним прицілом у темній кімнаті було достатньо, щоб спонукати до негайної капітуляції.

Та, певно, не цього разу.

І знову анічичирк.

Агент Сімкінс підняв руку і дав сигнал своїй групі увійти всередину. Його підлеглі беззвучно розосередилися. Обережно ступаючи центральним проходом, Сімкінс підняв руку і клацнув вимикачем свого пристрою нічного бачення, вводячи в дію найновіше поповнення арсеналу ЦРУ. Термозображення застосовувалося вже досить тривалий час, але новітні досягнення в галузі мініатюризації, диференційної чутливості та поєднання зображення з двох джерел спричинилися до появи нового покоління оптичних приладів, котрі забезпечували оперативників майже надлюдським зором.

«Ми бачимо в темряві. Ми бачимо крізь стіни. А тепер ми здатні побачити минуле».

Тепловізорне устаткування стало таким чутливим до перепадів температури, що тепер мало здатність фіксувати не лише теперішнє місцезнаходження людини, а і її попереднє місцезнаходження. Ця здатність дивитися в минуле виявилася найціннішою рисою новітнього устаткування. І зараз вона також стала в пригоді. Агент Сімкінс узрів температурний слід на одному з читальних столиків. Окрім того, два дерев'яних стільці засяяли в його окулярах червоно-пурпуровим світлом, вказуючи на те, що вони були тепліші за решту стільців у цьому залі. Настільна лампа жевріла оранжевим. Вочевидь, двоє втікачів сиділи за цим столом, але тепер питання було в тім, куди вони поділися.

Відповідь на це запитання він знайшов на центральній полиці, що оточувала велику дерев'яну консоль посередині кімнати. То був ледь помітний примарний відбиток руки, що світився темно-червоним.

Тримаючи напоготові пістолет, Сімкінс рушив до восьмикутної шафи, ведучи лазерним променем по її поверхні. Він огинав її по колу доти, поки не побачив у шафі боковий отвір. «Невже вони самі себе загнали до цієї шафи?» Агент придивився до декоративної планки довкола отвору і побачив іще один світний відбиток руки. Хтось взявся за одвірок, коли пірнав у цю діру.

Час для тиші скінчився.

– Тут теплові відбитки! – вигукнув Сімкінс, вказуючи на отвір. – Оточуймо з флангів!

Обидва фланги групи рушили до восьмикутної консолі.

Сімкінс поволі попрямував до отвору. Навіть із відстані десяти футів він побачив, що всередині горить світло.

– У консолі – світло! – скрикнув Сімкінс, сподіваючись, що звук його голосу зможе переконати панів Беламі та Ленґдона вийти з шафи із піднятими руками.

Але ніхто звідти не вийшов.

«Прекрасно, зробимо по-іншому».

Наблизившись до отвору, Сімкінс почув, як звідти доноситься гудіння. Наче там працювала якась машинерія. Він зупинився, намагаючись уявити, що ж може так шуміти в такому маленькому просторі. Тоді присунувся ще ближче – і почув крізь шум механізмів чиїсь голоси. Але щойно він підійшов до отвору, як світло всередині згасло.

«Дуже вдячний, – подумав він, поправляючи прилад нічного бачення. – Тепер ми маємо перевагу».

Ставши на порозі, Сімкінс зазирнув у отвір. Те, що він там побачив, чимало його здивувало. Ця консоль була не стільки шафою, скільки стелею, що виступала над поверхнею долівки і слугувала дахом для сходів, які спускалися до розташованої внизу кімнати. Націливши зброю на сходи, агент почав спускатися донизу.

«Що це, в біса, за приміщення?»

Кімната під читальним залом виявилася маленькою коморою. Гудіння, яке почув Сімкінс, і справді йшло від машинерії, хоча він точно не міг сказати – чи то Беламі з Ленґдоном щойно її запустили, чи вона працювала цілодобово. Втім, в обох випадках це не мало значення. Втікачі залишили чіткі теплові відбитки на єдиному виході з цієї кімнати – на важких сталевих дверях. На кнопках замкової панелі так само чітко вирізнялися чотири відбитки пальців. По периметру дверей світилися тоненькі смужечки жовтогарячого кольору. Це означало, що за дверима горіло світло.

– Висаджуйте двері, – скомандував Сімкінс. – Це – їхній маршрут для втечі.

На те, щоб вставити і підірвати тонку пластинку вибухівки «Ключ-4», пішло вісім секунд. Коли дим розсіявся, агенти побачили перед собою дивний підземний світ, який тут називали книгосховищем.

Бібліотека конгресу мала книжкові стелажі, що розтягнулися на багато миль, більшість із них – у підземеллі. Ці нескінченні ряди полиць створювали наче оптичний ефект нескінченності, який зазвичай досягається за допомогою дзеркал.

На дверях була табличка з написом:

Середовище з регульованою температурою. НОРМАЛЬНЕ ПОЛОЖЕННЯ ЦИХ ДВЕРЕЙ – ЗАЧИНЕНЕ

Сімкінс проштовхнувся у скалічені вибухом двері і відчув за ними прохолодне повітря. Він не міг стримати посмішки. «Це так легко, що аж не віриться». Тепловідбитки в приміщенні з регульованою температурою проявлялися як сонячні протуберанці, і його «нічні окуляри» вже встигли помітити червоний мазок на поруччі угорі, за яке вхопився Ленґдон чи Беламі, пробігаючи повз.

– Тікати ви можете, – прошепотів Сімкінс сам собі, – а от сховатися – ні.

Коли Сімкінс зі своєю групою заглибився в лабіринт полиць, то збагнув, що умови на «полі бою» настільки очевидно схилялися на його користь, що йому навіть не доведеться користуватися приладом нічного бачення, щоб вистежити свою здобич. За звичайних обставин цей лабіринт книжкових полиць був би солідною схованкою, але в Бібліотеці конгресу для економії електроенергії використовувалося освітлення, що вмикалося тоді, коли між полицями хтось ішов. Тому маршрут втечі Беламі та Ленґдона був освітлений як злітно-посадкова смуга. Вдалину простягнулася вузенька стрічка світла, яка відхилялася і петляла.

Усі четверо агентів умить зняли свої нічні окуляри. Кинувшись уперед на добре тренованих ногах, оперативна група помчала освітленим маршрутом, роблячи зигзаги у лабіринтові книжок, якому, здавалося, не буде кінця. Невдовзі Сімкінс помітив мерехтіння вогників у темряві попереду. «Ми наздоганяємо». Він рвонув іще швидше і почув попереду кроки і важке дихання. А потім побачив і ціль.

– Я його бачу! – вигукнув він.

Вочевидь, довготелеса фігура Беламі була ар'єргардом втікачів. Шикарно вдягнений афроамериканець важко біг повз стелажі, вибиваючись із сил. «Марно стараєтеся, діду».

– Ані руш, містере Беламі! – заволав Сімкінс.

Та Архітектор біг, роблячи різкі повороти і петляючи між рядами книжок. І з кожним поворотом над його головою спалахувало освітлення. Коли групу відділяли від Беламі вже якихось двадцять ярдів, йому знову наказали зупинитися, але він побіг далі.

– Зупиніть його, – наказав Сімкінс.

Агент із гвинтівкою несмертельної дії, яка була на озброєнні групи, вистрілив. Предмет, що полетів уздовж проходу і враз зв'язав ноги Беламі, мав жартівливе прізвисько «Дурний шнурок», хоча нічого дурного в ньому не було. Цей військовий пристрій для «знерухомлення», винайдений у Національній лабораторії «Сандія», являв собою мотузку з липкого поліуретану, котра при контакті ставала твердою як камінь, створюючи жорстку пластикову павутину між підколінними чашечками втікача. Її дію на рухому ціль можна було порівняти з ефектом від прута, увіткнутого у спиці велосипеда під час руху. Ноги Беламі зчепилися на бігу, він спіткнувся і з грюкотом розтягнувся на підлозі. Проїхавшись за інерцією ще кілька футів темним коридором, Архітектор закляк на місці, а над його головою послужливо загорілися лампочки.

– Я займуся Беламі, – вигукнув Сімкінс. – А ви переслідуйте Ленґдона! Він – попереду, десь не... – Лідер групи замовк, несподівано помітивши, що книжкові стелажі попереду Беламі були непроглядно темними. Це означало, що попереду нього ніхто не пробігав. «Він що – сам?»

– Де він? – гаркнув один з агентів.

З розбитої під час падіння губи Беламі текла кров.

– Хто – він?

Агент Сімкінс підняв ногу і поставив її на бездоганно білу краватку Архітектора. А потім нахилився над затриманим і злегка надавив йому ногою на груди.

– Повірте, містере Беламі, краще зі мною не грати у такі ігри.

РОЗДІЛ 59

Роберт Ленґдон почувався як труп.

Він лежав горілиць, склавши руки на грудях, у суцільній темряві, затиснутий у надзвичайно тісному просторі. Хоча Кетрін і лежала у схожій позі біля його голови, Ленґдон її не бачив. Через свою клаустрофобію він міцно заплющив очі, щоб і близько не бачити того жаху, в якому він опинився.

Простір довкола нього був надто тісним.

Дуже тісним.

Шістдесят секунд тому, коли обвалилися двостулкові двері читального залу, вони з Кетрін подалися за Беламі до восьмикутної консолі, а потім спустилися сходами і несподівано опинилися в підвальному приміщенні.

Ленґдон одразу ж здогадався, куди вони потрапили. Вони були в самісінькому центрі бібліотечної системи книгопостачання. Нагадуючи систему розподілу багажу в аеропорту, ця розподільча кімната мала численні конвеєри, що відгалужувалися в усіх напрямках. Оскільки Бібліотека конгресу розташовувалася у трьох окремих будівлях, книги, замовлені в читальному залі, часто доводилося транспортувати на великі відстані мережею підземних тунелів за допомогою конвеєрної системи.

Беламі підійшов до сталевих дверей, вставив ключ-картку, набрав послідовність цифр і поштовхом відчинив двері. У приміщенні було темно, та, коли двері розчинилися, одразу ж замерехтіла й ожила низка ламп, увімкнутих за допомогою датчика, що реагував на рух.

Коли Ленґдон подивився туди, він збагнув, що бачить те, що доводилося бачити лише жменьці людей. «То стелажі Бібліотеки конгресу. – План Беламі додав йому бадьорості. – Де краще сховатися, як не в гігантському лабіринті?»

Однак Беламі не повів їх до стелажів. А натомість підпер двері книжкою, щоб вони не зачинилися, потім обернувся і поглянув на Ленґдона та Кетрін упритул.

– Я сподівався, що зможу пояснити вам набагато більше, але ми не маємо часу. – І подав Ленґдонові свою картку-ключ. – Вона вам знадобиться.

– А хіба ви з нами не підете? – спитав професор.

Беламі похитав головою.

– У нас нічого не вийде, якщо ми не розділимося. Найважливіше – це зберегти піраміду та горішній камінь у надійних руках.

Ленґдон не бачив іншого виходу, окрім сходами – назад, до читального залу.

– А куди підете ви?

– Я заманю їх до стелажів, подалі від вас, – пояснив Беламі. – Це все, що я можу зробити для вашої втечі.

Не встиг Ленґдон спитати, куди слід іти йому та Кетрін, як Беламі вже скидав великий стос книжок з конвеєра.

– Лягайте на стрічку конвеєра, – наказав Беламі. – І притисніть руки до тулуба.

Ленґдон здивовано витріщився. «Це ж просто несерйозно!» Стрічка конвеєра тягнулася на коротку відстань, а потім зникала в темному отворі в стіні, достатньо великому, щоб крізь нього пройшов стос книжок, але не більше. Ленґдон тоскно поглянув на стелажі.

– І не думайте! – вигукнув Беламі. – Через датчики руху тут сховатися неможливо.

«Тепловий відбиток! – крикнув хтось угорі. – Оточуймо з флангів!»

Вочевидь, Кетрін почула все, що мала почути. Вона лягла на стрічку конвеєра, і її голова опинилася лише за кілька футів від отвору в стіні. Склавши руки на грудях, Кетрін стала схожою на мумію в саркофазі.

Ленґдон стояв як укопаний.

– Роберте, – підштовхнув його Архітектор, – якщо не хочете робити це задля мене, то зробіть заради Пітера.

А голоси нагорі наближалися.

Ленґдон рушив до конвеєра наче уві сні. Він із розмаху кинув сумку на стрічку, а потім і сам примостив голову біля ніг Кетрін. Його спина торкнулася холодної гуми конвеєра. Поглянувши на стелю, він відчув себе пацієнтом у шпиталі, якого збираються засунути головою вперед до томографічного пристрою.

– He вимикайте телефон, – попросив Беламі. – Дехто невдовзі вам зателефонує і запропонує допомогу. Довіртеся йому.

«Дехто зателефонує?» Ленґдон пригадав, що Беламі кілька разів безуспішно намагався комусь додзвонитися, а потім надіслав повідомлення. А кілька хвилин тому, коли вони вже спускалися спіральними сходами, Беламі спробував востаннє – і додзвонився. Він стисло проказав про щось приглушеним тоном, а потім вимкнув телефон.

– Їдьте конвеєром аж до кінця, – пояснив Архітектор. – А коли він повертатиме назад – швидко зіскакуйте. Скористайтеся моєю карткою, щоб вийти.

– Вийти звідки? – настійливо спитав Ленґдон.

Та Беламі вже смикав за важелі. Усі конвеєри в приміщенні враз ожили. Ленґдон відчув, як сіпнувся і поїхав, стеля над його головою теж зарухалася.

«Боже, поможи».

Коли Ленґдон наблизився до отвору в стіні, він побачив, як Ворен Беламі кинувся до стелажів і замкнув за собою двері. А за секунду він ковзнув у темряву, і бібліотека проковтнула його – саме тієї миті, коли спіральними сходами затанцювала вниз червона лазерна цятка.

РОЗДІЛ 60

Низькооплачувана працівниця компанії охоронної сигналізації під назвою «Ексклюзивна безпека» ще раз перевірила адресу в Калорама-Гайтс у своєму списку викликів. «І це – воно?» Вона поглянула на під'їзну доріжку з брамою одного з найбільших та найспокійніших маєтків у районі, і їй здалося дивним, що служба 911 щойно отримала дзвінок саме стосовно цього будинку.

Як зазвичай буває з непідтвердженими дзвінками, служба 911 одразу ж зв'язалася з місцевою компанією охоронної сигналізації, перш ніж завдавати клопоту поліції. Жінка-охоронець часто повторювала подумки, що девіз її компанії – «Ваша перша лінія оборони» – запросто можна було змінити на «Фальшиві тривоги, дурні витівки, загублені домашні тварини та скарги від схиблених сусідів».

І сьогодні теж, як і зазвичай, охоронець прибула без жодних подробиць стосовно отриманого сигналу. «Мені за це і так мало платять». Її робота полягала в тому, щоб просто з'явитися на виклик у своєму авто з обертальним проблисковим маячком, обдивитися маєтність і повідомити, чи не відбувається чогось незвичного. Зазвичай сигналізація спрацьовувала через якусь дрібницю, і охоронець користувалася своїми перекриваючими ключами-дублікатами, щоб налагодити систему. Однак у цьому будинку панувала тиша. Сигналізації не було чути. З дороги все здавалося спокійним та оповитим темрявою.

Працівниця натиснула на кнопку дзвінка внутрішнього зв'язку біля брами, але ніхто не відповів. Вона набрала перекриваючий код, відчинила браму і в'їхала на під'їзну алею. Не вимикаючи двигуна та маячок, жінка підійшла до парадних дверей і подзвонила. Ніхто не відповів. Охоронець не побачила всередині ані світла, ані рухів.

Дотримуючись інструкцій, вона увімкнула ліхтарик і неохоче пішла з обходом навколо будинку, щоб перевірити двері та вікна: чи немає раптом слідів зламу чи проникнення. Коли вона зайшла за ріг, повз будинок проїхав довгий чорний лімузин. Він на мить пригальмував, а потім поїхав далі.

«Цікаві сусіди. Їм все потрібно знати!»

Вона повільно обійшла будинок, але не побачила нічого незвичного. Споруда виявилася більшою, ніж спершу здалося, і коли жінка дійшла до подвір'я, то вже тремтіла від холоду. Вдома точно нікого не було.

– Диспетчере! – гукнула вона в радіо. – Я щодо виклику в Калорама-Гайтс. Власників немає вдома. Жодних ознак біди. Завершила огляд периметра. Ніяких ознак проникнення до будинку. Це фальшива тривога.

– Повідомлення прийнято, – відповів диспетчер. – На добраніч.

Охоронець повісила радіо на ремінь та пішла назад тим самим шляхом, бажаючи якомога швидше повернутися до теплого салону свого авто. Але, зробивши кілька кроків, вона помітила те, чого не помітила раніше, – крихітну цятку синюватого вогника на тильному боці будинку.

Вона здивовано підійшла до нього і побачила, звідки йшло світло – з низького фрамужного вікна, що, вочевидь, відчинялося у підвал будинку. Зсередини скло на вікні було затемнене якоюсь непрозорою фарбою. «Мабуть, лабораторія якась». Синювате світло пробивалося в маленькій цятці, де відлущилася фарба.

Жінка нагнулася і спробувала зазирнути всередину, але у маленький отвір майже нічого не було видно. Вона постукала по склу, подумавши, що всередині, може, хтось працює.

– Аго-ов! – гукнула вона.

Їй ніхто не відповів, але від її стукотіння шмат фарби несподівано відпав, надавши можливість побачити трохи більше. Жінка прихилилася ближче, мало не торкаючись обличчям до скла, і вгледілася в підвал. Й одразу ж пожалкувала, що це зробила.

«Що ж то таке, Господи милосердний?!»

Приголомшена, охоронець так і застигла, зігнувшись біля вікна, широко розкритими від страху очима роздивляючись картину, що розгорнулася перед її очима. Нарешті вона тремтячими пальцями почала намацувати на ремені своє радіо.

Але так і не встигла його знайти.

Шиплячі штирі електричного шокера впилися їй у шию, і тіло її пронизав гострий біль. М'язи заціпеніли, охоронець гойднулася вперед і впала обличчям у холодну землю.