Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 46 страниц)

І справді, обличчя Безіменного, так би мовити, перебігали думки, як ото в негоду хмари мчать перед сонячним кружалом і щохвилі сліпуче світло змінюється холодним мороком. Його душа, ще й досі сп'яніла від лагідних слів Федеріго, ніби помолоділа, відродившись для нового життя, і підносилася до думок про милосердя, про прощення й любов, а потім знову летіла в безодню під тягарем страшного минулого. Безіменний гарячково перебирав подумки, які саме з його лиходійств іще можна виправити, урвати на половині; які є засоби для цього; як розв'язати стільки тугих вузлів; що робити з численними співучасниками. В цьому потоці думок не важко було й розгубитися. Адже навіть за цю справу, таку легку й таку близьку до здійснення, він узявся після довгих роздумів, зі страхом і тривогою. Думав про те, що невинне створіння зараз бозна-як страждає, і він, прагнучи звільнити бідолашку, саме він змушує її мучитись. Там, де дорога роздвоювалась, погонич обертався, щоб дізнатися, кудою їхати. Безіменний вказував напрямок рукою й водночас робив знак поспішати.

Заїхали в долину. Що тут відчув бідний дон Абондіо! Знаменита долина, про яку він наслухався стільки страшних історій, і ось він сам опинився в ній! Знамениті люди, найвідоміші з італійських браві, люди без страху й жалості,– він бачить їх на власні очі, зустрічає їх поодинці або по два, по три на кожному повороті дороги! Вони низько вклоняються синьйорові. Які смагляві обличчя! Які щетинисті вуса! Які страшні очиська! Донові Абондіо здавалося, ніби вони питають: «А чи не зробити весело цьому падре?» Тож у хвилину особливо пригніченого настрою він дійшов до того, що подумав: «Треба було мені повінчати їх! Уже нічого гіршого від того, що тепер, не могло б зі мною статися».

Тим часом валка посувалась уперед кам'янистою стежиною над потоком. По той бік – щільні громаддя суворих, темних, безлюдних скель, по цей – такі жителі, що будь-яка пустеля видасться бажаною: Данте навряд чи почувався гірше серед «Злих ям» [120]120
  Мається на увазі поема Данте Аліг'єрі (1265—1321) «Божественна комедія», в якій великий італійський поет описує свою уявну подорож у «загробні світи». «Злі ями» – одне а найстрашніших місць Дантового пекла, де карають порушників миру, хабарників та лицемірів.


[Закрыть].

Ось вони їдуть повз «Страшну ніч». Браві стоять біля дверей і низько вклоняються синьйорові, поглядаючи на його супутника й на ноші. Вони не розуміють, що саме все це значить. Уже ранковий самотній відхід Безіменного був чимось загадковим; не менш загадковим було й повернення. Що то за здобич везе він із собою? І як це він упорався сам? І чому чужі ноші? І чия це ліврея? Браві дивилися, повитріщавши очі, але ніхто не рушав з місця,– такий був наказ, який давав їм поглядом господар.

Почали підійматися. Ось вони вже й нагорі. Браві, що чекали на майданчику та біля воріт, розступилися, даючи дорогу. Безіменний знаком наказував стояти на місці. Підострожив мула й випередив ноші, а погоничеві й донові Абондіо зробив знак їхати слідом. Заїхав до першого дворика, потім – до наступного. Під'їхав до невеликих дверцят, жестом зупинив бравій котрий був підбіг, щоб потримати стремено, й звелів йому:

– Повартуй тут та дивися нікого не впускай.

Скочивши додолу, він нашвидкуруч прив'язав мула до залізної решітки, підійшов до нош і тихо сказав жінці, яка відсунула завісу:

– Підіть і втіште її негайно, поясніть їй чимскоріше, що вона вільна й перебував серед друзів. Бог винагородить вас за це.

Потім він знаком показав погоничеві, щоб той відчинив дверцята, підійшов до дона Абондіо і з проясненим обличчям, якого той досі в нього не бачив і про яке не підозрював, із виразом глибокої радості від усвідомлення того, що врешті й він може робити добру справу, мовив до нього так само тихо:

– Синьйоре курато, я не прошу у вас вибачення за клопіт, завданий вам через мене: ви його терпите ради Того, хто вас щедро винагородить, і ради цієї його бідолашки.– Сказавши це, він однією рукою взявся за вудила, а другою – за стремено, щоб допомогти донові Абондіо злізти. Вираз обличчя Безіменного, його слова й обходження знов повернули життя донові Абондіо. Він дав волю зітханню, яке ось уже цілу годину тримав у грудях, нахилився до Безіменного і, відповівши шанобливим голосом: «Що ви! Я сам... сам!» – ледве не сторчголов скотився із свого мула. Безіменний прив'язав мула, потім, сказавши погоничеві зачекати тут, дістав із кишені ключа, відімкнув двері, зайшов, впустив за собою жінку та курато і, йдучи попереду, попрямував до маленьких сходів... Усі троє почали мовчки сходити нагору.

Розділ двадцять четвертий

Лючія отямилась усього кілька хвилин тому. Якийсь час вона болісно намагалась струснути з себе рештки сну, відокремити каламутні видіння від спогадів та картин дійсності, надто схожих на похмурі видіння пекла. Стара відразу підійшла до неї й удавано лагідним голосом мовила:

– Ну що, поспали? Могли б спати в ліжку,– адже я вам стільки разів казала це звечора.– Не діставши відповіді, вона провадила далі все тим самим роздратовано-благальним тоном: – Та попоїжте ви врешті, будьте розумницею. Яка ж бо ви сердита! Вам треба попоїсти... Та й мені перепаде від нього, коли він повернеться...

– Ні, ні! Я хочу піти геть звідси, хочу піти до матері. Господар обіцяв мені це, він сказав: завтра вранці. Де господар?

– Вийшов. Сказав мені, що скоро повернеться й зробить усе, що ви забажаєте.

– Він так сказав? Так сказав? Гаразд: я хочу до своєї матері, негайно, негайно!

Тут у сусідній кімнаті зачулися кроки, потім хтось постукав у двері. Стара підбігла й спитала:

– Хто там?

– Відчини,– лагідно мовив знайомий голос.

Стара відсунула засув. Безіменний злегка прочинив двері. Наказав старій вийти й впустив досередини дона Абондіо разом з доброю жінкою. Потому зачинив двері, став за ними, а стару відіслав до найдальшої частини замку, куди вже відпровадив і жінку, яка стерегла кімнату.

Метушня, хвилини чекання, перша поява незнайомих облич – усе це знову схвилювало Лючію; її теперішнє становище було нестерпне, і хоча в неї з'явилася іскорка надії, але всяка переміна викликала в її душі тільки підозру й новий переляк. Повівши очима, вона побачила священика й жінку; це трохи підбадьорило дівчину. Лючія, придивилась уважніше: він це чи не він? І нараз упізнала дона Абондіо, втупилась у нього, не відводячи погляду, ніби зачарована. А жінка, підійшовши до Лючії, нахилилася й, дивлячись на неї зі співчуттям та взявши за руки, ніби пестячи й водночас допомагаючи підвестися, промовила:

– Бідолашко ви моя, ходіть, ходіть із нами.

– Хто ви? – спитала її Лючія й, не чекаючи відповіді, знов повернулася до дона Абондіо, який стояв за два кроки від неї з украй розчуленим обличчям. Вона ще раз пильно подивилася на нього й вигукнула: – Ви? Це справді ви? Синьйор курато? Де ми? Бідна я... я божеволію!

– Ні, ні! – відповів дон Абондіо.– Це справді я, не бійтеся. Бачите? Ми прибули, щоб забрати вас звідси. Я ваш курато, навмисно приїхав сюди, до того ж верхи...

Здавалось, усі сили враз повернулися до Лючії, вона рвучко підхопилася, потім іще раз уп'ялася очима в обличчя прибулих і сказала:

– Отже, вас прислала мадонна.

– Гадаю, що так,– мовила добра жінка.

– Значить, ми можемо йти звідси? Невже справді можна піти геть? – знову заговорила Лючія, стишуючи голос, несміливо й боязко роззираючись на всі боки.– Але ж оці люди? – провадила вона тремтячими від огиди й жаху губами.– А цей синьйор? Цей чоловік... Адже він обіцяв мені...

– Він теж тут, прийшов разом з нами,– відповів дон Абондіо.– Він чекає там, за дверима. Тож ходімо мерщій, бо негоже примушувати, щоб такий поважний синьйор чекав нас!

Тоді той, про кого йшла мова, штовхнув двері й став на порозі. Лючія, яка ще так недавно хотіла бачити його, – навіть тоді, коли не мала жодної надії, – тепер, помітивши довкола приязні обличчя й зачувши приязні голоси, не могла притлумити в собі раптової огиди. Вона здригнулася, затамувавши дух, і притислася до доброї жінки, сховавши обличчя в неї на грудях. Побачивши це обличчя, в яке він ще звечора не міг дивитися, відкрито, обличчя збідле ще дужче, із знаками довгих страждань та голоду, Безіменний укляк майже біля порога. Прочитавши в цих рисах вираз жаху, він одразу потупив очі й ще кілька хвилин стояв мовчки й непорушно. Потім, ніби відповідаючи на німе запитання Лючії, вигукнув:

– Усе правда, тож простіть мене!

– Він прийшов звільнити вас; він уже не той; він став хорошим, адже ви чуєте, він просить у вас прощення,– шепотіла добра жінка Лючії на вухо.

– Що можна сказати більше? Підніміть же голову вище, не будьте дитиною. Нам треба чимскоріше йти звідси,– умовляв її дон Абондіо.

Лючія підвела голову, подивилася на Безіменного і, побачивши його низько похилене обличчя, його збентежений і розгублений вигляд, перейнявшись воднораз почуттями умиротворення, вдячності й жалості, сказала:

– О синьйоре мій! Хай винагородить вас бог за ваше милосердя!

– А вам – сторицею за ту втіху, яку дають мені ваші добрі слова.

Мовивши це, він повернувся, попрямував до дверей і вийшов перший. Лючія, вся змінившись, узявши під руку добру жінку, рушила за ним; дон Абондіо йшов останній. Вони зійшли сходами й підступили до дверей, які вели в дворик. Розчахнувши їх; Безіменний попрямував до нош, відчинив дверцята і, не без деякої, майже боязкої, чемності (дві зовсім нові для нього риси!), взявши Лючію під руку, допоміг зайти їй, а потім – і добрій жінці. Відв'язавши мула, він допоміг також донові Абондіо сісти в сідло.

– Не завдавайте собі клопоту! – мовив дон Абондіо й видерся на мула куди спритніше, ніж першого разу. Процесія вже рушила, коли Безіменний теж сів верхи. Він підвів голову, і його погляд зробився владним, як і раніше. Зустрічні браві добре бачили на його обличчі відбиток глибокої задуми, якоїсь незвичайної стурбованості, але не розуміли та й не могли зрозуміти нічого більше. В замку ще не знали про ту глибоку зміну, що сталася в цьому чоловікові, а здогадатися самі, звичайно, не могли.

Добра жінка відразу затягла завіски нош, лагідно взяла Лючію за руку й, поздоровивши її, стала ніжно й привітно втішати дівчину. Помітивши, що, крім утоми від пережитого, сама заплутаність і невідомість подій не давала бідолашці повністю відчути радість звільнення, вона розповіла їй усе, що вважала найбільш слушним, щоб прояснити і, так би мовити, скерувати на вірну путь невеселі думки дівчини. Вона назвала їй село, куди вони їхали.

– А-а! – сказала Лючія, знаючи, що це неподалік від їхнього села.– Дякую тобі, пресвята мадонно! Мамо моя, люба мамо!

– Ми негайно пошлемо по неї,– сказала добра жінка, ще не знаючи, що це вже було зроблено.

– Так, так! Господь віддячить вам за це... Тільки хто ж ви? Як ви приїхали...

– Мене послав наш курато, відповіла жінка, – бо той синьйор – Господь торкнувся його серця (хвала Господові!) – прийшов до нашого села поговорити з синьйором кардиналом (він у нас гостює, цей святий чоловік) та й покаявся в своїх тяжких гріхах і хоче змінити своє життя. Тож він узяв та й розповів кардиналові, що дав наказ викрасти бідну невинну дівчину, тобто вас, за домовленістю з іншим, який не боїться бога, тільки наш курато не сказав мені, що то за чоловік.

Лючія звела очі до неба.

– Можливо, ви його й знаєте, – провадила жінка, – ну та нехай... отож синьйор кардинал і вирішив, що коли, мовляв, ідеться про молоду дівчину, то, виходить, їй для товариства потрібна жінка, і наказав нашому курато підшукати кого-небудь, а курато звернувся до мене...

– Хай віддячить вам бог за вашу доброту!

– Отож, бідна моя дівчинко, що ж далі? Синьйор курато мені сказав, що треба втішити, й відразу постаратися заспокоїти вас, і пояснити, яким чудом урятував вас Господь...

– Так, саме чудом... дякуючи заступництву мадонни...

– Отже, вам не слід занепадати духом, а простити того, хто вчинив вам зло; треба радуватись, що господь виявив до нього милосердя, навіть молитися за нього; адже це зарахується й вам, а до того ж і душу собі полегшите.

Лючія відповіла їй ствердним поглядом, красномовнішим від усяких слів і таким сумирним, що важко пояснити словами.

– Славна ви дівчина! – провадила жінка.– А що ваш курато теж прибув до нашого села (їх стільки зібралося з усіх усюд! Либонь, вистачило б на чотири святкові обідні), то синьйорові кардиналу спало на думку послати і його задля товариства, тільки ж із цього не вийшло жодного пуття. Я вже чула, що чоловік він нікчемний, а це вже й сама побачила, що він і геть непутящий, не кращий за курча в клоччі.

– А цей...– спитала Лючія,– цей, що став хороший... хто він?

– Як? Ви не знаєте? – здивувалася жінка й назвала його.

– О боже милосердний! – вигукнула Лючія. Скільки разів чула вона, з яким жахом згадувалося те ім'я в незліченних розповідях, де цей чоловік неодмінно поставав ніби чудовисько із страшної казки. І ось тепер від думки, що вона перебувала під його страшною владою, а зараз перебував під його милостивим заступництвом; від думки про таку жахливу небезпеку й такий несподіваний порятунок; думаючи про те, чиє обличчя вона бачила спочатку похмурим, потім схвильованим і, врешті, упокореним,– вона була зовсім вражена і тільки зрідка вигукувала:

– О милосердя боже!

– Так, це воістину велике милосердя,– підтвердила жінка,– добрих півсвіту зітхне з полегшенням. Подумати лишень, скільки народу тримав він під вічним страхом, а ось тепер, як мені сказав наш курато... що й говорити, досить подивитися на нього – святий, та й годі! Відразу видно по вчинках...

Було б неправдою сказати, що ця добра жінка не палала цікавістю дізнатися дещо докладніше про пригоду, в якій їй довелось узяти участь. Проте на її користь треба додати, що, перейнявшись шанобливим співчуттям до Лючії та до певної міри відчуваючи важливість і значення дорученої їй справи, вона й не подумала поставити дівчині яке-небудь нескромне або пусте запитання. Всі слова, які вона говорила, були словами ласки та заспокоєння.

– Ви ж, мабуть, не їли бозна-відколи!

– Та вже не пам'ятаю... досить давно!..

– Біднесенька! Вам треба підкріпитися.

– Так,– кволим голосом відповіла Лючія.

– У мене вдома, слава богу, ми відразу знайдемо чогось. Потерпіть, тут уже недалеко.

Лючія знеможено відхилилася в глиб нош і ніби задрімала; і тоді добра жінка дала їй спокій.

Певна річ, для дона Абондіо це повернення було не таке тривожне, як дорога до замку; проте й це годі було назвати прогулянкою задля розваги.

Коли безпідставний страх минувся, курато спочатку відчув цілковиту полегшу, але потому його почали мучити сотні інших переживань, як ото буває, коли вирвати з коренем велике дерево: якийсь час грунт чистий, а далі всуціль заростає бур'янами. Дон Абондіо зробився чутливішим до всього іншого: і тепер, і в думках про майбутнє у нього, на жаль, було досить багато причин для занепокоєння. Він відчував тепер набагато дужче, ніж спершу, незручність цього способу пересування, до якого був мало звичний, а надто спочатку, під час спуску від замку в долину. Погонич, спонукуваний знаками Безіменного, ревно підганяв своїх мулів; обидва осідлані мули, не відстаючи, бігли позаду так само швидко. Тож і виходило, що на деяких найкрутіших місцях дона Абондіо заносило вперед, ніби його чимось підважували ззаду, і, щоб зберегти рівновагу, бідолаха хапався рукою за луку сідла. Проте він не зосмілювався попросити, щоб їхали повільніше, та й, з іншого боку, йому й самому хотілося чимскоріше вибратися з цих місць. Крім того, там, де дорога йшла по кручі або гребенем, мул, вірний своїй природі, наче на зло, намагався триматися скраю й ступав по самісінькому укосу, тож дон Абондіо бачив перед собою майже прямовисний схил або ж, як йому здавалося,– безодню.

«І ти теж,– звертався він подумки до тварини,– за своєю клятою схильністю прешся саме туди, де найнебезпечніше, коли є стільки стежок!» – і тяг повіддя в протилежний бік, але даремно. Справа скінчилася тим, що, розлючений і наляканий, він цілком здався на милість мула.

Браві вже не вселяли йому такого страху відтоді, як він краще пізнав спосіб думання їхнього господаря. «Проте,– міркував він при цьому,– якщо звістка про велике навернення пошириться по всій долині, поки ми ще не виїхали звідси, то хто знає, як вони розтлумачать її собі! Хто знає, що з цього вийде! А що, як вони візьмуть собі в голову, що я з'явився до них у ролі місіонера! Горе мені! Таж вони мене замучать!» Похмурий вигляд Безіменного не викликав у нього неспокою. «Щоб тримати в послуху ці пики,– міркував він,– потрібно принаймні ось таке обличчя, адже я це також розуміло; тільки ж чому саме я опинився серед них!»

Та ось нарешті спуск скінчився, і вони остаточно вибралися з долини. Насуплене чоло Безіменного поступово прояснилося. Та й дон Абондіо прибрав природнішого вигляду: перестав втягувати голову в плечі, розпростав руки й ноги, дещо підбадьорився й справляв зовсім інше враження; він задихав вільніше і, віднайшовши душевний спокій, поринув у роздуми про всякі можливі майбутні небезпеки.

«Що скаже ця тварюка дон Родріго? В отакий спосіб упіймати облизня, потерпіти страшну образу, та ще з таким знущанням,– можна собі уявити, яке це для нього гірке зілля. Отепер він почне справді казитися. Тепер, либонь, візьметься й за мене, коли вже мене заплутано в цю халепу. Якщо йому тоді стало духу підіслати отих двох чортів, які зіграли переді мною оту сцену на дорозі, то хто знає, що він устругне тепер! З найсвітлішим синьйором йому змагатися не до снаги: надто міцний горішок. Тож доведеться закусити вудила. Але ж лють у ньому кипить, і на комусь він таки захоче її зігнати. Як кінчаються такі справи? Удари завжди падають згори, а клапті розлітаються на всі боки. Лючію монсиньйор, звичайно, постарається влаштувати у безпеці; той бідний хлопець-невдаха тепер поза досягом та й дістав уже своє, а ось із мене клапті таки полетять! Тож хіба не жорстоко, якщо після всіх отих напастей, після всіх хвилювань мені з доброго дива доведеться розхльобувати за всіх. Що ж тепер зробить монсиньйор для мого захисту, після того як він утяг мене в цю халепу? Чи ж зможе він поручитися, що той окаянний дон Родріго не викине щодо мене якогось іще гіршого коника? У монсиньйора стільки справ у голові, стільки всяких клопотів,– де вже тут устежити за всім? Адже ж часом буває, що справи кидають в іще заплутанішому стані, ніж напочатку. Ті, що чинять добро, чинять його гуртом і заспокоюються, діставши якесь вдоволення. Вони не виявляють бажання брати на себе зайвий тягар, щоб простежити всі наслідки. Та зате ті, хто полюбляє чинити зло, просто з сили вибиваються, щоб довести свої підступи до кінця, ні на мить не заспокоюються, бо ж цей шашіль підступу знай точить їх.

Може, піти й сказати, що я, мовляв, з'явився сюди за терміновим наказом монсиньйора, а не своєю волею? Тоді може здатись, ніби я хотів стати на бік лиходійства. О господи! Це я – на боці лиходійства? Велике ж мені від цього вдоволення! Ну та гаразд, краще розповісти все, як воно є, Перпетуї, а вона вже потім нехай розбовкує кожному стрічному. Аби тільки монсиньйорові не спало на думку розголосити справу, розіграти якусь непотрібну виставу і втягти туди й мене. Хоч хай там як, а негайно по приїзді, коли виявиться, що він уже пішов із церкви, побіжу до нього попрощатися; а коли ще не пішов, то перекажу через когось моє вибачення і – гайда додому! Лючія в надійних руках, я їй більше не потрібен, а після такої праці я теж маю право на відпочинок. А що, коли монсиньйор із цікавості раптом забажає знати всю історію і мені доведеться звітуватися про всю оту катавасію з вінчанням... Цього ще тільки бракувало! А що, коли він надумає навідати й мою парафію!.. Ет, будь що буде! Не стану псувати собі настрою загодя. І так клопотів аж надто. Про всяк випадок замкнуся в будинку. Поки монсиньйор у нашому краї, дон Родріго не посміє викинуся якого-небудь коника. А далі – що далі? Ой, боюся, кепсько мені доведеться доживати літа мої».

Валка прибула на місце, коли відправа ще не скінчилася, проїхала через той самий натовп, що захвилювався не менше, ніж першого разу, й розділилась. Обидва верхівці звернули вбік, до невеликого майдану, де в глибині стояв будинок місцевого курато. Ноші рушили далі, до будинку доброї жінки.

Дон Абондіо вчинив так, як і задумав. Щойно злізши з мула, він, розсипаючи милі речі перед Безіменним, попросив того вибачитися за нього перед монсиньйором: йому, мовляв, необхідно негайно повернутися до своєї парафії в термінових справах,– а тоді пішов по свого коня, як він звичайно казав, тобто просто по ціпок, і рушив у дорогу. Безіменний став дожидати повернення кардинала з церкви.

Посадовивши Лючію на найкраще місце в себе в кухні, добра жінка заметушилася, щоб приготувати тій чогось попоїсти, відмахуючись з грубуватим добросердям від усяких подяк та вибачень, що їх Лючія знай починала їй висловлювати.

Хутенько підкинувши хмизу під казанок, де плавав жирний каплун, і діждавшися, коли бульйон закипів, господиня налила повну миску, поклавши в неї кілька шматочків хліба, і поставила її врешті перед Лючією. Бачачи, як до бідолашки з кожною ложкою прибуває сила, господиня вголос вітала себе з тим, що це сталося в такий день, коли, за її словами, в печі не було кішки.

– Тепер всі ухитряються приготувати бодай що-не-будь,– докинула вона,– крім останніх жебраків, яким ледве вдається мати хліб із вики та поленту з кукурудзи. Проте нині всі сподіваються увірвати що-небудь з такого щедрого синьйора. Ми з чоловіком, хвалити бога, не в такому становищі: з його ремеслом та з тим, що дає нам земля, ми якось зводимо кінці з кінцями. Призволяйтесь на здоров'я, не соромтеся, скоро й каплун довариться, тоді ви під'їсте добряче!

Мовивши це, вона знов заходилася готувати обід та наводити порядок на столі.

Тим часом, щойно відчувши, що сила вертається до неї й на душі робиться спокійніше, Лючія почала чепуритися як за звичкою, а так само з властивим її почуттям охайності та скромності. Вона розчесала й чимтугіше заплела збиті й розкуйовджені коси, поправила хустку круг шиї й на грудях. І тут її пальці торкнулися чоток, що їх вона минулої ночі надягла на себе. Вона глянула на них, і в серці на мить спалахнула тривога: спогад про дану обітницю, до цієї хвилини притлумлений і заглушений стількома переживаннями, відразу дуже яскраво й чітко постав у свідомості. І тоді вся її душевна сила, тільки-но вернувшися до неї, знов покинула нещасливицю, і якби її душа не була пройнята чистотою молодого життя, покірністю й вірою, то жах, охопивши Лючію в цю хвилину, міг би перейти у відчай. Після вихору думок, які годі описати жодними словами, перше, що прийшло їй до голови, було: «Нещасна, що я наробила!»

Тільки-но вона подумала про це, як її знов охопив жах. Дівчина пригадала обставини, за яких дала обітницю, оту свою нестерпну тугу, повний брак надії на порятунок, весь запал своєї молитви, всю глибину почуття, з яким вона проказувала обітницю. І ось тепер, коли її звільнено, Лючії здалося блюзнірською невдячністю розкаятися в даній обіцянці, зрадою бога та мадонни. Їй здавалося, що таке віроломство накликало б на неї нові й ще страшніші нещастя, коли неможливо буде покладати надію навіть на молитву. І вона поквапилась відректися від свого миттєвого каяття.

З побожністю взяла вона чотки з шиї і, тримаючи їх тремтячою рукою, підтвердила, відновила свою обітницю, воднораз проказуючи скорботні благання, щоб господь дав їй силу дотримати її й оберіг від думок та справ, котрі якщо й не зможуть спонукати до вагань, то все ж надто бентежитимуть душу. Ренцо далеко, і немає жодної надії на його повернення, і ця далечину, яка досі була для неї така прикра, видалася їй нині перстом провидіння, що скерував обидві ці події до однією й тієї самої мети: Лючія намагалася знайти в зникненні Ренцо якесь виправдання своїй обітниці. А відразу після цього їй почало здаватися, що провидіння для завершення свого почину знайде спосіб зробити так, щоб і Ренцо так само примирився з долею і більше не думав про неї. Але ця думка вмить потрясла їй душу. Бідна Лючія, відчуваючи, що її серце готове покаятись у прийнятому рішенні, знову вдалася до молитви, до боротьби зі своїми сумнівами, до боротьби, з якої вона вийшла, коли можна так висловитися, мов той стомлений і вкритий ранами переможець, що тріумфує над поваленим, але не вбитим ворогом.

Аж ураз зачувся тупіт ніг і веселі голоси. То поверталась із церкви додому невелика родина господині. Підстрибуючи, забігли до кімнати дві дівчинки та хлопчик. Вони на мить спинилися, з цікавістю поглядаючи на Лючію, потім кинулись до матері, обступили її з усіх боків. Хто питав ім'я незнайомої гості, та як, та що, та чому, хто квапився розповісти про бачені дивовижі, а добра жінка лише відповідала: «Та тихіше ви, тихіше!»

Слідом за дітьми спокійнішим кроком, з виразом щирої турботи на обличчі, зайшов господар будинку. Ми ще не сказали про те, що він був кравець – один на все село й на весь окіл, освічений чоловік, який не раз перечитав «Легенди про святих», «Гверіно-раба» та «Королевичів французьких» [121]121
  Книжки, що їх читав кравець, обмежувались старовинними творами, популярними в певних колах народу, для яких була недоступна сучасна культура.


[Закрыть]. У довколишніх місцях він вважався людиною здібною і вченою. Проте він скромно відхиляв усякі похвали, казав тільки, що помилився щодо свого покликання і що, мабуть, якби він пішов учитися замість багатьох інших, то!.. До того ж це був добряга, яких мало. Коли курато просив при ньому його дружину погодитися поїхати з почуття милосердя, то він не тільки схвалив це, але й навіть ладен був умовляти її. А тепер, коли відправа з усією її пишнотою, оте величезне скупчення народу, а надто кардиналова проповідь, як ото кажуть, розворушили в ньому всі добрі почуття, він повертався додому з нетерплячим очікуванням, бажаючи щонайшвидше дізнатися, як же обернулася справа, та побачити врятовану бідолашку.

– А ось і ми,– сказала йому, коли він зайшов досередини, жінка, вказуючи на дівчину. Лючія зашарілася, підвелась і почала белькотіти якесь вибачення. Але він, підступивши до неї, урвав її радісним привітанням:

– Ласкаво просимо, ласкаво просимо! Ви – боже благословення в нашому домі. Як я радий бачити вас тут! Я й був певен того, що ви дістанетесь до безпечної гавані, бо я не знаю ще жодного випадку, коли господь, почавши творити чудо, не довів би його до щасливого кінця; у всякому разі, я радий бачити вас тут. Бідна ви дівчина! І все ж велике діло – пережити чудо.

Хай ніхто не подумає, що лише він один називав так цю подію, бо читав «Легенди про святих»: поки в усьому селі, та й по всьому околі, жив спогад про цей випадок, тільки так його й називали. Та й, щиро кажучи, згадуючи всі труднощі, які супроводили цю подію, інше слово годі й знайти.

Підійшовши непомітно до дружини, яка знімала з ланцюга казанок, він пошепки спитав її:

– Ну то як, усе скінчилося гаразд?

– Пречудово... я тобі потім усе розповім.

– Атож, атож, на дозвіллі!

Швидко приготувавши обід, господиня взяла Лючію за руку, посадовила за стіл і, відрізавши крильце каплуна, поклала перед нею. А сама з чоловіком також усілися й навперебій почали припрохувати свою стомлену й зніяковілу гостю до страви. Проковтнувши перший шматок, кравець почав палко розповідати про свої враження, а його знай уривали дітлахи, які наминали каплуна, сидячи круг столу. Вони справді набачились за цей день надто багато цікавих речей, тож ніяк не могли довго вдовольнитися роллю простих слухачів. Батько описував урочисту церемонію, потім завів мову про чудесне навернення. Та найбільше враження справила на нього кардиналова проповідь, і він знай повертався до неї.

– Такий поважний синьйор, – говорив він, – а стоїть перед вівтарем, мов звичайнісінький курато.

– А яка в нього золота штука на голові...– докинула одна дівчинка.

– Та помовч трохи! Отож кажу, подумати лишень, такий поважний синьйор, такий учений чоловік; він, кажуть, попрочитував усі книжки, що в на світі,– чого не зробив ніхто інший навіть у Мілані. Та ось – і треба ж! – він уміє так розповісти про все, що всі розуміють...

– Я теж зрозуміла,– докинула друга маленька базіка.

– Та помовч ти! Що воно! Що ж ти хоч зрозуміла?

– Я зрозуміла, що він пояснював євангеліє замість синьйора курато.

– То й помовч! Я не кажу вже про тих, хто дещо тямить,– ті, звісно, неодмінно зрозуміють. Та навіть найтупоголовіші люди, останні невігласи, і ті стежили за смислом його проповіді. Підіть-но тепер і спитайте їх, чи зуміють вони повторити те, що він сказав... Де там! Жодного слова з них не витягнете, зате смисл запав їм у душу. Він навіть імені синьйора не назвав, але всі зрозуміли, кого він мав на увазі. Та й, зрештою, досить було подивитися, як йому підступали до очей сльози. І тут весь народ – теж у плач...

– Правда,– не втримався хлопчик,– і чого це вони всі розревлися, наче ті діти?

– Та помовч бодай трохи... Які вже у нас тут черстві люди! А він дохідливо пояснив нам, що хоч нині й голод, а треба дякувати творцеві й не нарікати: робити, що спроможний, якось крутитися, допомагати одне одному, а головне – не нарікати. Бо нещастя не в стражданні, не в бідності – нещастя в тім, що ми чинимо зло. І де в нього – не просто гарні слова: адже всі ми знаємо, що сам він живе, як бідак, і відриває від рота шматок хліба, аби віддати голодному, хоча міг би більше, ніж хто інший, жити в розкошах. Яке ж бо задоволення – слухати проповідь такого чоловіка; цей не такий, як ото інші: мовляв, робіть те, що я кажу, не робіть того, що я роблю. А далі він пояснив, що навіть простим чоловік, не синьйор, маючи більше, ніж необхідно, зобов'язаний допомогти тому, хто в нужді.

Тут він урвав свою мову, ніби йому нараз щось спало на думку. Поміркувавши трохи, наклав на блюдо всяких наїдків зі столу, поклав на додачу буханець, поставив блюдо на серветку і, взявши її за чотири кінці, сказав старшенькій дівчинці: «На, тримай». У другу руку він тицьнув їй пляшку вина й докинув:

– Піди до Марії, вдови, віддай їй усе й скажи, що це маленький почастунок для її дітлахів. Гляди мені, поводься чемно, щоб вона, бува, не подумала, що ти тицяєш їй милостиню. А зустрінеш кого дорогою, довго не базікай, та дивись не розбий.

У Лючії на очах виступили сльози, і вона відчула, як її серце повниться підбадьорливою ніжністю: ці слова, як і всі попередні, принесли їй якесь душевне полегшення, чого не могла зробити жодна нарочито виголошена промова. Її душа, захоплена цими описами, цими картинами пишноти, піднесенням релігійних почуттів і чудом, – її душа, перейнявшись запалом оповідача, відірвалася від скорботних міркувань про себе саму і, знову повертаючись до всього того, уже знаходила в собі більше сили для боротьби. Навіть думка про її велику жертву не те щоб утратила свою гіркоту, але водночас приховувала в собі тепер якусь сувору й піднесену радість.