Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 43

Вони мовчки йшли довгим тунелем. Ленґдон намагався устигати за Вореном Беламі, що поспішав швидкою енергійною ходою. Здавалося, в Архітекторові Капітолію перемогло бажання максимально збільшити відстань між Сато та кам'яною пірамідою, аніж розповісти Ленґдону про те, що відбувалося, з чого професор виснував, що в дійсності справи набагато серйозніші, аніж він уявляв.

«ЦРУ? Архітектор Капітолію? Два масони тридцять третього ступеня?»

Повітря прорізав верескливий сигнал стільникового телефону Ленґдона. Він витяг його з кишені куртки і, вагаючись, видихнув:

– Слухаю?

Йому відповів уже знайомий моторошний шепіт.

– Професоре, мені повідомили, що у вас неочікуваний компаньйон.

Ленґдон відчув на спині крижаний холодок.

– Де Пітер, чорт вас забирай?! – гаркнув він, і його голос розкотистою луною пробігся тісним тунелем. Ворен Беламі занепокоєно озирнувся і махнув рукою Ленґдонові, щоб той не стишував ходу.

– Не хвилюйтеся, – відповів голос. – Як я вже вам казав, Пітер там, де треба, і він у безпеці.

– Та ви ж відрізали йому руку, трясця вашій матері! Йому потрібен лікар!

– Йому потрібен священик, – відповів незнайомець. – Але ви можете його врятувати. Якщо зробите те, що я вам скажу, то Пітер житиме. Даю слово.

– Слово безумця не важить для мене нічого.

– Безумця? Професоре, ви мали оцінити належним чином ту побожну повагу, з якою я дотримався сьогодні древніх протоколів. «Таємнича рука» вивела вас до порталу – піраміди, що має здатність розкрити древню мудрість. Я знаю, що зараз ця піраміда у вас.

– Ви гадаєте, що це масонська піраміда? – саркастично спитав Ленґдон. – Та це ж просто уламок каменю, і не більше.

Потойбіч лінії запала тиша.

– Містере Ленґдон, ви надто розумні, щоб клеїти дурня. Ви прекрасно розумієте, що сьогодні знайшли. Ви знайшли кам'яну піраміду, сховану впливовим масоном у центрі Вашинґтона.

– Ви ганяєтеся за міфом! Що б не сказав вам Пітер, він сказав це від страху. Легенда про масонську піраміду – фікція. Масони ніколи не будували ніякої піраміди для збереження таємної мудрості. І навіть якщо вони її збудували, то оця піраміда є надто малою, щоб бути тим, що ви шукаєте.

Співрозмовник захихикав.

– Бачу, що Пітер дійсно розповів вам дуже мало. Втім, містере Ленґдон, вірите ви в ту піраміду, якою зараз володієте, чи не вірите, але вам усе одно доведеться робити так, як я скажу. Мені добре відомо, що на тій піраміді, яку ви зараз несете, викарбувано закодований напис. Ви розкодуєте його мені. І лише тоді – і тільки тоді – я поверну вам Пітера Соломона.

– Можете думати про цей напис все що завгодно, – відказав Ленґдон, – але він не містить древньої мудрості.

– Звісно, що ні, – погодився співрозмовник. – Ця таємнича мудрість є глибинним поняттям, тож її не вмістити на одному боці маленької кам'яної піраміди.

Ця відповідь заскочила Ленґдона зненацька.

– Але якщо цей викарбуваний напис не має стосунку до древньої мудрості, отже, ця піраміда не є масонською. Бо легенда каже, що масонську піраміду створили саме для захисту древніх таємниць.

Голос співрозмовника набув улесливої інтонації.

– Містере Ленґдон, масонська піраміда і справді створювалася для збереження древніх таємниць, але в ній є одна хитрість, якої ви ще не збагнули. Хіба Пітер ніколи вам не розповідав? Сила масонської піраміди – не в тім, що вона сама відкриває ці таємниці. А в тому, що вона відкриває потаємне місце, де ці таємниці сховані.

Ленґдон замислився.

– Розшифруйте напис, – вів далі голос, – і дізнаєтеся про схованку, де зберігається найбільший скарб людства. – Незнайомець захихикав. – Не довірив вам Пітер цей скарб, професоре, не довірив.

Ленґдон різко зупинився.

– Стривайте. Ви хочете сказати, що ця піраміда є... мапою? Беламі теж різко зупинився, і на його обличчі відбилися потрясіння й тривога. Співрозмовник Ленґдона зачепив його за живе.

«Піраміда є мапою».

– Цю мапу, – прошепотів незнайомець, – або ж піраміду, портал – називайте її, як хочете, – було створено дуже давно для того, щоб схованку з древніми таємницями не забули, щоб вона ніколи не була втрачена назавжди.

– Рядок із шістнадцяти символів не дуже схожий на мапу.

– Зовнішність може бути оманливою, професоре. Та хай там що, лише ви маєте змогу прочитати той напис.

– Ви помиляєтеся, – відрізав Ленґдон, викликаючи в уяві простенький шифр. – Цей напис здатен розгадати будь-хто. Він не дуже складний.

– Маю підозру, що в цій піраміді є набагато більше, ніж видається на перший погляд. Утім, ви єдиний власник горішнього каменя.

Ленґдон уявив собі камінь, який він ніс у сумці. Порядок із хаосу? Він уже не знав, кому вірити, а кам'яна піраміда в сумці наче ставала дедалі важчою з кожним кроком.

Малах притис телефон до вуха, з насолодою прислухаючись до стривоженого дихання Ленґдона на протилежному боці.

– Зараз я маю зробити одну невеличку справу, професоре. Вам теж є чим зайнятися. Зателефонуйте мені, як тільки розкодуєте мапу. Ми підемо разом до схованки і здійснимо обмін. Життя Пітера – на мудрість усіх часів.

– Я нічого не зроблю, – заявив Ленґдон. – А надто без доказу того, що Пітер і досі живий.

– Раджу вам не випробовувати моє терпіння. Ви маленький гвинтик у великій машині. Якщо ви мене не послухаєтеся, Пітер помре. Це я вам обіцяю.

– Наскільки я розумію, Пітер уже помер.

– Та ні – живий-живісінький, але страшенно потребує вашої допомоги, професоре.

– Що насправді вам потрібно? – заволав Ленґдон у телефон.

Малах помовчав, а потім відповів:

– Багато людей шукали древні таємниці й сперечалися з приводу їхньої сили. А я сьогодні доведу, що ці таємниці існують насправді.

Ленґдон мовчав.

– Пропоную вам негайно братися до роботи з мапою, – сказав Малах. – Ця інформація потрібна мені сьогодні.

– Сьогодні? Але вже дев'ята вечора!

– Саме так. Tempus fugit– час спливає.

РОЗДІЛ 44

Редактор журналу «Нью-Йорк» Джонас Фаукман саме вимикав світло у своєму мангеттенському офісі, коли задзвонив його телефон. Він і не збирався відповідати о такій пізній годині, тобто не збирався, поки не поглянув на дисплей телефону. «Не інакше, як щось цікаве», – подумав він, простягнувши руку до слухавки.

– А ми хіба й досі вас друкуємо? – напівжартома спитав Фаукман.

– Джонасе! – у голосі Ленґдона бриніло занепокоєння. – Дякувати Богу, ти ще на роботі. Мені потрібна твоя допомога.

Настрій редактора одразу ж поліпшився.

– Хочеш дати матеріал, щоб я його відредагував, Роберте?

– Ні, мені потрібна інформація. Минулого року я познайомив тебе з науковцем на ім'я Кетрін Соломон, сестрою Пітера Соломона, пам'ятаєш?

Фаукман спохмурнів. «Матеріалу не буде».

– Вона шукала видавця для своєї книги з ноетичної науки. Пам'ятаєш її?

Фаукман закотив очі.

– Звісно, пам'ятаю. Мільйон подяк тобі за те знайомство. Вона не лише не дала мені прочитати результати її досліджень, а й не захотіла публікувати книгу, поки не дочекається якоїсь магічної дати в майбутньому.

– Джонасе, послухай, я не маю часу. Мені потрібен телефон Кетрін. Негайно. Ти його маєш?

– Мушу тебе попередити, бо ти якийсь аж надто засмиканий. Вона неймовірна, але навряд чи ти зможеш здивувати її своїми...

– Це не жарт, Джонасе. Мені потрібен її номер. Негайно.

– Гаразд, зачекай, не вимикайся. – Фаукман та Ленґдон знали один одного достатньо давно, щоб редактор навчився розбиратися, коли його приятель жартує, а коли – ні. Джонас набрав ім'я Кетрін Соломон у пошуковому вікні і почав сканувати редакційний сервер електронної пошти.

– Уже шукаю, – сказав Фаукман. – До речі, одна маленька порада: коли їй зателефонуєш, то краще не роби цього з Гарвардського басейну. Бо у тебе такий напружений голос, наче ти в божевільні.

– Я не в басейні. Я в тунелі під Капітолієм.

З голосу професора Фаукман зрозумів, що той не жартує. «Що ж сталося з цим хлопцем?»

– Роберте, чому тобі не сидиться вдома за науковими працями? – Комп'ютер Джонаса пискнув. – Ага, ось він. – Редактор прокрутив коліщатком «миші» старий список повідомлень електронної пошти. – Схоже, все, що маю, – це номер її мобільного.

– Згодиться.

Фаукман продиктував Ленґдонові телефон.

– Дякую, Джонасе, – із полегшенням сказав професор. – За мною боржок.

– Так, Роберте, за тобою боржок – рукопис. Ти часом не знаєш, скільки мені ще доведеться...

Лінія замовкла.

Фаукман витріщився на слухавку і скрушно похитав головою. «От якби для публікації книжок можна було обходитися без авторів!»

РОЗДІЛ 45

Кетрін Соломон завагалася, побачивши на дисплеї номер абонента. Вона спочатку вирішила, що то телефонує Триш, аби пояснити, чому вона та Кристофер Абадон так затрималися. Але то дзвонила не Триш.

Зовсім не вона.

Кетрін відчула, як спалахнули її щоки, – і посміхнулася. «Такий дивний вечір сьогодні!» Вона натиснула на кнопку.

– Не може бути! – грайливо мовила вона. – Самотній книгоїд прагне компанії незаміжньої дами, що займається ноетичною наукою?

– Кетрін! – низький голос і справді належав Робертові Ленґдону. – Слава Богу, з тобою все гаразд.

– Звісно, зі мною все гаразд, – здивовано відповіла Кетрін. – Окрім того факту, що після отієї вечірки у Пітера минулого літа ти тільки зараз подзвонив мені.

– Цього вечора дещо сталося. Будь ласка, вислухай мене. – Зазвичай спокійний голос Роберта звучав уривчасто і нервово. – Мені важко тобі це казати, але Пітер потрапив у велику біду.

Посмішку Кетрін як вітром здуло.

– Ти про що?

– Пітер... – Ленґдон завагався, добираючи слова. – Не знаю, як краще сказати, але його... захопили. Точно не знаю, хто і як, але...

– Захопили? – перепитала Кетрін. – Роберте, ти мене лякаєш. Захопили... як?

– Як полоненого. – Голос Ленґдона затремтів від бурхливих емоцій, що його переповнювали. – Це, напевне, трапилося сьогодні, а може, вчора.

– Це навіть не смішно, – сердито відповіла вона. – Мій брат у повному порядку. Я розмовляла з ним лише п'ятнадцять хвилин тому.

– Та невже?! – остовпів Ленґдон.

– Так! Він надіслав мені текстове повідомлення, що невдовзі буде в лабораторії.

– Текстове повідомлення... – повторив Ленґдон. – А його голос ти чула?

– Ні, але...

– Слухай мене уважно. Текстове повідомлення, яке ти отримала, написав не твій брат. Хтось заволодів телефоном Пітера. Цей чоловік небезпечний. Хто б він не був, він заманив мене сьогодні ввечері до Вашинґтона.

– Заманив? Не сміши мене!

– Вибач, я знаю, що це видається абсурдним. – У голосі Ленґдона пролунала незвична для нього розгубленість. – Кетрін, мені здається, що тобі загрожує небезпека.

Кетрін знала, що Ленґдон ніколи не кидатиметься такими жартами, однак зараз він говорив як божевільний.

– Зі мною все гаразд, – відказала вона. – Я замкнена в лабораторії, розташованій в охоронюваній будівлі!

– Прочитай мені, будь ласка, повідомлення, яке отримала від Пітера.

Ошелешена Кетрін знайшла повідомлення і прочитала його Ленґдонові. Коли вона дійшла до кінцевої частини, де йшлося про лікаря Абадона, то мимоволі здригнулася і по її спині пробіг холодок. «Якщо є можливість, нехай лікар Абадон зайде до нас у лабораторію. Я йому повністю довіряю...»

– О Господи... – Голос Ленґдона наповнився страхом. – Невже ти запросила цього чоловіка всередину?!

– Так! Моя асистентка щойно пішла до вестибюля, щоб його зустріти. Я очікую на них з хвилини на...

– Тікай геть, Кетрін! – загорлав Ленґдон. – Негайно!

На протилежному боці Центру техпідтримки, у кімнаті охорони озвався телефон, перекривши своїм дзенькотом звуки гри за участю «Червоношкірих». Охоронець знову неохоче витягнув навушники.

– Вестибюль, – відповів він. – Кайл слухає.

– Кайле, це Кетрін Соломон. – Її голос був стривожений і захеканий.

– Пані, ваш брат і досі...

– Де Триш?! – вимогливо спитала вона. – На моніторах її не видно?

Охоронець крутнувся у стільці й поглянув на екрани.

– А хіба вона й досі не повернулася до лабораторії?

– Ні! – з тривогою в голосі скрикнула Кетрін.

До охоронця нарешті дійшло, що Кетрін Соломон захекалася від бігу. «Що ж там трапилося?»

Він жваво засовав відеоджойстиком, пришвидшено прокручуючи кадри цифрового відео.

– Ану зачекайте, зараз подивлюся на повторі... Ось Триш та ваш гість вийшли з вестибюля... ось вони йдуть Головною вулицею... прокручую... ага, ось Триш вставляє картку і відмикає двері... вони удвох заходять до Мокрого блоку... прокручую вперед... ага, бачу: ось вони вийшли з Мокрого блоку лише хвилину тому... і прямують до... – Охоронець схилив набік голову й уповільнив швидкість відео. – Хвилиночку. Дивно.

– Що дивно?

– Цей джентльмен вийшов із Мокрого блоку сам.

– А Триш залишилася всередині?

– Схоже, що так. Зараз я спостерігаю за вашим гостем. Він у коридорі сам-один.

– А де ж Триш? – тепер уже з панікою в голосі спитала Кетрін.

– На відеозображенні її не видно, – відповів Кайл із ноткою занепокоєння. Він знову обернувся до екрана і помітив, що рукави на піджаку гостя неначе мокрі... мокрі аж до ліктів. «Що ж він, у біса, робив у Мокрому блоці?» Охоронець помітив, що чоловік рішуче крокує коридором до блоку номер п'ять, стискаючи в руці щось схоже на картку-ключ.

Охоронець відчув, як волосся на його потилиці стало сторч.

– Міс Соломон, здається, у нас виникла серйозна проблема.

Цього вечора чимало подій траплялося в житті Кетрін Соломон уперше.

За два роки вона жодного разу не користувалася стільниковим телефоном у чорній порожнечі блоку. Ніколи раніше не перетинала вона цю порожнечу навмання. Кетрін стрімголов побігла наосліп нескінченною килимовою доріжкою, притискаючи до вуха свій мобільник. Кожного разу, коли її ноги полишали м'яку поверхню килима, вона коригувала маршрут, несучись крізь непроглядну темряву.

– А де він зараз? – захекано спитала Кетрін охоронця.

– Перевіряю... – відповів Кайл. – Прокручую вперед... Ага, ось він іде коридором, підходить до блоку номер п'ять...

Кетрін прискорила ходу, сподіваючись добратися до виходу і не потрапити в пастку.

– Скільки йому лишилося до входу в блок номер п'ять?

Охоронець замовк.

– Не зрозумів, пані. Я ж і досі прокручую зображення. Це запис. Запис того, що вже відбулося. – Він на мить замовк. – Зачекайте, я перевірю монітор відмикання входу. – Трохи помовчавши, охоронець сказав: – Пані, картка Триш Дюн показує, що до блоку номер п'ять увійшли приблизно хвилину тому.

Кетрін різко загальмувала, ковзнула по доріжці і завмерла посеред темної безодні.

– Він уже відімкнув блок номер п'ять? – прошепотіла вона в телефон.

Охоронець несамовито заклацав клавішами.

– Так, схоже, що він увійшов... дев'яносто секунд тому.

Тіло Кетрін закам'яніло. Вона затримала дихання. Раптом їй здалося, що темрява довкола неї ожила. «Він тут – разом зі мною».

За мить Кетрін збагнула, що єдине світло в усьому велетенському просторі темного блоку випромінює її стільниковий телефон, освітлюючи їй щоку.

– Надсилай допомогу, – прошепотіла вона охоронцеві. – І сходи до Мокрого блоку, допоможи Триш. – Кетрін тихо закрила свій телефон, згасивши світло його екрана.

Довкола неї впала абсолютна темрява.

Вона завмерла як вкопана, намагаючись дихати якомога тихіше. За кілька секунд із темряви поперед неї війнуло різким запахом спирту. Запах посилився. Вона відчула чиюсь присутність за кілька футів від себе, на килимі. Кетрін здалося, що в оглушливій тиші биття її серця могло її видати. Вона тихо зняла черевики і повільно відступила ліворуч, зійшовши з килима. Цементна підлога холодила їй ноги. Кетрін зробила ще один крок, віддаляючись від килима.

Суглоб одного з пальців на нозі хруснув.

Цей звук пролунав у непорушній тиші, як постріл з рушниці.

Раптом за кілька ярдів від неї в темряві почулося шелестіння одягу. Звук стрімко наближався. Кетрін кинулася вбік, але на мить спізнилася – і налетіла на дужу руку. Рука намацала її і швидко вхопила свою здобич. Кетрін крутнулася і кинулася геть, але рука мертвою хваткою вчепилася їй у халат і смикнула назад.

Кетрін різко вигнула назад руки, вислизнула з халата і вирвалася на волю. Мить – і вона вже стрімголов мчала наосліп через неосяжну чорну пустку, втративши орієнтацію в просторі й гадки не маючи, де вихід.

РОЗДІЛ 46

Бібліотека конгресу – на думку багатьох, «найкрасивіше приміщення у світі» – більш відома величезною колекцією книжок, аніж своєю неймовірною красою. Ця книгозбірня з легкістю виборює титул найбільшої бібліотеки у світі: понад п'ятсот миль полиць, а це – відстань від Вашинґтона до Бостона. Але вона й надалі зростає зі швидкістю понад десять тисяч нових надходжень упродовж дня.

Колись це було сховище для особистої колекції Томаса Джефферсона, що містило книги з різних галузей науки та з філософії, а тепер Бібліотека конгресу є символом відданості Америки поширенню знань. Вона стала однією з перших електрифікованих будівель у Вашинґтоні – світилася, як справжній маяк у темряві Нового Світу.

Як витікає із самої назви, цю бібліотеку заснували для потреб конгресу, чиї вельмишановні члени працювали через вулицю, в будівлі Капітолію. Ці древні духовні узи між бібліотекою та Капітолієм нещодавно зміцнилися завдяки узам суто фізичним – під Індепенденс-авеню збудували довгий тунель, що сполучив обидві споруди.

І сьогодні, поспіхом перетинаючи будівельну зону цим самим тунелем за Вореном Беламі, Роберт Ленґдон намагався заглушити в собі тривогу за Кетрін. «Цей псих проникнув до її лабораторії?!» Ленґдон навіть думати боявся, навіщо це йому. Він зателефонував, щоб попередити її про небезпеку, і наприкінці розмови встиг сказати, де його можна буде знайти. «Та скільки ж іще тягтиметься цей чортів тунель!» У нього вже голова розпухла від вихору переплетених думок: Кетрін, Пітер, масони, Беламі, піраміди, древнє пророцтво і... мапа.

Професор відігнав ці думки і поквапився за Архітектором. «Беламі знає відповіді на мої запитання». Коли чоловіки нарешті дісталися до кінця тунелю, Архітектор провів Ленґдона у кілька двостулкових дверей, що й досі перебували на стадії спорудження. He маючи змоги замкнути ще не закінчені двері, Беламі знайшов вихід: ухопив алюмінієву драбину, принесену будівельниками, і хитко приставив до дверей. На вершечку ж драбини він примостив металеве відро. Якщо хтось відчинить двері, то воно впаде на підлогу і гучно заторохтить.

«Система попередження?» Ленґдон скептично поглянув на відро, сподіваючись, що Беламі має надійніший план стосовно їхньої безпеки. Все сталося так швидко, що професор лише зараз усвідомлював небезпечні наслідки своєї втечі з Архітектором Капітолію. «Я втікач від ЦРУ».

Беламі повів його за ріг, і вони рушили вгору широкими сходами, огородженими помаранчевими пілонами. Ленґдон йшов угору, а важка сумка на плечі тягнула його донизу.

– Ця кам'яна піраміда, – озвався він, – я й досі не розумію...

– Не зараз і не тут, – перервав його Беламі. – Ми оглянемо її під світлом. Я знаю одне безпечне місце.

Однак Ленґдон мав сумнів, що для чоловіка, який вчинив напад на директора відділу безпеки ЦРУ, знайдеться таке місце.

Вийшовши на верхній майданчик сходів, вони опинилися у просторому залі з італійського мармуру, ліпнини та сухозлітки. Зал прикрашали розставлені по периметру вісім пар статуй, і всі вони зображали богиню Мінерву. Беламі, не зупиняючись, повів Ленґдона на схід через склепінчасту арку – до ще величнішого залу.

Навіть при тьмяному, «неробочому» освітленні головний зал бібліотеки сяяв класичною величчю розкішного європейського палацу. На висоті сімдесят п'ять футів виблискували мозаїчні горішні вікна, розташовані поміж панельними балками, прикрашеними рідкісним «алюмінієвим листям» – металом, який свого часу вважався дорожчим за золото. А під ними ряд спарених колон обрамовував балкон другого поверху – туди можна було вийти двома величними гвинтовими сходами з колонами, що слугували опорами для гігантських жіночих фігур з бронзи, які тримали факели просвіти.

У своїй ексцентричній спробі відобразити тему сучасної просвіти і при цьому не вийти за рамки декоративних принципів архітектури Ренесансу будівничі прикрасили поруччя цих сходів путті – зображенням купідонів та херувимів у вигляді сучасних науковців.

«Ангел-електрик із телефоном у руці? Херувим-ентомолог із якимсь зразком у коробочці? Що сказав би на це Берніні?» – подумав Ленґдон.

– Ми поговоримо про все тут, – сказав Белами, ведучи професора повз куленепробивні вітрини, що містили дві найцінніші книги в бібліотеці – гігантську Біблію Майнца, написану від руки в тисяча чотириста п'ятдесятих роках, та пергаментний примірник Біблії Ґутенберґа, один із трьох, що збереглися у всьому світі. Принагідно на склепінчастій стелі красувалася картина Джона Байта Александра під назвою «Еволюція Книги», що складалася з шести частин.

Беламі підійшов до елегантних двостулкових дверей у центрі стіни біля східного коридору. Ленґдон знав, яка кімната розташовувалася за цими дверима, але для їхньої розмови вона здалася йому досить дивним місцем. Іронія полягала в тому, що розмовляти вони будуть у приміщенні, де повно табличок «Не розмовляти», до того ж його навряд чи можна було назвати «безпечним». Розташована саме посередині хрестоподібного приміщення бібліотеки, ця кімната була центром будівлі. Ховатися в ній було те саме, що проникнути до собору і сховатися в олтарі.

Та Беламі відімкнув двері, увійшов у темряву і помацав по стіні, шукаючи вмикач. Коли ж він клацнув і увімкнув світло, перед ними, наче з повітря, матеріалізувався один з найвизначніших архітектурних шедеврів Америки. Цей знаменитий читальний зал був святом чуттів. Просторий восьмикутник у центрі здіймався на висоту сто шістдесят футів, його вісім стін були оздоблені різними видами мармуру: коричневим тенесійським, світло-жовтим сієнським та червоним алжирським. Завдяки тому, що приміщення освітлювалося з восьми боків, тут ніде не було тіней – так досягався ефект, наче сяяла сама кімната.

– Дехто каже, що це найкрасивіше приміщення у Вашинґтоні, – мовив Беламі, пропускаючи Ленґдона всередину.

«А може – і в усьому світі», – подумав професор, переступаючи поріг. Як і завжди, його погляд спочатку піднявся догори, до височенної центральної кайми, де освітлені променями сонця арабескові розписи закруглялися на кесонах та по куполу і сягали верхнього балкона. З балюстради на нього дивилися шістнадцять бронзових «портретних» статуй, розміщених у залі по колу. Під ними вражаюча аркада склепінчастих проходів утворювала нижній балкон. А на рівні долівки від масивного восьмикутного розподільчого стола розходилися три кола полірованих дерев'яних столів.

Ленґдон знову зосередив увагу на Беламі, який займався тим, що підпирав двостулкові двері залу так, щоб вони лишалися широко розчиненими.

– А я гадав, що ми прийшли сюди, щоб сховатися, – знічено зауважив професор.

– Я хочу почути, коли хтось увійде до приміщення, – пояснив Беламі.

– А хіба вони нас не знайдуть тут одразу ж?

– Де б ми не сховалися, – вони все одно нас знайдуть. Але якщо хто-небудь оточить нас у цій будівлі, ви будете задоволені, що я обрав саме цей зал.

Ленґдон не знав чому, але Беламі точно не хотів зараз обговорювати цю тему. Він уже рушив до центру кімнати, де знайшов підходящий стіл, підтягнув до нього два стільці й увімкнув настільні лампи. А потім кивнув на сумку Ленґдона.

– А тепер, професоре, давайте ретельніше оглянемо піраміди.

Не бажаючи подряпати поліровану поверхню грубим шматком граніту, Ленґдон підняв на стіл всю сумку, розстебнув зіпер і повністю опустив її краї, оголяючи піраміду. Ворен Беламі повернув під зручним кутом читальну лампу й уважно придивився до піраміди. Потім пробігся пальцями по викарбуваному напису.

– Гадаю, ви упізнаєте цю мову, – спитав він.

– Аякже, – відказав Ленґдон, кинувши погляд на шістнадцять символів.

Відома як франкмасонський шифр ця мова використовувалася в давнину для приватного спілкування між братами-масонами. Від цього методу шифрування відмовилися давним-давно через одну просту причину – його було надто легко розшифрувати. Більшість студентів-старшокурсників, що слухали його лекції з символознавства, розкодували б цей напис хвилин за п'ять. Сам же Ленґдон, озброївшись папером та ручкою, впорався б з ним за хвилину.

Але тепер сумнозвісна легкість дешифрування цього кількасотрічного коду створювала двоякий парадокс. По-перше, заява про те, що Ленґдон був єдиною людиною у світі, спроможною розшифрувати цей напис, видавалася просто абсурдною. По-друге, твердження Сато, що масонський шифр являв собою питання національної безпеки, було рівносильним твердженню, що пускові коди американських ракет із ядерними боєголовками було створено за допомогою, скажімо, кубика Рубіка. Ленґдонові важко було повірити і в перше, і в друге. «І оця піраміда є мапою? Дороговказом до втраченої мудрості століть?»

– Роберте, – занепокоєно звернувся до нього Беламі. – А директор Сато не казала вам, чому вона так цікавиться усім цим?

Ленґдон похитав головою.

– Конкретно – ні. Просто увесь час повторювала, що це – питання національної безпеки. Мені здається, вона бреше.

– Можливо, – мовив Беламі, чухаючи потилицю. Схоже, йому не давала спокою якась думка. – Але я маю більш тривожне припущення. – Він повернувся і поглянув Ленґдонові прямо у вічі. – Цілком імовірно, що директор Сато дізналася про справжній потенціал цієї піраміди.