Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 7

Кетрін Соломон поквапливо перетнула автостоянку під холодним дощем, шкодуючи, що не вдягнула нічого теплішого за джинси з кашеміровим светром. Вона наближалася до парадного входу будівлі, і гудіння гігантських повітроочисних установок гучнішало. Та вона його ледь чула, бо у вухах і досі лунали слова, щойно почуті по телефону.

«Стосовно того, що, як вважає ваш брат, сховане тут, в окрузі Колумбія... його можна знайти».

Сама думка про це видалася Кетрін неймовірною. Вона та цей дивний абонент мали ще багато про що поговорити, тож домовилися продовжити розмову пізніше того ж вечора.

Біля парадних дверей її охопило вже звичне радісне збудження, яке вона завжди відчувала, коли входила до цієї гігантської споруди. «Ніхто не знає, що це місце саме тут».

Табличка на дверях сповіщала:

Центр технічної підтримки Смітсонівського музею (SMSC)

Колекція експонатів Смітсонівського музею була колосальною: у понад дюжині великих залів, розташованих на Національній алеї, водночас експонувалося лише два відсотки від їх загальної кількості, решту дев'яносто вісім відсотків потрібно було десь зберігати. І оце «десь» було «тут». Недивно, що ця будівля стала домівкою для вражаюче розмаїтого набору артефактів – гігантських статуй Будди, старовинних рукописів, отруйних стріл з Нової Гвінеї, оздоблених коштовними каменями ножів та навіть каяка, змайстрованого з китового вуса. Не менш вражали і природні скарби цієї споруди: скелети плезіозаврів, безцінне зібрання метеоритів, гігантський кальмар і навіть колекція слонячих черепів, привезених президентом Теодором Рузвельтом з африканського сафарі.

Але жоден з цих експонатів не був причиною, через яку керівник Смітсонівського інституту, Пітер Соломон, взяв свою сестру на роботу в центр техпідтримки. Він привів її сюди не для споглядання чудес науки, а для того, щоб їх творити.

У глибині цієї споруди, в темряві віддаленої ніші ховалася невеличка наукова лабораторія, не схожа на жодну іншу лабораторію у світі. Нещодавні епохальні відкриття в галузі ноетичної науки, що їх зробила Кетрін в цій лабораторії, справили потужний вплив буквально на всі наукові дисципліни – від фізики та історії до філософії та релігії. «Незабаром все зміниться», – подумала вона.

Коли Кетрін увійшла до вестибюля, охоронець за столиком швидко сховав своє радіо і похапцем висмикнув з вух навушники.

– Здрастуйте, міс Соломон! – широко посміхнувся він.

– Уболіваєте за «Червоношкірих»?

Охоронець винувато почервонів.

– Так, але гра ще не почалася. Триває передматчеве шоу.

Вона посміхнулася.

– Я вас не видам. – Підійшовши до металевого детектора, Кетрін спорожнила кишені. Знімаючи з руки золотий годинник «Картьє», вона відчула звичний приплив смутку. Цей годинник подарувала їй матір на вісімнадцятий день народження. Минуло майже десять років, як її матір померла жахливою смертю... прямо у неї на руках.

– До речі, міс Соломон, – жартівливо прошепотів охоронець, – а ви коли-небудь розкажете комусь, чим займаєтеся в отій лабораторії?

Кетрін підвела на нього очі.

– Колись, Кайле. Але не сьогодні.

– Та годі вам, – наполягав охоронець. – Секретна лабораторія в секретному музеї... Напевне, ви займаєтеся чимось суперовим і приголомшливим.

«Приголомшливим – то надто слабко сказано», – подумала Кетрін, збираючи свої речі. Істина полягала в тому, що вона займалася наукою настільки передовою та розвиненою, що її вже й наукою важко було назвати.

РОЗДІЛ 8

Роберт Ленґдон стояв на вході до Національного залу статуй і спантеличено споглядав картину, що перед ним розкрилася. Це приміщення було точнісінько таким, яким він його запам'ятав: пропорційне півколо, споруджене в стилі грецького амфітеатру. Граціозні аркові стіни з пісковику та італійського гіпсу обрамлялися колонами з різнокольорового уламкового мармуру, між якими було розставлено національну колекцію: статуї тридцяти восьми видатних американських діячів на повний зріст стояли півколом на яскравому обширі чорно-білих мармурових кахлів.

Саме таким Ленґдон і запам'ятав це приміщення, де колись йому довелося побувати на лекції.

За одним лише винятком.

Цього вечора тут не було ані душі.

Не було стільців. Не було слухачів. Не було Пітера Соломона. Лише купка туристів, що безцільно блукали залом, не звертаючи ані найменшої уваги на Ленґдона та його грандіозне антре. «А може, Пітер мав на увазі ротонду?» Та визирнувши в коридор у напрямку ротонди, він побачив, що й там вештаються туристи.

Відлуння годинникового бою ущухло. Тепер Ленґдон спізнився вже цілком офіційно.

Він поквапився до коридору і знайшов там екскурсовода.

– Перепрошую, я маю прочитати сьогодні лекцію на заході, влаштованому Смітсонівським інститутом. Ви не в курсі, де заплановано проведення цієї урочистості?

Екскурсовод завагався.

– Не знаю, що й сказати, пане. А коли початок?

– Уже зараз!

Чоловік похитав головою.

– Нічого не чув про урочистості, організовані сьогодні Смітсонівським інститутом. Може, десь в іншому місці?

Спантеличений, Ленґдон поспішив назад, до центру залу й уважно весь його обдивився. «Це що – Соломон отак пожартував?» Та професор навіть припустити такого не смів. Він витягнув свого мобільника та отриманий вранці факс і набрав номер Пітера.

Телефон помовчав, ловлячи сигнал у величезному просторому приміщенні, й нарешті почулися гудки.

На дзвінок відповів уже знайомий голос із південним акцентом.

– Офіс Пітера Соломона, Ентоні слухає. Чим можу допомогти?

– Ентоні! – полегшено зітхнув Ленґдон. – Добре, що ви й досі на роботі. Це Роберт Ленґдон. Схоже, з лекцією виникла якась плутанина. Зараз я стою в Національному залі статуй, але тут нікого немає. Може, лекцію перенесли до якогось іншого приміщення?

– Не думаю, сер. Стривайте, я зараз перевірю. – Асистент на мить замовк. – А ви отримали підтвердження від містера Соломона особисто?

Ленґдон знітився.

– Та ні. Я отримав підтвердження від вас, Ентоні. Сьогодні вранці.

– Так, я пам'ятаю. – Асистент знову на мить замовк. – А вам не здається, професоре, що ви вчинили дещо необачно?

Ленґдон одразу ж насторожився.

– Прошу?

– А ви лишень подумайте... – мовив Ентоні. – Ви отримали факс, у якому вам пропонують подзвонити за певним номером – що ви й зробили. Потім ви говорили з абсолютним незнайомцем, який назвався асистентом Пітера Соломона. Опісля ви з власної волі сіли на приватний літак до Вашинґтона, а потім в авто, що на вас чекало. Я точно переказую?

Ленґдон відчув на спині неприємний холодок.

– Хто ви, в біса, такий? Де Пітер?

– Боюся, Пітер Соломон і гадки не має, що ви зараз у Вашинґтоні. – Південний акцент «асистента» зник, і його голос перейшов у тихий медоточивий шепіт. – Ви зараз у Капітолії, містере Ленґдон, бо потрібні тут мені.

РОЗДІЛ 9

Роберт Ленґдон міцно притиснув до вуха мобільник і став нервово походжати по залу статуй, описуючи невеличке коло.

– Хто ви, в біса, такий?

– Не тривожтеся, професоре. Вас викликали сюди не просто так, – відповів чоловік солодкавим шепотом.

– Викликали? – Ленґдон раптом відчув себе, як звір у клітці. – Скоріше, викрали, а не викликали.

– Навряд чи, – голос співрозмовника був неприродно спокійний та безтурботний. – Якби мені захотілося зробити вам зле, то я убив би вас іще в «Лімузині Таун Кар». – Він зробив коротку промовисту паузу. – Мої наміри виключно шляхетні. Я просто маю для вас запрошення.

«Та ні, дякую». Після всіх його пригод у Європі кілька років тому Ленґдон зажив несподіваної слави, що перетворила його на магніт для всіляких схиблених йолопів, але цей псих точно перейшов межу дозволеного.

– Слухайте, мені начхати на ту чортівню, що тут відбувається, тому я вимикаю зв'язок...

– Украй нерозважливо з вашого боку, – зауважив співрозмовник. – У вас лишилося дуже мало часу, щоб врятувати душу Пітера Соломона.

Ленґдону аж подих перехопило.

– Що ви сказали?

– Що почули.

Тон, яким незнайомець вимовив ім'я Пітера Соломона, змусив Ленґдона похолонути від страху.

– А що вам відомо про Пітера?

– Наразі я вже знаю його найпотаємніші секрети. Містер Соломон у мене в гостях, а я – господар, який уміє переконувати і розв'язувати язики.

«Цього не може бути».

– Не брешіть, Пітера у вас немає.

– Я ж розмовляю по його приватному телефону. Вам це ні про що не каже?

– Я викличу поліцію.

– Немає потреби, – відказав чоловік. – Вони вас вмить загребуть.

«Що цей псих верзе?»

– Якщо Пітер справді у вас, то дайте йому телефон негайно, – суворо зажадав Ленґдон.

– Це неможливо. Містер Соломон застряг у дуже незручному та небезпечному місці. – Чоловік на мить замовк. – Він в Арафі.

«Де?!» – Ленґдон збагнув, що стискає телефон так сильно, аж пальці терпнуть.

– Араф, або ж Хамістаган. Місце між раєм та пеклом, місце, якому Данте присвятив свій духовний славень у легендарному творі «Кола пекла».

Посилання на релігійні та літературні джерела, що їх зробив незнайомець, зміцнили Ленґдона в думці, що він має справу з божевільним. Другий славень. Ленґдон добре його знав; ще нікому не вдалося закінчити спецшколу «Філіпс Ексетер», не прочитавши Данте.

– Ви кажете, що, на вашу думку, Пітер Соломон у... чистилищі?

– Ви, християни, користуєтеся аж надто грубим словом, але так – містер Соломон нині у підвішеному, проміжному стані.

Слова схибленого незнайомця загули у вухах Ленґдона поховальним дзвоном.

– Ви хочете сказати, що Пітер... мертвий?

– Не зовсім... Ні, не мертвий.

– Не зовсім? – заволав Ленґдон, і його голос різким відлунням відбився від стін залу. Сім'я туристів з подивом витріщилася на нього. Він відвернувся і стишив голос.

– Не можна померти «не зовсім». Людина або помирає, або ні!

– Ви мене дивуєте, професоре. Я гадав, що ви краще знаєтесь на таємницях життя та смерті Між життям і смертю існує цілий світ, світ, у якому зараз витає Пітер Соломон. Він може або повернутися до вашого світу, або переміститися до іншого... залежно від того, як ви поводитиметеся зараз.

Ленґдон спробував вмістити у своїй свідомості щойно почуте й обміркувати.

– Що вам від мене потрібно?

– Усе дуже просто. Колись вам надали доступ до однієї досить древньої речі. І цього вечора ви мені про неї розкажете.

– Я й гадки не маю, про що ви кажете.

– Невже? Не клейте дурня, що не знаєте про древні таємниці, котрі вам ввірили.

Раптом Ленґдон почав усвідомлювати, про що могло йтися. Древні таємниці. Він нікому й слова не сказав про свої пригоди в Парижі кілька років тому, але фанатики Священного Грааля прискіпливо вивчали всі газетні публікації. Дехто з них зв'язав докупи дрібки інформації й запевнив себе, що тепер Ленґдон утаємничений у секретні відомості про Священний Грааль, а може, і про його місцезнаходження.

– Слухайте, – сказав професор. – Якщо йдеться про Грааль, то запевняю вас, я знаю про нього не більше за...

– Не ображайте мої розумові здібності, містере Ленґдон, – відрізав співрозмовник. – Мені байдуже до дріб'язкових дурниць на кшталт Священного Грааля чи жвавих дебатів у всьому світі стосовно того, чия версія історії є кращою. Мене абсолютно не цікавлять регулярні дискусії стосовно релігійної семантики. Бо на ці питання лише смерть може дати відповідь.

Рішучість тону співрозмовника викликала в Ленґдона збентеження.

– Про що ж тоді йдеться?

Незнайомець на кілька секунд замовк.

– Можливо, вам відомо, що в цьому місті є древній портал.

«Древній портал?»

– І сьогодні, професоре, ви відімкнете його для мене. Вам слід пишатися, що я до вас звернувся: це найграндіозніше запрошення у вашому житті. Я вибрав не кого-небудь, а саме вас. І тільки вас.

«Ти просто з глузду з'їхав».

– Вибачте, але ви зробили хибний вибір, – відказав Ленґдон. – Я нічого не знаю ні про який древній портал.

– Ви, мабуть, погано мене зрозуміли, професоре. Вас вибрав не я... вас вибрав Пітер Соломон.

– Що? – спитав Ленґдон ледь чутним шепотом.

– Містер Соломон розповів мені, як знайти цей портал, але зізнався, що лише одна людина у світі зможе його відімкнути. І ця людина – ви.

– Якщо це дійсно сказав Пітер, то він або помиляється, або... сказав неправду.

– Гадаю, що ні. Містер Соломон був у вкрай слабкому і непевному стані, коли зізнався мені в цьому, тому я схильний вірити йому.

Напад гніву вколов Ленґдона, як гострий кинджал.

– Попереджаю вас, якщо ви завдасте Пітерові шкоди...

– Професоре, ви спізнилися з погрозами, – відказав чоловік іронічним тоном. – Я вже витягнув з Пітера Соломона те, що мені потрібно. Але заради нього самого я пропоную вам забезпечити мене тим, що мені потрібно від вас. Зараз час має велике значення... для вас обох. Раджу вам знайти портал і відімкнути його. Пітер вкаже вам шлях.

– Пітер? Мені здалося, наче ви сказали, що він в чистилищі?

– Що вгорі, те і внизу, – відповів чоловік.

І знову холодні мурашки побігли по спині Ленґдона. Ця химерна відповідь була древньою максимою герметизму, котра проголошувала віру в фізичний зв'язок між небесами та землею. Що вгорі, те і внизу. Ленґдон швидко оглянув просторе приміщення і подумав: «Як же сталося, що все так несподівано пішло сьогодні шкереберть?»

– Слухайте, я нічого не знаю ні про який древній портал. Я викликаю поліцію.

– Невже ви досі не зрозуміли? Невже ви не второпали, чому вибрали саме вас?

– Ні, не второпав, – відказав Ленґдон.

– То нічого, незабаром зрозумієте, – хихикнув незнайомець. – Це може статися будь-якої миті.

І телефон замовк.

Ленґдон простояв як укопаний кілька лячних секунд, намагаючись вмістити у свідомості те, що тільки-но трапилося.

Раптом звідкись почувся несподіваний різкий звук.

Він долітав із ротонди.

Хтось несамовито кричав.

РОЗДІЛ 10

Раніше Роберт Ленґдон багато разів заходив до ротонди, але ще ніколи не доводилося йому вбігати туди зі спринтерською швидкістю. Влетівши до приміщення через північний вхід, він помітив групу туристів, що скупчилися в центрі. Кричав маленький хлопчик, і батьки заспокоювали його. Решта юрмилися довкола, а охоронці щосили намагалися відновити порядок.

– Він витягнув її зі свого перев'язу, – мовив хтось тремтячим голосом, – і залишив прямо тут!

Ленґдон підійшов ближче і кинув побіжний погляд на те, що спричинило такий гармидер. Предмет, що лежав на підлозі Капітолію, і справді був химерний, але не настільки, щоб через нього верещати.

Ленґдонові багато разів доводилося бачити пристосування, що лежало долі. На мистецькому факультеті Гарварду таких штуковин було повно. Скульптори та художники за допомогою цих повнорозмірних пластмасових моделей намагалися передати риси найскладнішої частини людського тіла, і цією частиною було, найдивніше, не обличчя. Нею була людська рука. «Хтось залишив руку манекена в ротонді?»

Штучні манекенові руки, або хендкени, як їх часто називали, мали шарнірно-рухомі пальці, що давали змогу митцеві розташовувати штучну кінцівку в будь-якій, потрібній йому позиції. І найчастіше ця позиція у студентів-другокурсників була ось якою: пальці стиснуті в кулак, а середній стирчить догори. Однак ця рука-манекен на підлозі лежала долонею догори, а її вказівний та великий пальці вказували на стелю.

Коли Ленґдон підійшов ближче, він збагнув, що то якийсь незвичний хендкен. Його пластикова поверхня не була звично гладенькою, на ній виднілися легкі зморшки та маленькі пігментні плями. Вона була дуже схожою...

На справжню шкіру.

Раптом Ленґдон закляк як укопаний.

Бо побачив кров. Господи милосердний!

Виявилося, що відрізану п'ясть – для надання стійкості – наштрикнули на гострий дерев'яний кілок. Хвиля нудоти накотила на професора. Боячись дихнути, Ленґдон присунувся на дюйм і побачив, що пучки вказівного та великого пальців прикрашають крихітні татуювання. Та не вони привернули його увагу. Погляд Ленґдона відразу ж перемістився до знайомого золотого персня на підмізинному пальці.

Ні!

Ленґдон відсахнувся.

Він збагнув, що перед ним – відрізана права рука Пітера Соломона. І відразу ж усе довкола попливло і почало обертатися.

РОЗДІЛ 11

«Чому ж не відповідає Пітер? – подумала Кетрін Соломон, вимикаючи телефон. – Де він є?»

Упродовж трьох років Пітер Соломон незмінно приїздив першим на щотижневі недільні зустрічі о сьомій вечора. Це був їхній приватний сімейний ритуал, спосіб підтримки родинного зв'язку на початку нового тижня, а для Пітера – ще й спосіб триматися в курсі роботи Кетрін в її лабораторії.

«Він же ніколи не запізнюється і завжди відповідає на дзвінки. – Та ще гіршим було те, що Кетрін і досі не знала, що скаже братові, коли він зрештою приїде. – Я й гадки не маю, як питати у нього про те, що я дізналася сьогодні».

Її кроки ритмічно відлунювали цементною підлогою, що, немов хребет, пронизувала споруду Центру підтримки. Відомий під назвою «Головна вулиця», цей коридор сполучав п'ять масивних корпусів-сховищ. А на висоті сорок футів розташовувалася циркуляційна система жовтогарячих повітроводів. Вони пульсували, наче кровоносні судини, що рухаються в такт із серцем, проганяючи крізь споруду тисячі кубічних футів фільтрованого повітря.

Зазвичай Кетрін, пройшовши майже півмилі до своєї лабораторії, встигала заспокоїтися і розслабитися, слухаючи, як дихає будівля Центру. Однак сьогодні ця пульсація тільки роздратувала її. Те, що вона дізналася нещодавно про свого брата, могло стурбувати будь-кого, та, оскільки Пітер був для неї єдиною ріднею у світі, Кетрін особливо гостро сприймала думку про те, що він може приховувати від неї якісь секрети.

Вона знала, що брат лише раз приховав від неї таємницю. То була прекрасна таємниця, що крилася в кінці цього коридору. Три роки тому він провів Кетрін оцим проходом і, показуючи їй Центр підтримки, гордо продемонстрував декотрі, найбільш незвичайні експонати, що тут зберігалися: марсіанський метеорит ALH-84001, рукописний піктографічний щоденник відомого індіанського вождя на ім'я Сидячий Бик, колекцію запечатаних воском банок фірми «Бол глас» з оригінальними зразками, зібраними Чарльзом Дарвіном.

Коли вони проходили повз масивні двері з маленьким віконцем, Кетрін випадково побачила те, що було за дверима, і аж охнула від несподіванки.

– А це що таке, заради всього святого?

Брат хихикнув і, не зупиняючись, пішов далі.

– Блок номер три. Він зветься Мокрий блок. Досить незвичне видовище, еге ж?

«Скоріше страхітливе».

Кетрін поспішила слідком за братом. Ця споруда була схожа на інопланетний світ.

– Насправді ж я хочу показати тобі блок номер п'ять, – сказав Пітер, ведучи сестру коридором, якому, здавалося, кінця й краю не буде. – Це наша найновіша добудова, спеціально призначена для збереження експонатів з підвалу Національного музею природничої історії. Ту колекцію плануємо перемістити сюди впродовж п'яти років, і це означає, що наразі блок номер п'ять іще порожній.

Кетрін прискіпливо поглянула на брата.

– Порожній? А чому ж тоді ми туди йдемо, якщо там нема на що дивитися?

У братових очах спалахнула знайома пустотлива іскорка.

– Я подумав, що коли ніхто те приміщення не використовує, то, може, ним скористаєшся ти?

– Я?

– Так. Ти могла б попрацювати в стаціонарній лабораторії, спеціально устаткованому приміщенні, де мала б можливість практично зреалізувати всі оті теоретичні експерименти, над якими працювала всі ці роки.

Кетрін отетеріло дивилася на брата.

– Але ж, Пітере, ці експерименти – суто теоретичні! Реалізувати їх на практиці майже неможливо!

– Немає нічого неможливого, Кетрін, і ця будівля прекрасно тобі підходить. Центр підтримки – не просто комора для скарбів; це один з провідних науково-дослідних центрів світу. Ми постійно беремо експонати з колекцій і досліджуємо їх за допомогою найкращих квантитативних методик, які тільки можна придбати за гроші. Тут ти матимеш у розпорядженні все устаткування, яке тільки забажаєш.

– Пітере, техніку, яка потрібна для здійснення цих експериментів...

– Уже змонтовано. – Пітер широко посміхнувся. – Лабораторія готова до роботи.

Кетрін зупинилася і аж заклякла від такої несподіванки.

Брат махнув рукою в кінець довгого коридору.

– Зараз ми її оглянемо.

Кетрін аж подих перехопило.

– Ти... ти збудував мені лабораторію?

– Це ж моя робота. Смітсонівський інститут створювали для того, щоб рухати вперед наукові знання. Як керівник я мушу з усією серйозністю ставитися до цього завдання. Переконаний, що запропоновані тобою експерименти потенційно спроможні поширити рамки науки на ще незвідані сфери. – Пітер зупинився і поглянув Кетрін прямо у вічі. – Я вважав би своїм обов'язком підтримати цю дослідницьку роботу – незалежно від того, сестра ти мені чи ні. Твої ідеї блискучі й оригінальні. І світ заслуговує на те, щоб побачити, куди вони ведуть.

– Пітере, я навіть не знаю, як...

– Нумо, розслабся і заспокойся... я зробив це власним коштом, і наразі ніхто не використовує блок номер п'ять. Коли закінчиш свої експерименти, звільниш приміщення. Окрім того, блок номер п'ять має деякі унікальні властивості, що сприятимуть твоїй роботі.

Кетрін не могла уявити, що ж такого особливого в цьому масивному порожньому корпусі сприятиме її дослідницькій діяльності, але у неї виникло передчуття, що невдовзі вона про це дізнається. Вони якраз підійшли до дверей з чітким трафаретним написом.

Блок № 5

Брат вставив картку-ключ у щілину – і враз спалахнуло електронне табло з клавіатурою. Він підняв палець, щоб набрати код, але зупинився і пустотливо-хитрувато вигнув брову, як колись у дитинстві.

– А ти певна, що готова?

Кетрін кивнула. «Ну й любиш ти похизуватися, братику!»

– Відійди, – сказав Пітер, натискаючи на кнопки.

Сталеві двері гучно засичали і розчинилися.

За порогом не видно було нічого, окрім чорнильної темряви... і зяючої порожнечі. Її глибини відлунили глухим стугонінням. На Кетрін війнув порив холодного повітря, і їй здалося, що вона стоїть уночі біля Великого Каньйону і зазирає в його глибочінь.

– Уяви собі, що перед тобою – гігантський ангар, призначений для цілого парку аеробусів, – мовив брат, – і матимеш приблизне уявлення.

Кетрін мимохіть позадкувала.

– Сам блок надто великий і просторий, щоб його обігрівати, але твоя лабораторія – це термічно ізольована кімната зі шлакоблоків, приблизно кубічної форми. Задля максимальної ізоляції вона розташовується в найдальшому кутку цього блоку.

Кетрін спробувала все це уявити. Коробка всередині коробки. Напруживши зір, вона вгледілася в темряву, але все одно нічого не побачила. Темрява була абсолютною.

– А лабораторія далеко?

– Далеко... бо в цьому блоці запросто вміститься футбольне поле. Мушу попередити, що прогулянка через нього трохи діє на нерви. Бо темрява там дійсно виняткова, хоч в око стрель.

Кетрін обережно зазирнула за двері.

– А де вимикач?

– Блок номер п'ять іще не під'єднали до електромережі.

– Але ж... як тоді працюватиме лабораторія?

Брат хитро підморгнув.

– На водневих паливних батареях.

Кетрін здивовано розкрила рота.

– Та годі тобі жартувати.

– У них вистачить питомої потужності, щоб забезпечити електрикою невеличке місто. Твоя лабораторія матиме повну радіочастотну ізоляцію від решти будівлі. Більше того: ззовні лабораторія покрита фотостійкими мембранами для захисту від сонячного випромінювання. Загалом, це герметичне енергонезалежне середовище.

Кетрін поволі почала розуміти всю принадність блоку номер п'ять. Левова частка її роботи зосереджувалася на кількісному визначенні досі невідомих енергетичних полів, тож експерименти слід було проводити в місці, повністю ізольованому від будь-якого зовнішнього випромінювання чи «білого шуму». Це стосувалося навіть такого слабкого впливу, як «розумове випромінювання» та «радіація думки», генерованих людьми, що стоять поруч. Саме ці обставини унеможливлювали проведення експериментів в університетських чи шпитальних лабораторіях, отже, ізольований блок в Центрі підтримки Смітсонівського музею дійсно був ідеальним місцем.

– Ходімо поглянемо. – Пітер посміхнувся і ступив у неосяжну темряву. – Просто йди за мною.

Кетрін мимоволі зупинилася на порозі. Цілих сто ярдів у цілковитій темряві? Вона хотіла було запропонувати скористатися ліхтариком, але брат уже зник у темному проваллі.

– Пітере, ти де? – гукнула вона.

– Здолай свій страх і зроби крок у невідомість. – Його голос стихав у темряві. – Ти знайдеш дорогу, повір мені.

«Він що – жартує?! – Зі страхом у серці Кетрін переступила через поріг і зробила кілька кроків, вдивляючись у темряву і намагаючись призвичаїтися до неї. – Я ж нічого не бачу!»

Раптом сталеві двері позаду неї засичали і зачинилися. Кетрін опинилася в непроглядній темряві. І скрізь – ані цяточки світла.

– Пітере, де ти?!

Тиша.

Ти знайдеш дорогу, повір мені.

Обережно, долаючи дюйм за дюймом, вона рушила вперед. «Здолати страх? – Кетрін навіть руки своєї не бачила поперед себе, але пішла далі. Не минуло й хвилини, як вона повністю заблукала. – Куди я іду?»

Це було три роки тому.

Тепер, коли Кетрін знову опинилася перед тими самим сталевими дверима, вона збагнула, який великий шлях здолала після того, як вперше з'явилася тут тієї ночі. Лабораторія, яка дістала прізвисько Куб, відтоді стала її домівкою, безпечним притулком в глибинах блоку номер п'ять. Як і передбачав брат, тієї ночі вона й справді примудрилася знайти дорогу крізь темряву. І згодом завжди безпомилково знаходила її завдяки винахідливо простій системі орієнтації, яку брат навмисне дав їй змогу виявити самотужки.

Але набагато важливішим було те, що справдилося й інше його передбачення: експерименти Кетрін і справді дали приголомшливі результати, особливо впродовж останніх півроку. Це були воістину фундаментальні зрушення і прориви, яким судилося змінити цілі схеми мислення. Кетрін із братом вирішили тримати результати цих експериментів у повній таємниці, доки їх потенційні наслідки не виявляться повніше і чіткіше. Однак Кетрін знала, що невдовзі опублікує декотрі з найбільш далекосяжних наукових відкриттів в історії людства.

«Секретна лабораторія в секретному музеї», – подумала вона, вставляючи картку-ключ у двері блоку номер п'ять. Спалахнула електронна клавіатура, і Кетрін набрала пін-код.

Сталеві двері засичали і відчинилися.

Ті самі, уже добре знайомі стугоніння і порив холодного вітру. І знову, як і раніше, Кетрін відчула, як пришвидшився її пульс.

Найдивовижніші сто ярдів у світі.

Опанувавши себе перед подорожжю в темряві, Кетрін Соломон зиркнула на годинник і зробила крок у темну порожнечу. Однак цього вечора її переслідувала думка: «Куди подівся Пітер?»