Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 53

– Я ж казав вам, – озвався Беламі, – що ця піраміда не така вже й проста, як здається на перший погляд.

«Тепер бачу, що не проста». Ленґдон мусив визнати, що кам'яна піраміда з його сумки здавалася тепер набагато загадковішою. Зроблена ним дешифровка масонського напису мала своїм результатом сітку літер, начебто позбавлених сенсу.

То був Хаос.

Ленґдон довго вивчав цю сітку, шукаючи у літерах хоч якийсь натяк – приховані слова, анаграми, ті чи інші ключі, але нічого так і не знайшов.

– Кажуть, що ця масонська піраміда, – взявся пояснювати Беламі, – приховує свої секрети за багатьма покривалами. Ви відхиляєте одну – і бачите перед собою іншу. Ось ви зняли покров із цих літер, але вони не скажуть вам нічого, аж поки ви не знімете ще одне покривало. Ясна річ, тільки той, хто має горішній камінь, знає, як це зробити. Здогадно, горішній камінь також містить напис, котрий пояснює, як дешифрувати цю піраміду.

Ленґдон зміряв поглядом кубоподібний пакунок на столі. З того, що сказав йому Беламі, Ленґдон виснував, що горішній камінь та піраміда разом створювали «сегментований шифр» – код, розбитий на частини. Сучасні шифрувальники користуються сегментованими шифрами постійно, хоча винайшли їх іще давні греки. Греки, коли у них виникала потреба зберігати секретну інформацію, спочатку писали її на глиняній табличці, а потім розбивали її на частини і кожну ховали в окремому місці. Секрет можна було прочитати лише в тому разі, коли вдавалося зібрати воєдино всі шматочки. З оцих глиняних табличок, що мали назву «символон», і пішло сучасне слово «символ».

– Роберте, – вів далі Беламі, – піраміду та горішній камінь тримали окремо впродовж поколінь, забезпечуючи таким чином недоторканість таємниці. – Архітектор помовчав, а потім сумовитим тоном продовжив: – Однак сьогодні вони зійшлися небезпечно близько. Я не мушу цього казати, але зараз наш обов'язок полягає ось у чім: зробити так, щоб цю піраміду не зібрали докупи.

Ленґдонові здалося, що Архітектор аж надто сильно драматизує ситуацію. «Він говорить про піраміду та горішній камінь, як про детонатор і ядерну бомбу». Професор не міг до кінця повірити в те, що розповів Беламі, але це, здавалося, не важило.

– Навіть якщо це масонська піраміда і навіть якщо цей напис і справді розкриває місцезнаходження древніх знань, то як ці знання наділять нас своєю так званою могутністю?

– Пітер завжди казав мені, що ви людина, яку важко переконати, бо ви науковець, який воліє оперувати доказами, а не балачками.

– Виходить, що ви самі в це вірите?! – з притиском спитав Ленґдон, відчуваючи легке роздратування. – Попри всю повагу до вас... Ви сучасна освічена людина. Як ви можете вірити в таке?

Беламі терпляче і з розумінням посміхнувся.

– Причетність до франкмасонства та його традицій наділила мене глибокою повагою до всього, що розширює рамки людської свідомості. Я навчився ніколи не закривати свій розум для ідеї тільки через те, що вона видається дивною і надприродною.

РОЗДІЛ 54

Патрульний охоронець несамовито рвонув гравійною доріжкою, що оперізувала будівлю. Йому щойно зателефонував полісмен з приміщення і повідомив, що не може увійти до блоку номер п'ять, бо хтось зламав замкову панель. Він також сказав йому, що сигналізація зафіксувала відкриття ковзних дверей п'ятого блоку.

«Що там, у біса, відбувається?»

Коли він добіг до велетенських дверей, то побачив, що і справді – двері прочинені десь на два фути. «Дивно, – подумав охоронець. – Їх же можна відімкнути тільки зсередини». Знявши з ременя ліхтарик, він посвітив у чорнильну темряву блоку. Нічого. Не маючи особливого бажання заходити в невідомість, він переступив поріг лише настільки, наскільки було потрібно, щоб просунути руку і посвітити ліхтариком ліворуч, а потім...

...А потім чиїсь дужі руки вхопили його за кисть і засмикнули у темряву. Охоронець відчув, як невидима сила крутнула його на місці, як дзиґу. Війнуло запахом спирту. Ліхтарик вилетів у нього з руки, і не встиг охоронець оговтатися, як твердий, наче скеля, кулак довбонув його в грудну клітку. Він скоцюрбився і упав на підлогу, стогнучи від болю, а тим часом від нього вбік рушила якась темна постать.

Охоронець лежав на боці, хапаючи ротом повітря. Його ліхтар лежав поруч і освітлював якусь каністру з написом, що в ній пальне для пальника Бунзена.

Чиркнула запальничка, і її помаранчеве полум'я висвітило істоту, мало схожу на людину. «Господи, твоя воля!» Не встиг охоронець второпати, що то було, як гологруда істота нахилилася і піднесла запальничку до підлоги.

Відразу ж з темряви вигулькнула вузенька смужка вогню і пострибала геть, у темряву. Ошелешений охоронець озирнувся, та істота вже прослизала в темряву ночі через прочинені двері.

Охоронець насилу сів на підлозі, скорчившись від болю, і простежив за вогняною стрічкою. «Що за чортівня?!» Це полум'я було заслабким, щоб становити реальну загрозу, однак за мить він побачив дещо по-справжньому страшне й загрозливе: вогонь освітлював не лише темну порожнечу, добігши аж до протилежної стіни, він вихопив із пітьми масивну споруду зі шлакоблоку. Охоронця ніколи не допускали в блок номер п'ять, але він добре знав, що то за споруда.

«То Куб. Лабораторія Кетрін Соломон».

Полум'я бігло прямісінько до вхідних дверей лабораторії. Охоронець важко зіп'явся на ноги, прекрасно розуміючи тепер, що стрічка палива тягнеться за двері і що невдовзі в лабораторії вибухне пожежа. Та коли він обернувся бігти по допомогу, його мало не звалив з ніг потужний подув повітря, що пронісся повз нього.

На якусь мить увесь п'ятий блок спалахнув яскравим світлом.

Охоронцеві так і не довелося побачити, як вогняний шар водню проламав дах і здійнявся на сотні футів. Так і не побачив він, як небо пролилося дощем з уламків титанової сітки, електронного устаткування та крапель розплавленого силікону з лабораторних голографічних пристроїв.

Кетрін Соломон їхала на північ, коли раптом побачила спалах світла в дзеркалі заднього огляду. Глухий гуркіт прокотився в нічному повітрі і налякав її.

«Феєрверк? – подумала вона. – Чи то «Червоношкірі» насолоджуються шоу, влаштованим під час перерви у грі?»

Кетрін знову зосередилася на дорозі, і досі думаючи про екстрені телефонні дзвінки, що вона зробила з таксофону на заправці.

Їй таки вдалося переконати диспетчера служби 911 відрядити поліцію до Центру техпідтримки, щоб вони зайнялися татуйованим нападником і – молила Бога Кетрін – знайшли її асистентку Триш. Окрім того, вона умовила диспетчера перевірити будинок лікаря Абадона в Калорама-Гайтс, де той, на її думку, тримав у неволі Пітера.

На жаль, Кетрін не вдалося здобути незареєстрований номер стільникового телефону Роберта Ленґдона, тому вона, не бачачи іншого виходу, щодуху помчала у своєму «вольво» до Бібліотеки конгресу, куди, за словами Ленґдона, прямував і він сам.

Жахливе викриття справжньої особи лікаря Абадона різко змінило все. Кетрін тепер уявлення не мала – кому і чому вірити. Вона знала напевно лише одне: це був той самий чоловік, що багато років тому вбив її матір та племінника. А тепер він захопив її брата і приїхав до Центру, щоб убити її. «Хто цей божевільний? Що йому потрібно?» Єдина відповідь, що спадала на думку, була безглуздою. «Невже піраміда?» Ще більш незрозумілим було ось яке питання: чому він заявився сьогодні до лабораторії. Якби цей псих надумав завдати їй шкоди, то чому не зробив цього у своєму особнякові сьогодні вранці? Навіщо брати на себе зайвий клопіт – надсилати СМС-ку і ризикувати під час проникнення до лабораторії?

Раптом феєрверк у дзеркалі заднього огляду розгорівся яскравіше, і після першого спалаху несподівано з'явилося вражаюче видовище: жовтогарячий вогняний шар. Кетрін розгледіла, як він піднявся високо над верхівками дерев. «Що то, в біса, таке?» Слідком за вогняним шаром повалив чорний дим, і все це відбувалося точно не в районі стадіону «Федекс», де грали «Червоношкірі». Кетрін отетеріло намагалася визначити, що ж за промислове підприємство розташоване за тими деревами – прямо на південний схід від дороги.

І здогадка вдарила її, наче зустрічна вантажівка.

РОЗДІЛ 55

Ворен Беламі швидко потицяв на кнопки свого мобільного, намагаючись вийти на зв'язок із тим чоловіком, що обіцяв їм допомогти.

Ленґдон дивився на Беламі, але подумки був із Пітером, прокручуючи варіанти, як швидше його знайти. «Розшифруйте напис, – наказав йому поневолювач Пітера, – і він розкаже вам, де схований найбільший скарб людства. Ми підемо туди разом... і здійснимо обмін».

Архітектор вимкнув телефон і насупився. На дзвінки ніхто не відповідав.

– Я ось чого не розумію, – озвався Ленґдон. – Навіть якщо я припущу існування цієї схованої мудрості... і погоджуся, що ця піраміда якимось чином вказує на її підземне місцеположення, то що мені слід шукати? Склеп? Бункер?

Беламі довго сидів мовчки, а потім зітхнув і заговорив – неохоче та обережно добираючи слова:

– Роберте, згідно з тим, що я чув роками, ця піраміда веде до входу на спіральні сходи.

– Сходи?

– Так, сходи. Вони ведуть під землю – на сотні футів.

Ленґдон вухам своїм не повірив. І прихилився ближче.

– Кажуть, що древня мудрість у самому низу.

Роберт Ленґдон підскочив і почав збуджено ходити туди-сюди. «Спіральні сходи, що йдуть у глиб землі на сотні футів... у Вашинґтоні, округ Колумбія».

– А хто-небудь бачив колись оті сходи?

– Здогадно, вхід завалений величезним каменем.

Ленґдон зітхнув. Сховище, закрите величезним каменем, ідею взято просто з Біблії, де йдеться про завалену каменем гробницю Христа. Цей гібридний архетип був батьком усіх легенд.

– Ворене, а ви самі вірите, що ці містичні потаємні сходи і справді існують?

– Я ніколи не бачив їх особисто, але кілька старших за віком масонів присягаються, що вони існують. Я щойно намагався додзвонитися до одного з них.

Ленґдон походжав туди-сюди, не знаючи, що й сказати.

– Важке ж завдання дали ви мені з цією пірамідою, Роберте. – У м'якому світлі настільної лампи професор помітив, як посуворішав погляд Ворена Беламі. – Не знаю, як можна примусити людину повірити в те, у що вона вірити не хоче. Однак, сподіваюся, ви розумієте свій обов'язок перед Пітером Соломоном.

«Так, мій обов'язок – допомогти йому», – подумки відповів Ленґдон.

– Мені не треба, щоб ви повірили в ту силу, яку здатна вивільнити ця піраміда. Мені також не потрібно, щоб ви повірили в ті сходи, до яких ця піраміда начебто веде. Але мені дуже важливо, щоб ви повірили у свій моральний обов'язок захистити цю таємницю... якою б вона не була. – Беламі кивнув на маленький кубоподібний пакунок. – Пітер дав вам цей горішній камінь, бо довіряв вам і знав, що ви зробите так, як він вас попросить, і не викажете цієї таємниці. І зараз ви маєте зробити те саме, навіть якщо це означатиме пожертвувати життям Пітера.

Пітер різко зупинився і крутнувся на п'ятах.

– Що?!

Беламі навіть не ворухнувся, вираз його обличчя був сповнений болю, але рішучий.

– Він сам би цього хотів. Вам доведеться забути про Пітера. Його більше нема. Пітер виконав своє завдання, зробивши все від нього залежне, щоб захистити цю піраміду. І тепер ми мусимо зробити все залежне від нас, щоб його зусилля не змарнувалися.

– Як ви можете таке казати! – вигукнув Ленґдон, спалахнувши гнівом. – Навіть якщо ця піраміда є всім тим, що ви кажете, Пітер – ваш брат-масон. Ви ж поклялися захищати його незважаючи ні на що, навіть на власну країну!

– Ні, Роберте. Масон має захищати брата-масона понад усе, за винятком одного – великої таємниці, яку наше братство береже для всього людства. Має ця втрачена мудрість той потенціал, на який натякають історики, чи не має – то неважливо, але я поклявся берегти її від рук людей негідних і лихих. І я не віддам її нікому – навіть в обмін на життя Пітера Соломона.

– Я знаю багато масонів, – гнівно мовив Ленґдон, – включно з масонами високого ступеня, і я до біса впевнений, що ці люди не присягалися пожертвувати своїми життями заради кам'яної піраміди. А ще я до біса впевнений, що ніхто з них не вірить у потаємні сходи, що спускаються до скарбу, похованого глибоко під землею.

– Роберте, є групи всередині груп. Далеко не кожен знає все.

Ленґдон глибоко вдихнув, намагаючись опанувати власні емоції. Він, як і багато інших, чув розповіді про кола всередині кіл у масонському середовищі. Правда це чи ні – зараз це здавалося неважливим.

– Ворене, якщо ця піраміда та горішній камінь і справді відкривають найвищий масонський секрет, то навіщо Пітер звернувся саме до мене? Я навіть не масон... тим паче не член якоїсь елітної масонської групи.

– Знаю, і я маю підозру, що саме через це Пітер і довірив вам охороняти цей секрет. На піраміду полювали в минулому, навіть ті, хто проникав до нашого братства з негідними мотивами. Пітер вчинив мудро, коли вирішив зберігати секрет поза межами братства.

– А ви знали, що горішній камінь у мене? – спитав Ленґдон.

– Ні. Пітер міг сказати про це одній-єдиній людині. – Беламі дістав мобільний і натиснув на кнопку повторного набору. – І наразі я ніяк не можу додзвонитися їй. – Відповіла голосова пошта – і Беламі вимкнув телефон. – Що ж, Роберте, здається, нам доведеться розраховувати на самих себе. І прийняти рішення.

Ленґдон поглянув на свій мікі-маусівський годинник – двадцять перша сорок дві.

– Пам'ятаєте – поневолювач Пітера чекає, що я розшифрую цю піраміду сьогодні ввечері і скажу йому, що на ній написано?

Архітектор спохмурнів.

– Упродовж історії великі люди йшли на болючі особисті жертви, щоб захистити древні таємниці. Ми з вами мусимо зробити те саме. – 3 цими словами він підвівся. – Ми не можемо сидіти на місці. Рано чи пізно Сато вирахує, де ми.

– А як же Кетрін?! – суворо спитав Ленґдон, не рушивши з місця. – Я не можу до неї додзвонитися, а вона так і не відповіла мені.

– Певно, трапилося щось непередбачене.

– Але ж ми не можемо взяти і просто так кинути її!

– Забудьте про Кетрін! – рішуче наказав Беламі. – Забудьте про Пітера! Забудьте про все! Невже ви не розумієте, Роберте, що вам ввірили обов'язок важливіший за всіх нас – за вас, за Пітера, за Кетрін і за мене? – Він поглянув Ленґдонові прямо у вічі. – Ми маємо знайти безпечне місце, щоб сховати цю піраміду та горішній камінь подалі від...

Раптом з великого залу почувся гучний металевий гуркіт. Беламі різко крутнувся на місці, і в його очах зблиснув страх.

– Щось дуже швидко.

Ленґдон обернувся до дверей. То, вочевидь, був звук падіння залізного відра, яке Архітектор помістив на вершечок драбини, приставленої до тунельних дверей. «Вони прийшли за нами».

І раптом, абсолютно несподівано, з того самого напрямку знову долетів металевий гуркіт.

Потім ще раз.

І ще раз.

Безпритульний, що лежав на лавці перед Бібліотекою конгресу, протер очі і витріщився на несподіване видовище, що розгорталося просто перед ним.

Білий «вольво» щойно перестрибнув бордюр, рвонув безлюдною пішохідною доріжкою і, скреготнувши гальмами, зупинився біля підніжжя сходів до парадного входу бібліотеки. З авто вискочила темноволоса приваблива жінка, стурбовано озирнулася довкола і, помітивши чолов'ягу, крикнула:

– Маєте телефон?

«Пані, я навіть лівого черевика не маю, а телефону – і поготів».

Немов прочитавши його думку, жінка кинулася сходами до парадних дверей бібліотеки. Вибігши нагору, вона вхопилася за ручку і почала відчайдушно сіпати кожні з трьох велетенських дверей.

– Пані, бібліотека зачинена.

Але, здавалося, жінці було байдуже. Вхопивши одну з важких кільцеподібних ручок, вона відтягнула її і відпустила. Ручка гучно хряснулася об двері. А потім зробила це ще раз. Знову і знову.

«Отакої! – подумав безпритульний. – Певно, їй сильно почитати припекло».

РОЗДІЛ 56

Коли Кетрін Соломон нарешті побачила, як масивні бронзові двері бібліотеки рвучко розчинилися перед нею, то відчула, наче в її душі прорвало емоційний шлюз. І весь страх та сум'яття, які не мали виходу цього вечора, нарешті вирвалися назовні.

На порозі бібліотеки стояв Ворен Беламі, приятель і довірена особа її брата. Та найбільше була вона рада бачити чоловіка, що стояв у напівтемряві за спиною Архітектора. Її почуття було, вочевидь, взаємним. Вона шкірою відчула полегшення, з яким внутрішньо видихнув Роберт Ленґдон, і кинулася у двері – просто йому в обійми.

Поки Кетрін поверталася до тями в заспокійливих обіймах свого старого приятеля, Беламі зачинив парадні двері. Почувши, як клацнув замок, Кетрін нарешті відчула себе у безпеці. Сльози навернулися зовсім несподівано, але вона зробила над собою зусилля і стримала їх.

Ленґдон тримав її в обіймах.

– От і добре, – прошепотів він. – 3 тобою все гаразд.

«Тому, що ти мене врятував, – хотіла сказати йому Кетрін. – Він знищив мою лабораторію... всю мою роботу. Роки досліджень згоріли у вогні». Їй хотілося розповісти йому про все, але від хвилювання їй перехопило подих.

– Ми знайдемо Пітера. – Низький голос Ленґдона відбився у її грудях і трохи її заспокоїв. – Я обіцяю.

«Я знаю, хто це зробив! – хотіла закричати Кетрін. – Той самий чоловік, що вбив мою матір та мого племінника!» Та не встигла вона все пояснити, як несподіваний звук пронизав бібліотечну тишу.

З вестибюльних сходів почувся гучний тріск, наче на кахляну підлогу впав великий металевий предмет. Кетрін відчула, як м'язи Ленґдона миттєво напружилися.

Беламі підступив до них; вираз його обличчя був страшний.

– Тікаймо звідси. Негайно.

Архітектор і Ленґдон поспішили через великий хол до знаменитого читального залу бібліотеки, а ошелешена Кетрін поквапилася за ними. Читальний зал увесь сяяв вогнями. Беламі швидко замкнув за ними двоє дверей, спочатку зовнішні, а потім – внутрішні.

Кетрін, як у тумані, рушила за Беламі, який повів їх обох до центру кімнати. Всі троє підійшли до читального столика, де під світлом лампи стояла шкіряна сумка. Біля сумки лежав маленький кубічний пакунок; Беламі взяв його і поклав у сумку поруч із...

Кетрін аж заціпеніла. «...Поруч із пірамідою?!»

Вона ніколи не бачила цю гравіровану кам'яну піраміду, але відчула, як її тіло аж сіпнулося – вона наче впізнала її. Якимось чином інтуїція підказала їй істину. Кетрін Соломон щойно зіштовхнулася лицем до лиця з предметом, який непоправно спотворив її життя. «Це та сама піраміда».

Беламі застебнув сумку і подав її Ленґдону.

– Завжди тримайте її при собі.

Раптом зовнішні двері залу струснув потужний вибух. Почувся дзенькіт скляних друзок.

– Сюди! – скрикнув переляканий Беламі і підштовхнув їх до центрального абонементного стола – вісім полиць на масивній восьмикутній шафі. Він завів їх за полиці і показав на отвір у шафі. – Залізайте сюди!

– Сюди? – остовпіло спитав Ленґдон. – Тут вони нас точно знайдуть!

– Довіртесь мені, – відповів Беламі. – Це не те, що ви думаєте.

РОЗДІЛ 57

Малах на повній швидкості погнав свій лімузин на північ, до району Калорама-Гайтс. Вибух у лабораторії Кетрін вийшов навіть сильнішим, ніж він сподівався, але йому вдалося вибратися неушкодженим. Хаос, що зчинився після вибуху, був йому на руку і дозволив безперешкодно утекти, проскочивши у лімузині на повній швидкості повз приголомшеного охоронця, який щось горлав у телефон.

«Треба негайно забратися з дороги, – майнула йому думка. – Навіть якщо Кетрін ще не попередила поліцію, вибух неодмінно приверне увагу правоохоронців. А чоловіка з голими грудьми у лімузині просто неможливо буде не помітити».

Після довгих років ретельної підготовки, Малахові аж не вірилося, що сьогодні – вирішальна ніч. До цього моменту його подорож була важкою й довгою.

«Те, що багато років тому почалося з поневірянь, цієї ночі закінчиться тріумфом».

Тієї ночі, коли все це почалося, його звали не Малах. Тієї ночі, коли все це почалося, його ніяк не звали взагалі. Він був в'язень номер тридцять сім. Як і більшість в'язнів у жахливій тюрмі Соганлик біля Стамбула, в'язень номер тридцять сім потрапив до неї через наркотики.

Він лежав на своєму ліжку в холодній та темній бетонній камері і думав, скільки ж часу йому ще доведеться провести за ґратами. Його новий співкамерник, з яким він познайомився добу тому, спав на горішньому ліжку. Начальник в'язниці, товстун-алкоголік, який ненавидів свою роботу і свою ненависть зривав на в'язнях, щойно вимкнув на ніч все освітлення.

Була майже десята ночі, коли в'язень номер тридцять сім почув розмову, що долітала крізь вентиляційний люк. Перший голос він упізнав чітко й безпомилково – то був пронизливий і нахабний тон начальника в'язниці, якому аж ніяк не сподобалося, що його розбудив уночі відвідувач.

– Так-так, розумію, ви приїхали здалеку, – казав начальник, – але в перший місяць року відвідувачів не має бути. Це державна інструкція. Без будь-яких винятків.

Голос, що відповів йому, був тихий та ввічливий, сповнений болю.

– Мій син у безпеці?

– Ваш син – наркоман.

– З ним добре поводяться?

– Достатньо добре, – відповів начальник. – Це вам не готель.

Запала напружена тиша.

– Наскільки ви розумієте, держдепартамент Сполучених Штатів вимагатиме екстрадиції.

– Так-так, вони це завжди роблять. І екстрадицію буде дозволено, ось тільки на підготовку документів піде кілька тижнів... а може, і місяць – залежно від...

– Залежно від чого?

– Ну, – протягнув начальник, – у нас бракує персоналу. – Він помовчав. – Звісно, інколи зацікавлені сторони, такі як ви, роблять пожертви працівникам в'язниці, щоб допомогти якомога швидше вирішити справу.

Відвідувач не відповів.

– Містере Соломон, – вів начальник далі вже тихше. – Для людини, як ви, гроші не проблема, тому для вас завжди існують варіанти. Я знаю людей в уряді. Якщо ми з вами працюватимемо разом, то зможемо витягнути звідси вашого сина – завтра ж, і з нього знімуть усі обвинувачення. Йому навіть не доведеться зазнати судового переслідування вдома.

Відповідь була негайною.

– Закриваючи очі на юридичні наслідки вашої пропозиції, я відмовляюся привчати свого сина до того, що гроші розв'язують всі проблеми, що в житті не треба ні за що відповідати, особливо в такому серйозному випадку, як цей.

– Ви хочете його тут кинути?

– Я хочу з ним поговорити. Негайно.

– Я ж казав вам, що у нас є інструкції. Ви не побачитеся зі своїм сином – якщо не погодитеся обговорювати його негайне звільнення.

Кілька секунд тривала непривітна тиша.

– Невдовзі з вами зв'яжеться представник державного департаменту. Потурбуйтеся про безпеку Захарія. Сподіваюся, за тиждень він уже летітиме додому. Добраніч.

Грюкнули двері.

В'язень номер тридцять сім вухам своїм не повірив. «Що ж це за батько, що кидає свого сина в цій пекельній буцегарні, аби його провчити?» Пітер Соломон навіть відкинув пропозицію зняти зі свого сина всі звинувачення!

Саме тієї ночі, лежачи з розплющеними очима на ліжку, в'язень номер тридцять сім придумав, як вибереться із тюрми. Якщо гроші були єдиним, що відділяло в'язня від свободи, то можна сказати, що в'язень номер тридцять сім уже вільний. Може, Пітер Соломон і не хотів розлучатися зі своїми грошима, але кожен, хто читав популярні видання, знав, що його син, Захарій Соломон, теж мав купу грошей. Наступного дня в'язень номер тридцять сім потайки поговорив із начальником в'язниці і запропонував йому план: сміливу та винахідливу схему, яка забезпечить їм обом саме те, чого кожен прагнув.

– Щоб ця схема спрацювала, Захарій Соломон мусить померти, – пояснив в'язень номер тридцять сім. – Але ми удвох зможемо негайно зникнути. Ви зможете кинути цю роботу і податися на грецькі острови. І більше ніколи не бачити цієї клятої тюрми.

Обговоривши деякі деталі, двоє чоловіків потисли один одному руки.

«Невдовзі Захарій Соломон помре», – подумав в'язень номер тридцять сім і посміхнувся, з приємністю уявивши, наскільки легко це можна здійснити.

А за два дні держдепартамент звернувся до родини Соломонів, щоб сповістити їм страшну новину. На фото з тюрми було видно жорстоко побите тіло їхнього сина, що лежало, скоцюрбившись, на підлозі камери. Йому пробили голову сталевим прутом, а решту тіла понівечили і спотворили до непізнаванності. Схоже, його спочатку піддали тортурам, а потім убили. Головним підозрюваним був сам начальник тюрми, який зник, вочевидь прихопивши усі гроші вбитого хлопця. Захарій підписав документи на переказ своїх величезних статків на приватний номерний рахунок, з якого зняли гроші одразу ж після його смерті. Звісно, гроші як у воду пішли.

Пітер Соломон злітав до Туреччини на приватному літакові і повернувся з сином у труні; Захарія поховали на родинному цвинтарі Соломонів. Начальника в'язниці так і не знайшли. І ніколи не знайдуть, у цьому в'язень номер тридцять сім був упевнений. Дебеле тіло турка покоїлося на дні Мармурового моря, годуючи блакитних крабів, що мігрували Босфорською протокою. Величезні гроші Захарія Соломона надійшли на секретний номерний рахунок. І в'язень номер тридцять сім знову став вільною людиною – вільною людиною з купою грошей.

Грецькі острови були наче рай. Світло. Вода. Жінки. За гроші можна було купити все – нові посвідчення, нові паспорти, нову надію. Він взяв собі грецьке ім'я – Андрос Дарейос. Андрос означало «воїн», а «Дарейос» – багатий. Темні ночі, проведені у в'язниці, не на жарт настрахали його, і Андрос поклявся, що більше ніколи не потрапить за ґрати. Він поголив свою кудлату голову, повністю порвав зі світом наркотиків і почав нове життя: став досліджувати досі незнаний світ чуттєвої насолоди, про існування якого він навіть і не підозрював раніше. Тихе і безтурботне подорожування на яхті темно-синіми водами Егейського моря замінило йому героїновий транс; тонка насолода від смакування ягняти, засмаженого на рожні, замінило йому екстазі, а новим кокаїном стало для нього ризиковане пірнання зі скелі в пінисті води біля острова Міконос.

«Я наче знову на світ народився».

Андрос придбав здоровенну віллу на острові Сирос й оселився серед знаті в елітному містечку Посидонія. Цей новий світ являв собою громаду людей не лише багатих, а й культурних та фізично бездоганних. Його сусіди пишалися своїми тілами та розумом, тому їхній умонастрій перекинувся і на Андроса. Новачок раптом із подивом виявив, що дістає насолоду від бігу вздовж узбережжя, почав засмагати і читати книжки. Андрос прочитав Гомерову «Одіссею» і захопився образами могутніх чоловіків із бронзовим загаром, які йшли у бій на цих островах. Наступного дня він почав підіймати важке залізяччя і невдовзі помітив, як збільшилися його грудна клітка та руки. Мало-помалу він почав відчувати на собі зацікавлені погляди жінок, і їхнє захоплене ставлення подіяло, як наркотик. Йому захотілося стати ще дужчим. І він став. За допомогою інтенсивного і регулярного прийому стероїдів укупі з придбаними на чорному ринку гормонами росту, завдяки безконечним годинам занять культуризмом Андрос став таким, яким ніколи й не сподівався стати, – бездоганним самцем. Він збільшився і зростом, і мускулатурою, розвинув бездоганні грудні м'язи та мускулисті ноги і постійно підтримував на них чудову засмагу.

Тепер на нього задивлялися всі. Як і попереджали Андроса, величезні дози стероїдів та гормонів змінили не лише його тіло, а й голосовий апарат, наділивши його дивовижним сиплим напівшепотом, котрий, як йому здавалося, додавав його персоні певної містичності. М'який загадковий голос у поєднанні з новим тілом, багатством та небажанням говорити про туманне минуле діяли на жінок, як «Віскас» на кішок. Вони охоче віддавалися йому, і він задовольняв їх усіх – від популярних модельок, що приїздили на його острів для фотосесій, до американських студенток, що прилітали сюди на канікули, не рахуючи самотніх домогосподарок, дружин його сусідів, а інколи траплялися йому і молоді хлопці. І всі вони просто не могли ним насититися.

«Я – шедевр».

Одначе спливали роки, і сексуальні втіхи почали втрачати для Андроса свою збудливу принадність. Як і все інше. Розкішна острівна кухня втратила свій смак, книги стали нецікавими, навіть прекрасні заходи сонця, які він споглядав зі своєї вілли, – і ті стали нудними. Як же ж так? Йому лише двадцять п'ять, а він уже почувався старим. «Для чого далі жити?» Він, як скульптор, витворив зі свого тіла шедевр; займався самоосвітою і живив свій розум надбаннями культури; перетворив свій дім на земний рай; його любили всі, косо він бажав любити.

Однак, хоч яким би неймовірним це не здавалося, він відчув себе таким спустошеним, як і в тій турецькій в'язниці.

«Чого ж мені бракує?»

Відповідь він дістав кілька місяців по тому. Одного разу вночі Андрос сидів на самоті у своїй віллі, знічев'я перемикаючи телеканали, як раптом надибав програму про таємниці франкмасонів. Режисура шоу була поганою, запитань було більше, ніж відповідей, однак його заінтригували численні змовницькі теорії, що оточували це братство. Ведучий розповідав легенду за легендою.

Франкмасони та Новий світовий порядок...

Велика масонська печатка Сполучених Штатів...

Масонська ложа П-2 [15]15
  «Пропаганда-2» – масонська ложа в Італії, викрита 1985 року.


[Закрыть]...

Масонська піраміда...

Ошелешений, Андрос прикипів очима до екрана. Ведучий розповідав історію про загадкову кам'яну піраміду з вигравіруваними символами, що обіцяли вказати шлях до втраченої мудрості та незбагненно могутньої сили. Ця історія, начебто неймовірна, викресала в його пам'яті далекий спогад з темного минулого. Андрос пригадав, що Захарій Соломон чув від свого батька про якусь загадкову піраміду.

«Невже це вона?» Андрос почав напружено пригадувати подробиці.

Коли програма скінчилася, він вийшов на балкон, щоб провітрити мозок. І пригадав навіть більше. Коли спогади спливли в його пам'яті, у нього з'явилося таке відчуття, що, зрештою, у цій легенді має бути якесь раціональне зерно. А якщо так, то Захарій Соломон – хоча й давно померлий – зробив йому ще одну цінну послугу.

«А що мені втрачати?»

Через три тижні, ретельно все спланувавши, Андрос стояв на морозі поруч із зимовим садом маєтку Соломонів на Потомаці. Крізь скло він бачив, що Пітер Соломон про щось теревенить зі своєю сестрою Кетрін і сміється.

«Здається, вони досить легко забули про Захарія», – подумав він.

Перед тим як вдягнути на обличчя маску, Андрос нюхнув кокаїну – вперше за багато років. І відчув знайомий приплив безстрашшя. Він витягнув пістолет, старим ключем відімкнув двері й увійшов до оранжереї.

«Привіт, Соломони».

На жаль, той вечір склався не так, як запланував Андрос. Замість піраміди, за якою прийшов, він отримав заряд пташиного дробу, і йому довелося втікати засніженою галявиною до густого лісу. На його превеликий подив, Пітер Соломон кинувся навздогін, а в його руці поблискував пістолет. Андрос рвонув у зарості і збіг донизу стежиною по краю глибокого яру. Знизу крізь хрустке зимове повітря долинав шум далекого водоспаду. Проминувши невеличкий дубовий гайок, він звернув ліворуч. Та через секунду різко зупинився і, пропливши підошвами по зледенілій стежині, чудом уникнув смерті.