Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 40 страниц)

Ленґдон пригадав один абзац з твору філософа Менлі Палмера Хола. Цей абзац він запам'ятав назавжди: «Якби Бог не бажав, щоб людина стала мудрою, він би не наділив її здатністю думати і розуміти». Ленґдон знову поглянув на фреску «Апофеоз Вашинґтона» – символічне піднесення людини до стану божества. Створений стає Творцем.

– А найдивовижнішим є те, – продовжила Кетрін, – що як тільки ми, люди, навчимося керувати нашою істинною силою, матимемо гігантську можливість керувати нашим світом. Ми станемо спроможними програмувати нашу реальність, а не просто реагувати на неї.

Ленґдон задумливо опустив очі.

– Видається... досить небезпечним.

На обличчі Кетрін з'явився вираз страху... і захвату одночасно.

– Так, саме так! Якщо думки дійсно впливають на матеріальний світ, то ми мусимо бути дуже обережними у своїх думках. Руйнівні думки теж мають вплив, а ми знаємо, що руйнувати – набагато легше, аніж творити.

Ленґдон пригадав численні вчення про необхідність захисту древньої мудрості від людей лихих та негідних, щоб доступ до неї мали лише просвітлені уми. Він згадав про Невидимий коледж та прохання великого вченого Ісака Ньютона до Роберта Бойля «тримати в цілковитому секреті» їхні таємні дослідження. «Про це не можна нікому розповідати, – писав він 1676 року, – інакше світові буде завдано величезної шкоди».

– Тут є один цікавий аспект, – зауважила Кетрін. – Велика іронія полягає в тому, що всі основні світові релігії сторіччями спонукали своїх вірян приймати концепцію «віри» та «переконання». А тепер наука, яка сторіччями висміювала релігію як забобон, змушена визнати, що її наступною великою метою, наступним рубежем є не що інше, як наука про «віру» та «переконання», про силу зосередженого переконання та наміру. Та сама наука, яка колись підривала нашу віру в чудесне, тепер будує місток через нею ж створену розщелину.

Ленґдон надовго замислився над її словами. А потім повільно підвів очі на «Апофеоз».

– Маю запитання, – сказав він, поглянувши на Кетрін. – Я можу на мить повірити у свою здатність змінювати фізичну матерію своїми думками і досягати буквально всього, чого бажаю... Але ж я нічого не бачу довкола себе, що змусило б мене повірити у свої надприродні сили!

Кетрін знизала плечима.

– Ти просто недостатньо уважно дивишся.

– Та годі, мені потрібна реальна відповідь. А ти відповідаєш мені як проповідник. Мені ж потрібна відповідь науковця.

– Ти хочеш реальної відповіді? Ось вона. Якщо я дам тобі скрипку і скажу, що ти маєш здібність творити неймовірно прекрасну музику, то я не брехатиму. Ти і справді маєш таку здібність, але тобі знадобиться чимало попрактикуватися, щоб навчитися цю здібність виявляти. Точнісінько так само можна навчитися користуватися своїм мозком, Роберте. Добре спрямована думка є набутою навичкою. Випромінювання наміру потребує концентрації, як у лазерного променя, повної сенсорної візуалізації та глибокої віри. Ми довели це в лабораторії. І тут так само, як і у грі на скрипці, є люди, котрі мають більшу природну здатність, ніж інші. Звернімося до історії. Згадаймо просвітлені уми, які здійснювали чудесні діяння.

– Кетрін, тільки не кажи мені, що ти сама віриш у ці чудеса. Ну, серйозно віриш у перетворення води на вино, зцілення хворих дотиком руки...

Кетрін набрала повні легені повітря і повільно його видихнула.

– Я була свідком того, як люди перетворювали ракові клітини на здорові лише тим, що думали про них. Я була свідком того, як людські уми тисячами способів впливали на матеріальний світ. А коли ти бачиш, як це відбувається, Роберте, коли це стає частиною твоєї реальності, то деякі чудеса, про які ти читаєш, просто стають чимось цілком природним. І їх усвідомлення залежить тільки від їхнього масштабу.

Ленґдон замислився.

– Це дуже оптимістичний спосіб сприйняття світу, Кетрін, але мені це видається лише немислимим актом віри. А віра завжди давалася мені дуже важко, ти ж знаєш.

– Тоді не думай про це, як про віру. А просто як про зміну твоєї перспективи бачення, прийняття тої думки, що світ не є точнісінько таким, яким ти його уявляєш. В історичному плані кожен важливий науковий прорив починався з простої ідеї, яка загрожувала перевернути всі наші уявлення та переконання. З простого твердження, що «земля є круглою», глузували як з цілковито безглуздого і неможливого, бо люди гадали, що океани повиливалися б з планети. Геліоцентризм оголошувався єрессю. Обмежені уми завжди напускалися на те, чого не могли збагнути. Є ті, хто творять, і ті, що руйнують. Ця динаміка існувала у всі часи. Та зрештою творці знаходять послідовників, що їм вірять, кількість послідовників досягає критичної маси, і раптом світ стає круглим, а система – геліоцентричною. Змінилося сприйняття, і народилася нова реальність.

Ленґдон кивнув, подумки полинувши в минуле.

– У тебе якийсь дивний вираз обличчя, – сказала Кетрін.

– Та ні, то я так. Чомусь пригадалося, як в дитинстві вночі я інколи випливав на каное на середину озера, лягав на спину, споглядав зорі й думав про те, що ти мені зараз кажеш.

Вона з розумінням кивнула.

– У всіх нас є подібні спогади. Щось типу того, що лежання під зірками і вдивляння в небеса розширює твій світогляд і поглиблює розум. – Вона поглянула на стелю і попросила: – Дай мені свою куртку.

– Що?

Він зняв куртку і подав її Кетрін, а та склала одежину вдвоє і зробила щось на кшталт довгої подушки.

– Лягай.

Ленґдон ліг на спину, і Кетрін поклала йому голову на одну половину імпровізованої подушки. А потім сама лягла поруч – двоє дітлахів пліч-о-пліч на вузенькому балкончику вдивляються у величезну фреску Бруміді.

– Отак, – прошепотіла вона. – Згадай свій тодішній умонастрій – маленький хлопчик в каное... дивиться на зорі... його розум – відкритий і сповнений чудесного здивування.

Ленґдон спробував зробити, як вона сказала, але тієї миті, коли він зручно випростався на місточку, на нього несподівано накотилася хвиля втоми й виснаження. Його погляд затуманився, він скоріше відчув, ніж побачив, розмитий силует над головою – і негайно прокинувся. «Невже це можливо?» Він не міг повірити, що не помічав цього раніше, але виявилося, що фігури на фресці було розташовано двома концентричними колами – коло всередині кола. «"Апофеоз" – це теж циркумпункт?» Ленґдонові стало цікаво – що ж іще він сьогодні не спромігся розгледіти?

– Я хочу сказати тобі дещо важливе, Роберте. Є ще один чинник в усьому цьому... на мою думку, це найбільш вражаючий аспект моїх досліджень.

«Так це ще не все?»

Кетрін зіперлася на лікоть.

– І я обіцяю, що коли людські істоти зможуть чесно усвідомити цю єдину просту істину... світ зміниться буквально за один день.

Ленґдон увесь перетворився на увагу.

– Мені слід зробити невеличке вступне слово і нагадати тобі масонські мантри про необхідність «зібрати докупи розкидане»... «витворити порядок з хаосу», «досягнути примирення».

– Продовжуй. – Ленґдон був заінтригований.

Кетрін поглянула на нього і посміхнулася.

– Ми науково довели, що сила людської думки зростає експонентно кількості умів, що поділяють одну й ту саму думку.

Ленґдон мовчав, думаючи, куди вона хилить з цією ідеєю.

– Я ось що хочу сказати. Дві голови – краще, ніж одна, однак дві голови не вдвічі краще, а в багато-багато разів краще. Численні уми, що працюють над спільною проблемою, збільшують силу думки експонентно. Ця сила притаманна групам молільників, зцілювальним колам, співам в унісон, а також масовим молитвам. Ідея універсальної свідомості не є ефемерною концепцією прихильників вчення про нову добу. Це сувора наукова реальність... І тому взяття її під контроль має потенціал, здатний трансформувати наш світ. Це і є фундаментальним відкриттям ноетичної науки. Більше того – це відбувається вже зараз. Ти можеш відчути це скрізь довкола себе. Техніка з'єднує нас так, що ми раніше й уявити собі не могли: Твітер, Ґуґл, Вікіпедія, інші винаходи – і всі вони створюють щільну мережу взаємозв'язаних умів. – Вона розсміялася. – Запевняю тебе, як тільки я опублікую свою роботу, то Твітер-фани кинуться розсилати твіти з текстами типу «навчуся ноетики» й інтерес до цієї науки зросте експонентно і вибухоподібно.

Повіки Ленґдона як свинцем налилися.

– Скажу тобі чесно, я й досі не навчився посилати твітер.

– Твіт, – поправила Кетрін.

– Прошу?

– То пусте. Заплющуй очі. Я розбуджу тебе, коли настане час.

Ленґдон збагнув, що зовсім забув про старий ключ, який дав їм Архітектор, забув, чому тут. Нова хвиля втоми накотила на нього, і він заплющив очі. Поринаючи в темряву свого розуму, він спіймав себе на думці про універсальну свідомість, про твір Платона, присвячений «світовому розуму» та «об'єднувальному Богу»... про «колективну свідомість» Юнга. Ця ідея була і простою, і приголомшливою.

«Бога знаходять у зібранні Багатьох,., а не в Одному».

– Елоїм, – раптом мовив Ленґдон і від несподіваної здогадки різко прокинувся й розплющив очі.

– Що ти сказав? – Кетрін і досі не зводила з нього очей.

– Елоїм, – повторив він. – Івритом – Бог зі Старого Заповіту! Мене це завжди цікавило.

Кетрін розуміюче посміхнулася.

– Так. Це слово в множині.

«Та ото ж!» Ленґдон ніколи не розумів, чому в перших абзацах Біблії йшлося про Бога як множинну істоту. Елоїм. Всемогутній Господь описувався у Книзі Буття не як Один, а як Численний.

– Бог – множинний, – прошепотіла Кетрін, – бо множинними є людські уми.

Думки Ленґдона враз закрутилися вихором... мрії, спогади, надії, страхи, відкриття – все завирувало над ним під куполом ротонди. А коли його очі знову заплющувалися, він спіймав себе на тому, що невідривно дивиться на три латинських слова, вписаних в «Апофеоз».

Е pluribus unum.

«З численних – єдиний», – подумав він, поринаючи в сон.

ЕПІЛОГ

Роберт Ленґдон поволі прокинувся.

На нього звідусіль дивилися обличчя. «Де я?»

За мить він згадав де: під фрескою «Апофеоз». Він повільно сів. Від лежання на твердому місточку в нього затерпла спина.

«Де ж Кетрін?»

Ленґдон поглянув на свій годинник з Мікі-Маусом. «Майже час іти». Він зіп'явся на ноги і обережно зиркнув через поруччя вниз, у зяючу порожнечу.

– Кетрін? – гукнув професор.

Але слово повернулося до нього луною з пустки безлюдної ротонди.

Піднявши з підлоги куртку, він витрусив її і вдягнув. Потім понишпорив у кишенях. Ключ, який дав йому Беламі, зник. Пробираючись назад балкончиком, Ленґдон рушив до отвору, який показав їм Архітектор, – то були круті металеві сходи, що вели до вузького темного проходу. Він пішов угору. Вище і вище. Сходи поволі вужчали і крутішали. Однак Ленґдон вперто йшов угору.

«Іще трошки».

Сходинки стали крутими, як на драбині, а прохід – лячно вузьким. Нарешті сходи скінчилися, і Ленґдон вийшов на маленький майданчик. Перед ним виринули важкі металеві двері. Залізний ключ стримів у замку, а двері були трохи прочиненими. Він штовхнув їх – і вони зі скрипом розчинилися. Війнуло холодом. Переступивши через поріг у густу темряву, він здогадався, що опинився надворі.

– А я саме хотіла піти погукати тебе, – сказала Кетрін і посміхнулася. – Майже час іти.

Коли Леґдон збагнув, де він, у нього аж дух перехопило. Він стояв на маленькому консольному місточку, що оточував вершечок купола Капітолію. Просто під ним бронзова статуя Свободи вдивлялася у занурену в сон столицю. Її погляд був обернений на схід, чітко паралельно парку Нешнл Молл. Удалині у передранковій імлі виднівся силует монумента Вашинґтона. З цієї точки височенний обеліск вражав ще більше, аніж раніше.

– Коли його збудували, – прошепотіла Кетрін, – це була найвища споруда на всій планеті.

Ленґдон пригадав старі коричнюваті фото каменярів на риштуванні, на висоті понад п'ятсот футів над землею. Кожен камінь, один за одним, вони клали вручну.

«Ми – будівельники, – подумав він. – Ми – творці».

З незапам'ятних часів людина відчувала, що в ній є дещо особливе, дещо більше. Вона прагнула сили, якої не мала. Мріяла про польоти, про зцілення, про перетворення світу всілякими способами, які тільки поставали в її уяві.

І вона цього досягла.

Нині храми людських досягнень прикрашають Національну алею. Смітсонівський музей повниться зразками на підтвердження наших відкриттів, нашого мистецтва, нашої науки та великих ідей наших мислителів. Вони розповідають історію людини як творця – від кам'яних інструментів у Національному музеї американських індіанців до реактивних літаків і ракет в Національному музеї авіації та космонавтики.

«Якби наші предки побачили нас сьогодні, то, напевне, подумали б, що ми – боги».

Ленґдон вдивлявся в передранкову імлу, униз, у широченні обриси музеїв та монументів, і його погляд поволі повернувся до монумента Вашинґтона. Він уявив собі поховану в наріжному камені Біблію і подумав про те, що насправді слово Бога було словом Людини.

Він згадав про великий циркумпункт, умонтований у круглий майданчик біля підніжжя монумента, який височить на перехресті Америки. Раптом Ленґдон подумав про маленьку кам'яну скриньку, яку ввірив йому Пітер. Він пригадав, як цей кубик розкрився і утворив ту саму чітку геометричну фігуру – хрест із циркумпунктом усередині. «Навіть маленька скринька – і та натякала на це перехрестя».

– Дивись, Роберте! – вигукнула Кетрін, показавши на вершечок монумента.

Ленґдон підняв погляд, але не побачив нічого.

Але потім, придивившись, умить узрів.

Потойбіч парку на вершині гігантського обеліска блищала маленька цятка золотистого сонячного сяйва. Сяйна плямочка швидко яскравішала і більшала, виблискуючи на алюмінієвому кінчику горішнього каменя. Ленґдон зачудовано спостерігав, як цятка перетворилася на маяк, що завис над імлистим містом. Професор уявив собі напис на східній грані алюмінієвого вершечка і, на свій подив, збагнув, що кожного дня перші сонячні промені над столицею освітлювали одні й ті самі слова: Laus Deo.

– Роберте, – прошепотіла Кетрін. – Ніхто й ніколи не приходить сюди на сході сонця. Пітер хотів, щоб саме цей момент ми й побачили.

Леґдон відчув, як його пульс то пришвидшується, що яскравішим стає сяйво на монументі.

– Він сказав, що, на його думку, батьки-засновники недарма збудували такий високий монумент. Не знаю, чи це правда, але я знаю ось що: є закон, який забороняє будувати в нашій столиці щось вище. Назавжди.

Сонце виповзало з-за обрію позаду них, і сяйво поволі опускалося вниз по монументу. Ленґдон зачудовано спостерігав, майже фізично відчуваючи, як довкола нього небесні світила торують свій вічний шлях орбітами космічного безмежжя. Він подумав про Великого Архітектора Всесвіту і про те, як Пітер конкретно зазначив, що той скарб, який він хоче йому показати, може відкрити лише Архітектор. Ленґдон спочатку подумав про Ворена Беламі. Але помилився. Пітер мав на увазі іншого Архітектора.

Промені сонця видовжилися, і золотисте сяйво поглинуло увесь горішній камінь вагою тридцять три сотні фунтів. «Це – як людський розум, що набуває просвітлення». Потім світло почало спуск по монументу, який воно здійснювало кожного ранку. «Небеса рухаються до землі. Бог сполучається з людиною». Ленґдон подумав, що, коли настане вечір, відбудеться зворотний процес. Сонце пірне на захід, і світло знову підніматиметься з землі до небес, готуючись до нового дня.

Кетрін стояла поруч. Здригнувшись від холоду, вона пригорнулася до Ленґдона, і той обійняв її за плечі. Вони мовчки стояли пліч-о-пліч, і професор думав про все те, що він сьогодні дізнався. Він думав про обіцянку Кетрін, що невдовзі все має змінитися. Він думав про віру Пітера в те, що доба просвіти неминуче настане. А ще він думав про слова великого пророка, який колись сміливо заявив: «Ніщо не сховане так, що не стане відомим; немає такої таємниці, яка б не вийшла назовні».

Коли над Вашинґтоном зійшло сонце, Ленґдон поглянув у небеса, де блякли останні нічні зорі. Він подумав про науку, про віру та про людину. Подумав про те, що кожна культура, у кожній країні й у всі часи мала одну спільну рису. У всіх нас був Творець. Ми давали йому різні імена, вигадували різні образи, різні молитви, але Бог був для людини універсальною константою. Бог був спільним для всіх нас символом. Символом всіх таємниць життя, які ми не могли осягнути. Древні хвалили Бога як символ нашого безмежного людського потенціалу, але з часом цей древній символ було втрачено. Аж до цього моменту.

І в цей момент, стоячи на вершині Капітолію в теплих променях сонця, що струменіли довкола, Роберт Ленґдон відчув, як в глибині його душі наростає потужний підйом. Жодного разу за все своє життя не відчував він такого глибокого почуття.

То була надія.