Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 40 страниц)

– Знаю, це схоже на маячню. Я хотіла сказати, що моя програма дала можливість перевести в цифри емоційний стан нашої країни. Вийшло щось на кшталт всеосяжного барометра суспільної свідомості, якщо так можна висловитися. – І Триш пояснила, як за допомогою інформаційного поля комунікацій усередині країни можна оцінити її настрій, спираючись на «щільність зустрічальності» певних ключових слів та емоційних індикаторів в інформаційних полях. У радісніші часи і мова радісніша, а в лиху годину – навпаки. Наприклад, у разі нападу терористів уряд зможе скористатися інформаційними полями для того, щоб виміряти зсув суспільних настроїв у Америці і, відповідно, дати президентові точніші відомості про емоційний вплив цієї події.

– Як цікаво, – мовила Кетрін, погладжуючи себе по щоці. – Отже, ви досліджуєте популяцію індивідів, наче єдиний організм?

– Безперечно. Як метасистему. Як єдине ціле, що визначається сумою його частин. Наприклад, людське тіло складається з мільйона окремих клітин, і кожна з них має різні властивості та різне призначення, але всі вони функціонують як єдине ціле.

Кетрін захоплено кивнула.

– Як зграя птахів або косяк риби, що рухаються разом. Ми називаємо це конвергенцією або ж переплетенням.

Триш відчула, що її відома гостя починає розуміти потенціал метасистемного програмування в галузі ноетики.

– Моє програмне забезпечення, – пояснила Триш, – призначалося для того, щоб допомогти державним установам оцінити й ефективніше реагувати на масштабні кризи – пандемічні захворювання, загальнонаціональні трагедії, тероризм і таке інше. – Вона на мить замовкла. – Звісно, завжди є ймовірність, що мою програму використають за іншим призначенням... наприклад, можна зробити такий собі знімок національних умонастроїв і передбачити результат виборів або ж напрямок, у якому рушить фінансова біржа після початку торгів.

– Ніби переконливо.

Триш кивнула на свій масивний будинок.

– Уряд був такої самої думки.

Аж раптом Кетрін зосереджено поглянула на неї.

– Триш, а можна спитати вас про ту моральну дилему, що виникає в результаті вашої роботи?

– Ви про що?

– А про те, що створеною вами програмою запросто можна зловживати. Ті, хто нею володіє, мають доступ до потужної інформації, не доступної кожному. Ви не відчували сумнівів, коли працювали над нею?

Триш і оком не повела.

– Жодних. Моя програма нічим не відрізняється... скажімо, від програми пілотного тренажера. Дехто тренується на ньому, щоб літати з місіями першої допомоги в малорозвинені країни. А дехто – для того, щоб спрямовувати реактивні пасажирські лайнери на хмарочоси. Знання – це знаряддя, і, подібно до решти знарядь, воно чинить вплив залежно від того, в чиїх руках перебуває.

Вражена почутим, Кетрін відкинулася на спинку крісла.

– А тепер дозвольте мені поставити вам суто гіпотетичне запитання.

Триш зненацька відчула, що їхня розмова несподівано перетворилася на співбесіду з роботодавцем.

Кетрін нагнулася і підняла з землі малесеньку щіпку піску так, щоб її побачила Триш.

– Наскільки я розумію, – сказала вона, – ваші метасистеми фактично дозволяють обчислити вагу всього піщаного пляжу, зважуючи його по одній піщинці.

– Так, загалом саме так воно і є.

– Як ви знаєте, ця щіпка піску має масу. Дуже маленьку масу, та все ж має.

Триш кивнула.

– І завдяки цій масі вона має також силу власного тяжіння. Знову ж таки – надто малу, щоб її відчути, але ж має.

– Правильно.

– Так от, – сказала Кетрін, – якщо взяти трильйони отаких піщинок, щоб вони утворили, скажімо, місяць, тоді їхньої об'єднаної сили тяжіння буде достатньо, аби рухати величезні маси води в океанах, влаштовуючи припливи та відпливи по всій нашій планеті.

Триш не розуміла, куди хилить Кетрін, але їй подобалося те, що вона чула.

– Тож міркуймо тепер гіпотетично, – вела далі Кетрін, викинувши пісок. – А що ви скажете на те, що думка... будь-яка крихітна ідея, котра утворюється у вашому мозку... фактично має власну масу? А що ви скажете на те, що думка є матеріальною річчю, вимірюваною одиницею з вимірюваною масою? Мікроскопічно малою масою, ясна річ, але таки масою. Якими будуть потенційні наслідки?

– Суто гіпотетично? Ну, очевидними наслідками будуть... якщо думка має масу, отже, вона має також силу тяжіння і притягує до себе предмети.

Кетрін посміхнулася.

– Правильно мислите. А тепер ходімо далі. Що трапиться, коли велика кількість людей зосередяться на однаковій думці? Всі зустрічальності однієї і тієї самої думки почнуть зливатися в одну, і сукупна маса цієї думки почне зростати. А тому зростатиме і її маса.

– Начебто так.

– Це означає, що коли достатня кількість людей почнуть думати одну й ту саму думку, то гравітація цієї думки стане відчутною... і вона почне діяти як фізична сила. – Кетрін підморгнула. – І тому істотно впливатиме на наш фізичний світ.

РОЗДІЛ 19

Директор Інуе Сато стояла, схрестивши на грудях руки, і, не зводячи скептичного погляду з Ленґдона, обмірковувала те, що він їй тільки-но розповів.

– Він сказав, що хоче, аби ви відімкнули якийсь древній портал? І що я, по-вашому, мушу про все це думати, професоре?

Ленґдон непевно знизав плечима. Йому знову стало зле, тож він намагався не дивитися на відрізану руку свого друга.

– Саме це він мені і сказав. Древній портал... схований десь у цій будівлі. Я відказав йому, що ні про який портал нічого не знаю.

– Тоді чому ж він гадає, що ви зможете його знайти?

– Вочевидь, цей чоловік просто безумець.

«Він сказав, що шлях вкаже Пітер. – Ленґдон поглянув на витягнутий угору палець друга і з огидою пригадав садистичні слова психа. – Пітер вкаже шлях». Ленґдон уже встиг простежити очима, куди показував палець. Палець показував на купол. Портал? Там, угорі? Маячня якась.

– Той чоловік, що мені телефонував, – сказав Ленґдон, дивлячись Сато в очі, – був єдиним, хто знав, що я приїду сьогодні увечері до Капітолію, тому хто б вас не поінформував, він теж був тут сьогодні, ну... ваш інформатор. Я б рекомендував...

– Вас не стосується, звідки я беру інформацію, – урвала його Сато з різкою інтонацією в голосі. – Наразі моїм пріоритетом є взаємодія з тим чоловіком. До того ж я маю інформацію, яка свідчить, що ви єдиний, хто може йому дати те, що він хоче.

– А моїм пріоритетом є знайти мого друга, – невдоволено відказав Ленґдон.

Сато глибоко вдихнула, втрачаючи рештки терпіння.

– Якщо ми хочемо знайти містера Соломона, то у нас є лише один шлях, професоре, – почати взаємодіяти з тим чоловіком, який начебто знає, де перебуває ваш друг. – Сато поглянула на годинник. – У нас обмаль часу. Запевняю вас: нам украй необхідно погодитися на вимоги цього чоловіка, і до того ж швидко.

– Яким чином? – скептично спитав Ленґдон. – Знайти і відімкнути портал? Ніякого порталу не існує, директоре Сато. Цей тип – просто псих.

Сато підступила до професора майже впритул.

– Дозвольте вам нагадати, що той, кого ви називаєте психом, уже встиг сьогодні увечері обдурити двох досить розумних індивідів. – Вона прикипіла очима до Ленґдона, а потім перевела погляд на Андерсона. – У моїй професії швидко дізнаєшся, що межа між безумством та геніальністю часто досить тонка. З нашого боку було б розумним виявити до цього чоловіка трішечки поваги.

– Цей чоловік відрізав людині руку.

– І я про те саме. Цей акт навряд чи здійснив би байдужий чи невпевнений у собі індивід. Навіть більше, професоре: цей чоловік і справді вірить, що ви зможете йому допомогти. Він привіз вас здалеку аж до Вашинґтона і, вочевидь, зробив це не просто так. Була якась причина.

– Причина тут одна, і він сказав, яка саме: щоб я відімкнув портал, бо Пітер сказав йому, начебто я спроможуся це зробити, – відказав Ленґдон.

– А навіщо було Пітерові Соломону так казати, якщо це неправда?

– Я певен, що Пітер нічого подібного не казав. А якщо й казав, то зробив це під примусом. Його обманули... або залякали.

– Так. Це називається тортурами під час допиту, і ця метода є досить ефективною. Тим більше містер Соломон під тортурами мав сказати правду! – Сато говорила так, наче мала особистий досвід застосування цієї методи. – А цей чоловік не пояснив вам, чому Пітер вважає, що тільки ви здатні відімкнути портал?

Ленґдон похитав головою.

– Професоре, якщо те, що про вас кажуть, відповідає істині, то ви з Пітером Соломоном маєте спільний інтерес до певних речей: таємниць, історичної езотерики, містики й таке інше. Невже в жодній з ваших розмов Пітер ані разу не згадав про щось на кшталт таємного порталу, розташованого десь в окрузі Колумбія, у Вашинґтоні?

Ленґдон не йняв віри, що таке питання ставить йому можновладець ЦРУ.

– Жодного разу. І я в цьому абсолютно переконаний. Ми з Пітером обговорюємо певні таємничі речі, але повірте мені – я порадив би йому звернутися до психіатра, якби він коли-небудь сказав мені, що десь тут неподалік криється якийсь древній портал. А надто такий, що веде до древніх таємниць.

Сато пильно поглянула на Ленґдона.

– Хвилиночку. Отже, той чоловік сказав вам, куди конкретно веде той портал?

– Так, хоча він міг би цього й не робити. – І професор кивнув на руку. – «Таємнича рука» є офіційним запрошенням пройти містичну браму і здобути таємне древнє знання – могутню мудрість, відому як древні таємниці... або ж втрачену мудрість усіх часів.

– Отже, вам доводилося чути про той секрет, про який згадував цей чоловік і який, на його переконання, сховано десь тут.

– Про нього чули багато істориків.

– Тоді як ви можете стверджувати, що порталу не існує?

– Дозвольте не погодитися, пані. Всі ми чули про джерело молодості та про Шамбалу, але це аж ніяк не означає, що вони існують.

Гучний писк Андерсонового радіо перервав їхню розмову.

– Шефе? – почувся голос.

Андерсон вхопив радіо зі свого паска.

– Андерсон слухає.

– Сер, ми обшукали прилеглу територію. Не знайшли нікого, хто відповідав би описові. Які будуть подальші вказівки?

Андерсон стрільнув очима на Сато, очікуючи догани, але директор, здавалося, не виявила жодного інтересу до дзвінка. Відійшовши від Ленґдона і Сато, шеф поліції щось тихо говорив по радіо.

Сато ж не зводила пильного погляду з Ленґдона.

– То кажете, що твердження чоловіка про схований у Вашинґтоні секрет є... суцільною вигадкою?

Ленґдон кивнув.

– Це дуже старий міф. Секрет древніх таємниць сягає ще дохристиянської доби. Йому вже багато тисяч років.

– Однак він і досі живе?

– Так само, як і інші неймовірні фантазії. – Ленґдон часто нагадував своїм студентам, що більшість сучасних релігій містять історії, що не витримують перевірки методами сучасної науки: починаючи з Червоного моря, що розступилося перед Мойсеєм, і закінчуючи... Джозефом Смітом, який за допомогою спеціальних окулярів начебто переклав Книгу Мормона з кількох золотих табличок, знайдених у схованці в північній частині штату Нью-Йорк. «Значне поширення ідеї не є доказом її істинності».

– Зрозуміло. А що конкретно являють собою ці... древні таємниці?

Ленґдон глибоко зітхнув.

– Про це можна розповідати кілька тижнів. Коротше кажучи, древні таємниці стосуються масиву секретних знань, накопичених багато років тому. Інтригує у цьому те, що ці знання начебто наділяють того, хто ними скористається, потужними здібностями, які криються невикористаними в розумі людини. Освічені адепти, котрі володіли цими знаннями, поклялися тримати їх у секреті від широкого загалу, бо вважали їх надто могутніми та небезпечними для непосвячених.

– У якому значенні небезпечними?

– Цю інформацію тримають у секреті з тієї ж причини, з якої ми ховаємо сірники від дітей. У вмілих руках вогонь дає світло, але в руках лихих чи невмілих може стати надзвичайно руйнівним чинником.

Сато зняла окуляри і уважно поглянула на Ленґдона.

– Скажіть мені, професоре, а ви вірите в те, що така потужна інформація насправді може існувати?

Ленґдон не знав, що й сказати. Ці древні таємниці він вважав найбільшим парадоксом протягом своєї наукової кар'єри. Буквально кожна містична традиція на землі трималася на тій ідеї, що десь існує таємниче знання, здатне наділити людську істоту містичною, мало не божественною силою: карти Таро та І-Цзин начебто давали можливість зазирнути в майбутнє; алхімія забезпечувала безсмертя за допомогою славнозвісного філософського каменя; неоязичницька релігія Вікка начебто дозволяла своїм добре підготовленим послідовникам насилати сильні чари. Цей список можна продовжувати нескінченно довго.

Як вчений, Ленґдон не міг відкинути історичні свідчення про ці традиції – колекції документів, артефактів та мистецьких витворів й справді наштовхували на думку, що древні люди знали якусь всесильну мудрість і розповідали про неї лише через алегорії, міфи та символи, щоб тільки належним чином посвячені мали доступ до сили, яку ця мудрість давала. Втім, як реаліст і скептик, Ленґдон лишався непереконаним.

– Скажу так: я ставлюся до цього скептично, – відповів він. – Я ніколи не бачив у реальному світі нічого, що могло б підтвердити, що древні таємниці є чимось більшим, аніж просто легендою, це міфологічний архетип, що періодично виникає. Мені здається, що якби люди могли набувати чудесних здібностей, то були б хоч якісь докази. А історія і досі не дала нам прикладів існування індивідів з надлюдськими здібностями.

Сато здивовано вигнула брови.

– Це не зовсім так.

Ленґдон завагався, здогадавшись, що в уяві багатьох релігійних людей і справді існували приклади боголюдини, і найвідомішою з них є Ісус Христос.

– Дійсно, – погодився він, – є багато освічених людей, котрі вірять в існування цієї всесильної мудрості, однак я в цьому невпевнений.

– А Пітер Соломон – один з таких людей? – спитала Сато, зиркнувши на руку посеред підлоги.

Ленґдону забракло духу простежити за її поглядом.

– Пітер – виходець із родини, яка завжди плекала пристрасть до всього древнього та містичного.

– Це ствердна відповідь на моє запитання? – спитала Сато.

– Запевняю вас: якщо Пітер і справді вірить в реальність древніх таємниць, він все одно не вірить, що шлях до них лежить через якийсь портал, схований у Вашинґтоні. Він добре розуміє метафоричний символізм, чого не можна сказати про його поневолювача.

Сато кивнула.

– Отже, ви переконані, що портал – це метафора?

– Звісно, – відповів Ленґдон. – принаймні теоретично. Це надзвичайно поширена метафора: містичний портал, через який треба пройти, щоб стати просвітленим. Портали та брами є звичними символічними побудовами, що втілюють у собі трансформативний обряд ініціації. Шукати цей портал у буквальному значенні – це те саме, що шукати справжні ворота до раю.

Директор на мить замислилася.

– Але схоже, що поневолювач містера Соломона вірить в те, що ви здатні відімкнути саме такий, реальний портал.

Ленґдон скрушно зітхнув.

– Він зробив ту саму помилку, яку роблять усі фанатики: сплутав метафору з реальністю. Так само перші алхіміки марно скніли над перетворенням свинцю на золото, так і не збагнувши, що свинець, перетворений на золото, лише метафора, яка означає розкриття справжнього людського потенціалу. Тобто трансформацію розуму нетямущого та неосвіченого на розум талановитий та освічений.

Сато кивнула на відрізану руку.

– Якщо цей чоловік хоче, щоб ви знайшли для нього якийсь портал, то чому б йому просто не запитати у вас, як його знайти? Навіщо всі ці моторошні театральні ефекти? Навіщо підкидати вам татуйовану руку?

Ленґдон ставив собі те саме питання, і відповідь на нього виявилася бентежною.

– Схоже, що, на додаток до психічної неврівноваженості, цей чоловік є ще й високоосвіченим. Ця рука є доказом того, що він добре знається на древніх таємницях, а також на їхніх секретних символах. Не кажучи вже про історію цього конкретного приміщення.

– Не зрозуміла.

– Усе, що він сьогодні вчинив, робилося строго відповідно до древніх протоколів. Згідно з традицією, «таємнича рука» – це священне запрошення, і тому його слід зробити у священному місці.

Сато зіщулила очі.

– Це ротонда будівлі Капітолію Сполучених Штатів, професоре, а не якась там священна рака з древніми містичними секретами.

– Узагалі-то, пані, – відказав Ленґдон, – я знаю багатьох істориків, які з вами не погодяться.

А в цю мить у протилежному кінці міста Триш Дюн сиділа перед мерехтливим екраном в лабораторії. Вона закінчила готувати свого пошукового «павука» і набрала на клавіатурі п'ять ключових фраз, які дала їй Кетрін.

«Нічого з цього не вийде».

Без особливого оптимізму вона запустила пошукову програму, фактично почавши всесвітню гру під назвою «Піди спіймай рибку». Із запаморочливою швидкістю ключові фрази помчали Інтернетом, щоб порівнятися із текстами у всьому світі і знайти серед них чітку відповідність.

Триш не давало спокою питання – що все це означає, але вона вже звикла до того, що, працюючи з Соломонами, ніколи повністю не знаєш, про що йдеться.

РОЗДІЛ 20

Роберт Ленґдон занепокоєно зиркнув на годинник: за дві хвилини восьма. Усміхнений Мікі-Маус не поліпшив йому настрою. «Я мушу знайти Пітера. Ми гаємо час».

Сато на хвилину відійшла, щоб відповісти на телефонний дзвінок. Тепер вона знову повернулася до Ленґдона.

– Професоре, я вам заважаю щось робити?

– Ні, пані, – відповів Ленґдон, накотивши рукав на годинник. – Я лишень страшенно стурбований долею Пітера.

– Я вас прекрасно розумію, але запевняю: найкращий спосіб допомогти Пітерові – це допомогти мені зрозуміти хід думок його викрадача.

Та Ленґдон не мав такої впевненості, хоча відчував, що йому не вдасться й пальцем ворухнути, поки директор відділу безпеки не вивудить з нього потрібну їй інформацію.

– Хвилину тому, – вела далі Сато, – ви припустили, що якимось чином ротонда є священним місцем для древніх таємниць.

– Так, пані.

– Тоді поясніть мені, будь ласка.

Ленґдон знав, що має бути лаконічним. Семестрами читав він курс містичної символіки Вашинґтона, що в окрузі Колумбія, і в самому лише Капітолії існувала безліч містичних посилань, з яких можна було скласти невичерпний список.

Америка має приховане минуле.

Кожного разу, коли Ленґдон читав лекцію з американського символознавства, його студенти з величезним подивом дізнавалися, що справжні наміри засновників країни не мали нічого спільного з тим, що зараз проголошували більшість політиків.

Справжнє історичне призначення Америки втрачене для історії.

Батьки нації, що заснували цю столицю, спочатку називали її Римом. Столичну річку вони назвали Тибром і звели класичні для столиці споруди: пантеони та храми, прикрашені зображеннями богів та богинь, знаних в історії людства, – Аполлона, Мінерви, Венери, Геліоса, Вулкана та Юпітера. У центрі, як і в більшості класичних міст, засновники спорудили величний монумент як данину древнім – Єгипетський обеліск. Цей обеліск, більший навіть за обеліски в Каїрі та Александрії, здіймався у височінь на п'ятсот п'ятдесят п'ять футів, мав понад тридцять поверхів, засвідчуючи вдячність та шану напівбожественному засновнику держави, на честь якого було пізніше названо столицю.

Цим напівбогом був Вашинґтон.

І тепер, сторіччя по тому, зведена державним коштом ротонда повнилася древніми релігійними символами – незважаючи на те, що церква у Америці була відділена від держави. Тут містилися понад дюжина різних богів – більше, аніж в її прототипі – римському Пантеоні. Звісно, після запровадження християнства 609 року Пантеон у Римі було переобладнано, але цей пантеон змін не зазнав: свідчення його справжньої історії лишалися на видноті.

– Як ви, мабуть, знаєте, – мовив Ленґдон, – ця ротонда зводилася за зразком однієї з найбільш шанованих у Римі гробниць – храму Вести.

– Це там, де служили весталки? – перепитала Сато, не впевнена, що незаймані хранительки вогню мали якийсь стосунок до Капітолію Сполучених Штатів.

– Храм Вести в Римі, – відповів Ленґдон, – являв собою округлу споруду із зяючим отвором у долівці, через який підтримували священний вогонь просвіти члени релігійної сестринської общини незайманок, чий обов'язок полягав у тому, щоб цей вогонь ніколи не згасав.

Сато знизала плечима.

– Так, ця ротонда дійсно округла, але щось я не бачу зяючого отвору посеред підлоги.

– Так, його тут більше немає, але впродовж багатьох років у центрі цієї кімнати був великий отвір саме в тому місці, де зараз рука Пітера, – кивнув Ленґдон на долівку. – Власне, на підлозі й досі видно позначки, що лишилися від огорожі, яка уберігала людей від падіння у цей отвір.

– Що? – здивувалася Сато і уп'ялася очима в підлогу. – Я про це ніколи не чула.

– Здається, він має рацію, – озвався Андерсон і показав на коло, утворене маленькими залізними штирками, що залишилися від колишньої огорожі.

«Ти не сама така», – подумав Ленґдон, уявивши тисячі людей, включно з відомими законодавцями, які пройшли центром ротонди, не маючи жодного уявлення про те, що колись вони запросто могли гепнутися вниз – до капітолійського підвалу, що під долівкою ротонди.

– Отвір у підлозі врешті-решт закрили, – пояснив Ленґдон, – але до того, як це трапилося, відвідувачі ротонди могли споглядати багаття, що палало внизу.

Сато перевела погляд з підлоги на Ленґдона.

– Багаття? У Капітолії Сполучених Штатів?

– Скоріше не багаття, а великий смолоскип, власне – вічний вогонь, що горів у підвалі прямо під нами. Його мало бути видно крізь отвір у підлозі, щоб це приміщення було схожим на сучасний храм Вести. У цій споруді була власна весталка – державний службовець, що мала титул Хранительки Склепу. Їй вдалося підтримувати вогонь аж п'ятдесят років, поки політики та церковники не відкинули цю ідею, пославшись на шкоду, яку чинив дим.

На обличчях Андерсона і Сато з'явився спантеличений вираз.

У наші дні єдиним нагадуванням про вогонь, що колись тут горів, була чотирикутна зірка-компас, викарбувана на підлозі склепу поверхом нижче як символ вічного вогню Америки, що колись кидав світло на всі чотири сторони Нового Світу.

– Отже, професоре, – мовила Сато, – ви припускаєте, що чоловік, який залишив тут Пітерову руку, все це знав?

– Безсумнівно. І не лише це, а й набагато більше. Тут повсюдно є символи, що підтверджують віру в древні таємниці.

– У секретну мудрість, – з помітним сарказмом уточнила Сато. – Знання, що дозволять людині стати такою ж могутньою, як і Бог?

– Так, пані.

– Навряд чи це відповідає християнським засадам нашої країни.

– Так здається на перший погляд, але насправді ніякої суперечності немає. Це перетворення людини на Бога зветься апофеозом. Знаєте ви про це чи ні, але ця тема – перетворення людини на Бога – є основним елементом символіки ротонди.

– Апофеоз? – здивовано обернувся до них Андерсон, зачувши знайоме слово.

– Так.

«Андерсон тут працює. Він має знати».

– Слово «апофеоз» буквально означає «божественне перетворення» – коли людина стає Богом. Це з давньогрецької: apo– ставати, theos– Бог.

На обличчі Андерсона з'явився здивований вираз.

– Апофеоз означає «стати Богом»? А я й не знав.

– Я щось не доганяю? – вимогливо спитала Сато.

– Пані, – пояснив Ленґдон, – найбільша фреска в цьому приміщенні називається «Апофеоз Вашинґтона». І на ній чітко зображено, як Джордж Вашинґтон перетворюється на божество.

Сато задумливо помовчала і сказала:

– Я ніколи не бачила нічого подібного.

– А я певен, що бачили. – Ленґдон підняв руку і виставив вертикально вгору вказівний палець. – Ця фреска – над вашими головами.