Текст книги "Втрачений символ"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 40 страниц)

РОЗДІЛ 110

Директор Сато стояла в кабінеті, чекаючи, поки відділ ЦРУ, що займався супутниковим відеозв'язком, обробить її запит. Суцільне супутникове покриття було великою вигодою роботи в окрузі Колумбія. Якщо поталанить, то супутник, що був цієї ночі в потрібному місці, дасть необхідні фотознімки цього будинку. Можливо, він зафіксував авто, яке виїхало звідси десь півгодини тому.

– Вибачте, пані, – сказав інженер супутникового зв'язку. – Сьогодні ці координати не були в зоні покриття. Хочете зробити заявку на повторний пошук зображень з іншого супутника?

– Дякую, не треба. Надто пізно. – Вона вимкнула телефон. Сато зітхнула, не знаючи, як вирахувати, куди вирушив їхній об'єкт. Вона вийшла у хол, де її люди вже помістили тіло агента Гартмана у мішок і понесли до гелікоптера. Раніше Сато вже наказала агенту Сімкінсу збирати своїх людей і готуватися до повернення в Ленґлі, але зараз Сімкінс чомусь стояв навкарачки у вітальні. «Він що, схибив?»

– Із вами все гаразд?

Сімкінс підвів голову і якось дивно зиркнув на директорку.

– Ось погляньте сюди. – І показав на долівку. Сато підійшла до нього і поглянула вниз, на дорогий килим. І, не побачивши там нічого, похитала головою. – А ви нахиліться, – порадив Сімкінс. – І погляньте на ворс.

Вона так і зробила. І за мить побачила. В одному місці виднілися дві прямі лінії зіжмаканого і притисненого ворсу, наче килимом через кімнату везли на коліщатах щось важке.

– Найцікавіше, – мовив Сімкінс, – це те, куди ведуть оці сліди. – І він махнув рукою. Сато простежила поглядом за двома слабкими паралельними лініями, що йшли через вітальню. Здавалося, ці сліди зникають під великою – від стелі до підлоги – картиною біля каміна. «Що за чортівня?»

Сімкінс підійшов до картини і спробував підняти її над підлогою. Але не зміг. Картина не піддалася.

– Ага, вона прикріплена, – здогадався він і пробігся пальцями по її краях. – Стривайте, ось якась штука внизу.... – Його палець натиснув на маленький гачок під краєм картини, і щось клацнуло.

Сімкінс штовхнув картину, та повільно крутнулася, як обертальні двері, і Сато пройшла вперед.

Агент увімкнув ліхтар і присвітив у темряву.

Сато примружила очі. «Ось воно».

У кінці короткого коридору виднілися важкі металеві двері.

Спогади, що клубочилися в темряві свідомості Ленґдона, як прийшли, так і пішли. І залишили по собі розжарені червоні іскорки, що кружляли в чорній порожнечі, супроводжувані далеким шепотом.

Verbum signification... Verbum omnificum... Verbum perdo...

Речитатив скидався на монотонне гудіння голосів, що співають середньовічний церковний гімн.

Verbum significatium... Verbum omnificum...

Раптом крізь непроглядну порожнечу до нього докотилися нові слова, і їхнє відлуння зазвучало довкола нього.

Апокаліпсис... Франклін... Апокаліпсис... Вербум... Апокаліпсис...

Несподівано десь далеко вдарив поминальний дзвін. Він звучав і звучав, все сильніше й сильніше. Ось у ньому з'явилися закличні нотки, наче дзвін сподівався, що Ленґдон збагне, що то його розум закликають іти за тим звуком.

РОЗДІЛ 111

Дзвін на вежі дзвонив аж три хвилини, і від його звуку навіть дрижав срібний канделябр над головою Ленґдона. Кілька десятиріч тому він ходив на лекції до цієї затишної аудиторії у спецшколі «Філіпс Ексетер». Однак сьогодні він прийшов сюди, щоб послухати, як один його добрий приятель промовлятиме до учнівського зібрання. Коли світло згасло, Ленґдон сів біля задньої стіни, під пантеоном портретів директорів школи.

Натовп поступово вгамувався і замовк.

У повній темряві на кафедрі з'явилася висока невиразна постать і стала за трибуну.

– Доброго ранку, – прошепотів у мікрофон безликий голос.

Усі напружено випросталися, намагаючись побачити, хто до них звертається.

Увімкнувся проектор слайдів, демонструючи вицвіле коричнево-чорне фото – мальовничий замок із фасадом із пісковику, з високими квадратними вежами та готичним орнаментом.

Привид знову заговорив:

– Хто може сказати, де розташована ця будівля?

– В Англії! – почувся в темряві дівчачий голос. – Цей фасад є комбінацією ранньої готики та пізнього романського стилю, а отже, це норманський замок, споруджений в Англії приблизно в дванадцятому столітті.

– Ти ба! – мовив голос без обличчя. – Тут хтось знається на архітектурі.

Звідусіль почулося тихе невдоволене бурчання.

– На жаль, – мовив привид, – ви помилилися на три тисячі миль і півтисячоліття.

Аудиторія зацікавлено принишкла.

Тепер на проекторі слайдів з'явилося кольорове сучасне фото того самого замку, тільки під іншим кутом. На передньому плані домінували вежі замка, споруджені з пісковику, видобутого в каменоломні Сенека Крик, але на задньому плані, навдивовижу близько, було видно прикрашений колонами величний білий купол Капітолію Сполучених Штатів.

– Хвилиночку! – знову скрикнула та сама дівчинка. – В окрузі Колумбія існує норманський замок?

– Так, з 1855 року, – відповів голос. – Саме тоді й було зроблене наступне фото.

З'явився новий слайд – чорно-білий знімок інтер'єру із зображенням великої склепінчастої зали, обставленої скелетами тварин, виставковими стендами, скляними банками з біопрепаратами, археологічними артефактами та гіпсовими відбитками доісторичних рептилій.

– Цей прекрасний замок, – вів далі голос, – став першим науковим музеєм Америки. То був подарунок від заможного британського науковця, котрий, як і батьки-засновники, вірив, що наша молода країна стане краєм просвіти. Він заповів засновникам Америки велике багатство і попросив їх спорудити у її центрі «заклад для накопичення та поширення знань». – Промовець надовго замовк. – Хто може назвати ім'я цього щедрого науковця?

– Джеймс Смітсон? – несміливо обізвався чийсь голос у передніх рядах.

Аудиторією прокотився шепіт – всі раптом згадали про Смітсона.

– Це й справді був Смітсон, – підтвердив чоловік на кафедрі. Тепер Пітер Соломон вийшов на світло; очі його весело виблискували. – Доброго ранку. Мене звуть Пітер Соломон. Я керівник Смітсонівського інституту.

Учні шалено зааплодували.

А Ленґдон, сидячи у напівтемряві, заворожено спостерігав, як Пітер захопив уяву молоді фотографічною подорожжю раннім періодом історії Смітсонівського інституту. Ця вистава почалася зі Смітсонівського замку, його підвальних наукових лабораторій, з коридорів, уставлених експонатами, з виставкового залу, заповненого молюсками, з науковців, що називали себе «хранителями ракоподібних істот». Він показав навіть старе фото двох найвідоміших – і вже покійних – мешканців замку: то були дві сови, одну з яких звали Накопичення, а другу – Поширення. Півгодинна слайдова вистава закінчилася показом вражаючого супутникового фото Національної алеї, вздовж якої зараз розташувалися відділення Смітсонівського музею.

– Як я вже сказав на початку, – мовив на завершення Пітер, – Джеймс Смітсон та батьки-засновники Америки вважали, що наша велика країна має стати осередком просвіти. Гадаю, що сьогодні вони пишалися б результатами свого починання. Їхній знаменитий Смітсонівський інститут став символом науки та поширення знань у самісінькому центрі нашої країни. Він є живим пам'ятником нашим батькам-засновникам і їхньому баченню Америки як країни, заснованої на принципах знання, мудрості й науки.

Соломон вимкнув проектор під гучні оплески. Увімкнулося освітлення, й одразу ж здійнявся ліс рук – аудиторія нетерпляче чекала відповідей на запитання.

Соломон надав слово маленькому рудоволосому хлопцеві з середнього ряду.

– Містере Соломон, – почав він здивованим голосом. – Ви сказали, що наші батьки-засновники втекли від релігійного гніту Європи, щоб заснувати країну на принципах наукових досягнень.

– Саме так.

– Але ж... У мене склалося враження, що засновники Америки були глибоко віруючими людьми і заснували нашу країну саме як християнську державу.

Соломон посміхнувся.

– Друзі мої, зрозумійте мене правильно. Так, батьки-засновники і справді були глибоко релігійними людьми, але вони були деїстами, тобто людьми, що вірили в Бога в універсальному, широкому значенні. Єдиним релігійним ідеалом, який вони пропагували, була релігійна свобода. – Соломон витяг мікрофон з тримача і вийшов з-за трибуни. – Засновники Америки мали перед своїми очима образ просвіченої країни-утопії, де свобода думки, освіта мас та досягнення науки витіснять темряву задавнених релігійних забобонів.

Руку підняла білявка в чорному.

– Так?

– Сер, – почала дівчинка, піднявши угору свій стільниковий телефон. – Я збирала про вас інформацію в Інтернеті і довідалася, що ви впливовий франкмасон.

Соломон підніс догори свій масонський перстень.

– У цьому немає таємниці. Могли б і не витрачати гроші на Інтернет.

Учні розсміялися.

– Гаразд, – вагаючись мовила дівчинка. – Ви щойно сказали про «задавнені забобони», і мені здалося, що коли хтось і поширює ці задавнені забобони, то це масони.

Соломон і оком не змигнув.

– Та невже? А чому?

– Ну, я взагалі-то багато читала про масонство, і знаю, що у вас є чимало дивних древніх ритуалів та вірувань. Я знайшла в Інтернеті статтю, де йдеться, що масони вірять у потужну силу якоїсь древньої магічної мудрості, здатної підняти людину до рівня богів.

Усі повернулися і поглянули на білявку так, наче вона несповна розуму.

– Взагалі-то, – зауважив Соломон, – вона правду каже.

Дітлахи відвернулися від дівчинки і подивилися на Пітера широко розкритими очима.

Стримуючи посмішку, Соломон спитав білявку:

– А що ще сказано в тій премудрій інтернет-статті стосовно цієї магічної мудрості?

На обличчі дівчинки з'явився занепокоєний вираз, але вона не перервала читання зі знайденої веб-сторінки.

– Щоб сховати цю мудрість від людей лихих і недостойних, древні закодували свої знання, приховавши могутні істини під покровом метафоричної мови символів, міфів та алегорій. І донині ця зашифрована мудрість оточує нас повсюдно. Вона закодована у нашій міфології, нашому мистецтві та окультних працях древності. На жаль, сучасна людина втратила здатність дешифрувати це складне мереживо символів... і тому цю велику істину загублено.

Соломон уважно вислухав дівчинку.

– Це все?

Вона знічено завовтузилася у кріслі.

– Та ні, є ще дещо. Трохи.

– Я так і думав. Будь ласка, розкажіть нам.

Дівчинка трохи завагалася, але потім прокашлялася і продовжила:

– Згідно з легендою, мудреці, що колись давно зашифрували древні таємниці, залишили щось на кшталт ключа... чи пароля, яким ці закодовані секрети можна розкодувати. Кажуть, що цей магічний пароль, відомий як verbum significatium, має здатність зняти покривало темряви та відімкнути древні таємниці, відкрити їх для вивчення і зрозуміння людством.

Соломон задумливо посміхнувся.

– Та ото ж... verbum significatium... – Він якусь мить дивився у простір поперед себе, а потім знову опустив очі на біляву дівчинку. – А де ж зараз це чудесне слово? Цей пароль?

Дівчинка знітилася, певно, пошкодувавши, що кинула виклик запрошеному промовцеві, але таки дочитала інформацію на веб-сторінці:

– Легенда стверджує, що verbum significatium сховане глибоко під землею, де терпляче чекає свого історичного моменту, коли людство не зможе існувати без істини, знань та мудрості всіх віків. На цьому лихому й темному перехресті людство нарешті здобуде з-під землі це слово й почнеться нова чудесна епоха знань та просвіти.

Дівчинка вимкнула свій мобільний і знічено опустилася в крісло, очікуючи глузливої, нищівної відповіді.

Після тривалої тиші ще один учень підняв руку.

– А ви самі вірите у це, містере Соломон?

Пітер посміхнувся.

– Чом би й ні? Наша міфологія має тривалу традицію магічних слів, що забезпечують проникнення в таємниці та набуття богоподібної сили. І донині дітлахи вигукують «абракадабра!», сподіваючись створити щось із нічого. Звісно, ми вже забули, що це слово аж ніяк не іграшка; воно має коріння в древньому арамейському містицизмі – Avrah KaDabra означає «я творю, коли говорю».

Тиша.

– Але ж, пане, – наполягав один учень, – невже ви й справді вірите у здатність єдиного слова... цього verbum significatium, чи як там... що воно спроможне відімкнути нам древню мудрість і забезпечити просвіту і знання в усьому світі?

Обличчя Пітера Соломона не видало жодної емоції.

– Мої переконання не повинні вас цікавити. Вас має цікавити те, що це пророцтво про прийдешню просвіту відлунює буквально в кожній релігійній вірі та в кожній філософській традиції на землі. Індуси називають цей час добою «Кріта», астрологи – добою Водолія, юдеї описують прихід месії, теософи називають це Новою добою, а космологи – Гармонічною Конвергенцією і навіть пророкують конкретну дату.

– Двадцять перше грудня 2012 року? – вигукнув хтось.

– Так, це станеться бентежно швидко... якщо ви вірите в математику індіанців майя.

Ленґдон тихо розсміявся, пригадавши, як Соломон років з десять тому передбачив нинішній сплеск телевізійних спецвипусків, які пророкуватимуть, що кінець світу настане 2012 року.

– Точний час не має значення, – мовив Соломон, – але мені видається напрочуд цікавим той факт, що всі різноманітні філософські течії людства дивовижним чином сходилися в одному: іде велика доба просвітлення. В кожній культурі, в кожній епосі, в кожному куточку світу мрія людини зосереджувалася на одній і тій самій чітко визначеній ідеї – на прийдешньому апофеозі людини... на неминучій трансформації нашого людського інтелекту і реалізації його справжнього потенціалу. – Соломон посміхнувся. – Чим же можна пояснити таку синхронність вірувань?

– Їхньою істинністю, – почувся тихий голос з юрми учнів.

Пітер різко обернувся.

– Хто це сказав?

Піднята рука належала тендітному азійському хлопчику з тонкими рисами обличчя, що вказували на його непальське чи тибетське походження.

– Мабуть, в душі кожного закарбовано універсальну істину. Можливо, всередині кожного з нас криється одне й саме повідомлення, як, скажімо, спільна константа в наших ДНК. Вочевидь, ця колективна істина і пояснює схожість усіх наших легенд, всіх наших внутрішніх повідомлень.

Соломон аж просяяв. Він стиснув долоні біля грудей і поштиво вклонився хлопчику.

– Дякую.

Усі в аудиторії мовчали.

– Істина, – мовив Пітер, звертаючись до аудиторії. – Істина має силу. І якщо всі ми схиляємося до схожих ідей, то, може, ми робимо це тому, що ці ідеї є істинними... закарбованими глибоко в наших душах. І коли ми чуємо істину, навіть не розуміючи її, то відчуваємо, що вона знаходить відгук всередині нас... що вона звучить в унісон з нашою підсвідомою мудрістю. Імовірно, що істина не пізнається нами; ця істина радше воскресає в нашій пам'яті, наново пригадується, наново розпізнається... як те, що вже існує всередині нас.

В аудитори запанувала абсолютна тиша.

Соломон розтяг її на кілька секунд, а потім тихо сказав:

– На завершення я хотів би додати, що відкриття істини – це завжди нелегко, завжди бентежно. Впродовж усієї історії кожен період просвіти супроводжувався темрявою і переслідуваннями. Такими є закони природи і збереження рівноваги. І якщо поглянути на темряву, яка зростає зараз у світі, ми мусимо усвідомлювати, що одночасно з нею зростає і не менш потужне Світло. Ми з вами стоїмо на порозі воістину великого періоду просвітлення, і всім нам – всім вам – дуже пощастило жити в цей переломний історичний момент. З усіх людей, що жили на землі в усі історичні епохи саме нам з вами випав цей нетривалий момент, коли ми станемо свідками нашого остаточного відродження. Після тисячоліть темряви ми побачимо, як наші науки, наші уми і навіть наші релігійні вірування відкриють нам істину.

Аудиторія ось-ось мала вибухнути оплесками, але Пітер підняв руку, закликаючи до тиші.

– Міс! – звернувся він безпосередньо до незгідливої білявої дівчинки з мобільним телефоном. – Розумію, що ми з вами мало в чому погоджуємося, але хочу вам подякувати. Ваша пристрасть є важливим каталізатором майбутніх змін. Темрява живиться апатією, а переконання є нашою найпотужнішою протиотрутою. Продовжуйте вивчати вашу віру. Вивчайте Біблію. – Він посміхнувся. – Особливо її завершальні сторінки.

– Апокаліпсис? – спитала дівчинка.

– Саме так. Книга Одкровення є вражаючим прикладом нашої спільної істини. Ця остання книга Біблії розповідає ту саму історію, що й безліч інших релігій та вірувань. Усі вони пророкують відкриття великої мудрості.

– А хіба в Апокаліпсисі не йдеться про кінець світу? – спитав хтось. – Ну, Антихрист, Армагеддон, завершальна битва добра зі злом?

Соломон посміхнувся.

– Хто з вас вивчає грецьку?

Піднялося кілька рук.

– Що буквально означає слово «Апокаліпсис»?

– Воно означає... – почав один учень, потім замовк і за мить продовжив немов зі здивуванням: – Апокаліпсис означає «відкривати» або ж «показувати».

Соломон схвально кивнув хлопцеві.

– Саме так. Апокаліпсис буквально означає «відкриття», «виявлення». Біблійна Книга Одкровення пророчить відкриття великої істини та незбагненної мудрості. Апокаліпсис – це не кінець світу, а радше, кінець того світу, який ми знаємо. Пророцтво Апокаліпсису – це лише одне з багатьох прекрасних пророцтв Біблії, яке зазнало перекручень. – Соломон підступив до краю сцени. – Повірте мені, Апокаліпсис дійсно гряде... і він буде зовсім не таким, як нас вчили.

Високо над його головою вдарив дзвін.

Здивовані й приголомшені учні вибухнули громом оплесків.

РОЗДІЛ 112

Кетрін Соломон вже зависла на краю свідомості, коли раптом почувся оглушливий вибух і її струсонула потужна ударна хвиля.

За кілька секунд вона відчула запах диму.

У її вухах задзвеніло.

Почулися приглушені голоси. Далекі вигуки. Кроки. Раптом їй стало легше дихати. То з рота витягли кляп.

– Ви у безпеці, – прошепотів чоловічий голос. – Тримайтеся.

Кетрін гадала, що чоловік висмикне з її руки голку, але він натомість почав вигукувати накази.

– Принесіть аптечку! Причепіть апарат переливання крові до голки! Введіть їй розчин Рінгера з лактатом і виміряйте кров'яний тиск! – Чоловік почав перевіряти її основні життєві показники, а потім спитав: – Міс Соломон, той чоловік, який з вами це зробив... Куди він подівся?

Кетрін щосили намагалася розплющити очі, але відчула, що слабне.

– Нам конче потрібно знати, куди він пішов, – наполягав чоловік.

Кетрін прошепотіла у відповідь три слова, хоча знала, що вони прозвучать безглуздо.

– До... священної гори.

Директор Сато переступила через скручені вибухом сталеві двері і пішла дерев'яними сходами до потаємного підвалу. Внизу її зустрів один з агентів.

– Пані, мені здається, що вам буде цікаво дещо побачити.

Сато пішла за агентом до однієї з кімнат у кінці вузького коридору. Ця кімната була яскраво освітленою та порожньою за винятком купи одягу на долівці. Сато відразу ж упізнала твідову куртку та мокасини Роберта Ленґдона.

Агент показав рукою у дальній куток, на великий, схожий на труну контейнер.

«Що це, в біса, таке?»

Директор підійшла до контейнера і побачила, що через усю кімнату до нього тягнулася прозора пластикова трубка. Японка обережно наблизилася до ящика.

Вона помітила, що у верхній частині він мав ковзну кришку. Простягнувши руку, Сато відсунула засувку, під якою було маленьке, схоже на портал віконце.

І відсахнулася.

За плексигласовим вікном виднілося занурене у воду безтямне обличчя професора Роберта Ленґдона.

Світло!

Безмежна порожнеча, у якій дрейфував Ленґдон, раптом заповнилася сліпучим сонцем. Промені розпеченого добіла світла полилися крізь темряву простору і обпекли його мозок.

Світло було повсюди.

Раптом з сяйної хмарини перед ним виник прекрасний силует. То було обличчя... розпливчасте й нечітке... Крізь порожнечу на нього дивилися очі. Обличчя оповивали потоки світла, і Ленґдонові спало на думку, що він бачить перед собою лик Божий.

Сато дивилася на домовину контейнера, міркуючи, чи мав професор хоч якесь уявлення про те, що з ним сталося. Навряд чи, вирішила вона. Бо метою цієї технології саме і була дезорієнтація.

Баки для сенсорної депривації, тобто для відключення органів чуттів, з'явилися ще в п'ятдесятих роках двадцятого сторіччя і досі являли собою пристрій для розваг та експериментів багатих прихильників вчення про Нову добу. Те, що називалося «плаванням», забезпечувало можливість відчути себе наче всередині материнської утроби... То було щось на кшталт допоміжного засобу для медитації, який притлумлював мозкову діяльність шляхом усунення всіх сенсорних надходжень – світла, звуку, дотику та навіть сили тяжіння. У стандартних баках людина плавала на спині в гіперщільному соляному розчині, який дозволяв тримати обличчя над поверхнею води і дихати.

Однак в останні роки ці баки зазнали революційних перетворень.

Збагачений киснем фтористий вуглець.

Ця нова технологія, відома під назвою тотальна рідинна вентиляція (TLV), настільки суперечила здоровому глузду, що мало хто вірив у її існування.

Дихальна рідина.

Дихання рідиною стало реальністю ще 1966 року, коли Леланд К. Кларк успішно підтримав життєдіяльність миші, зануреної на кілька годин у збагачений киснем фтористий вуглець. 1989 року технологія TLV зробила вражаючий кінематографічний дебют у фільмі «Безодня» («The Abyss»), хоча мало хто з глядачів здогадувався, що вони бачать перед собою реальну сцену.

Тотальна рідинна вентиляція виникла в результаті спроб медицини полегшити дихання дочасно народженим немовлятам, повертаючи їх до стану заповненої рідиною матки. Людським легеням, що провели багато місяців в утробі, не звикати до заповненого рідиною стану. Спочатку фторовуглець був надто в'язким, щоби ним можна було вільно дихати, але досягнення сучасної науки дозволили здобути дихальну рідину майже такої самої консистенції, що й вода.

Науково-технічне управління ЦРУ – «Чарівники з Ленґлі», як їх називали у розвідувальних колах, – чимало працювало зі збагаченим киснем фторовуглецем і в результаті створили технології для військового відомства США. Елітні групи нирців із ВМС встановили, що дихання збагаченою киснем рідиною – на відміну від гелієво-кисневої суміші чи суміші «тримікс» – давало можливість пірнати на значно більші глибини і не наражатися при цьому на ризик кесонової хвороби. Схожим чином НАСА та ВПС теж виявили, що пілоти, оснащені рідинними дихальними апаратами замість традиційних кисневих, набували здатності витримувати набагато більші перевантаження під час прискорення, аніж зазвичай, завдяки тому що дихальна рідина розподілялася по внутрішнім органам більш рівномірно, аніж газ.

Сато колись чула, що вже існують «лабораторії екстремального досвіду», де можна побувати в баках TLV – «Медитаційних машинах», як вони тепер називалися. Можливо, цей конкретний бак було встановлено тут для особистих експериментальних потреб його власника, хоча міцні запірні клямки по боках пристрою не залишали у Сато сумнівів, що цей бак використовувався для лиховісніших цілей – як технологія допиту, відома й ЦРУ.

Ця сумнозвісна технологія, такі собі «водні тортури», виявилася дуже ефективною, бо жертва і справді вірила в те, що тоне. Сато знала про кілька секретних операцій, коли баки для сенсорної депривації використовувалися з метою посилення цієї ілюзії до нового, жахаючого рівня. Жертва, яку поміщали в такий бак, і справді «тонула». Паніка, пов'язана з передчуттям смерті у воді, зазвичай не давала в'язневі можливості відчути, що дихальна рідина є трохи в'язкішою, аніж вода. Коли ця рідина вливалася в легені, людина зазвичай непритомніла від страху, а потім зрештою прокидалася у своїй камері-«одиночці».

До дихальної рідини додавалися спеціальні хімречовини, що викликали заціпеніння, а також паралізуючі препарати та галюциногени. Всі вони створювали в ув'язненого враження повного відокремлення від свого тіла. Коли його мозок посилав кінцівкам команди рухатися, нічого не відбувалося. Стан «мертвості» був жахаючий сам по собі, але справжня дезорієнтація наставала під час «народження наново», яке, разом із застосуванням яскравого світла, холодного повітря та оглушливого шуму, виявлялося надзвичайно травматичним та болісним. Після кількох занурень із подальшим «відродженням» в'язень ставав настільки дезорієнтованим, що не мав уявлення – живий він чи мертвий. І був готовий розповісти допитувачеві абсолютно все.

Сато спочатку хотіла почекати прибуття медичної групи, щоб витягти Ленґдона з бака, але збагнула, що не має часу. «Мені треба знати те, що знає він».

– Вимкніть світло, – сказала вона. – І знайдіть кілька ковдр.

Сліпуче сонце згасло.

Обличчя зникло.

Темрява повернулася, і Ленґдон чув далекий шепіт, що долітав до нього через світлові роки неосяжної порожнечі. Приглушені голоси... нерозбірливі слова... Потім почулася вібрація, наче увесь світ ось-ось розлетиться на шматки.

А потім сталося воно.

Раптом всесвіт розколовся навпіл. У порожнечі з'явилася велетенська розщелина, неначе простір тріснув по швах. В отвір хлинув сіруватий туман, і Ленґдон побачив жахаючу картину. Раптом до нього простягнулися відокремлені від тіла руки і вхопили його тіло, намагаючись вирвати зі звичного всесвіту.

«Ні!» Він спробував відбитися від цих рук, але сам він не мав ані рук, ані кулаків. Чи все ж таки мав? Несподівано він відчув, як його мозок обростає тілом. Плоть повернулася, і тепер її тримали дужі руки і тягнули догори. «Ні! Благаю, не треба!»

Але було пізно.

Коли руки просмикнули його в отвір-розщелину, груди пронизав страшний біль. Ленґдонові здалося, що в легенях у нього пісок. «Я не можу дихати!» Раптом він відчув, що лежить горілиць на такій нестерпно твердій та холодній поверхні, що навіть уявити важко. Щось методично тиснуло йому на груди – знову і знову, сильно й боляче. А він випльовував із себе щось тепле.

«Я хочу повернутися назад».

Він відчув себе щойно народженою дитиною.

Ленґдон корчився в конвульсіях, випльовуючи рідину. Його шия та груди страшенно боліли. Горлянку вогнем пекло. Хтось розмовляв, намагаючись говорити пошепки, та однаково звук був оглушливий. Погляд професора був затуманений, і він тільки й бачив, що якісь розмиті контури. Його шкіра заніміла і відчувалася, як мертва шкура.

Знову йому стиснуло груди... Навіть іще важче. «Я не можу дихати!»

Ленґдон знову і знову викашлював рідину. Раптом його охопив нездоланний дихальний рефлекс, і він різко розширив легені. До них увірвалося холодне повітря, і професор відчув себе новонародженою дитиною, що робить свій перший у житті ковток повітря. Цей світ зустрів його нестерпним болем. Все, що хотілося Ленґдонові, – це повернутися до материнської утроби.

Роберт Ленґдон і гадки не мав, скільки часу минуло. Тепер він відчув, що лежить на боці на твердій підлозі, замотаний у рушники та ковдри. На нього знову дивилося те саме обличчя, але сяючі потоки світла довкола зникли. У його свідомості й досі відлунював далекий речитатив.

Verbum significatium... Verbum omnificum...

– Професоре Ленґдон, – прошепотів хтось. – Ви знаєте, де ви?

Ленґдон слабко кивнув – і знову закашлявся.

А найважливіше – він почав усвідомлювати, що відбувалося цієї ночі.