Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 61

Ворену Беламі зав'язали очі, але це з ним трапилося не вперше. Як усі його брати-масони, він проходив ритуал «зав'язування очей», коли піднімався на найвищі щаблі масонства. Однак раніше це відбувалося серед вірних друзів. Сьогодні ж було інакше. Ці безцеремонні й грубі чоловіки зв'язали його, наділи на голову мішок і тепер вели вздовж бібліотечних стелажів.

Агенти погрожували Беламі застосувати силу і вимагали, щоб він повідомив їм місцезнаходження Роберта Ленґдона. Знаючи, що його старіюче тіло не витримає жорстоких тортур, Беламі швидко знайшовся і збрехав.

– Ленґдон сюди зі мною не спускався! – сказав він, хапаючи ротом повітря. – Я сказав йому піднятися на балкон і сховатися за статуєю Мойсея, але зараз я не знаю, де він! – Ця історія, вочевидь, видалася переконливою, бо два агенти швидко кинулися на пошуки. А тепер решта двоє мовчки вели його між полицями з книжками.

Єдиною втіхою для Беламі було те, що Кетрін та Роберт уносили піраміду в безпечне місце. Невдовзі на зв'язок із Ленґдоном вийде чоловік, який зможе надати їм безпечний притулок. Довіртеся йому. Чоловік, якому зателефонував Архітектор, знав багато про масонську піраміду та її секрет: місцезнаходження потаємних гвинтових сходів, що вели до льоху, де давним-давно була схована всесильна древня мудрість. Коли вони тікали з читального залу, Беламі нарешті додзвонився до цього чоловіка, бо вірив: той правильно зрозуміє його стисле повідомлення.

Тепер, йдучи у повній темряві, Беламі уявив собі кам'яну піраміду та горішній камінь у Ленґдона в сумці. «Вже багато років ці два предмети не перебували поряд».

Архітектор назавжди запам'ятав ту трагічну ніч. «Перша з тих, які довелося пережити Пітерові». Беламі попросили приїхати до маєтку Соломонів, що стояв на березі річки Потомак, на вісімнадцятий день народження Захарія. Захарій, хоча й ріс дитиною неслухняною та бунтівною, все ж таки був одним із Соломонів, тому того вечора, згідно з родинною традицією, мав отримати свою спадщину. Беламі був добрим приятелем Пітера і довіреним братом-масоном, тож його запросили як свідка. Але Беламі запросили не лише засвідчити передачу грошей. Того вечора йшлося про дещо набагато важливіше за гроші.

Беламі прибув заздалегідь і чекав, як його і попрохали, у приватному кабінеті Пітера. У прекрасно оздобленій антикварними речами кімнаті пахло шкірою, багаттям з каміна та добірним чаєм. Ворен сидів, коли Пітер завів до кабінету свого сина, Захарія. Побачивши Беламі, тендітний худорлявий юнак насупився.

– А ви що тут робите?

– Збираюся бути свідком, – ввічливо відповів Беламі. – З днем народження, Захарію.

Хлопець щось зніяковіло пробурчав і відвернувся.

– Сідай, Заку, – мовив Пітер.

Захарій сів у єдине крісло навпроти масивного батькового стола. Соломон замкнув на засув двері кабінету. Беламі сів віддалік збоку.

Пітер заговорив до сина серйозним тоном:

– Ти знаєш, навіщо ти тут?

– Здогадуюся, – відповів Захарій.

Соломон шумно зітхнув.

– Знаю, що ми давно з тобою не бачилися лицем до лиця, сину. Я зробив все, щоби бути тобі добрим батьком і приготувати тебе до цього моменту.

Захарій не сказав нічого.

– Як тобі відомо, кожна дитина в родині Соломонів після досягнення повноліття отримує подарунок, що належить їй по праву, – частку родинних статків. І ця частка має стати... зерниною, яку ти повинен плекати, вирощувати і використовувати на благо людства.

Пітер Соломон підійшов до сейфа в стіні, відімкнув його і витяг звідти велику чорну теку.

– Сину, у цьому портфелі є все необхідне, щоб ти сам юридично здійснив переказ своєї фінансової спадщини на свій рахунок. – І з цими словами він поклав теку на стіл. – Мета полягає в тому, щоб ці гроші ти використав для творення собі життя плідного, заможного і доброчинного.

Захарій простягнув руку до теки.

– Дякую.

– Стривай, – сказав батько, прикриваючи теку рукою. – Є ще одна річ, яку мені треба тобі пояснити.

Захарій стрільнув на батька презирливим поглядом і осунувся в крісло.

– Є такі аспекти Соломонової спадщини, про які ти досі не знаєш. – І з цими словами батько поглянув сину прямо у вічі. – Ти – мій первісток, Захарію, і це означає, що ти маєш право на вибір.

Хлопець аж випрямився у кріслі, відверто заінтригований.

– Це – вибір, що може суттєво вплинути на твоє майбутнє життя, тому я закликаю добряче його обміркувати.

– Що ж це за вибір?

Батько глибоко вдихнув.

– Це – вибір між багатством та... мудрістю.

Захарій нерозуміюче дивився на нього.

– Багатство або ж мудрість? Щось я не розумію.

Соломон підвівся, знову підійшовши до сейфа, витяг з нього важку кам'яну піраміду з вигравіруваними на ній масонськими символами і гупнув її на стіл поруч із текою.

– Цю піраміду створено дуже давно, її ввірили нашій родині, і ми зберігали її впродовж багатьох поколінь.

– Піраміда? – без особливого ентузіазму в голосі спитав Захарій.

– Сину, ця піраміда є мапою, яка відкриває місцезнаходження одного з найбільших втрачених скарбів людства. Цю мапу створили так, щоб одного дня цей скарб віднайти. – Голос Пітер сповнився гордості. – І цього вечора, згідно з родинною традицією, я маю змогу запропонувати її тобі... на певних умовах.

Захарій кинув підозрілий погляд на піраміду.

– А що це за скарб?

Беламі побачив, що це грубе запитання не було тим, на що сподівався Пітер. Однак він стримався.

– Захарію, це важко пояснити без ґрунтовних знань. Але цей скарб... головним чином це те, що ми називаємо древніми таємницями.

Захарій розсміявся, вочевидь вирішивши, що його батько жартує.

Беламі помітив, як посумнішали очі Пітера.

– Мені дуже важко це схарактеризувати, Заку. Згідно з традицією, коли хтось із Соломонів досягає вісімнадцяти років, настає час присвятити кілька років здобуттю вищої освіти в одному з...

– Я ж казав тобі! – випалив Захарій. – Я не бажаю навчатися в університеті!

– Я не мав на увазі університет, – відповів батько так само лагідним і спокійним тоном. – Я говорю про масонське братство. І маю на увазі набуття знань про вічні таємниці науки про людину. Якщо ти захочеш стати, як і я, масоном, то зробиш перший крок до здобуття освіти, необхідної для розуміння важливості рішення, яке ти сьогодні приймеш.

Захарій закотив очі.

– О, позбав мене необхідності знову вислуховувати масонські повчання! Я знаю, що я перший з Соломонів, який не бажає приєднуватися до франкмасонства. Ну то й що? Ти що, не розумієш? Мені нецікаво гратися в перевдягання з купкою старих дідів!

Його батько надовго замовк, і Беламі вперше помітив тоненькі зморшки навколо по-юнацьки молодих очей Пітера.

– Так, я розумію, – нарешті відповів він. – Зараз інші часи. Я розумію також, що масонство може здаватися тобі дивним або ж нудним. Але я хочу, щоб ти знав: двері будуть завжди відчиненими для тебе, якщо станеться так, що ти колись передумаєш.

– І не сподівайся, – пробурчав Зак.

– Годі! – відрізав Пітер, підводячись. – Знаю, Захарію: у тебе було важке дитинство, але я – не єдина твоя опора. На тебе чекають багато добрих людей, котрі з радістю приймуть тебе до масонських лав і допоможуть виявити свій справжній потенціал.

Захарій хихикнув і зміряв поглядом Беламі.

– Так ось чому ви сюди прийшли, містере Беламі? Щоб накинутися на мене всією вашою масонською зграєю?

Беламі не відповів, а натомість спрямував шанобливий погляд на Пітера Соломона, немов нагадуючи Захарію, хто був владним господарем у цій кімнаті.

І Захарій обернувся до батька.

– Заку, – мовив Пітер. – Ми товчемо воду в ступі. Тому дозволь мені сказати ось що. Розумієш ти ту відповідальність, взяти яку тобі пропонують, чи ні, але мій родинний обов'язок полягає в тому, щоб я тебе з нею ознайомив. – Він показав рукою на піраміду. – Охороняти цю піраміду – це великий привілей. Я закликаю тебе подумати над такою почесною пропозицією кілька днів, перш ніж приймати рішення.

– Няньчити каменюку – це почесна пропозиція? – зневажливо спитав Захарій.

– Заку, у нашому світі є багато великих таємниць, – зітхнув Пітер. – Секретів, що виходять за межі наших найсміливіших фантазій. Ця піраміда захищає ці таємниці. А найважливішим є те, що настане час, можливо, протягом твого життя, коли цю піраміду нарешті розшифрують, розкривши її секрети. І це буде моментом великої трансформації людства. Тобі випадає можливість відіграти свою почесну роль у цьому процесі. Тому я хочу, щоб ти дуже серйозно над цим поміркував. Багатство – банальне і повсюдне, а мудрість – це велика рідкість. – Він кивнув на теку з документами, а потім – на піраміду. – Я благаю тебе не забувати, що багатство без мудрості часто закінчується катастрофою.

Захарій поглянув на батька як на божевільного.

– Можеш казати все, що завгодно, татку, але я не збираюся проміняти мою спадщину на цю каменюку. – Він кивнув на піраміду.

Пітер склав руки на грудях.

– Якщо ти вирішиш взяти на себе відповідальність, то я притримаю тобі і гроші, і піраміду, поки ти завершиш успішно своє навчання в масонському середовищі. На це підуть роки, але ти станеш людиною достатньо зрілою для того, щоб прийняти і гроші, і піраміду. Багатство і мудрість. Це потужна комбінація.

Захарій рвучко підскочив з крісла.

– Батьку, припини заради Бога! Ти що, не розумієш, що мені начхати і на масонів, і на кам'яні піраміди, і на древні таємниці? – Він простягнув руку, схопив теку і помахав нею перед очима батька. – Це належить мені по праву народження! Так само, як і всім тим Соломонам, що прийшли у цей світ до мене! Невже ти хочеш видурити у мене мою спадщину якимись недолугими байками про мапи древніх скарбів? – І, взявши теку під пахву, він гордовито покрокував повз Беламі до внутрішніх дверей кабінету.

– Захарію, стривай! – батько кинувся за ним і наздогнав сина на порозі, коли той уже ступив крок у вечірню темряву. – Роби що хочеш, але ніколи й нікому не кажи про піраміду, яку ти бачив! – вигукнув Пітер тремтячим голосом. – Нікому й ніколи!

Та Захарій проігнорував його слова і розчинився в темряві.

З очима, сповненими болю, повернувся Пітер Соломон до свого стола і важко опустився в шкіряне крісло. Після тривалої тиші він підняв на Беламі очі і з вимученою посмішкою сказав:

– Усе гаразд.

Беламі зітхнув, розділяючи з ним його біль.

– Пітере, я не хочу здатися грубим, але... ти йому довіряєш?

Соломон дивився перед собою невидющими очима.

– Я хотів сказати... – продовжив Беламі, – ти віриш, що він нікому не скаже про піраміду?

Пітер безтямно дивився в нікуди.

– Не знаю, що й сказати, Ворене. Я навіть не впевнений, що мені колись захочеться його побачити.

Беламі підвівся і заходив туди-сюди перед великим столом.

– Я розумію, Пітере, ти просто виконав родинний обов'язок, але тепер, зважаючи на те, що тільки-но сталося, нам треба вжити запобіжних заходів. Мені слід повернути тобі горішній камінь, щоб ти зміг знайти для нього нову надійну схованку. Його має охороняти хтось інший.

– Чому? – спитав Соломон.

– Якщо Захарій комусь розповість про піраміду... і скаже про мою сьогоднішню присутність...

– Про горішній камінь він не знає нічого і він надто незрілий та неосвічений, щоб здогадатися про істинне значення горішнього каменя. Нам не треба шукати для нього нову схованку. Я триматиму піраміду у своєму сейфі. А ти зберігатимеш горішній камінь там, де ти його зараз тримаєш. Як і раніше.

Через шість років, на Різдво, коли родина і досі загоювала рани після смерті сина, у маєток Соломонів увірвався якийсь велетень і заявив, що це він убив Захарія у в'язниці. Нападник прийшов забрати піраміду, але натомість забрав життя Ізабель Соломон.

Кілька днів по тому Пітер Соломон викликав Беламі до свого офісу. Він замкнув двері, витягнув піраміду з сейфа і поставив її на стіл.

– Мені слід було дослухатися до твоєї поради.

Беламі знав, що Пітера мучить почуття провини через те, що сталося.

– Це все одно не допомогло б.

Соломон стомлено зітхнув.

– Ти приніс горішній камінь?

Беламі витягнув із кишені маленький кубічний пакунок. Бляклий брунатний папір був обв'язаний мотузкою з восковою печаткою, на якій виднівся відбиток Соломонового персня. Беламі поклав пакунок на стіл, усвідомлюючи, що обидві складові піраміди опинилися недозволенно близько одна від одної.

– Знайди когось, хто б його зберігав. І не кажи мені, хто це.

Соломон кивнув.

– І я знаю, де можна сховати піраміду, – сказав Беламі. Він розповів Соломону про підземелля будівлі Капітолію. – У Вашинґтоні немає місця надійнішого і безпечнішого.

Беламі пригадалося: Пітеру Соломону одразу ж сподобалася ця ідея, тому що сховати піраміду в серці нашої країни було символічно і доречно. «У цьому весь Соломон, – подумав Беламі. – Залишається ідеалістом навіть під час кризи».

А зараз, коли минуло десять років, Архітектора з мішком на голові штовхали через Бібліотеку конгресу, але він знав – сьогоднішня криза ще не скінчилася. Він знав також, кому Соломон довірив зберігати горішній камінь... І Беламі молив Бога, щоб Роберт Ленґдон гідно впорався зі своїм завданням.

РОЗДІЛ 62

«Я під Другою вулицею».

Конвеєр гуркотів у темряві до будівлі Адамса – однієї з трьох споруд Бібліотеки конгресу, а Ленґдон і досі не розплющував міцно стиснутих повік. Він силився не думати про тонни землі над своєю головою і про ту вузеньку трубу, якою зараз рухався. Він чув, як за кілька ярдів від нього дихає Кетрін, але вона й досі і слова не мовила.

«Вона шокована. – Ленґдонові дуже не хотілося казати їй про відрізану руку брата. – А таки доведеться, Роберте. Вона має знати».

– Кетрін! – озвався нарешті Ленґдон, не розплющуючи очей. – У тебе все гаразд?

У відповідь почувся тремтливий і наче відокремлений від тіла голос:

– Роберте, та піраміда у твоїй сумці – вона Пітерова, правда ж?

– Так, – відповів Ленґдон.

Настала довга тиша.

– Мені здається, що... що саме через цю піраміду вбили мою матір.

Ленґдон добре знав, що Ізабель Соломон було вбито десять років тому, але не знав подробиць. А Пітер ніколи не казав йому про піраміду.

– Про що ти кажеш?

Тремтячим голосом вона розповіла йому про трагічні події тієї ночі, про те, як татуйований чоловік увірвався до їхнього маєтку.

– Це було давно, але я назавжди запам'ятала – він вимагав піраміду. Сказав, що почув про неї у в'язниці, від мого племінника Захарія... а потім одразу ж убив його.

Ленґдон мовчки слухав її розповідь. Важко було повірити, що родині Соломонів довелося пережити таку страшну трагедію. Далі Кетрін розповіла Ленґдону, що вони були твердо переконані в тому, що тієї ночі нападника вбито. Були – допоки цей самий чоловік не виринув сьогодні, назвавшись психіатром Пітера, щоб заманити Кетрін до себе додому.

– Він знав деякі приватні речі про мого брата, про смерть моєї матері і навіть про мою роботу, – стривожено розповідала вона. – Речі, про які він міг дізнатися лише від мого брата. Тому я й повірила йому... тому він і проник до Центру техпідтримки Смітсонівського інституту.

Кетрін глибоко зітхнула і додала, що майже впевнена: цей чоловік знищив її лабораторію сьогодні.

Ленґдон спантеличено слухав. Кілька хвилин вони лежали у тиші на рухомому конвеєрі. Ленґдон відчув необхідність поділитися з Кетрін рештою сьогоднішніх жахливих новин. Почав він здалеку і якомога обережніше розповів про те, як її брат кілька років тому ввірив йому маленький пакунок, як його обманом змусили привезти його сьогодні увечері до Вашинґтона, і про те, яку ротонді Капітолію було знайдено руку її брата.

Реакцією Кетрін була оглушлива тиша.

Ленґдон подумав, що у неї запаморочилося в голові, і хотів був простягнути руку, щоб заспокоїти, але зробити це у вузькій чорній трубі було неможливо.

– З Пітером все гаразд, – прошепотів Ленґдон. – Він живий, і ми неодмінно врятуємо його. – Він намагався вселити надію в Кетрін. – Кетрін, поневолювач Пітера пообіцяв мені відпустити твого брата живим, якщо я розшифрую для нього цю піраміду.

Та Кетрін знову не промовила ані слова.

І Ленґдон знову заговорив. Він розповів Кетрін про кам'яну піраміду, про її масонський шифр, про запечатаний горішній камінь і, звісно, про слова Беламі, що це та сама легендарна масонська піраміда – мапа, що приведе до ґвинтових сходів, які йдуть глибоко під землю... аж на сотні футів – до містичного древнього скарбу, схованого у Вашинґтоні багато років тому.

Нарешті Кетрін озвалася, але її голос був наче пласким і позбавленим емоцій.

– Роберте, розплющ очі.

«Розплющити очі?» Ленґдон не мав ані найменшого бажання навіть краєм ока глянути на вузесеньку діру, у якій вони рухалися.

– Роберте! – уже наполегливіше мовила Кетрін. – Розплющуй очі! Ми вже приїхали!

Професор швидко розплющив очі – і побачив, що його тіло виїхало з отвору, дуже схожого на той, у який вони в'їхали з протилежного боку. Кетрін уже злізла зі стрічки конвеєра і знімала з неї сумку. Ленґдон зіскочив на кахляну підлогу саме вчасно – конвеєр повернув і рушив у зворотному напрямку. Вони опинилися в приблизно такій самій розподільчій кімнаті, як і та, що була під читальним залом. На маленькій табличці вони прочитали напис:

Будівля Адамса: розподільча кімната

Ленґдон почувався так, наче щойно вийшов із якогось підземного дітородного каналу. «Наче заново на світ народився». Першими його словами були:

– З тобою все гаразд?

Її очі почервоніли, вочевидь вона щойно плакала, але таки ствердно кивнула з непохитним стоїцизмом. Кетрін мовчки перенесла сумку Ленґдона через кімнату і поставила на захаращений стіл. Увімкнувши галогенову настільну лампу, вона розстебнула сумку, опустила її краї й оглянула її вміст.

У галогеновому сяйві піраміда видавалася скромною і непоказною. Кетрін пробіглася пучками по вигравіруваному масонському шифру, а Ленґдон чітко відчув, як у її душі завирували емоції. Вона повільно просунула руку в сумку, витягнула звідти маленький кубічний пакуночок і піднесла до світла, щоб краще роздивитися.

– Як бачиш, на печатці – відбиток масонського персня Пітера. Він казав, що цей пакунок запечатали його перснем понад сто років тому.

І Кетрін замовкла.

– Коли твій брат ввірив мені цей пакунок, – заговорив Ленґдон, – то сказав, що він наділить мене здатністю творити порядок з хаосу. Я не зовсім зрозумів, що це означає, але готовий припустити, що цей горішній камінь відкриває щось значуще, бо Пітер настійливо попереджав, що він не має потрапити до лихих рук. Містер Беламі сказав мені те саме, спонукаючи мене сховати піраміду і нікому не дозволяти розпаковувати горішній камінь.

Раптом Кетрін гнівно обернулася до нього.

– Беламі сказав не відкривати пакунок?

– Так. І дуже на цьому наполягав.

На обличчі Кетрін з'явився недовірливий вираз.

– Але ж ти сказав, що цей горішній камінь – єдиний спосіб розшифрувати піраміду, еге ж?

– Мабуть, що так.

Кетрін підвищила голос.

– Ти щойно сказав, що тобі веліли розшифрувати піраміду. І це єдиний спосіб врятувати Пітера, чи не так?

Ленґдон кивнув.

– Тоді чому б тобі не розкрити пакунок і не розшифрувати піраміду негайно, Роберте?!

Ленґдон не знав, як краще відповісти.

– Кетрін, у мене була така сама реакція, однак Беламі сказав, що збереження секрету піраміди є важливішим за будь-що... навіть за життя твого брата.

Привабливе обличчя Кетрін закам'яніло, і вона заправила пасмо волосся за вуха. А потім заговорила дуже рішуче:

– Секрети цієї піраміди, якими б вони не були, коштували мені всієї моєї родини. Спочатку мій племінник, Захарій, потім – матір, а тепер – брат. І погляньмо правді в обличчя, Роберте, якби ти не зателефонував сьогодні увечері, щоб попередити мене...

Ленґдон відчув, що потрапив у пастку між логікою Кетрін та невблаганною наполегливістю Беламі.

– Може, я й науковець, – продовжила Кетрін, але я теж походжу із родини відомих масонів. Повір мені, я чула всі ці історії про масонську піраміду та про її здатність привести до якогось великого скарбу, що просвітить людство. Якщо чесно, то мені важко уявити існування такого скарбу. Однак, якщо він і справді існує... певно, настав час віднайти його. – І Кетрін просунула палець під стару мотузку на пакуночку.

Ленґдон підстрибнув.

– Кетрін, ні! Стривай!

Вона зупинилася, але палець залишився під мотузкою.

– Роберте, я не дозволю, щоб мій брат помер за це. Що б там не обіцяв нам горішній камінь, які втрачені скарби не відкрили б вигравірувані написи, ці секрети припиняють своє існування сьогодні.

Із цими словами Кетрін виклично смикнула мотузку – і крихка воскова печатка вибухнула фонтанчиком пороху.