Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 21

«Апофеоз Вашинґтона» – фреску площею чотири тисячі шістсот шістдесят чотири фути [11]11
  433,3 м².


[Закрыть], яка покриває купол капітолійської ротонди, – художник Константіно Бруміді закінчив 1865 року.

Відомий як Мікеланджело Капітолію, Бруміді назавжди пов'язав своє ім'я з капітолійською ротондою так само, як Мікеланджело із Сікстинською капелою, намалювавши фреску на її найвищому «полотні» – на стелі. Як і Мікеланджело, Бруміді виконав декотрі зі своїх найкращих робіт у Ватикані. Однак 1852 року Бруміді емігрував до Америки, полишивши найбільшу Божу обитель заради нової обителі – Капітолію Сполучених Штатів, який зараз повнився блискучими прикладами його таланту – від ефекту тромплей [12]12
  Тромплей – технічний прийом у мистецтві для створення оптичної ілюзії, ніби об'єкт, намальований у двомірній площині, створено у тримірному просторі (від фр. trompe l'oeil – обман зору).


[Закрыть]у коридорах Бруміді до фризової стелі в кабінеті віце-президента. Однак найвизначнішим шедевром Бруміді більшість істориків вважають величезну фреску, що ширяє над капітолійською ротондою.

Роберт Ленґдон поглянув угору, на гігантську фреску, що вкривала стелю. Зазвичай йому подобалася спантеличена реакція його студентів на її дивовижні образи, але зараз він просто відчував, що його оповиває кошмар, який йому ще належить зрозуміти.

Директор Сато стояла біля нього, притиснувши долоню до рота і з похмурим інтересом вдивляючись у далеку стелю. Ленґдон відчув, що вона переживає зараз те саме, що переживали без винятку всі ті, кому довелося вперше побачити цей малюнок у самісінькому центрі Америки.

То була цілковита розгубленість.

«Ти не сама така», – подумав професор. Для більшості людей «Апофеоз Вашинґтона» видавався то химернішим, що довше вони його споглядали.

– На передньому плані – Джордж Вашинґтон, – пояснив Ленґдон, показуючи на фреску посеред купола, що здіймався на висоту сто вісімдесят футів. – Як ви можете бачити, він вдягнений у біле вбрання, а допомагають йому тринадцять служниць. Він зноситься на хмарині над головами простих смертних. Оцей момент і зветься апофеозом... тобто перетворенням на божество.

Сато й Андерсон промовчали.

– Поруч із ним, – продовжив пояснення Ленґдон, – видно низку дивних анахронічних фігур: то древні боги наділяють наших батьків-засновників передовими знаннями. Он – Мінерва, що дарує технічне натхнення нашим великим науковцям-винахідникам – Бенові Франкліну, Робертові Фултону та Семюелю Морзе. – Ленґдон по черзі показав на них рукою. – А онде – то Вулкан, який допомагає нам створити паровий двигун. Поруч Нептун. Він демонструє, як треба прокладати трансатлантичний кабель. Біля Нептуна – Церера, богиня хлібних злаків. Від її імені походить наше слово «сирил» – назва каші. Вона сидить на жатці Маккорміка, яка забезпечила прорив у фермерській галузі, зробивши нашу країну світовим лідером з виробництва сільськогосподарської продукції. На цій картині в загальних рисах зображено, як засновники нашої країни набувають великої мудрості від богів. – Професор нахилив голову і поглянув на Сато. – Знання – це сила, а правильне знання дозволяє людині творити чудеса і виконувати мало не божественні завдання.

Сато опустила погляд з фрески на Ленґдона і потерла шию.

– Прокладання телефонного кабеля мало схоже на божественне діяння.

– Можливо – для сучасної людини, – відказав Ленґдон. – Але якби Джордж Вашинґтон знав, що людство стало настільки могутнім, що розмовляє по телефону через океани, літає зі швидкістю звука і побувало на Місяці, то він би припустив, що ми дійсно стали богами, здатними творити чудеса. – Професор на мить замовк. – Як сказав футурист Артур Кларк, «жодну передову технологію неможливо відрізнити від магії».

Сато стиснула губи, і на її обличчі відбилася напружена робота думки. Вона зиркнула на відрізану руку, потім простежила напрям, куди показував випростаний вказівний палець – на купол.

– Професоре, отой чоловік сказав вам: «Пітер вкаже шлях». Хіба не так?

– Так, пані, але...

– Шефе, – сказала Сато, одвертаючись від Ленґдона. – А можна зробити так, щоб ми роздивилися цю фреску зблизька?

Андерсон кивнув.

– Усередині вздовж купола йде спеціальний місточок.

Ленґдон поглянув високо-високо угору, помітив невеличке поруччя просто під фрескою – і відчув, як його тіло заціпеніло.

– Йти туди немає потреби, – озвався він. Колись йому вже довелося побувати на тому рідко відвідуваному містку разом із одним американським сенатором та його дружиною і він мало не зомлів від запаморочливої висоти та небезпечної подорожі вузеньким містком.

– Немає потреби? – владно спитала Сато. – Ми маємо справу з чоловіком, який вважає, що в цьому приміщенні схований портал, у котрому криється потенціал, здатний зробити його божеством. Маємо фреску, де змальовано перетворення людини на божество, і маємо руку, що вказує прямісінько на цю фреску. Як не крути, а все спонукає нас піднятися нагору.

– Узагалі-то, – втрутився у розмову Андерсон, дивлячись на фреску, – про це мало хто знає, але в куполі і справді є шестикутна ляда, яка дійсно розкривається як портал і крізь яку можна зазирнути вниз і...

– Хвилиночку, – сказав Ленґдон, – це не в тему. Портал, який шукає цей чоловік, є порталом фігуральним, брамою, якої не існує. Коли він сказав «Пітер вкаже шлях», він мав на увазі в метафоричному значенні. Цей жест – коли великий та вказівний пальці випростані догори – є добре відомим символом древніх таємниць і з'являється повсюдно у витворах древнього мистецтва. Саме він присутній у трьох найвідоміших зашифрованих шедеврах Леонардо да Вінчі: «Тайна вечеря», «Поклоніння волхвів» та «Святий Іоанн Хреститель». Це символ містичного зв'язку людини з Богом. Що угорі, те і внизу.

Химерні слова, сказані психом, здалися тепер більш доречними, аніж спочатку.

– Ніколи раніше не бачила цього жесту, – мовила Сато.

«Телевізор треба дивитися», – подумав Ленґдон, якому завжди було якось дивно бачити, коли професійні атлети тицяли пальцем угору, дякуючи Богу після вдалого стрибка чи кидка. І кожного разу його не полишала думка – а чи багато з них знає, що вони таким чином продовжують дохристиянську традицію подяки вищій силі, котра – на коротку мить – перетворила атлета на бога, здатного творити чудеса.

– Не знаю, чи ця інформація стане в пригоді, – зауважив Ленґдон, – але Пітерова рука не перша подібна рука, що з'являється в цій ротонді.

Сато зміряла професора таким поглядом, наче він з глузду з'їхав.

– Прошу?

Ленґдон кивнув на її смартфон «Блекбері».

– Виґуґліть «Джордж Вашинґтон Зевс».

Сато спочатку завагалася, але потім почала таки натискати на кнопки. Андерсон стиха підійшов до неї і став пильно вдивлятися в екран їй через плече.

Ленґдон продовжив:

– У цій ротонді колись домінувала масивна скульптура гологрудого Джорджа Вашинґтона, зображеного у вигляді бога. Він сидів у точнісінько такій позі, як і Зевс у Пантеоні, – з голими грудьми, мечем у лівій руці, а великий та вказівний пальці правої руки були випростані догори.

Нарешті Сато, певно, знайшла це зображення, бо очі Андерсона, який прикипів поглядом до «Блекбері», ошелешено округлилися.

– Стривайте, це хто – Джордж Вашинґтон?

– Так, – підтвердив Ленґдон. – Зображений у вигляді Зевса.

– Погляньте на його руку, – мовив Андерсон, і досі зазираючи Сато через плече. – Його правиця – в такому самому положенні, як і рука містера Соломона.

«Я ж казав, – подумав Ленґдон, – що Пітерова рука не перша, яка з'явилася у цій залі». Коли зі статуї оголеного Джорджа Вашинґтона, створеної скульптором Гораціо Ґрино, вперше зняли покривало в ротонді, багато людей жартували, що то, мабуть, Вашинґтон у відчаї простягнув руку, щоб вхопити хоч якусь одіж. Однак американські релігійні ідеали змінилися, і ця гумористична критика згодом призвела до суперечок. Статую прибрали і заточили до сараю в східній частині парку. У наш час вона знайшла притулок в Смітсонівському національному музеї американської історії, де ті, хто її бачив, навіть і не підозрювали, що перед ними – одна з останніх древніх ланок, що сполучала сучасність із тією епохою, коли батько нашої країни панував у Капітолії як бог... подібно Зевсу, який панував у Пантеоні.

Сато почала набирати на своєму смартфоні якийсь номер, вочевидь вирішивши, що з'явився зручний момент, аби перевірити роботу своїх підлеглих.

– Що ви накопали? – спитала вона і почала терпляче слухати. – Ясно... – Вона впритул поглянула на Ленґдона, а потім на руку Пітера. – А ви впевнені? – спитала директор і знову на мить замовкла, вислуховуючи пояснення. – Добре, дякую. – Сато відімкнула зв'язок і знову повернулася до Ленґдона. – Мої специ здійснили пошук і виявили існування вашої так званої «таємничої руки», а також підтвердили все, сказане вами: п'ять позначок на пучках – разом із зіркою, сонцем та ліхтарем. Вони підтвердили також той факт, що ця рука в давнину означала запрошення до набуття секретної мудрості.

– Радий чути, – скупо подякував Ленґдон.

– Не надто радійте, – кинула Сато. – Схоже, що ми зайшли у глухий кут: доки ви не скажете мені те, що досі не сказали.

– Перепрошую?

Сато наблизилася до Ленґдона.

– Ми повернулися туди, звідки вийшли, професоре. Ви не сказали мені нічого такого, про що я не змогла б дізнатися від своїх працівників. Тому я ще раз питаю: чому вас привезли сюди цього вечора? У чому ваша окремішність? Що ви знаєте такого, чого ніхто більше не знає?

– Ми вже це пройшли і починаємо товкти воду в ступі, – наїжився Ленґдон. – Я не знаю, чому цей тип вважає, ніби я щось знаю!

Ленґдон хотів було спитати, звідки Сато знає, що він сьогодні прибув до Капітолію, але було ясно як білий день: вона про це не скаже.

– Якби я знав про наступний крок, – зауважив він, – то вам сказав би. Але ж я не знаю. Згідно з традицією, «таємнича рука» подається вчителем учневі. А потім іде набір вказівок: напрямок до храму, ім'я великого вчителя, котрий вас навчить, – будь-чого! Але все, що цей тип нам залишив, це п'ять татуювань. Навряд чи...

Раптом Ленґдон замовк.

– У чім справа? – прошила його поглядом Сато.

Ленґдон стрільнув поглядом на руку. П'ять татуювань. Тепер він розумів, що не все, сказане ним, може виявитися правильним.

– У чім справа, професоре? – напосідала Сато.

Ленґдон наблизився до жахливого предмета. Пітер вкаже шлях.

– Раніше я припускав, що цей схиблений тип залишив у стиснутій руці Пітера якийсь предмет – мапу, лист або список вказівок.

– Ні, не залишив, – відповів Андерсон. – Бачите, три пальці прилягають нещільно.

– Маєте рацію, – погодився Ленґдон. – Та мені здається... – Професор знову присів біля руки, намагаючись зазирнути під стиснуті пальці і роздивитися невидиму частину Пітерової долоні. – Може, воно було написане не на папері...

– Татуювання? – припустив Андерсон.

Ленґдон кивнув.

– Ви що-небудь бачите на долоні? – спитала Сато.

Ленґдон нахилився ще нижче, щоб таки зазирнути під нещільно стиснуті пальці.

– Дуже гострий кут, я не можу...

– О, заради Бога! – вигукнула Сато і підійшла до нього. – Просто візьміть і розтисніть цю бісову руку!

Андерсон заступив їй шлях.

– Пані! Нам слід дочекатися слідчих, а вже потім...

– Мені потрібні відповіді на деякі запитання. Негайно, – відказала Сато і проштовхнулася повз нього. А потім присіла і відсунула Ленґдона від руки.

Професор підвівся і, не вірячи своїм очам, спостерігав, як Сато витягнула зі своєї кишені ручку і обережно просунула її під три стиснутих пальці. А потім один за одним розігнула їх, розкривши долоню.

Директор Сато зиркнула на Ленґдона, і слабка посмішка розпливлася по її обличчю.

– Знову ваша правда, професоре.

РОЗДІЛ 22

Походжаючи лабораторією, Кетрін Соломон закотила рукав свого халата і поглянула на годинник. Вона була жінкою, що не звикла чекати, але цієї миті їй здавалося, що увесь її світ застиг в очікуванні. Вона чекала на результати роботи пошукового «павука», створеного Триш, вона чекала звістки від свого брата, а ще вона чекала дзвінка від чоловіка, через якого і виникла оця тривожна ситуація.

«Краще б він мені цього не казав», – подумала вона. Зазвичай Кетрін дуже обережно заводила нові знайомства, але цей чоловік, якого вона бачила вперше, завоював її довіру за якихось кілька хвилин. Повну довіру.

Його дзвінок пролунав сьогодні вдень, коли Кетрін – як завжди у неділю – насолоджувалася перечитуванням наукових часописів, що накопичилися за тиждень.

– Міс Соломон? – мовив незвично бадьорий і приємний голос. – Мене звуть лікар Кристофер Абадон. Чи не могли б ми з вами трохи поговорити про вашого брата?

– Вибачте, а хто це? – суворо спитала вона. «І як ви дістали номер мого приватного телефону?»

– Лікар Кристофер Абадон.

Кетрін не знала цього імені.

Чоловік прокашлявся, неначе лише зараз йому стало ніяково.

– Вибачте, міс Соломон. А мені здавалося, що ваш брат уже розповідав вам про мене. Я його лікар. Номер вашого стільникового телефону вказано у його списку екстрених викликів.

Серце Кетрін стривожено тьохнуло. «Екстрених викликів?»

– Трапилося щось серйозне?

– Та ні. Навряд чи, – відповів чоловік. – Ваш брат сьогодні вранці не прийшов у призначений час, і я не зміг додзвонитися за жодним з його номерів. Він завжди заздалегідь попереджав телефоном, якщо не мав змоги прийти, тому я трохи хвилююся. І вагався, дзвонити вам чи ні, але...

– Та ні, все гаразд, я вдячна вам за турботу, – заспокоїла його Кетрін, і досі намагаючись пригадати, чи бачила братового лікаря раніше. – Востаннє я говорила з братом учора вранці, мабуть, він просто забув увімкнути свій мобільник. – Нещодавно Кетрін подарувала Пітерові новий айфон, але він і досі не викроїв часу, щоб достеменно розібратися, як працює ця штука. – Кажете, ви його лікар? – спитала вона.

«Невже Пітер приховує від мене якусь хворобу?»

Настала промовиста пауза.

– Мені страшенно незручно, але, вочевидь, я щойно припустився серйозної професійної помилки, зателефонувавши вам. Ваш брат сказав, що ви знаєте про його візити до мене, але тепер я розумію, що це не так.

«Мій брат збрехав своєму лікареві?» Тривога в душі у Кетрін почала зростати.

– Він хворий?

– Вибачте, міс Соломон, конфіденційність стосунків між лікарем та пацієнтом не дозволяє мені обговорювати захворювання вашого брата, а я вже й так багато розголосив, сказавши, що він мій пацієнт. Я мушу зараз перервати нашу розмову, але якщо він сьогодні з'явиться, то передайте йому, будь ласка, щоб передзвонив мені і повідомив, що з ним все гаразд.

– Стривайте! – вигукнула Кетрін. – Скажіть мені, благаю, що не так зі здоров'ям Пітера?

Лікар Абадон ніяково зітхнув, невдоволений своєю помилкою.

– Міс Соломон, я чую, ви стривожені, і я вас не звинувачую. Я певен, що з вашим братом все гаразд. Іще вчора ми бачилися з ним у моєму офісі.

– Учора? І він записався на прийом на сьогодні? Щось надто швидко.

Чоловік знову тяжко зітхнув.

– Дамо йому ще трохи часу, може, він з'явиться, а якщо ні, то вже тоді...

– Я виходжу до вашого офісу негайно, – твердо мовила Кетрін, рушаючи до дверей. – Де він розташований?

Запала тиша.

– Лікаре Кристофер Абадон! – мовила Кетрін. – Дайте мені вашу адресу, інакше я сама її знайду. Так чи інакше, а я вже виходжу.

Лікар іще трохи помовчав, а тоді озвався:

– Якщо я з вами зустрінуся, міс Соломон, то чи не зробите ви мені послугу – будь ласка, не кажіть нічого вашому братові, поки у мене не з'явиться можливість пояснити йому причину помилки, яку я зробив, зателефонувавши вам.

– Гаразд.

– Дякую. Мій офіс розташований у районі Калорама-Гайтс. – І він назвав адресу.

Двадцять хвилин по тому Кетрін Соломон вже просувалася на своєму авто фешенебельними вулицями в Калорама-Гайтс. Перед цим вона обдзвонила всі братові номери, але жоден з них не відповідав. Її стривожило не стільки зникнення брата, як те, що він таємно відвідував лікаря.

Коли Кетрін нарешті знайшла вказану адресу, вона спантеличено витріщилася на будинок. «І це офіс лікаря?»

Розкішний особняк мав солідну куту огорожу з камерами стеження, а довкола нього розкинулася присадибна ділянка з пишною рослинністю. Коли Кетрін пригальмувала, щоб іще раз пересвідчитися, чи та це адреса, одна з камер стеження крутнулася до неї – і ворота розчинилися. Кетрін поволі рушила під'їзною доріжкою, а потім зупинила авто біля гаража на шість авто та для довжелезного лімузина.

«Що ж це за лікар такий?»

Коли вона вийшла зі свого «вольво», парадні двері особняка відчинилися і на ґанок випливла елегантна постать. Чоловік був вродливий, надзвичайно високий і молодший, аніж вона очікувала. Однак він випромінював витончений інтелект і лоск чоловіка старшого за віком. На ньому був бездоганний чорний костюм з краваткою, а густе русяве волосся було укладене в так само бездоганну зачіску.

– Здрастуйте, міс Соломон. Я лікар Кристофер Абадон, – мовив він напівшепотом. Коли вони потиснули руки, Кетрін відчула, що його шкіра є гладенькою та добре доглянутою.

– Мене звуть Кетрін Соломон, – відповіла вона, намагаючись не надто витріщатися на його обличчя – надзвичайно гладеньке та наче вкрите бронзовим загаром. «Він що – користується косметикою?»

Коли Кетрін увійшла до прекрасно оформленого холу, то відчула, як усередині її зростає тривога. Грала тиха класична музика, і чувся такий запах, наче хтось палив ладан.

– Тут так мило, – сказала вона, – хоча це мало схоже на офіс.

– Мені пощастило працювати вдома. – Чоловік провів її до вітальні, де у каміні потріскував вогонь. – Будь ласка, влаштовуйтесь якомога зручніше. У мене саме настоюється чай. За хвилину я його принесу і ми зможемо поговорити. – З цими словами він рушив до кухні і зник.

Кетрін Соломон не стала сідати. Вона звикла довіряти такому потужному інстинкту, як жіноча інтуїція, і щось тут було таке, від чого у неї мурашки по спині побігли. Кетрін не побачила нічого, що вказувало б на те, що це лікарський офіс, яким вона звикла його бачити. Стіни цієї прикрашеної старожитностями вітальні вкривали витвори класичного мистецтва, головним чином дивовижні малюнки на містичну тематику. Вона зупинилася перед великим полотном із зображенням трьох грацій, чиї оголені тіла майстер видовищно відтворив яскравими кольорами.

– Це картина Міхаеля Паркеса. Оригінал, написаний олійними фарбами. – Біля неї несподівано з'явився лікар Абадон з тацею паруючого чаю. – Може, сядемо біля каміна? Розслабтеся, причини нервувати немає.

– А я й не нервую, – похапливо відповіла Кетрін.

Він заспокійливо посміхнувся.

– Взагалі-то, це моя робота – відчувати, коли люди нервують.

– Прошу?

– Я психіатр-практик, міс Соломон. Це мій фах. Я приймаю вашого брата ось уже рік. Призначив йому курс терапії.

Кетрін ошелешено дивилася на нього. «Мій брат проходить курс терапії?» – тільки й подумала вона.

– Зазвичай пацієнти помовкують про своє лікування, – пояснив чоловік. – Я зробив помилку, зателефонувавши вам, хоча на своє виправдання можу сказати, що ваш брат ввів мене в оману.

– Я... я й гадки не мала.

– Вибачте, що змусив вас непокоїтися, – знічено мовив лікар. – Я помітив, що ви уважно придивлялися до мого обличчя, коли ми вперше побачилися, і мушу сказати – так, я користуюся гримом. – І він сором'язливо торкнувся своєї щоки. – Я маю шкірне захворювання, яке волію приховувати. Зазвичай мене гримує дружина, але, коли її немає вдома, мені доводиться покладатися на власні не надто вмілі руки.

Кетрін кивнула, надто приголомшена, щоб щось сказати.

– А це чудове волосся... – Лікар торкнувся своєї густої русявої гриви, – це перука. Шкірне захворювання вплинуло і на фолікули, тож усе моє волосся, так би мовити, дезертирувало. – Він знизав плечима. – Єдиний мій гріх – це марнославство.

– А мій, вочевидь, – безтактність, – визнала Кетрін.

– Зовсім ні. – Посмішка лікаря Абадона роззброювала. – Що ж, почнімо з чаю. Ви не заперечуєте?

Вони сіли перед каміном, і лікар налив чаю.

– Ваш брат привчив мене подавати чай під час наших сеансів. Сказав, що в родині Соломонів чай дуже полюбляють.

– Це сімейна традиція, – мовила Кетрін. – Мені чорного, будь ласка.

Кілька хвилин поговорили про те і се, але Кетрін кортіло якомога швидше дізнатися про свого брата.

– А чому Пітер до вас звернувся? – спитала вона. «І чому він мені нічого не сказав?» Звісно, на долю її брата випало аж надто багато трагічних подій: в юності – смерть батька, а потім впродовж п'яти років він поховав спочатку свого єдиного сина, а тоді – матір. Але навіть за таких обставин Пітер з честю переніс ці удари долі.

Абадон сьорбнув чаю.

– Ваш брат звернувся до мене тому, що він мені довіряє. Окрім звичайних стосунків «лікар – пацієнт», нас також єднають інші узи. – І з цими словами він кивнув на документ у рамочці, що висів над каміном. Він скидався на диплом, але Кетрін помітила на ньому двоголового фенікса.

– Ви масон? – «Найвищого ступеня, не менше».

– Ми з Пітером – члени братства.

– Напевне, ви здійснили щось значуще, якщо вам присвоїли тридцять третій ступінь.

– Узагалі-то ні, – відповів Абадон. – Я успадкував чималі родинні гроші і багато коштів жертвую на масонську благодійність.

Тепер Кетрін збагнула, чому її брат довіряв цьому молодому лікареві. «Масон з успадкованими родинними грошима, філантроп, що цікавиться древньою міфологією?»

Лікар Абадон мав більше спільного з її братом, аніж їй спочатку здалося.

– Коли я спитала, чому мій брат до вас звернувся, – пояснила Кетрін, – то я не мала на увазі, чому він до вас звернувся. Я хотіла спитати, чому йому знадобилися послуги психіатра?

Лікар Абадон посміхнувся.

– Я здогадався. І намагався ввічливо обійти це питання. Взагалі-то, нам не слід його обговорювати. – Він на мить замовк. – Хоча мушу сказати, що я вкрай здивований тим, що брат не розповідав вам про наші зустрічі й розмови, враховуючи те, що часто вони безпосередньо торкалися вашої дослідницької роботи.

– Моєї дослідницької роботи? – приголомшено перепитала Кетрін, бо почуте заскочило її зненацька. «Невже Пітер обговорює з ним мої експерименти?»

– Нещодавно ваш брат звернувся до мене, бо його цікавив психологічний вплив тих фундаментальних відкриттів, що ви зробили і робите у вашій лабораторії.

Кетрін аж чаєм вдавилася.

– Та невже? Я... я дуже здивована, – тільки й змогла вона сказати. «Що Пітер собі думає? Невже він розповів цьому "психу" про мою роботу?» Їхні інструкції з безпеки містили пункт, яким заборонялося обговорювати з будь-ким те, над чим працювала Кетрін. Навіть більше – секретність була саме братовою ідеєю.

– Безперечно, ви знаєте, міс Соломон, що ваш брат глибоко занепокоєний реакцією, яку спричинить оприлюднення результатів ваших досліджень. Він вбачає в них потенціал для істотного філософського зрушення в усьому світі... тому і прийшов сюди обговорити зі мною можливі наслідки – з психологічної точки зору.

– Зрозуміло, – мовила Кетрін, і чашка з чаєм у її руці злегка затремтіла.

– Ми обговорюємо з ним дуже серйозні питання: що станеться з людством, якщо будуть відкриті великі таємниці життя та смерті? Що станеться, коли ті доктрини, що ми їх приймали на віру... раптом однозначно підтвердяться як факт? Або ж будуть відкинуті як міф? Дехто твердить, що є питання, які краще залишити без відповіді.

Кетрін повірити не могла в те, що чула, однак тримала свої емоції під контролем.

– Сподіваюся, ви не заперечуватимете, лікаре Абадон, якщо я не стану детально обговорювати з вами свою роботу. Наразі я не готова стверджувати, що неодмінно щось опублікую. Нехай поки мої відкриття лишаються надійно схованими у моїй лабораторії.

– Цікаво, – мовив Абадон і задумливо відкинувся на спинку крісла. – У всякому разі, я попросив вашого брата прийти сьогодні, бо вчора у нього стався розрив. Коли таке трапляється, я волію, щоб мої клієнти...

– Розрив? – перепитала Кетрін, і серце її закалатало. – Ви хочете сказати «нервовий зрив»?

Вона навіть думки не могла припустити, що у її брата може статися зрив чи щось подібне.

Абадон спробував її заспокоїти.

– Будь ласка, вибачте, – лагідно мовив він. – Бачу, засмутив вас. Зважаючи на це ніякове становище, уявляю, що ви відчуваєте, бо вам доведеться приймати якісь рішення.

– Доведеться чи не доведеться, – відказала Кетрін, – але мій брат – єдиний, хто лишився у мене з родини. Ніхто не знає його краще за мене, тому якщо ви мені скажете, що з ним, в біса, трапилося, то я, ймовірно, зможу вам допомогти. Ми всі хочемо одного: щоб Пітерові було добре.

Лікар Абадон довго мовчав, а потім повільно закивав, наче погоджувався з Кетрін. Нарешті він заговорив:

– Офіційно кажучи, міс Соломон, якщо я вирішу поділитися з вами інформацією, то лише зі сподіванням, що ваші проникливі судження дадуть мені змогу допомогти вашому братові.

– Звісно.

Абадон нахилився вперед і зіперся ліктями об коліна.

– Міс Соломон, під час зустрічей з вашим братом я відчув у ньому щире намагання приборкати почуття провини. Я жодного разу не наполягав, щоб він розкрився мені, бо не це привело його до мене. Однак вчора – через низку причин – я нарешті спитав у нього про це. – Абадон незмигно дивився на Кетрін. – І ваш брат розкрився – досить бурхливо і несподівано. І розповів мені таке, що я й почути не чекав... включно з докладною розповіддю про те, що трапилося тієї ночі, коли померла ваша мати.

– Напередодні Різдва – скоро виповниться десять років. Вона померла у мене на руках.

– Він розповів мені, що вашу матір убили під час спроби пограбувати будинок, чи не так? До вас вдерся якийсь чоловік, котрий шукав те, що, на його переконання, ховав ваш брат?

– Так, це правда.

Абадон поглянув на неї, ніби оцінюючи.

– Ваш брат сказав, що застрелив того чоловіка, так?

– Так.

Абадон задумливо потер своє підборіддя.

– А ви пам'ятаєте, що саме шукав грабіжник, коли вдерся до вашої домівки?

Десять років намагалася Кетрін стерти пам'ять про ці події.

– Так. Його вимога була дуже специфічною. Та, на жаль, ніхто з нас так і не зрозумів, про що конкретно йшлося. Його вимога звучала для нас абсурдно.

– Але не для вашого брата.

– Що? – випрямилася в кріслі Кетрін.

– Принаймні згідно з тією історією, яку ваш брат розповів мені учора, Пітер точно знав, що саме шукав грабіжник. Однак ваш брат не схотів це віддавати, тому удав, що не розуміє, про Що йдеться.

– Це смішно. Звідки Пітерові було знати, що хотів той чоловік? Його вимоги були абсурдними!

– Цікаво, – Абадон замовк і зробив кілька нотаток. – Утім, як я вже зазначив, Пітер дійсно знав. Ваш брат переконаний, що якби він пішов назустріч грабіжникові, то ваша мати була б сьогодні жива. І цей висновок є джерелом почуття провини.

Кетрін похитала головою.

– Це якесь божевілля...

Абадон важко опустив плечі, і на його обличчі з'явився стривожений вираз.

– Слушна й доречна фраза, міс Соломон. У вашого брата стався невеличкий розрив із реальністю. Мушу зізнатися, що саме цього я й побоювався. Саме тому я й попросив його прийти до мене сьогодні. Такі пов'язані з самообманом та маренням епізоди трапляються досить часто, коли вони стосуються травматичних спогадів.

Кетрін знову похитала головою.

– Пітер далекий від самообману, лікарю Абадон.

– Я б погодився з вами, за винятком...

– За винятком чого?

– За винятком того, що його спогади про той напад стали лише початком... невеличкою часткою тієї довгої та точно надуманої історії, яку він мені розповів.

Кетрін нахилилася вперед у своєму кріслі.

– А що вам розповів Пітер?

Абадон сумно посміхнувся.

– Міс Соломон, дозвольте запитати вас таке. Ваш брат ніколи не розповідав вам про те, що тут, у Вашинґтоні, округ Колумбія, сховане дещо вкрай важливе... або про ту роль, яку він, на його переконання, відіграє у захисті цього скарбу – втраченої древньої мудрості?

Кетрін аж рота роззявила від несподіванки.

– Що ви таке кажете?

Лікар Абадон тяжко зітхнув:

– Те, що я вам зараз скажу, може стати для вас потрясінням, Кетрін. – Він помовчав, незмигно дивлячись на неї. – Але я стану вам у величезній пригоді, якщо ви розкажете мені хоч що-небудь з того, що ви, можливо, знаєте. – І він простягнув руку до її чашки. – Чаю долити?