Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 16

Шеф охорони Трент Андерсон прожогом кинувся назад до ротонди, мало не лускаючись від злості через фіаско, якого зазнав його підрозділ. Один з підлеглих щойно знайшов перев'яз та військову куртку в ніші біля східного портика.

«Той чортів незнайомець просто взяв і спокійнісінько вийшов з Капітолію!»

Андерсон уже дав завдання своїм групам передивитися відеозаписи зовнішніх камер спостереження, але поки вони щось знайдуть, того типа вже й слід прохолоне.

А наразі, увійшовши до ротонди, щоб оцінити серйозність завданої шкоди, Андерсон пересвідчився, що контроль над ситуацією був на належній висоті. Всі чотири входи до ротонди блокували максимально ненав'язливим і непоказним методом стримування натовпу, який охорона Капітолію мала у своєму розпорядженні: вельветова ширма, ввічливий охоронець та знак, на якому зазначалося: «Приміщення тимчасово закрите на прибирання». Десь близько десятка свідків зігнали докупи, відтіснили до східної частини приміщення, і охоронці заходилися відбирати у них відеокамери та фотоапарати. Андерсонові бракувало клопоту, щоб хтось із присутніх послав зроблений мобільником знімок до агенції новин Сі-ен-ен.

Один із затриманих свідків, високий темноволосий чоловік у спортивній твідовій куртці, намагався вийти з оточення, щоб поговорити з шефом. Він саме про щось жваво сперечався з охоронцями.

– Я поговорю з ним за хвилину, – гукнув Андерсон своїм людям. – А зараз, будь ласка, затримайте всіх у головному вестибюлі, поки ми не розберемося.

Тепер Андерсон спрямував погляд на руку, яка стирчала, наче за командою «струнко», посеред приміщення.

«Господи милосердний».

За п'ятнадцять років охоронної служби в залах Капітолію йому доводилося бачити всяке. Але не таке.

«От якби тут мерщій з'явилися судові слідчі та забрали до біса цю страшну штуковину з мого приміщення!»

Андерсон підійшов ближче і побачив, що скривавлене зап'ястя наштрикнуте на дерев'яний кілок – щоб його можна було поставити сторч. «Дерево й плоть», – подумав він. Непомітні для металодетекторів. Єдиним металевим предметом був великий золотий перстень. Андерсон припустив, що ручний металошукач або «не помітив» перстень, або той, хто проніс руку, надів його, неначе свій власний.

Шеф охорони присів, щоб ретельно оглянути руку. Схоже, що вона належала чоловікові під шістдесят. На персні було щось схоже на пишно оздоблену печатку з двоголовим птахом та числом 33. Андерсон не знав, що то означає. Натомість його увагу привернули крихітні татуювання на пучках великого та вказівного пальців.

«Чортівня якась».

– Шефе! – До нього поспішав охоронець з телефоном у руці. – Кличуть особисто вас. Наш комутатор щойно з'єднав нас із цим абонентом.

Андерсон поглянув на підлеглого так, наче той з глузду з'їхав.

– Я зайнятий, – невдоволено прогарчав він.

Обличчя охоронця було біле як крейда. Затуливши телефон рукою, він сказав:

– Це з ЦРУ.

Андерсон вухам своїм не повірив. «Невже ЦРУ встигло про це дізнатися?!»

– Це їхній відділ безпеки.

Андерсон заціпенів. «Отакої!» Він стривожено поглянув на телефон у руці охоронця.

У просторому океані розвідувальних служб цеерушний відділ безпеки був наче Бермудський трикутник: загадковий та небезпечний регіон, котрий намагався обходити десятою дорогою кожен, хто про нього знав. Маючи позірно самовбивчу сферу компетенції, відділ безпеки, чи просто ВБ, був створений у ЦРУ для однієї дивної функції: стеження за самим ЦРУ. Як потужне міністерство внутрішніх справ, цей відділ відстежував працівників ЦРУ на предмет незаконних дій, таких як розбазарювання коштів, продаж таємниць, крадіжка секретних технологій та використання недозволених методів допиту із застосуванням тортур. І це був аж ніяк не повний перелік.

«Вони шпигують за американськими шпигунами».

Маючи карт-бланш на слідчі дії в усіх справах національної безпеки, ВБ, звісно, мав довгі і дужі руки. Андерсон ніяк не міг збагнути, чому цей відділ зацікавився інцидентом в Капітолії і як вони так швидко про нього дізналися. Подейкують, що відділ безпеки ЦРУ скрізь має свої очі та вуха. Андерсон знав, що трансляція з відеокамер спостереження в Капітолії здійснювалася напряму до ВБ, і хоча інцидент, що трапився, не входив до компетенції відділу безпеки, час, коли було зроблено цей телефонний дзвінок, видався Андерсону аж надто слушним, щоб стосуватися чогось іншого, окрім відрізаної руки.

– Шефе! – Охоронець протягував йому телефон, наче розпечену картоплину. – Вам слід негайно відповісти на цей дзвінок. Це... – Він замовк і тихо, самими губами, проказав два склади: – СА-ТО.

Андерсон невдоволено зиркнув на підлеглого. «Мабуть, цей охоронець жартує». Він відчув, як у нього спітніли долоні. Невже цим займається особисто Сато?

Усемогутній володар відділу безпеки – директор Інуе Сато – легенда в розвідувальних колах. Народившись за огорожею табору для інтернованих японців у Манзанарі, що в штаті Каліфорнія, створеному після нападу на Перл-Харбор, Сато, загартованому вцілілому свідку катастрофи, ніколи не вдавалося забути про жахіття війни та трагічні наслідки неефективності військової розвідки. А тепер, піднявшись на одну з найтаємніших та найпотужніших посад у системі розвідувальних служб Сполучених Штатів, у Сато була можливість проявити себе безкомпромісним патріотом та лютим ворогом кожного, хто наважувався висловити незгоду. Мало хто знав Сато в обличчя, зате всі боялися. Директор відділу безпеки борознив глибокі води ЦРУ, як той потворний змій Левіафан, що виринав на поверхню тільки для того, щоб вхопити здобич.

Андерсон лише одного разу зустрічався із Сато тет-а-тет. І спогаду про оті холодні чорні очі було достатньо, щоб зараз дякувати Богу за те, що йому доведеться розмовляти із всемогутнім директором по телефону, а не особисто.

Андерсон взяв телефон.

– Директоре Сато, – мовив він так приязно, як тільки міг. – Це шеф безпеки Андерсон. Чим можу...

– У вашій будівлі перебуває чоловік, з яким мені хотілося б поговорити негайно. – Голос директора ВБ неможливо було сплутати з будь-яким іншим – схожий на звук, що видає шматок гравію, якщо ним шкрябати по шкільній дошці. Операція з видалення ракової пухлини з горла залишила Сато у спадок інтонацію, що жахала і паралізувала співрозмовника. А на додаток до інтонації залишився ще й відразливий шрам на шиї. – Знайдіть мені цього чоловіка негайно.

«І це все?» – подумав Андерсон, раптом відчувши надію, що цей телефонний дзвінок міг бути звичайною випадковістю.

– А кого вам треба?

– Його звуть Роберт Ленґдон. Наскільки мені відомо, він зараз перебуває у вашій будівлі.

«Ленґдон? – Прізвище здалося Андерсону невиразно знайомим, але він не зміг відразу пригадати, де саме воно йому трапилося. – Цікаво, чи знає Сато про руку», – подумалося йому.

– Наразі я у ротонді, – відповів шеф капітолійської безпеки, – але у нас тут багатенько туристів... зачекайте, зараз дізнаюся. – Він опустив телефон і гукнув до групи відвідувачів. – Люди, серед вас є хто-небудь на ім'я Ленґдон?

Після нетривалої паузи з натовпу почувся низький голос.

– Так. Роберт Ленґдон – це я.

«Сато знає все». – Андерсон став навшпиньки і підвів голову, щоб побачити, хто це озвався.

Від групи відходив той самий чоловік, який раніше намагався з ним поговорити. Він видавався зніченим, приголомшеним і... дещо знайомим.

Андерсон підніс телефон до рота.

– Так, містер Ленґдон тут.

– Дайте йому телефон, – хрипко сказав директор відділу безпеки.

Андерсон з полегшенням зітхнув: «Краще його, аніж мене».

– Зачекайте хвилинку. – І показав рукою Ленґдонові підійти.

Коли той наближався, Андерсон раптом пригадав, чому це прізвище здалося йому знайомим. «Та я ж нещодавно читав статтю про цього чолов'ягу. Що він, в біса, тут робить?»

Попри височенний зріст Ленґдона та атлетичну статуру, Андерсон не побачив у ньому нічого жорсткого та «крутого» – як можна було очікувати від чоловіка, що пережив вибух у Ватикані та погоню в Парижі.

«Невже цей дивак так і тікав від паризької поліції – в оцих мокасинах, схожих на кімнатні капці?»

Андерсону він здався типом, якого скоріше можна зустріти десь у затишному куточку престижного університету з томиком Достоєвського в руках.

– Містере Ленґдон, – звернувся Андерсон, виходячи професорові назустріч. – Я – начальник поліції Андерсон. Відповідаю тут за безпеку. Вам телефонують.

– Мені? – У блакитних очах Ленґдона з'явився розгублений та занепокоєний вираз.

Андерсон подав йому телефон.

– Це з відділу безпеки ЦРУ.

– Ніколи не чув про такий.

– Зате вони про вас чули, – зловісно посміхнувся Андерсон.

Ленґдон підніс телефон до вуха.

– Слухаю.

– Роберт Ленґдон? – голос директора Сато заскрипів у маленькому динаміку так гучно, що його чув і Андерсон.

– Так, це я, – відповів Ленґдон.

Шеф поліції підійшов ближче, щоб краще розчути слова Сато.

– З вами говорить директор відділу безпеки Інуе Сато, містере Ленґдон. Наразі я займаюся виниклою кризою. Наскільки мені відомо, ви маєте інформацію, яка зможе мені допомогти.

На обличчі професора з'явився вираз надії.

– Це ви про Пітера Соломона? А ви не знаєте, де він зараз?

«Пітер Соломон? – отетерів Андерсон. – А це хто такий?»

– Професоре, – почулося в телефоні, – зараз я ставлю запитання.

– Пітер Соломон потрапив у велику біду, – вигукнув Ленґдон. – Якийсь псих щойно...

– Вибачте, – перервав його директор.

Андерсон аж зіщулився від страху. «Хибний крок. Переривати можновладця з ЦРУ, коли той ставить запитання, – таку помилку могла зробити лише цивільна людина. А я гадав, що Ленґдон розумніший».

– Слухайте уважно, – відказав керівник відділу безпеки. – Поки ми розмовляємо, нашій країні загрожує серйозна криза. Мені повідомили, що ви маєте інформацію, як відвернути цю кризу. Тому я знову вас питаю: якою інформацією ви володієте?

Ленґдон розгубився.

– Директоре, я й гадки не маю, про що ви кажете. Все, що мене зараз турбує, – це знайти Пітера і...

– І гадки не маєте? – недовірливо перепитав директор.

Андерсон побачив, що Ленґдон наїжився. І заговорив агресивнішим тоном.

– Ні, сер. Жодної бісової гадки.

Андерсон знову зіщулився. «Неправильно, ой неправильно! – Щойно Роберт Ленґдон припустився вкрай серйозної і потенційно небезпечної помилки. – Хіба можна так розмовляти з директором Сато!»

І тут, на свій превеликий подив, Андерсон зрозумів, що вже надто пізно робити якісь зауваження: на дальньому кінці ротонди, позаду Ленґдона, він побачив директора ВБ. «Сато в будівлі Капітолію!» Андерсону аж подих перехопило. І він з острахом чекав на неминуче.

Темна постать директора невідворотно наближалася – телефон біля вуха, гострий, як лазер, погляд чорних очей втуплений Ленґдонові в спину.

Професор міцніше стиснув телефон шефа поліції та відчув, як в душі зростає хвиля невдоволення різким тоном директора ВБ.

– Вибачте, сер, – холодно відповів Ленґдон. – Але я не вмію читати чужі думки. Що вам від мене потрібно?

– Що мені від вас потрібно? – хрипкий голос директора затріщав у телефоні – скреготливий та глухуватий, наче голос чоловіка, що страждає на гострий фарингіт.

Не встиг цей голос замовкнути, як Ленґдон відчув, що хтось злегка торкнувся його плеча. Він обернувся – і його погляд наштовхнувся на обличчя крихітної японки. Вона мала лютий вираз, рябе обличчя, рідке волосся, жовті від тютюну зуби та неприємний білий шрам, що упоперек перетинав її шию. Вузлуватою рукою жінка притискала до вуха телефон, а коли вона заговорила, то Ленґдон почув той самий скреготливий голос, що тільки-но лунав у телефоні.

– Що мені потрібно від вас, професоре? – Вона неспішно склала телефон і прошила поглядом Ленґдона. – По-перше, припиніть називати мене «сер».

Ленґдон винувато подивився на неї.

– Вибачте, пані. Чутність у телефоні була вкрай поганою, тому я...

– Чутність була прекрасною, професоре, – відказала жінка. – І я терпіти не можу, коли брешуть.

РОЗДІЛ 17

Директор Інуе Сато була людиною, що вселяла страх, – жорстка й колюча жінка-ураган, і це попри зріст, що й у кишені сховаєш. Вона була худою як скелет, незграбною та ще й мала дерматологічне захворювання, відоме під назвою вітиліго. Через нього шкіра її обличчя стала схожою на необроблений граніт, вкритий цятками лишайнику. Пожмаканий брючний костюм висів на її виснаженому тілі, наче широкий мішок на опудалі, а блузка з відкритим комірцем ніби навмисне підкреслювала шрам на шиї. Її колеги давно підмітили, що Сато лише в одному виявляла увагу до зовнішності: час від часу вискубувала свої досить помітні вуса.

Уже десять років Інуе Сато керувала відділом безпеки ЦРУ. Вона мала надвисокий IQ та безпомилкову, мало не телепатичну інтуїцію, від якої мороз поза шкірою пробирав. Поєднання цих чеснот наділило її такою самовпевненістю, що вона наганяла страх на всіх, хто не впорався з надважкими завданнями, котрі особисто їй здавалися дитячою забавкою. Цю самовпевненість не похитнув навіть страшний діагноз – швидкоплинна злоякісна пухлина горла. Переможна битва з раком коштувала їй місяця дорогоцінного часу, половини голосового апарата та третини ваги її тіла, але в результаті вона повернулася до роботи, наче і не було нічого. Інуе Сато здавалася незнищенною.

Роберт Ленґдон здогадався, що він, мабуть, був не першим, хто по телефону прийняв її за чоловіка; директор і досі не спускала з нього суворого погляду, з її чорних очей неначе іскри сипалися.

– Ще раз прийміть мої вибачення, пані, – мовив Ленґдон. – Я й досі намагаюся отямитися і збагнути, що насправді сталося. Особа, яка запевняє, що захопила Пітера Соломона, обманом змусила мене приїхати сюди сьогодні увечері. – 3 цими словами він витягнув зі своєї куртки факс. – Ось що цей чоловік надіслав мені вранці. Я записав названий ним номер літака, тож, може, ви зв'яжетеся з Федеральним управлінням цивільної авіації і спробуєте...

Сато різко викинула вперед свою тендітну руку і вихопила у Ленґдона аркуш із факсом. А потім засунула до кишені, навіть не поглянувши на нього.

– Професоре, цим розслідуванням займаюся я, тому, доки ви не почнете розповідати мені те, що я хочу знати, раджу вам мовчати, поки я вас не спитаю.

Після цього вона різко обернулася до начальника поліції.

– Шефе Андерсон, – гаркнула Сато, наблизившись до нього мало не впритул і пронизуючи поліцейського своїми маленькими чорними очицями. – Постарайтеся, будь ласка, розповісти мені, що за чортівня тут коїться? Охоронець на східному вході повідомив, що ви знайшли на підлозі людську руку. Це правда?

Андерсон відійшов убік, даючи директорові ВБ змогу побачити предмет посеред підлоги.

– Так, пані. Це сталося кілька хвилин тому.

Сато поглянула на руку так, неначе то була якась одежина, кинута в недоречному місці.

– Однак ви не сказали мені нічого про неї, коли я телефонувала.

– Я... я гадав, що ви вже знаєте.

– Не брешіть.

Андерсон не витримав її погляду й опустив очі, але впевненим голосом відказав:

– Пані, ситуація під контролем.

– А я маю сумнів, – так само впевнено зауважила Сато.

– Група слідчих уже в дорозі. Той, хто це зробив, міг лишити відбитки пальців.

Сато скорчила скептичну гримасу.

– Гадаю, що той, хто виявився достатньо розумним, щоб пройти ваш контрольно-пропускний пункт з людською рукою, є не менш розумним, щоб не залишити тут своїх відбитків.

– Можливо, й так, але мій обов'язок – розслідувати цей інцидент.

– Наразі я звільняю вас від цього обов'язку. І перебираю його на себе.

Андерсон заціпенів.

– Здається, це не сфера компетенції відділу безпеки, наскільки мені відомо.

– Безсумнівно. Це питання національної безпеки.

«Рука Пітера – питання національної безпеки?» – здивувався Ленґдон, спантеличено слухаючи їхню сварку. Він інтуїтивно збагнув, що його першочергове завдання – знайти Пітера – не стояло на порядку денному Сато. Здавалося, директора ВБ турбувало щось інше.

На обличчі Андерсона теж з'явився ошелешений вираз.

– Питання національної безпеки? Пані, за всієї належної поваги...

– Я вже з'ясувала цей момент – я вище від вас за рангом, – урвала його Сато. – Раджу вам робити те, що я кажу, і не ставити зайвих питань.

– Але ж ми могли б принаймні зняти відбитки пальців, щоби підтвердити, що рука і справді належить Пітерові Соломону?

– Це підтверджу я, – мовив Ленґдон, відчуваючи впевненість навпіл з легкою нудотою. – Я впізнаю цей перстень... і цю руку. – Він трохи помовчав. – Втім, татуювання на пучках – нові. Хтось зробив їх зовсім недавно.

– Перепрошую, – озвалася Сато, і на її обличчі вперше за увесь час з'явився знервований вигляд. – Я правильно вас зрозуміла – рука має татуювання?

Ленґдон кивнув.

– На великому пальці зображено корону. А на вказівному – зірку.

Витягнувши з кишені окуляри, Сато рушила до руки по колу, наче акула.

– А ще, – додав Ленґдон, – хоча решту пальців і не видно, але я певен, що на тих пучках теж є татуювання.

Здавалося, слова професора заінтригували Сато, і вона кивнула Андерсону.

– Шефе, чи не могли б ви подивитися замість нас на пучки?

Андерсон обережно присів біля руки, намагаючись не торкатися її. Нахилившись мало не до підлоги, він зазирнув під стиснуті пальці.

– Він має рацію, пані. Татуювання на всіх пальцях, хоча я не можу точно роздивитися, які саме...

– Сонце, ліхтар і ключ, – спокійно мовив Ленґдон.

Сато враз обернулася до професора і зміряла його поглядом.

– А звідки конкретно вам це відомо?

Ленґдон теж пильно дивився на неї.

– Зображення людської руки, позначеної саме у такий спосіб – на пучках, є дуже древнім. Воно відоме під назвою «таємнича рука».

Андерсон різко підвівся.

– Так ця штука ще й має назву?

Ленґдон кивнув.

– Це одне з найтаємничіших зображень у древньому світі.

Сато схилила набік голову.

– Тоді дозвольте запитати, якого біса ця рука з'явилася в Капітолії та що вона тут робить?

Ленґдонові здалося, що все довкола – кошмар, від якого він невдовзі прокинеться.

– Традиційно, пані, цю руку використовували як запрошення.

– Запрошення... запрошення до чого? – суворо запитала вона.

Ленґдон поглянув на символи на відрізаній руці свого друга.

– Упродовж сторіч «таємнича рука» слугувала містичним викликом. Головним чином, це запрошення здобути секретні знання, захищену таємністю мудрість, знану лише купкою обраних.

Сато склала на грудях руки і дивилася на професора чорними як вороняче крило очима.

– Що ж, містере Ленґдон, для людини, яка стверджує, що не відає, чому тут опинилася... ви пояснюєте все напрочуд ладно.

РОЗДІЛ 18

Кетрін Соломон надягнула свій білий халат і розпочала рутинну початкову процедуру – «обхід», як казав її брат. Наче стурбована мати, що перевіряє, чи добре спить її дитина, Кетрін зазирнула до технічної кімнати. Воднева батарея працювала без перебоїв, а її резервні паливні баки надійно гніздилися на своїх полицях.

Потім Кетрін пішла коридором до кімнати зберігання даних. Як і завжди, дві допоміжні голографічні установки тихо гуділи у своїх нішах з контрольованою температурою. «В них – вся інформація про мої дослідження», – подумала вона, дивлячись на них крізь непробивне скло три дюйми завтовшки. Голографічні пристрої для зберігання даних – на відміну від своїх попередників завбільшки з холодильник – скидалися скоріше на блискучі стереосистеми, змонтовані на підставках-колонах.

Обидва голографічні пристрої були синхронізованими та ідентичними і слугували допоміжними установками для зберігання точних копій результатів її досліджень. Більшість інструкцій, що регламентували використання допоміжної апаратури, настійно рекомендували встановлювати пристрої для дублювання за межами лабораторії на випадок землетрусу, пожежі чи крадіжки, але Кетрін та її брат зійшлися на тому, що секретність була на першому місці: якщо перенести дані з будівлі на віддалений сервер, гарантувати їх секретність уже буде складно.

Задоволено констатувавши, що все працює нормально, Кетрін подалася назад коридором. Однак, звернувши за ріг, вона помітила в лабораторії щось таке, чого там не мало бути. «Що це?» Устаткування слабко виблискувало. Вона кинулася на світло і здивовано побачила, що воно йде з-за плексигласової перегородки пункту управління.

«Він там». Кетрін кинулася через лабораторію, підбігла до пункту управління і різко розчахнула двері.

– Пітере! – гукнула вона, забігаючи всередину.

Пухкенька жінка, що сиділа за пультом, аж підскочила від несподіванки.

– О Господи, Кетрін! Як ти мене налякала!

Триш Дюн, одна-єдина особа у світі, яка мала доступ до лабораторії, працювала у Кетрін метасистемним аналітиком і рідко приходила сюди по вихідних. Ця двадцятишестирічна рудоволоса дівчина, геніальний розробник моделей даних, підписала документ про нерозголошення інформації, суворий, як у КДБ. Вочевидь, сьогодні вона аналізувала дані на плазмовій стінці пункту управління – величезному пласкому моніторі, чимось схожому на монітор у Центрі управління польотами в НАСА.

– Вибач, – сказала Триш. – Я не знала, що ти вже тут. Намагалася закінчити свою роботу до вашого з братом приходу.

– А ти з ним говорила? Він спізнюється і не відповідає на дзвінки.

Триш похитала головою.

– Б'юся об заклад, він і досі не може розібратися з айфоном, який ти йому подарувала.

Кетрін оцінила почуття гумору Триш, і присутність колеги у лабораторії підказала їй одну ідею.

– Взагалі-то кажучи, я рада, що ти прийшла. Чи не допоможеш мені дещо зробити – якщо не заперечуєш?

– Що б це не було, гадаю, що воно буде кращим за футбол.

Кетрін зробила глибокий вдих, заспокоюючи нерви.

– Не знаю, як краще сказати, але сьогодні вдень я почула одну незвичну історію...

Триш Дюн не знала, що там за історію почула Кетрін Соломон, але вкрай зацікавилася завданням. У завжди спокійних сірих очах її начальниці з'явився стривожений вираз; вона вже тричі заправляла за вуха пасма волосся відтоді, як з'явилася у лабораторії. То був «індикатор знервованості», як називала його Триш. Кетрін – талановитий науковець. Але кепський гравець у покер: не вміє приховувати емоції.

– Мені ця історія видалася майже науковою фантастикою, – почала Кетрін. – Чимось на кшталт древньої легенди. – Вона на мить замовкла і знову поправила волосся.

– Однак?

Кетрін зітхнула.

– Однак сьогодні мені повідомили з одного гідного довіри джерела, що ця легенда правдива.

– Ясно... «Цікаво, куди вона хилить?»

– Я поговорю про цю історію з братом, але чомусь подумала, що ти могла б мені допомогти кинути на неї світло. Скажи, чи були згадки про цю легенду ще деінде протягом історії людства.

– Протягом усієї історії?

Кетрін кивнула.

– Деінде у світі, будь-якою мовою, у будь-який історичний момент.

«Дивне прохання, – подумала Триш, – але, безсумнівно, цілком виконуване». Іще з десяток років тому це було б неможливо. Однак зараз, завдяки Інтернету, цій всесвітній павутині, а також завдяки перенесенню бібліотечних даних на цифрові носії інформації, що досі триває, прохання Кетрін можна виконати за допомогою відносно простої пошукової системи, оснащеної цілою армією перекладацьких модулів та спеціальних, ретельно дібраних ключових слів.

– Нема проблем, – відповіла Триш. Багато книжок у дослідницькій бібліотеці містили параграфи древніми мовами, тому Триш часто просили створити спеціалізовані перекладацькі модулі для оптичного розпізнавання знаків (ОРЗ) з метою перекладу малозрозумілих текстів англійською мовою. Напевне, вона була єдиним метасистемним аналітиком, що створив перекладацькі модулі ОРЗ для таких рідкісних мов, як давньофризька, мекська та акадська.

Безперечно, модулі допоможуть, але секрет створення ефективної пошукової системи полягав саме у правильному добиранні відповідних ключових слів. Слів унікальних, але таких, що не надто обмежували б пошук.

Виявилося, що Кетрін випередила Триш: уже занотовувала можливі ключові слова на смужечці паперу. Написавши декілька, вона зупинилася, на мить замислилася, а потім дописала ще.

– Здається, цього поки що досить, – мовила вона, подаючи Триш паперову смужку.

Триш уважно переглянула список критеріїв пошуку – і здивовано витріщилася.

«Що за схиблену легенду надумала досліджувати Кетрін?»

– Ти хочеш, щоб я перевірила всі ці ключові фрази? – Одне зі слів Триш навіть не знала. – Це англійська? Невже ти й справді думаєш, що ми знайдемо все це в одному місці? Слово в слово?

– Я хотіла б спробувати.

Триш хотіла сказати, що це неможливо, але слово на букву «Н» було під забороною в цій лабораторії. Кетрін вважала, що подібний умонастрій є небажаним у галузі, де начебто явна фальшивка несподівано перетворюється на незаперечну істину. Але Триш Дюн мала серйозні підстави для сумнівів, що їхній пошук потрапить саме до цієї категорії.

– Чи скоро будуть результати? – спитала Кетрін.

– Кілька хвилин знадобиться, щоб створити програму глобального пошуку і запустити її в Інтернет. А тоді доведеться чекати хвилин п'ятнадцять, поки «павук» не виснажиться.

– Так швидко? – з ентузіазмом спитала Кетрін.

Триш кивнула. Зазвичай пошуковим системам потрібна була аж доба, щоб проповзти по всьому Інтернет-усесвіту, знайти нові документи, перетравити їхній зміст і додати до бази даних, доступної для пошуку. Але не такого «павука» збиралася створити Триш.

– Я напишу програму, що називається «уповноважувач», тобто таку, що делегує свої функції, – пояснила вона. – Вона не зовсім «кошерна», зате діє швидко. Головне в ній те, що вона залучає до свого пошуку комп'ютери інших людей. Більшість баз даних мають вбудовану пошукову функцію – бібліотеки, музеї, університети, урядові установи. Тож я створю такого «павука», який знайде їхні пошукові програми, дасть їм твої ключові слова і скомандує цим комп'ютерам розпочати пошук. Таким чином, ви візьмемо в упряж потужність тисяч пошукових систем, які працюватимуть в унісон.

Кетрін неприховано зраділа почутому.

– Це як паралельне обробляння даних.

– Так, щось на кшталт метасистеми. Я погукаю тебе, коли що-небудь знайду.

– Ціную твої зусилля, Триш. Молодчага. – Кетрін поплескала дівчину по спині і рушила до дверей. – Я буду в бібліотеці.

І Триш усілася писати програму. Кодування пошукового «павука» було суто справою техніки, завданням для фахівця набагато нижчого класу, але Триш було байдуже. Для Кетрін Соломон вона зробила б усе, що завгодно. Інколи дівчині навіть не вірилося, що їй пощастило потрапити до цієї лабораторії.

«Тобі колосально пощастило, крихітко».

Рік із гаком тому вона пішла з посади метасистемного аналітика в одній із численних фірм-підрядників електронної промисловості. У вільний від роботи час вона підробляла програмуванням і започаткувала промисловий Інтернет-щоденник на тему «Майбутнє застосування комп'ютерного метасистемного аналізу», хоча не була впевнена, що хтось буде його читати. Раптом одного вечора задзвонив телефон.

– Це Триш Дюн? – ввічливо спитав жіночий голос.

– Так, а хто їй телефонує, скажіть, будь ласка?

– Мене звуть Кетрін Соломон.

Триш мало не зомліла прямо на місці. «Кетрін Соломон!»

– Я нещодавно прочитала вашу книгу «Ноетична наука: Сучасна брама до древньої мудрості» і навіть писала про неї у своєму інтернет-щоденнику!

– Так, я знаю, – ввічливо відповіла жінка. – Саме тому я й зателефонувала вам.

«Ясна річ, – здогадалася Триш. – Навіть відомі й талановиті науковці – і ті шукають одне одного через «Ґуґл»».

– Ваш щоденник мене заінтригував, – вела далі Кетрін. – Я й не здогадувалася, що метасистемне моделювання просунулося так далеко вперед.

– Так, пані Соломон, – вичавила з себе Триш. У неї аж дух перехопило від того, що нею цікавиться така відома людина. – Інформаційні моделі – це технологія, що розвивається буквально вибуховими темпами і потенційно має велике майбутнє.

Кілька хвилин вони потеревенили про роботу Триш з метасистемами, обговоривши її досвід у галузі аналізу, моделювання та передбачення потоків масивних інформаційних полів.

– Чесно кажучи, у вашій книзі є багато для мене незрозумілого, – зізналася Триш, – але я зрозуміла достатньо, аби побачити, що вона перетинається з моєю роботою в галузі метасистем.

– У своєму щоденнику ви зазначили, що, на вашу думку, метасистемне моделювання здатне трансформувати ноетичні дослідження?

– Саме так. Я переконана, що метасистеми зможуть перетворити ноетику на справжню науку.

– Справжню науку? – інтонація Кетрін злегка посуворішала. – У порівняні з чим, наприклад?

«От зараза, бовкнула не до речі».

– Е-е-е, я хотіла сказати, що ноетика – вона, головним чином, езотерична.

Кетрін розсміялася.

– Розслабтеся і заспокойтеся. Я чую це мало не щодня.

«І не дивно, – подумала Триш. – Навіть Інститут ноетичної науки в Каліфорнії – і той схарактеризував цю галузь малозрозумілою та мудрованою мовою, визначаючи її як вивчення «прямого й безпосереднього доступу людства до знань поза межами того, що є доступним нашим нормальним чуттям та нашій здатності логічно мислити».

Триш іще до цієї розмови дізналася, що слово «ноетичний» походить від давньогрецького «nous», що приблизно перекладається, як «внутрішнє знання» або «інтуїтивна свідомість».

– Мене цікавить ваша робота з метасистемами, – сказала Кетрін, – до речі, вона має стосунок до проекту, над яким працюю я. Може, якось зустрінемося? Мені хотілося б, щоб ви поділилися зі мною своїми ідеями.

«Кетрін Соломон хоче, щоб я поділилася з нею своїми ідеями? Та це те саме, що Марія Шарапова попрохала б мене навчити її грати в теніс!»

Наступного дня на під'їзній доріжці перед будинком Триш зупинився білий «вольво», і з нього вийшла приваблива і гнучка, як лозинка, жіночка в блакитних джинсах. Триш одразу ж відчула себе пігмеєм. «Круто! – подумала вона. – Розумна, багата, та ще й тендітна – от і вір після цього в те, що Господь справедливий і добрий!» Але невимушена поведінка та вигляд Кетрін одразу ж налаштували Триш на так само невимушений лад.

Вони сіли на величезному задньому ґанку, з якого відкривався вид на її шикарний маєток.

– У вас пречудовий будинок, – зауважила Кетрін.

– Дякую. Мені поталанило в інституті: я запатентувала декотрі зі своїх комп'ютерних програм.

– Метасистемні штуки, еге ж?

– Предтечі метасистем. Після одинадцятого вересня дві тисячі першого року уряд перехоплював і переробляв гігантський обсяг інформаційних полів – персональну електронну пошту, дзвінки стільникових телефонів, факси, тексти, веб-сторінки, винюхуючи в них ключові слова, пов'язані зі спілкуванням потенційних терористів. Тому я написала програму, яка дозволила урядові обробляти цю інформацію іншим способом, добуваючи з неї ще й додатковий розвідувальний продукт. – Триш посміхнулася. – Якщо коротко, то моя програма дозволила їм вимірювати температуру Америки.

– Прошу?

Триш розсміялася.