355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ден Браун » Втрачений символ » Текст книги (страница 38)
Втрачений символ
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 17:49

Текст книги "Втрачений символ"


Автор книги: Ден Браун


Жанр:

   

Триллеры


сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 127

Надворі, за межами штаб-квартири ЦРУ в Ленґлі, дув холодний вітер. Нола Кей тремтіла, перетинаючи залитий місячним сяйвом внутрішній двір управління з фахівцем із безпеки Ріком Паррішом.

«Куди він мене веде?»

Слава Богу, кризу з масонським відео подолано, але Нола і досі почувалася неспокійно. Відредагований файл на комп'ютері директора ЦРУ залишався загадкою, що не давала їй спокою. Вони з Сато мали знову зустрітися на нараді вранці, і Нолі були потрібні факти. Зрештою вона зателефонувала Ріку Паррішу і наказала посприяти їй.

І тепер, йдучи слідом за Ріком до якогось невідомого місця за межами будинку, вона ніяк не могла викинути з пам'яті химерні фрази:

Таємне місце під землею, де... десь у Вашинґтоні, округ Колумбія... координати... виявили древній портал, що вів до... застереження – піраміда містить небезпечні... розшифрувати цей викарбуваний символон, щоб розкрити...

– Ми з тобою сходимось у тому, – сказав на ходу Рік, – що хакер, який запустив «павука» з цими ключовими словами, намагався роздобути інформацію про масонську піраміду.

«Начебто так», – подумки погодилася Нола.

– Однак виявилося, що цей хакер спіткнувся об той аспект масонської таємниці, якого він не очікував.

– Що ти маєш на увазі?

– Ноло, ти ж знаєш, що директор ЦРУ всіляко сприяє внутрішній дискусії на форумі для працівників управління, щоб ті ділилися своїми ідеями про різноманітні речі.

– Звісно, що знаю.

Форум для персоналу управління був надійним місцем, де можна побазікати в мережі на різні теми, а директор таким чином отримував щось типу зворотного зв'язку зі своїми підлеглими.

– Ці директорські форуми розташовуються в його приватному розділі, однак, для забезпечення доступу працівникам всіх рівнів допуску, ці форуми розташовані поза межами секретного захисного екрана директора.

– На що ти натякаєш? – підозріло спитала Нола, коли вони звернули за ріг біля управлінського кафетерію.

– Якщо коротко, то на це. – І Рік Парріш показав у темряву.

Нола поглянула поперед себе. Навпроти них, потойбіч майдану, виднілася масивна металева скульптура, що виблискувала в місячному сяйві.

В управлінні, яке вихвалялося тим, що мало у власності понад п'ятсот оригінальних мистецьких витворів, ця скульптура на ймення Криптос була, безперечно, найзнаменитішою. Криптос, що грецькою означало «прихований», був витвором американського митця Джеймса Сенборна і тут, в ЦРУ, став чимось на кшталт легенди.

Ця робота складалася з масивної S-подібної мідної панелі, поставленої на ребро як звивиста металева стіна. На її широкій поверхні було викарбувано близько двох тисяч літер, зведених у незбагненний код. І наче цієї загадковості було недостатньо, довкола зашифрованої звивистої стіни було ретельно розставлено численні скульптурні елементи – гранітні плити під химерними кутами, котушка компаса, магнітний залізняк і навіть повідомлення азбукою Морзе, у якому йшлося про «світлу пам'ять» та «темні сили». Більшість прихильників вважали, що предмети були ключами для розгадки цієї скульптури.

Криптос – то було мистецтво, але водночас – і загадка.

Намагання розкодувати цю загадку стало ідеєю фікс для шифрувальників як в самому ЦРУ, так і за його межами. Нарешті, кілька років тому, частину коду зламали, і це стало загальнонаціональною новиною номер один. Хоча велика частина коду Криптоса так і лишилася нерозгаданою, розшифровані фрагменти виявилися настільки химерними, що в результаті скульптура стала ще загадковішою. Там ішлося про потаємні підземні схованки, портали, що вели до древніх гробниць, про широту й довготу...

Нола й досі пам'ятала декотрі з розшифрованих фрагментів: Цю інформацію зібрали і передали під землю до невідомого місця... Воно було абсолютно непомітним... як таке могло статися... вони використали магнітне поле землі, щоб...

Нола звертала мало уваги на цю скульптуру, і їй було байдуже, розшифрують її коли-небудь повністю чи ні. Однак зараз їй забажалося знати відповідь.

– А чому ти показуєш мені Криптоса?

Парріш загадково усміхнувся і театральним жестом видобув зі своєї кишені складений аркуш паперу.

– Вуаля! Ось вам той загадковий відредагований документ, яким ви так переймалися. Я роздобув повний текст.

Нола аж підскочила.

– Ти запхав свого носа в засекречений директорський розділ?

– Ні. Саме на це я і натякав раніше. Ось поглянь. – І він подав їй теку.

Нола вхопила її і розкрила. Побачивши вгорі сторінки стандартну шапку ЦРУ, вона здивовано схилила голову.

Цей документ не був секретним. Він навіть не був документом обмеженого користування.

Дискусійна дошка персоналу: «Криптос»

Стиснуті дані накопичувального пристрою:

Тема № 2456282,5

Нола побачила перед собою цілу низку коментарів, стиснутих в одну сторінку для ефективнішого зберігання.

– Твій документ із ключовими словами, – сказав Рік, – це пустопорожня балачка якихось шифрофанатів про Криптоса.

Нола проглянула документ згори донизу і знайшла речення зі знайомим набором ключових слів.

Джиме, у цій скульптурі зашифровано, що його передали до потаємного місця під землею, де цю інформацію і сховали.

– Цей текст взято з внутрішньої директорської мережі, з форуму про Криптоса, – пояснив Рік. – Цей форум тривав роками. Там фактично тисячі коментарів. І я не здивований тим, що в одному з них випадково виявилися всі ключові слова.

Хоча Марк і сказав, що напрямки широти й довготи у зашифрованому тексті показують на місце десь у Вашинґтоні, округ Колумбія, координати, якими він скористався, виявилися хибними на один градус – Криптос фактично вказує сам на себе.

Парріш підійшов до статуї та провів долонею по морю закодованих літер.

– Значну частину цього коду ще належить розшифрувати, і багато людей вважають, що цей текст насправді може стосуватися древніх масонських таємниць.

Тепер Нола пригадала теревені про зв'язок між масонами та Криптосом, але тоді вона воліла не звертати уваги на ідіотські, як їй здавалося, вигадки психів. Зате тепер, придивившись до різноманітних предметів, розташованих на майдані довкола скульптури, вона здогадалася, що бачить перед собою розбитий на частини код – символон, такий самий, як і масонська піраміда.

Дивно все це.

На якусь мить їй навіть здалося, що Криптос – це сучасна масонська піраміда, код, розбитий на численні фрагменти, виготовлені з різних матеріалів, і кожен із них відіграє свою роль.

– А тобі не здається, що Криптос та масонська піраміда якимось чином ховають одну й ту саму таємницю?

– Хтозна! – Парріш кинув на Нолу пригнічений погляд. – Сумніваюся, що ми коли-небудь прочитаємо повний текст. Хіба що хтось переконає директора відімкнути сейф і крадькома піддивиться спосіб розшифрування.

Нола кивнула. Тепер вона пригадувала: коли встановлювали Криптоса, його привезли разом із запечатаним конвертом, що містив повну розшифровку кодів скульптури. Цю запечатану розшифровку ввірили тодішньому директорові ЦРУ Вільяму Вебстеру, який замкнув її в сейфі свого офісу. Здогадно, там він досі й залишався, роками переходячи від директора до директора.

Якимось дивовижним чином думки Ноли про Вільяма Вебстера оживили її пам'ять, і вона пригадала ще одну порцію дешифрованого тексту Криптоса:

Він схований десь тут, неподалік.

Хто знає точне розташування?

Тільки В. В.

Хоча ніхто не знав, що саме сховано десь тут, неподалік, більшість вважали, що В. В. означало «Вільям Вебстер». Якось Нола чула навіть обережні висловлювання, що насправді В. В. стосувалося чоловіка на ім'я Вільям Вістон – теолога Королівського наукового товариства, хоча вона ніколи не завдавала собі клопоту замислюватися над цим.

А Рік знову заговорив:

– Мені байдуже до мистецтва та митців, але мушу визнати, що цей тип Сенборн – геній. Я бачив в Інтернеті його витвір «Проектор "Кирилиця"». Він висвітлює літери з документів КГБ, з яких складаються слова для контролю свідомості. Моторошно.

Та Нола його не чула. Вона вдивлялася в аркуш, де щойно знайшла третю ключову фразу в іще одному коментарі.

Точно, увесь цей шматок слово в слово повторює щоденник якогось відомого археолога, де він розповідає про той момент, коли відкопав древній портал, який вів до гробниці Тутанхамона.

Нола знала, що археолог, про якого йшлося у форумі, насправді був відомим єгиптологом Говардом Картером. Наступний коментар називав його по імені.

Я щойно передивився в Інтернеті решту польових нотаток Картера. Схоже, що він знайшов глиняну табличку, яка застерігала, що Піраміда загрожує небезпечниминаслідками всякому, хто потривожить спокій фараона. Це ж прокляття! А нам начхати :).

Нола скривилася.

– Ріку, заради Бога, цей ідіот навіть в пірамідах не розбирається. Тутанхамона поховали не в піраміді. Його поховали у Долині Царів. Невже шифрувальники не дивляться канал «Дискавері»?

Парріш знизав плечима.

– Що вдієш – вузьколобі технарі.

Нарешті Нола побачила останню ключову фразу.

Хлопці, знаєте, я не прихильник теорій змови, але краще б Джим та Дейв розшифрували цей викарбуваний символоні розкрили його остаточну таємницю до кінця світу 2012 року. Чао.

– У всякому разі, – сказав Парріш, – мені здалося, що тобі було б цікаво дізнатися про форум, присвячений Криптосу, перш ніж звинувачувати директора ЦРУ у приховуванні секретної інформації про древню масонську легенду. Чомусь я не певен у тому, що такий могутній чоловік, як директор ЦРУ, стане займатися подібними речами.

Нола згадала про масонське відео та зображення впливових чоловіків, що беруть участь у химерних древніх ритуалах. «Цікаво, що б ти сказав, якби його подивився?»

Утім, вона знала: про що б там не йшлося у закодованому посланні Криптоса, але у ньому неодмінно будуть містичні мотиви. Вона знову поглянула на блискучий витвір мистецтва – тривимірний код, що мовчазно стояв у самісінькому центрі Центрального розвідувального управління країни, і їй стало цікаво, чи відкриє він коли-небудь свою таємницю.

Коли вони з Ріком поспішали назад, Нола не втрималася і посміхнулася.

Він схований десь тут, неподалік.


РОЗДІЛ 128

«Це божевілля якесь. – Коли джип «ескалада» помчав на південь безлюдними вулицями, Роберт Ленґдон не бачив нічого, бо очі йому зав'язали. Пітер Соломон мовчки сидів поруч. – Куди ж він мене везе?»

До його цікавості додалися інтрига і побоювання, а уява працювала на всю потужність, відчайдушно намагаючись скласти докупи фрагменти головоломки. Пітер вперто стояв на своєму. «Втрачене Слово? Сховане в нижній частині сходів, затулених велетенським каменем із викарбуваним на ньому написом?» Все це здавалося просто нісенітницею.

Здогадний напис на цьому камені міцно застряг у пам'яті Ленґдона... однак ці сім символів, як не крути, сукупно не мали жодного значення.


Квадрат каменярів: символ чесності та «вірності». Літери

Au: наукова абревіатура, що означає хімічний елемент золото.

Сигма: грецька літера S, математичний символ суми всіх частин.

Піраміда: єгипетський символ людини, що прагне до небес.

Дельта: грецька літера D, математичний символ зміни.

Ртуть: позначена своїм найдревнішим алхімічним символом.

Уроборос: символ цілісності та спокутування.

Але Соломон наполягав, що ці сім символів містять якесь «послання». Та навіть якщо це й так, то Ленґдон не мав жодної гадки, як це послання прочитати.

Раптом «ескалада» уповільнила свій хід і різко повернула праворуч, виїхавши на якусь іншу поверхню, схожу на під'їзну дорогу. Ленґдон напружено намагався почути чи відчути хоч якісь ознаки їхнього місцезнаходження. Вони їхали менше від десяти хвилин, і хоч як Ленґдон не намагався вирахувати маршрут, він швидко втратив всякі орієнтири. Йому здалося, що вони знову під'їжджають до Храмового дому.

Джип зупинився, і Ленґдон почув, як опустилося скло.

– Агент Сімкінс, ЦРУ, – заявив водій. – Гадаю, вас попередили про наш приїзд.

– Так, сер, – відповів по-військовому чіткий голос. – Директор Сато нам телефонувала. Одну хвилину – я приберу захисну загорожу.

Прислухаючись, спантеличений Ленґдон здогадався, що вони приїхали на якусь військову базу. Коли автомобіль знову рушив надзвичайно гладенькою поверхнею дороги, він повернув свої зав'язані очі до Соломона.

– Де ми, Пітере? – настійливо спитав він.

– Не знімай пов'язки, – строго відказав той.

Машина проїхала ще трохи і знову зупинилася. Сімкінс заглушив двигун. Почулися голоси. Голоси військових. Хтось спитав у Сімкінса його посвідчення. Агент вийшов і неголосно про щось говорив з військовими.

Раптом дверцята з боку Ленґдона відчинилися, і чиїсь дужі руки допомогли йому вибратися з авто. Професора мало не збив з ніг подув холодного вітру.

До нього підійшов Соломон.

– Роберте, зараз агент Сімкінс відведе тебе всередину.

Ленґдон почув, як у замок вставили металевий ключ, а потім скрипнули, відчиняючись, важкі залізні двері. Схоже, що то була якась старовинна комора. «Куди вони мене ведуть, чорт забирай?»

Руки Сімкінса спрямували Ленґдона до металевих дверей, і він переступив через поріг.

– Вперед і прямо, професоре.

Раптом стало тихо. Як на цвинтарі. І пустинно. Повітря в приміщенні було стерильним та кондиціонованим.

Не знімаючи пов'язки з очей Ленґдона, Сімкінс та Соломон взяли професора під руки і повели лунким, злегка вібруючим коридором. Крізь мокасини Ленґдон відчув, що долівка кам'яна. За ними гучно гримнули залізні двері, і Ленґдон аж здригнувся. Повернувся замок. Професор рясно спітнів під пов'язкою. Йому захотілося негайно її зірвати.

Раптом вони зупинилися.

Сімкінс відпустив руку Ленґдона, і почулися електронні гудки. Несподівано щось загуркотіло, і Ленґдон здогадався, що то автоматично розчинялися захисні ковзні двері.

– Містере Соломон і містере Ленґдон, далі ви підете самі. Я почекаю вас тут, – сказав Сімкінс. – Візьміть мій ліхтарик.

– Дякую, – відповів Соломон. – Ми недовго.

«Ліхтарик?!» Серце Ленґдона шалено закалатало.

Пітер взяв професора під руку і потихеньку повів уперед.

– Йди за мною, Роберте.

Вони повільно переступили через ще один поріг, і захисні двері, загуркотівши, зачинилися за ними.

Раптом Пітер різко зупинився.

– Щось не так?

Ленґдон враз відчув нудоту і запаморочення.

– Гадаю, вже можна зняти пов'язку.

– Ще ні, але ми майже прийшли.

«Майже прийшли куди?» У Ленґдона занило в грудях.

– Я ж казав, що відведу тебе до сходів, що ведуть до Втраченого Слова.

– Пітере, це навіть не смішно!

– А це й не має бути смішним. Це має розкрити тобі очі, Роберте. Має нагадати, що в цьому світі існують таємниці, які тобі ще належить побачити. І перш ніж ступити разом із тобою наступний крок, я хочу, щоб ти дещо для мене зробив. Я хочу, щоб ти повірив... хоч на хвилину повірив у цю легенду. Повірив, що невдовзі зазирнеш у сходовий колодязь, що стрімко опускається на сотні футів униз, до одного з найцінніших втрачених скарбів людства.

У Ленґдона запаморочилося в голові. Йому дуже хотілося повірити своєму старому приятелеві, та він не міг.

– Ще довго йти? – Оксамитова пов'язка на очах уже просякла потом.

– Ні. Кілька кроків. Залишилося пройти останні двері. Зараз я їх відчиню.

Соломон на мить відпустив Ленґдона, і той похитнувся, відчувши запаморочення. Нетвердо стоячи на ногах, він простягнув руки, шукаючи опору, але саме цієї миті до нього підскочив Пітер. Перед ними загуркотіли автоматичні двері, і Пітер взяв Ленґдона під руку. Вони знову рушили вперед.

– Сюди.

Двоє чоловіків обережно переступили через ще один поріг, а позаду ковзнули і зачинилися двері.

Тиша. Холод.

Ленґдон одразу ж відчув, що це місце, яким би воно не було, не мало жодного стосунку до світу, що лишився потойбіч зачинених дверей. Повітря тут було вологе й холодне, як у склепі. Акустика – приглушена. І професора знову охопила ірраціональна клаустрофобія.

– Ще кілька кроків. – Не знімаючи пов'язки з очей Ленґдона, Соломон провів його за ріг і різко зупинив. А потім нарешті сказав: – Зніми пов'язку.

Ленґдон вхопив оксамитову хустку і зірвав її з обличчя. Він озирнувся, придивляючись, куди потрапив, та нічого не зміг побачити, бо, мабуть, іще не призвичаївся до темряви. Він потер очі. І знову нічого не побачив.

– Пітере, тут темно, хоч в око стрель!

– Так, я знаю. Простягни вперед руки. Тут є поруччя. Візьмись за нього.

Помацавши в темряві, Ленґдон знайшов залізне поруччя і вхопився за нього.

– А тепер дивися. – Він почув, як Пітер чимось зашарудів, і раптом темряву пронизав яскравий промінь ліхтарика. Він світив перпендикулярно, на підлогу; та не встиг Ленґдон зорієнтуватися в просторі, як Соломон спрямував промінь через поруччя вниз.

Зненацька Ленґдон побачив перед собою бездонну шахту, нескінченні гвинтові сходи, що стрімко пірнали глибоко під землю. «Господи милосердний!» Його коліна мало не підкосилися, і він вхопився за поруччя, щоб не впасти. Сходи являли собою традиційну спіраль, і, скільки сягав промінь ліхтаря, професор нарахував не менше тридцяти сходових майданчиків. «Навіть дна не видно!»

– Пітере, – спитав Ленґдон тремтячим голосом. – Де ми? Що це таке?

– За хвилину я проведу тебе до підніжжя сходів, але перед цим тобі слід побачити ще дещо.

Надто приголомшений, щоб заперечувати, Ленґдон дозволив Пітерові відвести його від сходів у протилежний кінець химерної маленької кімнатки. Пітер тримав ліхтар променем донизу, освітлюючи поперед себе зачовгану кам'яну долівку, і тому Ленґдон не мав змоги зорієнтуватися у просторі довкола себе. Він лише відчував, що цей простір тісний.

«Якась маленька кам'яна камера».

Вони швидко дійшли до протилежної стіни з вмонтованим в неї скляним квадратом. Ленґдонові здалося, що то, певно, вікно у сусідню кімнату, але здаля побачив поза склом темряву, і нічого більше.

– Іди-но поглянь, – сказав Пітер.

– А що там? – Ленґдонові пригадалася кімната роздумів у підземеллі Капітолію, пригадалося, як йому на мить здалося, що в тій кімнаті він побачив портал до якоїсь гігантської підземної порожнини.

– Візьми й просто поглянь, Роберте, – сказав Соломон, легенько підштовхуючи його вперед. – І тримай себе в руках, бо побачене може тебе приголомшити.

Не знаючи, чого чекати, професор підійшов до скла. Коли він наблизився до порталу, Пітер вимкнув ліхтарик і кімната поринула в непроглядну темряву.

Коли його очі призвичаїлися, Ленґдон помацав перед собою, намацав стіну, скло і наблизив обличчя до прозорого порталу.

Але не побачив нічого, крім темряви.

Він прихилився ще ближче і притулився обличчям до скла.

І побачив.

Хвиля шоку та дезорієнтації струсонула тіло Ленґдона, проникла в саме його серце і крутнула його внутрішній компас у протилежному напрямку. Він мало не впав на спину – його розум відмовився прийняти ту абсолютно незбагненну картину, яку він узрів перед собою. Навіть у своїх найсміливіших фантазіях Роберт Ленґдон не міг уявити те, що було потойбіч скла.

То було величне видовище. Там, у суцільній темряві, сяяло яскраве біле світло, немов блискучий діамант.

Ленґдон одразу ж усе зрозумів – і загорожу на під'їзній дорозі, і автоматичні двері, що з грюкотом відчинилися й зачинилися, і важкий камінь у грудях, і запаморочення, і цю маленьку кам'яну камеру.

– Роберте, – прошепотів Пітер за його спиною. – Інколи потрібно змінити лише кут зору, щоб побачити світло.

Втративши мову, Ленґдон витріщався у вікно. Його погляд пронизав темряву ночі, здолавши понад милю чорної порожнечі, а потім почав спускатися... нижче... ще нижче – і зупинився на яскраво освітленому різко-білому куполі Капітолію Сполучених Штатів.

Ленґдон ніколи не бачив Капітолій у такій перспективі – наче той витав у повітрі на висоті п'ятсот п'ятдесяти п'яти футів над великим єгипетським обеліском Америки. І цієї ночі вперше в житті він піднявся на ліфті до маленької оглядової кімнатки на вершечку монумента Вашинґтона.


РОЗДІЛ 129

Роберт Ленґдон заворожено стояв біля скляного порталу, вбираючи в себе енергетику ландшафту, що розкинувся попід ним. Мимоволі піднявшись на сотні футів угору, він милувався тепер найвеличнішим видовищем, яке тільки бачив у своєму житті.

Сяйний купол Капітолію здіймався, як гора, на східному кінці парку Національної алеї. По обидва боки будівлі до нього простягалися дві паралельні сяючі лінії... освітлені фасади споруд Смітсонівського музею... наче маяки мистецтва, історії, науки та культури.

Тепер Ленґдон, на свій превеликий подив, усвідомив, що багато з того, що сказав йому Пітер, і дійсно виявилося правдою. «І дійсно – є гвинтові сходи, що спускаються на сотні футів під величезним каменем». Масивний горішній камінь цього обеліска був прямісінько над його головою, і тепер Ленґдон пригадав одну маленьку призабуту деталь, яка дивовижним чином виявилася доречною: горішній камінь монумента Вашинґтона важив точнісінько тридцять три сотні фунтів.

«І знову число тридцять три».

Та найдивовижнішим було те, що самісінький вершечок цього горішнього каменя, зеніт обеліска, увінчував маленький гострячок відполірованого алюмінію – металу, який свого часу був дорожчим за золото. Цей сяючий вершечок монумента Вашинґтона мав лише один фут заввишки, тобто був одного розміру з масонською пірамідою. Неймовірно, але на цій металевій пірамідці було вигравірувано відомий напис Laus Deo– і Ленґдон раптом усе зрозумів. «Це істинне послання, викарбуване на основі кам'яної піраміди».


Ці сім символів є не що інше, як транслітерація!

Найпростіший з шифрів.

Ці символи є літерами.

Квадрат каменярів – L

Хімічний елемент золото – AU

Грецька сигма – S

Грецька дельта – D

Алхімічна ртуть – Е

Змій уроборос – O

– Laus Deo, – прошепотів Ленґдон. Ця добре відома латинська фраза, що означала «Славімо Господа», і була написана на вершечку монумента Вашинґтона рукописним шрифтом всього-на-всього один дюйм заввишки. «У всіх на виду, але невидима нікому».

Laus Deo.

– Славімо Господа, – прошепотів позаду Пітер і увімкнув у кімнатці м'яке освітлення. – Остаточний код масонської піраміди.

Ленґдон обернувся. Його друг широко посміхався, і професор пригадав, що Пітер дійсно вже промовляв раніше фразу «Славімо Господа» – ще в масонській бібліотеці. «А я не звернув на це уваги».

З холодком у душі Ленґдон збагнув, наскільки доречним було те, що легендарна масонська піраміда привела його сюди, на величний обеліск Америки, символ містичної древньої мудрості, який здіймався до небес у самому центрі столиці їхньої країни.

Ленґдон зачудовано рушив проти годинникової стрілки по периметру крихітної кімнати й зупинився біля ще одного оглядового вікна...

Північного.

І поглянув у нього на добре відомий силует Білого дому, що виднівся перед ним. Він підвів очі до обрію, де пряма лінія Шістнадцятої вулиці тягнулася на північ до Храмового дому.

Напрямок – на південь від Гередому.

Він пішов далі по периметру до наступного вікна. Подивившись на захід, Ленґдон ковзнув поглядом по довгастому прямокутнику ставка, що блищав у світлі прожекторів, і прикипів очима до меморіалу Лінкольна, будівлі в стилі класичної грецької архітектури, на створення якої надихнув афінський Пантеон та храм Афіни – богині героїчних звершень.

« Annuit coeptis, – подумав Ленґдон. – Бог сприяє нашим звершенням».

Пройшовши до останнього вікна, професор поглянув на південь через води Припливного резервуару, де яскраво світився в темряві меморіал Джефферсона. Ленґдон знав, що положистий купол цієї споруди було скопійовано з Пантеону, першої домівки великих богів римської міфології.

Подивившись в усіх напрямах, Ленґдон пригадав аерофотознімки парку Нешнл Молл, чиї чотири алеї простягаються від монумента Вашинґтона на всі чотири сторони світу. «Я стою на перехресті Америки».

Ленґдон повернувся туди, де стояв Пітер. Його наставник сяяв од радості.

– Що ж, Роберте, це воно і є. Втрачене Слово. Тут воно і сховане. Саме сюди і привела нас масонська піраміда. – Ленґдон не відразу усвідомив почуте. Бо вже геть забув про Втрачене Слово. – Роберте, я не знаю людини, більш гідної довіри, аніж ти. І після ночі, яку нам довелося пережити, я гадаю, що ти заслуговуєш на те, щоб знати, до чого все це. Як і сказано в легенді, Втрачене Слово і справді сховане біля підніжжя гвинтових сходів. – І він кивнув на глибоченну зяючу шахту сходів.

Не встиг Ленґдон відчути твердий грунт під ногами, як його знову збили з пантелику.

Пітер швидко видобув з кишені маленький предмет.

– Ти пам'ятаєш оце?

Ленґдон взяв кубоподібну коробку, яку колись давно ввірив йому Пітер.

– Так... але мені здається, що з мене вийшов поганий хранитель...

Соломон усміхнувся.

– Мабуть, настав час, щоб ця скринька побачила світло дня.

Ленґдон кинув погляд на кам'яний кубик, дивуючись, навіщо Пітер віддав його.

– Тобі це нічого не нагадує? – спитав Соломон.

Ленґдон поглянув на напис і пригадав своє перше враження, коли Кетрін розгорнула пакунок.

– Нагадує. Наріжний камінь.

– Точно, – зазначив Пітер. – Гадаю, навряд чи є щось таке, чого б ти не знав про наріжні камені. По-перше, ідея закладати наріжний камінь йде зі Старого Заповіту.

Ленґдон кивнув.

– З Книги Псалмів.

– Так. А справжній наріжний камінь завжди закопується в землю – як символ першого кроку будівлі з-під землі до небесного світла.

Ленґдон поглянув у вікно на Капітолій і пригадав, що його наріжний камінь був заритий так глибоко, що і до сьогодні всі розкопки з метою знайти його виявилися марними.

– І, насамкінець, – сказав Пітер, – як і кам'яна скринька у твоїй руці, багато наріжних каменів являють собою маленькі склепи... вони порожні всередині, і в них можна ховати дорогоцінні скарби... навіть талісмани як символи надії на добре майбутнє будівлі, яку ще належить спорудити.

Ленґдон також дуже добре знав про цю традицію. Навіть у наш час масони закладали наріжні камені, в котрі запечатували якісь значущі предмети – послання нащадкам, фото, прокламації і навіть прах відомих людей.

– Мета моєї розповіді, – сказав Соломон, поглянувши на сходову шахту, – є очевидною.

– Отже, ти гадаєш, що Втрачене Слово криється в наріжному камені монумента Вашинґтона?

– Я не гадаю, Роберте, я знаю. Втрачене Слово було поховане в наріжному камені цього монумента четвертого липня тисяча вісімсот сорок восьмого року, точно відповідно до масонських ритуалів.

Ленґдон витріщився на нього.

– Наші масонські батьки-засновники поховали слово?

Пітер кивнув.

– Саме це вони й зробили. Вони прекрасно розуміли істинну силу того, що вони ховали.

Всю ніч Ленґдон намагався подумки охопити широкі ефемерні концепції – древні таємниці, Втрачене Слово, секрети древності. Він прагнув чогось солідного, і попри заяви Пітера, що ключ до цього схований у наріжному камені, закладеному під ним, на відстані п'ятсот п'ятдесяти п'яти футів, йому було вкрай важко усвідомити цей факт.

«Люди все своє життя вивчають ці таємниці, але й досі не можуть добратися до могутньої сили, яка здогадно там захована. – Ленґдонові вмить пригадалася Дюрерова «Меланхолія 1» – образ розгубленого і засмученого адепта, оточеного приладдям як свідченням його марних спроб розкрити таємничі загадки алхімії. – Якщо таємниці нарешті розгадають, то невже вони будуть всі в одному місці?!»

Ленґдон завжди був переконаний, що будь-яка відповідь розкидана по всьому світу в тисячах томів... закодована у творах Піфагора, Гермеса, Геракліта, Парацельса та сотень інших вчених. Відповідь шукали у запилених і забутих фоліантах з алхімії, містицизму, магії та філософії. Відповідь крилася у древніх бібліотеках Александрії, у шумерських глиняних табличках, у єгипетських ієрогліфах.

– Вибач, Пітере, – тихо сказав Ленґдон і похитав головою. – Осягнення значення древніх таємниць – це процес на все життя. Я просто уявити не можу, що ключ до їхньої розгадки може критися в єдиному слові.

Пітер поклав руку професорові на плече.

– Роберте, Втрачене Слово – це не слово. – Він загадково посміхнувся. – Ми називаємо його «словом» лише тому, що так називали його древні... на самому початку.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю