Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 46 страниц)

Однак усе це не справило враження на жінок, не знайомих з монастирськими порядками, а настоятель, бачивши синьйору не вперше, як і чимало інших, уже встиг звикнути до дивацтв в усій її особі та в манерах.

Як ми сказали, в цю хвилину вона стояла біля решітки, недбало спершися на неї й стиснувши своїми безкровними пальцями її прути, і дивилася просто в вічі Лючії, яка нерішуче підступала до неї.

– Вельмишановна мати й ясновельможна синьйоро,– сказав настоятель, низько похиливши голову й склавши руки на грудях,– ось та бідна дівчина, якій ви, на моє прохання, обіцяли своє високе заступництво, а це її мати.

Обидві рекомендовані знай низько кланялися. Порухом руки синьйора показала, що, мовляв, досить, і звернулася до ченця:

– Я щаслива, що можу зробити приємність нашим добрим друзям, отцям капуцинам. Однак,– провадила вона далі,– розкажіть мені дещо докладніше історію цієї дівчини, щоб стало ясно, що можна зробити для неї.

Лючія зашарілася й похилила голову.

– Ви повинні знати, вельмишановна мати...– почала була Аньєзе, але настоятель поглядом урвав її й відповів:

– Ясновельможна синьйоро, цю дівчину, як я вже вам сказав, доручив мені один із моїх співбратів. Щоб уникнути різних небезпек, вона була вимушена потай залишити рідне село, і ось тепер вона тимчасово потребує пристановища, де можна б жити в невідомості і де ніхто не насміє потурбувати її, навіть коли...

– Що ж це за небезпеки? – урвала його синьйора.– Прощу, отче настоятелю, не говоріть загадками. Адже ви знаєте, що ми, черниці, дуже охочі до всяких історій та ще й з усіма подробицями.

– Небезпеки ці такі,– відповів настоятель,– що до слуху вельмишановної матері вони повинні дійти тільки у вигляді найслабкіших натяків.

– Так, звичайно,– квапливо мовила синьйора, злегка почервонівши. Може, то в ній заговорила соромливість? Той, хто спостеріг би миттєвий вираз досади, що супроводив цей рум'янець, міг би засумніватися в цьому, тим паче порівнявши його з рум'янцем, який часом заливав Лючіїні щоки.

– Досить буде сказати те, – провадив настоятель, – що один всемогутній кавалер...– не всі великі світу сього послуговуються дарами божими для слави божої й на користь ближньому, як це робить ваша світлість...– один всемогутній кавалер якийсь час переслідував цю дівчину ницими зваблюваннями, а потім, бачачи марність своїх домагань, вирішив удатися до відкритого насильства, аж бідолашка вимушена була втікати з власного дому.

– Підійдіть до мене ви, котра молодша,– сказала синьйора Лючії, поманивши її пальцем.– Я знаю, що устами отця настоятеля глаголить істина, проте ніхто не може бути обізнаний у цій справі краще за вас. Тож ви повинні сказати нам, чи справді цей кавалер виявився мерзенним переслідувачем.

Що стосується першого бажання синьйори, то Лючія відразу послухалась і підійшла до неї, але дати відповідь – це була зовсім інша справа. Якби таке запитав Лючію навіть хтось із своїх, вона й тоді б дуже зніяковіла; коли ж таке запитала значна синьйора, та ще з якимсь відтінком насмішкуватого сумніву, в дівчини відразу пропала всяка охота відповідати.

– Синьйоро... вельмишановна... мати....– лепетала вона, ніби їй не було більше чого сказати. Але уже Аньєзе вирішила, що необхідно прийти дочці на допомогу, оскільки теж була обізнана в цій справі не менше від неї.

– Ясновельможна синьйоро,– сказала вона,– я можу підтвердити, що моя дочка боялася цього кавалера, як чорт ладану, тобто я маю на увазі, що оцей кавалер – сущий диявол. Ви вже мені вибачте, якщо я говорю нескладно, адже ми прості люди. Річ у тім, що моя бідна дівчинка була засватана за одного хлопця нашого ж стану, богобоязливого, скромного хлопця. І якби наш синьйор курато був справжнім чоловіком, як я це розумію... я знаю, що говорю про особу духовну, але ж падре Крістофоро, друг отця настоятеля, також особа духовна, як і наш курато, а він чоловік милосердний і якби був тут, то міг би підтвердити...

– Які ж бо ви скорі говорити, коли вас не питають! – гордо й гнівно урвала її синьйора і при цьому зробилась майже потворною.– Мовчіть, я і без вас знаю, що батьки завжди квапляться давати відповіді за своїх дітей.

Уражена Аньєзе кинула на Лючію погляд, мовляв: «Бачиш, як мені перепадає через твою забарність». Настоятель і собі велемовно подивився на дівчину й кивнув головою на знак того, що настав час якось виплутуватися й не кидати на мілині бідну матір.

– Вельмишановна синьйоро,– мовила Лючія,– все, що сказала вам моя мати, щира правда. Юнак, який залицявся до мене...– і при цих словах вона густо почервоніла,– я йшла за нього без примусу. Пробачте, що я висловлююсь про це так безсоромно, але я не хочу, щоб ви кепсько подумали про мою матір. А щодо того синьйора (хай простить йому Господь!)... то я готова радше вмерти, аніж потрапити йому в руки. І якщо ви будете такі милостиві й прихистите нас, коли вже нам доводиться йти на це – шукати притулку й турбувати добрих людей (нехай буде на все воля Господня!),– то будьте певні, синьйоро, ніхто не молитиметься за вас палкіше від нас, бідних жінок.

– Вам я вірю,– мовила синьйора злагіднілим голосом.– Але мені хотілося б вислухати вас віч-на-віч. Не тому, звісно, що мені потрібні подальші пояснення або докази, щоб удовольнити палке прохання отця настоятеля,– провадила вона,– про це я вже подумала. Ось як, думається мені, найкраще вчинити на перший час. Монастирська воротарка кілька днів тому віддала заміж свою останню дочку. Ці жінки можуть зайняти звільнену нею кімнату й виконувати ті нехитрі обов'язки, які виконувала вона. Сказати правду...– тут вона зробила знак настоятелеві, котрий підійшов до решітки, й стиха вела далі: – Сказати правду, з огляду на поганий урожай спершу були хотіли нікого не брати на місце тієї дівчини, але я поговорю з матір'ю абатисою, а одне моє слово... та й до того ж палке прохання отця настоятеля... Отже, я вважаю цю справу залагодженою...

Настоятель почав був дякувати, але синьйора урвала його:

– Не треба ніяких церемоній: якби виникла така потреба, я теж змогла б удатися до підтримки отців капуцинів. Зрештою,– провадила вона з усмішкою, де проглядала якась гірка насмішка,– зрештою, хіба ми не брати й сестри?

Мовивши це, зона покликала одну з двох послушниць, приставлених до неї, як виняток, для особистих послуг, і наказала повідомити про своє рішення абатису, а потім домовитися з воротаркою і з Аньєзе. Вона відіслала останню, відпустила настоятеля й затримала Лючію. Настоятель провів Аньєзе до воріт, давши їй дорогою нові настанови, а сам пішов писати листа своєму другові падре Крістофоро.

«Велика дивачка ця синьйора! – думав він дорогою.– Цікава особа! Але хто зуміє зачепити її за живе, той зможе примусити її зробити що завгодно. Крістофоро, либонь, і не сподівався, що мені пощастить так швидко й спритно влаштувати все. Дивний він чоловік! Нічого з ним не вдієш, завжди він заклопотаний, роблячи добрі справи. Добре, що цього разу він знайшов друга, який вмить усе залагодив, тихо й без особливих клопотів. Добряга Крістофоро буде задоволений і побачить, що й ми тут на дещо придатні».

Синьйора, котра в присутності бувалого капуцина зважувала свої рухи й слова, зоставшися віч-на-віч із молоденькою недосвідченою селянкою, більше не вважала за потрібне стримуватися; і її речі помалу-малу стали такі дивні, що ми, замість наводити їх, вважаємо за зручніше коротко розповісти історію нещасної, бо це необхідно для розуміння всього незвичайного й таємничого, пов'язаного з нею, і для пояснення її подальшої поведінки.

Вона була молодша дочка князя ***, відомого міланського аристократа, який вважався одним з найбагатших людей в місті. Та через високу думку про своє звання все його багатство видавалось йому недостатнім, ба навіть мізерним для підтримання блиску їхнього давнього роду. Тому його думки були скеровані на те, щоб спробувати, принаймні оскільки це залежало від нього, зберегти це багатство таким, яким воно було,– неподільним довіку. Скільки він мав дітей, про це наша історія з певністю не говорить: вона лише дає на здогад, що він прирікав на чернече життя молодших дітей обох статей, щоб залишити весь статок своєму первісткові, призначеному продовжувати рід, тобто понароджувати дітей, мучитись самому й мучити їх у такий самий спосіб.

Наша нещасливиця була ще в череві матері, коли її долю було вирішено безповоротно. Залишалося тільки дізнатися – буде то чернець чи черниця, для чого була потрібна не згода дитини, а тільки поява її на світ. Коли народилась дівчинка, князь, її батько, бажаючи дати їй ім'я, яке безпосередньо викликало б думку про монастир і яке носила свята знатного походження, назвав її Гертрудою. Першими її іграшками були ляльки, вбрані черницями, потім – маленькі зображення святих, так само в чернечому вбранні. Ці подарунки завжди супроводжувались довгими напученнями берегти їх як коштовність і риторичним запитанням: «Адже ж гарно, еге?» Коли князь, княгиня або княжа – єдиний із хлопчиків, виховуваний удома,– хотіли похвалити квітучий вигляд дівчинки, вони ніби не знаходили для цього інших слів, крім: «Шо за мати абатиса!» Однак ніхто ніколи не казав прямо: «Ти повинна стати черницею». Це була сама собою зрозуміла думка; її зачіпали побіжно, при всякій розмові щодо майбутнього дівчинки. Якщо Гертруда часом дозволяла собі який-не-будь зухвалий і визивний вчинок, до чого вона за своєю вдачею була досить схильна, їй казали: «Ти – дівчинка, тобі не личить поводитися так; от коли станеш матір'ю абатисою, тоді й перевертатимеш усе догори дном». А подеколи князь, вичитуючи дочці за надто вільне й невимушене поводження, над яким вона не задумувалася, казав їй: «Ох-ох! Дівчинці твого звання не слід поводити себе так; якщо ти хочеш, щоб у свій час тобі виказували належну повагу, учись замолоду володіти собою: пам'ятай, що в монастирі ти у всьому повинна бути першою – адже знатна кров повинна виявляти себе всюди».

Усе це навіювало дівчинці думку, що її доля – стати черницею. Але батькові слова діяли на неї сильніше, ніж будь-які інші слова. Князь у всьому виявляв себе повновладним господарем, а коли заходила мова про майбутнє дітей, то його обличчя, кожне його слово виказували несхитну рішучість і невблаганну, сувору владність, які справляли на оточення враження фатальної необхідності.

З шести років Гертруду віддали на виховання, а вірніше, для підготовки до покликання, на яке її прирекли,– до монастиря, де ми її й зустріли. Саме місце було обрано з певним наміром. Добрий наставник наших двох жінок сказав, що синьйорин батько був першою людиною в Монці. Додавши це свідчення до деяких інших, які наш анонім ніби ненавмисне наводить то тут, то там, ми можемо твердити, що князь був дуже впливовий місцевий феодал. У всякому разі, він тішився своєю значимістю і не без підстави припускав, що в тому монастирі скоріше, ніж деінде, його дочку буде прийнято з надзвичайною люб'язністю й вишуканістю, що має спонукати її обрати монастир місцем свого постійного перебування. І він не помилився: абатиса та деякі інші черниці-інтриганки, котрі, як ото кажуть, верховодили в монастирі, зраділи, побачивши, що до них у руки потрапляє запорука заступництва, такого цінного за всяких обставин, такого славного в будь-який час. Вони прийняли пропозицію з виявами вдячності, хоч і не надмірними, зате досить виразними, й цілком підтримали згадані князем в розмові плани щодо постійного влаштування дочки в монастирі,– ці плани цілком збігалися з їхніми власними.

Щойно Гертруда ступила до монастиря, як її стали називати не на йменя, а синьйориною. Їй відвели почесне місце за столом та в спальні, її поводження ставилося за взірець іншим дівчаткам, які там виховувалися; їй перепадали нескінченні подарунки й лагідне обходження, приправлене поштивим панібратством, яке так вабить дітей до тих, хто на їхніх очах ставиться до інших дітей трохи згорда. Не те щоб усі черниці змовились заманити бідолашну в сіті: серед них було чимало простих жінок, далеких від усяких інтриг. Навіть сама думка принести дівчинку в жертву якимсь корисливим цілям викликала б у них огиду. Та всі вони, поглинуті своїми особистими справами, або не помічали всіх отих хитрощів, або ж не розуміли, скільки в них таїться зла. Одні просто не замислювались над цією справою, інші мовчали, не бажаючи зчиняти даремного галасу. Дехто з них, згадуючи, як і їх свого часу в такий же спосіб доведено до того, в чому вони згодом каялися, співчували невинній бідолашці й знаходили вихід для свого почуття, виявляючи до неї ніжні й сумні пестощі,– а та й не запідозрювала, що під цим криється якась таємниця. І все йшло далі своїм чином.

Так, мабуть, усе б і йшло, якби в Гертруди не було в цьому монастирі ровесниць. Але серед її подруг по вихованню знайшлося кілька таких, які знали, що мають вийти заміж. Вихована на думках про свою вищість, з гордістю говорячи про свою майбутню роль абатиси, начальниці монастиря, Гертруда будь-що хотіла стати предметом заздрощів для інших, однак з подивом і прикрістю зауважила, що декотрі з дівчаток анітрохи їй не заздрили.

Картинам величної, але обмеженої й холодної вищості, якою тішиться абатиса в монастирі, вони протиставляли розмаїті й звабливі описи весіль, проханих обідів, бенкетів,– як казали тоді,– веселого життя в маєтках, описи блискучих туалетів та екіпажів. Ці розповіді хвилювали Гертруду, як великий кошик щойно зірваних квітів хвилює рій бджіл: у голові їй шуміло, мозок гарячково працював. Батьки та вихователі старанно розвивали в ній вроджене марнославство, прагнучи змусити її полюбити монастир; та коли ця пристрасть знайшла собі застосування в уявленнях, ближчих вдачі дівчинки, то вона потяглася до них із захопленням, набагато жвавішим і безпосереднішим.

Шоб не здаватися гіршою від своїх подруг і водночас втішатися своєю новою пристрастю, вона відповідала подругам, що, мовляв, ніхто не має права постригти її без її згоди на те; адже й вона може взяти шлюб, оселитися в палаці, жити світським життям, і то навіть більше, ніж вони, і вона, мовляв, може зробити це, досить їй тільки захотіти, а вона зовсім не проти; і, зрештою, вона просто-таки хоче цього,– та й справді, у неї з'явилося таке бажання. Думка про те, що бути чи не бути черницею залежить від її згоди, думка, доти причаєна десь у далекому закутку її свідомості, нині розгорнулася й проявилася в усій своїй повноті. Гертруда щохвилини прикликала її на поміч, щоб спокійніше втішатися образами звабливого майбутнього. Проте за цією думкою завжди з'являлася друга: відмовити передусім треба було князю-батькові, який давно вже був упевнений, що дочка пострижеться в черниці; через цю думку душа дівчини була дуже далека від тієї певності, яка бриніла в її словах. Тоді вона починала порівнювати себе з подругами, чия впевненість була дещо іншою, і почувала до них ті гострі заздрощі, які вона спершу сама хотіла навіяти їм. Заздрячи, вона ненавиділа їх, часом її ненависть виливалася в образах, у різких вихватках, у в'їдливих словах, а часом спільність нахилів і надій присипляла цю ненависть, поступаючись місцем нестійкому миттєвому взаєморозумінню. Інколи, бажаючи втішитися бодай чимсь справжнім, непідробним, Гертруда знаходила вдоволення в тих перевагах, якими користувалася, й давала відчути свою вищість іншим. А інколи, не маючи більше сили терпіти в самотині тягар сумнівів і нездійсненних бажань, вона йшла до подруг, шукаючи в них співчуття, поради, підтримки.

В цій тяжкій боротьбі з собою та з іншими і минуло її дитинство: вона вступила в той критичний вік, коли в душу вливається ніби таємнича сила, яка підносить, скрашує, зміцнює всі прагнення, всі мрії людини, а подеколи навіть переінакшує їх або ж скеровує в непередбаченому напрямку. Раніше Гертруда в мріях про майбутнє особливо яскраво змальовувала собі багатий блиск і пишноту; а тепер щось зворушливе й ніжне, досі огортавши душу дівчини тільки легким серпанком, почало розростатися й заполонило всі її мрії. В найпотаємнішому закутку її свідомості виникло ніби якесь чудове пристановище: сюди втікала вона від довколишньої дійсності, тут надавала місце тим химерним образам, що виринали з неясних спогадів дитинства, з тієї дещиці, яку вона встигла побачити в світі, і з того, про що вона дізналася з розмов із подругами. Вона зжилася з цими образами, розмовляла з ними, відповідала собі від їхнього імені, віддавала накази й приймала всілякі вияви поваги. Іноді думки про релігію порушували ці блискучі й такі стомливі видіння. Але релігія, в тій формі, в якій її підносили нашій бідолашці і в якій вона її сприймала, не усувала гордощів, а навпаки, скорше освячувала їх як засіб для досягнення земного щастя. Позбавлена в такий спосіб своєї сутності, це була не релігія, а привид, подібний до інших. Коли цей привид виступав наперед і підкоряв собі мрії Гертруди, то ця нещасливиця, зборювана безпричинним страхом і неясним усвідомлення свого обов'язку, уявляла собі, що її відраза до монастиря і боротьба проти вмовлянь своїх батьків щодо вибору покликання – гріховні, й давала собі обіцянку спокутувати цей гріх, добровільно зачинившись у монастирі.

Згідно з тодішнім законом, дівчину не можна було постригти в черниці, доки вона не пройде випробування з боку духівника, іменованого вікарієм черниць, або когось іншого, уповноваженого на це, щоб не залишалося сумніву в тому, що вона йде на це доброхіть. Це випробування могло відбутися не раніше, як через рік після того, як вона письмово викладе вікарієві своє прохання. Черниці підступно почали домагатися, щоб Гертруда назавжди зв'язала себе, не усвідомлюючи, що робить; вони скористалися з одної хвилі розкаяння, про які ми говорили, щоб примусити її переписати й підписати таке прохання. А щоб було легше схилити її до цього, вони не проминули сказати їй і неодноразово повторювали, що це, мовляв, зрештою, тільки звичайна формальність, яка не має ніякого значення (і це було справді так) без подальших кроків, що повністю залежать тільки від неї самої. Однак не встигло ще Гертрудине прохання дійти за призначенням, як вона вже пожалкувала, що підписала його. Потому стала каятися в своєму відступництві, пробуваючи цілі дні й місяці в безперестанній зміні суперечливих настроїв. Довгий час вона приховувала це від подруг, то остерігаючись, що вони не схвалять її доброго наміру, то соромлячись признатися в своїй слабодухості. Зрештою перемогло бажання полегшити душу, дістати в подруг пораду й підтримку.

Існував і другий закон, згідно з яким дівчину могли допустити до випробування в покликанні тільки після того, як вона проживе щонайменше місяць за межами монастиря, де її виховувано. Минув уже рік від часу подання її прохання, і Гертруду попередили, що скоро її заберуть із монастиря і відведуть до будинку батьків, де вона й проведе цей місяць, виконавши все необхідне для завершення того, що вже почала. Князь та решта родичів вважали цю справу вирішеною, ніби все вже звершилося; але дівчина мала зовсім інше на думці: замість готуватися до нових кроків, вона розмірковувала над тим, як би його відступити назад. У такому скрутному становищі вона вирішила відкритися одній із своїх подруг, найвідвертішій і завжди готовій дати рішучу пораду. Та й підказала Гертруді думку письмово повідомити батька про своє нове рішення, якщо вже їй бракує духу відкрито кинути йому в обличчя «не хочу». А що безплатна порада на цім світі – річ украй рідкісна, то й Гертруді довелось розплачуватися за неї, вислуховуючи нескінченні насмішки за виявлену легкодухість. Листа було обдумано в товаристві чотирьох-п'яти найближчих подруг, написано у великій таємниці й доставлено за призначенням за допомогою надзвичайно продуманих хитрощів. Гертруда дуже хвилювалася, чекаючи відповіді, але відповіді так і не було, якщо не рахувати того, що через кілька днів абатиса покликала її до своєї келії і, не приховуючи свого презирства та співчуття, з таємничим виглядом натякнула їй про великий гнів князя і про помилку, якої вона, видно, допустилася; потім абатиса дала їй зрозуміти, що надалі, гарно поводячи себе, вона може сподіватися на повне прощення. Дівчина не зосмілилась розпитувати далі.

Нарешті настав цей такий страшний і такий бажаний день. Хоча Гертруда знала, що йде на бій, усе ж можливість покинути монастир, ці стіни, де вона була ув'язнена вісім років, проїхатись в екіпажі по відкритих полях, знов побачити місто, будинок батьків,– усе це повнило її почуттям великої радості. Що ж до бою, то бідолашка, за намовою своїх повірниць, уже вжила заходів і, як сказали б тепер, склала план дій. «Або вони захочуть примусити мене силою,– думала вона,– тоді я твердо стоятиму на своєму; буду смиренна, поштива, але не дам своєї згоди; вся річ у тім, щоб удруге не сказати «так», і я не скажу. Або ж вони почнуть умовляти мене по-доброму, але я покажу себе добрішою за них, стану плакати, благати, викличу в них співчуття; адже я, кінець кінцем, хочу тільки одного: щоб мене не приносили в жертву».

Однак, як часто буває з подібними припущеннями, не сталося ні того, ні того. Дні минали, але ні батько, ні інші нічого не казали ні про подане нею прохання, ні про відмову від нього, і не робили їй жодних пропозицій ні в лагідній, ні в погрозливій формі. Рідні обходилися з нею суворо, були засмучені й бурчали, ніколи не кажучи – чому. Відчувалось тільки, що вони дивились на неї, як на винувату, недостойну. Ніби якесь потаємне відлучення лежало на Гертруді, відокремлюючи її від родини і об'єднуючи її з рідними лише стільки, скільки треба було, щоб дати їй відчути її залежність. Рідко, і тільки в певні години, допускали її в товариство рідних і старшого брата. Між членами родини, здавалося, панувала велика близькість, від якої робилася ще відчутнішою й боліснішою та занедбаність, в якій було залишено Гертруду. Ніхто не заговорював до неї, а коли вона боязко наважувалася сказати що-небудь, що виходило за межі необхідного, то ні від кого не діставала підтримки, а тільки ловила у відповідь погляд, неуважливий, презирливий і суворий. Коли ж вона, неспроможна більше терпіти цю гірку й принизливу відчуженість, пробувала будь-що стати близькою своїм і благала бодай краплини любові, то негайно порушувалася все та сама тема про вибір покликання, причім їй натякалося, що є спосіб повернути собі прихильність рідних. І Гертруда, не погоджуючись на ці умови, вимушена була знову заглиблюватися в себе і, відкидаючи ці перші вияви прихильності, яких вона так прагнула, вертатися до свого попереднього становища відлученої. Отже, на ній і далі лежала пляма провини.

Враження від довколишнього оточення були сумною протилежністю тим райдужним видінням, якими віддавна жила й усе ще продовжувала жити Гертруда в потайниках своєї душі. Вона надіялася, що в пишному й велелюдному батьківському будинку їй пощастить пережити бодай дещицю того, що вона собі уявляла,– але вона обманулася геть в усьому. Її затворництво було суворе й повне, як у монастирі; про прогулянки не заходило й мови, а невеликий перехід, з'єднуючи будинок із прилеглою до нього церквою, усував єдиний привід виходити за межі будинку. Товариство було ще нудніше, нечисленніше й одноманітніше, ніж в монастирі. Коли доповідали про приїзд гостей, Гертруду відводили на останній, горішній поверх, де залишали під замком з кількома старими служницями; там вона й обідала, якщо гості ще не роз'їжджалися. Слуги в обходженні й розмовах наслідували приклад і наміри своїх панів, і Гертруда, яка була схильна обходитися з ними з благородною простотою і в своєму сумному становищі була б не знати як вдячна за найменший вияв гарного ставлення до неї, як до рідної, вдавалася навіть до запобігання, але зрештою відчувала тільки приниження й гіркоту, бачачи, що слуги ставляться до неї з відвертою зневагою, хоч хай і супроводжуваною чисто зовнішнім послухом.

Проте вона не могла не помітити, що один паж, на відміну від інших, виявляв до неї особливі співчуття й поштивість. У поводженні цього хлопчика було щось таке, що нагадувало їй життя, яке вона так часто бачила в своїх мріях, риси, які вона надавала вигаданим нею образам. Потроху в усьому поводженні дівчини проявилися умиротворення і якась нудьга, такі несхожі на попередній настрій, немовби вона віднайшла щось їй дороге, яке їй хотілось би споглядати щогодини, не даючи, однак, помітити це іншим. За нею стали стежити ще суворіше. І якось раз, одного чудового ранку, одна з служниць застала її саме в ту мить, коли вона квапливо згортала аркуш паперу. Краще б вона цього ніколи не робила! Після короткої боротьби служниці вдалося вирвати в неї з рук записку, яку негайно було передано князю.

Жах Гертруди при звуках його кроків годі було уявити собі чи то описати: адже це був її батько, розгніваний батько, а вона чула себе винною. Коли ж він з'явився, похмурий, із злощасною запискою в руці, вона була ладна провалитися на сто ліктів у пекло, а не тільки піти в монастир. Небагато було сказано слів, але вони були жахливі: відразу ж накладена покара полягала в тому, що Гертруду замкнено все в ту саму кімнату під нагляд тієї самої жінки, яка все викрила; але це був тільки початок, попередній захід,– дівчині загрожувала інша покара, щось таємниче й тому набагато страшніше.

Пажа, зрозуміло, негайно вигнали. Йому так само пригрозили чимсь жахливим, якщо він бодай коли-небудь насмілиться заїкнутися про те, що сталося. Отак напучуючи його, князь відважив йому два добрячих ляпаси, аби супроводити пригоду таким спогадом, який би відбив у хлопця всяку хіть похвалятися нею. Знайти привід, щоб виправдати звільнення пажа, було неважко; що ж до дочки, то просто говорили, що вона занедужала.

Отож Гертруді дісталися ганьба, докори сумління, страх за майбутнє й товариство осоружної їй жінки, живого свідка її вчинку та винуватиці немилості. Але й та жінка теж ненавиділа Гертруду, через котру вона на невідомо який час була приречена виконувати нудну роль тюремниці, зробившись до того ж на все своє життя хранителькою небезпечної таємниці.

Перша тривога й сум'яття почуттів потроху вщухли. Але згодом вони по черзі воскресали в душі Гертруди, розростались і невідступно та болісно мучили її.

Що ж то за відплата, якою так загадково погрожували їй? Сила-силенна розмаїтих і дивних покар поставала в палкій і недосвідченій Гертрудиній уяві. Найімовірнішою видавалася їй така: її змусять повернутися до Монцького монастиря, оселитися там удруге, але вже не на становищі синьйорини, а в ролі провинної, ув'язненої там на бозна-який термін і в бозна-яких умовах. Думаючи про цю можливість, уже саму по собі таку болісну, вона, мабуть, більше за все боялася неминучої ганьби.

Окремі фрази та слова нещасливого листа невідступно переслідували її: вона уявляла собі, як вчитується в них, як зважує їх непередбачений читач, так несхожий на того, кому її призначено; вона уявляла собі, що вони могли потрапити на очі також матері, братові, та мало ще кому. І в порівнянні з цим усе інше здавалося їй дурницею. Образ того, хто був причиною її ганьби, також нерідко являвся, щоб тривожити бідну ув'язнену. І подумайте, яким химерним мав видаватися цей привид серед інших, таких відмінних від нього,– суворих, холодних, грізних. Та саме тому, що Гертруда не могла ні відокремити його від них, ані бодай на хвильку повернутися до попередніх миттєвих утіх, не викликавши щоразу перед внутрішнім зором своїх справжніх страждань,– вона потроху стала рідше вертатися до цих образів, відштовхуючи від себе сам спогад про них, відвикаючи від них. Вона вже не поринала, як перше, надовго й охоче в свої веселі й осяйні мрії,– надто вже вони були несхожі на справжнє й наготоване для неї майбутнє. Єдиною твердинею, яку Гертруда могла уявити собі, пристановищем спокійним і почесним – і до того ж не примарним – залишався монастир, якби вона прийняла рішення піти туди назавжди. Вона ні хвилини не сумнівалася, що це залагодило б усе, принесло б їй прощення й відразу змінило б її становище. Щоправда, проти такого наміру повставала мрія всього її життя, але часи змінилися; і в тій прірві, де опинилася Гертруда, становище всевладної черниці, оточеної повагою й шанобою, видавалось їй тепер просто солодким.

До того ж два зовсім різні почуття пом'якшували інколи її давню огиду до монастиря: часом – болісна свідомість своєї провини й мрійливо-ніжна побожність, часом – гордість, ображена й страждуща через обходження з нею її тюремниці, яка (сказати правду, нерідко спонукувана до цього самою Гертрудою), щоб відомстити їй, то залякувала її грізною покарою, то соромила за недавній вчинок, а потім, бажаючи виявити прихильність, переходила на поблажливий тон, що діяло на Гертруду гірше всякої образи. За таких обставин Гертрудине бажання видертися з пазурів своєї мучительки й зайняти становище, яке піднесло б її вище від гніву і співчуття останньої,– це звичне бажання робилося таким сильним і гострим, що дівчині видавалося добрим усе, що тільки могло допровадити до його здійснення.

По чотирьох-п'яти довгих днях ув'язнення, якось уранці, надміру роздратована образливою вихваткою своєї тюремниці, Гертруда забилася в далекий куток своєї кімнати і там, прикривши обличчя руками, якийсь час силкувалася мовчки притлумити свою шалену лють. Вона відчула безмірну потребу побачити інші обличчя, почути інші слова, зазнати іншого обходження. Дівчина подумала була про батька, родину, але її думка з жахом відсахнулася від них.

Проте їй стало ясно, що від неї ж самої залежало зробити їх своїми друзями, і вона відчула несподівану радість. А слідом за нею – збентеження, незвичайне каяття в своїй провині й таке саме сильне бажання спокутувати її. Не можна сказати, щоб її рішення було остаточне, але ніколи вона не віддавалася цим думкам з таким запалом. Вона встала, підійшла до столу, взяла те саме фатальне перо й написала батькові натхненного листа, повного жалкування, скорботи й надії, благаючи про прощення й запевняючи в своїй безмежній готовності до всього, чого забажав той, від кого залежало це прощення.