Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 46 страниц)

Суперечка не вщухала, й здавалось, їй не буде кінця, коли нараз квапливий стукіт сандалів та лопотіння сутани, схоже на звуки, що їх спричинюють повторні пориви вітру, вдаряючи в завислі вітрила, звістили про наближення падре Крістофоро. Всі вмовкли, а Аньєзе ледве встигла шепнути на вухо Лючії: «То дивись же, не пробалакайся при ньому!»

Розділ сьомий

Коли падре Крістофоро з'явився, він був подібний до хорошого полководця, який програв не зі своєї вини важливу битву і був засмучений цим, хоч і не занепав духом, стурбований, але не розгублений, і з усією швидкістю, але без усякої паніки, поспішав туди, куди його кликала необхідність, щоб укріпити слабкі місця, зібрати війська й повіддавати нові накази.

– Мир вам,– мовив він, заходячи.– Так от, від цього чоловіка сподіватись нічого; тож тим паче треба покладатися на бога, і в мене вже в деяка запорука його заступництва.

Хоча ніхто з трьох і не покладав великих надій на спробу падре Крістофоро, бо ж тиран, який відмовляється від насильства без усякого примусу, єдино на догоду звичайним благанням, був би не тільки рідкісним, а просто-таки нечуваним явищем,– і все ж сумна звістка була ударом для всіх. Жінки посхиляли голови, але в душі Ренцо гнів переборов пригніченість духу. Ця звістка застала його вже досить озлобленим від численних сумних несподіванок, марних спроб, обманутих надій, а крім того, в дану хвилину його ще й дратувала Лючіїна впертість.

– Хотів би я знати,– закричав він, скрегочучи зубами й повишуючи голос, чого ніколи раніше не дозволяв собі в присутності падре Крістофоро,– хотів би я знати, які докази наводив цей пес, аби довести... аби довести те, що моя наречена... не повинна бути моєю нареченою.

– Бідний Ренцо! – сумно відповів чернець, ніби закликаючи його лагідним поглядом до упокорення.– Якби насильник, збираючись учинити несправедливість, завжди був зобов'язаний давати пояснення, то справи б ішли зовсім інакше, ніж ідуть тепер.

– Виходить, цей пес заявив, що він не хоче просто тому, що взагалі не хоче?

– Він навіть і цього не сказав, бідний мій Ренцо. Адже це вже було б неабияким кроком уперед, якби, чинячи беззаконня, тирани відкрито признавались у цьому.

– Але ж він щось та повинен був сказати? Що ж він говорив, оцей виплодок пекла?

– Його слова я чув, однак не зумів би повторити їх тобі. Слова несправедливого, але всесильного чоловіка доходять до нас і випаровуються. Він може розгнівитися на те, що ти в чомусь підозрюєш його, і воднораз дати тобі відчути, що твоя підозра має під собою грунт; він може образити – і все ж вважати себе самого покривдженим; знущатися й вимагати сатисфакції; залякувати й скиглити, бути нахабним – і вважати себе бездоганним. Не розпитуй більше про це. Він не вимовив ні її імені, ані твого, не показав знаку, що знає вас; не заявив жодних претензій, але... але, на жаль, я мусив зрозуміти, що він непохитний. І все ж покладімося на бога. А ви, бідолашки мої, не занепадайте духом; і ти, Ренцо, повір мені, що я готовий увійти в твоє становище й відчуваю те, що відбувається в твоїй душі. Однак – потрібне терпіння! Це суворе слово, гірке для невірного. Але ти... Невже ти не захочеш подарувати господу богові день-два, взагалі – скільки йому буде потрібно часу для того, щоб дати перемогти справедливості? Час в його владі, і все в божій волі! Покладись на всевишнього, Ренцо, і знай... знайте ви всі, що в моїх руках уже є ниточка, щоб надати вам допомогу. Нічого більше я поки-що сказати не можу. Завтра я вже не зайду до вас; мені доведеться цілий день пробути в монастирі – усе задля вас. Ти, Ренцо, постарайся пройти туди; якщо ж через якийсь непередбачений випадок ти сам не зможеш, тоді пошліть надійну людину, якого-небудь меткого хлопчака,– я ним дам знати про все, що станеться. Проте вже смеркає, і мені треба поспішати до монастиря. Отож вірте і не занепадайте духом! Прощавайте!

І з цими словами він поквапно вийшов і вистрибцем, майже бігом, став спускатися звивистою кам'янистою стежкою, аби тільки не запізнитися до монастиря, ризикуючи дістати добрячу прочуханку або – що для нього було набагато тяжче – єпітимію, яка позбавила б його змоги бути назавтра при повній зброї, щоб виконати те, чого вимагатимуть інтереси його улюбленців.

– Ви чули, що він сказав про цю... як її... про ниточку, яка в нього є, щоб надати нам допомогу? – спитала Лючія.– Треба звіритися на нього. Це такий чоловік, що коли він обіцяє...

– Якщо справа тільки в цьому,– урвала її Аньєзе,– то йому слід було б висловитись ясніше або ж відкликати мене вбік і прямо сказати, в чім тут річ...

– Порожня балаканина! Я сам упораюсь, сам! – у свою чергу урвав її Ренцо, заходивши туди й сюди по кімнаті. Його голос і погляд не залишали ані найменшого сумніву щодо смислу цих слів.

– Ренцо! – вигукнула Лючія.

– Що ви маєте на увазі? – прилучилася й Аньєзе.

– А що тут мати на увазі? Я розправлюся з ним сам. Хай в ньому сидить хоч сто, хоч тисяча чортів, та зрештою він з кісток і м'яса...

– Ні, ні, ради всього святого!..– почала була Лючія, та сльози заглушили її слова.

– Таких слів не можна казати навіть жартома! – зауважила Аньєзе.

– Жартома? – вигукнув Ренцо, спинившись перед Аньєзе, яка сиділа на стільці, і втупившись у неї витріщеними очима. – Жартома! Ось побачите, який вийде жарт!

– Ренцо! – через силу крізь ридання промовила Лючія.– Я ніколи не бачила вас таким.

– Ради всього святого, не кажіть більше таких речей,– квапливо заговорила Аньєзе, стишуючи голос.– Ви, напевно, забули, скільки рук в його розпорядженні? Та й навіть якби... Боронь боже!.. На бідних завжди найдеться розправа.

– Я сам розправлюся, зрозуміло? Нарешті пора! Справа нелегка, і я це знаю. Він здорово стережеться, кровожерний пес. Знає, в чім річ! Але це пусте. Рішучість і терпіння... і проб'є його година! Так, я з ним розправлюсь і вирятую весь окіл... скільки людей стануть благословляти мене... А далі в три стрибки...

Жах, що охопив Лючію від цих цілком певних слів, осушив сльози й дав силу заговорити. Забравши руки із заплаканого обличчя, вона сумно й воднораз рішуче сказала Ренцо:

– Виходить, у вас уже пропало бажання брати мене за дружину. Я дала слово юнакові, в якому був страх божий; а чоловік, котрий... Хай він буде навіть у безпеці від усякої розправи, від усякої помсти, хай він буде навіть королівським сином...

– Ну що ж! – закричав Ренцо із перекривленим обличчям.– Ви не дістанетесь мені, зате не дістанетесь і йому. Я залишуся тут без вас, а він вирядиться до всіх...

– Ні, ні, на бога, не говоріть так, не робіть таких очей,– вигукнула Лючія.– Я не можу, не можу бачити вас таким! – гукала вона далі, в сльозах і благаннях ламаючи руки, а Аньєзе тим часом називала юнака на ймення, трясла за плечі, щоб хоч трохи заспокоїти. Якийсь час він стояв непорушно і, замислившись, вдивлявся в благальне обличчя Лючії. Потім нараз зловісно глянув на дівчину, відступив і, вказуючи на неї пальцем, закричав:

– Так, її, її він хоче! Смерть йому...

– Але ж я... яке ж я вам зробила зло? Чому ви хочете моєї смерті? – сказала Лючія, падаючи перед ним навколішки.

– Ви? – відповів він голосом, де бринів якийсь інший гнів, але все ж гнів.– Ви? Де ваша любов? Чим ви її довели? Хіба я не благав вас, не благав без кінця? А ви все «ні» та «ні»!

– Я згодна, згодна,– поривчасто відповідала Лючія,– піду до курато завтра або хоч і зараз, якщо ви цього хочете. Піду, тільки будьте колишнім Ренцо.

– Ви мені обіцяєте? – спитав Ренцо, і його обличчя та голос відразу пом'якшали.

– Обіцяю.

– То пам'ятайте ж свою обіцянку!

– Дякую тобі, творець! – вигукнула Аньєзе, зрадівши ще дужче.

Чи думав Ренцо під час цього нестямного спалаху гніву про те, яку користь можна було дістати від Лючіїного переляку? І чи не постарався він штучно роздмухати цей гнів, щоб примусити дівчину дати згоду? Наш автор заявляє, що нічого не знає, а на мою думку, і сам Ренцо гаразд не відав цього. Безперечно одне: він справді був розлючений нахабством дона Родріго й жадав Лючіїної згоди, а коли дві сильних пристрасті одночасно клекочуть у грудях чоловіка, то ніхто, і найменше він сам, неспроможний чітко розрізнити голоси бурхливих пристрастей і з певністю сказати, яка з них бере гору.

– Я обіцяла вам,– відповіла Лючія тоном боязкого й люблячого докору,– але й ви обіцяли мені не бешкетувати, покластися в цій справі на падре Крістофоро.

– Боже мій! Таж через кого я так шаленію? Ви, здається, вже збираєтесь відступитися,– це щоб я знову викинув якогось коника?

– Ні, ні, – похапцем відповіла Лючія.– Я обіцяла і слова не порушу. Але ж подивіться, як ви примусили мене дати обіцянку. Тільки не доведи господи...

– Чому, Лючіє, вам хочеться бачити все в чорному світлі? Адже Господь відає, що ми не скривдили нікого.

– Обіцяйте мені востаннє бодай це.

– Обіцяю словом честі бідняка.

– Але цього разу дотримайте слова,– сказала Аньєзе.

Тут автор признається, що не знав, чи була Лючія все ж невдоволена з того, що її примушено дати згоду. Ми, з нашого боку, також залишаємо це під сумнівом.

Ренцо хотів був продовжити бесіду й докладно домовитися про все, що передбачалося зробити завтра, та було вже пізно, і жінки побажали йому доброї ночі. На їхню думку, було непристойно засиджуватись отак допізна.

Для всіх трьох ця ніч виявилася спокійною настільки, наскільки це можливо після дня, повного хвилювань і турбот, і напередодні другого дня, призначеного для важливої справи, що її наслідок був сумнівний. Ренцо з'явився рано-вранці і підготував разом з жінками, або, вірніше кажучи, з Аньєзе, призначений на вечір великий захід. Вони по черзі висували й усували всілякі утруднення, завбачали всілякі перешкоди й заходжувались описувати майбутню подію, немовби вона вже здійснилася. Лючія слухала і, не схвалюючи словами того, чого не могла схвалити в глибині душі, обіцяла зробити все, як зуміє найкраще.

– А ви зійдете вниз до монастиря, щоб побачитися з падре Крістофоро, як він просив вас учора звечора? – спитала Аньєзе у Ренцо.

– Ще чого! – відказав той.– Адже ви знаєте, які в нього диявольські очі: він у мене на обличчі, як у книжці, відразу прочитає, що ми щось задумали. А вже як почне питати, то мені годі відкрутитися. До того ж мені треба залишитися тут ладнати справу. Краще вже пошліть когось іншого.

– Я пошлю Меніко.

– От і чудово,– відповів Ренцо й подався, як він ото сказав, «ладнати справу».

Аньєзе пішла в один із сусідніх будинків, де жив Меніко. Це був досить моторний хлопчина років дванадцяти, котрий через різних двоюрідних братів та свояків доводився їй якоюсь мірою небожем. Вона випросила його в батьків на цілий день, так би мовити, позичила, за її словами, «для однієї послуги». Забравши хлопчика, вона привела його до себе на кухню, дала поснідати й звеліла сходити до Пескареніко. Там він мав потрапити на очі падре Крістофоро, а вже той, коли настане час, відрядить його назад з відповіддю.

– Падре Крістофоро, знаєш,– такий гарний дід із білосніжною бородою, якого називають святим?

– Знаю,– сказав Меніко,– це той, що завжди пестить нас, дітей, а іноді роздає нам образки.

– Це він і є, Меніко! І коли він скаже тобі трохи зачекати біля монастиря, то ти ж дивись, нікуди не відходь, не ходи з товаришами на озеро дивитися, як ловлять рибу, не пустуй з сітями, порозвішуваними на стіні сушитися, і взагалі не починай своїх звичайних ігор...

Слід сказати, що Меніко був великий мастак пускати по воді камінці. Адже ж відомо, що всі ми, дорослі й діти, охоче робимо те, на чому наважили руку,– я не кажу, що тільки такі, як Меніко.

– Само собою зрозуміло, тітонько! Я вже не маленький!

– Гаразд, то й будь розумником; а коли повернешся з відповіддю, то бачиш: ось оці дві новеньких парпальйоли [48]48
  Парпальйола – дрібна італійська монета, що була в обігу в XV—XVII ст.


[Закрыть]– твої.

– То ви мені їх зараз і дайте,– яка різниця!

– Е, ні, ти їх ще програєш. Отож ходи і поводь себе як слід. Може бути, що тоді дістанеш іще більше.

Протягом цього довгого ранку мали місце деякі події, що викликали неабиякі підозри у жінок, і так уже стривожених. Якийсь жебрак, далеко не такий схудлий і обідраний, якими бувають його побратими, з підозріло похмурим і зловісним обличчям, зайшов попросити милостині, оглядаючись на всі боки, наче підглядач. Йому дали шматок хліба; він узяв і сховав його з неприхованою байдужістю. Потому затримався й не без зухвальства, але воднораз якось нерішуче почав ставити різні запитання, на які Аньєзе відповідала похапцем, намагаючись приховати правду. Налагодившись піти, жебрак удав, ніби переплутав двері, й пішов у ті, які вели на сходи, де так само похапцем окинув усе поглядом, скільки це було можливо. Коли йому вигукнули вслід: «Агей, агей, куди ви, шановний? Сюди на вулицю, сюди!» – він повернувся й вийшов, куди йому вказано, вибачившись із покірністю й робленим смиренням, які ніяк не відповідали різким рисам його обличчя. Після нього час від часу з'являлися інші дивні особи. Нелегко було визначити, що то за люди, але не вірилося, що це – сумирні перехожі, якими вони хотіли здаватися. Один зайшов під приводом, щоб йому показали дорогу; інші, йдучи повз двері, сповільнювали ходу й скоса заглядали до кімнати через дворик, намагаючись щось там видивитися, але так, щоб не викликати підозри. Нарешті, під полудень це набридливе ходіння скінчилося. Аньєзе час від часу вставала і, перетнувши дворик, виглядала з хвіртки на вулицю. Роззирнувшись на всі боки, вона верталася, кажучи: «Нікого немає»,– і вимовляла ці слова з видимим задоволенням, яке поділяла, слухаючи її, й Лючія, причому ні та, ні та не знали до пуття, чому це їх тішить. Проте обидві все ж відчували якусь неясну тривогу, яка позбавила їх, а надто дочку, значної частки бадьорості, якою вони були запаслися на вечір.

Однак читачеві час уже дізнатися щось певніше про цих таємничих волоцюг. І, щоб повідомити йому про все, нам доведеться вернутися назад і знов зустрітися з доном Родріго, якого ми залишили вчора, коли пішов падре Крістофоро, в одній із кімнат його палаццо.

Як ми вже сказали, дон Родріго міряв широкими кроками кімнату, де зі стін на нього дивилися родинні портрети кількох поколінь. Коли він підходив близько до стіни й повертався, то бачив просто перед собою одного із своїх войовничих предків, грозу ворогів і власних солдатів, з лютим поглядом, з коротким цупким волоссям, з довгими, настовбурченими в усі боки, гостро закрученими вусами й з ніби стесаним підборіддям. Герой був зображений у повний зріст, у масці, латах на стегнах, панцері, нарукавниках, рукавицях – усе це з заліза. Права його рука впиралася в стегно, ліва спочивала на ефесі шпаги. Дон Родріго дивився на нього; а коли підступав аж до портрета й знов повертався, то перед ним поставав уже інший предок – суддя, гроза позивачів і адвокатів; він сидів у здоровенному оббитому червоним плисом кріслі, убраний в простору чорну мантію. І взагалі, весь у чорному, крім білого коміра з широкими брижами та горностаєвої підкладки з навмисне відкинутим краєм (відмітна ознака сенаторів, які, певна річ, носили цю підкладку тільки взимку,– ось чому не зустрінете портрета сенатора в літньому вбранні), худий, насуплений, він тримав у руках якесь там прохання й аж наче казав: «Це ще побачимо». По один його бік пишалася поважна дама, гроза своїх служниць; по другий – абат, гроза своїх ченців,– одно слово, все це були люди, які наганяли страх, і від полотен ніби віяло цим страхом. Пробуваючи віч-на-віч зі своїми спогадами, дон Родріго геть знавіснів. Він згорав від сорому й ніяк не міг заспокоїтись від думки, що якийсь там чернець посмів чіплятися до нього з повчаннями в дусі Натана [49]49
  Натан – біблійний пророк-мораліст.


[Закрыть]. Він складав і відкидав усякі можливі плани помсти, жадаючи вдовольнити свою пристрасть, а воднораз і те, що він іменував честю. І тільки коли йому в вухах знов бриніло (подумати лишень!) недомовлене пророцтво і, як ото кажуть, ішов поза шкірою мороз, він був готовий відкинути всяку думку про те, щоб дістати це подвійне задоволення. Зрештою, щоб абичим зайнятися, він покликав служника й звелів переказати вибачення чесному товариству, поскільки його буцімто затримує невідкладна справа. Коли служник повернувся й доповів, що панове пішли, попросивши засвідчити своє шанування господареві, дон Родріго спитав, походжаючи далі:

– А граф Аттіліо?

– Вони пішли з панами, синьйоре!

– Гаразд. Шість чоловік почту для прогулянки, та мерщій! Шпагу, плащ, капелюха – мерщій!

Служник вийшов, уклонившись. Невдовзі він повернувся, принісши шикарну шпагу, яку господар причепив до бока; потім дон Родріго накинув собі на плечі плащ, на голову надяг капелюха з пишними перами, а тоді гордовито насунув його на очі – ознака того, що на морі неспокійно. Коли дон Родріго вийшов, то в дверях побачив шістьох розбійників при повній зброї; вишикувавшись шеренгою й зустрівши його поклоном, вони рушили слідом за ним. Буркотливий, похмурий, пихатий більше, ніж завжди, він вирядився на прогулянку в бік Лекко. Селяни та ремісники, бачачи його, тислися до стіни й здалека, скидаючи головні убори, били йому низькі поклони, на які він не звертав уваги. Як підлеглі, вклонялись йому й ті, що в очах решти населення самі вважалися синьйорами; річ у тім, що на цілий окіл не було жодного чоловіка, який бодай приблизно міг би зрівнятися з ним своїм походженням, багатством, зв'язками та прагненням використати все, аби тільки піднятися вище інших. До тих синьйорів він виявляв величну прихильність. Того дня не випало, але коли йому випадало зустрітися з іспанцем, синьйором кастелланом, то обидва однаково низько вклонялися, неначе цей вияв поштивості відбувався між двома володарями, яким нема чого ділити між собою, але які, задля пристойності, виявляють честь один одному. Щоб розвіяти нудьгу, якось відігнати образ ченця, що невідступно тривожив його уяву, і набратися нових вражень, дон Родріго сьогодні завернув до одного будинку, куди звичайно ходило чимало люду й де його зустріли з отією метушливою й поштивою гостинністю, яку приберігають для людей, котрі вміють примусити дуже любити себе й так само дуже боятися. І тільки з настанням ночі повернувся він до свого палаццо. Граф Аттіліо також повернувся на цей час. Їм подали вечерю, за якою дон Родріго сидів замислений і говорив мало.

– Коли ж ви заплатите мені заклад, кузене? – спитав з хитрою усмішкою дон Аттіліо, щойно служники поприбирали зі столу й віддалилися.

– День Сан-Мартіно ще не минув.

– Однаково, можете заплатити мені хоч і зараз,– адже встигнуть перейти всі святі за календарем, перш ніж...

– А це ми ще побачимо.

– Даремно ви граєте роль хитруна, кузене. Адже я все зрозумів і так певний виграшу, що ладен іще раз забитися об заклад.

– Щодо чого?

– Та що чернець... Одне слово, оцей от чернець наставив вас на шлях істинний.

– Таке скажете!

– Наставив, любий, безперечно наставив. І я, з мого боку, навіть радий цьому. І справді, це ж буде чудове видовище, коли ви каятиметесь у своїх гріхах з опущеними додолу очима. А як запишається сам чернець! Із неабияким переможним виглядом, із високо піднесеною головою повернеться він до свого монастиря! Такий улов буває не щодня! Можете не сумніватися, що він почне ставити вас усім за приклад, а коли вирядиться з проповіддю трохи далі, то всіляко розводитиметься про ваші похвальні діяння. Так, здається, й чую його голос.– І він провадив проповідницьким тоном, гундосячи й супроводячи слова іронічними жестами: – «В одній країні світу цього, яку я через повагу не стану називати, проживав, о любі чада мої, і ще й досі проживає один розпусний дворянин, друг скорше гарненьких жінок, аніж доблесних чоловіків. Звикнувши будь-яку траву збирати в пучечки, накинув він оком на...»

– Ну, годі, годі,– урвав його дон Родріго, якого слова двоюрідного брата чи то розізлили, чи то розсмішили.– Якщо ви хочете подвоїти заклад, я згоден.

– Чорт забирай! Чи ж, бува, не ви навернули ченця?

– Не говоріть мені про нього. Що ж до закладу, то справа вирішиться в день Сан-Мартіно.

Цікавість графа розпалилася. Він засипав кузена запитаннями, та дон Родріго зумів ухилитися од відповіді, знай посилаючись на вирішальний день і не, бажаючи розкривати супротивній стороні своїх намірів, які ще не тільки не здійснювались, ба навіть не визначились остаточно.

Наступного ранку дон Родріго знов прокинувся доном Родріго. Тривога, викликана словами «настане день», щезла разом із нічними сновидіннями, зосталося лише шаленство, розпалюване почуттям сорому за миттєву слабкість. Вчорашня урочиста прогулянка, уклони, гостинний прийом та кузенове під'юджування,– все це неабияк сприяло поверненню попередньої відваги. Щойно вставши, він наказав покликати Грізо. «Ну, великі передбачаються справи»,– сказав собі подумки старий служник, діставши наказ, бо ж чоловік із цим прізвиськом був не хто інший, як ватажок браві, той, на кого покладалися найбільш ризиковні й найбільш лиходійські заходи, найдовіреніша особа з близького оточення синьйора, відданий господареві душею й тілом як із вдячності, а так само й з корисливості. Відкрито, серед білого дня вбивши людину, прийшов він просити захисту у дона Родріго, і той, прикривши Грізо своєю лівреєю, врятував його від усяких розшуків з боку правосуддя. Отак, ціною участі в будь-якому подальшому злочині, який йому наказували вчинити, Грізо купив собі безкарність за вчинений перший. Для дона Родріго це було неабияким надбанням: не кажучи вже про те, що Грізо був безперечно найхоробріший з усієї банди, він воднораз правив за живий доказ того, що його заступник може безкарно порушувати закони,– тож всесилля дона Родріго від цього зросло як насправді, так і в свідомості його оточення.

– Грізо,– сказав дон Родріго,– маєш нагоду показати, чого ти вартий. Іще до завтрашнього дня Лючія повинна бути в моєму палаці.

– Ніхто ніколи не насміє сказати, що Грізо не виконав наказу свого пана.

– Бери скільки потрібно людей, наказуй і порядкуй, як вважатимеш за потрібне, аби тільки справа скінчилася гаразд. Та головне, дивись, щоб вона при цьому не постраждала.

– Трошки наполохати її доведеться, синьйоре, щоб вона не вчиняла великого шуму,– цього годі уникнути.

– Трохи наполохати... Так, так, звичайно, це необхідно. Та тільки щоб жодна волосина не впала їй з голови, а головне, виявляй до неї цілковиту шанобливість. Зрозумів?

– Квітку, синьйоре, і ту неможливо зірвати й принести вам, синьйоре, не торкнувшися її. Але буде допущено не більше того, що виявиться вкрай необхідним.

– Усе це на твою відповідальність. Однак... як ти візьмешся за цю справу?

– Я саме про це думав, синьйоре. На наше щастя, її будинок стоїть край села. Нам потрібне місце для засідки, і якраз неподалік є самотня, покинута хатинка серед поля, та сама хатинка...– а втім, ваша світлість про ці речі нічого не знає...– це хатинка, яка згоріла кілька років тому, а коштів на відбудову не було, і її покинули, а тепер туди злітаються відьми, але мені начхати: нині не шабаш! Наші селюки з їхніми забобонами за жодні гроші, ні в яку ніч тижня не зосміляться туди й носа поткнути. Отже, ми можемо вирядитися туди й засісти там із цілковитою певністю, що ніхто не з'явиться і не зіпсує нам справи.

– Чудово! А далі?

Тут Грізо заходився викладати свій план, а дон Родріго зважував усе, аж доки вони домовились, як довести задуману справу до кінця в такий спосіб, щоб замести сліди. Подумали вони й про те, як брехливими свідченнями відвести підозру кудись-інде, як змусити мовчати нещасну Аньєзе, як нагнати на Ренцо такого страху, який би притлумив у ньому горе й відігнав думку вдатися до правосуддя, відбивши всяку хіть скаржитися. Обміркували вони й усі інші підлоти, необхідні для успіху головної. Ми не станемо розповідати про всі ці домовлені подробиці, бо вони, як побачить читач, не потрібні для розуміння нашої історії, до того ж ми й самі раді не змушувати читача і далі слухати нараду двох мерзотників. Досить тільки сказати, що, коли Грізо вже був зібрався вийти, щоб почати виконувати замір, дон Родріго завернув його, мовивши:

– Послухай, якщо цей зухвалий дурбило випадково сьогодні ввечері потрапить вам до рук, то непогано було б дати йому доброго бобу – задля пам'яті. Тоді назавтра наказ мовчати подів на нього певніше. Але навмисне розшукувати його не треба, щоб не зіпсувати важливішого, зрозумів?

– Доручіть цю справу мені,– поштиво, але не без хвальковитості відповів, кланяючись, Грізо. І потому вийшов.

Весь ранок пішов на розвідку, щоб вивчити місце дії. Жебрак, що проник у бідний будиночок Лючії, був не хто інший, як сам Грізо,– він особисто приходив зняти план; подорожніми були підлеглі йому негідники, котрим для роботи під його керівництвом досить було й поверхового ознайомлення з місцем. Зробивши розвідку, вони більше не з'являлися, щоб не викликати зайвої підозри.

Коли всі повернулися до палаццо, Грізо підсумував зроблене, остаточно накреслив план викрадення, розподілив ролі, дав настанови. Усе це не пройшло поза увагою старого служника, який пильно приглядався й уважно дослуховувався до всього,– він помітив, що затівається неабищо. Спостерігаючи, а про дещо й розпитуючи, ловлячи то тут, то там уривки відомостей, намагаючись зрозуміти неясні слова й витлумачити таємничі натяки, він зрештою склав собі чітке уявлення про те, що мали вчинити цієї ночі. Але, коли йому вдалося з'ясувати все, до ночі було вже недалеко, і невеличкий авангард браві вже вирушив на засідку до згаданого напіврозваленого будиночка. Хоч бідний старий і розумів, з яким ризиком пов'язана розпочата ним гра, та ще й остерігався, як ото пізанці, запізнитися зі своєю допомогою [50]50
  Вислів «пізанська допомога» в розумінні непотрібної, запізнілої допомоги став прислів'ям. Його походження не з'ясовано.


[Закрыть], він усе ж хотів дотримати своєї обіцянки. Під приводом подихати свіжим повітрям він вийшов з будинку й щодуху кинувся бігти до монастиря, щоб повідомити падре Крістофоро обіцяні новини. Трохи згодом вирядились у дорогу й решта браві; вони сходили донизу нарізно, щоб ніхто не бачив цілого загону. Грізо подався останнім. Залишились тільки ноші, їх мали віднести на місце пізно ввечері, що й було зроблено. Коли всі зібралися, Грізо послав трьох до шинку: один мав стати біля входу, спостерігаючи за всім, що діється на вулиці, й стежити, коли всі жителі порозходяться по домівках; два інших мали засісти в самому шинку в ролі пияків і гравців і тим часом вистежувати, чи не виявиться щось гідне уваги. А сам Грізо з більшістю ватаги залишився чекати в засідці.

Бідолашний старий усе ще квапливо дріботів до монастиря. Три розвідники вже позаймали свої пости. Сонце сідало чимдалі нижче. Саме тоді Ренцо прийшов до жінок і сказав: «Тоніо і Жервазо чекають мене на вулиці. Я піду з ними до шинку підвечеряти. Коли задзвонять до вечірньої відправи, ми прийдемо по вас. Сміливіше, Лючіє! Все залежить від однієї миті!» Лючія зітхнула й повторила: «Сміливіше»,– але звук її голосу суперечив смислу сказаного слова.

Коли Ренцо та два його товариші підійшли до шинку, то побачили невідомого, що стояв на сторожі. Прихилившися спиною до одвірка й схрестивши руки на грудях, він до половини затуляв собою двері і знай поглядав то праворуч, то ліворуч, тільки поперемінно виблискували зіниці та білки його хижих очей. Плаский берет із малинового плису, збитий набакир, прикривав половину його чуба, розділеного надвоє й опущеного з засмаглого чола двома пасмами, які кісками сходились за вухами на потилиці й були сколоті гребінцем. З його руки звисав здоровенний дрюк; справжньої зброї не було видно, та досить було подивитися йому в обличчя – і немовля здогадалось би, що зброї він має під одягом, скільки міг начепити. Коли Ренцо, що вів перед, зібрався ввійти, той, не зрушивши з місця, став дивитися йому просто в вічі; але юнак, вирішивши уникати будь-яких суперечок, як і всякий, заплутаний у дражливу справу, вдав, що не помітив незнайомця, і не сказавши навіть: «Відступіться»,– та зачепившись злегка за другий одвірок, пройшов боком уперед через простір, залишений цим вайлом. Обом його супутникам, щоб увійти, довелось пробиратися в той самий спосіб. В шинку вони побачили інших, чиї голоси було чути ще з вулиці,– отих двох браві, які сиділи в кінці столу і грали в мору [51]51
  Мора – давня гра, успадкована італійцями від римлян. Один з гравців швидко викидає вперед притиснуті до плечей і стиснуті в кулаки руки, відгинаючи водночас кілька пальців, решта гравців вигукують число менше десяти; виграє той, хто назвав число, яке збіглося з кількістю відігнутих пальців.


[Закрыть], горлаючи (цього, до речі, вимагала саме в ту хвилину гра) й по черзі наливаючи собі з глека, що стояв між ними. Вони також пильно подивились на нових клієнтів; а надто один, який високо підняв руку з трьома здоровенними розчепіреними пальцями і все ще не стуляв широко роззявленого рота, щойно прогорлавши «шість»; він зміряв Ренцо очима з голови до п'ят, відтак підморгнув товаришеві, потім тому, що стояв у дверях,– останній кивнув у відповідь. Ренцо, передчувши щось недобре, нерішуче подивився на своїх гостей, наче бажав прочитати на їхніх обличчях пояснення всіх цих знаків, однак на обличчях відбивався тільки великий апетит. Хазяїн подивився на Ренцо, ніби дожидаючи його замовлень. Ренцо відкликав його до сусідньої кімнати й замовив вечерю.

– Хто ці незнайомці? – тихо спитав він, коли хазяїн повернувся з грубою скатертиною під пахвою та глеком у руці.

– Я їх не знаю,– відповів хазяїн, розстилаючи скатертину.

– Як? Жодного?

– Адже вам добре відомо,– відповів хазяїн, і далі розправляючи обома руками скатертину,– що найперше правило нашої професії – не питати гостей про їхні справи; навіть наші жінки і ті де відзначаються цікавістю. Та й де вже тут питати, коли така сила народу – одні приходять, другі йдуть,– бо ж у нас тут ніби в морській гавані,– тобто, зрозуміло, коли гарний урожай; та не занепадаймо духом: може, ще й вернуться добрі часи. З нас досить і того, щоб відвідувачі були порядні люди, а хто вони такі – це нас не обходить. А зараз я, з вашого дозволу, внесу вам миску биточків, яких ви, либонь, зроду не куштували.

– А звідки вам відомо?..– почав був Ренцо, та хазяїн уже мчав на кухню. Поки він брав там сковороду із згаданими биточками, до нього тихенько підійшов той браві, який нещодавно зміряв очима нашого юнака, й тихо спитав:

– Що це за люди?

– Хороші хлопці, з нашого села,– відповів хазяїн, викладаючи биточки на блюдо.

– Гаразд, але як їх звуть? Хто вони такі? – допитувався той уже дещо грубуватим голосом.

– Одного звуть Ренцо,– відповів хазяїн, теж стиха,– хороший хлопчина, порядний, прядильник шовку, гарно знає своє діло. Другий – селянин, на ймення Тоніно, хороший друзяка, веселий чоловік; шкода тільки, що грошей у нього катма, а то б він їх усі тут і залишив. А третій – дурник, але їсть, аж за вухами лящить, коли почастують. Дозвольте лишень!

І, проскочивши спритним стрибком між плитою та співрозмовником, поніс блюдо за призначенням.