Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 46 страниц)

Звідси анонім переходить до белетристики. Та ми починаємо сумніватися, чи справді читач мав бажання супроводити його в цьому огляді, і навіть побоюємось, чи ми самі разом із згаданим анонімом не заслужили на прізвисько рабського наслідувача й набридливого за те, що через душевну простоту йшли його слідами досі в цьому питанні, яке не має стосунку до основної розповіді, і де він, напевно, тому так і розводився, щоб похизуватися вченістю й показати, що не відстає від своєї доби. Отож, залишивши незайманим те, що вже написано, аби наша праця не пропала даремно, ми випустимо решту й повернемося на великий шлях, тим паче що нам іще доведеться пройти чималий його відтинок, не зустрічаючи нікого з наших героїв, і йти ще дуже довго, перш ніж зустрінемося з тими, чиї долі цікавлять читача, звичайно, найбільше, коли тільки його взагалі щось цікавить у всій цій історії.

До осені наступного 1629 року всі,– хто за власним бажанням, а хто й через обставини,– перебували майже в тому самому становищі, в якому ми покинули їх; і ні з ким із них нічого не скоїлося, нікому не випало здійснити щось варте уваги. Настала осінь, коли Аньєзе й Лючія збиралися зустрітись, але одна значна громадська подія порушила всі їхні розрахунки,– це був, зрозуміло, один із найменших наслідків цієї події. Потім відбулися інші, також важливі події, які, проте, не спричинилися до жодної помітної зміни в долі наших героїв. І, врешті, нові обставини більш загального характеру, грізніші й значніші, докотилися до них, до найнепомітніших із них, які стояли аж на найостаннішому щаблі громадської драбини,– як ото несамовитий вихор, скажено крутячись, ламає й вириває з корінням дерева, зриває дахи, зносить дзвіниці, руйнує стіни і, кругом розкидаючи уламки, воднораз підхоплює сухі гілочки, сховані в траві, вимітає з закутків зав'ялі невагомі листочки, занесені туди слабким подувом вітерця, й крутить їх, несучи за собою з неподоланною силою.

А щоб, так би мовити, приватні події, про які нам залишилося розповісти, були цілком зрозумілі, ми неодмінно повинні спершу докладно розповісти про події громадські, почавши також дещо здалека.

Розділ двадцять восьмий

Після бунту в день Сан-Мартіно й наступного дня здавалося, що достаток, наче якимсь дивом, повернувся, до Мілана. У всіх пекарів – хліба скільки хочеш, ціни – як в урожайні роки; борошно також відповідно подешевшало. Тим, хто оті два дні горлав без передиху, а то й чинив дещо гірше (крім тих, кого позабирали), було тепер чим похвалитися,– і не подумайте, що вони утрималися від цього, щойно минувся перший страх, викликаний арештами. На площах, на перехрестях, по шинках люди відкрито раділи, всі вітали одне одного й пошепки хвалилися тим, що таки знайшли спосіб знизити ціни на хліб. Проте крізь переможний настрій і радість проглядав (і чи могло бути інакше?) якийсь неспокій, передчуття, що все це незабаром скінчиться. Штурмували пекарів і торговців борошном, як це було і під час нетривалого уявного достатку, викликаного першим тарифом Антоніо Феррера. Всі робили їстівні запаси без усякого розрахунку. Хто мав які заощадження, обертав їх на хліб і борошно. За склади правили скрині, барила, казани. Так, намагаючись навперебій використати раптову дешевину, люди не тільки робили її неможливою надовго (це було й так зрозуміло) , але утруднювали її сталість навіть на короткий час. І ось 15 листопада Антоніо Феррер, de orden de Su Excelencia [141]141
  За наказом його світлості ( ісп.).


[Закрыть], проголосив указ, яким усякому, хто має вдома зерно або борошно, заборонялося купувати їх іще бодай у найменшій кількості, а також купувати хліб у кількості, яка перевищує дводенну потребу, «під страхом грошової або тілесної покари, на розсуд його світлості»,тим, кого це стосувалося по службі, а також усякій іншій особі ставилося в обов'язок доносити на винних у порушенні указу; суддям віддано наказ робити обшуки в будинках, на які їм буде вказано; проте водночас дано й нове розпорядження пекарям, щоб крамниці добре постачалися хлібом « під страхом – у разі невиконання – заслання на галери на п'ять років і більше, на розсуд його світлості». Якщо хто-небудь уявить собі, що такого указу дотримувалися, то в нього надто палка уява. І справді, якби всіх указів, проголошених у той час, дотримувалися, то Міланське герцогство, мабуть, мало б на морі стільки людей, скільки їх зараз у Великобританії.

Хоч хай там як, а віддаючи пекарям наказ випікати стільки-то хліба, треба було постачити їх достатньою кількістю борошна. І тоді вирішили (як завжди, під час неврожаю виникає прагнення перетворити на хліб продукти, що звичайно споживаються в іншому вигляді), повторюю, вирішили домішувати рис до хліба, який дістав назву «містура», тобто змішаний. 23 листопада вийшов указ про конфіскацію у кожного жителя половини нешеретованого рису і передачі його в розпорядження завідувача і дванадцяти членів Трибуналу продовольства (тоді такий рис називали «різоне», та й зараз так називають). Всяк, хто порядкував рисом без дозволу вказаних властей, підлягав покарі у вигляді конфіскації самого продукту й штрафу в три скуді за кожен модій. Захід, як це бачить усякий, цілком розумний.

Але за цей рис треба було заплатити, і то ціну надто невідповідну до ціни хліба. Турботу про покриття цієї величезної різниці було покладено на місто. Але Рада декуріонів, яка висловила на це згоду від імені міста, того ж таки дня, 23 листопада, довела до відома губернатора про цілковиту неможливість витримати такий тягар. Тому губернатор указом від 7 грудня встановив ціну на вищевказаний рис по дванадцять лір за модій, причому в тих, хто хотів продати чимдорожче, а так само і в тих, хто й зовсім відмовлявся продавати його, приписувалось відбирати продукт і накладати штраф у розмірі його вартості, а також « більш високу грошову покару, як і тілесну, аж до заслання на галери, на розсуд його світлості, відповідно до кожного окремого випадку і звання винуватців».

На шеретований рис ціну було встановлено ще до бунту, мабуть, так само, як і тариф, або, коли вжити термін, який дістав таку гучну славу в сучасних літописах,– «максимум» на пшеницю та на інші грубіші хлібні злаки, очевидно, було встановлено іншими указами, про які нам не випало почути.

А що в Мілані ціни на хліб і борошно були низькі, то сільський люд вервечками потягся до міста, щоб поробити запаси. Для усунення цієї, як він висловлювався, «незручності» дон Гонсало новим указом від 15 грудня заборонив « виносити за межі міста хліба більше ніж на двадцять сольдо під загрозою відібрання його і накладення штрафу в двадцять п'ять скуді, а у випадку неплатоспроможності провинного – дворазового привселюдного підтягувйння на дибу і ще більшої покари, як уже було заведено, на розсуд його світлості». 22 числа того самого місяця (невідомо, чому так пізно) він проголосив такий же указ щодо борошна й зерна.

Натовп хотів повернути собі достаток грабунками й підпалами, а уряд хотів зберегти його галерами та дибою. Ці засоби були варті один одного, і читачеві ясно, до чого вони, зрештою, могли спричинитися, до чого ж вони спричинилися насправді, він незабаром дізнається. Крім того, неважко бачити і корисно буде звернути увагу й на та, який усе-таки існує тісний взаємозв'язок між цими дивними заходами: кожен з них – неминучий наслідок попереднього, а всі вкупі – наслідок першого, яким встановлено ціну на хліб, таку далеку від реальної, тобто від тієї, що природно диктувалась би співвідношенням між попитом і пропонуванням. Людям такий захід завжди здавався і завжди мав здаватися як справедливим, так і простим і легким для проведення в життя. Звідси цілком зрозуміло, що в нужді й стражданнях голодного часу народ жадає, просить його, і коли це можливо, то навіть примушує до нього силою. А потім, у міру того як починають виявлятися наслідки, ті, кого це стосується, намагаються усунути їх, спираючись на закон, який забороняє людям робити те, що вимагав від них закон попередній. З вашого дозволу, ми відзначимо тут мимохідь своєрідний збіг. В одній країні, в близьку нам епоху, в найбурхливішу й найчудовішу епоху найновішої історії, за подібних обставин вдавалися до подібних заходів [142]142
  Натяк на заходи Конвенту по впорядкуванню цін під час першої французької буржуазної революції.


[Закрыть](мабуть, можна було б сказати, по суті, до тих самих,– але з різницею тільки в масштабах,– і майже в тому самому порядку), всупереч зовсім іншим умовам та розквіту знань у Європі,– і в цій країні, певно, більше ніж деінде. Це сталося головним чином тому, що широкі народні верстви, до яких ці знання не дійшли, зуміли на довгий час поставити свою думку вище і, як у них там мовиться, скерувати руку тих, хто пише закони.

Отож, повертаючись до нашої розповіді, треба сказати, що двома головними наслідками бунту були: пограбування й справжня втрата харчових запасів під час самого бунту та широка, нерозумна, непомірна витрата зерна під час дії тарифу за рахунок тієї невеликої кількості, якої могло б усе ж якось вистачити до нового врожаю. До цих наслідків загального характеру можна долучити й повішення чотирьох нещасних, визнаних заводіями бунту: двох перед «Пекарнею на милицях» і двох на початку вулиці, де стояв будинок завідувача продовольством.

Між іншим, літописи того часу писано так епізодично, що в них годі знайти навіть повідомлення про те, як і коли скасовано цей примусовий тариф. Якщо через брак вірогідних відомостей нам буде дозволено зробити здогад, то ми схильні вважати, що його скасовано незадовго до 24 грудня або трохи пізніше, коли вчинено страту. Що ж до указів, то після наведеного нами останнього, від 22 числа того самого місяця, ми вже більше не зустрічаємо інших стосовно їстівних припасів,– чи то вони погубились і випали з нашого поля зору, чи то уряд, збентежений, коли не навчений, безрезультатністю своїх заходів і пригнічений наявним становищем, пустив їх на самоплив. Проте в розповідях декотрих істориків (незважаючи на всю їхню схильність скорше змальовувати великі події, аніж показувати їхні причини й послідовність розвитку) ми знаходимо опис країни, а надто міста під час пізньої зими й навесні, коли головну причину лиха, тобто невідповідність між продовольчими припасами й потребою в них, було не тільки не усунено, але, навпаки, навіть загострено заходами, що лише на якийсь час відсували її дію, як-от: привезення іноземного зерна в достатній кількості, чому заважала не тільки обмеженість громадських та приватних засобів, але також і злидні довколишніх сіл, повільний, малорозвинений товарообіг та й самі закони з їхньою тенденцією встановлювати й підтримувати низькі ціни,– отож, повторюю, справжня причина голоду діяла й далі, або, вірніше, сам голод лютував нестримно, на повну силу. І ось вам копія цієї сумної картини.

Усюди забиті крамниці, більша частина промислових підприємств спорожніла, на вулицях неописанне видовище, невичерпний потік нужди, пристановище нескінченних страждань. Жебраки, опинившись нині в меншості, спантеличені й позагублювані в цій новій масі людей, були змушені сваритися за милостиню з тими, від кого вони її досі отримували. Хлопчаки та прикажчики з крамниць, відпущені на всі чотири вітри своїми хазяями; крамарі, які через зменшення чи й цілковитий брак щоденного прибутку сяк-так перебувалися на заощаджені гроші або яких закриття підприємств призвело до банкрутства та розорення; робітники й навіть майстри різних виробництв і ремесел, від звичайнісіньких до найтонших, майстри, що виробляли речі як першої необхідності, так і розкоші,– бродили від дверей до дверей, з однієї вулиці на другу, стовбичили на рогах вулиць, сиділи навкарачки біля будинків та церков і просто на плитах бруківки, простягаючи руку за милостинею, задушені нуждою й згораючи з сорому, виснажені, знесилені, трусячись від голоду й холоду, в поношеній благенькій одежі, яка у багатьох іще мала сліди колишнього достатку; вони були змучені вимушеним неробством та безнадією, але в їхньому вигляді проступали ознаки людей, звичних до чесної діяльної праці. З цим жалюгідним натовпом змішувалися, складаючи немалу його частину, служники, позвільнювані господарям, людьми скромного достатку, які нині вскочили в злидні, або такими, які, незважаючи на всю свою заможність, виявилися нездатними в такий рік підтримувати звичайний розкішний спосіб життя. І до всього цього розмаїтого натовпу бідняків приєдналось іще безліч інших, годованих за їхній рахунок: дітей, жінок, старих; ці або збиралися біля колишніх своїх благодійників, або розходилися в усі кінці просити милостиню.

Траплялось тут і чимало людей з породи браві. Їх можна було впізнати по кошлатих чубах, по мальовничому лахміттю, а також по якихось особливих поводженню й манерах, по тій печаті, яку накладають на обличчя звички,– печаті тим більше помітній і яскравій, чим ці звички незвичайніші. Через загальні причини вони повтрачали свій злочинно добутий шмат хліба й ходили тепер, випрошуючи його іменем господа бога. Поприборкувані голодом, змагаючись з іншими лише в благаннях, залякані, присмирнілі, тинялись вони вулицями, якими, бувало, походжали з гордо піднесеною головою, підозріливо й люто роззираючись на всі боки, повбирані в пишні й барвисті камзоли, з велетенськими перами на капелюхах, при багатій зброї, підтягнуті, напахчені; тепер вони смиренно простягали руку, яку стільки разів зухвало підносили для нахабної погрози або ж підступного удару.

Та чи не наймоторошніший і, мабуть, найжалюгідніший вигляд мали селяни, тиняючись поодинці, по два, а то й цілими родинами: чоловіки, жінки з немовлятами на руках або поприв'язуваними за спиною, з більшенькими дітьми, яких тягали за собою, зі старими, що плентали позаду. Одні в розпачі повтікали зі своїх домівок, позахоплюваних і порозграбовуваних солдатнею, що стала на постій або проходила мимо; декотрі з них, бажаючи викликати співчуття й підкреслити весь жах свого становища, виставляли напоказ синці від ударів, які вони подіставали, захищаючи рештки свого майна серед сліпого й дикого розгулу вояччини. Інші, уникнувши цього незвичайного лиха, але гнані двома іншими, від яких не був позбавлений жодний куточок країни, а саме: неврожаєм і податками, як завжди, надмірними, стягуваними з метою покриття того, що звалось воєнними потребами,– невпинно тяглися до міста, мов до старовинної фортеці й останньої опори багатства та щедрого милосердя. Новоприбулих можна було впізнати не тільки по їхній невпевненій ході й розгубленому вигляду, а й по здивованих, розчарованих обличчях, бо ж вони несподівано зіткнулися з величезним напливом людей, з жорстоким суперництвом у нужді – і саме там, де сподівалися, на особливе співчуття, думали привернути до себе загальну увагу й дістати підтримку. Ще інші, бродячи більш-менш давно по місту й живучи просто на вулиці, ще сяк-так трималися, дякуючи випадковій допомозі та поданням (така велика була невідповідність між засобами й нуждою). На їхніх обличчях і в рухах проглядало похмуре, важке отупіння. Одягнені вони були по-різному,– цебто ті, про яких іще можна було сказати, що вони одягнені. І зовнішній вигляд у них був так саме різний: бліді обличчя у жителів рівнини, засмаглі – у прибулих з місцевостей вищих і горбастих, червонуваті – у горців; але всі були худі й виснажені, всі з глибоко запалими очима, з непорушним поглядом, чи то безумним, чи то зловісним; покуйовджене волосся, довгі й щетинясті бороди; тіла, вирослі й позагартовувані в праці, тепер виснажені нестатками; поморщена шкіра на висохлих руках і ногах, на схудлих грудях, ледве прикритих безладним лахміттям. І поряд із цим видовищем поверженої сили не менш скорботним видовищем поставала слабка стать і вік, в яких іще дужче відчувались надломленість, безпорадна кволість і знесилля.

Тут і там на вулицях, попід стінами будинків, валялися купки порозтоптуваної, трухлявої соломи упереміш із брудним лахміттям. Однак і цей бруд був дарунком, виявом людинолюбства: то були місця для спання, які давали змогу бодай декотрим із цих нещасних прихилити голову на ніч. Часом навіть серед дня можна було бачити, як тут лежав або сидів відхилившись хто-небудь, у кого втома або голод відняли останню силу, аж підкосилися ноги. Бувало, на цьому жалюгідному ложі лежав уже труп. А іноді можна було бачити, як людина раптом падала на землю, мов ганчірка, й уже мертвою лежала на бруківці.

Часом ставалось, що над одним із цих пристановищ схилявся випадковий перехожий або сусід, охоплений раптовим напливом співчуття. В деяких місцях з'являлася допомога, організована з мудрішою завбачливістю, приведена в дію щедрою рукою, звиклою до широкого розмаху в справах доброчинності. То була рука доброго Федеріго. Він вибрав шістьох священиків, що вирізнялися живою й постійною любов'ю до ближнього, а також міцною побудовою тіла, розбив їх по двоє й виділив кожній парі третину міста для обходу в супроводі носіїв, вантажених одягом, різноманітною їжею та всякими засобами, що швидко поновлювали силу. Щоранку ці три пари вирушали в різні боки, підходили до тих, хто безпорадно лежав на землі, й подавали кожному необхідну допомогу. Той, хто бився в передсмертних корчах і був уже неспроможний їсти, діставав останнє напучення й втішення. Голодним роздавали суп, яйця, хліб, вино; інших, вимучених довшим постом, підкріплювали бульйоном, екстрактами, міцним вином, спершу приводячи їх до тями, а якщо в цьому була необхідність, то навіть давали їм усілякі спиртні напої. На додачу обдаровували одежею тих, чия нагота була неприкрита й відразлива.

Але допомога на цьому не кінчалася: доброму пастиреві хотілось, щоб принаймні в межах свого досягу вона приносила справжнє, а не швидкоплинне полегшення. Тим, кому ця підтримка повертала достатньо сили, щоб стати на ноги й ходити, давали трохи грошей, аби нужда і брак усякої підтримки не повернули їх дуже швидко знов до попереднього стану; іншим підшукували притулок і утримання в якомусь із найближчих будинків. Заможні люди здебільше приймали їх через повагу до кардинала; а тих, які бажали допомогти, але не мали засобів, священики просили прийняти бідака на повне утримання, самі встановлювали ціну й відразу сплачували її частину готівкою. Потім вони повідомляли парафіяльних священиків про цих утриманців і просили навідувати їх, та й самі надалі ходили туди. Немає потреби говорити про те, що Федеріго не обмежувався в своїх турботах лише такими винятковими випадками людських страждань і не дожидав їх, щоб надати допомогу. Його полум'яна любов до людей відчувала все, з'являлася всюди, поспішала допомогти в нужді туди, де не було змоги уникнути її, пристосовувалась, так би мовити, до тих форм, яких прибирала ця нужда. Справді, Федеріго старався назбирати чим більше засобів, ще суворіше ставився до своїх особистих витрат і частенько починав витрачати заощадження, приховані на інші потреби, які тепер вважав надто другорядними за їхнім призначенням; він вишукував усякі способи для добування грошей, щоб потім віддати все на допомогу голодуючим. Він закупив багато зерна й розіслав значну його частину в найголодніші околи своєї єпархії, а що допомога виявилась набагато слабшою від потреби, то він послав і сіль, «завдяки якій,– каже, розповідаючи про це, Ріпамонті,– лугові трави й деревна кора перетворюються на їжу». Парафіяльним священикам міста він також роздав зерно та гроші, сам постійно обходив місто квартал за кварталом, роздаючи милостиню; багатьом бідним сім'ям він допомагав таємно; в кардинальському палаці, як засвідчує в одному своєму повідомленні сучасний йому письменник, лікар Алессандро Тадіно, щоранку роздавали дві тисячі мисок рисової юшки.

Але ця широка доброчинність, яку ми, безперечно, можемо слушно назвати грандіозною, беручи до уваги те, що вона надходила тільки від одного чоловіка й спиралася лише на його кошти (бо Федеріго, своїм звичаєм, відмовлявся розподіляти чужі пожертвування),– оця доброчинність разом із пожертвуваннями від інших приватних осіб, якщо й не такими великими, а все ж численними, разом із коштами, наданими Радою декуріопів у розпорядження Трибуналу продовольства, якому було доручено розподіляти їх, виявлялася все ж дуже незначна порівняно з нуждою. Тим часом як завдяки милосердю кардинала вдавалося продовжити життя декотрим горцям, близьким до голодної смерті, інші доходили до краю. Але й перші знову потрапляли в попередній стан, коли ця допомога вичерпувалась. В інших місцях, не забутих, а тільки залишених на другу чергу, з огляду на меншу гостроту становища,– бо милосердя було змушене діяти вибірково,– нужда скоро теж ставала смертельною; народ гинув усюди, і звідусіль люди тікали до міста. Тут, скажімо, дві тисячі голодуючих, дужчих і спритніших у хисті перемагати своїх суперників і самим пробиватися вперед, добували собі юшку, щоб не померти з голоду. Однак багато тисяч бідолах залишалися позаду, гостро заздрячи цим, можна сказати, щасливцям, а тим часом серед обділених бували їхні жінки, діти, батьки. І поки в одних кварталах міста людей, кинутих напризволяще й доведених до скрути, піднімали з землі, приводили до тями, надавали їм притулок і забезпечували на якийсь час харчами,– в сотні інших місць люди падали, знемагали і навіть помирали без допомоги й без утішення.

Цілісінький день на вулицях лунало нерозбірливе гудіння благальних голосів, а вночі – приглушені стогони, уривані час від часу раптовими зойками й прокльонами, що йшли з глибини душі. Нерідко благання якого-небудь нещасного закінчувалися гострим, пронизливим криком.

Дивно, що, незважаючи на таку крайню нужду й таку силу гірких скарг, не було зроблено жодної спроби до бунту, не вихопилось жодного бунтівного вигуку, принаймні про це немає жодної згадки. А тим часом серед тих, хто жив і вмирав голодною смертю, було чимало людей, вихованих зовсім не для мовчазного терпіння. Серед них були сотні тих самих людей, що бунтували в день Сан-Мартіно. Годі припустити й те, щоб приклад чотирьох нещасних, які поплатились за інших, міг приборкати решту. Чи ж могла мати тепер якусь силу над душами цих знеможених, зібраних докупи людей згадка про ту страту, коли й вони відчували себе приреченими до повільної страти і вже переживали її? Але так уже створена людина: ми з обуренням запекло воюємо із злом звичайним і мовчки схиляємось перед злом незмірним, терплячи не без нарікань, але тупо, найвищий ступінь того, що попервах оголошували нестерпним.

Спустошення, яке чинила смерть серед цього жалюгідного натовпу, щодень поповнювалось із лишком.  Безперервний потік котив спершу з довколишніх сіл, потім з усього околу, далі – з різних міст держави і, нарешті, з міст інших держав. І водночас Мілан щоденно залишали його корінні жителі: одні, щоб піти й не бачити цього жахливого горя, інші – виявивши, що в них, так би мовити, відбивали хліб нові суперники в жебрацтві. Сповнені відчаю, вони востаннє намагалися знайти підтримку в будь-якому іншому місці, де завгодно, аби тільки натовп був не такий густий, а злидні не такі страшні. І ті, й ті блукачі зустрічались, ідучи в різних напрямках, показуючи одне одному моторошне видовище й скорботний, загрозливий провісник того кінця, до якого всі наближалися. Але кожен ішов далі свою дорогою, навіть і втративши останню надію змінити свою долю, не бажаючи вертатися під небеса, що стали такі осоружні, і бачити знову ті місця, де його доведено до розпачу. Хіба що тільки хтось, втрачаючи останню силу, падав на дорозі й відразу помирав,– видовище зловісне для товаришів по нещастю, яке навіювало жах і, можливо, було німим докором для інших. «Я бачив,– пише Ріпамонті,– на дорозі попід міською стіною труп жінки... З рота в неї стирчала пожована трава, і губи були стиснуті, ніби в останньому розпачливому зусиллі... На плечі в неї висів невеликий клуночок, а спереду, прив'язане пелюшками, немовля – воно плакало й просило груді... Знайшлися жалісливі жінки, які, підібравши дитинку з землі, взяли її до себе, виконуючи поки що перші материнські обов'язки».

Контрастів розкоші й лахміття, надміру й злиднів, таких частих у нинішній час, у ту добу майже не спостерігалося. Лахміття й убогість панували майже скрізь, а те, що від них відрізнялося, ледве чи було щось більше, ніж скромна посередність. Знатні люди з'являлися у простій одежі, а бувало, й у поношеній, і навіть зовсім старій. Одні тому, що загальні причини, породивши убозтво, довели й їхні засоби до повного занепаду або ж зумовили крах уже підупалого статку, інші – боячись своїм багатством кинути виклик людському відчаєві або ж соромлячись протиставити себе громадському лиху. Насильники, досі навіювавши до себе ненависть і повагу, звиклі розгулювати в супроводі цілого хвоста браві, тепер ходили майже поодинці, з похиленою головою, неначе пропонуючи мир, закликаючи до нього. Ті, що і в добрі часи вирізнялися гуманнішим способом мислення та скромнішим поводженням, були тепер так само збентеженими, зосередженими й ніби пригніченими постійною картиною злиднів, які по тільки виключали всяку можливість допомоги, але й, можна навіть сказати, не залишали місця для жалості. У кого ще була змога подавати милостиню, тому доводилося робити сумний вибір між тим або іншим ступенем голоду, тим або іншим випадком крайньої потреби. І тільки-но чиясь милосердна рука наближалася до руки якого-небудь нещасного, як відразу довкола виникав гурт таких самих нещасних. Хто ще був дужчий, проштовхувався вперед, щоб жебрати з більшою настійливістю; знесилені старі й діти простягали схудлі руки; матері, намагаючись привернути до себе увагу, високо підіймали плачучих дітей, сяк-так загорнутих у брудні, подерті пелюшки й пониклих від кволості в них на руках.

Так минули зима й весна. Санітарний трибунал від певного часу вже не раз попереджував Трибунал продовольства про небезпеку зарази, що загрожувала місту через таку величезну кількість голодуючих, які кишіли по всіх його кварталах, і пропонував розподілити жебраків по різних притулках. Поки цю пропозицію обговорювали, поки затверджували, поки вишукували засоби, способи та приміщення, щоб здійснити її, число трупів на вулицях щодень зростало, і пропорційно зростали нерозлучні супутники лиха. Тоді в Трибуналі продовольства запропонували інший вихід, як легший і швидший, а саме: зібрати всіх жебраків, здорових і хворих, в одному місці, в лазареті, де утримувати й лікувати їх за громадський рахунок. Так і ухвалили, всупереч запереченням Санітарного трибуналу, який вважав, що при такому величезному скупченні людей небезпека, від якої саме й хотіли оберегтися, неминуче зросте.

Міланський лазарет (це на той випадок, якщо наша розповідь потрапить до рук когось, хто його не знає ні на вигляд, ні за описом) займає чотирикутну, майже квадратну обгороджену ділянку за межами міста, ліворуч від так званих Східних воріт; вона відокремлена від міських стін ровом, зовнішнім валом і ще одним невеликим ровом з усіх боків. Два поздовжні боки лазарету майже п'ятсот кроків завдовжки, два інших – коротші десь кроків на п'ятнадцять; усі чотири боки ззовні розділені на маленькі кімнатки в один поверх, а всередині вздовж трьох стін тягнеться безперервний склепінчастий портик, попідпираний невеличкими тонкими колонами.

Цих кімнаток налічувалось двісті вісімдесят вісім або десь приблизно стільки. В наші дні там пробито величезний отвір посередині і другий, менший, в кутку фасаду, з боку від великої дороги, отож цілий ряд кімнаток було зруйновано. В ті часи, про які ведеться наша розповідь, було всього два входи: один посередині фасаду, поверненого до міських стін, а другий – навпроти, з протилежного боку. Якраз посередині двору стояла й понині стоїть невеличка восьмигранна церковка.

Спочатку ця споруда, закладена 1489 року на гроші приватної особи й будована далі на громадські кошти та пожертвування різних доброчинців, мала, як про те говорить сама назва, правити при нагоді за притулок для заражених чумою. Чума ще задовго доти й багато разів згодом спалахувала звичайно по два, по чотири, по шість, а то й по вісім разів на сторіччя у різних країнах Європи, часом захоплюючи значну її частину, а іноді проносячись вихором уздовж і впоперек усього материка. В той час, про який іде мова, лазарет правив винятково за склад для товарів, що підлягали карантину.

Але тепер, щоб звільнити лазарет, не дуже суворо дотримувались санітарних правил і, нашвидкуруч прибравши його та виконавши приписані маніпуляції, відразу видали всі товари. По кімнатках понастеляли соломи, зробили запаси продовольства в такій кількості і в таких розмірах, які виявились можливими, і особливим указом повідомили всіх жебраків, пропонуючи їм скористатися з цього пристановища. Чимало прийшло туди доброхіть, з площ і з вулиць було перенесено всіх хворих, і за кілька днів там назбиралося понад три тисячі людей. Проте ще більше жебраків залишилося без притулку. Може, кожен з них чекав, поки піде інший, сподіваючись, зоставшись у меншості, ширше скористатися з подаяння городян; може, діяв природний протест проти всякого ув'язнення; може, це була недовіра бідняків до всього, що йде від людей, в чиїх руках зосереджені всі багатства і влада (недовіра, завжди відповідна як невігластву тих, хто її відчуває, і тих, хто її навіює, так і кількості бідних та несправедливості законів); може, істинна свідомість того, чим було насправді це пропоноване доброчинство; а може, й усі ці причини разом узяті та ще інші – одно слово, більшість людей, незважаючи на указ, і далі терпіла нестатки й жебрала по вулицях. З огляду на це було постановлено від запрошення перейти до примусу. У всі кінці послали поліцейських заганяти жебраків до лазарету, а тих, хто чинив опір, наказали приводити туди зв'язаними: за кожного приведеного було призначено винагороду в десять сольдо; як бачимо, навіть за найскрутніших обставин завжди знайдуться громадські гроші, щоб викинути їх на вітер. І хоча, за припущеннями, авторитетно висловлюваними Продовольчим відомством, якась кількість жебраків і пішла з міста, прагнучи прожити або вмерти десь-інде, аби тільки на волі, проте лови були такі вдалі, що за короткий час кількість підопічних, прибулих як доброхіть, так і під примусом, сягнула десяти тисяч.

Треба гадати, що жінок і дітей розмістили в окремих приміщеннях, хоча сучасні мемуари про це мовчать. Правил і приписів для підтримання зразкового порядку, певна річ, не бракувало. Але нехай читачі тільки уявлять собі, як ото можна було встановити й підтримувати порядок, а надто в такий час і за таких обставин, серед такого величезного й розмаїтого скупчення людей, де поряд з тими, хто прийшов доброхіть, було стільки приведених силою; поряд з тими, для кого жебрацтво стало сумною необхідністю, горем і ганьбою, опинилися такі, для яких воно було ремеслом; поряд із багатьма, що повиростали в умовах чесної праці на полях і в майстернях, була безліч інших, навчених на площах, по тавернах, у палацах тиранів,– навчених неробству, хитрощам, нахабству й насильству.