Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 32

– Майже прийшли, – сказав Андерсон, ведучи Сато й Ленґдона, здавалося, нескінченним коридором, який проліг на всю довжину східної частини фундаменту Капітолію.

Ленґдона втішило, що долівка тут кахляна: до палких шанувальників пацюків професор не належав. Маленька група хутко рухалася вперед, і їхні кроки химерно й нерівномірно відлунювали в довгому коридорі. Обабіч були двері, деякі зачинені, деякі – трохи прочинені. Багато приміщень на цьому поверсі здавалися покинутими. Ленґдон помітив, що тепер їхні номери йшли у зворотному порядку і ось-ось мали добігти кінця.

SB4... SB3... SB2... SB1...

Вони пройшли повз непозначені двері, але Андерсон різко зупинився, коли номери на дверях знову пішли на зростання.

НВ1... НВ2...

– Вибачте, – сказав Андерсон. – Ми проскочили. Мені ще не доводилося заходити так глибоко.

Група повернулася на кілька ярдів до старих металевих дверей, котрі, як здогадався Ленґдон, розташовувалися в центральній точці коридору. То був меридіан, що розділяв сенатський підвал, SB, та підвал палати представників, НВ. Як виявилося, ці двері таки було позначено, але позначка вже так вицвіла, що ледь проглядалася.

SBB

– Ось і прийшли, – сказав Андерсон. – Ключі невдовзі принесуть.

Сато насупилася і поглянула на годинник.

Ленґдон придивився до позначки SBB і спитав Андерсона:

– А чому ця зона позначена як зона сенату, коли фактично розташована посередині?

Андерсон розгубився.

– Що ви маєте на увазі?

– Тут написано Ес-бі-бі, тобто починається на Ес, а не на Ейч. Андерсон похитав головою.

– Ес в Ес-бі-бі означає не сенат. Воно...

– Шефе! – гукнув здалеку охоронець. Він підтюпцем підбіг до них лунким коридором і подав ключ. – Вибачте, сер, це зайняло трохи часу. Ми так і не знайшли основний ключ від Ес-бі-бі. Довелося взяти запасний із допоміжної скриньки.

– Немає основного ключа? – здивовано спитав Андерсон.

– Напевне, загубився, – відповів засапаний охоронець. – Вже цілу вічність ніхто не просив дозволу на доступ до цього приміщення.

Андерсон взяв ключ.

– Отже, ключа від Ес-бі-бі тринадцять немає?

– Вибачте, але наразі ми не можемо знайти ключі до жодної з кімнат в Ес-бі-бі. Зараз цим займається Макдональд. – Охоронець витяг радіо і заговорив: – Бобе? Я з шефом. Чи з'явилася додаткова інформація щодо ключа від Ес-бі-бі тринадцять?

Радіо затріщало, і в ньому почувся голос.

– Узагалі-то, з'явилася. Хоча дивно все це. Щось я не бачу відповідних даних у комп'ютері, але в рукописному реєстрі зазначено, що всі складські кімнати в Ес-бі-бі було очищено та звільнено понад двадцять років тому. І тепер ці приміщення не використовуються. – Охоронець зробив паузу. – Всі, окрім Ес-бі-бі тринадцять.

Андерсон вихопив радіо.

– Шеф на зв'язку. Що ви хочете сказати – всі, окрім Ес-бі-бі тринадцять?

– Узагалі-то, сер, – відповів голос, – у мене тут є рукописна примітка, що позначає Ес-бі-бі тринадцять як «приватну зону». Ця примітка дуже давня, але її зробив і завірив сам Архітектор.

Ленґдон знав, що термін «Архітектор» означав не людину, яка колись спроектувала Капітолій, а того, хто ним керував. За аналогією з кербудом, чоловік, призначений Архітектором Капітолію, відповідав за все, включно з ремонтом, реставрацією, безпекою, найманням персоналу та наданням приміщень під офіси.

– Дивним є те, – вів далі голос у радіо, – що примітка, зроблена Архітектором, вказує, що цю «приватну зону» надано в користування Пітерові Соломону.

Ленґдон, Сато і Андерсон обмінялися спантеличеними поглядами.

– Смію припустити, сер, – додав голос у радіо, – що всі основні ключі до Ес-бі-бі, а також всі ключі до Ес-бі-бі тринадцять – у містера Соломона.

Ленґдон вухам своїм не повірив. «Пітер має приватне приміщення у підвалі Капітолію?» Він знав, що у Пітера Соломона є секрети, але ця новина здивувала навіть його.

– Гаразд, – мовив Андерсон без ентузіазму в голосі. – Нам треба потрапити саме до Ес-бі-бі тринадцять, тож продовжуйте пошук дубліката.

– Слухаю, сер! Ми також працюємо над тим цифровим зображенням, яке ви наказали...

– Дякую, – перервав його Андерсон, натискаючи на кнопку «розмова» і відсікаючи голос охоронця. – Наразі досить. Надішліть цей файл на «Блекбері» пані Сато відразу ж, як знайдете.

– Зрозуміло, сер. – І рація замовкла.

Андерсон повернув її охоронцеві, що стояв перед ними.

Той витяг фотокопію плану будинку і подав її начальнику.

– Сер, Ес-бі-бі позначено ось тут сірим, а іксом ми позначили кімнату Ес-бі-бі тринадцять, тож знайти її буде неважко. Це приміщення досить маленьке.

Андерсон подякував охоронцеві, парубок хутко пішов назад, а його начальник зосередив увагу на планові. Ленґдон теж подивився на папір і приголомшено став розглядати незчисленну кількість кімнаток, що утворювали химерний лабіринт у підвалі Капітолію Сполучених Штатів.

Андерсон якусь мить уважно придивлявся до креслення, потім кивнув і засунув папірець до кишені. Повернувшись до дверей з позначкою «SBB», він підняв ключ, але завагався, почуваючись неспокійно через те, що йому доведеться відмикати двері. Ленґдона теж гризли схожі лиховісні передчуття; він і гадки не мав, що було за цими дверима, але був певен: що б там Соломон не сховав, він хотів тримати це в таємниці. У великій таємниці.

Сато прокашлялася – і Андерсон зрозумів її наказ. Начальник охорони глибоко вдихнув, вставив ключ і спробував його повернути. Та ключ не піддався. Якусь мить Ленґдона гріла надія, що, може, це не той ключ. Однак із другої спроби замок відімкнувся, і Андерсон, з чималим зусиллям, прочинив двері.

Важкі двері скрипнули, розчинилися назовні – і в коридор війнуло сирим повітрям.

Ленґдон витріщався в темряву, але не побачив анічогісінько.

– Професоре, – мовив Андерсон, озирнувшись на Ленґдона, коли той безпорадно мацав по стіні, намагаючись знайти вимикач, – відповідаючи на ваше запитання, скажу, що Ес в Ес-бі-бі означає не «сенат». Воно означає початок слова sub, тобто під чимось.

– Під чимось? – здивувався Ленґдон.

Андерсон кивнув і клацнув вимикачем, що був одразу ж за дверима. Спалахнула одна-єдина лампочка. Вона освітила небезпечно круті сходи, що вели вниз, у непроглядну чорнильну темряву.

– SBB означає Sub-basement, тобто капітолійське підземелля.

РОЗДІЛ 33

Марк Зубіаніс, фахівець із захисту систем, завовтузився на ліжку-дивані, набурмосено дивлячись на інформацію, що з'явилася на екрані його ноутбука.

«Що ж це, в біса, за адреса така?»

Усі його хакерські прийоми виявилися абсолютно нездатними проникнути в документ або демаскувати загадкову айпі-адресу, що її надіслала Триш. Минуло десять хвилин, а програма, запущена Зубіанісом, і досі марно довбала захист мережі. І надії на проникнення майже не було. «Недивно, що вони ладні мені переплатити». Він був збирався поміняти програму і зробити ще одну спробу, як раптом задзвонив його телефон.

«Триш, заради Бога, я ж казав, що сам тобі зателефоную». Він прикрутив звук телевізора, де транслювали футбольний матч, і зняв слухавку.

– Алло!

– Це Марк Зубіаніс? – спитав якийсь чоловік. – Ваша адреса – триста п'ятдесят сім, Кінгстон-драйв у Вашинґтоні?

Зубіаніс почув у слухавці приглушені розмови на задньому плані. «Телемаркетинг під час вирішального матчу? Вони там всі показилися!»

– Давайте вгадаю – я виграв квиток на Антильські острови?

– Ні, – відповів голос, у якому не було ані натяку на жарти. – Це відділ захисту систем Центрального розвідувального управління. Нам хотілося б знати, чому ви намагаєтеся проникнути до однієї з наших секретних баз даних.

А за три поверхи вгору від капітолійського підземелля, у просторому центрі обслуговування відвідувачів, охоронець Нуньєс замкнув парадні двері – як він робив щовечора у цей час. Коли він повертався назад широкою мармуровою підлогою, йому пригадався чоловік із татуюваннями в армійській куртці.

«Я його проморгав». Нуньєс побоювався, що завтра його потурять з роботи. Йдучи до ескалатора, він раптом почув, як хтось надворі гепає у вхідні двері. Він придивився до парадного входу і побачив літнього афроамериканця. Той стояв біля дверей і гамселив долонею по склу, подаючи знаки, щоб його впустили.

Нуньєс похитав головою і показав на годинник.

Та чоловік знову загупав у двері і став під світло так, щоб його було видно. Вбраний у бездоганний синій костюм, з коротко підстриженим волоссям, посрібленим сивиною. У Нуньєса пришвидшився пульс. «Оце й маєш собі халепу!» Навіть на відстані охоронець упізнав цього чоловіка і поквапився до входу. Він відімкнув двері й мовив:

– Вибачте, сер. Будь ласка, заходьте.

Ворен Беламі, Архітектор Капітолію, переступив поріг і привітав Нуньєса ввічливим кивком. Це був гнучкий і тендітний чоловік із прямою поставою та пронизливим поглядом, що випромінював упевненість людини, яка повністю усвідомлювала відповідальність за свою ділянку роботи. Останні двадцять п'ять років він виконував обов'язки доглядача Капітолію Сполучених Штатів.

– Вам чимось допомогти, сер? – спитав Нуньєс.

– Дякую, так, звісно. – Беламі вимовив ці слова різко і чітко. Він, випускник привілейованого університету, мав вимову настільки бездоганну, що говорив, майже як британець. – Я щойно дізнався, що у вас цього вечора трапився інцидент, – стурбовано сказав доглядач.

– Так, сер. То був...

– А де шеф Андерсон?

– Унизу з директором Сато з відділу безпеки ЦРУ.

Очі Беламі стривожено розширилися.

– Тут ЦРУ?

– Так, сер. Директор Сато прибула майже відразу після інциденту.

– Чому? – спитав Беламі з вимогливою ноткою в голосі.

Нуньєс знизав плечима. «Наче мені хтось пояснюватиме».

Беламі широким кроком попрямував до ескалаторів.

– Де вони?

– Вони щойно подалися до нижніх поверхів, – поквапився охоронець слідком за ним.

Беламі стривожено озирнувся.

– До нижніх поверхів? Чому?

– Узагалі-то, я не знаю. Просто щойно почув по радіо.

Беламі пришвидшив крок.

– Проведіть мене до них негайно.

– Слухаю, сер.

Коли вони вдвох поквапливо перетинали широкий зал, Нуньєсу в око впав великий золотий перстень на руці у Беламі.

Нуньєс витяг радіо.

– Я сповіщу шефа, що ви спускаєтесь.

– Ні. – В очах у Беламі зблиснув злобний вогник. – Я волів би прийти без попередження.

Цього вечора Нуньєс уже зробив кілька серйозних помилок, тож, якщо він не попередить шефа Андерсона про прихід Архітектора, це стане його останньою помилкою.

– Сер, – збентежено почав він. – Гадаю, шеф Андерсон хотів би...

– А вам відомо, що роботодавець містера Андерсона – я? – відрізав Беламі. Нуньєс кивнув. – Тому я вважаю, що він хотів би дослухатися до моїх побажань.

РОЗДІЛ 34

Триш Дюн вийшла до вестибюля – і здивовано витріщилася. Гість, що там сидів, і близько не був схожий на педантичних, вдягнених у фланелеві костюми науковців, які зазвичай входили до цього приміщення, – докторів антропології, океанографії, геології та інших галузей науки. Навпаки: лікар Абадон у прекрасно скроєному костюмі скидався на аристократа. Він був високий, широкоплечий, із чудовою засмагою на обличчі, а бездоганно причесане русяве волосся наштовхувало Триш на думку, що цей чоловік частіше бував у салонах краси, аніж в лабораторіях.

– Ви лікар Абадон, наскільки я розумію? – спитала Триш, простягаючи руку.

Чоловік на мить завагався, але потім взяв її пухкеньку руку у свою широку долоню.

– Вибачте, а ви...

– Я Триш Дюн, – відповіла вона. – Асистентка Кетрін. Вона попрохала мене провести вас до її лабораторії.

– А, тепер зрозуміло. – І лікар Абадон посміхнувся. – Приємно познайомитися, Триш. Вибачте, якщо вам здалося, наче я знітився. Я чомусь гадав, що Кетрін цього вечора буде тут сама. – І він махнув рукою в коридор. – Але я цілковито до ваших послуг. Ідіть вперед, а я за вами.

Хоча гість швидко оговтався, Триш встигла помітити вираз розчарування в його очах. Тепер вона зрозуміла, чому її начальниця раніше нічого не розповідала про лікаря Абадона. «Мабуть, тут намічається роман». Кетрін ніколи не обговорювала з нею своє приватне життя, але відвідувач був привабливим і добре доглянутим, він був молодшим за Кетрін, але, безсумнівно, походив з її світу багатства та привілеїв. Та хоч які б там плани лікар Абадон не вибудовував на сьогоднішній вечір, Триш у ці плани точно не вписувалася.

На контрольно-пропускному пункті вестибюля самотній охоронець швидко зняв навушники, і Триш почула в них ревіння стадіону – гра за участю «Червоношкірих» була в розпалі. Охоронець звично перевірив лікаря Абадона металевим детектором і видав йому тимчасову перепустку.

– Хто виграв? – люб'язно поцікавився гість, виймаючи з кишені мобільний телефон, якісь ключі та запальничку.

– «Червоношкірі» – на три очки, – радо відгукнувся охоронець. – Гра – просто супер!

– Невдовзі прибуде містер Соломон, – сказала Триш охоронцеві. – Коли він з'явиться, передайте йому, будь ласка, що ми чекаємо на нього в лабораторії.

– Неодмінно передам. – Коли вони проходили повз нього, охоронець із розумінням підморгнув. – Дякую, що попередили. Буду вдавати, що пильно несу службу.

Це зауваження Триш зробила не лише на догоду охоронцю, а й для того, щоб нагадати лікареві Абадону, що не лише вона заважатиме його приватній зустрічі з Кетрін.

– А як ви познайомилися з Кетрін? – спитала Триш, поглянувши на загадкового гостя.

Лікар Абадон ніяково хихикнув.

– О, та це довга історія. Ми разом працювали над однією проблемою.

«Зрозуміло, – подумала Триш. – Це мене не стосується».

– Яка дивовижна споруда! – зауважив лікар Абадон, озираючись довкола, коли вони йшли довжелезним і широким коридором. – Якщо чесно, я тут вперше.

Його бадьорий та невимушений тон із кожним кроком ставав дедалі приязнішим, і Триш завважила, що гість швидко призвичаюється у незнайомому місці. У яскравому світлі коридорних ламп вона помітила, що засмага на обличчі гостя є штучною. «Дивно». Та Триш облишила про це думати і в загальних рисах розповідала лікареві Абадону про роботу і основні функції Центру технічної підтримки, не лишаючи поза увагою різні блоки та їхній вміст.

Візитер був вражений почутим.

– Схоже, ваш заклад – це печера скарбів із безцінними експонатами. Взагалі-то, я очікував, що тут охорона на кожному кроці.

– У цьому немає потреби, – відповіла Триш, кивнувши на низку схожих на риб'ячі очі лінз високо вгорі. – Охорона у нас автоматизована. Кожен дюйм цього коридору відстежується камерами двадцять чотири години на добу і сім днів на тиждень, а цей коридор є немовби хребтом нашого приміщення. З нього не можна потрапити до жодного приміщення без картки-ключа та пін-коду.

– Ефективно у вас камери використовуються.

– Постукайте по дереву – у нас іще не було жодної крадіжки. До того ж хто такий музей стане грабувати? На чорному ринку немає великого попиту на зниклі різновиди китів, ескімоські каяки або туші гігантських кальмарів.

Лікар Абадон захихотів.

– Мабуть, ви маєте рацію.

– Найбільшу небезпеку становлять для нас гризуни та комахи. – Триш пояснила, що захист будівлі від нашестя комах здійснюється шляхом замороження всього сміття і його утилізації на території Центру, а також завдяки такій архітектурній деталі, як «мертва зона» – негостинному проміжку між подвійними стінами, котрий оточував увесь комплекс, немов футляр.

– Неймовірно, – вирвалося у гостя. – А де ж розташована лабораторія Кетрін та Пітера?

– У блоці номер п'ять, – пояснила Триш. – Аж у кінці цього коридору.

Раптом Абадон зупинився і різко крутнувся праворуч, до маленького вікна,

– Боже правий! Ви лишень погляньте – що це таке?

Триш розсміялася.

– А, та це блок номер три. Він називається Мокрий блок.

– Мокрий? – перепитав Абадон, притиснувшись обличчям до скла.

– Бо в ньому понад три тисячі галонів рідкого етилового спирту. Пам'ятаєте, я вам казала про тушу гігантського кальмара?

– Так оце – кальмар?! – Гість на мить відвів погляд од вікна і отетеріло витріщився. – Ото махина!

– Це самка виду Architeuthis, – пояснила Триш. – Вона понад сорок футів завбільшки.

Лікар Абадон, заворожений виглядом кальмара, здавалося, прикипів поглядом до віконця. Дорослий чоловік на мить здався Триш маленьким хлопчиком, що видивляється цуценятка у вітрині зоомагазину. Минуло кілька секунд, а він і досі стояв, тоскно дивлячись крізь скло.

– Ну гаразд, гаразд, – озвалася нарешті Триш і, розсміявшись, вставила в щілину картку і набрала пін-код. – Ходімо, я покажу вам кальмара.

Зробивши крок у тьмяний світ блоку номер три, Малах швидко кинув погляд на стіни – чи не було там камер стеження. Маленька й пухкенька асистентка Кетрін щось заторохтіла, розповідаючи про екземпляри, що зберігалися в цій кімнаті. Та Малах її не слухав. Гігантські кальмари його взагалі не цікавили. Наразі його цікавило одне: як скористатися цим затемненим віддаленим приміщенням, щоб розв'язати несподівано виниклу проблему.

РОЗДІЛ 35

Ленґдонові ще ніколи не доводилося ступати такими крутими сходами, як ті, що вели до підземелля Капітолію. Його дихання пришвидшилося, а груди стиснуло. Повітря тут було холодне й вологе, і Ленґдону на мить пригадалися схожі сходи, якими йому довелося спускатися кілька років тому до ватиканського некрополя. До міста мертвих.

Попереду нього йшов Андерсон з ліхтариком у руці. Слід у слід Ленґдонові ступала Сато, час від часу підштовхуючи його у спину. «Я і так іду якомога швидше». Професор дихав на повні груди, намагаючись не помічати стін, що, здавалося, стискали його з обох боків. Йому ледь вистачало місця, щоб розправити плечі, і тепер його сумка раз по раз черкала об стіну.

– Слід було вам залишити сумку нагорі, – зауважила Сато з-за його спини.

– Вона мені не заважає, – відказав Ленґдон, і не збираючись розлучатися зі своєю сумкою. У його свідомості виник маленький пакуночок, який дав йому Пітер, та він і близько уявити не міг, який стосунок мала ця маленька скринька до підземелля Капітолію та до всього, що в ньому було.

– Ще кілька кроків, – сказав Андерсон. – Ми майже прийшли.

Вони занурилися у темряву, вийшовши за межі досяжності світла самотньої електролампочки біля сходів. Ленґдон, зійшовши з останньої дерев'яної сходинки, відчув під ногами ґрунт. «Подорож до центру землі». Сато теж ступила на долівку позаду нього.

Андерсон підняв ліхтарик, освітлюючи підземелля. Це було не стільки підземелля, скільки вузесенький коридор, що йшов перпендикулярно сходам. Андерсон присвітив ліворуч, а потім праворуч, і Ленґдон побачив, що коридор завдовжки лише футів з п'ятдесят, з маленькими дерев'яними дверима обабіч, що тулилися близько одні до одних: напевне кімнати за ними були не більше десяти футів завширшки.

«Універсальні комори змінюються погребальними катакомбами, – подумав Ленґдон, коли Андерсон поглянув на план. Крихітна частина підземелля, позначена літерою X, означала кімнату SBB13. Biн не міг не помітити, що цей план аналогічний плану мавзолею на чотирнадцять гробниць – по сім склепів з кожного боку. Один склеп заміняли сходи, якими вони щойно спустилися. – Отже, всього тринадцять».

Професор раптом подумав, що у прихильників теорії про змову «тринадцяти» в Америці було б сьогодні свято, якби вони дізналися, що у капітолійському підземеллі саме тринадцять таємничих комор. Дехто вважав підозрілим той факт, що велика печатка Сполучених Штатів мала тринадцять зірок, тринадцять стріл, тринадцять сходинок піраміди, тринадцять смуг на щиті, тринадцять оливкових дерев, тринадцять літер у виразі e pluribus unumтощо.

– Схоже, це підземелля й справді покинуте, – мовив Андерсон, спрямувавши промінь на кімнату перед собою.

Важкі дубові двері були широко розчинені. Стовп світла вихопив із темряви вузьку кам'яну камеру приблизно десять футів завширшки і тридцять завдовжки. Вона скидалася на глухий кут у коридорі, що вів невідомо куди. У камері не було нічого, окрім старих розтрісканих дерев'яних ящиків та пожмаканого пакувального паперу.

Андерсон освітив мідну табличку на дверях, покриту фарбою-мідянкою; на щастя, старий напис таки проглядався:

SBB IV

– Ес-бі-бі чотири, – прочитав Андерсон.

– А яка з них Ес-бі-бі тринадцять? – спиталася Сато, дихнувши тонесенькими пасмами пари в холодному й вологому повітрі підземелля.

Андерсон спрямував промінь у південний кінець коридору.

– Он там.

Ленґдон зіщулився, вглядаючись у темряву, і здригнувся. Попри відчутний холод, його пробрав піт.

Вони йшли повз шерегу дверей, і всі кімнати мали майже однаковий вигляд: з прочиненими дверима і давним-давно покинуті. Коли їхня група дійшла до кінця коридору, Андерсон повернувся праворуч і підняв ліхтарик, щоб освітити кімнату SBB13, яка теж мала бути відчиненою, як і решта. Однак світло наштовхнулося на важкі дерев'яні двері.

Двері кімнати SBB13 виявилися замкненими.

Ці двері – кінцева мета їхньої подорожі – були схожі на решту: важкі завіси, залізна ручка і табличка, вкрита шаром зеленої фарби. Сім знаків на цій табличці збігалися з написом на руці Пітера в залі нагорі.

SBBXIII

«Благаю, нехай двері виявляться замкненими», – подумав Ленґдон.

– Відчиняйте двері, – сказала Сато без тіні вагання в голосі.

Шеф поліції спочатку збентежився, але потім простягнув руку, вхопився за важку залізну ручку і натиснув на неї. Та ручка не піддалася. Тоді Андерсон підсвітив ліхтарем важку, старомодну плитку замка і шпарину для ключа.

– Спробуйте відімкнути основним ключем, – наказала Сато.

Андерсон витяг основний ключ од вхідних дверей нагорі, але той навіть не проліз у замкову шпарину.

– Може, я помиляюся, – саркастично зауважила Сато, – але мені здається, що в екстреній ситуації служба безпеки мусить мати доступ до кожного закутка будівлі.

Андерсон зітхнув і поглянув на Сато.

– Пані, мої підлеглі шукають дублікат ключа, але...

– Стріляйте в замок, – перервала його японка, кивнувши на замкову планку під ручкою.

Серце Ленґдона тьохнуло.

Андерсон прокашлявся і збентежено мовив:

– Пані, я чекаю повідомлення про ключ-дублікат. Я не певен, що мені подобається думка про те, що, стріляючи в замок, ми зможемо...

– Мабуть, вам більше сподобається потрапити до в'язниці за перешкоджання розслідуванню, яке здійснює ЦРУ!

Андерсон аж отетерів від почутого. Після довгої паузи він подав ліхтарик японці і розстебнув кобуру.

– Стривайте! – вигукнув Ленґдон, більше не в змозі зберігати «нейтралітет». – Лишень подумайте. Пітер пожертвував своєю правою рукою, але не видав таємниці, яка, можливо, криється за цими дверима. Ви впевнені, що нам це потрібно? Відімкнути ці двері – це те саме, що виконати вимоги терориста.

– Ви хочете врятувати Пітера Соломона? – спитала Сато.

– Звісно, але ж...

– Тоді я пропоную вам робити те, що вимагає його викрадач.

– Відімкнути древній портал? Ви гадаєте, що за цими дверима – портал?

Сато спрямувала промінь ліхтаря просто в обличчя Ленґдонові.

– Професоре, я жодної бісової гадки не маю, що криється за дверима. Чи там комора, чи потаємний вхід до древньої піраміди, але я маю намір проникнути туди. Я зрозуміло висловлююся?

Ленґдон примружився від світла і кивнув.

Сато перевела промінь на старовинну замкову планку.

– Шефе! Починайте!

Андерсонові цей план аж ніяк не подобався. Він якось дуже-дуже повільно витягнув пістолет і розгублено на нього поглянув.

– Та що тут відбувається, – вигукнула Сато. Вона різко викинула свою тоненьку руку, вихопила з рук Андерсона пістолет і в його спорожнілу долоню встромила ліхтарик. – Підсвітіть мені, чорт вас забирай! – Вона поводилася з пістолетом з упевненістю людини, яка все життя мала справу зі зброєю: миттю зняла його з запобіжника, підняла і націлила на замок.

– Стривайте! – заволав Ленґдон, але було пізно.

Пістолет тричі оглушливо гримнув.

Ленґдонові здалося, що його барабанні перетинки полопалися. «Вона що – здуріла? Від пострілів у такому тісному закритому просторі можна оглухнути!»

Андерсона теж такий виверт приголомшив, його руки злегка тремтіли, коли він спрямував промінь ліхтарика на зрешечені кулями двері.

Механізм замка був розбитий, а дерево довкола нього – розтрощене вщент, і двері трохи прочинилися.

Сато випростала вперед руку з пістолетом і штовхнула двері дулом. Вони розчахнулися, відкривши чорну темряву.

Ленґдон напружив зір, але нічого не побачив. «Що ж це за запах такий?» З непроглядної темряви війнуло якимось смородом.

Андерсон став на порозі і посвітив на підлогу, поволі рухаючи променем порожньою ґрунтовою долівкою. Кімната нагадувала решту – така ж довга і вузька. Стіни – з грубого каменю, що робило її схожою на древню в'язничну камеру. Але ж сморід...

– Тут нічого немає, – мовив Андерсон, рухаючи променем світла до кінця приміщення долівкою. Потім підняв його і освітив протилежну стіну кімнати.

– Боже милосердний! – вигукнув Андерсон.

Усі враз узріли те, що побачив шеф поліції, і прожогом відскочили назад.

Ленґдон, не вірячи своїм очам, прикипів поглядом до найдальшого закутка камери.

На його превеликий переляк, звідти щось також витріщалося на нього.