Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 46 страниц)

– І де ж він подівся?

– Невідомо. Чи то втік, чи то сховався в Мілані. Такий уже воно отой народ – ні будинку, ні вогнища в них немає, а притулок і сховище завжди знаходять. Проте тільки доти, доки їм допомагає диявол, а потім вони однаково попадаються, і саме коли найменше чекають цього. Бо ж коли груша достигла, то настав час падати їй з дерева. Поки що достеменно відомо, що листи залишилися в руках поліції, а саме в них і описана вся крамола. І, кажуть, чимало народу поплатиться за це. Тим гірше для них, бо вони пів-Мілана перевернули догори дном, а збиралися зробити дещо й гірше. Вони кричать, що пекарі – розбійники. Правильно. Але тих треба вішати згідно з законом. Кричать, і що зерно приховано. Але хто ж цього не знає? То вже клопіт начальства тримати добрих нишпорок і видобути його хоч і з-під землі та, до речі, примусити ще й спекулянтів гойдатися в повітрі у товаристві з пекарями. А коли начальство нічого не робить, то заходів повинно вживати саме місто, і якщо спершу нічого не виходить, то треба діяти знову, бо ж повторними зверненнями звичайно домагаються свого. Ось що слід робити, а не запроваджувати мерзенний звичай вдиратися до крамниць та складів і безкарно брати все, що забагнеться.

Шматок став Ренцо поперек горла. Йому відразу захотілось опинитися чимдалі звідси, від цього шинку, від цього села. І разів десять, а то й більше, він казав сам собі: «Іди геть, іди». Та побоювання викликати підозру притлумлювало всі інші почуття, владно сковувало всі його думки й далі тримало наче прибитим до лави. Пробуваючи в такому розгубленому стані, він подумав, що балакун купець колись та скінчить базікати, й вирішив підвестися з місця, тільки-но розмова перекинеться на щось інше.

– Тим-то я,– сказав один із компанії,– знаючи, як відбуваються такі справи, як погано під час безпорядків буває порядним людям, не дозволив собі піддатися цікавості й залишився вдома...

– А я що, пішов, чи як? – сказав інший.

– А я? – озвався третій.– Та якби мені довелось опинитися в Мілані, я кинув би геть усі справи й негайно повернувся б додому. У мене жінка, діти. Та й потім, сказати правду, терпіти не можу насильства.

Тут хазяїн, який теж увесь час слухав, подався до другого кінця столу подивитися, що там поробляє незнайомець. Ренцо скористався нагодою, знаком підкликав хазяїна, попросив рахунок і заплатив не торгуючись, хоча гаманець уже добряче спорожнів. Без подальших розпитів він попрямував до виходу, переступив поріг і, поклавшися на волю господню, подався в бік, протилежний тому, звідки прибув.

Розділ сімнадцятий

Часто буває досить одного бажання, щоб чоловік позбувся спокою. А тепер уявіть собі, що з'являються воднораз аж два, притім видимо супротивні. Як ви знаєте, в бідоласі Ренцо вже багато годин підряд боролося два таких бажання: одне – втікати, друге – переховуватись. А зловісні купцеві слова вкрай загострили їх – і те, й друге. Виходить, його пригода наробила шелесту, і його будь-що хочуть злапати. Хто знає, скільки поліцейських послано за ним навздогін, які дано розпорядження розшукувати його по селах, шинках, дорогах! Щоправда, міркував він, адже, зрештою, поліцейських, котрі знали його в обличчя, було всього два, а ім'я в нього на лобі не написано. Та водночас йому пригадалися різні випадки, що про них доводилося чути, і як утікачів наздоганяли й викривали в найнесподіваніший спосіб, впізнаючи їх по ході, сумнівному вигляді та інших непередбачених ознаках. Тому все здавалось йому підозрілим. Хоча в ту хвилю, коли Ренцо йшов із Горгонзоли, саме видзвонило двадцять чотири години [100]100
  Близько шостої години вечора.


[Закрыть]і чимраз густіші сутінки з кожною хвилиною все зменшували небезпеку, він усе ж неохоче попрямував великою дорогою, намірившись звернути на перший путівець, який зможе вивести його туди, куди потрібно. Спершу йому траплялися поодинокі подорожні. Та що юнакова уява повнилась неймовірними страхами, йому бракувало духу звернутися до когось і розпитати про дорогу. «Хазяїн сказав – шість миль,– міркував він.– Якщо, рухаючись в обхід, доведеться зробити вісім або десять, то мої ноги, які пройшли вже стільки само, подолають і їх... У бік Мілана я, безперечно, не йду, отже, я йду в бік Адди. Іди собі та й іди – рано або пізно вийдеш на неї. У цієї річки гучний голос, і коли я наближатимусь до неї, мені вже не треба буде питати дороги. Якщо трапиться човен, на якому можна переправитись, я переправлюсь негайно. А інакше пересиджу десь до ранку в полі, на дереві, мов горобець,– краще вже на дереві, ніж у в'язниці».

Невдовзі він побачив стежку, що завертала ліворуч. Він пішов нею. Якби Ренцо зустрів когось у цю годину, то, зовсім не бентежачись, спитав би дорогу. Та довкола не було ані душі. Тому він ішов собі, куди вела дорога, й міркував: «То це я – буянив! Я – підбурював перебити всіх синьйорів! У мене – пачка листів! Мої товариші дожидали мене! Дорого б я дав, щоб зустрітися віч-на-віч із оцим купцем по той бік Адди (ох, коли вже я переправлюсь через цю жадану Адду!), спинити його і розпитати до пуття, звідки в нього всі ці вірогідні відомості. Тож знайте тепер, любий мій синьйоре, що справа відбувалась отак і отак і що бушував я, допомагаючи Феррерові, як рідному братові. Знайте, що розбійники стали моїми друзями, бо в потрібну хвилину я сказав їм добре слово християнина, а перед цим вони хотіли утнути зі мною злий жарт. Знайте, що в той час, коли ви тряслися над своєю крамницею, я давав м'яти собі боки, щоб урятувати вашого синьйора завідувача продовольством, якого я і в вічі не бачив. Тепер ждіть, щоб я бодай пальцем поворухнув, допомагаючи синьйорам!.. Звичайно, задля спасіння душ це робити треба: адже вони також наші ближні. А щодо тієї товстої пачки листів, де викладено всю крамолу й які тепер у руках поліції, то хочете, побиймось об заклад, що я покажу її вам зараз без усякої допомоги нечистої сили? Ось вона!.. Як? Всього один лист? Достоту так, синьйоре, всього один лист. І лист цей, коли зволите знати, писаний ченцем, у якого вам, у кожному разі, є чого повчитися. Ченцем, з чиєї бороди єдина волосинка, не ображайтеся, варта всієї вашої бороди. І написано цього листа, як бачите, другому ченцеві, теж неабиякому чоловікові... Тепер ви бачите, що за шахраї мої друзі. І навчіться іншим разом говорити інакше, а надто, коли справа стосується ближнього».

Проте через якийсь час Ренцо перестав про це думати: оточення цілком поглинуло увагу бідного мандрівника. Побоювання, що його наздоженуть і впізнають, побоювання, яке повсякчас отруювало йому мандрівку, тепер уже не турбувало його, та зате скільки інших обставин робили її ще тоскнішою! Темрява, самотність, втома, нині набагато сильніша й уже обтяжлива, безшумний, рівний, легкий вітрець, що був зовсім не до речі чоловікові, все ще в тій одежі, в яку він убрався, щоб іти вінчатися і відразу з усією урочистістю повернутися додому. І, нарешті,– що було найтяжче – це блукання, так би мовити, навздогад, у пошуках відпочинку й безпеки.

Коли йому траплялося переходити якесь село, він ступав дуже поволі, поглядаючи, чи не видно денебудь розчинених дверей. Але ніде не бачив ознак того, що жителі ще не спали, і тільки зрідка в завішеному віконці блимав самотній вогник. Дорогою, далеко від житла, він знай зупинявся, дослухаючись, чи не долинає врешті такий жаданий шум Адди, але намарне. Чулось тільки далеке собаче виття з якоїсь самотньої садиби, жалібне й зле. При його наближенні виття переходило в частий і скажений гавкіт, а проходячи повз ворота, він чув і міг майже бачити, як пес, просунувши морду в шпару, гавкав з подвоєною силою,– і це відразу відбивало в Ренцо всяку хіть постукати й попросити притулку. Та й, либонь, якби навіть і не було собак, він би не зважився на це. «Хто там? Чого вам треба о такій порі? Як ви сюди потрапили? Хіба немає заїздів, щоб переночувати?» – ось що,– думав він,– почую я в кращому випадку, коли постукаю. А то ще, чого доброго, розбуджу якогось страхополоха, котрий загорлає: «Рятуйте! Грабують!» Треба мати напоготові чітку відповідь, та що я відповім? Коли вночі чоловік чує шум, йому тільки й увижаються розбійники, лиходії, засідки. Нікому й на думку не спаде, що порядна людина може серед ночі опинитися в дорозі, якщо тільки це не синьйор у кареті». І він вирішив попроситися ночувати тільки в крайньому разі й простував уперед, плекаючи надію хоча б вийти на берег Адди, щоб уже не довелося шукати її серед білого дня.

І він іде, йде. Отак Ренцо добувся аж туди, де оброблені поля заступила цілина, поросла папороттю й вересом. Він сприйняв це якщо й не як явний доказ, то все ж як безсумнівну прикмету близької річки й подався вперед стежкою, протоптаною через цілину. Але, ступивши кілька кроків, він зупинився послухати: ні, поки що нічого не чути. Тоскний настрій від мандрівки посилювався дикою місцевістю й повною відсутністю тутових дерев, виноградних лоз чи інших ознак людської культури, які досі були юнакові ніби супутниками в дорозі. Попри все це, Ренцо йшов далі вперед. А що перед його внутрішнім зором почали поставати різні привиди та видіння, зберігшися в його свідомості з розповідей, почутих іще в дитинстві, то він, щоб розсіяти й утихомирити їх, став, не спиняючись, проказувати вголос молитви за померлих.

Поступово він опинився серед набагато вищих заростів терну, глоду та деревного молодняку. Йдучи все вперед і прискорюючи крок від нетерплячки, він уже почав вирізняти серед кущів окремі дерева й, простуючи все далі тією самою стежиною, врешті зайшов у ліс. Вступив у нього з якимсь страхом і, пересилюючи себе, пішов уперед. Проте чим далі Ренцо заглиблювався в ліс, тим сильнішим ставав його страх і тим дужче все довкола лякало його. Дерева віддалік здавались йому дивними, потворними чудовиськами; тривожили його й тіні злегка тріпотливих верхівок, що дрижали на стежці, де-де осяяній місяцем; навіть сухе листя, по якому він ступав, шелестіло якось вороже в його вухах. Ноги так і поривалися дременути, але й водночас вони ніби через силу несли його тіло. Нічний вітер усе суворіше й зліше вдаряв йому в лоб і в щоки, забирався під одежу, проймав аж до кісток, змушував юнака, і так уже геть розбитого втомою, щулитися й відбирав у нього останні сили. Врешті туга й нез'ясовний жах, з якими ось уже відколи боролася душа Ренцо, здавалося, от-от мали здолати його. Він геть розгубився. Та, наляканий понад усе власним страхом, він знов прикликав на допомогу змученому серцю свою попередню мужність і підбадьорився. Струснувшись, він на мить спинився, щоб поміркувати, й вирішив негайно повернути назад, дістатися до останнього села, яке він нещодавно перейшов, вернутися між люди й шукати притулку бодай в шинку. І коли він спинився отак непорушно й стих навіть шелест сухого листя в нього під ногами, а довкола залягла повна тиша, він раптом зачув шум і рокотіння хвиль. Прислухався – сумніву не було. «Це Адда!» – вигукнув Ренцо. Він ніби знайшов подругу, сестру, рятівницю. Втома де й ділася, сила повернулася до нього, кров гаряче й вільно розлилася по жилах, думки прояснилися, вселивши певність; становище вже не здавалось йому таким тяжким і безвихідним. Він без жодних вагань став усе далі заходити в ліс, навстріч жаданому шумові.

За кілька хвилин він добувся до кінця рівнини й опинився край високого урвища. Поглянувши вниз, ген за його вкриті заростями крутосхили, він побачив блиск водяного потоку. Звів очі: широка рівнина протилежного берега була всіяна поселеннями, за нею тяглися горби, і на одному з них видніла велика біла пляма, схожа ніби на місто,– то було напевно Бергамо! Він трохи спустився схилом і, розсуваючи руками тернові зарості, подивився вниз, чи не пливе по річці який-небудь човен, прислухався, чи не долине сплеск весел,– але нічого не побачив і не почув. Якби це було щось дрібніше за Адду, Ренцо відразу зійшов би вниз пошукати броду, але він добре знав, що Адда не така річка, з якою можна обходитися запанібрата.

Тому він холоднокровно почав розмірковувати, що йому тепер робити: видертися на дерево й сидіти там, дожидаючи світанку, який настане десь не раніше, як за шість годин? І це на такому холодному вітрі та ще й у заморозок, у такій легенькій одежі,– цього всього досить, щоб зовсім задубнути. Навіть якщо всю решту ночі ходити туди й сюди, то навряд чи це надійно захистить від пронизливої нічної вогкості, а до того ж бідні ноги, яким уже дісталося понад усяку міру, відмовлялись слухатися. Ренцо згадав, що в полі, поруч з цілиною, він бачив один із тих куренів із жердин та гілок, обмазаних глиною й критих соломою, куди влітку міланські селяни звичайно складають ужинок, а на ніч залазять туди, щоб стерегти його. Решту року ці курені порожні. Отам він і перебуде до ранку. Ренцо повернувся на стежку, перейшов ліс, зарості, перетнув цілину й попрямував до куреня. Поточені шашелем, розсохлі дверцята, не взяті ні на замок, ані на ланцюг, закривали вхід. Ренцо відхилив їх і зайшов досередини. Там він побачив якесь високо підвішене плетиво на зразок гамака, прикріплене ликом до жердин куреня, але не став забиратися туди. Долі лежала купа соломи, й він подумав, що й тут можна добре виспатися.

Та перш ніж випростатись на цьому ложі, наготованому йому самим провидінням, він став навколішки й подякував усевишньому за це добродіяння й за надану йому підтримку в цей жахливий день. Потім проказав свої буденні молитви й попросив у господа бога прощення за те, що не молився звечора напередодні, а навпаки,– за його власними словами,– ліг спати як пес, і навіть гірше. «І за це,– додав він подумки, спираючись руками на солому й лягаючи,– за це мені вранці випало таке прекрасне пробудження». Потому він позгрібав усю солому, яка валялася довкола, й укрився нею, як міг, ніби ковдрою, щоб бодай трохи захиститися від холоду, який і тут, усередині, добре давався взнаки. Отак він влаштувався в соломі з наміром добряче виспатися,– йому здавалося, що цей сон він більш ніж заслужив.

Та не встиг Ренцо заплющити очі, як у його пам'яті чи в уяві (де саме – мені сказати важко) почалося, так би мовити, якесь дивне ходіння туди й сюди всяких осіб, та таке часте, таке безперервне, що відлетів усякий сон! Купець, уповноважений, поліцейські, шпажний майстер, хазяїн шинку, Феррер, завідувач продовольством, компанія в шинку, юрби на вулицях, потім дон Абондіо, потім дон Родріго – всі люди, з якими Ренцо було про що поговорити.

Тільки три образи постали перед ним, не супроводжувані ані найменшим гірким спогадом, чисті від усякої підозри, любі в усьому, а надто – два з них, щоправда дуже відмінні, однак тісно сплетені в юнаковім серці: чорна коса Лючії та білосніжна борода падре Крістофоро. Проте втішення, яке він відчував, подумки спиняючись на них, було аж ніяк не повне й не бездоганне. Думаючи про доброго ченця, він іще гостріше відчував сором за свої власні вчинки, за свою ганебну нестриманість, за те, що так погано скористався з його батьківських порад. А бачачи перед собою образ Лючії!.. Ми не станемо описувати почуттів Ренцо: читач знає всі обставини, тож нехай уявить їх собі сам. А бідна Аньєзе... чи ж міг він забути про неї? Про Аньєзе, яка віддала перевагу саме йому і вже вважала його чимось цілим зі своєю єдиною дочкою,– він ще не встиг назвати її матір'ю, а вона вже обходилася з ним, любила його по-материнському, довівши свою турботливість на ділі. І новий біль, не менш гострий, завдала йому думка про те, що якраз через оце щире співчуття Аньєзе, через її добре ставлення до нього бідна жінка тепер втратила своє гніздо, перетворилася, вважай, на блукачку з невідомим майбутнім і зазнала стільки горя та мук з вини того, хто мав дати їй спокій і радість на старості літ... Бідний Ренцо, що то була за ніч! А це ж могла бути п'ята ніч від дня весілля! Оце так кімната! Оце так шлюбне ложе! І після якого дня! А що буде завтра і в подальші дні? «На все воля господня,– відповідав він своїм думкам, які наганяли на нього велику тугу,– на все воля господня! Він знає, що робить нам на добро. Хай зарахується все це за мої гріхи. Лючія така хороша; Господь не допустить, щоб вона страждала надто довго...»

Заглиблений у ці думки й утративши всяку надію заснути, Ренцо трясся на своєму ложі, цокочучи зубами, бо холод дошкуляв усе дужче. Він нудився, чекаючи світання, й нетерпляче міряв плин часу. Я кажу «міряв», бо він щопівгодини чув серед мертвої тиші лункі удари якогось годинника,– певно, то видзвонювали дзиґарі в Треццо. Першого разу, коли ці звуки несподівано вразили його слух і він ніяк не міг збагнути, звідки вони долинають, годинниковий видзвін справив на нього таємниче й урочисте враження, неначе то було попередження, зроблене якимсь невидимцем із геть незнайомим голосом.

Коли врешті видзвонило одинадцяту [101]101
  Близько п'ятої години ранку.


[Закрыть]– годину, о котрій Ренцо збирався встати, він підвівся, весь закоцюрблий, впав навколішки, ще палкіше, ніж звичайно, проказав ранкову молитву, потому звівся, розпрямив поперека й плечі, ніби для того, щоб зібрати водно свої кінцівки, які в нього працювали якось нарізно, похукав на одну руку, потім на другу, потер їх, відчинив дверцята куреня і подивився на всі боки, чи не видно кого поблизу. Не побачивши нікого, він розшукав очима вчорашню стежку, відразу впізнав її й попрямував нею.

Небо заповідало погожу днину. Стоячи низько над обрієм, блідий і тьмяний місяць усе ж досить чітко вирізнявся на неосяжному сірувато-лазурному небесному склепінні, яке, чим ближче до сходу, поступово переходило в рожевувато-жовте. А ще далі, аж на обрії, довгими нерівними смугами вимальовувалось кілька хмар лілового кольору; ті, що тяглися нижче, були облямовані ніби вогняною смугою, чимраз яскравішою й чіткішою. Ближче до півдня клубочились інші хмари, легкі й пухнасті, витворюючи тисячі химерних відтінків,– одно слово, то було небо Ломбардії, таке справді прекрасне, таке пишне й таке мирне. Якби Ренцо йшов, просто гуляючи, він би, певна річ, подивився вгору й помилувався цим світанком, таким відмінним від того, який він звичайно бачив у себе в горах. Та він був поглинутий своєю дорогою і йшов швидкими кроками, щоб зігрітися й дійти скоріше.

Він перейшов поле, цілину, залишив позаду зарості, перетнув ліс, роззираючись на всі боки, всміхаючись і водночас соромлячись свого страху, який мучив його кілька годин тому. Ставши край високого берегового крутосхилу, він подивився вниз і крізь хащі нагледів рибальського човна, який звільна плив проти води, попід цим берегом. Навпростець через терен Ренцо швидко подався вниз. І ось він уже на березі. Тихенько погукав рибалку. І, марно силкуючись вдати, ніби просить про зовсім незначну послугу, з майже благальним виразом на обличчі зробив тому знак пристати. Рибалка окинув зором весь берег, уважно подивився вздовж річки, озирнувся, щоб поглянути назад, униз за водою, і тільки тоді повернув човен до Ренцо й пристав до берега. Ренцо, що стояв зовсім скраю, однією ногою майже в воді, схопився за ніс човна, стрибнув у нього й сказав:

– Зробіть мені послугу – перевезіть на той бік, я заплачу.

Рибалка здогадався, в чім річ, і вже повернув чорна в потрібному напрямку, а Ренцо, забачивши на дні друге весло, нахилився й схопив його.

– Спокійніше, спокійніше! – сказав хазяїн. Та коли він зауважив, як спритно юнак узявся за весло, то прибрав належної постави й докинув: – О, та ви, бачу, діло знаєте.

– Та трошки,– відповів Ренцо й узявся до справи з силою та хистом далеко не новачка. Ані на хвилю не перестаючи гребти, юнак усе ж часом з недовірою доглядав на берег, від якого вони відпливали, й переводив нетерплячий погляд на берег, до якого вони повернули. Йому було прикро, що туди годі добутися найкоротшим шляхом: течія в цьому місці була надто швидка, щоб перетнути річку прямо, тож човен, який плив напереріз течії, зносило вбік, і він рухався навскіс.

Як це бував за всіх дещо складних обставин, труднощі настають у загальних рисах, а вже потім, в міру здійснення задуму, вирізняються дрібниці. Тепер, коли, так би мовити, Адда вже лежала позаду, Ренцо почав сумніватися, чи саме тут проходить кордон, чи не доведеться, впоравшися з цією перешкодою, долати ще одну. Тим-то, звернувшись до рибалки й кивнувши головою в бік отієї білуватої плями, поміченої ним ще вночі й тоді ніби набагато чіткішої, він спитав:

– А онде оте поселення – не Бергамо?

– Місто Бергамо,– відповів рибалка.

– А той берег – уже бергамський?

– Земля Сан-Марко.

– Хай живе Сан-Марко! – вигукнув Ренцо. Рибалка промовчав.

Нарешті вони пристали до берега. Ренцо вистрибнув на берег, подякував подумки богові, а потім, уголос, човняреві: стромивши руку до кишені, він дістав звідти берлінгу,– що за наявних обставин було чималою для нього витратою,– й подав її доброму чоловікові; той, окинувши ще раз поглядом міланський берег і річку вгору і вниз за течією, простяг руку, взяв винагороду, сховав її, потім, стиснувши губи й приклавши до них вказівного пальця та супроводжуючи цей жест велемовним поглядом, сказав: «Щасти вам у дорозі!» – й поплив назад.

Щоб така швидка й мовчазна послужливість рибалки, виявлена незнайомцеві, не надто здивувала читача, ми повинні повідомити його, що цей чоловік звик частенько робити такі послуги на прохання контрабандистів чи бандитів, і то не стільки з любові до того непевного заробку, який йому подеколи перепадав, як через побоювання нажити собі ворогів серед цих людей. Він це робив щоразу, коли був певен, що його не побачать ні митники, ні поліцейські, ні нишпорки. Отак, не надаючи переваги одним перед іншими, він намагався догодити всім з тією безсторонністю, властивою кожному, хто змушений водитися з одними й зобов'язаний звітуватися перед іншими.

Ренцо на хвильку спинився, щоб глянути на протилежний берег – землю, яка ще так недавно горіла в нього під ногами. «Ох, нарешті я справді вибрався звідти»,– була його перша думка. «Залишайся там, клята країно»,– була його друга думка, його прощання з батьківщиною. А третя думка полинула до тих, кого він покинув у тій країні. Тоді він схрестив руки на грудях, зітхнув, поглянув на воду, що текла в нього біля ніг, і подумав: «А вона ж тече й під нашим мостом!» Так, уживши загальну назву замість власного імені, називав він, за звичаєм свого села, міст в Лекко. «О підлий світ! Та годі! На все воля божа!»

Він облишив ці сумні думки і рушив уперед, не гублячи з очей білуватої плями на гірському схилі, доки йому не трапиться хтось, хто зможе показати вірну дорогу. І треба було бачити, як невимушено підходив він до перехожого і без усяких викрутасів прямо називав селище, де жив його двоюрідний брат. Від першого стрічного, до кого він звернувся, Ренцо дізнався, що йому залишилося пройти ще миль з дев'ять.

Невесела це була мандрівка. Не кажучи вже про те, що Ренцо був пригнічений своїм горем, йому щоразу потрапляли на очі сумні ознаки того, що в краях, куди лежав його шлях, він зустріне ту саму нужду, яку залишив на батьківщині. Дорогою, а надто по селах і містечках, він усюди зустрічав жебраків. Це не були справжні жебраки, їхню бідність зраджував скорше вигляд, аніж одежа. То були селяни, горці, ремісники, іноді цілими родинами; довкола лунав змішаний гул голосів, благання, скарги, дитячий плач. Це видовище, викликаючи співчуття й жалість, спонукало юнака до роздумів і про свою власну долю.

«Хто знає,– розмірковував він,– чи вдасться мені влаштуватися? Чи знайдеться робота, як у минулі роки? Ну, та гаразд. Бортоло прихильний до мене, він хороший хлопець, заробив грошенят, кликав мене стільки разів,– він мене не кине. А потім, саме провидіння допомагало мені досі. Воно мені допоможе й надалі».

Тим часом голод, уже якийсь час даючися взнаки, посилювався з кожною пройденою милею. І хоча Ренцо, відчуваючи його, прикинув, що, певно, можна було б без великої вади потерпіти останні дві-три милі, проте, з другого боку, він подумав, що не дуже зручно з'являтися до Бортоло мов той жебрак і з порога заявляти йому: «Дай-но мені чогось попоїсти». Він витяг із кишені весь свій статок, перебрав його на долоні й перелічив. Не бозна-яка для цього потрібна була арифметика, але на раз попоїсти було досить. І він зайшов до шинку трохи підживитися. І справді, коли він розрахувався, у нього залишилось іще кілька сольдо.

Виходячи, він помітив біля самісіньких дверей,– і був мало не перечепився,– двох жінок, які майже лежали на землі. Одна була досить літня, друга молодша, з немовлям на руках, яке, марно посмоктавши обидві груді, розпачливо кричало. Смертельна блідість вкривала їхні обличчя, а поряд стояв чоловік, на виду і в постаті якого ще відчувались рештки колишньої сили, знекровлений і виснажений тривалим недоїданням. Усі троє простягли руки юнакові, що твердим кроком бадьоро виходив з шинку. Ніхто з них не мовив і слова. Та яке благання могло бути сильніше?

«Така, видно, воля господня»,– подумав Ренцо. Він засунув руку в кишеню, дістав звідти свої останні сольдо й, поклавши їх у найближчу простягнуту руку, рушив далі.

Обід і добре діло (адже ми складаємося з тіла й душі) ще більше сповнили його радістю й підбадьорили. В усякому разі, розлучившись отак з останніми своїми дрібняками, він нараз відчув таку впевненість у майбутньому, якою навряд чи перейнявся б, знайшовши на дорозі вдесятеро більше. Бо коли провидіння підтримало цього дня знесилених бідаків, приберігши для них останні гроші якогось чужинця, втікача, зневіреного в своєму завтрашньому дні, то подумайте, як же воно могло потім кинути в біді того, кого обрало своїм знаряддям, кому послало таке живе, таке дійове й рішуче нагадування про себе? Приблизно такими були думки нашого юнака, тільки, мабуть, не такі ясні й чіткі, як те вдалося висловити мені. Всю решту дороги він обмірковував свої справи, і йому здавалося, що геть усе сприяє йому. Голод має скоро скінчитися. Адже врожай збирають щороку. А поки що в нього є двоюрідний брат Бортоло й умілі руки. Крім того, вдома лишилося трохи грошей, нехай їх перешлють йому сюди. З ними можна сяк-так перекрутитися від дня до дня, дочекавшися часів достатку. «А коли врешті повернеться достаток,– мріяв далі Ренцо,– то знов настане жарка пора: хазяїни навперебій ганятимуться за міланськими робітниками, які краще від усіх знають своє ремесло. Міланські робітники задеруть носа: кому потрібні люди з хистом, тон хай добре й платить; попливуть такі гроші, що на одного вистачать з лишком, дещо можна буде відкласти й про чорний день, отоді напишу й жінкам, щоб вони приїхали... А втім, навіщо чекати так довго? Хіба я не зможу, трохи заощаджуючи, влаштуватися тут уже цієї зими? Ото й заживу тут. Курато є всюди. Приїдуть мої любі жінки, і ми візьмемося за господарство. А яке задоволення гуляти оцією дорогою всім укупі! Дістатися возом аж до Адди, і пополуднувати на березі, саме на березі, і показати жінкам місце, де я сідав у човен, тернові зарості, через які я пробирався, та де я спинився подивитись, чи не видно на річці човна».

Ренцо підійшов до селища, в якому жив його двоюрідний брат. Перш ніж переступити поріг, він іще здалеку побачив височенну будівлю з багатьма рядами великих вікон. Упізнавши прядильню, він зайшов досередини й серед гуркоту падаючої води та коліс гучним голосом спитав, чи немає тут такого собі Бортоло Кастаньєрі.

– Синьйора Бортоло? Та онде він!

«Синьйора? – добрий знак»,– подумав Ренцо й, побачивши брата, побіг йому назустріч. Той озирнувся, впізнав юнака, який підійшов, мовивши: «А ось і я». З радісними вигуками, сплеснувши руками, обидва кинулись обіймати один одного. Після перших привітань Бортоло відвів Ренцо чимдалі від шуму машин та від цікавих очей, до іншого приміщення, й сказав йому:

– Я радий тебе бачити, але ж ти дивак! Я ж бо стільки разів кликав тебе, а ти ніяк не хотів приїжджати; тепер же ти нагодився в дещо скрутну пору...

– Та я, сказати тобі щиро, пішов не своєю волею,– мовив Ренцо і якнайкоротше, проте неспроможний стримати хвилювання, розповів йому свою сумну історію.

– То це зовсім інша справа,– сказав Бортоло.– Бідолашний Ренцо! Коли ти розраховуєш на мене, я тебе не залишу. Звичайно, зараз попиту на робітників немає,– навпаки, всяк через силу тримає своїх, аби тільки не розгубити їх і не згорнути діло. Між іншим, хазяїн мене любить, та й гроші в нього є. І, знаєш, не хвалячись можу сказати, що цим він головним чином зобов'язаний мені: він має капітал, а я – трохи хисту. Я тут головний майстер, розумієш? Ну, та й потім, сказати правду, я в нього на всі руки... Бідолашна Лючія Монделла! Я її пам'ятаю, ніби бачив учора,– чудесна дівчина! В церкві завжди така статечна, а коли, бувало, йдеш повз їхній будиночок... Як зараз бачу цей будиночок, майже за околицею, з чудовим фіговим деревом, що звисає за огорожу...

– Не треба, не треба, Бортоло, припинімо цю розмову.

– Я хотів тільки сказати, що коли, бувало, проходиш повз їхній будиночок, то вічно чуєш, як дзижчить мотовило, дзижчить собі й дзижчить. Ну ж цей дон Родріго! Уже в мій час він був на поганій дорозі, а тепер, бачу, зовсім розперезався,– поки Господь не загнуздав його. То отже, як я тобі сказав, і тут голод трохи дається взнаки... До речі, як ти на те, щоб під'їсти?

– Та я нещодавно попоїв, іще в дорозі.

– Ну, а як у нас справи щодо грошенят?

Ренцо підняв руку, підніс її до рота і злегка дмухнув на долоню.

– Дурниці,– сказав Бортоло.– Гроші в мене є, про це ти не турбуйся, скоро вже, скоро, дасть бог, справи налагодяться, ти їх мені повернеш та й собі відкладеш.

– Та в мене дома є ще якась дещиця, я попрошу переслати їх сюди.

– Чудово, а поки що розраховуй на мене. Господь послав мені достаток, щоб і я робив добро, то кого ж мені підтримувати, як не родичів і друзів?

– Я завжди покладався на провидіння,– вигукнув Ренцо, тепло потискаючи руку доброму братові.

– То отже,– провадив той,– у Мілані збили добру бучу. Мені здається, вони всі трохи побожеволіли. Чутки про це, певна річ, докотилися й до нас, але мені хочеться, щоб ти розповів докладніше. Так, нам є про що поговорити! У нас тут, бачиш, набагато спокійніше, все робиться трохи розсудливіше. Місто закупило в одного купця з Венеції дві тисячі тюків зерна, привезеного з Туреччини. Але, знаєш, коли йдеться про хліб насущний, то не доводиться бути дуже вибагливим. Тепер послухай, що сталося далі. А сталося ось що: правителі Верони і Брешії закривають усі проходи й заявляють: «Тут зерно не пропускається». Що ж, по-твоєму, роблять наші бергамці? Виряджають до Венеції Лоренцо Торре, вченого, та ще й якого! Той терміново виїжджає, дістає аудієнцію у дожа [102]102
  Дож – глава держави у Венеціанській (VII-XVIII ст.) і Генуезькій (XIV—XVIII ст.) республіках.


[Закрыть]і каже йому: «Що за дивна фантазія прийшла до голови цим синьйорам правителям?» І виголошує промову, та, кажуть, таку, що хоч бери та друкуй! От що значить мати чоловіка, котрий уміє говорити! Негайно наказ: пропустити зерно; правителі не тільки пропускають, ба навіть приставляють варту до валки. Саме зараз вона в дорозі. І про окіл теж потурбувалися. Джованбатіста Б'ява, бергамський нунцій у Венеції (теж, скажу тобі, чоловік), натякнув сенатові, що й село страждає від голоду. І сенат видав чотири тисячі стайо [103]103
  Стайо – четверик, старовинна міра об'єму сипких тіл (26,239 л).


[Закрыть]проса. Воно підмішується до хліба. А потім, знаєш, коли забракне хліба, їстимемо щось іще. Господь бог послав мені достаток, як я тобі казав. А тепер ходімо до хазяїна. Я багато разів говорив йому про тебе, він прийме тебе добре. Це справжній бергамець старого гарту, широка натура. Щиро кажучи, зараз йому не до тебе, та коли послухає твою історію... Та й потім, вмілими робітниками він дорожить, бо ж голод мине, а діло залишиться. Проте насамперед хочу попередити тебе про одну річ. Знаєш, як вони тут називають усіх нас – із Міланського герцогства?