Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 39

Роберт Ленґдон дивився на отвір у задній стіні камери. За брезентовою ширмою виднівся правильний квадрат зі стороною приблизно три фути завдовжки, що, вочевидь, утворився внаслідок того, що хтось вибрав кілька рядів цегли. На якусь мить в темряві Ленґдонові здалося, що це хід, котрий веде до суміжної кімнати.

Але тепер він переконався, що це не так.

Отвір лише заглиблювався на кілька футів у стіну – і все. Схоже на грубо витесану поличку заглиблення нагадало Ленґдону музейну нішу для статуетки. За аналогією з музейною ця ніша теж містила один маленький предмет.

То був суцільний шматок карбованого граніту приблизно дев'ять дюймів заввишки. Його гладенька поверхня елегантно виблискувала у світлі свічки.

Ленґдон і гадки не мав, навіщо тут цей предмет. «Кам'яна піраміда?»

– З вашого здивованого вигляду, – самовдоволено мовила Сато, – я роблю висновок, що цей предмет не є типовим для інтер'єру кімнати для роздумів.

Ленґдон кивнув.

– То, може, ви тепер переглянете своє ставлення до легенди про те, що тут, у Вашинґтоні, сховано масонську піраміду? – У її голосі почулися чванькуваті нотки.

– Пані, – швидко відказав Ленґдон. – Ця маленька піраміда – не масонська.

– Отже, це простий збіг обставин, що ми знайшли в глибинах Капітолію піраміду, сховану в потаємній камері, що належить лідерові масонів?

Ленґдон протер очі і спробував мислити чітко.

– Пані, ця піраміда жодним чином не нагадує той міф. Масонська піраміда описується величезною, з вершечком зі щирого золота.

Окрім того, Ленґдон завважив, що ця маленька пірамідка з пласким вершечком не є навіть справжньою пірамідою. Безверха піраміда є абсолютно іншим символом. Відома під назвою «незавершена піраміда», вона є символічним нагадуванням про те, що підняття людини до вершин свого істинного потенціалу завжди означає нескінченне самовдосконалення, незавершений процес. Мало хто про це здогадувався, але цей символ був найпоширенішим у світі. Понад двадцять мільярдів друкованих зображень. Прикрашаючи кожну однодоларову купюру, що була в обігу, «незавершена піраміда» терпляче чекала на свій горішній камінь, що витав над нею вгорі як символ ще не завершеної історичної місії, роботи, котру ще належить виконати як усій країні, так і кожному її громадянинові.

– Зніміть її, – наказала Сато шефу поліції, кивнувши на піраміду. – Я хочу поглянути на неї зблизька. – І японка почала розчищати на столі місце, безцеремонно відсунувши убік череп та схрещені кістки.

У Ленґдона з'явилося відчуття, що вони звичайнісінькі грабіжники могил, які плюндрують чиюсь усипальницю.

Андерсон обійшов Ленґдона, нахилився і, простягнувши руки до ніші, стиснув піраміду своїми великими долонями. А потім, стоячи під незручним кутом, насилу підняв її і, посунувши до себе, одразу ж із глухим стуком гепнув на стіл. І відразу ж відійшов, даючи змогу Сато придивитися до знахідки.

Директор присунула свічку ближче до піраміди і почала уважно придивлятися до її полірованої поверхні. Вона повільно провела по ній пальцями, вивчила кожен дюйм плаского вершечка, а опісля – грані. Потім обмацала піраміду ззаду – і розчаровано насупилася.

– Професоре, якось ви сказали, що масонську піраміду споруджено для того, щоб приховати секретну інформацію.

– Так, про це йдеться в легенді.

– Отже, гіпотетично кажучи, якщо викрадач Пітера вважав, що це і є масонська піраміда, то він, відповідно впевнений, що в ній криється могутня інформація.

Ленґдон роздратовано кивнув, бо йому вже обридло товкти воду в ступі.

– Так. Одначе якби цей псих і справді знайшов цю інформацію, то навряд чи зміг би її прочитати. Згідно з легендою, вміст піраміди зашифрований і розшифрувати його зможуть лише гідні.

– Прошу?

Роздратування Ленґдона зростало, але тон залишався спокійним.

– Міфічні скарби завжди захищені випробуванням на гідність тих, кому судилося їх знайти. Якщо ви пам'ятаєте, в легенді камінь віддав меч лише Артуру, бо той був духовно готовий користуватися його дивовижною міццю. Легенда про масонську піраміду спирається на ту саму ідею. У даному випадку скарбом є інформація, і вона, здогадно, написана зашифрованою мовою – містичною мовою втрачених слів, відомою лише гідним.

На вустах японки з'явилася слабка посмішка.

– Цим і можна пояснити, чому саме вас викликали сьогодні сюди.

– Не зрозумів?

Сато поволі обернула піраміду навколо осі на сто вісімдесят градусів. Її грань заблищала у світлі свічки.

Роберт Ленґдон спантеличено дивився на камінь.

– Виходить, хтось вважає вас гідним, – промовила Сато.

РОЗДІЛ 40

«Чому ж Триш немає так довго? – Кетрін Соломон уже вкотре поглянула на годинник. Вона забула попередити лікаря Абадона про химерну подорож у темряві, яку йому доведеться здійснити, щоб потрапити до лабораторії, але не думала, що це забере у нього так багато часу. – Вони вже мали б прийти».

Кетрін підійшла до виходу, відчинила важкі, оббиті свинцем двері, і визирнула в чорну порожнечу. Але нічого там не почула.

– Триш? – гукнула вона, і темрява проковтнула її голос.

Тиша.

Вона спантеличено зачинила двері, витягнула свій стільниковий телефон і подзвонила охоронцеві у вестибюль.

– Це Кетрін. А Триш там?

– Ні, пані, – відповів охоронець. – Вона та ваш гість пішли до вас приблизно десять хвилин тому.

– Невже? Але я непевна, що вони добралися до блоку номер п'ять.

– Стривайте, я перевірю. – Кетрін почула, як охоронець заклацав клавіатурою свого комп'ютера. – Маєте рацію. Згідно з даними картки міс Дюн вона ще не відмикала дверей блоку номер п'ять. Приблизно вісім хвилин тому вона здійснила незапланований вхід до... до блоку номер три. Це остання інформація з її картки. Гадаю, дорогою до лабораторії вона вирішила влаштувати гостю невеличку екскурсію.

Кетрін спохмурніла. «Вочевидь, так воно і є». Ця звістка дещо здивувала її, але принаймні Кетрін знала, що Триш надовго не затримається в Мокрому блоці, бо там жахливий сморід.

– Дякую. Мій брат ще не з'явився?

– Ні, пані, ще нема.

– Дякую.

Кетрін поклала трубку, і її серце раптом кольнула тривога. Від цього бентежного відчуття вона на мить заціпеніла і задумалася. Це була та сама тривога, яку вона відчула, коли зайшла до будинку лікаря Абадона. Однак тоді її жіноча інтуїція схибила, і опісля було страшенно незручно перед господарем будинку.

«Все це дурниці», – заспокоювала сама себе Кетрін.

РОЗДІЛ 41

Роберт Ленґдон уважно оглянув піраміду. «Не може бути».

– Давня кодована мова, – сказала Сато, не підводячи очей. – Скажіть мені, що це означає?

На щойно повернутій до них грані піраміди виднілася вервечка з шістнадцяти символів, чітко викарбуваних на гладенькій поверхні.

Андерсон, стоячи біля професора, аж рот від подиву роззявив, шокований побаченим. Шеф безпеки мав такий вигляд, наче щойно перед ним з'явилася якась загадкова клавішна панель.

– Професоре! – озвалася Сато. – Мені здається, ви в змозі це прочитати.

Ленґдон різко обернувся до неї.

– А чому вам так здається?

– Тому що сюди доставили саме вас, професоре. Саме вас для цього обрали. Цей напис схожий на якийсь код, і, зважаючи на вашу репутацію, для мене є очевидним, що вас викликали сюди для того, щоб його розшифрувати.

Ленґдон мусив визнати, що після пригод у Парижі та Римі йому надходив безперервний потік запрошень розкодувати декотрі з найзнаменитіших в історії нерозшифрованих кодів: фестський диск, шифр Дорабелли та загадковий манускрипт Войнича.

Сато пробігла пальцями по напису.

– Скажіть мені значення цих зображень.

«Це не зображення, – подумки заперечив Ленґдон. – Це символи». Цю мову він упізнав миттєво. Шифрована мова сімнадцятого сторіччя. Ленґдон прекрасно знав, як її розкодувати.

– Пані, – сказав він. – Ця піраміда є приватною власністю Пітера.

– Приватна чи не приватна, але якщо вас привезли сюди, у Вашинґтон, саме через цей шифр, то я не залишаю вам вибору в цій справі. Мені потрібно знати, що тут написано.

Раптом гучно запищав смартфон Сато; вона рвучко висмикнула його з кишені і кілька секунд роздивлялася прийняте повідомлення. Ленґдон чимало здивувався, що мобільний зв'язок у Капітолїї сягав таких глибин.

Сато невдоволено буркнула і якось дивно поглянула на Ленґдона.

– Шефе Андерсон, – мовила вона, обертаючись до начальника охорони. – Кілька слів наодинці, якщо можна. – Директор кивнула Андерсонові йти за нею, і вони зникли в непроглядно темному коридорі, залишивши Ленґдона на самоті у мерехтливому світлі свічки, що горіла в Пітеровій кімнаті роздумів.

Шефу Андерсону почало здаватися, що ця ніч ніколи не скінчиться. «Відрізана рука в моїй ротонді? Усипальниця в моєму підземеллі?» На цьому тлі гра за участю «Червоношкірих» почала здаватися незначущою та дріб'язковою.

Вийшовши слідком за Сато у темний коридор, Андерсон увімкнув ліхтарик. Промінь уже ослаб, але то було краще, ніж нічого. Сато відвела шефа на кілька ярдів по коридору, щоб їх не чув Ленґдон.

– Погляньте на це, – прошепотіла вона, подаючи Андерсонові свій «Блекбері».

Той узяв смартфон і примружився на освітлений дисплей. На ньому виднілося чорно-біле зображення: рентгенівський знімок професорової сумки, який Андерсон наказав своїм підлеглим знайти і надіслати директорці. Як і на всіх рентгенівських знімках, предмети з найбільшою щільністю були найяскравішими. І в сумці Ленґдона один такий предмет затьмарював решту. Вочевидь, надзвичайно щільний, цей об'єкт виблискував яскравим діамантом у темній мішанині решти професорових манаток. Його обриси неможливо було сплутати ні з чим іншим.

«І він увесь вечір носив оце у своїй сумці?» Андерсон здивовано поглянув на Сато.

– А чому ж Ленґдон про це нічого не сказав?

– До біса цікаве запитання, – прошепотіла Сато.

– Ця конфігурація... ні, це не випадковість.

– Так, не випадковість, – в голосі Сато почулася лють. – Навряд чи.

Раптом увагу Андерсона привернуло якесь шарудіння в коридорі. Він перелякано посвітив у темряву проходу. Згасаючий промінь освітив лише безлюдний коридор із низкою прочинених дверей.

– Агов! – гукнув він. – Хто там?

Тиша.

Сато здивовано поглянула на нього, бо, вочевидь, сама не почула нічого.

Андерсон іще на мить прислухався, а потім вирішив, що то йому наверзлося. «Треба звідси вшиватися».

Залишившись сам-один в камері з палаючою свічкою, Ленґдон пробіг пальцями по гострих краях викарбуваних у піраміді символів. Йому було дуже цікаво, про що ж ішлося в цьому написі, але він більше не збирався втручатися у приватне життя Пітера Соломона, бо вони й так удерлися недозволенно далеко. «І взагалі – навіщо тому схибленому психові ця маленька піраміда?»

– Професоре, у нас проблема, – гучно заявила Сато, з'являючись позаду нього. – Я щойно отримала інформацію, і мені набридли ваші брехні.

Ленґдон обернувся і побачив, що до нього рішучим кроком наближається директорка відділу безпеки ЦРУ, тримаючи в руках смартфон. Її очі палали люттю. Професор остовпіло поглянув на Андерсона, сподіваючись на його підтримку, але шеф став на одвірку насторожі, і вираз його обличчя не провіщав нічого доброго. Сато зупинилася перед Ленґдоном і тицьнула смартфоном йому в обличчя.

Отетерілий професор поглянув на екран, на якому виднілося чорно-біле фото, схоже на негатив. Зображення являло собою мішанину різних предметів, один з яких яскраво виділявся на їхньому фоні. Він лежав під досить гострим кутом і розташовувався не в центрі, але було чітко видно, що то маленька гостра піраміда.

«Маленька піраміда?» Ленґдон поглянув на Сато.

– Що це?

Здавалося, його запитання ще більше розлютило японку.

– Придурюєтеся, що не знаєте, еге ж?

Ленґдонові урвався терпець.

– Нічого я не придурююся! Я ніколи в житті цього не бачив!

– Брехня! – відрізала Сато, і її голос гострим ножем пронизав вологе повітря. – Ви носили це у своїй сумці всю ніч!

– Я... – почав був Ленґдон, але завмер на півслові. Він поволі перевів погляд на сумку, що висіла на його плечі. А потім він знову поглянув на екран смартфону. «О Господи... та це ж пакунок!» Він пильніше придивився до зображення. І тепер побачив примарні обриси куба, що слугував футляром для піраміди. Приголомшений Ленґдон збагнув, що перед ним рентгенівський знімок його сумки... і загадкового кубоподібного пакунка, який дав йому Пітер. Насправді цей куб являв собою порожню коробку, в якій лежала пірамідка.

Ленґдон хотів було щось сказати, але не зміг. Неначе все повітря вийшло у нього з легенів – і його блискавкою вдарила нова здогадка.

Проста. Зрозуміла. І страшна.

«Боже милосердний». Він поглянув на усічену піраміду на столі. Її вершина була пласкою – маленький квадрат, що символічно очікував своєї завершальної деталі. Деталі, що перетворить її з «незавершеної піраміди» на «істинну піраміду».

Тепер Ленґдон зрозумів, що та маленька пірамідка, яку він з собою носив, насправді була не пірамідою. «Вона була її горішнім каменем». Цієї миті він збагнув, чому тільки він зможе відкрити таємниці цієї піраміди.

«Бо у мене завершальна деталь. І вона й справді... являє собою талісман».

Коли Пітер сказав Ленґдонові, що в пакунку – талісман, то Ленґдон розсміявся. Тепер він зрозумів, що його друг мав рацію. Цей маленький завершальний камінь і справді був талісманом, але не магічним... а більш древнім його різновидом. Задовго до того, як слово «талісман» набуло магічного забарвлення, воно мало інше значення – «завершення», і походило від грецького telesma, що означало «повний, завершений». Талісманом міг бути який завгодно предмет чи ідея, котрі доповнювали щось інше і робили його цілісним. «То був остаточний елемент». У символічному значенні завершальний камінь і був талісманом, який перетворював незавершену піраміду на символ довершеної бездоганності.

Раптом Ленґдона осяяло, і перед ним відкрилася одна дивовижна істина: за винятком розміру, кам'яна піраміда в Пітеровій кімнаті роздумів стала потроху перетворюватися на віддалену подобу легендарної масонської піраміди.

Судячи з яскравості, з якою маленька піраміда висвітилася на знімку, її було зроблено з металу, дуже щільного металу. Він не міг знати, чи то щире золото, чи щось інше. І не міг дозволити своїй уяві вводити його в оману. «Ця пірамідка надто маленька. Код – надто простий. Тому... все це – міф, і не більше, заради всього святого!»

А Сато з нього очей не зводила.

– Ви начебто розумна й талановита людина, професоре, але сьогодні ви пішли на нерозумний крок. Вирішили брехати директорові внутрішньої розвідки. Навмисне перешкоджали слідству, яке здійснювало ЦРУ.

– Я зможу це пояснити, якщо ви надасте мені можливість.

– Пояснюватимете у штаб-квартирі ЦРУ. А зараз я беру вас під арешт.

Ленґдон заціпенів.

– Облиште жарти. Це несерйозно.

– Дуже серйозно. Я чітко пояснила вам, що цієї ночі на карту поставлено все, а ви не пішли мені назустріч. Настійно рекомендую вам задуматися над поясненням напису на цій піраміді, щоб на момент нашого повернення до штаб-квартири... – Вона підняла свій «Блекбері» і великим планом сфотографувала викарбувані на піраміді символи. – ...На момент нашого повернення до штаб-квартири мої фахівці вже були в курсі справи.

Ленґдон розтулив був рота, щоб заперечити, але Сато вже обернулася до Андерсона, що стояв на порозі.

– Шефе, – сказала вона, – покладіть цю піраміду Ленґдонові в сумку і несіть. А я подбаю, щоб містера Ленґдона взяли під варту. Ваш пістолет, будь ласка.

Із кам'яним лицем Андерсон увійшов до камери, розстібуючи свою кобуру-оперативку. А потім віддав пістолет Сато, яка відразу ж націлила його на Ленґдона.

Професор очманіло витріщився на неї, неначе все це йому наснилося. «Ні, цього не може бути».

Та Андерсон підійшов до Ленґдона і зняв сумку з його плеча, поніс її до стола і поставив на стілець. Розстебнувши зіпер, він розсунув краї сумки, взяв зі стола важку кам'яну піраміду і поклав усередину, поруч із пірамідкою та рештою професорових речей.

Раптом у коридорі почулося шарудіння. В одвірку матеріалізувався темний силует якогось чоловіка. Він кинувся у камеру, швидко наближаючись до Андерсона ззаду. Шеф охорони так і не встиг його помітити. Мить – і незнайомець штовхонув Андерсона плечем у спину. Шефа кинуло вперед, він тріснувся головою об край ніші, а потім упав на стіл, навсібіч розкидавши кості та інші речі. Пісковий годинник розбився об підлогу. Свічка теж впала додолу, але не згасла.

Швидко зорієнтувавшись у цьому несподіваному хаосі, Сато крутнулася і підняла пістолет, але нападник ухопив із долівки людську стегнову кістку, розмахнувся і торохнув нею японку по плечу. Сато скрикнула від болю, різко подалася назад і впустила пістолет. Незнайомець ударом ноги відкинув його геть, а потім прудко підскочив до Ленґдона. Чоловік виявився високим та струнким афроамериканцем, якого Ленґдон ніколи в житті не бачив.

– Хапайте піраміду! – скомандував він. – За мною – мерщій!

РОЗДІЛ 42

Афроамериканець, що вів Ленґдона підземним лабіринтом Капітолію, безперечно, був людиною з владних кіл. Окрім того, що цей чоловік безпомилково знаходив шлях боковими коридорами, повз віддалені кімнати, він ще й мав при собі в'язку ключів, якими відмикав кожні замкнені двері, що траплялися на їхньому шляху.

Ленґдон поспішав услід за чоловіком, хутко піднімаючись якимись невідомими сходами. Коли вони вибралися нагору, професор нарешті відчув, що шкіряний ремінь його сумки добряче натер плече. Кам'яна піраміда була дуже важкою, і він боявся, що ремінь не витримає.

Події останніх кількох хвилин проминули всупереч всякій логіці, і Ленґдон спіймав себе на тому, що ним рухають тепер лише інстинкти. Спинним мозком він відчував, що може довіряти цьому незнайомцеві, бо той не лише врятував його від арешту, а й без вагань вдався до рішучих та небезпечних дій, щоб захистити загадкову піраміду Пітера Соломона. «Що ж це за піраміда така?» Мотиви цього чоловіка залишалися загадкою, однак Ленґдон краєм ока побачив знайоме мерехтіння золота на руці свого рятівника. То був масонський перстень з двоголовим феніксом і числом 33. Цей чоловік та Пітер Соломон були більше, ніж вірними друзями. Вони були братами-масонами найвищого ступеня.

Ленґдон прослідував за афроамериканцем до верхнього майданчика сходів, а потім вони у непозначені двері вийшли до службового коридору. Пробігши повз коробки та мішки зі сміттям, вони різко звернули вбік і через службові двері несподівано вскочили до якогось дивовижного світу – то було приміщення з м'якими сидіннями, схоже на кінозал. Незнайомець провів Ленґдона боковим проходом між кріслами, потім вони, пройшовши у парадні двері, опинилися у великому світлому атріумі. Ленґдон второпав, що вони потрапили до гостьового центру, через який він сьогодні ввечері увійшов до Капітолію.

На жаль, окрім них там був і поліцейський з капітолійської охорони.

Зійшовшись, всі троє зупинилися і повитріщалися один на одного. Ленґдон упізнав молодого поліцейського-латиноамериканця, котрий цього вечора сканував його сумку.

– Полісмене Нуньєс, – сказав афроамериканець. – Ані слова! Йдіть за мною.

Охоронець збентежився, але виконав наказ без зайвих запитань.

«Що ж це за чоловік?»

Вони утрьох поквапилися до південно-східного рогу гостьового центру й увійшли до маленького фойє, де виднілися масивні двері, заблоковані оранжевими стовпчиками. Самі двері були запечатані липкою стрічкою – вочевидь, щоби до гостьового центру потрапляло менше пилу ззовні. Афроамериканець простягнув руку і відідрав стрічку. А потім понишпорив у в'язці ключів і сказав охоронцеві:

– Наш приятель, шеф Андерсон, зараз у підземеллі. Можливо, він поранений. Вам спало на думку перевірити, чи все там гаразд.

– Слухаю, сер. – Нуньєс був спантеличений не менше, ніж стривожений.

– А найголовніше – ви нас не бачили. – Чоловік знайшов ключ, зняв його із в'язки і відімкнув важкий дверний засув. Рвучко відчинивши двері, він кинув ключ охоронцеві. – Замкніть за нами двері. Приліпіть стрічку назад якомога ретельніше. Сховайте ключ у кишеню і нічого не кажіть. Навіть шефу. Зрозуміло, полісмене Нуньєс?

Охоронець глянув на ключ так, неначе йому щойно ввірили коштовний камінь.

– Зрозуміло, сер.

Чоловік поспішив у двері, і Ленґдон подався слідком. Охоронець замкнув за ними важкий засув, і Ленґдон почув, як Нуньєс приліплює стрічку на місце.

– Професоре Ленґдон, – звернувся до нього чоловік, коли вони швидко крокували сучасним коридором, будівництво якого ще не завершилося. – Мене звуть Ворен Беламі. Пітер Соломон – мій найкращий друг.

Ленґдон кинув на статечного афроамериканця здивований погляд. «Так оце – Ворен Беламі?» Ленґдон ніколи не зустрічався з Архітектором Капітолію, але його ім'я, безперечно, знав.

– Пітер про вас дуже високої думки, – мовив Беламі, – і мені дуже шкода, що нам довелося познайомитися за таких жахливих обставин.

– Пітер потрапив у страшну біду. Його руку...

– Я знаю, – похмуро перервав його Беламі. – Боюся, що це навіть не половина страшної правди.

Вони дійшли до кінця освітленої частини коридору, і прохід різко звернув ліворуч. Решта коридору, куди б він не вів, була непроглядно темною.

– Стривайте, – сказав Беламі і зник у електрощитовій, з якої в темну частину коридору зміїлися товсті кабелі високої напруги. Ленґдон почекав, поки Архітектор нишпорив всередині. Нарешті Беламі, вочевидь, знайшов перемикач, через який живилися струмом подовжувальні кабелі, бо в темному коридорі, яким пролягав їхній маршрут, раптом спалахнуло світло.

Ленґдон тільки й зміг, що спантеличено витріщитися.

Вашинґтон, округ Колумбія, – як і Рим – був містом з мереживом потайних проходів та підземних тунелів. І прохід, що зараз відкрився перед ними, нагадав Ленґдонові тунель Il Passetto, що сполучав Ватикан із замком Святого Янгола. Довгий. Темний. Вузький. Однак цей прохід, на відміну від древнього тунеля, був сучасний і ще недобудований. Він являв собою довгий будівельний майданчик. Настільки довгий і вузький, що, здавалося, закінчувався вдалині глухим кутом. Єдиним джерелом світла була низка підвішених на чималій відстані одна від одної будівельних ламп, чиєї потужності вистачало не набагато більше, ніж просто підкреслювати неймовірну довжину тунеля.

А Беламі вже увійшов до проходу.

– Йдіть за мною. І дивіться під ноги.

І Ленґдон пішов слід у слід за Архітектором, дивуючись, куди ж веде цей тунель.

А цієї самої миті Малах вийшов із блоку номер три і швидко покрокував безлюдним коридором Центру техпідтримки до блоку номер п'ять. У руці він стискав картку Триш і тихо шепотів: «Нуль вісім, нуль чотири».

У його голові крутилася ще одна думка. Малах щойно отримав термінове повідомлення з будівлі Капітолію. «Мій підопічний зіткнувся з непередбаченими труднощами». Та навіть попри це, новини були оптимістичними: Роберт Ленґдон мав тепер і піраміду, і горішній камінь. Усе трапилося не зовсім так, як передбачалося, але всі головні деталі тепер ставали на свої місця. Неначе сама доля визначала сьогоднішні події, невпинно ведучи Малаха до перемоги.